Трансформація політичних інститутів у сучасних перехідних суспільствах

2. З огляду на доведену спроможність політичного інституту змінюватися у відносно короткий проміжок часу його можна визначити як упорядковану, стійку соціальну взаємодію, що регулює певну сферу політичних відносин на основі норм, установок, правил, традицій (звичаїв), стимулів та обмежень, що впливають на поведінку акторів.

3. Аналіз трансформації політичних інститутів у перехідних суспільствах, зокрема у Центрально-Східній Європі, підтвердив висновок історичного інституціоналізму про важливість часової послідовності появи політичних інститутів. Насамперед це стосується політичних партій, які у постсоціалістичних країнах з'явилися майже одночасно зі стартом демократичних перетворень, в той час як у розвинених країнах Заходу їх поява передувала впровадженню демократичних перетворень. В Україні перший партійний прем'єр-міністр був обраний у 1996 р., однак його політична сила навіть не спромоглася створити у парламенті депутатську групу або фракцію. Лише перебування на посаді прем'єр-міністра П. Лазаренка та В. Пустовойтенка дало шанс їхнім партіям бути представленими у наступному скликанні парламенту, що заклало основи феномена «партії влади», створеної зверху для задоволення політичних інтересів конкретного лідера, а не певних верств населення, та зумовило високий рівень персоналізації української політики, який зберігається і нині. Лише за підсумками парламентських виборів 2002 р. лідер однієї з найбільших фракцій став прем'єр-міністром, що стало додатковим аргументом для здійснення конституційної реформи та переходу до парламентсько-президентської республіки. Тенденція до призначення главою уряду члена однієї з парламентських партій з часом посилилася.

4. У рамках неоінституціоналізму сформувалися такі основні підходи: економічний, теорія раціонального вибору, історичний (культурологічний), соціально-політичний та структурний. Економічний інституціоналізм та теорія раціонального вибору розглядають інститути як точки рівноваги, оскільки ніхто не зацікавлений в їх зміні, а їх здатність до самопосилення зумовлена зусиллями, здійсненими для їх формування, та затратністю процесу їх зміни. Соціально-політичний інституціоналізм у поясненні трансформацій політичних інститутів вказує на зовнішні об'єкти чи сили, еволюцію широких політичних, правових чи ринкових «полів».

Історичні інституціоналісти наголошують на спадковості й тривалості, а не на зміні, і вважають, що у конкретний період часу можна вносити лише окремі зміни у характеристики інститутів, зумовлені історичною традицією. При цьому вони переоцінюють роль інститутів та ігнорують широкий вибір альтернативної поведінки, доступний акторам. Ключовими для цього напряму є поняття критичних розвилок, в яких створюються умови для зміни інститутів, та залежності від пройденого шляху (ефект колії). Критичними розвилками у ході трансформації політичних інститутів сучасної України стали: розпад Радянського Союзу, зафіксований Біловезькою угодою 1991 р., та дві революції - Помаранчева 2004 р. та Революція Гідності 2013-2014 рр., у ході яких громадяни підтвердили свою вірність демократичному шляху розвитку та належність до європейської системи цінностей. Ефект колії проявляється у тому, що Україна у найближчому майбутньому навряд чи стане президентською республікою. Підставою для цього є низька оцінка громадянами діяльності колишніх президентів, жоден з яких не спромігся стати «батьком нації», незважаючи на сприятливі умови (значна підтримка громадян на початку президентства, сприятлива зовнішньоекономічна кон'юнктура тощо).

5. У перехідних суспільствах зміни політичних інститутів в ідеалі повинні набувати форми заміщення - ліквідації старих правил, установок, організаційних форм та впровадження нових. Однак, оскільки радикальні зміни, на зразок Великої Французької революції чи революції 1917 р. у Російській імперії, не відбулися, то найбільш поширеними формами стали нашарування (впровадження нових правил, які діють одночасно з існуючими, не в останню чергу завдяки неформальним практикам) та зміщення (зміни у зовнішньому середовищі не знайшли відображення у перегляді правил, що більш характерно для авторитарних режимів, які формально набули певних ознак демократичності, однак механізм управління країною залишився старим). Конверсія як нове застосування наявних інститутів та правил почала практикуватися на пізніших етапах демократизації, коли зміни відбуваються за рахунок включення нових акторів або приходу до влади нової коаліції політичних сил, а не через руйнування старих інститутів чи їх використання для досягнення нових цілей.

6. Неформальні інститути не слід розглядати як загрозу демократизації, а їх взаємодія із формальними інститутами спроможна лише частково визначити результати політичного процесу. Вітчизняний досвід підтверджує тезу про те, що проведення інституційних перетворень не шляхом послідовних і поступових змін, а спонтанно, без урахування контексту і неформальної практики, негативно позначається на розвитку соціуму, на тривалий час позбавляючи його міцних, ефективних інститутів. Прагнення вибудовувати політичні інститути, відштовхуючись від кон'юнктурних потреб тих чи інших політичних акторів, також продемонструвало свою згубність для державотворчих процесів. Відсутність в інституційній тканині елементів консенсусу між усіма політичними акторами спричиняє неминучу внутрішню нестабільність системи, небезпечну в майбутньому серйозними потрясіннями і, отже, новим витком переривання інституційної спадкоємності.

7. Об'єктивні (соціально-культурні, економічні, персональні (чинник еліт), міжнародні, інституційні) та суб'єктивні чинники відіграють особливу роль у ході трансформації політичних інститутів. Оскільки значна частина цих умов не може бути змінена впродовж кількох років, то основна увага суспільствознавців та політиків повинна звертатися на пошук та зміну тих інститутів, формальних чи неформальних, які б нівелювали негативний вплив несприятливих чинників, та максимізували позитивний ефект від тих, що сприяють становленню і розвитку демократичних інститутів у конкретній державі. При цьому слід визнати, що фахівці та дослідники недооцінили ступінь впливу міжнародного чинника, який у вигляді негласної геополітичної домовленості щодо розподілу сфер впливу на Євразійському континенті після розпаду СРСР мав катастрофічні наслідки для демократизації постсоціалістичних республік. Не в останню чергу прагнення Росії зберегти у сфері свого впливу колишні радянські республіки, за винятком країн Балтії, та згода на це країн Євросоюзу і США призвели до відсутності стимулів до розбудови демократичних інститутів у вигляді членства в європейських та євроатлантичних структурах, які виступали одним з основних чинників трансформації у країнах Центрально-Східної Європи.

8. Зміна інституційних правил у напрямі збільшення плюралізму характерна не лише для країн, що розвиваються, а й стабільних демократій. Загальносвітова тенденція здійснення плюралістичних інституційних реформ виражається у: 1) зростанні кількості транзитних переходів до демократії; 2) реформах демократичних інститутів (виборчої системи, збалансування відносин між виконавчою та законодавчою владою); 3) поступових інституційних змінах у демократичних режимах; 4) децентралізації.

9. У деяких сучасних перехідних суспільствах, зокрема в Україні, демократизація передувала створенню національної держави, що значно ускладнило здійснення переходу до нового політичного режиму. Важливість спроможності держави здійснювати управління, гарантувати безпеку і відсутність загроз територіальній цілісності підтверджується аналізом низки рейтингів, які свідчать про стійкий взаємозв'язок між рівнем розвитку демократичних інститутів та управлінською здатністю держави. Ефективність і якість діяльності органів державної влади визначають спроможність забезпечити економічний розвиток країни, що є однією з необхідних умов розвитку і зміцнення новостворених демократичних інститутів. Більше того, у випадку зовнішньої агресії низька якість державного управління, високий рівень корумпованості чиновників створюють серйозні загрози національним інтересам, як це засвідчили події 2013-2014 рр. в Україні.

10. У дослідженнях форм державного правління можна виділити чотири періоди. Перший, започаткований у 1970-х роках, характеризувався обґрунтуванням переваг парламентської форми над президентською. Другий етап розпочався у 1992 р. і зосередився на вивченні насамперед інституційної практики конкретних країн, а дослідники намагалися пояснити дві і більше змінних: тип режиму, партійну систему і/або повноваження глави держави. У ході третього етапу, починаючи з 1995 р., було спростовано твердження про потенційно конфліктогенне поєднання парламентаризму і президенціалізму, оскільки з'ясувалося, що президентська форма може працювати як парламентська: президенти можуть будувати стабільні багатопартійні коаліції навіть у слабоінституціоналізованій партійній системі. На основі цих досліджень сформувався ще один перспективний напрям досліджень взаємозв'язку між формою державного правління та ефективністю демократичної політичної системи - вивчення коаліційного президенціалізму. Для цього етапу характерне використання широкого спектра політологічних теорій, у результаті чого з'ясування переваг і недоліків президентської і парламентської форм відійшло на другий план.

Появу четвертого етапу можна спрогнозувати у зв'язку з необхідністю більш глибокого дослідження взаємозв'язку між президентом та парламентом за гібридних форм правління (парламентсько-президентської чи президентсько-парламентської) республіки, які більшість дослідників третього етапу відносять до президентської моделі.

Одним із підсумків еволюції цих досліджень є фактичне спростування тези про небезпечність президентської форми для постсоціалістичних країн. Практика засвідчила, що ступінь інституціоналізації партійної системи та її тип можуть значно змістити баланс владних повноважень між виконавчою і законодавчою гілками і спотворити форму державного правління. Більше того, відсутність реальних механізмів контролю за діяльністю президента веде не лише до формування в умовах напівпрезидентської форми фактичного президенціалізму, а й до посилення авторитарних тенденцій та відходу від демократичного шляху розвитку.

Водночас формування стабільної пропрезидентської чи пропрем'єрської більшості у парламенті, як це має місце у нинішній Польщі та Угорщині, сприяє формуванню фактично президентської республіки та правовому закріпленню домінування однієї політичної сили, зокрема у Конституції Угорщини 2011 р. Тобто навіть в успішних перехідних країнах існує висока ймовірність появи рецидивів здійснення управління державою однією політичною партією.

11. Спосіб створення уряду, його розпуск та повноваження є ключовими для визначення типу гібридної форми державного правління: парламентсько-президентської чи президентсько-парламентської. При цьому саме президентсько-парламентська модель є потенційно більш небезпечною, сприятливою для появи політичних конфліктів і тупикових ситуацій у розвитку політичної системи. Практика формування вищого органу виконавчої влади визначає реальний вплив президента або парламенту на політичний процес у країні, що має особливе значення для перехідних країн, де значні неформальні повноваження глави держави щодо уряду можуть призвести до посилення централізації та скочування до авторитаризму, як це мало місце у формально парламентсько-президентській Російській Федерації.

Теоретичною основою наукових досліджень процесу формування уряду, розпочатих у другій половині ХХ ст., стали теорії ігор і торгів. Вони дали змогу спрогнозувати стратегію поведінки політичних партій як раціональних акторів, що прагнуть отримати максимальну кількість посад в уряді. Однак такий спрощений підхід до розуміння політичних партій не відповідав реальності, тому виникла необхідність детальнішого аналізу мотивацій акторів та врахування середовища, в якому відбуваються коаліційні переговори. Так, на початку 1970-х років значна увага приділяється ідеологічному чиннику та прагненню партій реалізувати виборчу програму. Перехід до теорії некооперативних ігор у 1980-х роках дав змогу дослідникам значно розширити перелік чинників, що впливають на створення уряду. Особливістю досліджень початку ХХІ ст. є розробка трьох нових напрямів дослідження: аналізу ролі президента, двопалатного парламенту та впливу транзиту на формування уряду.

Особливістю східноєвропейського напряму досліджень стало не лише поглиблення розуміння впливу інституційних, структурних та економічних чинників на створення і функціонування уряду в умовах становлення демократичних інститутів, а й додаткове підтвердження важливості історичної спадщини. Детальний аналіз результатів виборів у цих країнах свідчить, що авторитарне минуле та партії, створені на основі колишніх комуністичних, тривалий час мали значний вплив на їх результати. Негативними чинниками для діяльності урядів у країнах Центрально-Східної Європи є відсутність проурядової більшості у парламенті, значна кількість коаліційних партнерів, їх ідеологія (наявність екс-комуністичних партій в урядових коаліціях) та складна економічна ситуація.

Завдяки компромісному варіанту переходу до демократії, що не передбачав люстрації осіб, причетних до Комуністичної партії, питання режимного поділу не мало особливого значення для України, оскільки членам КПУ, які контролювали більшість або значну кількість місць у трьох скликаннях парламенту поспіль, вдавалося отримувати посади в органах виконавчої влади, залишаючись формально в опозиції до влади.

12. У постсоціалістичних країнах спостерігається стійкий зв'язок між зміною режиму та прийняттям нової конституції, зумовлений переходом до нового типу суспільних відносин. Це дало підстави стверджувати необхідність негайного прийняття конституції у перехідних суспільствах, незважаючи на заперечення щодо доцільності формування і розвитку в країні надійного механізму прийняття поправок, внесення змін і доповнень до неї, а також тлумачення її положень. Піонерами у прийнятті нових конституцій серед країн Центрально-Східної Європи стали Болгарія та Румунія, які зробили це ще у 1991 р. Вони змінювалися відносно рідко, при цьому значна частина поправок зумовлювалася підготовкою і членством в Євросоюзі у ході другої хвилі розширення на Схід. Найпізніше прийняли тексти Основних законів Польща (1997 р.) та Угорщина (2011 р.), при цьому в останньому випадку відбулося фактичне закріплення контролю однієї партії над політичною системою країни.

Якщо у західних, розвинених демократіях конституція є інструментом легітимації правлячого режиму, то у постсоціалістичних країнах вона використовується правлячою елітою для легітимації своїх короткострокових політичних інтересів шляхом внесення змін до конституції, як правило, через всенародний референдум. Постсоціалістичні країни, що мали досвід авторитарних відкатів, характеризуються значною кількістю конституційних правок (Угорщина, Словаччина). Отже, єдиного рецепту використання Основного закону в перехідних країнах не існує. Не досить ефективним є як надто раннє, так і надто пізнє прийняття конституції, яка на різних етапах розвитку політичної системи може використовуватися для легітимації як нового державного устрою, так і узурпації влади певною політичною силою з використанням демократичних інструментів.

В Україні, як показав негативний досвід імплементації результатів всеукраїнського референдуму 2000 р., реалізації децентралізаційної реформи із закріпленням особливого статусу окремих територій Донбасу 2016 р., намагання закріпити в Основному Законі положення, щодо яких відсутній консенсус серед основних політичних сил, провокує конституційну кризу, а не сприяє удосконаленню політичної системи країни. Видається доцільним розширення використання інструментів прямої демократії у ході внесення поправок до Конституції, це стосується ініціювання чи затвердження змін до Основного Закону за результатами всенародного референдуму.

13. Інституціоналізація партійної системи відбувається у більшості перехідних країн досить повільно і наштовхується на низку серйозних перепон: слабкість і нестабільність соціально-політичної диференціації (відсутність розмежувань або ж повна атомізація суспільства), відчуження громадян від політичної системи, очолювана елітами трансформація, визначальний вплив електронних медіа, антипартійні настрої серед громадян, слабке громадянське суспільство, міжнародні обмеження на діяльність уряду та брак демократичного досвіду.

До ознак інституціоналізованої партійної системи належать: 1) низький рівень персоналізації; 2) ідеологічна структуризація партійного спектра; 3) низька виборча волатильність; 4) низький рівень фрагментованості партійної системи; 5) сильна вкоріненість партій у суспільстві; 6) високий ступінь організаційного розвитку партій.

Високий рівень персоналізації політики у молодих демократіях зумовлений: штучністю виникнення партій (у Західній Європі починаючи з кінця ХІХ ст. вони слугували інструментом мобілізації та ідеологічної ідентифікації соціальних класів); впливовістю ЗМІ, які дають можливість політикам безпосередньо спілкуватися з електоратом без допомоги партійної машини; повільні темпи соціально-економічного розвитку, що призвели до розчарування виборців як у провладних партіях, так і партіях загалом; слабке ідеологічне позиціонування партій.

Високий рівень виборчої волатильності свідчить про відсутність стабільних уподобань серед виборців, яким складно ідентифікувати слабоідеологізовані партії, та низький рівень партійної лояльності серед політиків, які не вважають за потрібне зберігати вірність партії, що зазнала поразки на виборах.

14. Слабкі ідеологічні і програмні зв'язки між партіями та виборцями зумовлюють високий рівень фрагментованості партійної системи у постсоціалістичних країнах. Відсутність соціальних розмежувань у Центрально-Східній Європі ускладнила ідеологічне позиціонування партій: вони не змогли створити власні історично зумовлені ідентичності, а брак соціальної стратифікації звів до нуля ймовірність появи ідеологічних ніш, максимально широкої аудиторії для збільшення шансів на проходження до парламенту. В міру зростання досвідченості електорату та стабілізації партійної системи дедалі очевиднішою є тенденція до зменшення кількості партій у Центрально-Східній Європі.

Проявом укоріненості політичних партій у суспільстві є наявність програмних, або ідеологічних, зв'язків між виборцями і партіями. Незважаючи на відносну відсутність добре кристалізованих соціальних розмежувань, соціально-демографічні чинники, справді, визначають виборчу поведінку. Зокрема, стать, вік, освіта, регіон, ступінь релігійності, дохід та етнічність справляють сильний вплив на партійні уподобання в молодих демократіях. Етнічність є однією з найчіткіших ліній розмежування в Центрально-Східній Європі, зокрема у тих випадках, коли вона співпадає з компактним проживанням певної групи. При цьому етнічні партії відіграють стабілізаційну роль у регіоні, а низка дослідників припускають, що у майбутньому саме класові розмежування визначатимуть поведінку виборців.

15. Для організаційного розвитку політичних партій у країнах «третьої хвилі» демократизації характерна неоднорідність. Найкращі показники у цьому плані демонструють наступниці комуністичних партій, які успадкували членську базу та організаційну структуру, а типовими характеристиками є домінування партійного керівництва при прийнятті рішень, посилення централізаційних тенденцій, низький рівень членства. Аналіз інституційних реформ підтверджує тезу про стабілізацію партійної системи у країнах Центрально-Східної Європи відповідно до інтересів розвинених партій. Свідченням цього є впровадження високих виборчих бар'єрів для недопущення появи нових партій у законодавчому органі та зростання їх кількості.

16. В Україні партійна система є відносно слабоінституціоналізованою за такими характеристиками, як рівень персоналізації, ідеологічна структуризація, фрагментованість партійної системи, укоріненість політичних партій у суспільстві та організаційний розвиток партій. Про високий рівень персоналізації свідчать назви переможців виборів до парламенту протягом останніх десяти років (блок Петра Порошенка, Радикальна партія Олега Ляшка, партія «УДАР» Віталія Кличка, Блок Юлії Тимошенко, Блок Литвина). При цьому лінія вододілу між партіями лежить не у площині ідеології, а переважно у ставленні до влади. Оголеність лівого флангу в результаті заборони КПУ внесе зміни в ідеологічне позиціонування провідних політичних партій або зумовить появу нових партійних проектів, що намагатимуться експлуатувати цю нішу. Фрагментованість партійної системи зумовлена насамперед легкістю створення партій та відсутністю дієвого контролю за здійсненням ними статутної діяльності. Незадовільний стан організаційного розвитку партій та їх слабка вкоріненість у суспільстві проявилися в ході проведення місцевих виборів 2014 р., за підсумками яких не всім парламентським партіям вдалося провести своїх кандидатів до усіх обласних рад. За останні десять років дещо покращилися показники виборчої волатильності, чому сприяло посилення позицій основних політичних сил.

Неоднозначним є впровадження державного фінансування діяльності політичних партій. З одного боку, це посилить їх незалежність від представників великого капіталу, а з іншого - змусить орієнтуватися на задоволення потреб органів державної влади, а не на представлення інтересів громадян.

Подолати ці негативні явища можна шляхом впровадження пропорційної системи з відкритими списками, що ослабить залежність членів партії від керівництва; запровадження спрощеної процедури ліквідації політичних партій (за рішенням суду у випадку неучасті у виборах до Верховної Ради України протягом 10 років); посилення демократичних принципів внутрішньопартійної організації за рахунок визначення обов'язкових елементів у статутах політичних партій (демократичні процедури обрання керівництва).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія:

1. Cтойко О. М. Трансформація політичних інститутів у сучасних перехідних суспільствах. Київ: Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; «Логос», 2016. 416 с.

Рецензії:

Нагорняк М. М. Нове осмислення ролі політичних інститутів у демократичній консолідації // Держава і право. 2016. Вип. 72. С. 184-186.

Горбатенко В. П. Рецепти інституційного дизайну для перехідних країн // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Філософія, соціологія, політологія. 2016. № 5. С. 271-272.

Колективні монографії:

2. Батанов О. В., Стойко О. М., Ходаківський М. Д. Інавгурація: науково-популярне видання. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2013. 114 с.

3. Політико-правові засади трансформації партійної системи України: монографія / Кресіна І. О., Горбатенко В. П., Коваленко А. А., Лойко Л. І., Матвієнко А. С., Батанова Н. М., Кукуруз О. В., Стойко О. М., Ходаківський М. Д., Явір В. А., Якименко Ю. В., Мироненко В. П., Тарасюк В. М. / За ред. І.О. Кресіної. Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Видавництво «Юридична думка», 2016. 420 с.

Статті у наукових фахових виданнях з політичних наук:

4. Стойко О. М. Вади транзитивної моделі суспільної трансформації // Правова держава. 2008. №19. С. 431-434.

5. Стойко О. М. Структурні теорії інституційних змін // Держава і право. 2009. Вип. 46. С. 578-581.

6. Стойко О. М. Сучасні тенденції реформування системи місцевого самоврядування у Західній Європі // Правова держава. 2009. Вип. 20. С. 474-482.

7. Стойко О. М. Трансформаційні зміни державних інститутів та якість державного управління // Держава і право. 2010. Вип. 50. C. 666-671.

8. Стойко О. М. Роль виборів та політичних партій у падінні авторитарних режимів // Правова держава. 2010. Вип. 21. С. 494-498.

9. Стойко О. Виборча система як один з чинників ефективності політичних режимів у ході демократизації // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса. 2010. Вип. 6. С. 341-345.

10. Стойко О. М. Консервативні партії Східної Європи // Studia politologica Ucraino-Polonia. Випуск 1. Житомир-Київ-Краків, 2011. С. 162-166.

11. Стойко О.М. Правові механізми регулювання етнічних відносин у країнах Східної Європи // Правова держава. 2011. Вип. 54. С. 568-571.

12. Стойко О. М. Наслідки вступу в ЄС для модернізації держав Східної Європи: уроки для України // Правова держава. 2012. Вип. 23. С. 512-517.

13. Стойко Е. М. Политико-правовая природа института присяги президента (на основе сравнительного анализа конституций) // Сравнительные правовые и политические исследования. 2013. Т. 1. № 2. С. 100-107.

14. Стойко О. М. Інституціоналізація авторитарного режиму та його довговічність // Порівняльно-правові дослідження. 2014. №1. С. 216-221.

15. Стойко О. М. Еволюція досліджень президентської форми правління // Гілея. 2014. № 86. С. 360-363.

16. Стойко О. М. Вплив європейської інтеграції на сепаратистські рухи в країнах Європи // Держава і право. 2014. Вип. 65. С. 370-376.

17. Стойко О.М. Теоретичні обґрунтування інституційних виборів в транзитних країнах // Гілея. 2014. № 89. С. 385-388.

18. Стойко О. М. Типологізація чинників демократичних перетворень // Studia Politologica Ucraino-Polona. 2014. № IV. С. 123-129.

19. Стойко О. М. Основні тенденції інституційних змін сучасності // Гілея: науковий вісник. 2015. Вип. 92. С. 311-314.

20. Стойко О. М. Еволюція зарубіжних підходів до дослідження процесу формування уряду // Молодий вчений. 2015. № 2. С. 487-491.

21. Стойко О. М. Цілі правового регулювання діяльності політичних партій // Гілея: науковий вісник. 2015. № 99. С. 373-375.

22. Стойко О. М. Інституційні зміни як об'єкт наукового дослідження // Правова держава. 2015. Вип. 26. С. 463-470.

23. Стойко О. М. Інституціоналізація партійної системи постсоціалістичних країн: виклики і перспективи // Європейський політико-правовий дискурс. 2016. Vol. 6. № 3. С. 147-153.

24. Стойко О.М. Перспективи етнорегіональних партій у контексті децентралізації // Правова держава. 2016. Вип. 27. С. 400-406.

25. Стойко О. М. Особливості процесу інституціоналізації партійних систем у країнах Східної Європи // Держава і право. 2016. Вип. 72. С. 47-57.

26. Стойко О. М. Демократична трансформація та дієздатність держави: можливості і небезпеки // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Філософія, соціологія, політологія. 2016. № 5. 154-160.

27. Стойко О. М. Особливості конституційного процесу у країнах Центрально-Східної Європи // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Філософія, соціологія, політологія. 2016. № 6. С. 141-153.

28. Стойко О. М. Теоретичне осмислення варіативності форм державного правління у перехідних країнах // Гілея. 2017. Вип. 117. С. 227-230.

Публікації, які додатково відображають результати дисертації:

29. Стойко О. М. Глобальна демократія очима громадян // Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності: Матеріали міжнар. наук. конф. (26 жовт. 2007 р., м. Київ). Харків: Право / АПрН України, Київ. регіон. центр АПрН України, 2008. С. 154-157

30. Стойко О. М. Реформа державного управління в Східній Європі: інститути та культура // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку. Київ: Логос, 2009. С. 360-362.

31. Стойко О. М. Порівняльний аналіз ефективності політичних режимів у ході демократизації // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: зб. наук. пр. Київ: Логос, 2010. С. 240-242.

32. Кресіна І. О., Стойко О. М., Береза А. В. Стандарти належного урядування як чинник демократичних суспільних трансформацій в Україні / Демократичні засади державного управління та адміністративне право: Монографія. Київ: Видавництво «Юридична думка», 2010. С. 32-47.

33. Стойко О. М. Конституція як чинник трансформації політичного режиму // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: зб. наук. пр. Київ: Логос, 2011. С. 381-388.

34.Правові механізми забезпечення соціальної легітимації суспільно-політичних перетворень в Україні: Наукова записка / Кресіна І. О. (керівник авт. кол.), Коваленко А. А., Кресін О. В., Матвійчук А. В., Стойко О. М. Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2011. 100 с.

35. Стойко О. М. Консервативний характер нової конституції Угорщини / Демократія у країнах Східної Європи: конституційно-правовий вимір (Тодиківські читання). Зб. тез наук. доповідей і повідомлень Четвертої міжн. наук. конф. (27-28 травня 2011 року). Харків: Права людини, 2011 р. С. 67-68.

36. Правові форми політичної відповідальності: аналіз зарубіжного досвіду та висновки для України: наукова записка / Кресіна І. О. (керівник наук. колект.), Горбатенко В. П., Коваленко А. А., Ходаківський М. Д., Стойко О. М., Кукуруз О. В., Стоєцький С. В. Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2012. 100 с.

37. Стойко О. М. Конституційна дилема у перехідних країнах // Сучасні тенденції розбудови правової держави в Україні та світі: зб. наук. ст. за матеріалами ІІ Міжнар. наук.-практ. конф., 10 квіт. 2014 р. Житомир: ЖНАЕУ, 2014. С. 40-42.

38. Стойко О. М. Основні етапи досліджень президентської форми правління // Актуальні питання розвитку правової держави в умовах сучасного становлення громадянського суспільства в Україні: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Харків, 18-19 липня 2014 року). Харків: ГО «Асоціація аспірантів-юристів», 2014. С. 24-28.

39. Стойко О. М. Конституція як інструмент інституціоналізації політичного режиму // Державне регулювання суспільних відносин: розвиток законодавства та проблеми правозастосування: Міжнародна науково-практична конференція, м. Київ, 12-13 вересня 2014 р. Київ: Центр правових наукових досліджень, 2014. С. 23-26.

40. Стойко О. М. Демократичні інститути та життєздатність перехідних держав // Державний суверенітет і народний суверенітет в сучасних умовах: VII Тодиківські читання: зб. тез наук. доп. і повідомл. Міжнар. наук. конф. молодих учених, аспірантів і студентів (26-27 верес. 2014 р.) / НЮУ ім. Я. Мудрого. Харків: Права людини, 2014. С. 135-136.

41. Стойко О. М. Особливості конституційно-правового статусу політичних партій // Конституція як основа розвитку правової системи: VIII Тодиків. читання: зб. тез наук. доп. і повідомл. Міжнар. наук. конф. молодих учених, аспірантів і студентів (2-3 жовт. 2015 р.) / Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків: Права людини, 2015. С. 89-90.

42. Кресіна І. О., Стойко О. М. Говорити про появу «нових» політичних партій після Майдану можна лише з чисто формальної точки зору // Національна безпека і оборона. 2015. №6-7. С. 81-82.

АНОТАЦІЯ

Стойко О.М. Трансформація політичних інститутів у сучасних перехідних суспільствах. - Монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київ, 2017.

Концептуалізовано комплексний підхід до трансформації політичних інститутів у перехідних суспільствах, в якому акцент робиться на формі державного правління та партійній системі з урахуванням дієздатності держави та особливостей конституційного процесу.

Виділено та проаналізовано чотири основних підходи до дослідження політичних інститутів у рамках неоінституціоналізму (економічний, теорія раціонального вибору, історичний (культурологічний), соціально-політичний та структурний); з'ясовано їх розуміння джерел зміни інститутів.

Визначено та проаналізовано об'єктивні (соціально-культурні, економічні, персональні (чинник еліт), міжнародні, інституційні) та суб'єктивні чинники, які відіграють особливу роль у ході трансформації політичних інститутів.

Виділено чотири періоди у дослідженнях форм державного правління та спростовано тезу про небезпечність президентської форми для постсоціалістичних країн. Встановлено наявність стійкого зв'язку між зміною режиму та прийняттям нової конституції у постсоціалістичних країнах; з'ясовано недоцільність як надто швидкого, так і пізнього прийняття конституції.

Виділено та охарактеризовано такі ознаки інституціоналізованої партійної системи: 1) низький рівень персоналізації; 2) ідеологічна структуризація партійного спектра; 3) низька виборча волатильність; 4) низький рівень фрагментованості партійної системи; 5) сильна вкоріненість партій у суспільстві; 6) високий ступінь організаційного розвитку партій.

Ключові слова: політичний інститут, демократизація, форма державного правління, конституція, партійна система, уряд.

АННОТАЦИЯ

Стойко Е. М. Трансформация политических институтов в современных переходных обществах. - Монография.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2017.

Концептуализована необходимость комплексного подхода к трансформации политических институтов в переходных обществах, в котором акцент делается на форме государственного правления и партийной системе с учетом дееспособности государства и особенностей конституционного процесса.

Выделены и проанализированы четыре основных подхода к исследованию институтов в рамках неоинституционализма (экономический, теория рационального выбора, исторический (культурологический), социально-политический и структурный); выяснено их понимание источников изменения институтов.

Отмечено, что в переходных обществах изменения политических институтов чаще всего происходят путем наслоения (внедрение новых правил, которые действуют одновременно со существующими) и смещения (изменения во внешней среде не приводят к пересмотру правил). Конверсия, как новое применение имеющихся институтов и правил, характерна поздним этапам демократизации, когда изменения происходят за счет включения новых актеров или прихода к власти новой коалиции политических сил, а не из-за разрушения старых институтов.

Определены и проанализированы объективные (социально-культурные, экономические, персональные (фактор элит), международные, институциональные) и субъективные факторы, играющие особую роль в ходе трансформации политических институтов.

Выделены четыре периода в исследованиях форм государственного правления и опровергнуто тезис об опасности президентской формы для постсоциалистических стран. Степень институционализации партийной системы и ее тип могут нарушить баланс властных полномочий между исполнительной и законодательной ветвями, закрепленный в конституции, а отсутствие реальных механизмов контроля за деятельностью президента ведет к формированию президенциализма и усиление авторитарных тенденций.

Особенностью восточноевропейского направления исследований формирования правительства стало углубление понимания влияния институциональных, структурных и экономических факторов на его создание и функционирование в условиях становления демократических институтов, подтверждение важности исторического наследия. Негативными факторами для работы правительств стран Центрально-Восточной Европы является отсутствие проправительственного большинства в парламенте, значительное количество коалиционных партнеров, их идеология (наличие экс-коммунистических партий в правительственных коалициях) и сложная экономическая ситуация.

Установлено наличие устойчивой связи между изменением режима и принятием новой конституции в постсоциалистических странах. Установлена нецелесообразность как слишком раннего, так позднего принятия конституции, что на разных этапах развития политической системы может использоваться для легитимации как нового государственного устройства, так и узурпации власти определенной политической силой с использованием демократических инструментов.

Выявлено, что институционализация партийной системы происходит в большинстве переходных стран достаточно медленно и сталкивается с рядом серьезных препятствий: слабостью и нестабильностью социально-политической дифференциации (отсутствие расколов или полная атомизация общества), отчуждением граждан от политической системы, управляемая элитами трансформация, значительное влияние электронных медиа, антипартийные настроения среди граждан, слабое гражданское общество, международные ограничения на деятельность правительства и отсутствие демократического опыта.

К признакам институционализированной партийной системы относятся: 1) низкий уровень персонализации; 2) идеологическая структуризация партийного спектра; 3) низкая избирательная волатильность; 4) низкий уровень фрагментированности партийной системы; 5) сильная укорененность партий в обществе; 6) высокая степень организационного развития партий.

Установлено, что партийная система Украины относительно слабоинституционализована по таким характеристикам, как уровень персонализации, идеологическая структуризация, фрагментированность партийной системы, укорененность политических партий в обществе и организационное развитие партий. Преодолеть эти явления можно путем внедрения пропорциональной системы с открытыми списками; упрощения процедуры ликвидации политических партий (по решению суда в случае неучастия в выборах в Верховную Раду Украины в течение 10 лет); усиления демократических принципов внутрипартийной организации за счет определения обязательных элементов в уставах политических партий (демократические процедуры избрания руководства).

Ключевые слова: политический институт, демократизація, форма государственного правления, конституция, партийная система, правительство.

ANNOTATION

Stoyko O. M. The transformation of political institutes in contemporary transitional societies. - Monograph.

Thesis to obtain the scientific degree of doctor of science with the speciality 23.00.02 - political institutes and processes. - Volodymyr Koretsckyj Institute of State and Law, National Academy of Science of Ukraine. - Kyiv, 2017.

The complex approach to the transformation of political institutions in transitional societies, where the main attention is given to the form of government and party system, including the capacity of the state and constitutional process, is conceptualized.

Four main approaches to the study of institutions within new institutionalism (economic, theory of rational choice, historical (cultural), social and political, structural) are defined and their interpretation the sources of institutional changes are analyzed.

The main objective (social and cultural, economic, personal (factor of elites), international and institutional) and subjective factors that play a special role in the transformation of the political institutions, are considered.

The four periods in the research the forms of government are defined and the thesis of the danger the presidential form for post-socialist countries is demolished. The stable connection between the change of regime and the adoption of a new constitution in post-socialist countries is confirmed.

The features of the institutionalized party system (low personalization; structured ideological spectrum; low electoral volatility; low fragmentation; strong root of parties in the society; a high degree of organizational development of parties) are considered.

Key words: political institution, democratization, form of government, constitution, party system, government.

Размещено на Allbest.ru