Суспільні трансформації в умовах глобалізації: соціогуманістичні імперативи, неекономічні чинники та євроінтеграційні пріоритети

Усього цього (і не лише) вимагає від підприємств життєва необхідність покращити гідне людини їх функціонування в динамічних і жорстких ринкових умовах, які змушують персонал постійно вести творчий пошук і маневрувати різними видами діяльності, виробничими потужностями, технологіями, людськими та фінансовими ресурсами, аби оперативно і адекватно реагувати на зміни внутрішнього та зовнішнього середовища, зокрема достойно відповідати на виклики сьогодення, в т. ч. на конкурентні вимоги присутності в економічному просторі інших країн. Види ринкових трансформацій, що їх проводять підприємства в змаганнях за лідерство та виживання, ми узагальнили в таблиці 1.

Хоча перелік напрямків ринкових трансформацій на промисловому підприємстві (в регіоні) не претендує на вичерпність усієї їх множинності та постіндустріального сенсу, але він чітко показує, що аксіологічний підхід до визначення мети (завдань) економічних перетворень, по-перше, уможливлює найбільш комплексно охопити сукупність основних напрямків ринкових трансформацій та провести певну їх класифікацію. По-друге, показує, що проведення таких трансформацій може бути різним за масштабами не лише в економічному просторі, але й за глибиною і новизною застосування інновацій, інтелекту, передового досвіду, науково-технічних досягнень, інформаційних технологій, духовно-моральних імперативів -- в соціальному, навіть в світоглядному, ідеологічному вимірі [20]. Це засвідчує, що суспільні нововведення можуть набути загальноукраїнського масштабу аж до статусу чинника національної безпеки, складової державницької ідеї чи рангу преференцій стратегічних програм дій уряду в його намірах створити засобами модернізації, диверсифікації та інших ринкових перетворень наукомістку економіку, сучасне інформаційне суспільство з високим рівнем людського розвитку, функціонування громадських організацій, інтелектуалізації соціуму та демократизації устрою [6].

Така широка палітра вимог щодо економічних трансформацій потребує адекватної інтерпретації як серйозних суспільних змін, що вирізняються науковою глибиною, національною масштабністю та авангардним (лідерським) оновленням господарських структур, духовно-культурних цінностей, творчої (інноваційної) активності, з одного боку. З другого, -- диференціацією видів інновацій як абсолютно нових впроваджень власних інтелектуальних винаходів, високих технологій чи запозичених або придбаних в патентно-ліцензійної, комерційній діяльності. А з третього, -- їх поділу на галузеві та міжгалузеві, об'єктивні та суб'єктивні, діяльні та ресурсні, інституціональні, загальнодержавні, регіональні та ін., тобто за масштабністю і рівнем впливу на політику структурних перетворень в країні, на її геополітику, на вектор інтеграції, розвиток нових укладів економіки, симетрію трансформаційних змін уздовж її кордонів, прикордонну торгівлю тощо.

Таким чином, йдеться про суспільно ширше явище, яке не обмежене одним підприємством чи регіоном, а таке, що є типовим та поширеним в країні і, як атрибут самостійної ланки управління, підлягає втручанню загальнодержавної політики, спрямованої на вирівнювання економічно відсталих регіонів, депресивних територій, що без допомоги держави, міжнародних грандів, трансферів, не можуть самі забезпечити гідний рівень життя, самостійно досягнути життєвих стандартів розвинених країн. З огляду на це загострюється потреба не лише врахування закордонного досвіду, а й виокремлення модернізаційного циклу виробництва в соціогуманістичному аспекті структурної політики України, яка спрямована на прискорення науково-технічного прогресу як фундаментального базисного важеля усунення нерівномірностей, допущених з тих чи інших причин, що призвели до сьогоднішнього стану соціально-економічному розвитку. Модернізація в світовому, європейському цивілізованому контексті -- це комплексна складова програма широкої структурної політики держави, скерованої на оновлення української спільноти, розбудови її національної держави, економіки і суспільних відносин не на старій основі, а на нових інституційних соціогуманістичних парадигмах, на справедливих основах структурних пріоритетів та очікуваннях широким загалом реалізації споконвічної своєї Національної ідеї як неформального імперативу конституційної ваги; водночас -- як широкої світоглядної доктрини макроекономічного, соціокультурного, ментального, ідеологічного, зрештою, макрополітичного та геополітичного виміру.

Отже, модернізацію можна і треба розглядати в широкому та вузькому значеннях цього слова. У вузькому сенсі вона виступає технічним (науковотехнологічним) інструментом (заходом, напрямком, важелем) структурної політики держави в подоланні (збалансуванні) диспропорцій між окремими галузями економіки країни, її регіонів, окремих підприємств та інституцій в підвищенні їхньої конкурентоздатності. Коли ж модернізація ставить за мету оновлення суспільних структур, зміну їх соціальних цінностей, впровадження нових прогресивних світоглядних ідей та концептів, то вона за напрямками і масштабністю завдань збігається як зі структурними трансформаціями суспільства взагалі, так і з основними принципами структурних перетворень в сфері духовно-моральних, професійних і професіональних характеристик людського фактора в перехідних економіках, характерних для України [13]. Такі трансформаційні процеси найкраще описуються в методологічних координатах інституційної теорії, яка, додатково, включаючи комплекс позаекономічних об'єктів досліджень (соціології, права, соціальної і політичної психології, теорію організацій тощо), узасадничує міждисциплінарний підхід до базових понять «інститут» (інституція) як елементів соціально-економічного організму. Дискурс доктрини нового інституціоналізму дає змогу виокремити стратегічні соціогуманістичні пріоритети модернізації в країнах перехідної економіки, національна, ментальна ідентичність яких в умовах глобалізації, на жаль, переважно нівелюється.

Цей підхід не тільки розширює діапазон досліджень суспільних трансформацій, зміни інститутів як сукупності правил гри чи прийнятих обмежень, аби вектору взаємодії людей, їх синергії надати певний напрямок. Він розглядає інститути та діапазон змін в них в якнайширшому розумінні, як-то: державні або фінансові інститути, які організують та контролюють економічні процеси в країні (уряд, центральний банк, комісія з ринку цінних паперів тощо); формальні та неформальні інститути широкого контексту, що акумулюють ринкову культуру, менталітет нації, історичні, релігійні, етнічні традиції, соціальні і сімейні цінності та установки, норми поведінки, звичаї, ставлення до природи тощо. Окрім інститутів названий підхід охоплює також певний перелік видів організацій. Сюди можна віднести: політичні (партії, парламент, міська (сільська) рада), економічні (підприємства, фірми, кооперативи, профспілки), освітні (університети, коледжі, школи, вищі навчальні заклади різних рівнів акредитації, проектно-конструкторські та науково-дослідні організації, де передаються традиційні та генеруються нові знання, досвід тощо); суспільні (церкви, клуби, спортивні установи).

Отже, в контексті інституційних теорій ідеться про структурну політику як комплексну трансформацію економіки і суспільства, де соціально-економічні зміни практично здійснюються в інститутах і організаціях, себто на двох рівнях. Перший -- це модернізація правил гри, здобуття нових, гідних людини і нації стандартів життя; другий -- це зміна організаційних структур, диверсифікація діяльності підприємств, їх реструктуризація тощо. У новій структурній політиці вагомими є як модернізація пострадянської сировинної індустріально-аграрної економіки, так і запровадження високотехнологічних нових економічних укладів та побудова на їх базі сучасної постіндустріальних економік із застосуванням інформаційних, наноі біотехнологій агропромислового комплексу, машино-приладобудування, освоєння космосу тощо. Водночас, така політика повинна давати чіткий знак: постіндустріальна економіка -- це не лише зростання ролі індивідуальних і колективних знань, починаючи від мікрорівня підприємств до розробки паннаціональних інноваційних проектів, державних і транскордонних програм. Стратегія такої політики на будь-якому тактичному рівні модернізації (держави, регіону, підприємства) -- це також зміна філософії, стереотипів та психології так званої радянської безадресної людини і утвердження особистості, в якої є національне середовище і простір, а, значить, принципово новий світоглядноідеологічний -- соціогуманістичний вимір державотворення. Адже йдеться про права і бінарний захист людини та її нації, про їх гармонізацію в інформаційному, правовому і громадянському суспільстві; про духовно-інтелектуальні цінності, про аксіологію вільного вибору вектора інтеграції в світове вільне співтовариство. Зрештою, про соціогуманістичність принципів структурного їх функціонування, довіру до провідників суспільних змін, до інформації, яка в цьому контексті генерується і безперешкодно передається з покоління в покоління як соціальний Геном тяглості розвитку народу, збереження його національної ідентичності, історичної пам'яті, умінь та інтелектуальних надбань, традицій і норм поведінки, наділяючи особистість певними характеристиками і озброюючи відповідним фахово-знаннєвим і духовно-інтелектуальним робочим інструментарієм. Адже, основні принципи, окрім переважно техніко-економічних параметрів (ресурсозбереження, ціна, якість, новий технологічний уклад виробництва, його екологічність, зрештою, конкурентоздатність кінцевої товарної продукції), мають також враховувати інтелектуалізацію, елітаризацію та гуманізацію суспільних, в т. ч. комунікаційних процесів у різних сферах діяльності, на полі прикордонної і транскордонної співпраці, підвищення рівня індивідуальних і колективних знань, вмінь та мотивів їх оперативного генерування та застосовування для інтелектуалізації своєї праці. Тобто якість кадрів, їх когнітивно-креативний потенціал щодо раціонального використання всіх наявних ресурсів, насамперед інноваційну та пошуково-винахідницьку активність національних еліт, їх зосередженість на духовно-інтелектуальних домінантах суспільного поступу, адекватності інформаційного простору, екології, соціального захисту, відпочинку тощо. Йдеться про відповідність нових предметів і засобів виробництва, якості самого суб'єкта праці, відповідність його творчого потенціалу, світогляду, наукомісткій економіці, досягненням науково-технічного прогресу, що є орієнтирами для формування джерел і рушійних сил структурної політики відповідно до соціогуманістичних імперативів (вимог) людського розвитку. Саме вони є базою та кінцевою метою розробки довгострокових індикативних планів соціально-економічного розвитку, цільових програм на різних рівнях суспільних трансформацій, модернізацій економік, їх укладів та змін життя на краще (Таблиця 2).

Таблиця 2

Матриця факторів структурної політики

глобалізація україна євроінтеграція

Отже, з теоретико-методологічного погляду правомірно в матриці факторів структурної політики диференціювати її джерела та рушійні сили. До джерел відносимо безпосередні об'єкти структурної політики регіону і країни, їх інституціональні структури (освітні заклади, науково-дослідні інститути, проектно-конструкторські підрозділи, технопарки, бізнес-інкубатори та ін.), інноваційно-інтелектуальні, природо-сировинні, мінеральні та інші ресурси, основні матеріальні, інвестиційні, фінансові фонди та інші матеріальні інфраструктурні речі, що об'єктивно творять науково-пошуковий, проектний, апробаційний, впроваджувальний та експлуатаційний цикли нововведень і реконструкцій. Джерела структурної політики торкаються, головно, видимої твердої частини факторів процесу видозмін і не тільки існуючих об'єктів господарської діяльності, а й ідентифікують чинники розміщення нових підприємств (виробництв) в просторовій економіці, акцентуючи на їх ролі, особливо щодо депресивних регіонів в зміні життєвих стандартів на краще. Отже, на базі науково-технічного прогресу, інноваційного потенціалу вказують спільноті джерела, ресурси, інвестиції, активи, які безпосередньо «роблять» модернізацію, творять заново об'єкти господарської та іншої суспільно-корисної діяльності.

Друга група -- це рушійні сили, які завжди є суб'єктивними, адже діють (функціонують) опосередковано через систему тонких, невидимих соціально­психологічних матерій -- мотивацій, потреб, цінностей, інтересів, норм, творчу активність людини, стимули підвищення її готовності до інноваційної діяльності та перманентного творчого пошуку нових знань, набуття досвіду, навичок, а також піднесення духовно-інформаційної мобільності нації, рівня використання нею інтелекту та інших модерних професійно-якісних характеристик, світоглядних систем, зміни яких дедалі більше стають викликами на шляху сучасних суб'єктів новаторської праці, творення економіки знань, що перетворюються в основні рушії майбутніх етапів суспільного розвитку. До рушійних сил, на думку структуралістів, соціальних психологів, етнографів можна віднести також ментальність, культуру суб'єктів творчості, в т. ч інноваційну, організаційно-економічну, морально-психологічний клімат, виробничі відносини, менеджмент, охорону здоров'я, відпочинку, соціальний захист суб'єктів творчості, рівень їх інтелектуальної власності (нематеріальних активів) та інше, які радше більше відносяться до існування, ніж до змін. Тобто все те, що відноситься до нематеріальної, неекономічної, до, так би мовити, м'якої, суб'єктивізованої частини рушійних сил структурної політики -- мотиваційні механізми, різні соціально-психологічні стимули, соціальні цінності, -- які опосередковано впливають на темпи, напрямки, пріоритети і, головне, принципи структурної політики. Водночас, сприяють підвищенню креативності духовно-інтелектуального потенціалу щодо як творення власних, так й оперативного запозичення різних лідерських новацій -- економічних, науковотехнічних, технологічних, суспільних, політичних тощо. Отже, відповідають на запитання: що (хто) актуалізує і активує (рухає) суспільні трансформації?

Таким чином, такі трансформації охоплюють не тільки різні види модернізацій існуючих виробництв, робочих місць тощо, а й розміщення нових виробництв, творення робочих місць, видозміни в суспільних інститутах (інституціях) та організаціях, в правилах і принципах гри, в світоглядах людей, в їх головах. Тобто змінюють соціально-психологічні установки людини, духовно-моральні норми, зрештою, розширюють середовище (простір) творчості, сферу інтересів, гуманізують форми поведінки тощо. Як свідчить досвід ЄС, мета і принципи структурної регіональної політики мають в об'єднаних європейських націях соціогуманістичне навантаження і відповідні цінності. Європейська «регіональна семирічка», приміром, містила чітко визначені цілі: сприяння розвиткові та реструктуризації регіонів, що характеризуються відставанням та ознаками депресії; підтримка регіонів зі структурними проблемами у сфері соціально-економічних перетворень і сільського господарства; модернізація політики у галузі освіти, професійнотехнічної підготовки, підвищення зайнятості, зменшення бідності тощо [17]. Рівно ж -- і в принципах, за яким встановлюються правила співпраці, домінують соціальні цінності: а) партнерства, що включає системну взаємодію і кооперацію Єврокомісією, національними, місцевими і локальними органами влади; б) компліментарності, що вимагає конкретизації фінансового внеску кожного з учасників до спільного проекту; в) субсидіарності як основного принципа ЄС, який передбачає, що реалізація заходів на наднаціональному рівні може бути здійснена лише тоді, коли ефективність роботи на національному, регіональному та місцевому рівнях поступається першому з них; г) конвергенції (зближення) регіонів, які потребують трансферної фінансової підтримки, розміри якої в ЄС розподіляються відповідно до чисельності населення, реального стану економіки, площі, наявних на певній території соціальних проблем та відповідної структурної політики їх розв'язання.

За умов ослабленості корінної нації геноцидним Голодомором та позаблоковості системи національної оборони, а, значить, відсутності колективного захисту, Україна не тільки відчуває великий економічний тиск, а й навколо неї акумулюється велика низка спокус агресивніших сусідів [14]. Провокуються не тільки різні трубні, молочно-сирні, газові та інші війни, а й розробляються заходи залучення України до Митного Союзу, мусується ідеологія її федералізації, «відрізання» від позаблокової держави, далекої від потуги колективних європейських форм захисту, певної скиби чи морської коси. Якою не була б ця скиба чи коса, вона для українців -- їхня обітована земля, а люди на ній мають право на самостійний розвиток, на відродження і збереження своєї національної ідентичності, відрубності своєї культури, на своє інформаційне середовище, а відтак на адекватний простір з його відповідним ідеологічним забезпеченням, наскрізним фундаментом якого -- українська національна ідея, унікальність якої, як і соборності країни, нині ігнорується.

Це в особливий спосіб актуалізує нагальну потребу використання неекономічних факторів для розбудови ефективної економіки, національної держави, її ідеологічного та іншого супроводу. Адже не одне покоління патріотів України платило життям саме за національну ідею, за вибір вектора руху до державницького усамостійнення, досягнення національного ідеалу в структурі загальнолюдських цінностей і благ. Нині за національну ідею вже не треба вмирати, а удосконалювати її візію і місію, працювати над їх реалізацією [22]. На жаль, ми досі широко не соціалізували українську ідею, не ввели в число основоположних неекономічних факторів державотворення, не зробили її наріжним каменем розбудови модерної нації, на її ідеологічному фундаменті, в програмних текстах проурядових і опозиційних партій -- порожньо.

Цінність інформації та довіра до модернізації в системі позаекономічних чинників структурної політики.

Для України зі здобуттям державної Незалежності перешкоди вільної передачі традиційної інформації як першоджерела правди від покоління до покоління не закінчилися, навпаки, вони нині завдаються з подвійним тиском. Адже, з одного боку, його природа невідворотно­цивілізаційна; з іншого, -- залишково­імперська, додатково підсилена новою ностальгічно-колоніальною спрямованістю колишніх асиміляторів, їх бажанням творити конкурентоспроможну свою панівну економіку. Тому в стратегічному вимірі для нашої країни вкрай важливо забезпечити не тільки сталість, а й тяглість розвитку, його спадкову безперервність; гарантувати людині буття та адекватне середовище, безпечне для ковітального відродження потолоченої нації, її духовнокультурних цінностей, розвитку мовно-етнічної, релігійної та іншої ідентичності, власного інформаційного простору, історичної пам'яті.

Очевидно, що ці істини ще довго нам треба сприймати як домашні постімперські завдання для сучасників і нащадків, водночас як комплексні, стратегічні та основоположні для розбудови модерної національної держави; рівно ж -- як взаємопов'язані, аналогічно, як це є, власне, між складовими сучасної соціальної інформатики (семантики, аксіології та семіотики). Аксіологія вибору вектора інтеграції об'єктивно підтверджує тезу: ключем в Європу є інтелект та високопродуктивна праця нації, духовнокреативний потенціал еліти та українська ідея державності. Насамперед саме національна еліта (інтелігенція) творить духовно-соціальні цінності, змістовність (сенс) і вартісність яких сприймається суспільним загалом для широкої соціалізації. Євроінтеграція для України -- це не тільки економіка, фінансові кредити чи інші атрибути матеріального добробуту. Ці ідеали не виконують в суспільстві інтегративні функції, не об'єднують, не соборнізують націю і не збільшують потенціал її ідентичностей. Навпаки, Україна нині переживає дефіцит ідентичностей, моралі, довіри, культури поведінки, рівності перед законом, водночас -- профіцит матеріальної, реально-правової нерівності, бо не реалізується емерджентність -- ця третя обов'язкова складова, що в комплексі з двома іншими (структурою і функціями), притаманна кожній системі. Система -- це єдність структурних елементів, що під час функціонування, перетворюють її в ціле. Емерджентність -- це якість, властивості, кожна з яких не притаманна її елементам, а виникають вони завдяки об'єднанню цих елементів в єдину, цілісну систему [1, с. 349]. Виходить, що не за тими структурами, функціями, цінностями об'єднуємося. Окрім об'єднавчих принципів ЄС (партнерство, компліментарність, субсидіарність, конвергентність тощо), Україні перед євроінтеграцією слід внутрішньо (міжрегіонально) інтегруватися на національних принципах, що складають її державницьку цілісну Ідею. Вона ґрунтується на таких, принаймні, трьох стратегічних якісних складових, що характеризуватимуть державу, яка вибудовується: соборність, українськість та гідну людини та нації [20].

Тут не будемо деталізувати кожну складову, її логістику, однак, на соборності як індикатору внутрішньої інтеграції нації, без якої не може бути євроінтеграції держави, слід зупинитись дещо ширше. Святая святих завдання української національної ідеї -- це сформувати єдиний національний економічний, мовноінформаційний, культурний, релігійний та інші простори, в яких всі українці різних регіонів за допомогою освіти та просвіти могли усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. У нашому розумінні сутність соборності, як і межовості, транзитивності України не вичерпуються територіально-географічною наповненістю. В українському дискурсі соборність не означає імперське «собирание земель», проведення собору одержавленої церкви чи «открытого партийного собрания». Вона набуває іншого, цінніснопросторового виміру, акумулюючи принаймні чотири важливі інтегративні аспекти життя української людини і нації. Тобто їх життя «на межі», однак, -- не на маргінесі, а в площині ідентифікації, культурноінтелектуального медіаторства і цивілізаційного поступу, де людини та її нація -- єдине соборне ціле. Ці якості не повинні залишитися поза вибором вектора зовнішньої інтеграції, яка, своєю чергою, корелюється з внутрішньою, тобто із соборнізацією України, якій завжди перешкоджали імперська денаціоналізація і загарбницький поділ українців на денаціоналізованих та тих, котрих ще треба деукраїнізувати. Це завше призводило до розколу країни, нації, їх ослабленню та бажання поглинути.

Отже, соборність -- це, передовсім, антиідея імперському розпорошенню сил і ресурсів корінного народу, розмиванню його національної свідомості, ідентичності та об'єднавчого потенціалу. Це стратегічна складова української ідеї, що відображає, по-перше, здатність нації працювати і творити разом, синергійно задля підвищення добробуту. Тобто це соціально-психологічні якісні риси, які віддавна стали притаманні українству як ментальні характеристики, що сформувалися тисячолітньою історією життя на пограниччі. По-друге, це індикатор внутрішньої і зовнішньої інтеграції соціуму як ствердний вияв його націоцентричності. Тобто рівень усвідомлення, який детермінується знанням, що власна оселя зводиться найшвидше, коли спільнота (громада) об'єднана і діє заодно, дружньою патріотичною толокою. По-третє, це всенародна солідарність і довіра до відроджуваної державності як до своєї, віками вимріяної. По-четверте, це прояв консолідації народу в прискоренні довгоочікуваних ренесансних процесів творення власної національної держави та вибору вектора інтеграції. Тобто це реалізація народом своєї ідеї та природного права на самостійність соціально-економічного, науково-освітнього, державного та іншого розвитку, якого поневолювачі завжди позбавляли Україну, стверджуючи: вона можлива лише у єдиній родині великого загарбника.

Водночас, розбудова української Україна -- це не фетиш українськості, не імплементація зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Ми єсть єдиний український народ: сім'я для кожного, хто працює на нашу національну ідею. Інтеграція вимагає бути соборними українцям: не галицькими і не буковинськими, за Франком; додамо -- не донецькими і не харківськими. Потрібна важка праця спільноти, регіонів і кожного осібно, аби забезпечити добробут, гідну зарплатню, соціальний захист, чисту воду, повітря, належну охорону здоров'я і т. ін. Концепт побудови країни, гідної людини і нації, широко адаптований розвинутими державами, але якість нинішньої нашої праці, відсутність в системі структурної політики України соціогуманістичних пріоритетів щодо інтегративної соборнізації, належної міжнародної соціогуманістичної підтримки її євроінтегративних намірів, не дозволяють їй «дотягнутися» до світових життєвих стандартів. Однак, знову ж -- гідність не вимірюється лише економічними параметрами, підтвердженням цьому Євромайдан, основний месидж якого -- це захистити людську гідність.

Ми також виокремлюємо Малу національну ідею: «Знання, інформація і рух (чин, дія)» як робочий, високоякісний інструментарій вирішення тих чи інших складових Великої, інтегратор Ідеї та Дії, передовсім молоді як прискорювача державотворення в умовах глобалізації світу. Мала ідея -- це поточне, часто -- тактичне гасло. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує сьогодні продуцентів лідерської інтелектуальної власності, творчу енергію наукової молоді на: інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини -- її освіти, культури, інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку в плані безперервного досягнення високої освіченості, креативності, духовності та моралі; зрештою, пізнання навколишнього світу, зменшення його ентропії (невизначеності) та небезпек -- внутрішніх і зовнішніх. Є соборна нація як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне середовище, є інформаційний простір, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління -- значить не порушується спадковість розвитку, виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відроджуватися завдяки зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які, підживлюючи це середовище, розширюють його життєздатність у всенаціональному та світовому вимірах. Проте, ні ідеологія духовно-інтелектуального забезпечення державотворчих процесів, ні доктрина соціогуманізму як концепта використання неекономічних чинників розбудови ефективної держави і економіки -- досі не знайшли належної уваги.