Класична українська політична думка: набутки для сучасності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Класична українська політична думка: набутки для сучасності

Крисаченко В.С.

Анотації

У часи української бездержавності суспільна думка одним з головних пріоритетів визначила пошук шляхів та засобів відновлення соборної незалежної України. Простежується боротьба української еліти за права уярмленої України, виникнення громадських об'єднань, головним завданням яких була кардинальна зміна існуючого ладу, зростання прагнення українського народу стати на боротьбу з чужинцями, на захист прав, вольностей і свобод громадян України. Аналізується діяльність українських партій та політичних об'єднань, скріплених ідеєю про єдину вільну Україну.

Ключові слова: Україна, соборність, українське суспільство, політичні рухи, патріотичний дух, українська еліта, громади, товариства, незалежність.

Крысаченко В.С. Классическая украинская политическая мысль: достижения для современности

Во времена Украинской безгосударственности общественное мнение одним из главных приоритетов определило поиск путей и средств восстановления соборной независимой Украины. Прослеживается борьба украинской элиты за права порабощенной Украины, возникновение общественных объединений, главной задачей которых было кардинальное изменение существующего строя, рост стремления украинского народа встать на борьбу с чужаками, на защиту прав, вольностей и свобод граждан Украины. Анализируется деятельность украинских партий и политических объединений, скрепленных идеей о единой свободной Украине.

Ключевые слова: Украина, соборность, украинское общество, политические движения, патриотический дух, украинская элита, общины, общества, независимость. право громадський боротьба свобода

Krysachenko V. Classical Ukrainian political thought: achievements for the present

At the time of the Ukrainian statelessness, the public opinion determined the search of ways and means of renewal of united and independent Ukraine as one of the main priorities. The fight of the Ukrainian elite for the rights of enslaved Ukraine, emergence of public associations which main task was a cardinal change of the existing system, growth of aspiration of the Ukrainian people to rise on fight against strangers, оп protection of the rights, liberties and freedoms of citizens of Ukraine is traced. Activity of the Ukrainian parties and political associations fastened with idea about uniform free Ukraine is analyzed.

Keywords: Ukraine, conciliarity, Ukrainian society, political movements, patriotic spirit, Ukrainian elite, communities, societies, independence.

Кінець XVIII--початок ХІХ ст. став часом поступової, але невпинної ліквідації ще вцілілих решток політико-державної осібності України та перетворення її в частину адміністративно-територіальної структури Російської імперії.

20 грудня 1753 р. з'явився царський указ про поширення в Гетьманщині єдиного мита Російської держави, а 5 січня 1754 р.--царський указ про скасування в Гетьманщині внутрішніх митних зборів, які поповнювали гетьманський скарб. Так було знищено рештки куцої фінансової незалежності України. 10 листопада 1764 р. царський указ оголосив про ліквідацію Гетьманщини та утворення замість неї суто виконавчої структури--Малоросійської колегії як органу управління Лівобережною Україною на чолі з її президентом П. Румянцевим (діяла до 1786 р.).

Практично одночасно з цим указом, у 1764 р. була утворена Новоросійська губернія, до складу якої ввійшли Нова Сербія, Новослобідський полк, Слов'яно-Сербія, частина земель Миргородського й Полтавського полків, а 28 липня 1765 р. з'явився урядовий указ про ліквідацію полкового устрою на Слобожанщині й утворення з козацьких 5 гусарських полків; було утворено також Слобідсько-Українську губернію. І територіально-адміністративна реформа, яка в Україні означала "крапку" в її політичній визначеності, невпинно продовжувалась: так, урядовим указом від 14 лютого 1775 р. була утворена Азовська губернія у складі двох провінцій--Азовської та Бахмутської. І, остаточно, 7 листопада 1775 р. було оприлюднено урядовий указ про чинність на Лівобережній Україні "Установления о губерниях", згідно з яким територія Російської держави поділялася на 41 губернію. Старовинний полковий устрій повністю ліквідовувався.

Останньою "кісткою в горлі" для царизму була Запорізька Січ. 4 червня 1775 р. Запорізька Січ царськими військами під командуванням генерала П. Текелі, прямо на Зелені Свята, була зруйнована. Кошового Калнишевського, суддю Головатого та писаря Глобу заарештовано і ув'язнено, сама Січ--пограбована і спалена, а козаки--розсіяні. Через два місяці, 3 серпня, маніфестом Катерини ІІ це беззаконня було узаконено. Прикметно, що в цьому "документі", вільно чи не вільно, царедворці вказали на справжню причину свого вандальського акту: запорожці "розривали залежність від Росії і прагнули створити цілком незалежну область" [16, с. 138]. В адміністративно-територіальному устрої України також відбувалися нові зміни: утворено Харківське (1780), Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське (1781), Катеринославське (1783) намісництва. Царським маніфестом від 2 квітня 1783 р. було оголошено про приєднання до Російської держави Кримського ханства і, натомість, утворення в 1784 р. на його території Таврійської губернії.

Після приєднання до імперії (маніфест від 27 березня 1793 р.) Правобережної України, 13 квітня того ж року з'явився указ про утворення Ізяславської і Брацлавської губерній, а також Камянецької області, 17 січня 1796 р. - указ про створення Малоросійської, Новоросійської, Київської, Подільської і Волинської губерній. На початку ХІХ ст. формування на теренах України нової царської управлінської реальності було практично завершено: указом 27 лютого 1802 р. Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську, а указом 8 жовтня 1802 р. Новоросійська губернія трансформувалась у Катеринославську, Таврійську і Миколаївську.

Таким чином, Україна як державно-політична реальність на початок ХІХ ст. повністю припинила своє існування. Настав тривалий, тяглістю понад століття, період бездержавя.

Цілком закономірною стала та обставина, що в умовах бездержавя українське суспільство смисложиттєвими безперечними пріоритетами свого розвитку обрало дві взаємопов'язані системи цінностей: з одного боку, якомога повніше збереження і відтворення свого самобутнього традиційного способу життя, діяння і думання, з іншого--постійно наростаюча за своєю глибиною та обширами духовно-практична і теоретична думка щодо визволення України з-під іноземного ярма та створення власної незалежної демократичної держави, з доведенням її до здійснення практичними діями.

В контексті політичної тяглості, серед пріоритетів першого роду показовими є постійні і невпинні спроби облаштувати повсякденний лад української спільноти за давніми звичаями, в т. ч. з управлінськими та судово-правовими особливостями. Наведемо показові приклади цього чину.

Після зруйнування Січі, боєздатне запорозьке товариство опинилось за Дунаєм. Однак, царські кола, розуміючи, що без цієї військової потуги південні обшири імперії буде важко задовольнити, всіляко намагались повернути запорожців до своїх обіймів. Тому 22 січня 1788 р. з'явився царський указ про формування з колишніх запорожців Чорноморського козацького війська у межиріччі Буга і Дністра. А в 1792 р. розпочалось масове переселення цього війська на Кубань.

Але там, попри всі царські потуги, створювалась і відтворювалась питома Україна. Цим питанням у свій час зацікавилися знатні запо- рожці--єсаул Барилко і хорунжий Кияшко, які у 1865 р. склали вельми цікавий документ (на основі оригінальних актів і постанов 1796 - 18 16 рр. з Чорноморського козачого архіву) під назвою "Про час поселення колишнього Чорноморського козачого війська на місця, які вони нині займають і про зміни, які відбувалися у військовому та цивільному управлінні".

Стародавні акти переконливо засвідчили: саме переселення відбувалося організованим чином, а розселення відбувалось за зразком структури Запорозького війська, по 40 куренях (станицях), зокрема: Катеринославському, Кисляківському, Іванівському, Канеловському, Сергіївському, Динському, Крилівському, Канівському, Батуринському, Поповичівському, Васюринському, Низамаємовському, Ірклієвському, Щербинівському, Татарівському, Шкуринському, Коренівському, Рогівському, Корсунському, Кальниболотському, Уманському, Деревянківському, Переяславському, Полтавському, Мишастівському, Мінському, Тимошівському, Величківському, Леушківському,

Пластуновському, Дядьківському, Брюховецькому, Медведівському, Платнировському, Кущівському, Березанському та Пашківському. Інша ж "частина козаків поселена на границі, при кордонах", що засвідчувало усвідомлення козацтвом своєї геополітичної окремішності.

Так само, за національними принципами та нормами визначалися права і обов'язки запорозько-кубанського люду. У "Порядку загальної користі", ухваленому 1 січня 1794 р. кошовим отаманом з військовою старшиною, полковниками, бунчуковими товаришами та курінними отаманами, визначалось: "Окружні правління повинні піклуватися про започаткування мешканцями хліборобства, млинів, лісів, садів, виноградників, скотарства, риболовецьких устроїв, купецтва та інших мистецтв, для сприяння людському добробуту. А ліси що є і плодючі дерева щоб зберігати від спустошення вирубкою, худобою та пожежею, в цілості на загальну військову користь. Так само поміж людьми постаючі сварки та бійки прилюдно розбирати, ображених захищати, з наданням справедливої втіхи; лютих вгамовувати, лихих виправляти, сиріт та вдів захищати і у всьому їм допомагати; ледачих примушувати до працелюбства; для поширення сімейного життя нежонатих до одруження спонукувати, супротивних владі та непошануючих старійшин, за мірою злочину, штрафувати, а вчинивших важкий злочин для законного суду присилати до військового управління..." [5, с. 51-56].

Таким чином, генетична пам'ять, менталітет і дух козацтва, його звичаєве право намагалися пробитися і утвердитися крізь будь-які пута: чи то польські, чи турецько-татарські, чи московські.

Власну ідентичність і самодостатність, права і вольності українці намагались зберегти і на законодавчому рівні. Саме під тиском української військово-політичної, церковної та інтелектуальної еліти, центральна влада вимушена була робити (чи робити вигляд що робила) спроби кодифікувати українське право в імперському правовому полі. З цією метою працювали Комісії для укладання проекту нового укладу 1728-1743, 1767, 1796 років. На початку ХІХ ст. указом Александра І була створена чергова Комісія, пропозиції якої, як і слід було очікувати, надовго загубилися в архівних хащах. І лише в 1993 р. зусиллями українських вчених-правників їх було оприлюднено [18].

Навіть у такому куцому вигляді права українців зводилися лише до прав цивільних: власності, промислу, спадщини, куплі-продажу та ін. Інакше кажучи, ніякої мови про громадянські свободи, права людини, політичні проблеми тощо не могло і бути. Але, навіть і ці регіональні особливості були настільки відмінними від загальноімперських реалій з тотальним безправ'ям простої людини, що вони сприймалися владою як чужорідне тіло у своєму організмі.

Імперська практика ставлення до українців скрізь і повсякчас ігнорувала національне правочинство. Наприклад, у 1831 р. на Лівобережній Україні було скасовано дію Магдебурзького права, а в 1841 р. там само заборонено використовувати норми Литовського статуту; у 40-х рр. на Правобережній Україні центральна влада масово (число до 64 тис.) викреслила із дворянських реєстрів шляхетські українські роди, принижуючи українських людей навіть і на цьому рівні. Та подібні кроки царизму як на Лівобережній, так і Правобережній Україні, на думку Д. Дорошенка і Н. Полонської-Василенко, мали супротивний і дуже корисний для української справи, ефект: "Тоді серед старшини почався рух: почали розшукувати літописи, хроніки, договори, всякого роду акти, які доводили право на дворянство. Не зважаючи на практичну мету, ця праця принесла велику користь українській культурі, викликала інтерес до минулого, збудила почуття національної гідності" [16, с. 390].

Провісником нової хвилі політичних намірів уярмленої України стала т. зв. "місія Капніста" наприкінці ХУЛІ ст. до європейських володарів щодо обговорення її майбуття.

Василь Васильович Капніст (бл. 1756-1823 рр.) - поет, публіцист, громадський діяч, спадкоємець старовинного шляхетського роду Дуніних-Борковських та італійських графів грецького походження. Палкий оборонець прав та вольностей України. У відповідь на скасування решток української автономії царським урядом, Капніст пише поему "Ода на рабство" (1782). У 1788 р. опрацював проект відновлення полкового устрою України, який був властями проігнорований. У пошуках союзників Василь Капніст вирушає у 1791 р. в Прусію, щоб прихилити її зверхників до українських справ. Намір був переговорити з канцлером Евальдом-Фрідріхом Герцбергом або ж, навіть, з королем Фрідріхом-Вільгельмом ІІ. Про це свідчить доповідна записка канцлера до короля, яка просвітлює обставини та мету місії Капніста. Дворянин з "Російської України", за словами канцлера, "твердить, що [його] післали мешканці цієї країни, що доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої Величності--в такому випадку вони спробують скинути російське ярмо" [2, с. 220] [підкр. - В.К. ].

Зі змісту листа вельможі до короля зрозуміло, що посланець--не одинак, а представник певної спільноти - української еліти і представляє їхню позицію, і яка при повстанні здатна виставити, практично водночас, збройну силу десь в 30 тис. козаків. Для канцлера, після перемовин, поза всяким сумнівом, серйозність намірів і української шляхти, і козацького народу покласти край чужоземному пануванню. Єдине, в чому канцлер застерігає свого короля, так це те, чи не може бути візит посла провокацією російського двору, тобто що він є емісаром, підісланим "для зондування тут ґрунту"; "хоча по ньому цього не видно"--закінчує свого листа канцлер.

Практично одночасно із місією В. Капніста до Берліна, зі своїми політичними вимогами українська еліта зверталася і до петербурзької влади. Попри зрозумілі вірнопідданські ноти українського дворянства, не можна не помітити глибокий внутрішній супротив імперському гніту. Принаймні, саме таке враження складає "Записка о нуждах малоросійського дворянства", ухвалена шляхетським зібранням Чернігівщини 14 серпня 1801 р. для подання імператору Александру Павловичу (Александру І).

Лейтмотивом "Записки" є прохання не відміняти в Україні дію Литовського статуту, як основи судочинства та місцевого самоврядування. Мова, зокрема, йде про вибраність посадових осіб на всіх рівнях губернського управління, про пільгові подання та митні збори, повноваження земських повітових судів тощо. До речі, чернігівчани нагадали спадкоємцю трону, що його бабуся імператриця Єлизавета ІІ, "височайшим указом 1786 года апреля 23 дня изданном, соблаговолила в Малой России в губернском городе Чернигове назначить быть университету и на создание того денег..." І виборна рада продовжує далі: "но сим высочайшим и нам и нашему юношеству благотворением доселе осчастливлены" [4, с. 341], тобто ніяких грошей виділено не було. Чи варто говорити про те, що й інші прохання українців та царські обіцянки-цяцянки, як завжди, погрузли в столичному болоті.

Того ж 1801 року, на зборах дворянства Роменського повіту, низку доленосних питань для України порушив відомий громадський діяч В.Г. Полетика. До цієї ж теми він неодноразово повертався і в своїх наступних виступах на різних зібраннях, а також в своїх теоретичних роздумах.

Василь Григорович Полетика (1765-1845 рр.), син відомого громадсько-політичного діяча, українського автономіста Григорія Андрійовича Полетики (1725-1784 рр.), продовжив справу свого батька як захисника прав і свобод України, збирача історичних документів та стародруків. Син і батько Полетики вважаються одними з можливих авторів "Історії Русів".

В. Полетика обіймав низку виборних та управлінських посад, був предводителем дворянства Роменського краю, брав активну участь в гро- мадськомужиттікраю. Алевцентрійогопомислів--ріднаУкраїна,їїминуле та майбутнє. Одним із найзначніших трактатів В. Полетики--"Записка про початок, походження та гідність Малоросійського дворянства", що була видрукована в 1893 р. в "Киевской старине".

В. Полетика стоїть на тому, що власному дворянству Росія ще залишила деякі права, але "права, вольності і свободи малоросійського народу повністю відібрані" [15, с. 243]. Імперські закони не наші, вони супротивні законам України, не справедливі щодо її громадян, міркує політик. Доповідач постійно веде мову про славне минуле України, діяння її вождів, народні звитяги, цілісність і соборність країни, нагадує про 360 тис. козацького війська--непереможну міць України. І знову Г. Полетика нарікає на невиконання імперською владою обіцянок відкрити в Україні університети та військові школи, бідкається про занепад в краї загалом.

Для самого патріота немає ніякого сумніву в тому, що загальна, всебічна і вища освіта повинна бути, і повинна вона бути національно орієнтованою. У своїй промові на дворянських зборах в Полтаві 19 грудня 1802 року, закликаючи владу і громадськість відкрити новий навчальний заклад європейського типу, він виголошує: "Я сподіваюсь, що добродійний Уряд дозволить нам на будинку, створеному для цього училища, власними руками написати: школа ВІТЧИЗНИ [підкреслено і наголошено В.Г. Полетикою], і що в ній нічого пропущено не буде для вдосконалення виховання. - Діти наші будуть, під нашим наглядом, зростати і вдосконалюватись в науках і благочесті. - У вчителях своїх знайдуть вони для себе просвітителів, а в нас самих приклади всіх патріотичних чеснот" [15, с. 248].

Із самого початку ХІХ ст. практично на теренах всієї України, як в межах Австрійської, так і Російської імперій, почали виникати різноманітні громадські об'єднання, котрі серед головних своїх завдань ставили питання і політичної трансформації, навіть кардинальної зміни існуючого ладу. З огляду на тотальність імперської наруги над поневоленими народами, такі товариства мали як загальногромадянський, так і етнонаціональний характер. Втім, в товариствах обох напрямків неодмінною складовою було і залишалось "українське питання". З часом, однак, дедалі організованими та авторитетними ставали власне українські об'єднання, з осердьовим напрямком своєї діяльності на здобуття державної незалежності.

Так, у 1814 р. в Одесі грецькими патріотами засновується визвольна організація "Філіка Етерія", в 1815 р. в Перемишлі засновується перше українське просвітницьке товариство, а 9 лютого 1816 р. - в Петербурзі створюється "Союз спасения"--перша таємна організація дворянських революціонерів. На той час знаковою стала подія 1818 р. на колишній Гетьманщині: видання у Харкові "Украинского вестника", де друкувалися твори відомих просвітителей і вчених--В.М. Каразіна, І. І. Срезневського, П.М. Любавського та ін. В тому ж році в Петербурзі розпочинає свою діяльність "Союз благоденствия"--таємного дворянського революційного товариства.

На початку 20-х рр. зібрання російських офіцерів оформилися в Північне товариство декабристів в Петербурзі. Аналогічно, на території України виникло Південне товариство декабристів; у складі якого було створено Тульчинську управу на чолі з П. У Пестелем, Кам'янську управу (керівники -В.Л. Давидов, С.Г. Волконський), Васильківську управу (керівники--С. І Муравйов-Апостол, М.П. Бестужев-Рюмін). Щорічні наради протягом 1822-25 рр. відбувалися у Києві.

Північне товариство, за конституційним проектом Нікіти Муравйова, обстоювало принципи облаштування Росії як конституційної монархії і федеративної держави. Росія ділилася на 14 держав та 2 області, а серед них передбачалось створити чорноморську державу з центром у Києві (3,465 млн. чол.) й "Української держави" з центром у Харкові (3,5 млн. чол.). Ці дві держави мали право вирішувати всі проблеми свого внутрішнього життя та управління, за винятком чеканки монет, міжнародних відносин та воєнних дій: "Федерація Муравйова за досконального вивчення її проекту по суті означала унітарну державу без надання дійсної самостійності державам, цілком залежним від центральної влади".

Свій варіант майбутньої конституції Росії запропонував також фактичний голова Південного товариства П. У! Пестель. І хоча серед його членів було багато офіцерів-українців та місцевих поміщиків, майбутня держава бачилась виключно єдиною і неподільною, без будь-яких натяків на федералізм та права народів. Загарбані Закавказзя, Україна, Бессарабія та ін.. були необхідними з господарчих або стратегічних міркувань. Для російського ж люду передбачалась рівність громадян перед законом, ліквідація кріпацтва тощо.

Таким чином, у прогресивних мріях суспільного поступу декабристів Україна була гідна лише згадки як матеріал для розвитку Росії.

Нові політичні ідеї нерідко обговорювались в різноманітних гуртках, клубах та ложах напівмасонського та масонського спрямування в Києві, Чернігові, Харкові та інших містах. Так, наприклад, в 1823 р. дворянами із Слобідської України, братами Петром та Андрієм Борисовими разом з волинянином Юліаном Люблінським було засновано "Товариство З'єднаних Слов'ян". Його учасники пропагували (програмні документи --"Правила", "Клятвення обіцянка") створення вільного союзу слов'янських народів: Росії, Польщі, Богемії, Моравії, Сербії, Молдавії, Волощини, Далмації, Кроації, Угорщини і Трансільванії, увільнення від абсолютистської влади, подолання національного антагонізму між деякими словенськими народами, широка політична автономія їхніх держав [1, с. 297-298]. Україна як майбутній член федерації у планах товариства не згадувалась.

В 20-х роках ХІХ ст. з полтавських інтелектуальних зібрань викристалізувалось таємне політичне товариство під головуванням повітового маршала дворянства Василя Лукашевича, який склав його програмний документ "Катехізис автономіста". Організація дотримувалась виразно автономістсько-сепаратистських тенденцій, а до катехізичного для цього гуртка запитання "Де сходить Сонце?" відповідь була лише одна: в "Чигирині", тобто гетьманській столиці України [1, с. 298]. Головним своїм завданням українські патріоти бачили відрив України від Росії і створення її федерації з Польщею! Вельми близькими до полтавських патріотів позиціями керувались також члени таємного демократичного гуртка в Гімназії вищих наук. який діяв у 1827-30 рр. в Ніжині.

Геній Івана Котляревського (1768-1838), який своєю "Енеїдою" повернув кожному українцю гідність та гордість за самого себе, велична когорта його сучасників та подвижників: Кость Пузина (1790-1850), Михайло Макаровський (1783-1846), Остап Рудиковський (1784-1854), Павло Білецький-Носенко (1774-1856), Олександр Корсун (1818-1891), Кость Димитрашко (1814-1886), Василь Гоголь (1777-1825) і ще велика спільнота інших творців нової української культури, на весь світ возвеличили живу українську мову, неповторність українського життя і самодостатність української людини. Подібну же долю більшість українських істориків, політологів, філософів відводять уславленій "Історії Русів", але вже в царині історико-політичній.

"Історія Русів"--блискучий політичний трактат"--зауважує Н. Полонська-Василенко [16, с. 391]. "Історія Русів"--це найвизначніший твір української національно-політичної думки" - наголошує Валерій Шевчук [20, с. 15]. "Історія Русів" істотно вплинула на подальшу гуманітарну науку, навіть на формування нових світоглядних цінностей. Мова йде, зокрема, про О. Бодянського, О. Пушкіна, М. Гоголя, Т Шевченка, А. Метлиневського, М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, М. Чайковського, В. Барвінського і ще багато інших знаних постатей і пересічних громадян. Очевидно, слід погодитися з думкою Валерія Шевчука, причина цього полягає в тому, що "основна засада твору--натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення--головний зміст книги" [20, с. 18].

До сих пір достеменно не відомо, хто саме є автором "Історії Русів". Коли в 1828 р. члени Стародубського суду Лайкевич та Гамалія описували в містечку Гриневі на Чернігівщині бібліотеку племінниці Олександра Безбородька, вони знайшли невідомий рукопис, який показали знаним людям. І відразу з нього почали робити і поширювати списки, що свідчило про неабиякий інтерес до твору, аж поки Осип Бодянський не оприлюднив її друком в 1846р. в Москві спочатку в "Чтениях Общества Истории и Древностей Российских", а потім і окремою книгою.

Серед ймовірних авторів "Історії Русів" називають відомих знавців старовини Г. Кониського, батька і сина Полетиків, А. Худорбу, О. Безбородька, М. Рєпніна та ін. Істина, очевидно, полягає в тому, що знайдений в бібліотеці текст є кінцевим варіантом тривалої праці не одного, а декількох дослідників, однодумців за поглядами та політичними орієнтаціями, знавцями джерельної та епістолярної спадщини, глибоко ерудованими в класичній та сучасній літературі, патріотами України. Принаймні, та обставина, що в передмові до самої "Історії Русів" згадано імена Георгія Кониського та Григорія Полетики як авторів твору, робить ідею одноосібного авторства не такою вже й безсумнівною.

"Історія Русів" подає історію України від найдавніших часів до сучасності, критично спираючись на існуючі джерела та історичні версії різних авторів. Для автора, Русь--це Україна, тому події в ній--то і є власне українська історія. І надалі всі зусилля українського народу були спрямовані на боротьбу проти чужинців, на оборону власної Вітчизни, на захист прав, вольностей і свобод її громадян. Тим-то автор "Історії Русів", на що звернув увагу ще М. Драгоманов, виступає не лише як український патріот-незалежник, а й як оборонець прав конкретної людини.

Перша половина XIX ст., таким чином, явила собою цілу палітру поглядів та проектів щодо шляхів розвитку України. Настання доби бездержавності, з одного боку, і включення України в структуру Російської імперії, з іншого, викликало великий розумовий розбрат і спонукало робити особистий вибір. В таких умовах поставили найрізноманітніші варіанти, включно з полярно протилежними: від закликів покласти всі сили, навіть життя задля України, до ідеї примирення з новим політичними реаліями і лаштувати своє життя згідно накладених Росією норм і правил.

Напрочуд глибоко і чітко вирізнив головні напрямки розвитку української національно-політичної думки у першій половині XIX ст. блискучий мислитель Юліан Охримович, безжалісно страчений більшовиками у свої 29 літ.

Ю. Охримович народивсяв 1893р.вСтрию. Навчався в гімназіях Львова та Коломиї, а з 1911 р.--на філософському факультеті Львівського університету, брав активну участь в діяльності Українського Студентського Союзу. Початок війни 1914 р. застав у своєї рідні на Наддніпрянщині, в 1915 і 1916 рр. переховувався в Мелітополі і Криму. Саме там, для нелегальних студентських громад у Києві та Москві він пише "Нарис розвитку" української національно-політичної думки в XIX ст", перша частина якого з'явилася друком в 1918 р. накладом видавництва "Серп і Молот". Планувалася також друга і третя частини книги, та їхня доля невідома. Брав активну участь у визвольних змаганнях 1917-18 рр., в 1919-21 рр. був учителем жіночої школи в Мелітополі, яка його стараннями українізувалась. Як сповістили його приятелі, "Наш Юльчик ще 10.X. 1921 "отправлен" на той світ..." [19, с. ХІІ]. Сама передмова Ф. Федорціва була написана 19 лютого 1922 р.

Ю. Охримович виділив чотири головні напрямки української національно-політичної думки I-ї пол. XIX ст. [14, с. 17-18]:

1) Першу течію силами людей, які відреклись від всього українського; їх ідеологія--"це московський націоналізм, рабська погорда до всього українського, особливо до політичного українства. Вони являються продуктом денаціоналізації і взагалі панування одної нації над другой". І донині такі перевертні є напрочуд помітною силою, докладаючи до своєї лютої ненависті до всього українського ще змогу завдяки своєму становищу впливати на перебіг суспільно-політичних процесів.

2) "Другий напрямок" творили Українці-декабристи, що в ім'я загально-державного поступу нехтували рідним народом і його національними інтересами уярмлених народів є надуманою, псевдопроблемою: вони ж бо повністю перейняті загальноросійським прогресом. Українська справа для них не просто зайва, але й шкідлива, оскільки заважає їхнім благородним "начинаніям".

3) До третьої течії належали піонери українського літературного відродження. Вони знову були духовними батьками "українофільства", що створило українську літературу, а почасти й науку, але все стояло осторонь політики, намагаючись всіма силами доказати, що українство це чисто культурний рух". Відтак, Ю. Охримович, з огляду на величезну будительну роботу таких діячів, вказує на їхню націє творчу роботу, підводячи українців з колін і виводячи їх із задвірків на широкі шляхи історії. Роль духовного чинника як вирішальної онтологічної підстави національно-визвольного руху анітрохи не змінилася і донині.

4) Четвертий напрямок і є, за суттю своєю, визначальним для українського державотворення, а його духовні батьки--гурток Лукашевича та сподвижники ідеї, подальші знакові віхи--Кирило-Мефодіївське братство, Т Шевченко, М. Драгоманов, галицька радикальна та українська революційна партія. Цей напрямок "подає руку сучасному українському автономізму й самостійництву".

Мудрість мислителя дозволила виокремити дійсно весь спектр політичних течій, і є унікальною в тому, що до політичних напрямків він зарахував не тільки течії національно-визвольного гатунку, але й ворожі, супротивні їм, антиукраїнські. Без врахування цього чинника не можна до кінця зрозуміти труднощі і перепони, які доводиться долати свідомому українству у досягнення визначеної мети і в наш час.

Своєрідною концентрацією інтелектуальних зусиль патріотичної української еліти Києва, котра мріяла про незалежність України, була діяльність Кирило-Мефодіївського товариства чи, як його іменували в поліційних паперах 1847 р. - Українсько-Слов'янського товариства.

Початки організації та концептуальної діяльності Товариства відносяться до весни 1846 р., коли в спілкуванні між собою М. Гулака, В. Білозерського, П. Куліша, О. Марковича, М. Костомарова зароджується ідея створення товариства, яке б ставило собі за мету об`єднання словенських народів у федерацію на принципах рівності націй та ліквідації кріпосництва. У квітні до товариства приєднується Т. Шевченко, який щойно приїхав до Києва з Петербургу.

На той час М. Костомаров був обраний (28 травня) професором російської історії Київського університету, і переважно на його долю випала розробка ідеології та програмних завдань товариства. Народився він 16 травня 1817 р. у селі Юрасівка на Вороніжчині, навчався в Харківському університеті, де спілкувався з І. Срезневським, П. Гулак-Артемовським, А. Метлинським та іншими діячами української культури. Саме в цей час у нього сформувались світоглядні принципи, котрі він втілив в програмних документах товариства, і вірним яким він залишився аж до своєї смерті 19 квітня 1884 року в Петербурзі.

До київської професури, М. Костомаров встиг попрацювати викладачем гімназії і пансіонів Рівного та Києва, вивчав причини та характер унії, особливості народної поезії, написав драму "Сава Чалий" (1832) і трагедію "Переяславська ніч" (1841), активно виступав як критик та оглядач літературного процесу в Україні ("Обзор сочинений писанных на малорусском языке" (1842)) та ін. Тому його шлях до Товариства був цілком закономірним.

Статут самого Товариства склав Василь Білозерський (1825-- 1899рр.). У Статуті йдеться про словенську єдність незалежно від релігійних переконань, самодостатність кожного з народів федерації, примирення між ними розбіжностей, керування євангельськими правилами любові, смирення і терпіння. В ньому ж формулюється українська національна ідея, котра витікає з традиційного українського волелюбства. Логіка викладу полягала в тому, що Україна "не знала ні царя, ні пана", бо вони, існуючі, були чужими, тобто неукраїнцями: "справжній українець не любить ні царя, ні пана і знає одного Бога [7, с. 258]. Саме в цьому полягає особливість української місії в світі, оскільки народ спілкувався з Богом без посередників, а а тому пани-царі йому не потрібні, маємо, таким чином, своєрідний переспів давньої ідеї про богообраність одного з народів.

Головні програмні ідеї та принципи Товариства розробив М. Костомаров. Це, насамперед, "Книги битія українського народу" та дві відозви: "Брати Українці" і "Брати великоросіяни і поляки". "Книги"--це своєрідний "Закон Божий" для українського народу; вони написані як наслідування смислового ряду, ритміки та призначення Святого письма і забарвлені у народний стиль. В "Книгах" осередковою складовою є історія і історіософія українського народу, призначення - формулювання цілей та завдань Товариства, кінцева мета - незалежність України.

М. Костомаров в афористичному стилі викладає засадничі положення Товариства: федералізм, терпимість, рівність між народами, подолання перепон на шляху до людського щастя. Так, усіх слов'ян гнітять--констатує автор, - але це робить сила, ворожа для них, не їхньої природи. М. Костомаров алегорично називає пригноблювачів "німці", але це не етнонім--а позначення верхівки імперської влади, яка і в Росії є за своїм етнічним походженням чужоземною. І панує "деспот кат" над народами слав'янськими, калічить добру їхню натуру. І саме у вивільненні слав'ян і полягає месіанське призначення українського народу:

"103. Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх Слав'ян, і почують крик її, і встане Слав'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа--ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Хорвутан, ні у Сербів, ні у Болгар...

104. Тоді скажуть всі язики, показуючи на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камень, него же на берегоша зиждущії, той бисть во главу угла" [8, с. 268].

Зрозуміло, що це була романтична мрія пригноблених людей. Своїми душевними поривами вони хотіли змінити світ, не шкодуючи самих себе, а жорстока реальність жорстоко покарала їх: суди, заслання, відлучення від роботи тощо. Втім, серед самих мефодіївців було тверде розуміння шляхів досягнення мети. "Ясно, зрештою,--зауважував В. Білозерський,--що окреме її [України] існування неможливе; вона буде знаходитися між кількома вогнями, її будуть тіснити і вона може мати гіркішу долю, ніж мали поляки" [7, с. 269]. І, на жаль, до сих пір українці не можуть розв'язати цю проблему повністю.

Ідеї кирило-мефодіївців не були спонтанним, випадковим явищем в суспільній думці. Після карного вироку влади члени товариства не здалися, а продовжували жити і творити згідно до своїх переконань. Безперечно, в ідейно-світоглядній правильності обраного українськими патріотами погляду на майбутнє слав'ян переконливо засвідчили події, відомі як "весна народів" у Європі, зокрема революція 1848-49 рр. у Габсбурзькій імперії. Вагомими стали наслідки у здобутті її українським населенням громадянських та національних свобод: у березні 1848 угорський сейм відміняє кріпосне право в Закарпатті, а в квітні-травні того ж року--кріпосне право було ліквідоване у всій імперії, зокрема і в Східній Галичині. У червні 1848 р. у Празі збирається Словенський конгрес, скликаний з метою досягти слов`янської єдності у боротьбі за національну незалежність. Фактично, мова йшла про практичне втілення програмних завдань та мрій, які бавили перед собою і члени розгромленого Кирило-мефодіївського товариства.

"Весна народів" вдихнула політичну свіжість і в західно-українські землі. 23 квітня 1848 р. у Львові українська шляхта організовує свій об'єднавчий орган "Руський собор", а 2 квітня виникає перша українська організація--Головна руська рада, виходить (15 травня) перший номер української газети "Зоря галицька". Для Європи загалом і для України зокрема (нехай і не всієї, а лише у Львові і Новому П'ємонті) настали нові часи. І заскорузла система влади в російській імперії також мусила реагувати на ці неприємі для неї обставини.

Вже в 1855 р. Александр ІІ дарував амністію більшості членам Товариства. У кінці 1857 р. повертається звільнений із заслання Тарас Шевченко. В Петербурзі знову зібралися члени Товариства: П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, Т Шевченко, які продовжили свою творчу і політичну діяльність. Волею долі, таким чином, імперська столиця стала "духовним осередком" українського національного руху" [16, с. 310]. По суті справи, мова йде про новий етап боротьби за національне визволення, створення ефективної ідеології досягнення мети, і чи не найприкметнішу роль в цьому відіграв визначний громадський діяч, письменник, історик, перекладач і видавець Пантелеймон Куліш.

Пантелеймон Олександрович (Панько Олелькович) Куліш народився 7 серпня 1819 р. у містечку Вороніж на Глухівщині у заможній козацькій родині, навчався в Київському університеті, як член Кирило- Мефодіївського товариства у вересні 1847 р. був засланий на три роки в Тульську губернію без права писати. Активно займався науковою та літературною працею в Петербурзі, Варшаві, Відні. Оселившись на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині, багато працював також над перекладами та літературною творчістю.

Творча і наукова спадщина П. Куліша--величезна; недарма ж Іван Франко у плеяді українських корифеїв вважав його "першорядною зіркою". Ось лише деякі віхи його творчості. Мандруючи в молоді роки Україною, Куліш, пише поему "Україна" (1840) та історичний роман "Михайло Чернишенко или Малороссия восемьдесят лет назад" (1843), роман "Чорна рада. Хроніка 1863 року" (перша редакція 1845-46 рр., окремі видання українською і російською мовою 1857р.), збирає і видає збірку "Украинские народные предания" (1847). В Петербурзі друкує глави з фундаментальної праці "Опыт биографии Николая Васильевича Гоголя" (1852-54), енциклопедичні "Записки о Южной Руси" в двох томах (1856) (третій том вийшов у 1876 р. у Москві). Вже в цьому виданні було застосовано розроблений П. Кулішем український правопис, який докладно було розтлумачено у "Граматиці" (1857) письменника--одному з перших українських букварів та читанок. Пізніше видає тритомне дослідження "История воссоединения Руси" (1873-74). За станом здоров`я повернувшись в Мотронівку, пише низку соціально-філософських праць, зокрема "Хуторская философия и удаленная от света поэзия" (1879), брошуру "Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року", тритомну історичну працю "Отпадение Малороссии от Польши" (1888-90). П. Куліш творить оригінальну лірику, поеми і драми, постійно виступає з літературно-критичними статтями. Митець перекладає і переспівує знаних європейських поетів--Й.В. Гете, Ф. Шіллера, Дж. Байрона та ін. Поза сумнівом, осібно стоїть його титанічна праця над перекладом Святого Письма, який після численних життєйських негараздів, було таки зроблено. Так, завдяки Пантелеймону Кулішу і віденському українцю Івану Пулюю, український народ отримав перший науковий, літературно досконалий, на сучасній українській мові, переклад Біблії.

Друга половина 50-х-60-х років наскрізь просякнута організаційною та творчою роботою соціально-політичного спрямування, консолідацією українських творчих сил. У 1860 р. в Петербурзі він видає український альманах "Хата". Спільними зусиллями з Т. Шевченком, В. Білозерським і М. Костомаровим вдалося організувати журнал "Основа" (1861-62). Обидва видання стали могутнім українським (за мовою, проблематикою, орієнтаціями) світлом у промозглому світі імперської столиці.

Для Куліша Україна, так само як і для Тараса Шевченка, - святе сакральне начало, об'єкт безмежної любові і, водночас, страждань за її негаразди. Програмний вірш письменника так і зветься "Святиня", "Годі, браття, сумувати! Ще не вмерла наша Мати!"--звертається до сущих поет. І переконаний, що її чекає краща доля, бо не було в світі людей, завзятіших і славніших від козаків, що народ, який має таке героїчне минуле, не може не мати ще кращого майбутнього.

Свої патріотичні позиції П. Куліш обґрунтовує науковими дослідженнями - історичними, політичними, філософськими. Мова йде, зокрема, про цикл світоглядно-філософських нарисів "Листи з хутора", вперше опублікованих в "Основі" 1861 р. В них досліджуються цінності традиційного українського устрою життя і його деформація прийшлою (міською, за Кулішем) чужоземною культурою. У своїх роздумах автор сягає осмислення цілісності цивілізаційного процесу, умов та обставин гармонії людини із власним довкіллям. "Цивілізація, кажуть, веде чоловіка до всякого щастя...-- розмірковує П. Куліш. - А як же ні?... Що тоді робити панове? Де тоді візьмете людей, світлих душею і міцних здоров'ям, щоб іншим робом зопсовану по всій землі жизнь поправити?... Так покиньте ж хоч нас, будьте ласкаві, по хуторах про запас: може, ми вашим правнукам згодимося. Пишіть собі там і друкуйте що хотя. Може, воно й добре кому слухати, тілько не нам. У нас, панове, наука своя, тисячолітня: вона навчила нас більше слухати праведного слова Божого, аніж лукавої панської мови. Коли б ви так учили, як учив Христос, то ми б вас послухали одразу, а то ви учите не Богові, а мамоні служити; золотому ідолу розумною головою кланяєтесь, думаючи, що пішли ще дальш самої Євангелії... "Просвітились", як той мовляв" [12, с. 250].

Експлікуючи погляди П. Куліша на сучасну політологію, не без здивування знаходимо паралелі з однією з найбільш популярних нині глобалістичних доктрин, а саме, концепцією "зіткнення цивілізацій" С. Хангтінгтона. У свій час, таким чином, П. Куліш міркував над тим, як уберегти одну (незахищену) цивілізацію від агресивних намірів іншої.

Ще в 1843 р. П. Куліш звернувся до земляків із зверненням: "Україна". Вже в цій відозві проглядаються ідеї месіанства українського народу, його славної минувшини від княжих часів і до Хмельниччини, і вже тут звучить тема, розгорнута пізніше в "Листах з хутора": "Не було в світі люду [одважнішого] завзятішого й славнішого од греків і козаків: нема ж ні у кого й пісень [луччих] кращих, як у греків та в козаків" [11, с. 333]. В тому ж році створена і "Книга о ділах народу українського і славного війська козацького запорозького", в якій проголошено віру у прихід в Україну віщого пророка, коли "все оживе, все стрепенеться, відчує Україна свої питомі сили, і оновиться, як орля, юність її" [10, с. 337].

Поза сумнівом, дослідники розрізняють величезне пасіонарне значення поглядів і практичної роботи П. Куліша для політичної української думки, з одного боку, і певну ефемерність, романтизм його мрій про майбутнє --з іншого, не випадково М. Попович зазначав, що "у філософії П. Куліша помітні витоки пізнішого українського консерватизму, і саме тому український національний рух не міг прийняти в той час Кулішової ідеології" [17, с. 475].

Цю функцію з успіхом виконало постаюче громадівство і, особливо, її духовний лідер М. Драгоманов.

Громади є явищем загальнонаціональним, їхнє виникнення і діяльність розгорнулась наприкінці 50-х--на початку 60-х рр., і активно продовжувалась в наступні десятиліття як в Україні, так і за її межами. Певним аналогом українському громадівству було російське народництво, однак останнє мало переважно соціальний характер, тоді як український рух основну увагу звертав на національно-державницькі та культурно-освітні проблеми, не полишаючи, звичайно, і питання соціального розвитку. Основними центрами громадівського руху стали Петербург і Київ.

Петербурзька Громада, крім кола засновників журналу "Основа", В. Білозерського, М. Костомарова, П. Куліша та Т Шевченка, своїми активними учасниками мала видавця Д. Каменецького, письменника М. Стороженка, історика О. Лазаревського, правника О. Кістяківського та інших вимушених емігрантів з України. Коло її завдань було якнайширшим: безпосереднє спілкування між собою закинутих далеко за межі Батьківщини людей, обмін думками про збереження і розвиток української культури, пошук шляхів консолідації патріотичних сил та досягнення кращого майбутнього України. Не в останню чергу, саме завдяки зусиллям громадівців, культурне життя тодішнього Петербурга виразно набирало українських рис.

Київська, т. зв. "Стара Громада" остаточно викристалізувалась у 1861р., а її засновниками були В. Антонович, П. Житецький, К. Михальчук, Т Рильський, Б. Познанський, а згодом до них приєдналися М. Зібер, П. Чубинський, М. Драгоманов, М. Старицький, О. Русов, Ф. Вовк, М. Лисенко. Загалом, Київська Громада нараховувала близько трьохсот активних членів.

"Стара Громада" виростала в ідейно-інтелектуальному річищі Кирило-Мефодіївського товариства, коли наприкінці 50-х років в Києві почали виникати студентські гуртки, котрі пропагували як просвітницькі, так і національно-патріотичні ідеї. Вже тоді визначилися дві основні течії всередині громадівців, що проявилося, наприклад, під час їхньої роботи в недільних школах. "Вже в час відкриття шкіл виявилися розбіжності в українському студентському гуртку: частина вважала, що орієнтуватися треба на "суто українську" культуру, частина орієнтувалася на світовий рівень. Перші називали себе українцями, а других--самостійниками" [17, с. 433]. Втім, їх об'єднувала спільна відданість українській справі, тому різниця між напрямами була суто зовнішня, про що свідчить бодай той факт, що певний час до "космополітів" належав і студент Михайло Драгоманов.

Петербурзька, Київська Громади стимулювали громадський рух по всій Україні: базуючись на засадах "Старої Громади", засновувались громади в інших українських містах: Полтаві, Одесі, Чернігові, Харкові, Ніжині. Зазвичай, як у свій час в Києві, індуктором таких громадських зібрань була студентська молодь, до якої прилучалось і доросліше покоління. Пробудження національної свідомості--ось головна мета громадівців, яку вони втілювали в життя через шкільництво, концерти, пропагування української книжки, авторські вистави тощо. Цілком природними були наступні думки громадівців: чому ми, українці, є невільниками? Україна повинна стати незалежною державою!

Відповіддю на ці питання став живий національно-патріотичний рух серед прогресивної молоді в 90-ті роки ХІХ ст.. "На цьому етапі створюється ряд організацій: "Братство тарасівців" (1892), група молоді, що ставила собі за мету боротьбу за самостійну Україну (Самійленко, брати Міхневські, Черняхівський, Грінченко, Вороний); Загальна Українська Організація (1897) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським, що поставила собі за мету згуртувати всі національні сили. Наприкінці ХІХ ст. український національний рух набуває вже політичного характеру" [9, с. 232]. До цього слід додати, що саме подібні організації були предтечами справжніх незалежницьких партій. Власне кажучи, заснована в 1897 р. в Києві на з'їзді представників громад "Загальна українська безпартійна демократична організація", фактично вже була партією, зі своїми громадськими філіями в більшості міст України. Ця організація, як і заснована в 1897 р. в Харкові під проводом Д. Антоновича Революційна Українська Партія, як і її відгалуження --Народна Українська Партія, програмним завданням на перших етапах боротьби із самодержавством визначали здобуттям Україною автономії, з кінцевою метою повної незалежності.

Зазвичай, потужний поштовх національному розвитку дали не тільки політичні, але знакові для України науково-культурні події другої половини ХІХ ст. Україна, крім етнічного унікуму, постала перед світом як потужна інтелектуальна країна, не провінційна родичка, а повноцінний член європейської сім'ї.

У 1874 р. старогромадівці виступили з ініціативою заснувати українське наукове товариство під назвою "Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства". Члени Товариства зробили неоціненний внесок у вивчення історії, етнографії, економіки, мови та природи України. Водночас, члени "Старої Громади" активно популяризували результати своїх досліджень в журналі "Киевская старина" (1862-1906 рр.), в якому чільну роль відігравав відомий історик Володимир Антонович. Стараннями українських науковців були створені фундаментальні праці фактично з усіх напрямків суспільно- гуманітарних наук, зібрано і видруковано багатющий джерельний матеріал з етнографії України. "Ці праці, - зауважувала Н. Полонська- Василенко, - здивували науковий світ своєю солідністю та розмахом" [16, с. 318]. Якщо врахувати, що в цей час в Україні жили і працювали вчені зі світовим ім'ям--медик М. Пирогов, бактеріолог І. Мечников, біолог О. Ковалевський та інші уславлені дослідники, то цей висновок є цілком закономірним.

Практично в цей самий час, в 1875 р. в Києві відбувся ІІІ Археологічний з'їзд, який ретельно готували українські вчені і на якому були представлені унікальні археологічні артефакти, витвори народного мистецтва, українські мапи та гравюри. Українська археологія, а, отже, вся українська культура, відмічали відвідувачі і учасники виставки, є неоціненою складовою світової культури. Українська археологія здобула загальносвітове визнання (П. Курінний).

Водночас, потужна гілка українського громадівства через низку обставин перемістилася на терени Європи. Після звільнення з Київського університету, один з чільних діячів "Старої Громади" Михайло Драгоманов її коштом був делегований за кордон. Драгоманов оселяється в Женеві, де (спільно з М. Павликом та С. Подолинським) засновує журнал "Громада". Коло авторів цього часопису стає своєрідним здобутком українського соціалістичного руху. На грунті розходження позицій, "Стара Громада" перестає фінансувати Драгоманова, і він у 1889 р. переїзджає до Софії, де й працював до кінця свого життя.

М. Драгоманов народився 30 вересня 1841 в містечку Гадяч на Полтавщині в сім'ї із давнього козацько-старшинського роду. Брат Олени Пчілки, дядько Лесі Українки, він все життя жив і працював для і задля України. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії, Київському університеті (історико-філософський факультет). Все подальше життя і діяльність М. Драгоманова були напрочуд всебічними і дуже насиченими--в Києві, Женеві, Парижі, Відні, Софії тощо. Свої творчі здобутки Драгоманов, крім української, оприлюднював російською, німецькою, французькою та болгарською мовами.