Суспільні трансформації в умовах глобалізації: соціогуманістичні імперативи, неекономічні чинники та євроінтеграційні пріоритети

Натомість, будь-який серйозний комплексний аналіз стану суб'єктів господарювання, темпів розбудови держави та її інтеграції не може обійтися без розгляду неекономічних перепон підвищення їх ефективності. Що більше, саме неекономічні чинники виявилися найбільш дієвими під час суспільних трансформацій, коли треба визначити пріоритети подальшого інтеграційного руху до загальнолюдських вартостей, рівно ж -- зберегти національну ідентичність від постімперських впливів. Це показав досвід інтеграції пострадянських республік Прибалтики, країн так званої народної демократії, в спонуканні їх до вступу в ЄС, НАТО та в інші структури. Протести українського студентства на Євромайдані проти буцімто взятої урядом короткої паузи перед Вільнюським самітом керівників європейських держав це також підтверджують. Неможливо сформувати у суспільстві національну самосвідомість, адекватну загальнолюдським цінностям, без якісного забезпечення його правдивою державною інформацією про минуле, сьогодення і майбутнє корінного (титульного) народу, що дав назву цій державі, без цілісності систем живих, мертвих і не народжених. Без ефективних систем інформаційного забезпечення державотворчих процесів, не спотворених інститутами колишньої імперії, проблематично передати від покоління до покоління історично зумовлений Геном, який, за визначенням соціальних наук, відповідає за національною Ідеєю, за формування духовноінтелектуальної еліти як креативно-новаторське ядро нації, тобто когнітаріат, що є основним продуцентом новацій та ініціатором їх широкої соціалізації.

Це дає Українській державі чіткий знак, що без власного потужного інформаційного простору, без його національного освоєння в умовах глобалізації, їй не адаптувати нову соціогуманістичну парадигму буття української соборної наці як державоцентричної, де є бінарний захист людині і нації. Де здійснюється випереджувальна інноваційна діяльність, де країна -- не аутсайдер, а інсайд науково-технічного прогресу, не об'єкт, а суб'єкт будь-якої своєї політики, в т. ч. і внутрішньої структурної чи зовнішньої -- міжнародної. Без власної духовно-інтелектуальної еліти, без викристалізованої національної Ідеї важко переконати соціум у тому, що будь-які міжнародні союзи повинні насамперед утворюватися на основі культурних, духовно-моральних, освітньоінтелектуальних, гуманітарних та інших національних цінностей, які наближають загальнолюдські здобутки, а не по-імперському асимілюють самодостатні народи. З іншого боку, -- без національного інформпростору неможливо створити державницький ідеологічний дизайн, який зміцнюватиме традиційну толерантність українців у їх ставленні до різних культур, пошуку прямих інформаційних зв'язків з далекою і ближньою діаспорою як українського Всесвіту, як універсуму для збереження відрубності власної культури, як Хартію людини і титульної нації на пограниччі розмаїття інших світів. Плюс до цього, підноситиме медіаторську місію українців між релігійним православ'ям і католицизмом, між європейською та азіатською культурою, нинішньою консенсусно-громадською і керованою демократією, інноваційним високотехнологічним та мобілізаційносировинним розвитком економіки, зрештою між СНД, Митним Союз і ЄС, НАТО, між бажаною зоною вільної торгівлі та Асоціацією європейських держав тощо. Отже, йдеться про транзитивність не тільки стосовно перехідної економіки, і не стільки як транспортно-просторову, прикордонну чи транснаціональну геополітичну складову, скільки про соціально­психологічну, духовно­інтелектуальну, ментальну, ідеологічно­світоглядну характеристику життєдіяльності народу на «стику» різних навколишніх культур, тобто про толерантність на «межі» розмаїття звукових, інформаційних просторів, менталітетів і т. ін. Може, у цьому контексті раціональніше спочатку підписати Угоду з ЄС про безвізовий режим, а відтак -- про зону вільної торгівлі.

Без розгляду національного інформаційного простору як інституту в структурній політиці держави, без установлених кордонів країни, навіть на двадцять третьому році Незалежності важко визначити не лише стратегію, дерево цілей розвитку нації, наявні ресурси державотворення, пріоритети їх використання, а і оптимізувати вибір вектора інтеграції України, досягнути ідеалу мудрості (софійності) її народу, зрештою позбутися інформаційного колоніалізму, який не знає територіальних кордонів. Тобто вийти на позаекономічні (національно-ідеологічних, філософсько-світоглядних, соціально-етнографічних, політико-правових, геополітичних, міграційних та ін.) смисли руху до вершин цивілізації, розбудувавши інформаційно-просторову, інноваційну модель національної держави, що ґрунтуватиметься на загальноукраїнських і вселюдських цінностях та інтересах.

Розгляд неекономічних факторів не буде повним, якщо він здійснюється поза інтерактивним внутрішнім діалогом уряду і опозиції, уряду і громадськості. Він буде не повним і тоді, коли не враховуватиме паралельно діючі нині два потужні світові процеси, рухома рівновага яких визначає сучасні тренди комплексного розвитку народів і народностей, сучасних укладів їхніх економік та структурних інституцій культури, освіти. Перший -- це глобалізація світу, широкоформатні прояви якої дедалі більше підвищують комунікаційність і транзитність країн, водночас спричиняють їхнє зодноріднення, стандартизацію управління, зменшення суверенітету. Другий, -- ренаціоналізація світу, вектор котрої скерований на збереження національної ідентичності та ексклюзиву буття кожної людини в необхіднокомфортному для її розвитку національному середовищі, а відтак просторі. Визнаємо це чи ні, на жаль, дії цих процесів ділять країни на: глобалізаторів, які є більш розвиненими та продукують домінантну частку різних новацій (соціальних, економічних, науково-технічних, інформаційних, освітньокультурних, політичних тощо); і на глобалізованих, що з тих чи інших причин є ослабленими, розвиваються нині, шукаючи власний шлях поступу і свій інтеграційний вибір, намагаються наздогнати і наблизитися до перших.

Українську державу, котра лише нещодавно після багатовікової колонізації вступила на шлях самостійного розвитку, відносять до країн, що розвиваються. Проте, вона відчуває не тільки подвійний глобалізаційний вплив, який підсилюється через певну специфіку тиску, що має, як вже згадувалося, подвійну природу. Нещастя українців в тому, що на їх питомий інформаційно­мовний простір, на обітовану землю не перестає претендувати найбільша постімперська національна меншина, впродовж віків насильно імплементована імперіями в український соціум, яка нині, як і її зовнішні підживлювачі, не може змиритися з державною незалежністю України. Соціогуманістичне костомарівське виокремлення двох самостійних руських народностей, двох їх культур і світів не припинило процеси деукраїнізації ні царською, ні радянською імперіями, ні сьогоднішньою «п'ятою колоною», ні одержавленою православною Церквою Московського патріархату. Шевченкову рефлексію, що в нас, українців, своя мова і культура, а них -- своя, ні шовіністична Росія, ні байдужа і облаштована Європа не хочуть, а, може, і не в стані зрозуміти. Особливо щодо східноєвропейського вектора політики ЄС. Далі маємо факт доросійщення інформаційного простору України. Натомість, світ тішиться і щедро тішить українців концепцією сталого розвитку (Ріо + 20). Коли корінна нація ослаблена етно-лінгво-інтелектоцидом, імперськозагарбницькою політикою сусіда, то залишати це явище сталим, значить прирікати титульний) народ, що дав назву державі, на вічну відсталість.

Таким чином, якщо дивитися крізь призму нашого майбутнього як розвиненої європейської держави, то перед Україною виразно видно імперативи модернізації не тільки економіки, а трансформації всієї спільноти в контексті проведення нової структурної політики зі соціогуманістичними пріоритетами. Україні потрібна нова візія буття нації, випереджального розвитку її освіти, науки, культури та їх рекультрегіоналізація на тих територіях, де ще не все традиційно­українське витоптано. Україні слід повернути українськість, підтримувати письменників, вчителів, інженерів, підприємців, бізнесменів, книговидавців та інших патріотично-креативних людей, що є справді духовно-національною елітою та творять український продукт яко суспільне благо, думають про майбуття нації, а не зосереджуватися виключно на турботах про кар'єру, нетрудовий бізнес і ошуканство національної ідеї. Загрози втрати Україною свого суверенітету не зняті. Що більше, насушні проблеми екзистенції України надто важливі, аби ними нехтувати при виборі вектора інтеграції, особливо, коли інтеграційні процеси інспіруються так, що вони роз'єднують Україну і входять в суперечність з природним намаганнями українського народу як єдиного зберегти українськість, соборність своєї країни як європейські цінності, щоб ствердити історичну справедливість -- повернутися в європейське співтовариство вільних народів [4; 5 ; 8 ; 12 ; 16; 19].

Проте, за таких обставин, як свідчить історія та реалії сьогодення, важливо виховувати соціогуманізм і толерантність не тільки серед корінного (титульного) народу, робити його країну перекидним «містком» між берегами різних культур, релігій, військових блоків, економічних і політичних союзів. Медіаторство «на межі» не можна прирівнювати до життя на мосту. Адже на мосту не живуть, а по ньому ходять, топчуться, а ще більше їздять, і навіть чужі танки. За умов ослабленості корінної нації виникає велика низка спокус агресивніших сусідів придумати ідеологію федералізації України, «відрізання» від позаблокової, далекої від потуги колективних форм захисту, певної скиби чи морської коси. Тому українству вкрай важливо усвідомити важливість не тільки економічних факторів, тиск яких з боку колишньої імперської системи стає дедалі відчутнішим. Власне, тут мали б бути належно оцінені всі фактори і не в останню -- неекономічні як непроминальні вартості національного і загальнолюдського виміру, що уможливлять нації вистояти. Адже не одне покоління патріотів України платило життям саме за вибір вектора руху до державницького усамостійнення, досягнення національного ідеалу, орієнтуючись на європейські та загальнолюдські цінності.

Інноваційне суспільство, як і відповідна модернізація підприємств та структурна політика держави, може бути розбудоване при опорі на власні ресурси і сили, найперше інтелектуальні, що реалізуються у формі людського капіталу, трансформуючись в інтелектуальну власність. Для цього необхідно цілеспрямовано та активно запозичувати новітні досягнення світової науки, сучасні технологічні ідеї та розширювати власну ринкову інфраструктуру. Зусилля суспільства в цьому напрямку можна позначити як інформотворчу активність суспільної системи (регіональної чи загальнонаціональної) -- інноваційну, економічну, соціальну, креативну, когнітивну в створенні інформації (знань) певної цінності. Вона спрямована і сприяє розв'язанню даного класу проблем в галузі економіки, науки, техніки, в соціальній сфері, державотворенні чи становленні нації. Цінність (якість) новоствореної інформації є системотворчим фактором розбудови певних загальнонаціональних чи регіональних об'єднань типу соціополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів, національних силіконових долин тощо, а також інтегральним індикатором їх економічної та соціальної ефективності. Тому інформаційна (перш за все когнітивно-креативна) і загалом інноваційна, в т. ч. громадська активність має стати стратегічним напрямком сучасної модернізації промислового потенціалу, який забезпечить створення наукомісткої економіки, її випереджувальний розвиток, а відтак -- розв'язання проблем інтелектуалізації, елітаризації і гуманізації країни у цілому шляхом структурної політики, адекватної сучасним викликам.

Таким чином, аксіологічний підхід до розбудови інформаційного суспільства в Україні, як і її орієнтація на інноваційну модель розвитку, модернізацію усіх сфер життя повинні вирізнятися особливою увагою до творення та нагромадження нової цінної інформації, удосконалення засобів її обробки й підвищення ефективності механізмів використання. Вельми важливо враховувати й те, що рівень і темпи суспільного розвитку детермінуються впливами різних інститутів різних часових періодів. Насамперед це впливи потенціалу здобутків попередніх поколінь (періодів) -- рівня їх освіти і самоосвіти, талановитості, творчої мотивації, патріотизму, громадянського та виховного ідеалів, врешті, власне ціннісноорієнтаційної, тобто аксіологічної зрілості, з одного боку. З іншого, це вкрай підірвані імперською довготривалою асиміляцією можливості народу розв'язати проблеми національного, духовного відродження, до яких світ і далі байдужий. У цьому сенсі актуальні слова видатного соціогуманіста Дж. Неру, що немає гіршого для народу, як його інтелігенція, вихована колоніальною владою. Нема людей, немає духовно-інтелектуальних національних еліт (чи то в уряді, чи в опозиції) як провідників народу, аби вивести його на нові смисли цивілізаційного розвитку. Не йдуть до нас наші Гавели і Бальцировичі. А, може, змінитися треба всім, аби, нарешті, побачити українського Апостола Правди і Науки.

Колишні колоніальні (тоталітарні) держави, які далі диктують політику сильних світу цього, не покаявшись за асиміляційні злочини, за ослаблений стан низки посттоталітарних народів і народностей, за знищення їхніх еліт і духу національного відродження, далі не приймають відповідних законів міжнародної юрисдикції, аби перехідним економікам надати належних соціогуманістичних пріоритетів і ефективного захисту. Країни Євросоюзу не тільки не можуть, а, очевидно, і не хочуть розуміти, що постімперський, особливо посттоталітарний тиск на ті народи дедалі зростає мірою того, як вони стають на шлях самостійного розвитку. Це особливо відчутно в їхній політиці щодо України. Для них так важко усвідомити злочинні імперські дії в минулому, через які нині всенаціональний рівень масового самоусвідомлення і опору зросійщенню в постінтелектоцидній Україні ще не набув тієї критичної елітарної маси, спроможної використати вагу неекономічних (не матеріальних) чинників в розбудові справді української держави та проведенні належних комплексних трансформацій і в економіці, і в суспільстві. Вони глибоко не пройнялися ні цинічністю підписаного з Путіним в 2008 році провального для України договору, ні поїздкою в Москву до того ж Путіна нині чинного Президента України після Вільнюського саміту, ні феноменом Євромайдану, що виник як протест студентів на приниження гідності свідомих (основа слова знову інформаційна -- відомість) українців, із пам'яті яких не вдалося ні царській, ні радянській імперіям вибити історично притаманну їм європейськість. І всі ці причини, головно, інформаційні, адже пов'язані з таким потужнім перекрученням правди в каналах передачі впродовж такого тривалого історичного періоду, що зараз ні українці, ні світ не можуть зрозуміти, здавалось би, просту істину: духовно­інтелектуальне інформаційне забезпечення державотворчих процесів можливе тільки на засадах української національнальної ідеї та зняття впливу головних її, за Юрієм Шевельовим, трьох (не тільки економічних) ворогів: Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Підтвердженням цього є нещодавнє пасивне спостереження українців і світу, як пам'ятну дошку, яку встановили в Харкові на честь всесвітньовідомого вченого і автора цих застережень, розбивають перед телекамерами кувалдою. Кочубейство продовжується, антиукраїнська імперська семіотика не зникає, ресталінізація поширюється. Що більше, в переліку пам'ятників буцімто культури України тисячі присвячені Леніну, -- не мають жодної художньої цінності, окрім віх і стовпів окупованого простору.

Це гальмує втілення в практику паритетного захисту і людини, і нації як актуального системнофункціонального чинника повернення ослаблених загарбниками народів додому, до своїх духовних праджерел та формування на його, не своїй -- землі середовище спроможних умов, необхідних для відтворення і розвитку національно свідомих громадян в Україні, з одного боку. З іншого, -- сприйняття сильними світу сього соціогуманістичної парадигми захисту ослаблених націй як духовно-інтелектуальний і моральний імператив ХХІ, який вимагає нового підходу не лише до модернізації економіки, а і проведення широкої структурної політики задля ренаціоналізації та рекультрегіоналізації уярмлених, аби зберегти їхні національні ідентичності від подальшого зодноріднення як глобалізацією, так і різними методами посттоталітарного реваншизму, зокрема інформаційного імперіалізму. Хіба не є сучасним кочубейством імплементація в Україні, в т. ч. і одержавленою церквою, приміром, ідеології «русского мира», деколи суголосною зі завданням Митного союзу: реанімувати колишній єдиний інформаційний, економічний та інший імперський простір? Хіба це, своєю чергою, не є невидимим важелем недопущення державницького усамостійнення України, її духовно-культурного, мовного, релігійного відродження, відновлення принципів нового соціогуманістичного типу мислення, структуризації нації, її цінностей поза імперськими інститутами -- інформаційними, економічними, політичними, військовими тощо?

Характерною ознакою інноваційного, інформаційного суспільства, удосконалення державної структурної політики шляхом застосування широкої палітри форм модернізації регіональних підсистем та надання їм нової якості є, безумовно, генерування знань, інформації, нових інноваційних проектів, наукових здобутків і суспільних цінностей щодо збереження етнічної, культурної, промислової та іншої ідентичності. За таких умов в суспільстві статус пріоритетності набуває ключове стратегічне завдання: виробляти конкурентоспроможний продукт у вигляді нових концептуальних підходів та парадигм суспільного розвитку, технологій, відкриттів і винаходів, товарів і послуг, оригінальних методик та ноухау в підприємництві, політиці, культурі, медицині, водночас зберігаючи традиції нації. За цих обставин найраціональнішим можна вважати комплексний підхід до оцінки інформаційних потоків, рівня власних інновацій для творення постіндустріальної наукомісткої економіки як з економічних, так і з соціальних позицій. На творення такої економіки дивімося як з точки зору семантики і семіотики знання, інформації для сьогодення, так і прогнозованого зростання їх ролі для майбутнього розвитку, впливу на суспільство, його соціально-економічний розвиток; на підвищення духовних якостей людей, поглиблення їхньої освіти, досягнення якісно нових наукових здобутків і глибин пізнання, соціалізації прогресивних ідей, соціогуманістичних ідеологій, національних ідеалів та інших неекономічних чинників. Беззаперечно, що Євромайдан як система цінностей не тільки підняв рейтинг таких чинників, а і затребував нового осмислення «братських асигнацій без асиміляцій», проведення якісних суспільних змін, показав і показуватиме далі місце в історії феномену згуртованості, соборності, самоорганізованості та інших ментальних рис українства, які зберегли споконвік притаманну йому європейськість та загальнолюдську культуру.

Однак, це не означає, що Україні не потрібен Фонд Соборності, який би поповнювався за рахунок, скажімо, повернення коштів, гуманізованих щодо джерел їхнього нагромадження і вивезення, та повергнутих із офшорних зон українському народові для структуризації його господарки, підвищення рівня життя, освіти, науки, культури тощо [5]. Допоки Україна не зрозуміє нову європейську інтеграційну цінність цього Фонду, доти їй не осягнути роль в ЄС Фонду згуртованості та інших Структурних Фондів. Лише з урахуванням широкої соціогуманістичної основи генерування нових знань для національної безпеки і консолідації суспільства можна належно оцінити рух на випередження, на опрацювання власної моделі інноваційного розвитку, використання інтелекту нації, збереження сприятливого середовища для її етноі елітогенезису. Будьяке перейняття чужого досвіду, навіть передового, -- це вже заздалегідь самоприречення на застарілу інформацію. Лише генерування власної інтелектуальної власності може гарантувати наукову новизну інформації, власник якої при передачі іншому суб'єкту господарювання ніколи і ніде її не позбавляється. Тому в кожному випадку інтеграції, модернізації чи структурної політики важливо не лише позбутися статусу країни «периферійної», споживача вторинної інформації, продуцентом якої є сильні світу сього, а й визначитися, як вирватися з тенет глобалізованої економіки і не стати «тяглом в поїздах їх бистроїздних», водночас, звільнитися від асиміляційних постімперських удавок і реваншистських претензій. Які внести корективи, аби, врешті-решт, не довести українську справу до втрати інтелектуального капіталу нації, її ідентичності, що більше -- державної самостійності [20].

Тому, коли йдеться про аксіологію вибору інтеграційного вектора, його соціогуманістичне навантаження, то конче потрібно задуматися не тільки над ринком Європейського Союзу, що в 12 разів більший від Митного, а і над державотворчою філософією двох світів -- європейського та азійського; над цінностями, що там панують, над добробутом життябуття, який досягли в цих союзах, проаналізувати інвестиційний клімат, що там домінує: інтелект чи експлуатація вичерпних природних ресурсів. Де краща система правосуддя, що там зі захистом людини і нації, з якістю освіти, науки і високотехнологічного виробництва, з викоріненням корупції, який рівень незалежності і демократичності судової системи, що з правами соціального захисту, збереженням національної ідентичності, відновленням правдивої історичної пам'яті, генофонду нації, демографічними і міграційними процесами. Аналіз позитивів і негативів вкрай потрібен, аби, нарешті, визначитися з майбутнім вільним розвитком українського народу в справді вільному світовому співтоваристві, де панує правдива інформація, та усвідомити, головне, що логічне повернення України в Європу є процесом природним, етнічно органічним та адекватним історичній справедливості.

Під час проведення структурної політики чи модернізації як робочого інструментарію реалізації цієї політики, насамперед, пам'ятаймо, що вибір між розвиненою демократичною Європою і сировинною Євразією перманентно продовжується. І на цей час потрібен прозорий моніторинг для нас як нації, що приречена жити на межі розвиненого європейського і сировинного євразійського економічного просторів, католицького і православного культурного світу, різних військових блоків. У цьому сенсі дух референдуму 1 грудня 1991 року -- вічний наш супутник, важкий як саме життя, але екзистенційно необхідний як щоденна дорожня аксіологічна карта в духовно-інтелектуальному, ідеологічному напрямі розвитку для розширеного відтворення спільноти як ковітально структуризованої. Вектор вибору є індикатором модерної націоструктурності соціуму, його готовності та спроможності створити позитивне середовище, а відтак національний інформаційний простір як соборної потуги (потенціалу) вирватися на передові позиції науково-технічного, соціальноекономічного, зрештою цивілізаційного прогресу, зберігши вітчизняний, ексклюзивний доробок багатьох поколінь корінного народу для себе та світової культурної мозаїки. Це нагальна і серйозна потреба зрозуміти феномен концепту духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) нації в контексті підсилення органічності передач наступним поколінням цілого комплексу трансфертів не тільки як сеєчасних економічних вигод, а і насушних та довгострокових потреб не втратити свою самобутність, відрубність власної культури, своє національне «Я» [20].

Аби не поповнити лави аутсайдерів світового прогресу, слід постійно модернізувати промисловість, водночас самовіддано працювати над поліпшенням моделі націоструктурності, духовно-інтелектуального забезпечення національного державотворення, орієнтуючись на соціогуманістичні пріоритети і методи прориву інших країн на передові позиції цивілізаційного світу. Структурна політика наближає до європейських стандартів не тільки через гуртування, активізацію та інтелектуалізацію спільноти, а і застосування інструментарію структуралізму та неоінстуціоналізму як методологій гуманітарних світових теорій, які розвинулись в світі за нас тримання нас в інформаційному імперському ізоляціонізмі. Особливо свободою думки належить скористатися посттоталітарним країнам в період переходу до розбудови своїх національних постіндустріальної економіки, де домінуватиме строге правове дотримання соціогуманістичних пріоритетів в загальнонаціональних типах метального мислення людей, моделей їх поведінки, цінностей та орієнтацій. Хибно думати, що збудуємо ефективну державу, залишивши великі резерви її ефективності в нерозкритому блоці неекономічних чинників, які здатні вплинути на потрібні глибокі суспільні зміни, особливо на рівні ментальності нації. Щоб бути гідними патріотичних діянь подвижників національної ідеї, що відійшли від нас, конче потрібно, здавалось б, побороти елементарне: безпорядок, корупцію, злодійство, мімікрію та підступне зрадництво живих. Проте, недооцінка та ігнорування хоча б одного із неекономічних факторів призводить до гальмування структурної політики у цілому на будь-якому інституційному рівні. Це вкрай важливо усвідомити у час творення держави для ще недостатньо сконсолідованої нації та об'єднання її у державі, яка щойно розбудовується і удосконалюється за умов, погодьмося, далеких від соціогуманістичних і сприятливих.

Попри те, вже нині очевидно, що продуктивний концепт майбуття України не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії, тобто в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального і економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) неоліберальної (в центрі -- людина, вільна ринкова економіка) і націоналістичної (акцент на розвиток нації, патріотичної любові до неї) ідеологій. Націоналістичної ідеології в Довженківському розумінні: якщо націоналізм -- це любов до Батьківщини, то я -- націоналіст, а не як ідеології поневоленого народу та кровавої боротьби за волю. Шлях досягнення мети один: на основі гармонійного поєднання цих чи дотичних до них ідеологій створити нову парадигму суспільного розвитку -- соціогуманістичну, яка комплексно і паритетно захищала б людину і націю як когнітивно необхідне мовноінформаційне, звукове, візуальне, водночас природно-ексклюзивне середовище (тло, а відтак простір), де можна було б зберегти та всебічно, системно розвивати свою національну ідентичність, ментальність, культуру, промисловість, народні промисли, торгівлю і та інші сфери трудової діяльності в умовах глобалізації. Саме ідеологія паралельного зростання загальнолюдського і розвиток унікальності національного сприйматиметься у світі як інтеграційна і нею важко зловмисно спекулювати як агресивно-радикальною чи націоналістичною. Саме творення всеукраїнської громадської організації

«Майдан» має спиратися на інтеграційні теорії та правові конституційні норми. Зрозуміло, що модернізація в системі структурної політики має працювати на підвищення суб'єктності України, підвищення конкурентоспроможності її економіки. Проте, вкрай важливо, щоби ринкові перетворення не набули суто технічних, регіональних домінант та ухилів, не служили відомим більшовицько-пропагандистським інструментарієм «болтології» нових політиканів, а відповідали загальнонаціональним цінностям, соціогуманістичним потребам духовного відтворення націй, захищали людину від подальшого національного знеособлення, нищення інтелекту, питомої мови як Логосу. Водночас захистили корінний (титульний) український народ від знеодержавлення, адже його свідомість, історичну пам'ять впродовж тривалого періоду окупанти жорстоко «зачистили» від бажань стати Державною Нацією. Тому питання далі відкрите (і не лише для України): встануть та, головне, чи витримають реформаторський курс в умовах глобалізації новонароджені держави без нової філософії і міжнародної допомоги ослабленим, без підтримки живильної сили ренесансу буття їх національного середовища і простору, потенціалу еліт, культурних традицій тощо? Адже культура, мова, етнографія, релігія, історична свідомість -- це не лише основні ознаки нації, а в поєднанні з сучасними інноваційними технологіями, економікою знань, структурою відповідних сучасних інституцій -- життєво необхідний атрибут її розвитку, збереження ідентичності, конкурентності, врешті-решт, ковітальності, колективного державного мислення та повернення до розвинених європейських народів.

Це, своєю чергою, уможливило б провести заходи рекультрегіоналізації, тобто рекультивувати у потолочених територіях (регіонах) ті духовно-культурні цінності нації, знищення яких ще не досягнуло критичної точки. Що більше, відсутність належного міжнародного правового забезпечення соціогуманістичної візії, байдужість Заходу не сприяють внутрішньому об'єднанню національно-патріотичних сил в Україні (ні у інших пострадянських країнах), не мобілізують їх для будівництва національних держав. А, навпаки, сприяють інфільтрації постімперських проектів, які знекровлюють справді національнопатріотичні сили в боротьбі з різними, часто підставними, засланими націоналістами, комуністами та іншими провокаторами так званої керованої демократії та інтелектуального антиукраїнізму. Соціогуманістична ідеологія державотворення відсутня, урядова структура на рівні віце-прем'єра України з гуманітарних питань духовно-інтелектуальним забезпеченням державотворчих процесів не займається.

Водночас, ми, українці, етно-лінгво-інтелектоцидна, ослаблена імперіями нація. Тому нам вкрай потрібні не лише нові знання, передова наука, авангардні технології, зокрема літако-ракетобудування, а і національна модерна духовно-інтелектуальна ідеологія як суспільно-інформаційна мембрана, що сприятиме підвищенню імунітету (опірності) людини і нації проти денаціоналізації та дезінтеграції, а відтак десоборнізації та інформаційного поглинання країни взагалі. Етнічна герметичність нації, її духовно-інтелектуальних еліт як основного продуцента нових ідей, передових знань, інноваційних проектів, -- підсилюють середовище спроможність народу в його історичному та стратегічному рухові до вершин цивілізаційного поступу, підвищують конкурентоспроможність країни та сприяють уникненню точки неповернення до первнів українськості.

У гармонії сталості та стратегії тяглості розвитку України, власне, адекватність наших сьогоднішніх дій щодо реалізації соціогуманістичних імперативів буття нації, її державницької ідеї та раціональності вибору вектора інтеграції. А без цього знову пануватимуть «желудкові ідеї» [21]. І все українське життя буде «вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський ґрунт, на поток і розграблення» замість збереження «тяглості при вічному поступі вперед» [10]. Щоб не проїдати чи розкрадати позичені кошти, зберегти і зміцнити тяглість розвитку для прийдешніх, збагатити їх духовно-інтелектуальними і матеріальними трансферами для майбутнього, потрібно нацією синергійно задіяти не лише твердо усвідомлений комплекс сучасних економічних і неекономічних факторів, а і зробити це на засадах нової соціогуманістичної парадигми видозмін України як новітньої держави -- Соборної, Української, гідної і Людини, і Нації -- з європейським вектором руху до світових цивілізаційних смислів. Українству слід затямити: кредити спадкоємців колишньої імперії ніколи, нікого і ніде не повинні відволікати не тільки від важкої щоденної праці, в т. ч. і над стандартами Євросоюзу, а і від розуміння того, що ідеї Митного союзу чи «Русского мира» -- саме нині найдальші від цих смислів. Рівно ж -- і від фундаментальної моральної основи соціогуманістичного імперативу ХХІ тисячоліття -- зберегти українськість як низку сутностей національної ідентичності, тобто сприяти комплексному розвитку древнього народу як модерного та європейського. У цьому візія і місія національної ідеї, її сприйняття українством як самодостатньої цінності, досягнути котру воно зможе лише через щоденну самовіддану працю, соціогуманістичні прояви своєї національної гідності, власної тяглості розвитку та загальнолюдської сутності.

Література

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови. -- К. ; Ірпінь : Перун, 2009. -- 1736 с.

2. вовканич С.Й. Модернізація економіки як творення суспільного коду єдності України / С.Й. Вовканич, С.Л. Шульц. -- Харків : Социальная экономика, 2011. -- № 2. -- С. 21--43.

3. вовканич Степан. Соціогуманістична парадигма буття -- матриця національної ідеї України ХХ1 сторіччя / С.Й. Вовканич. -- Львів : Інститут соціогуманітарних проблем людини, 2012. -- № 6. -- С. 7--50.

4. вовканич С.Й. Аксіологія вибору вектора інтеграції України / С.Й. Вовканич. -- Львів : ІРД НАН України, 2013. -- 36 с.

5. вовканич Степан. Якби ми вчилися соборності… / СтепанВовканич//День.--2013.--№162(4045). -- 11 вересня.

6. Геец в.М. Социально-экономические трансформации при переходе к экономике знаний / В.М. Геец // Материалы конф. «Социально-экономические проблемы информационного общества». -- Сумы : Университетская книга, 2005. -- С. 13--16.

7. Геєць в.М. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України : в 3 т. / В.М. Геєць. -- К. : Фелікс, 2007.

8. Гейзет Ханс-юрген. Будущее Украины -- европейское / Ханс-Юрген Гейзет // Дзеркало тижня. -- 2010. -- № 6--7 (786--787). -- С. 3.

9. Грищенко л. Методологічні основи модернізації України / Л. Грищенко // Економіка України. -- 2011. -- № 1, 2.

10. Грушевський М.С. З нашого культурного життя / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори : у 50 т. -- Т. 2. Суспільно-політичні твори (1907-- 1914). -- Львів, 2002. -- С. 306--317.

11. Єрохін С.а. Структурна трансформація національної економіки (теоретико-методологічний аспект) / С.А. Єрохін. -- К. : Світ Знань, 2002, -- 528 с.

12. Михайловська О.в. Синергетична парадигма розвитку світової економіки / О.В. Михайловська. -- Чернівці : Місто, 2012. -- 265 с.

13. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Д. Норт ; пер. з англ. І. Дзюб. -- К. : Основи, 2000. -- 198 с.

14. О комплексе мер по вовлечению Украины в евразийские интеграционные процессы / Дзеркало тижня. -- 2013. -- № 29. -- 17 серпня.

15. Пасхавер О. «Коли держава неефективна, економіка залежить від неекономічних факторів» / Олександр Пасхавер // День. -- 2013. -- № 120--121 (4003-- 4004). -- С. 2.

16. Писаренко С. Організаційно-економічний механізм формування та реалізації регіональної політики Європейського Союзу / Світлана Писаренко. -- Львів : ІРД НАН України, 2009. -- 152 с.

17. Поручник а.М. Європейська інтеграційна політика / А.М. Поручник, В.І. Чужиков, Д.О. Ільницький та ін. -- К. : КНЕУ, 2010. -- 451 с.

18. Скворцов І.Б. Диверсифікація діяльності підприємств як засіб антикризового управління / І.Б. Скворцов, О.О. Цогла // Зб. наук.-техн. праць НЛТУ України. -- 2010. -- № 20.-- С. 261--271.

19. Субетто а.И. Ценности в системе общественного интеллекта. «Ценноссная война» и защита ценностной самоидентификации российской цивилизации / А.И. Субетто. -- Харків : Социальная экономика, 2010. -- № 3. -- С. 93--96.

20. Українська Національна Ідея як духовно-інтелектуальний код соборності народу: етнічний, інтеграційний та цивілізаційний вектори : матеріали круглого столу / за ред. В.С. Кравціва. -- Львів : ІРД НАН України, 2011

21. Франко І. Поза межами можливого / І. Франко // І. Франко. Вибрані твори: у 50 т. -- Т. 45. -- К. : Наукова думка, 1986. -- С. 277--284.

22. vovkanych Stepan. Can We Survive without the National Idea? Spring -- Winter / Stepan vovkanych // The Ukrainian Quarterty. -- 2012. -- № 3--4. -- Р. 47--58.

Размещено на Allbest.ru