Політична самоорганізація громад: інструментально-технологічний вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

УДК 323.2:316.4

Політична самоорганізація громад: інструментально-технологічний вимір

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Березинський Володимир Павлович

Дніпропетровськ 2013

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор ТОКОВЕНКО Олександр Сергійович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, декан факультету суспільних наук і міжнародних відносин,

завідувач кафедри політології

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор ГОРБАТЕНКО Володимир Павлович, Інститут держави та права імені В.М. Корецького НАН України (м. Київ), заступник директора

доктор політичних наук, доцент КУЦ Галина Михайлівна, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, професор кафедри політології

доктор політичних наук, професор ПОЛЬОВИЙ Микола Анатолійович, Національний університет «Одеська юридична академія», професор кафедри соціальних теорій

Захист відбудеться 17 жовтня 2013 р. о 12.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.08 Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1 (парк імені Т.Г. Шевченка), Палац студентів ДНУ, к. 30.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені О. Гончара Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий 14 вересня 2013 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради С.В. Ставченко

політичний самоорганізація громада

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема самоорганізації виводить дослідницький сюжет на активне використання синергетичного підходу, який розроблений і добре апробований у межах природничих наук. Проте в суспільно-політичній сфері доволі рідко використовують аналітичні інструменти синергетики, які дозволяють враховувати в дослідженні соціально-політичних явищ і процесів непередбачуваність, випадковість та можливості альтернативності їх перетікання. На сьогодні евристичні можливості синергетики в політичній науці залишаються не до кінця розкритими. Спроби застосувати синергетичний інструментарій у предметне поле політичної науки робили західні дослідники А. Арманд, В. Гофкірхнер, З. Єжі, П. Корнінг, Р. Кроноверд, К. Майнцер, Дж. Ніколіс, Г. Раппопорт та інші, їхні російські колеги В. Аршинов, В. Василькова, А. Венгеров, К. Делокаров, Л. Лєсков, А. Назаретян, О. Князєва, С. Курдюмов, Г. Рузавін та інші. В Україні інкорпорувати досягнення синергетики для дослідження соціально-політичних явищ і процесів намагалися Л. Бевзенко, Л. Бойко-Бойчук, В. Горбатенко, І. Добронравова, Г. Куц, Я. Любивий, М. Михальченко, М. Польовий, М. Примуш, Є. Суліма, О. Чемшит, Г. Щедрова та ін., а також представники Дніпропетровської школи політичної науки -- І. Побочий, Т. Семенчонок, С. Ставченко, О. Токовенко, О. Третяк, О. Тупиця, М. Шепєлєв та ін. Проте знайомство з доробками як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників, засвідчує, з одного боку, високу продуктивність синергетичного підходу у вивченні надскладних систем, а, з іншого, -- відсутність праць, в яких би обґрунтовувалась доцільність і можливість його застосування для аналізу самоорганізаційних процесів у громадах.

Дана робота являє собою спробу застосувати аналітичний потенціал синергетики до вирішення важливої для сучасної політичної науки проблеми політичної самоорганізації громад.

У сучасному демократичному суспільстві роль громад надзвичайно висока і в силу цього для політологів постає завдання не лише на теоретичному рівні розкрити глибинні засади політичної самоорганізації громад -- первинних суб'єктів інституційної розбудови держави, громадянського суспільства, регіонального та місцевого самоврядування. Для політично активного населення з високим рівнем політичної культури набуває особливого значення розробка інструментів і технологій, за допомогою яких кожний член суспільства міг би задовольняти свої громадянські та політичні інтереси.

У сучасній Україні політична самоорганізація громад ускладнюється транзитивним характером розбудовчих процесів держави та самоврядування, нерозвиненістю громадянського суспільства, відсутністю демократичних традицій суспільного життя, низким рівнем політичної і правової культури гроиадян.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації затверджено Вченою радою Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Обраний напрям дослідження пов'язаний з розробкою наукової теми «Методологічні засади, інституційні можливості та соціокультурні чинники забезпечення стабільного політичного розвитку України», яку виконує кафедра політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Мета і завдання дослідження. Мета полягає в розкритті особливостей впровадження технологій політичної самоорганізації громад.

Для досягнення даної мети намічається вирішення таких завдань:

- з'ясувати аналітичний потенціал синергетичної парадигми при дослідженні самоорганізаційних процесів у громадах;

- розкрити самоорганізаційну природу громад, здійснити їх класифікацію та виділити функції громад як відкритих систем нелініного типу;

- визначити специфіку конструювання атрактивно-дисипативних структур у ході політичної самоорганізації громад;

- виокремити складові антиентропійного механізму політичної самоорганізації громад;

- розкрити особливості самоорганізаційних процесів у зоні біфуркації громад.

Об'єкт дослідження -- політична самоорганізація громад як відкритих нелінійних систем.

Предмет дослідження -- політико-праксеологічні засади самоорганізаційних процесів у громадах.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу дисертації становила теорія самоорганізації як складової синергетичної парадигми, яка розглядається як комплекс постулатів дослідження відкритих систем нелінійного типу, до яких віднесені і громади. Використовуючи понятійний апарат синергетики, вдалося охарактеризувати громаду як соціально-політичну систему, складові самоорганізаційного процесу в громадах.

У рамках дослідження проблеми політичної самоорганізації громад постулати синергетичної парадигми доповнені технологічним підходом. Відзначаючи особливості та евристичні переваги технологічного підходу до проблеми політичної самоорганізації громад відзначається, що, на відміну від традиційних (описових) підходів, він відрізняється більшою комплексністю, синтетичністю та, одночасно, практико-перетворювальною спрямованістю щодо політичної реальності. У рамках технологічного підходу усі можливі закономірності, які були виявлені щодо функціонування політичної самоорганізації громад у рамках інших підходів, можуть виступати як правила у проектуванні та здійсненні відповідних технологій.

У дослідженні використані методи: системного аналізу (для визначення функцій громад, структурних особливостей само організаційних процесів у громадах), моделювання (для побудови синергетичних моделей політичної самоорганізації громад), порівняння (для співставлення понять «громада», «община», «колектив», класифікації громад, чинників атрактивно-дисипативного простору, складових антиентропійного механізму), аналізу та синтезу (для формування теоретико-методологічних засад дисертації, реалізації встановлених мети і завдань).

Наукова новизна отриманих результатів полягає в розробці концепції політичної самоорганізації громад як відкритих нелінійних систем. У ході проведення дослідження були отримані результати та сформульовані висновки, які відображують наукову новизну дисертації:

Вперше:

- запропоновано класифікувати громади в контексті політичної самоорганізації за трьома принципами: територіальним, коли самоорганізація здійснюється людьми тієї місцевості, де вони компактно розташовані; екстериторіальним, коли самоорганізація здійснюється представниками різних територій (районів); змішаним, який поєднує перший і другий принципи;

- визначено, що самоорганізаційні процеси в громадах варто розглядати як нелінійний незворотний процес самоформування її компонентно-елементного складу через дисипативне (тобто пов'язане з використанням певних ресурсів чи благ) становлення із множини спонтанних кооперативних міжелементних взаємодій системного мікрорівня певних стійких атрактивних структур, які на певний період забезпечують унікальну конфігурацію системно-структурної цілісності громади;

- показано, що політична самоорганізація громади являє собою становлення із сукупності різнорідних, різновікових та різнопорядкових елементів певного цілого, які якісно незводимі до суми цих елементів, сутнісно пов'язані з дією дисипативного чинника, аналогом якого виступає сукупність процесів розподілу, взаємообміну, різнорівневих інтерперсональних та міжустановчих зв'язків, процесів інституціоналізації, соціалізації, структуризації, легітимації -- які когерентно пов'язують елементи громади в єдине ціле, синхронізують темпи їх розвитку, узгоджують їх функціональну динаміку;

- обґрунтовано, що соціально-політичні атрактори доцільно розглядати як своєрідні моделі, зразки (паттерни) поведінки і розуміння, які утворюють простір епіфеноменів -- явищ, що супроводжують як побічні продукти інші, фундаментальні явища (феномени), але не чинять на них прямого впливу: на глибинному рівні вони представлені укоріненими в суспільній свідомості архетипами колективного (соціального) несвідомого, міфами, символами, культурними зразками; на рівні актуалізованої суспільної свідомості -- системою стереотипів -- упорядкованою, відносно несуперечливою картиною світу, у якій знаходять відображення звички, смаки, здібності, задоволення і надії реципієнта, завдяки чому створюється відчуття комфортності, а також політичними доктринами та ідеями, персоніфікованими та інституційними суб'єктами політики (суспільно-політичними лідерами, партіями, рухами);

- визначено набір складових антиентропійного механізму політичної самоорганізації громад, якими є спонтанно організований, діючий (каналізований) натовп (який виникає в точках високої соціальної нестійкості, точках виходу системи на кризові показники соціальної ентропії і є праструктурою-атрактором, що передує стійкій самоорганізаційній структурованості на перехідному етапі) та ігрова соціальна структура (яка являє собою певний іманентний, властивий соціальності спосіб створювати структури у власному середовищі);

- доведено, що ризик політичної самоорганізації громад виникає в зонах біфуркації з подальшим флуктуативним переходом її до стану відкритого майбутнього, передбачає різні напрямки (шляхи) розвитку громади і змінює ентропію -- ступінь неструктурованості, непередбачуваності та невизначеності.

Набули подальшого розвитку:

- твердження, що громади як відкриті нелінійні системи доцільно відрізняти від общин, які є особливою формою соціальної організації з переважанням неформальних зв'язків, слабодиференційованою соціальною структурою і схожою діяльністю індивідів, які входять до її складу, і розглядати їх як агентів політичної самоорганізації, оскільки вони є об'єднанням людей, згуртованих спільністю інтересів, завдань, цілей; у них домінує така форма спільності, як єднання, згуртування, однакове становище; в громаді людей об'єднують суттєві (корінні) настанови, інтереси, цілі, почуття солідарності, готовність до спільних дій;

- характеристика дії антиентропійного механізму політичної самоорганізації громади під час виходу на зону біфуркації, коли відбувається зростання ентропії в громаді, ступеня її невпорядкованості, байдужості громади стосовно особливостей елементів і байдужості елементів стосовно свого становища в громаді, стосовно інших елементів; різко послаблюються кооперативні зв'язки, погодженість, узгодженість дій; настає остаточне руйнування попередньої якості, черговий період хаосу, зростання неузгодженості й ступенів свободи елементів системи, що відкриває для неї можливість самоорганізаційного вибору власного шляху.

Уточнено, що:

- громада є складною саморегульованою системою, яка має багаторівневу організацію, містить у своєму складі підсистеми зі стохастичними взаємодіями елементів та інформаційно-керуючий блок, від якого здійснюється передача інформації до цих підсистем, і передбачає зворотні зв'язки, що забезпечують відтворюваність громади як системного цілого;

- у політичній самоорганізації громади атрактори виступають у якості активних стійких центрів потенційних шляхів її еволюції, що здатні притягати й організовувати середовище відповідної спільноти;

- вибори в контексті політичної самоорганізації громади створюють зони біфуркації, які є завершенням одного і початком нового етапу розвитку громади як системного цілого, відбувається не тільки зміна персоналій, а також самої структури, функцій і змісту влади в громаді.

Практичне значення отриманих результатів дисертації визначається її актуальністю, новизною й результатами. На підставі проведеного дослідження було розкрито суть технологічних прийомів, які використовуються в ході політичної самоорганізації громад. Результати дослідження можуть бути екстрапольовані на аналіз інструментально-технологічних засад самоорганізаційних процесів широкого спектра соціально-політичних об'єктів, функціонування та розвиток яких підпорядковані нелінійній логіці.

Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані у навчальному процесі за фахом «Політологія», «Державне управління», «Соціологія», «Правознавство», «Психологія», а також для розробки спецкурсів «Синергетична політологія», «Публічна політика», «Місцеве самоврядування» тощо.

Особистий внесок здобувача. Основні результати і висновки дослідження отримано автором самостійно, викладено в одній монографії, 22 статтях у фахових наукових виданнях України з політичних наук, 7 тезах та матеріалах наукових конференцій.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення дослідження були апробовані в одноосібних доповідях на Регіональній науково-практичній конференції «Проблеми територіальної організації публічної влади в Україні» (м. Дніпропетровськ, 19 листопада 2010 р.), Всеукраїнській науковій конференції «Досягнення соціально-гуманітарних наук в сучасній Україні» (м. Дніпропетровськ, 21 травня 2011 р.), Другій Всеукраїнській науковій конференції «Досягнення соціально-гуманітарних наук в сучасній Україні» (м. Дніпропетровськ, 28 квітня 2012 р.), Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми соціально-гуманітарних наук» (м. Дніпропетровськ, 7-8 жовтня 2012 р.), Криворізькій сесії І Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю «Придніпровські соціально-гуманітарні читання» (м. Кривий Ріг, 24 листопада 2012 р.), Дніпропетровській (м. Дніпропетровськ, 22 лютого 2013 р.) та Бердянській (м. Бердянськ, 16 травня 2013 р.) сесіях ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю «Придніпровські соціально-гуманітарні читання», а також «круглому столі» «Глобалізація: сутність, форми, концептуальні розробки та підходи» (м. Одеса, 25 жовтня 2012 р.).

Основні положення дисертації обговорено на теоретичних семінарах і засіданнях кафедри політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Публікації. Основні положення і результати дисертації викладено в одній монографії, 22 статтях у фахових наукових збірниках і журналах України з політичних наук, 7 публікаціях в інших виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, шести розділів, які містять 12 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 424 сторінок. Список використаної літератури включає 591 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету й завдання, окреслено об'єкт і предмет, описано методику дослідження, визначено наукову новизну роботи, розкрито практичне значення одержаних результатів дослідження, їх апробацію.

Перший розділ «Проблема самоорганізації громад у політологічному науковому дискурсі» містить огляд наукових публікацій з проблематики дисертації.

У першому підрозділі «Громада як міждисциплінарна наукова категорія» визначаються ключові проблемні зони осмислення концепту «громада» у сучасному науковому дискурсі. Серед них виділено такі тематичні напрями:

- громада як спільнота (Р. Парк, Е. Бьорджес, Ф. Тьонніс, А. Етціоні та ін., а також Т. Заславська, І. Мучник, В. Старовєров та ін.);

- громади як інституційна основа громадянського суспільства (Р. Дарендорф, Ю. Габермас, Дж. Ролз, С. Бенхабіб, Р. Гакет, Л. Гуде, П. Джонсон, Дж. Дризек, Н. Крос, Р. Ногл, Й. О'Флін, Дж. Паркінсон, Дж. Робертс, Дж. Фішкін, Н. Фрейзер, а також В. Петухов, О. Третяк, A. Гайда, П. Дабосін та ін.);

- громадіївська природа місцевого самоврядування (Ю. Абдурахимов, А. Ант, В. Артеменко, В. Бабаєв, П. Бабич, О. Батанов, А. Гошко, Д. Криворучко, В. Куйбіда, С. Саханенко, Ю. Шаров та ін.);

- функції громад як первинного суб'єкта місцевого самоврядування (А. Веттер, Д. Карамані, С. Сассен, П. Сомервілль, Б. Д'юїнан та ін., а також М. Баглай, А. Вєнгєров, О. Кутафін, В. Чиркін, М. Баймуратов, М. Корнієнко, М. Орзіх, В. Погорілко, О. Фрицький та ін.);

- політико-правові та соціологічні аспекти становлення та функціонування громад (Г. Бребан, Ж. Ведель, Б. Гурне, Р. Драго, Л. Дюгі, Г. Єллінек, Т. Маунц, А. де Токвіль та ін., а також І. Видрін, М. Краснов, О. Кутафін, О. Новокрещонов, В. Фадєєв, О. Черкасов, Є. Шугрина, В. Антоненко, М. Баймуратов, В. Бичек, В. Борденюк, І. Бутко, В. Горбатенко, Р. Давидов, Ю. Делія, Ю. Денисов, В. Кампо, О. Карлов, А. Коваленко, М. Козачук, М. Корнієнко, П. Любченко, Ю. Наврузов, М. Орзіх, Г. Падалко, В. Погорілко, М. Пухтинський, С. Саханенко, Ю. Сурмін, О. Рубцов, Н. Руда, В. Цвєтков та ін.);

- громади як суб'єкт творення органів влади на місцевому та регіональному рівні управління (О. Антоненко, В. Бабаєв, М. Верес, І. Литвиненко, Н. Мішина, С. Мосов, М. Мягченко, А. Озерська, С. Саханенко, Т. Смирнова, Т. Хоменець, О. Хуснутдінов та ін.);

- самоорганізаційні аспекти становлення та розвитку громад (Р. Нісбет, М. Тейлор, М. Ловер, а також А. Антип'єв, Л. Бевзенко, О. Бойко-Бойчук, О. Богданов, Р. Брусак, Н. Велика, В. Гудак, Ю. Дорожкін, Г. Дробенко, М. Захаров, Ю. Куц, Г. Линевич, В. Мамонова, І. Мерсіянова, В. Надрага, В. Нечаєв, В. Оссовський, Ю. Панейко, В. Пархоменко, В. Патрушев, В. Прошко, П. Салін, Ю. Свірський, М. Туленков, Г. Цвєткова, Г. Чапала, О. Чаплигін, А. Шишигін та ін.).

У другому підрозділі «Самоорганізація громад як проблема політичної науки» розкрито особливості інкорпорації загальних уявлень про самоорганізації громад у проблемне поле політичної науки. Зокрема, виділено такі ключові проблемні зони:

- теоретичні основи синергетики (І. Пригожин, А. Баблоянц, Г. Ніколіс, І. Стенгерс, Г. Хакен, а також О. Князєва, С. Курдюмов, М. Моїсеєв, В. Бранський, М. Єльчанінов, Л. Лєсков, С. Пожарський, І. Єршова-Бабенко, О. Донченко, О. Куценко, В. Лісничий, В. Наконечний, І. Прибиткова, Ю. Романенко, Ю. Саєнко, В. Шумілкін та ін.);

- розробка категоріального комплексу і методологічного інструментарію синергетики (В. Аршинов, Л. Бевзенко, В. Буданов, В. Василькова, С. Гомаюнов, І. Добронравова, К. Делокаров, В. Кизима, М. Климонтович, В. Костюк, А. Коротаєв, С. Кримський, В. Кузнецов, Г. Малинецький, К. Майнцер, С. Малков, М. Моїсеєв, А. Назаретян, Я. Свирський, В. Стьопін, Д. Чернавський; Ю. Яковець та ін.);

- синергетичний аналіз політичних процесів і явищ (В. Багінський, І. Бекешкіна, Л. Бойко-Бойчук, А. Вєнгєров, І. Гавриленко, С. Гнатюк, Є. Головаха, В. Євтух, І. Добронравова, Т. Ісакова, Н. Костенко, Н. Кочубей, С. Кримський, В. Кузнецов, М. Лукашевич, В. Лутай, С. Макеєв, П. Мельник, О. Мітіна, М. Недюха, Г. Носова, О. Нельга, В. Оссовський, Н. Паніна, В. Паніотто, В. Петренко, В. Пилипенко, Б. Попов, Г. Пушкарьова, В. Ратников, С. Ставченко, О. Стегній, Є. Суїменко, О. Третяк, О. Тупиця, В. Фадєєв та ін.);

- функціонування громад в умовах демократичного транзиту суспільства (Д. Растоу, Г. О'Доннелл, Ф. Шміттер, В. Банс, Л. Даймонд та ін., а також О. Рудік, В. Кобильник та ін.).

У дисертації наголошується, що в цілому ступінь науково-теоретичної розробки проблеми політичної самоорганізації громад свідчить про достатньо широкий спектр наукових публікацій, у яких досліджуються питання застосування постулатів та інструментів синергетичної парадигми, проте виділяються лише небагато праць, у яких обґрунтовувалась доцільність і можливість аналізу самоорганізаційних процесів у громадах у рамках нелінійного мислення.

Другий розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження політичної самоорганізації громад» розкриває методологію дослідження політичної самоорганізації громад.

У першому підрозділі «Аналітичний потенціал синергетичного підходу в дослідженні політичної самоорганізації громад» показано, що в рамках синергетичного підходу для нелінійних систем (а до них відносяться і громади) самоорганізація виступає центральним механізмом саморегуляції (гомеостазу). Ця категорія досліджувалася І. Кантом, який розглядав самоорганізацію як таку взаємодію частин, коли кожна з них існує завдяки діям інших частин і існує заради них та всього цілого; У. Р. Ешбі, який стверджував, що самоорганізація є процесом створення, відтворення або вдосконалення організації складної динамічної системи; Г. Фьорстером, який трактує самоорганізацію як зростання впорядкованості; Г. Хакеном, який вважає, що самоорганізацію слід розглядати як процес впорядкування (просторового, часового або просторово-часового) у відкритій системі, внаслідок узгодженої взаємодії множини елементів, що її формують; І. Пригожиним, який пропонує розглядати самоорганізацію як процес, що мимовільно виникає у станах, далеких від рівноваги.

Ключовою категорія синергетичної парадигми виступає хаос -- форма, що визначає та структурує дисбалансуючі структури. Мірою хаосу є ентропія системи -- ступінь невпорядкованості системи.

У дисертації простежено, що поняття хаосу виникло в давньогрецькій міфології як назва первинного стану світу, який є протилежним космосу (первинному порядку). Проте вже давні греки наголошували на їх діалектичному зв'язку, оскільки хаос народжував новий космос, із хаосу народжувався новий порядок. У рамках сучасної синергетики, фундатором якої є І. Пригожин, хаос виступає як носій можливої впорядкованості, творчий початок, конструктивний механізм еволюції. Саме діалектика порядку та хаосу лежить в основі процесів самоорганізації системи.

Хаос відрізняється надзвичайною мінливістю, в ньому відбуваються флуктуації -- випадкові відхилення величин, що характеризують систему як сукупності часток, від їх середніх значень. Накопичуючись, флуктуації здатні вивести систему із рівноваги. Перехід до нових станів відбувається через точки (зони) біфуркації -- ситуацій вибору, який є випадковим, обумовленим дією випадкових факторів -- за допомогою атракторів, один із яких притягує систему та визначає її подальший розвиток.

Громада як самоорганізована система має складну ієрархічну, багаторівневу структуру її середовища. Виокремлено базовий рівень, який складають окремі люди, які характеризуються наявністю свідомості, емоцій, інтересів тощо; більш високі рівні -- родини, племена, партії, держави й інші форми людської самоорганізації.

Політична самоорганізація у громаді як відкритій нелінійній системі орієнтована на самозбереження її системної якості як політичного цілого, обумовленої потребою у відновленні рівноваги (оптимального стану) системи, змінами напрямків її еволюції, чергуванням режимів прискорення процесів та їх уповільнення, процесами диференціації та гомогенізації структури системи.

Політична самоорганізація здійснюється під час конкурентної боротьбі в політичній сфері; зміни «правил гри» у політиці; зміни суспільно-політичного ладу суспільства. Самоорганізаційні процеси в громаді визначаються великою кількістю параметрів політичного порядку, до яких відносяться структури чи процеси, що формують умови для співробітництва елементів політичної системи, детермінують когерентний характер їх поведінки, а також надіндивідуальні, інтерсуб'єктивні феномени політичного життя, що набувають більш-менш загальнозначимого статусу. Так, в рамках політичної системи параметри політичного порядку утворюють багаторівневу структуру, базовим рівнем якої є параметри громади (мікрорівень), над якими надбудовуються параметри політичного порядку, що утворюють мезо- та мегарівні політичної системи. Такі параметри порядку громади, як громадсько-політичні лідери, еліти, соціально-класові, соціально-етнічні та соціально-професійні групи, слугують зразками поведінки й мислення для окремих людей -- членів громади, тим самим надаючи їм такі атрактивно-дисипативні структури, як певна нормативна база, політичний світогляд, процедури й канали політичної діяльності, інституційні можливості.

Дисертант вказує, що в громаді процеси самоорганізації «запускаються» шляхом залучення громадськості до спільного управління, а це забезпечується структурами, які представляють громадськість (центрами ініціації самоорганізації), способами інформування громадськості та механізмами (формами) громадської участі.

У другому підрозділі «Особливості застосування постулатів технологічного підходу до дослідження політичної самоорганізації громад» розкрито суть технологічного підходу, яка з огляду на тему дисертації полягає в тому, що під час соціальних інтеракцій відбувається переведення об'єктивних законів у механізм соціального управління, здійснюється переклад абстрактної мови науки на конкретну мову рішень, нормативів, приписів, які регламентують і оптимізують діяльність людей. Підкреслюється, що ефективність технологій залежить не лише від ступеня їх розробленості й підготовленості суб'єктів до їх впровадження, але й від готовності об'єкта технологічного впливу правильно й адекватно їх сприйняти.

У ході обґрунтування теоретико-методологічних засад даного дослідження дисертант виходить з того, що технології вбудовані в найрізноманітніші процеси, що забезпечують формування й використання політичної влади на різних рівнях організації держави й соціуму, сприяючи в такий спосіб формуванню не лише універсальних, але й типових властивостей політичних технологій. Також запропоновано розглядати технології як засіб і ресурс посилення контролю за процесом досягнення цілей у політиці, а критерієм технологічного статусу політичних практик є їх ефективність у досягненні наміченого результату, реалізації політичних інтересів політичних суб'єктів, причетних до розгортання, підтримки та відповідної трансформації цих політичних практик.

Технології політичної самоорганізації громад передбачають застосування процедур, прийомів і способів, спрямованих на найбільш оптимальну та ефективну реалізацію цілей та завдань конкретного суб'єкта політичної діяльності -- громади -- щодо завоювання, укріплення та розширення свого політичного впливу, задоволення своїх різноманітних інтересів шляхом залучення в політичний процес. У контексті самоорганізаційних процесів ці технології спрямовані на подолання ентропії у функціонуванні та розвитку громад як відкритих нелінійних систем.

У роботі наголошується на тому, що застосування технологічного підходу дозволяє розглядати проблему політичної самоорганізації громад в інструментально-технологічному вимірі, тобто як результат зіткнення та взаємодії різноманітних політичних практик, які застосовуються громадами як суб'єктами політики у подоланні ентропійних ефектів самоорганізації, що є неминучим в умовах нелінійності.

Третій розділ «Громада як агент політичної самоорганізації» присвячено розгляду базових характеристик громади як системи політичних інтеракцій.

У першому підрозділі «Основні принципи самоорганізації громад» розкрито сутнісні критерії класифікації громад як об'єднань людей, згуртованих спільністю суттєвих (корінних) настанов, інтересів, цілей, почуттів солідарності, готовністю до спільних дій. У зв'язку з цим підкреслюється, що головну роль у визначенні способів політичної самоорганізації громади відіграє прагнення до контролю й формування соціального консенсусу. Гостра потреба у встановленні контролю за вартістю суспільних благ і підвищенні ефективності їх надання зумовили проведення реформ у публічному секторі на початку 1980-х років у західноєвропейських країнах, головною особливістю яких стало створення зв'язку між громадянами й публічними послугами та агенціями. Досягнення консенсусу в публічній сфері відбувається через стимулювання демократичних умінь, завдяки чому громадяни як суб'єкти політичної самоорганізації мають залучатися до генерування вхідного імпульсу до вироблення й оцінювання публічної політики.

Наголошується, що при визначенні терміна «громада» потрібно брати до уваги, що цим словом позначають об'єднання людей, які усвідомлюють спільність інтересів, відчувають солідарність один до одного і готові відстоювати свої інтереси різними інституційними і позаінституційними способами. Тому громади не обов'язково мають бути прив'язані до певної території. Звідси громади можуть бути територіальними, екстериторіальними та змішаними.

У контексті політичної самоорганізації громада як територіальний колектив виступає первинним суб'єктом місцевого самоврядування, сила якого визначається спроможністю територіальних громад безпосередньо або через демократично обрані ними органи влади вирішувати самостійно і під свою відповідальність місцеві проблеми.

Термін «територіальна громада» («територіальний колектив», «місцеве співтовариство») доцільно витлумачувати як соціальну спільноту, яка складається із осіб (громадян, іноземців, осіб без громадянства), що постійно мешкають або працюють на даній території (або мають на території нерухоме майно, або є платниками комунальних податків), має своєю основою суспільно необхідну, соціально зумовлену діяльність, здійснювану групою людей, об'єднаних інтересами в політичній, соціально-економічній і культурно-побутовій сферах життя. Наголошується, що громада як територіальний колектив (місцеве співтовариство) є сукупністю фізичних осіб, котрі постійно мешкають на певній території і пов'язані територіально-особистісними зв'язками системного характеру, в силу чого така спільнота в результаті спільних взаємних комунікацій об'єктивно здатне виробляти характерні інтереси й реалізовувати їх на рівні місцевого самоврядування.

Громади мають добровільний і самодіяльний характер, проте, на відміну від об'єднань громадян, вони існують завдяки тому, що держава на законодавчому рівні визначила їх політико-правовий статус як спільноти людей (громадян держави, іноземних громадян, апатридів, біженців), які мешкають у конкретному населеному пункті, мають нерухоме майно, а також є платниками місцевих податків і зборів; вони виникають не з моменту волевиявлення тих, хто об'єднався між собою й встановленим законом чином пройшов процедуру легалізації, а з моменту, коли парламент прийняв законодавче рішення про утворення територіального колективу, наділив його правом самостійно вирішувати питання місцевого значення. Тобто територіальна громада є природним та єдиним соціальним утворенням, у рамках якого задовольняються природні та повсякденні інтереси (і потреби, що їх викликають) мешканців, які проживають на відповідній території.

Підкреслюється, що політична самоорганізація громад може здійснюватися і за нетериторіальними (екстериторіальним та змішаним) принципами. У цьому випадку основними ознаками самоорганізації є не стільки проживання членів відповідної громади в одному районі (на одній території), скільки наявність спільних інтересів, властивостей чи характеристик, які не обов'язково мають суто територіальну прив'язку.

Показовим прикладом реалізації нетериторіальних принципів політичної самоорганізації є етнокультурна сфера. Відмічається, що організаційно-правовою формою здійснення самоорганізації етнокультурних груп є екстериторіальна автономія (національно-персональна та корпоративна), в основу якої покладено рівень децентралізації державної влади, а також територіальна автономія, яка на відміну від попередньої форми доповнюється територіальним критерієм, тобто для неї притаманна наявність компактного проживання етнокультурних груп на території впровадження автономії, що відповідає змішаному принципу самоорганізації громад.

Поняття «компактне проживання» є ключовим у розрізненні громад, утворених за екстериторіальним або змішаним принципом. Вважається, що компактність проживання обумовлена співвідношенням кількості представників певної етнокультурної групи до загальної чисельності населення в межах адміністративно-територіальної одиниці, яке має відповідати абсолютному показнику.

У другому підрозділі «Системно-функціональний вимір громад» показано, що системна цілісність та структурна впорядкованість громад ґрунтуються на якісній визначеності їх елементів. У контексті політичної самоорганізації якісну специфіку громад становить їх владне наповнення, оскільки влада неминучо актуалізується на всіх структурних рівнях громади, впроваджується у різні елементи політичного життя та проявляється на кожному етапі громадсько-політичного процесу, надаючи йому змісту і спрямування. При цьому політичний бік самоорганізації громад варто розглядати не з позицій інструментальної раціональності, а з погляду вироблення обґрунтувань, а це означатиме оцінювання проблеми з урахуванням думок і почуттів членів співтовариства. Тому, приймаючи рішення, муніципальні політики -- лідери громади -- повинні публічно його обґрунтувати, а релевантність і силу їх аргументів мають оцінити громадяни.

Як відкрита система громада для свого виживання має здатність реагувати на навколишнє середовище завдяки тому, що у неї сформований механізм розвитку й саморегуляції. Рухаючись у поняттєвому полі структурно-функціонального підходу Д. Істона, дисертант розглядає громаду як систему, яка, реагуючи на зовнішні імпульси (вимоги і підтримку), на «виході» виробляє продукти своєї діяльності системи -- рішення й дії. Характер і зміст діяльності всередині громади визначається як за імпульсами, які надходять на «вхід» системи, так і за тими рішеннями і діями, які є відповідями на ці імпульси. Через зворотний зв'язок налагоджується певна взаємодія між «входами» і «виходами», що дозволяє громаді самоналаштовуватися, реагуючи на зміни в навколишньому середовищі.

Стосовно функцій громад, то вони зумовлені природою локальної демократії, її принципами, цілями і завданнями, виражають волю й інтереси громадян і забезпечують здійснення ними взаємовідносин із державою, її органами, органами місцевого самоврядування. Систему функцій громад становлять напрямки діяльності, які є аналогічними до функцій держави, зокрема її об'єктним функціям (політичним, економічним, соціальним, культурним, екологічним -- із числа внутрішніх і зовнішніх функцій). Проте відзначається, що локалізація функцій та інтересів, притаманна громадам, носить досить умовний характер, оскільки громади не можуть існувати ізольовано одна від одної, вони постійно контактують між собою, пов'язані певними господарськими, соціально-культурними зв'язками, мають спільні інтереси в інших галузях місцевого життя.

У контексті політичної самоорганізації важливими критеріями класифікації функцій територіальних громад є:

- статус адміністративно-територіальних одиниць, у межах яких здійснюють місцеве самоврядування певні локальні колективи. В Україні виділяють функції територіальних громад сіл, селищ, міст (районного підпорядкування) і районів у містах (де вони створюються), а також функції територіальних громад міст обласного підпорядкування, міст Києва та Севастополя;

- характер взаємовідносин із інститутами місцевого самоврядування. В Україні найбільш значущими тут є відносини з органами місцевого самоврядування (місцевими радами) і місцевими органами виконавчої влади (місцевими державними адміністраціями).

З огляду на вищевикладене громада виконує важливі суспільні функції, забезпечує реалізацію основних соціально-економічних прав громадян, є інструментом залучення їх до управління суспільством та його економікою.

Четвертий розділ «Інструменти побудови атрактивного простору політичної самоорганізації громад» присвячено розкриттю технологічного потенціалу дисипативно-атрактивних структур.

У першому підрозділі «Атрактивність як головна характеристика самоорганізаційних процесів у громаді» показано, що самоорганізація громад стає можливою лише з появою неформальних інституціональних порядків, обумовлених певними нормами й правилами поведінки. Останні утворюють атрактори (від англ. attract -- притягувати) або атрактивні структури, які підтримують стан рівноваги (гомеостазу) у громаді як нелінійній системі. У загальному значенні поняття «атрактор» являє собою мету, спрямованість поведінки системи, кінцевий стан розвитку системи. Тобто це відносно стійкий стан системи, який як би притягує до себе всю множину траєкторій розвитку системи, обумовлених різними початковими умовами. Потрапивши в конус атрактора, система неминуче еволюціонує по цьому відносно стійкому стану (структурі), тим самим обумовлюється пороговість будь-якого зовнішнього впливу на систему. Чим ближче система до свого атрактора, тим складніше «перемкнути» її на інший атрактор.

Поняття атрактора має важливе значення для розробки технологій політичної самоорганізації громад, оскільки дозволяє прогнозувати розвиток системи, моделювати поведінку й оптимальне управління процесами системи.

У ході політичної самоорганізації громад формуються атрактори з доволі складною структурою, які отримали назву «дивний атрактор», або хаотичний атрактор. Така структура являє собою складно описувану сферу, по якій відбуваються випадкові блукання, це -- клубок траєкторій, тому прогнозувати їх поведінку на тривалий час неможливо.

У якості стійких результатів самоорганізації громад як відкритих нелінійних систем виступають дисипативні структури, для здійснення яких потрібний дисипативний (тобто розсіюючий) чинник. У ході політичної самоорганізації громади формується комплекс дисипативних чинників, аналогом яких є сукупність процесів розподілу, взаємообміну, різнорівневих інтерперсональних та міжустановчих зв'язків, які безпосередньо пов'язані з процесами політичної інституціоналізації, соціалізації, структуризації та легітимації. Ці процеси когерентно пов'язують елементи громади в єдине ціле, синхронізують темпи їх розвитку, узгоджують їх функціональну динаміку.

Політична інституціоналізація як дисипативний чинник самоорганізації громади визначається як процес, у якому організації та процедури набувають значущості й стабільності, а рівень політичної інституціалізації громади обумовлюється адаптованістю, комплексним характером, автономією і згуртовністю її організацій.

Політична соціалізація як дисипативний чинник самоорганізації громади розглядається як процес засвоєння політичних цінностей і норм, необхідних для адаптації у відповідній громаді і виконання різних видів політичної діяльності. Виділено такі її аспекти: безпосереднє сприйняття реципієнтом політичного життя, інформацію про яке він черпає в оцінках лідерів думок, їхніх відносинах, реакціях і почуттях; «персоналізація» політики, у ході якої ті чи інші фігури, що належать до сфери влади, стають для реципієнта зразками контактів з політичною сферою; «ідеалізація» образів найбільш значимих для реципієнта політичних акторів і утворення на їхній основі стійких емоційних ставлень до політики; «інституціоналізація» властивостей політичних акторів, що призводить до побудови політичної картини світу, на основі якої формується самостійне, надособистісне бачення політики.

Політична структурованість як дисипативний чинник самоорганізації громади обумовлена тим, що в політичну взаємодію вступають люди, «зв'язані» певними структурами. Ця «зв'язаність» виражається головним чином у володінні окремими індивідами різними соціальними статусами. Упорядкованість відносин на рівні соціуму, суспільства досягається тільки в тому випадку, якщо в діях людей постійно відтворюються елементи цих відносин -- відносно стійкі зразки політичної поведінки. Особливо підкреслюється, що цілісність громади руйнується, якщо відбувається збій у процесах структуризації, якщо індивіди перестають у своїх діях відтворювати соціальні структури, які існують у вигляді сформованих у суспільстві взаємозалежних стійких моделей поведінки, які люди використовують у своєму повсякденному житті. Тобто йдеться про певну політичну роль -- обумовлену зовнішньою структурою поведінку, очікувану поведінку людини, яка володіє певним статусом.

Легітимація як дисипативний чинник самоорганізації громади -- це процес формування в культурному середовищі громади уявлень про важливість, значимість, доцільність сформованого в певній спільноті нормативного порядку. Саме за допомогою легітимації різним нормам і правилам надається особливе, майже сакральне значення, обґрунтовується цінність того чи іншого виду поведінки, пояснюється, чому варто віддавати перевагу саме цієї, а не іншої моделі дії.

Дисипативні структури виступають як атрактивні, якщо в них наголос робиться на конфігурації й привабливості для системи саме такої організації процесів дисипації. У ході політичної самоорганізації громади мають декілька альтернативних шляхів еволюції, які визначаються спектрами атрактивних структур. Останні виникають як результат когерентності, яка в умовах політичної самоорганізації набуває вигляду «неузгодженої погодженості» (Л. Д. Бевзенко) в діях індивідів, об'єднаних громадою -- атрактивною соціальною структурою.

У цілому атрактивність становить один із важливіших моментів у механізмі самоорганізації. Атрактивні структури у фазі самоорганізації громади домінують над усіма можливими іншими станами й притягають до себе еволюційні шляхи системного розвитку. У такій спосіб реалізується властивість нелінійних (самоорганізованих) систем, що визначають як владу майбутнього, вплив майбутніх атрактивних станів на поточні значення визначальних координат і на траєкторію їхньої зміни. По суті, атрактори в самоорганізаційних процесах громади виступають як активні стійкі центри потенційних шляхів її еволюції, що здатні притягати й організовувати навколишнє середовище відповідної спільноти.

У другому підрозділі «Специфіка формування соціально-політичних атракторів у контексті самоорганізації громад» охарактеризовано групу реплікаторів, які виступають в якості ініціаторів або «суб'єктів» політичної самоорганізації громад.

Визначено, що на глибинному рівні в якості реплікаторів політичної самоорганізації громад виступають архетипи, міфи, символи, культурні зразки, а на рівні актуалізованої суспільної свідомості -- стереотипи, політичні доктрини та ідеї, персоніфіковані та інституційні суб'єкти політики.

Глибинну основу атракторів становлять архетипи, сукупність яких утворює простір епіфеноменів -- явищ, що супроводжують як побічні продукти інші, фундаментальні явища (феномени), але не чинять на них прямого впливу. Архетипи являють собою універсальні прообрази, праформи, які несвідомо детермінують поведінку та мислення людини, це споконвічно існуючі моделі сприйняття, мислення та переживання, які стимулюють та мотивують людину на несвідомому рівні незалежно від її знань та переконань. На рівні індивідуальної свідомості архетипи проектуються в архетипні уявлення -- відповідним чином перероблені чи історично усталені форми. У контексті самоорганізаційних процесів архетипи доцільно розглядати як глибинно-психологічні передумови утворення атрактивних структур. Проте архетипні атрактори («дивні атрактори», фрактальні атрактори) можуть активізуватися лише разом із активізацією відповідної гри, що відповідає субкультурному політичному простору, разом із політичними акторами, які у цій грі діють.

До групи реплікаторів політичної самоорганізації громад, які утворюються на глибинному рівні, також відносяться політичні міфи, символи і політико-культурні зразки. Міф як продукт колективної єдності характеризується відсутністю саморефлексії, оскільки продукування соціальних ілюзій, які складають основу міфу, є функцією та іманентною (атрибутивною) властивістю свідомості. У міфах закріплені певні правила поведінки, оскільки в ньому наведені приклади для наслідування. Політичні символи являють собою особливі образи-коди, у яких накопичується та зберігається інформація соціально-політичної спрямованості. У сфері політики символ є ідеологічним і спонукаючим утворенням. Політико-культурними зразками виступають об'єкти будь-якої природи, з якими люди координують, погоджують елементи свого мислення й поведінки.

Політичний міф та символ підтримує та посилює бажання політичної групи чи спільноти, мотивуючи та мобілізуючи її активність у потрібному для суб'єкта самоорганізації напрямі, тому він володіє значним технологічним потенціалом. Міфологізація / символізація як технологія політичної самоорганізації громад ґрунтується на тому, що міф втілює в собі приховані прагнення політичної групи, він організовує глибинні людські інстинкти, надії та страхи. Як політична технологія міфологізація передбачає трансформацію мови, зміну та впровадження нових слів, насичення мовлення емоціями, впровадження ритуалів, реорганізацію ієрархії цінностей, використання пророцтв та обіцянок. Це дозволяє змінювати раціональну мотивацію членів спільноти на емоційну, стихійну, інстинктивну. Міфологізація / символізація, пов'язана з насадженням міфів / символів у масову свідомість, передбачає ініціювання контексту переживання, на фоні чого міфологічні образи-символи здатні упорядковувати смисли відповідної версії символічного універсуму.

До групи реплікаторів політичної самоорганізації громад, що утворюються на рівні актуалізованої суспільної свідомості, відносяться стереотипи, в основу яких закладено моделі, зразки (pattеrns) поведінки й розуміння, які можна ототожнити з атракторами. У соціально-політичній сфері стереотипи є спрощеними уявленнями про політичний об'єкт, мають яскраве емоційне забарвлення, прямо не виходять із власного досвіду, несуть на собі оцінний елемент, репрезентований відповідною стереотипною установкою. Відображуючи почуття особистості, її системні цінності, соціально-політичні стереотипи завжди співвідносяться з груповими цінностями. У сукупності стереотипи формують упорядковану, більш-менш несуперечливу картину світу, яка може бути не повною, але вона відображує можливий світ, до якого пристосувалися реципієнти. Технологічним інструментом політичної самоорганізації громад виступає стереотипізація як процес конструювання і втілення в масову свідомість стереотипів.

Також до групи реплікаторів політичної самоорганізації громад, що утворюються на рівні актуалізованої суспільної свідомості, відносяться політичні доктрини та ідеї, які в сукупності становлять ідеосферу спільноти -- її простір ідеологій. Будь-яке визначення реальності є ідеологією, якщо дозволяє конкретній групі керувати реальністю, досягаючи практичних успіхів в утвердженні та реалізації власних інтересів. Головним складником ідеологій є ідеї як ментальні зображення дійсності -- вони тісно пов'язані з культурою, емоціями, почуттями тощо, але не належать до простору епіфеноменів, оскільки в них наявне економічне, політичне, суспільне, історичне коріння. Ідеологія наскрізь пронизана міфами, починаючи з одномірної, загрозливої чи негативної оцінки наявної ситуації, демонізації винуватців чи ворогів, героїзації суб'єкта соціальних перетворень та ідеалізації бажаного майбутнього чи апокаліпсизації небажаного.

У технологічному значенні творення ідеології -- ідеологізація -- забезпечує пошук нової гарантованості майбутнього, правильності, об'єктивності, істинності розуміння світу. Самоорганізаційний потенціал ідеології зберігається, доки її прихильники вірять у можливість реалізації її ідеалів на практиці, доки суспільні умови дозволяють втілювати її ідеї, підтверджуючи тим самим їхню істинність. Ідеологія детермінується інтересами суспільних груп та сприятливими умовами їх реалізації. В ідеології соціальні інтереси входять у резонанс із цінностями, посилюючи автономність соціального суб'єкта, який звільняється від обмеженості в партикулярності та сходить до всезагального рівня, підпорядковуючи свою життєдіяльність цінностям, які, подібно до святинь, освячують його існування, життєвий шлях як священнодійство. Саме за допомогою ідеології реципієнт, передусім, задовольняє свої інтереси як член певної громади, яка є підставою реалізації власних, зокрема, економічних та політичних інтересів.

Персоніфіковані та інституційні суб'єкти політики відносяться до групи реплікаторів політичної самоорганізації громад, що утворюються на рівні актуалізованої суспільної свідомості. У контексті політичної самоорганізації громад персоніфіковані (публічні муніципальні політики) та інституційні (органи державної та самоврядної влади, політичні партії, громадські організації тощо) суб'єкти політики покликані забезпечити пошук способів ініціювання -- «запуску» процесів самоорганізації в громаді, а також побудову атрактивного простору громади. У цих процесах інституційні суб'єкти політики більш ефективні, оскільки є більш однорідними структурами.

П'ятий розділ «Антиентропійний механізм політичної самоорганізації громад» присвячено розкриттю шляхів зниження неструктурованості, непередбачуваності та невизначеності у розвитку політичних об'єднань.

У першому підрозділі «Особливості подолання ентропійних тенденцій під час політичної самоорганізації громад» розкрито специфіку встановлення політичного порядку в локалізованих спільнотах.

У дисртації визначено, що поняття «ентропія» (від грец. еntrоpіa -- перетворення) асоціює безлад (хаос), тоді як поняття «негентропія» («антиентропія») характеризує порядок. У громадах зростання ентропії призводить до неминучого зростання соціального напруження.