Підґрунтя формування регіональних політичних режимів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підґрунтя формування регіональних політичних режимів в Україні

Марія Кармазіна

Анотація

регіональний політичний режим клановий

У статті проаналізовано практики формування регіональних політичних режимів в Україні, методи маніпуляцій ресурсами і свідомістю мешканців регіонів.

Ключові слова:політичні регіони, регіональний політичний режим, політичні партії, маніпуляція свідомістю, еліта регіонів.

Annotation

The article analyzes the practices offormation of regional political regimes in Ukraine, methods of manipulating resources and consciousness of the inhabitants of the regions.

Key words: political regions, regional political regime, political parties, manipulation of consciousness, elite of regions.

Аналіз інформаційного простору держави, як і політичної риторики політиків та журналістів, свідчить, що (умовний) український «політичний словник» стрімко розширюється: у ньому з'являються слова і словосполучення для позначення досить своєрідних феноменів. Серед них, приміром, - «удільний князь області», «політична вотчина», «регіональний лідер/лідери», «сімейна група, контролююча регіон», «господарі області» (див. про це: [1]) чи «негласні господарі» (див.: [2]). Якщо раніше можна було почути про населені пункти, яких характеризували як щось середнє «між раєм і концтабором» (див.: [3]), створеним тим чи іншим народним депутатом, а різного рівня експерти та аналітики ретельно виписували «генеалогію» «регіональних князьківі корольків» (наприклад, Донеччини [4], Житомирщині [5], Рівненщини [6], Сумщини [7], Харківщини [8]) чи «кланів» (буковинського [9], дніпропетровського [10]та ін.), зауважуючи, що «регіони держави нагадують феодальні уділи» [11], то нині, з початком проведення децентралізації й утворенням територіальних громад, мова почала заходити про можливість появи в Україні приватних міст та сіл (див.: [12]), про «самоврядування феодалів» [13], про дефрагментацію України, яка «буде поділена на бурштинові, аграрні та промислові пояси зі своїми "князьками"», у яких «є власна армія, зброя і чималі гроші», а «української влади на цій території - немає...» [14].

Такий «словник» по-своєму свідчить про те, що на карті України формуються (чи вже сформувалися) альтернативні Києву політико-економічні центри. Іншими словами: в унітарній Українській державі функціонувала/функціонує низка регіональних політичних режимів.

Що було (і є) підставою для їх постання?

Одну із таких підстав для зародження і функціонування вказаних режимів найперше (і найлегше) можна розгледіти в далекій історичній ретроспективі, коли частини українських земель входили до різних державних організмів - до Російської чи Австро-Угорської імперій - і, відповідно, до різних політичних систем. Тобто, українська спільнота функціонувала в умовах відмінних політичних режимів, що накладало відбиток на політичну свідомість, культуру і політичну поведінку її членів як учасників політичного процесу (як об'єктів чи суб'єктів) і що по-своєму дається взнаки і нині: місцеве населення (регіону), підтримуючи ідею унікальності «свого» регіону, декларує вірність традиції (у т. ч. - й політичним міфам та стереотипам, ідеологіям та релігійно-конфесійним патернам, зовнішньополітичним орієнтирам) та історичній пам'яті - чинникам, які допомагали й допомагають одним оберігати свої європейські цінності й по-своєму підносити ідею Івана Франка «І ми в Європі» (яка залишається цивілізаційно привабливою попри нинішню очевидну кризу європейського інтеграційного проекту, своєрідну неоднорідність європейських країн, про що, з-поміж іншого, свідчить, наприклад, існування «двох Польщ» і, зокрема, бідної «Польщі Б», як визначив Філіп Тер [15], чи специфічна ко-трансформація «двох» Німеччин у Європі «двох швидкостей» та ін.), іншим - триматися ідеї належності до слов'янства, русского мира.

В умовах сьогодення чинник традиції та історичного підґрунтя політичного регіоналізму набуває новітніх модифікацій: моментом його формування часто називають не далеке, а близьке минуле - перебування українських регіонів у складі Совєтського Союзу чи якоїсь із держав Східної Європи, зокрема - у період між двома світовими війнами ХХ століття.

Вище викладене дозволяє твердити, що у формуванні механізму створення та обґрунтування підстав (на рівні свідомісних настанов для населення) для постання регіонального політичного режиму чинник традиції та історичного підґрунтя - один із домінантних. Відмінність минулого, наявність унікального регіону з населенням, що має «свої» цінності, - свого роду матеріальна основа для формування регіонального політичного режиму.

Відмінність минулого й традиції із констатації перетворилися у підставу протиставлення й виокремлення того чи іншого українського регіону як так чи інакше «унікального». Силою, яка, маніпулюючи політичними та економічними чинниками, актуалізувала і політизувала ідею регіону, була (і залишається) регіональна еліта. Так, на початку 1990-х років давалися взнаки претензії на владу і відповідний статус двох груп колишньої партноменклатура дніпропетровської і донецької, які вирішили в Українській державі «узаконити існуючий стан речей» [16]. Тобто регіональна еліта намагалася закріпити свою владу не лише на рівні регіону, але «за традицією» - мати міцні позиції й на центральному рівні. «Володіння регіоном» (у політичному сенсі) мало слугувати засобом для утримання/здобуття владних повноважень, збереження себе (своїх представників)у владі та розширення спектра компетенцій у мінливих політичних реаліях початку 1990-х років як на регіональному, так і центральному владних рівнях.

Показово, що вкоріненню ідеї «унікальності регіону» й, відповідно, наступному формуванню регіональних політичних режимів сприяли дії не тільки «донецьких» чи «дніпропетровських» екс-партноменклатурників, але й представників української інтелектуальної еліти, що дистанціювалася від совєтських «цінностей» (хоча її становлення й відбувалося в совєтський час). Зокрема, ідею відмежування від московського центру на зламі 1980-1990 рр. обстоював совєтський дисидент, очільник

Народного Руху України, голова Львівської обласної ради В'ячеслав Чорновіл, котрий ратував за федералізацію УССР чи утворення автономії Галичини у складі останньої, що мало б наслідком, відповідно, й законодавче закріплення функціонування регіонального політичного режиму.

Чорноволові настанови «проростали» на своєрідному ґрунті Галичини ідеями, які виходили за рамки офіційного совєтсько-партійного дискурсу і по-своєму виокремлювали регіон з-поміж інших у складі СССР. Так, ще у квітні 1990 р. Львівська обласна рада народних депутатів своєю постановою «Про розмежування функцій радянських і партійних органів» наголосила, що «рішення керівних органів КПСС усіх рівнів - від ЦК КПСС до парткомів, які стосуються державних, господарських і культурних справ, віднесених у виключну компетенцію рад та підлеглих їм структур, вважати такими, що втратили свою чинність на території Львівської області» [17]. У липні того ж року Тернопільська міська рада ухвалила універсал про владу, проголосивши себе вищим органом державної влади на території міста. А наприкінці зими 1991 р. у Львові був започаткований регіональний орган - Галицька асамблея. Крім того, на регіональному рівні почали виникати місцеві політичні партії. Таким чином, на початку 1990-х років були спроби інституціоналізації регіональних режимів на низці територій на заході України.

З розвитком українського законодавства (зокрема, ухваленням Верховною Радою України 26 березня 1992 р. Закону «Про місцеві ради народних депутатів і місцеве та регіональне самоврядування»; Конституції України, 1996 та ін.) федералістські (чи автономістські) ідеї на теренах Галичини поступово втрачали актуальність.

Перший практичний приклад формування регіонального політичного режиму (під тиском сепаратистських сил - представників проросійських організацій на зразок Республіканського руху Криму)продемонстрував Крим, що постав перед «викликом з минулого»: на зламі 1980-1990 рр., коли СССР переживав процеси розпаду, різні політичні актори - від владної еліти всесоюзного рівня до різноманітних місцевих еліт - для здобуття чи утримання влади в регіоні прагнули скористатися інструментом «Кримська автономія», витвореним у 1921 р. більшовиками з тією самою метою (для здобуття і утримання влади на півострові). Представники першої (владної еліти всесоюзного рівня) задумувалися над тим, щоб «компенсувати об'єктивне послаблення державної машини і запобігти втечі республік від Центру», а тому вихід із «ситуації розпаду» вбачали у створенні держави, яка б складалася вже не з 15 союзних республік, що мали право вільного виходу з держави, а державного організму із понад 30 суб'єктів, у тому числі - зі статусом автономій, які, втім, уже б не мали права вільного виходу з держави [18, с. 24]. Щодо місцевої еліти Криму, то вона не була однорідною й одностайною у своїх бажаннях стосовно джерел і суті політичної влади в Кримській області: дослідники, в одному випадку, звертали увагу, що автономізація була на руку кримським татарам, які вбачали в ній крок на шляху до створення національної кримськотатарської автономії; в іншому випадку - акцентували, що за автономію висловлювалися російські націоналісти, які, мімікруючи, проголошували комуністичні, республіканські, етнічно-культурні гасла, прагнучи при цьому одного - концентрації влади в своїх руках чи відновлення влади/впливу на регіон Росії.

Ситуація набула розв'язання на початку 1991 р., коли 20 січня в Кримській області був проведений референдум (перший за роки існування СССР!), 93, 26% учасників якого висловилися за відновлення в Криму автономії. Невдовзі (12 лютого 1991 р.) Верховною Радою УССР було ухвалено два документи - Закон Української ССР «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки» [19] в межах Кримської області в складі УССР та Постанову «Про введення в дію Закону Української РСР, Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки''»[20]. Останньою передбачалося

формування нового владного механізму в АРК, що закріплювало певний алгоритм зміни формату влади. Згодом ці рішення «помираючого СССР» були оцінені як «бомба вповільненої дії» [21].

Варто відзначити, що на час розвалу СССР і прийняття (24 серпня 1991 р.) Верховною Радою УССР Постанови «Про проголошення незалежності України» та, відповідно, «Акту проголошення незалежності України» процес становлення автономії не здобув логічного завершення. Зокрема:

- не було закріплено на законодавчому рівні суті поняття «автономія» в межах унітарної держави. Тобто статус «автономія» суперечив принципу «унітарність»;

- не було визначено систему органів влади АРК та, відповідно, обсяг повноважень/компетенцій її владних інститутів;

- не було проведено розмежування та вибудувано ієрархію повноважень/компетенцій між державою Україна і утворенням за назвою «АРК» та ін.

Такі обставини створили підґрунтя для конфліктності у взаєминах влади АРК з центральною владою.

Наступним «щаблем» у посиленні градусу напруженості у площині «Україна - Кримська автономія» став певний поспіх у діях Верховної Ради Кримської АССР, яка ще до розробки і прийняття Конституції ухвалила (10 вересня 1991 р.) Закон «Про органи державної влади Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки»* (складався з п'яти глав, 26 статей) [22].

“Цей Закон був досить суперечливим, оскільки, з одного боку, він нібито закріплював поділ влади Кримської АССР на законодавчу, виконавчу, судову (статті 1-3, відповідно, були присвячені компетенції «Верховної Ради Кримської АРСР», «Раді Міністрів Кримської АРСР» та «Правосуддю в Кримській АРСР»), але, з іншого боку, - містив «родимі плями» совєтського часу. Так, він проголошував Верховну Раду Кримської АССР «вищим органом державної влади республіки», який міг вирішувати «всі питання, віднесені до його компетенції». Тобто прямо не вказував на законодавчі функції Верховної Ради автономії: «виняткові повноваження» стосувалися і законодавчих функцій, і тлумачення законів, і «спрямування діяльності місцевих органів державної влади і самоуправління» та ін.

За Верховною Радою Кримської АССР закон закріплював не тільки право (як свідчила стаття 1-18) звертатися до Верховної Ради України чи її Президії з «пропозицією дати висновок про відповідність Конституції і законам України актів Кабінету Міністрів України, інших республіканських (України) державних органів, а також актів громадських об'єднань, що суперечили інтересам і Декларації про державний суверенітет Криму», але й (згідно зі статтею 1-21) «призупиняти дію на території Кримської АССР законодавчих та інших актів Верховної Ради України та її Президії», інших державних органів України, «якщо вони виходять за межі своїх повноважень і обмежують суверенні права Кримської АССР». Тобто Закон по-своєму «передбачав» можливість конфрон-

Окремий погляд на ситуацію в Кримській АССР демонструвала політична платформа «Республіканського руху Криму» [23] (розроблена у вересні 1991 р.*), в якій обстоювалася ідея створення «власної державності» в Криму, запровадження поста президента, подвійного громадянства для «кримчан», «кримців» (власне, Криму і «Співдружності», тобто СНД), російської мови як мови «зовнішніх зносин», «діловодства», республіканської гвардії тощо. Фактично пропонувалася інша модель організації влади.

Про нагнітання антиукраїнських настроїв на півострові свідчив той факт, що у травні 1992 р. Верховною Радою Криму була ухвалена Конституція «Республіки Крим». У 1994 р. антиукраїнські сили, здобувши перемогу на президентських і парламентських виборах, тації з центральною владою, хоча в заключних положеннях статті 1 вказувалося, що «закони і постанови, прийняті Верховною Радою Кримської АРСР, не повинні суперечити законам України, прийнятими в межах компетенції України».

Специфікою Ради Міністрів Кримської АССР, яка, згідно із Законом, проголошувалася «урядом», вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади республіки, було те, що до його складу (стаття 15) входив Голова Ради Міністрів, перші заступники і заступники Голови, керуючий справами Ради Міністрів Кримської АРСР та (за посадами) керівники відділів та управлінь Ради Міністрів, що віднесені до «центральних органів державного управління республіки». Постійно діючим органом проголошувалася Президія Ради Міністрів Кримської АССР. Тобто структура «уряду» не передбачала наявності міністрів, відповідальних за ті чи інші сфери і напрями життєдіяльності автономії.

Вказуючи на те, що «правосуддя в Кримській АРСР здійснюється Верховним судом Кримської АРСР, районними (міськими) народними судами», Закон жодним чином не вказував на природу судових законів, на базі яких мало здійснюватися, власне, це правосуддя. Разом з тим, стаття 25 закріплювала положення, що «прокуратура Кримської АРСР здійснює вищий нагляд за виконанням на території республіки законів України і Кримської АРСР».

Закон передбачав, що «до розмежування компетенцій між Україною і Кримською АРСР» та до прийняття Конституції Кримської АССР, законів останньої «щодо місцевих Рад народних депутатів і місцевого самоуправління» у «Республіці система, принципи організації та діяльності, повноваження місцевих Рад» та їхніх виконавчих комітетів визначатимуться Законом України «Про місцеві Ради народних депутатів в Українській РСР і місцеве самоуправління».

*Республіканський рух Криму (РРК) постав у серпні 1991 р. З жовтня 1991 р. РРК очолював Юрій Мєшков. Після трансформації РРК у Республіканську партію Криму Ю. Мєшков залишався главою політичної сили.

зосередили у своїх руках владу в регіоні, яка протрималася аж до березня 1995 р., коли центральною владою в Києві було скасовано згадану Конституцію та посаду президента «Республіки Крим» [24].

Вище викладене дозволяє твердити, що, якщо у випадку Галичини основною ідеєю була ідея «геть від Москви!», то кримський регіональний режим формувався під гаслами «геть від Києва до Москви!». Крім того, варто усвідомити й те, що «кримська нестабільність» першої половини 1990-их років була, з-поміж іншого, наслідком законодавчої нестабільності в молодій Українській державі, відсутністю (до 1996 р.) її Конституції, що зумовлювало, відповідно, інституційну нестабільність як у центрі, так і регіонах Характерний момент: лише 12 квітня 2017 р. Кабінет Міністрів України підтримав розроблений Мін'юстом України законопроект, яким відмінялася дія усіх нормативно-правових актів часів Совєтського Союзу (див.: [27])..

Після придушення кримського сепаратизмуна місці «Республіки Крим» постала Автономна Республіка Крим (АРК), яка стала регіоном, де вперше в незалежній Україні почав функціонувати регіональний політичний режим на засадах «автономії», специфікою якої, з-поміж іншого, було створення комфортних умов для існування джерел сепаратизму: російського - у вигляді Чорноморсько флоту Росії, організацій типу Народного фронту «Севасто- поль-Крим-Росія», та кримськотатарського - у вигляді опозиційної Меджлісові організації «Міллі Фірка» (яка розробила «Стратегію і тактику на сучасному етапі», проголосивши необхідність «відновлення національної державності на території «Кримського Юрту» [25], оскільки, як стверджувалося у «Програмі Міллі Фірка «Кримські татари: Стратегія ХХІ століття», лише «наявність повноцінної державності - необхідна і достатня умова збереження, розвитку і майбуття... народу» [26]).

Утім, не тільки «Міллі Фірка» висловлювалася за «повноцінну державність», але й, приміром, Л. Іслямовуже на початку 2017 р. зазначав, що загалом формат автономії сам собою непоганий, «та все ж це одна із форм рабства» [21].

Попри те, що проросійські сепаратисти переконували: «Кримчани не люблять Україну і не бачать свого майбутнього у складі цієї держави. Жителі півострова пов'язують своє майбутнє з оновленням російської державності і відчувають свою причетність до великого геополітичного проекту нової відроджуваної Росії», низка аналітиків все ж не бачила в цьому загрози і надалі твердила, що «кримського сепаратизму, актуального для кінця минулого століття явища, ... на півострові немає... Це скоріше культурне явище. Звісно, іредента присутня - уявлення того, що Крим є частиною Росії, бо за Крим проливали кров російські солдати. Ця сукупність ідей присутня не лише в підручниках та історичних книжках, але й залишається у музеях, публічному просторі, політиці історичної пам'яті, і це впливає на формування настроїв». Несуттєвими вважалися і сепаратистські настрої серед кримських татар.

Утім, специфікою регіонального політичного режиму в АРК була не тільки наявність сепаратистських сил, які своїм способом тиснули на регіональну владу, але й функціонування потужних злочинних угруповань, тісно пов'язаних з нею у період 1990-х - 2000-х років і аж до моменту окупації Криму Росією. Серед них - «Сейлем», «Греки», «Славяне», «Імдат», «Адар», формування «Дзюби» і «Сахана» та інші, діяльність яких під дією тих чи інших чинників то затухала, то знову розгорталася.

Ці та інші нетрадиційні політичні актори, безумовно, впливали на регіональні політичні режими, про що недвозначно заявила свого часу голова Національної поліції Україні, говорячи про, приміром, «злодіїв у законі»: це - «люди криміналу», які «покликані дестабілізувати, в першу чергу, криміногенну ситуацію в Україні», що будь-які «злодії у законі» представляють «інтереси ФСБ в Україні», «можуть впливати на українських політиків», домовлятися з ними [28]. Це означало, що нетрадиційні політичні актори не просто тиснули на традиційних, але справляли вплив на традиційні інститути, витискуючи їх і підміняючи їх нетрадиційними, створюючи й підтримуючи функціонування позаправових політичних практик.

1990-ті роки- початок формування персоналізовних і кланових регіональних політичних режимів, як, наприклад, режиму П. Лазаренка на Дніпропетровщині. Механізм створення режиму свідчить, що своєрідним стартовим майданчиком для П. Лазаренка (трудові досягнення якого починалися із таких «сходинок», як водій, агроном, голова правління колгоспу) були посади в райкомі (1985-1987) та обкомі (1987-1990) КПУ, виконкомі Дніпропетровської обласної ради (1991). У незалежній Україні у березні 1992 р. Л. Кравчук призначив П. Лазаренка представником Президента в Дніпропетровській області; у липні 1995 р. - він очолив Дніпропетровську ОДА, а вже у вересні того самого року став першим віце-прем'єр-міністром України. У період травня 1996 - липня 1997 р. П. Лазаренко був Главою українського урядуНа жаль, П. Лазаренко став одним із тих українських Прем'єрів, про чию інтелектуальну потугу, особливості свідомісних настанов та про специфіку буття ми дізнаємося не з, приміром, наукових, публіцистичних чи художніх творів їхнього пера (на зразок «Сібілла, або Дві нації» Б. Дізраелі чи п'ятитомної праці «Світова криза», як і шеститомної «Друга світова війна В. Черчіля та ін.), а з фрагментів судової справи в США.. Крім того, у період травня 1990 - лютого 2002 р. - обирався народним депутатом України (ІІ та ІІІ скликання). Політичний інструмент П. Лазаренка - створена у березні 1994 р. Політична партія Всеукраїнське об'єднання «Громада».

За свідченням низки Інтернет-ресурсів, установлені в кримінальному процесі в США докази пролили світло на дії Лазаренка-державного службовця: перебуваючи на посаді віце-прем'єр-міністра і далі прем'єр-міністра України, він «сформував із великими бізнесменами ділові відносини, які носили характер вимагання», що «ошукав український народ шляхом вимагання частки володіння в компаніях, проведення розподілу привілеїв по блату тощо», що «користувався схемою, за якою від будь-якого позитивного рішення для бізнесменів, він вимагав 50% прибутку у формі відкату» (це стосувалося і продажу природних ресурсів, і пшениці, і молочних продуктів, і природного газу) [29].

Регіональний політичний режим на Закарпатті формувався дещо в інший спосіб: його осердям став клан Балог.Тобто персоніфікація регіонального політичного режиму мала відмінну від Дніпропетровщини іпостась: на статус «господаря» регіону претендував клан.

Що уможливило такий стан речей?

Зауважу, що і режим П. Лазаренка, і режим клану Балог можна розглядати як перші реальні прояви Кучминої держави. Другий Президент України, уже відійшовши від влади і оглядаючись назад, переконував, що «держава, викликаючи на себе незадоволення населення», була «зобов'язаною стати на сторожі класу власників, що народжувався», незважаючи на те, що «порушень, зловживань, безпорядку при проведенні приватизації було багато», що «в очах більшості населення і управлінського апарату уся приватизація була кричущим порушенням» справедливості і порядку [30, с. 95, 94]. Л. Кучма наголошував: «Отож, я вважаю, що коли б не було цих “олігополій”, цих “кланів”, не було б сьогоднішньої України. “Олігополія” здійснювала свою владу на “підвідомчій” їй території» і повністю влаштовувала Президента, оскільки робила «головне» - підтримувала «системи життєзабезпечення, керуючись, звісно, своїми корисливими інтересами» [30, с. 95]. Л.Кучма дбав не про створення потужного прошарку середнього класу, а наївно(?) вірив у патріотичність і високоморальність великого бізнесу, переконуючи, що саме такий бізнес зможе «взяти на себе розвиток інфраструктури, у тому числі соціальної», що тільки він «може вкладати засоби у високо-технологічну продукцію» [30, с. 95].

Таким чином, Президент Л. Кучма створював не потужні державні інститути в центрі і на місцях, а віддав питання встановлення правил гри на відкуп кожній з регіональних еліт. Він своїм способом уможливив формування економічного підґрунтя для «оформлення» регіональних еліт. Зокрема, серед політико-економічних рішень, які сприяли формуванню регіональних політичниї режимів (хоч і без офіційної інституціоналізації за зразком АРК), варто назвати, найперше, створення владою ЗВТ, забезпечення умов для розгортання прикордонної торгівлі та ін., що так чи інакше сприяло економічному зміцненню регіональних еліт та, відповідно, їх режимів, які, в свою чергу, активно встановлювали контроль за «місцевими ресурсами» - митницею, чи прикордонною (у т.ч. контрабандною) торгівлею, функціонуванням портів та ін.

Аналізуючи механізм розбудови режиму кланом Балог, зауважу, що він мав свої особливості. Своєрідним політичним ліфтом для В. Балоги, який на початку 1990-х років був директором ТОВ «Рей-Промінь», а потім головою правління ТОВ «Барви» (м. Мукачеве), а крім того, за деякими даними, був людиною, яка відповідала за «мукачівський общак» [31], стало членство (з 1997 р.) у СДПУ (о) - політичній силі В. Медведчука, що набирала ваги, борючись за статус «партії влади» (феномену, що швидко формувався і набирав конкретних обрисів уже в перші роки президентства Л. Кучми), який з часом таки й здобула (після втрати цього статусу «першою партією влади» - НДП на чолі з В. Пустовойтенком). Ставши міським головою Мукачевого (1998), а потім і головою Закарпатської ОДА (1999), на початку ХХІ століття В. Балога впевнено піднімався владними щаблями, ставши народним депутатом України (2002-2005), міністром (2005-2006) в уряді Ю. Єханурова, згодом - М. Азарова (2010-2012). У 2006-2009 рр. - очолював Секретаріат Президента України.

Показовим було те, що В. Балога разом з братами (Іваном та Павлом Балогами та В. Петьовкою) за підтримки інших родичів (серед яких, як іронізували ЗМІ, були «і мертві, і живі, і ненароджені») та членів закарпатської «Цімбори» (місцевої «мафії», члени якої були то односельцями, то шуринами і т. п., що цінується і береться до уваги при налагодженні стосунків і зв'язків [32]) захоплював у володіння Закарпаття. Наслідком стало те, що «сімейно-фінансовий» клан Балог «десятиліття панував на Закарпатті, мав тут необмежену владу, доступ до фінансових ресурсів» [33]. Необмеженість влади проявлялася не лише у ході контролю за всіма кадровими призначеннями на території регіону, а й усіма «підступами до митниці» та схемами, які «задіяні на кордоні» [34]. Крім того, відбувався підкуп населення за допомогою роздачі «грошей на дітей, інвалідів, сиріт, циганів» [34].

Підтримуючи ту чи іншу політичну силу (доки не було створено «власної» партії з промовистою назвою - «Єдиний центр», що постала у 2008 р. на базі «Партії приватної власності», створеної у 1999 р.), Балоги підтримували й усіх Президентів України (від Л. Кучми до П. Порошенка), що забезпечувало їм пролонгацію статусу «господарів регіону».

Одним із інструментів впливу на чергового Президента була «русинська карта», яка завжди «раптово» активізувалася і після досягнення певних домовленостей із Балогами заспокоювалася [34]. Утім, у 2015 р. ставку було зроблено й на фаворита на виборах у Берегівському районі - на угорську партію, за яку Балоги закликали голосувати усіх тих, хто не голосував за «Єдиний центр», бо «решта українських партій нам тут не потрібні» [34].

Таким чином, володіння бізнесом, далі - входження у місцеві, а потім і найвищі владні структури, використання цілої низки інструментів керування регіоном та розбудови політико-економічних відносин з владою в Києві (від підкупу виборців у регіоні та захоплення економіки Закарпаття у свої руки до маніпулювання циганами, угорцями і «русинським питанням» і, відповідно, - застосування шантажу у взаєминах з центральною київською владою) - ось складові механізму становлення, розвитку та функціонування регіонального політичного режиму, створеного кланом Балог. Шантажистський потенціал клану стає особливо небезпечним з врахуванням настроїв представників влади сусідньої Угорщини, які нині виступають за автономію угорських меншин за кордоном*(див.: [37]).

“Утім, нині від керівників Закарпаття звучать заспокійливі версії розвитку подій. Так, як зазначив речник голови Закарпатської ОДА, угорська діаспора розселена не лише в Закарпатті і найпотужніша вона у Румунії - 1, 5 млн чол. (зокрема, у Трансильванії), що становить 6% від населення Румунії. У Словаччині мешкає 500 тис. угорців або 4%. У Сербії - 300 тис., або 3% від населення країни. В українському Закарпатті проживає 150 тис. угорців, або 0, 3% населення України. Наголошується, що питання, яке угорські «урядовці хочуть винести .. .на розгляд Європейського парламенту. стосується, у першу чергу, країн які входять до Єврозони». Речник зазначив, що жодної дискусії з приводу автономії закарпатських угорців бути не може, оскільки Україна, згідно з Конституцією, - унітарна держава [35]. Попри це слід пам'ятати, що ситуація може дуже швидко змінитися і заспокійлива риторика може наразі поступитися автономістській чи сепаратистській.

Варто взяти і факт, зазначений О. Забужко, яка, відвідавши Закарпаття, зазначила: «Угорської символіки тут справді вражаюче багато! Мене в цьому сенсі потрясла Берегівщина. Там на кожному будинку - буквально, без перебільшень, установлені ці меморіальні дошки: тут жив та працював, чи тут зупинявся великий угорський письменник, чи культурний, чи історичний діяч. На третій день нашого перебування в Берегові я почала казати чоловікові, що ніколи не підозрювала, що в Угорщині аж стільки великих письменників! При всій моїй любові і пошанівку до угорської літератури, але щоб на кожному простінку оце чіпляти, ну даруйте, це занадто, і вже явно не з любові до культури роблено. Це просто та сама символічна мітка, яка для українця має означати принаймні наступне: «Вас тут не стояло»... Я свідома того, що йде війна, а це - складова отої самої інформаційної війни. Нам усім треба бути цього свідомими і думати, як захищатися. А головна форма захисту - це усвідомлення, що є моїм і де воно» [36].

Говорячи про регіональний політичний режим, слід мати на увазі, що «регіон» - поняття відносне. Регіон, у низці випадків, може співпадати з виборчим округом (а не, приміром, областю) та територією, яка належить сучасним бізнесменам. Зокрема - землевласникам. Яскравою ілюстрацією такого випадку можна вважати Київщину, де основою бізнесу родини А. і Т. Засух була агрофірма «Світанок»; Суслових - агрокорпорація «Сквира». Населення територій провадження бізнесу ставало ресурсом (власників бізнесу) під час виборів різного рівня. Зокрема, Т. Засуха стабільно здобувала перемогу на виборах народних депутатів України у виборчому окрузі №94 аж до 2012 р., коли її, «регіоналку», переміг представник іншої політичної сили (Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина»). І хоча рішенням суду на двадцяти семи дільницях округу №94 результати виборів було «неможливо встановити» (див.: [38]), вибори все ж по-своєму засвідчили певну деградацію регіонального режиму.

«Політичною вотчиною» Є. Суслова Найактивнішими членами родини Суслових, яка контролює агропромисловий бізнес на півдні Київщини, є Євген Суслов та його батьки - Іван Миколайович та Наталя Миколаївна Суслови, дядьки - Василь Миколайович, Геннадій Миколайович та Микола Миколайович Суслови. Родина (за даними 2015 р.) контролювала: ВАТ «Шамраївський цукровий завод»; «Сквирський вентиляторний завод»; ВАТ «Сквирський сирзавод»; СП з аграрнопромислового будівництва «Сквирський агропромбуд»; ТОВ «Агропромислова корпорація, , Сквира''»; ЗАТ «Швейник»; ТОВ українсько-індійське підприємство «АНУП»; ДП «Ануп-кафе «Каштан»; ТОВ «Готель»; ТОВ «Перукарня»; приватне торгово-виробниче підприємство «Сім»; споживче товариство «Сім», яке є засновником у Госпрозрахунковому відокремленому філіалі «Вояж» СП «Сім», Госпрозрахунковому відокремленому філіалі «Гена» СП «Сім», Госпрозрахунковому відокремленому філіалі «Вересень» СП «Сім»; Дитячий будинок «Центр розвитку дитини «7» для дітей сиріт»; споживче товариство «Олександрія»; ТОВ «Консул»; ТОВ «Агросім»; ТОВ «Агрофірма, , Малолисовецька''»; фермерське господарство «Черемош» [39]. були, крім Сквирського, ще три райони Київської області - Сквирський, Володарський, Тетіївський, Ставищенський: саме там, у «своєму окрузі» («Там, де на мене і собаки не загавкають», як зізнавався «сквирський князь» Є. Суслов [1]) - у ТВО №88 - на виборах народних депутатів до Верховної Ради України у 2006 р. та на дострокових виборах 2007 р. Сквирський міський голова Є. Суслов здобув перемогу, займаючи, відповідно, десяте та тринадцяте місця у списку «Блоку Юлії Тимошенко» (див.: [40; 41])та забезпечуючи таким чином політичне прикриття бізнесу своєї родини.

З огляду на вищесказане, можемо твердити, що виписати одну модель становлення регіональних політичних режимів в Україні - неможливо. Режими інституціоналізувалися у різний час і з залученням представників різних соціальних прошарків. Якщо на Київщині, приміром, становлення і розвиток режимів відбувався у «вотчинах» латифундистів, то на Харківщині значного впливу набували «цеховики», «бариги» і «кидали», на Дніпропетровщині - «обкомівські» і «південмашівські» (див. про це детально: [32]), а на Закарпатті, зокрема, - члени вищезгаданої «Цімбори». Різними були й періоди їхнього існування (восени 2016 р. Г. Москаль заявляв, приміром, про те, що він «відбив у клану Балоги Закарпатську область» [42]), як і засоби їхньої легітимізації. Промовистим прикладом у цьому разі є досвід Донеччини, де формування регіонального політичного режиму відбувалося за допомогою низки досить своєрідних інструментів:

- «консервування простору», що призводило до незмінності «політичного ландшафту» міста, про що свідчили (у 2013 р., тобто напередодні російської окупації частин Донеччини і Луганщини) назви районів, вулиць, площ, парків; збережені місця пам'яті та пам'ятники совєтського часу; совєтські свята тощо (див. про це детальніше:[43]) й, відповідно, майже незмінна політична ідентичність мешканців міста;

- незмінності кола осіб Донецька/Донеччини У процесі парламентських виборів 1990, 1994, 1998 років сформувався своєрідний пул «переможців Донеччини» - група осіб, яким вдалося не тільки у 1990-х рр. представляти інтереси Донецька і - ширше - Донеччини у Верховній Раді України, але й в подальшому - на зламі ХХ-ХХІ століття. Серед цих осіб були М. Азаров, р. Богатирьова, Ю. Болдирєв, Г. Васильєв, Ю. Звягільський, В. Коновалюк, В. Ландик, О. Лєщинський, С. Матвієнков, О. Панасовський, В. Рибак, Г. Самофалов, П. Симоненко, М. Чечетов. Вибори 2002, 2006, 2007 і 2012 років засвідчили, що осердя «регіонального пулу» у Верховній Раді України становили як уже згадані персони, так і низка нових, які стали «парламентськими, які уособлювали владу на локальному/регіональному рівнях, а також представляли її на центральному впродовж усього періоду після 1991 р., ставши довгожителями»: М. Азаров, Н. Аркаллаєв, Т. Бахтєєва, Р. Богатирьова, В. Богуслаєв, Г. Васильєв, О. Єфремов, Ю. Звягільський, В. Зубанов, В. Ландик,С. Ларін, С. Ківалов, С. Клюєв, Б. Колесников, М. Комар, О. Лєщинський, Л. Литвинов, В. Макеєнко, В. Наконечний, О. Панасовський, В. Пєхота, Г. Самофалов, Г. Скудар, О. Стоян, В. Тихонов, В. Турманов, В. Хомутиннік, О. Царьов, І. Шкіря, М. Янковський та ін. (див. про це детальніше: [43, с. 142146]). Незмінністю була позначена ситуація з вибором міського голови Донецька: у 1990-1992 роках упродовж короткого терміну посаду голови міської ради Донецька обіймав О. Махмудов. У листопаді 1992 року головою Донецької міської ради народних депутатів та головою виконкому став Ю. Звягільський, а його першим заступником - В. Рибак, що потягло за собою докорінну зміну ситуації на весь наступний час (аж до моменту постання «ДНР» і створення «міської адміністрації» на чолі з І. Мартиновим) - владу в Донецьку уособлюватимуть дві персони: у вересні 1993 - квітні 2002 рр. міським головою був В. Рибак (після того, як Ю. Звягільський у червні 1993 року був призначений віце-прем'єр-міністром України, а у вересні того ж року - в. о. прем'єр-міністра України), у 2002 - липні 2014 рр. - О. Лук'янченко. Така особливість була одним зі свідчень надзвичайної слабкості місцевого самоврядування, впливу на ситуацію на місцях адміністрації і фінансово-промислових груп [43, с. 149]. Аналіз змінності голів Донецької обласної ради свідчить, що після проголошення України незалежною державою очільниками облради по кілька місяців були Ю. Смірнов (до квітня 1992 р.) й О. Петренко (квітень - 2 серпня 1992). Більш тривалий час у дев'яностих роках ХХ століття цю посаду обіймали В. Чупрун (12 листопада 1992 - липень 1994), В. Щербань (10 липня 1994 - 4 жовтня 1996), І. Пономарьов (4 жовтня 1996 - 14 травня 1999), В. Янукович (14 травня 1999 - 14 травня 2001). Термін перебування на зазначеній посаді у 2000-х роках почав зростати: Б. Колесников її обіймав у період травня 2001 - квітня 2005 і з 4 серпня 2005 до 25 квітня 2006 рр.; А. Близнюк був виконувачем обов'язків голови облради з травня до 4 серпня 2005 рр. і головою з 26 квітня 2006 р. до 15 квітня 2010 р.; А. Шишацький - з 15 квітня 2010 до 2 березня 2014, коли на зміну йому прийшов С. Тарута. При цьому показовим є те, що центральна влада в особі Президента України по-своєму підтримувала/консервувала владу на місцях. Так, після того як Ю. Смірнов перестав очолювати Донецьку облраду, він був призначений представником Президента у Донецькій області (20 березня 1992 - липень 1994), йому на зміну прийшов В. Щербань (11 липня 1995 - 18 липня 1996), який, будучи головою облради, очолив Донецьку ОДА. Короткий час (з 18 липня 1996 р. до 14 травня 1997 р.) головою Донецької ОДА був С. Поляков, якого 14 травня 1997 р змінив В. Янукович, обраний, як зазначалося вище, у 1999 році головою облради. Після В. Януковича очільниками у 2000-х роках призначалися чотири особи: А. Близнюк, В. Логвиненко, В. Чупрун, А. Шишацький. У березня 2014 року (з розгортанням кризи на Донбасі) очільником став С. Тарута, якого у жовтні змінив О. Кіхтенко. Таким чином, з початку української незалежності дуже обмежене коло осіб утримувало владу у місті Донецьку й Донецькому регіоні [43, с. 150-151].

фактично «господарями» чи «власниками» Донецька і Донеччини. Демократичних змін (у механізмі трансформації влади) фактично не відбувалося, що по-своєму влаштовувало Київ, зокрема, Президента Л. Кучму: забезпечивши його підтримку на президентських виборах 1999 р., представники донецької еліти здобули не тільки важелі впливу на Президента, але й змогли (з 2002 р.) стати незмінними представниками Донеччини в парламенті, інших органах влади та убезпечили тим самим свій політичний, економічний управлінський контроль за «своїм» регіоном;

- редукції «шахтаря-трудівника» до рівня «особи, яка бореться за виживання» в умовах економіки, яка і надалі приносила прибутки власникам підприємств, але прирікала «людський ресурс» на безробіття, мізерну платню, жахливі умови праці, примітизувала його свідомість. Останнє провокувало аполітичність й апатичність основної маси донеччан, їхню суспільну пасивність, низьку здатність до самоорганізації, живучість міфів про «золоті часи» (совєтського періоду: фальшива історія породжувала фальшиву політику) і підстави для збереження совєтської ідентичності тощо. Аполітичність, крім того, зумовлювалася браком знань (наприклад, щодо інших українців - з інших регіонів) і сучасної освіти, що часто ставало підґрунтям для формування різноманітних міфів, ілюзій, страхів, слабкої саморефлексії та ін. Пояснювалася вона і повним підкоренням людського ресурсу міста/регіону інтересам та устремлінням правлячої і бізнесової еліти в умовах її спротиву реформуванню економіки регіону (про що по-своєму говорили і походи шахтарів на Київ у період 1990-их - 2002 року, і поширення копанок та використання дитячої праці, продовження роботи нерентабельних шахт у подальший час тощо);

- підтримки представниками еліти Донецька ідей регіоналізму, дотримання комуністичної/соціалістичної риторики, ідей «слов'янської єдності» та православ'я, проросійських й антиукраїнських настанов.Утім, політична ідентичність локальної еліти була позірною. Для власників капіталів і «людського ресурсу» ідентифікаційна проблематика актуалізувалася лише у ситуації, коли поставало запитання,«хто, які зовнішньополітичні орієнтації убезпечать власні статки й, відповідно, примножать їх?». Останнє зумовлювало той факт, що політична ідентичність представників місцевих еліт, в одних випадках, була ситуативною або вдаваною, в інших - з досить випуклим акцентом: проєвропейська чи проросійська. їх поведінка й політика були своєрідним механізмом маніпуляції свідомістю мас і зумовлювали своїм способом той факт, що стійкі суспільні ідентичності ставали нестійкими. Це особливо проявлялося в «обмеженому просторі» - на рівні регіону, куди в Україні «вхід» держави й еліти з інших регіонів був по-своєму закритим. Тобто місцеві регіональні еліти на свій розсуд формували ідентичність регіону (міста);

- утримання аполітичної й апатичної свідомості мешканців регіону засобами УПЦ (МП) (проникнення служителів церкви на підприємства і поширення ідей «русского мира», що було деструктивним чинником і відбувалося на шкоду процесам формування української політичної ідентичності; створення ними віртуального-словесно-емоційного - простору, пов'язаного зі слов'янсько-православним «русским миром») та ЗМІ як антиукраїнських суб'єктів інформаційного поля, що призводило до формування в індивіда стійких негативних установок, викривлення сприйняття реальності і, як наслідок, до неоформленості, нечіткості маркерів політичної ідентичності, ідентифікаціїособистості лише на рівні локального соціуму (донецький як вияв неполітичної ідентичності), що віддзеркалювало різні ступені фрустрації індивідів та призводило доспівіснування совєтської, постсовєт- ської, української, російської, донецької, донбаської (вибудуваній на тюремній «понятійній» культурі, що мала свої вияви у всьому - від поведінки до мови) ідентичностей та до зростання рівня конфліктогенності соціуму;

- маніпулювання інформацією, що зумовлювало нездатність локальної спільноти до протистояння зовнішнім викликам, унеможливлювало конструктивні політичні практики.

Інформаційний простір Донеччини був переповнений виданнями з антиукраїнським змістом. Публікації таких видань знецінювали все українське, нагнітали страх (який став свідомісною домінантою мешканців міста), провокували до деструктивних (щодо України) дій і - ширше - були наповнені антизахідними, антисемітськими, антидемократичними гаслами. Методом «абсурдизації реальності» (через надання неповної, недостовірної, фрагментарної та іншими способами викривленої інформації) висміювалися досягнення/можливості України як держави; нівелювалася довіра до політичних, соціальних державних інститутів; відбувалася дифамація і, відповідно, ізоляція певних суспільних прошарків.

- освітньо-культурної політики в Донецьку (про що говорить перешкоджання відкриття українських класів у школах, відтворення української складової в історії Донбасу у місцевих музеях, спротив представників освітньої еліти увічненню пам'яті В. Стуса тощо).

Наслідком потрапляння індивіда у тенета віртуальних благ («слов'янської єдності», «русского мира», «православного братства» та ін.), створених регіональним режимом, було однією з причин, які уможливили знищення «імунітету соціуму» і постання «саморобних» «ДНР» і «ЛНР» (й відповідної ідентичності) та обернулися фактичним самознищенням регіону.

Час вносив (і вносить) свої корективи у функціонування регіональних політичних режимів. На Закарпатті це проявилося, за даними засобів масової інформації, у зіткненні у 2015 р. інтересів двох народних депутатів - В. Балоги і М. Ланьо [44] . Наслідком стало збройне протистояння в Мукачевому (липень 2015) [45] .

Показово, що народний депутат Верховної Ради України УІІ та УІІІ скликання М. Ланьо, як і В. Балога, - уродженець Мукачівського району Закарпатської області. Суб'єктом висування М. Ланя на парламентських виборах 2012 р. була ПАРТІЯ РЕГІОНІВ [46], на позачергових 2014 р. - він став самовисуванцем [47]. У кримінальних колах М. Ланьо відомий як «Блюк», угруповання якого, за деякими даними, займалося в Закарпатті контрабандою [48].

Загалом, феномен людини, яка з локального рівня спромоглася піднятися до рівня народного депутата, будучи при цьому тісно пов'язаною з тими чи іншими кримінальними структурами в регіонах, став маркером політичного процесу в Україні. Уже з 1990-х років, формуючи свої капітали шляхом рейдерських захоплень підприємств, вбиваючи один одного, представники місцевих еліт створювали свої кланові «охоронні структури» (як поблажливо називав їх Президент Л. Кучма [30, с. 93])», які фактично з часом перетворювалися у приватні арміїУ 2010 р. (див. про це детальніше: [49]) в Україні як «обов'язковий атрибут бізнесу» існували «приватні армії», створювані «навіть невеликими» фінансово- промисловими групами, які набирали собі на службу десятки і сотні «людей у камуфляжі». Чисельність останніх, за деякими даними, становила близько 500 тис. осіб, що кількісно перебільшувало Збройні сили України у 2, 5 рази.

У березні 2012 р. Верховною Радою України було прийнято Закон «Про охоронну діяльність» (одним із авторів якого був В. Малишев, що із 2000 р. очолював міліцію у м. Донецьку; з 2005 р. - особисту охорону Р. Ахметова). Стаття 9 Закону «Права суб'єкта охоронної діяльності» фактично розширювала права охоронних фірм на застосування насилля, дозволяючи для «забезпечення охоронної діяльності придбавати, зберігати та використовувати в установленому законодавством порядку спеціальні засоби» [50], перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України - бронежилета, захисні каски, газові балончики з аерозолями сльозоточивої та дратівної дії, газові пістолети і револьвери та патрони до них калібру 6, 8 і 9 міліметрів, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, гумові кийки, наручники пластикові (текстильні) одноразового використання, електрошокові пристрої, пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначені патрони [51].

Того ж - 2012- року в СКМ з'явилася структура за назвою «Охоронний холдинг», що була створена зусиллями народного депутата України V-VI скликань Верховної Ради С. Мельником [52].

Таким чином, була ліквідована монополія держави на насилля. Разом з тим слід відзначити, що з початком російсько-української війни низка охоронних структур, за деякими даними, стали«базою для формування озброєних батальйонів як з боку України, у випадку з «Приватом» - це «Дніпро-1», так і з боку так званої «ДНР» - це батальйон «Восток»» [52]. Утім, уже через рік з'явилося побоювання, що «приватні армії...вже давно не були в зоні АТО, а ...воюють за інтереси великого бізнесу», що може породити хаос, анархію й призвести до руйнування України [53]., і, минаючи державу і закон, «віджимали» бізнес у опонентів, а головне - придушували опір населення (як, приміром», «тітушки» під час Революції Гідності в низці українських міст), якщо цей опір не сприяв просуванню бізнесових чи владних інтересів олігарха- утримувача гібридної «армії».

Нині «хазяї» озброюються і далі й «абсолютно не звертають увагу ані на владу, ані на правоохоронні органи»[14].

Шантажуючи так чи інакше центральну владу нестабільністю у регіоні, вони все частіше використовують потенціал своїх армій.

Серед останніх прикладів - використання Р. Ахметовим ще до початку розгортання російсько-української війни учасників приватної армії у ролі «кишенькових» терористів на Донбасі (див. про це детальніше: [54]).

Попередній - 2016-ий - рік з новою силою продемонстрував своєрідне прилаштування регіональних політичних режимів до ситуації у країні. Засоби масової інформації, Інтернет-ресурси, заговорили про «повернення старих стосунків Балоги і Медведчука» і почали формулювати недвозначне запитання - чи не взялися «Медведчук та Балога.... за створення Закарпатської народної республіки?» [55]. Прикметно, що таке запитання постало після засідання третьої сесії Закарпатської облради УІІ скликання, учасники якої затвердили звернення до Президента, Прем'єра та спікера парламенту, наголосивши на необхідності внесення змін до Конституції України та надання широких адміністративних і фінансових повноважень органам місцевого самоврядування. Екс-очільник Закарпатської ОДА і народний депутат України і член фракції «Опозиційного блоку» О. Ледида прокоментував ситуацію так: «В умовах децентралізації, яка була заявлена, 16 найпотужніших підприємств, на яких працює близько 15-ти тисяч людей, які платять податки на різні рівні, близько півмільярда гривень переведені у Львівську область! Сьогодні в кожній області з держбюджету виділені мільярди на будівництво доріг, у Закарпатській - нуль. Не кажучи вже про те, що прикордонне Закарпаття досі не включили в митний експеримент, де передбачено надпланові надходження платежів направляти на розбудову доріг регіону. І таких багато прикладів. Поки заяви вищого керівництва держави, на жаль, розходяться з реальними ділами, а з області намагаються зробити таку собі безправну сільську раду» [55].

У цій ситуації інтерес викликає те, що, незважаючи на належність до різних політичних сил, які до того ж перебувають у специфічних стосунках з режимом В. Путіна в Російській Федерації, регіональна еліта Закарпаття експлуатує ідею обділеного регіону, якому центр не додає ресурсів. Можна твердити, що це була своєрідна третя іпостась обділеного регіону.

Чому саме третя?

Якщо повернутися у 1990-ті роки (коли ця ідея зазвучала вперше), то з'ясуємо, що так звані обділені регіони, найперше, відчули свою обділеність «при перерозподілі влади у новій незалежній державі». На зміну цій, іпостасі обділених владою, прийшла друга, яку по-своєму представила регіональна еліта, назвавши низку регіонів «економічними центрами» країни та акцентувавши ідею про те, що саме вони «годують всю Україну» та найбільше збагачують український бюджет. Вихід регіональна еліта пропонувала один - федералізацію країни. Остання, як доводилося, дозволила б не тільки бути регіональній еліті основним гравцем на політичному полі регіону, але й, головне, самостійно розпоряджатися регіональними ресурсами. Таким чином, економічні інтереси регіональної еліти підштовхували її до декларування вимог зміни статусу того чи іншого регіону, що уможливило б легітимацію процесу і результатів формування регіонального політичного режиму.