"Великий терор" на Донбасі: механізм реалізації, перебіг, наслідки

Логічними видаються міркування І. Джухи, який ґрунтовно досліджував перебіг репресивних акцій стосовно греків в СРСР і створив електронну базу даних на 7074 ос.Електронний ресурс: http://www.greek-martirolog.ru/dbm_person/alfa.php. Зокрема, він одразу заперечив ідею про особисту неприязнь Й. Сталіна до греків. Одна із причин, на думку І. Джухи, полягала у проживанні на території СРСР значної кількості підданих Греції, вони складали 95% від загальної кількості всіх іноземних підданих, які перебували у Радянському Союзі. Їх перебування зумовлювалося бажанням Й. Сталіна використати цих людей для розгортання підпільної і диверсійної роботи на Близькому Сході та в Південній Америці. Але після приходу у серпні 1936 р. до влади у Греції генерала Метаксаса -- прихильника військової диктатури та відновлення монархії -- Компартія Греції опинилася у глибокому підпіллі. У цьому контексті греки на теренах СРСР стали «небезпечними» і кваліфікувалися як «п'ята колона»Джуха И. Греческая операция: История репрессий против греков в СССР. -- СПб.: Алетейя, 2006. -- 416; Романцов В.М., Богатікова О.В. Причини проведення «грецької операції» в умовах сталінського тоталітарного режиму // Вісник Маріупольського державного університету. Серія: історія, політологія. -- 2011. -- Вип. 1. -- С. 19.

Електронний ресурс: http://www.greek-martirolog.ru/ і_рго:осок/ <іігєС:іує502 15^р

ГДА СБУ, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 349-354.

Електронний ресурс: http://www.greek-martirolog.ru/fLprotocols/f_protocol_000.php ГДА СБУ, ф. 16, оп. 31, спр. 105, арк. 286..

11 грудня 1937 р. нарком внутрішніх справ М. Єжов підписав наказ про початок із 15 грудня арештів «всіх греків, яких підозрюють у шпигунській, диверсійній, повстанській, націоналістичній антирадянській роботі». Під арешт підпадали наступні категорії:

- ті, що знаходилися на оперативному обліку й оперативній розробці;

- колишні великі торгівці, спекулянти, контрабандисти, валютники;

- греки, які проводили активну шпигунську роботу, у першу чергу із середовища розкуркулених;

- політемігранти та нелегали, які прибули із Греції чи інших країн;

- всі проживаючі на території СРСР греки, які раніше були «закордонними агентами іноземного відділу НКВС СРСР та Розвідувального управління Червоної армії.

Місцеві апарати держбезпеки зобов'язали «очистити» від означених категорій оборонні, транспортні підприємства та електростанції, військові підрозділи, апарати НКВС тощо. Як і в інших «національних» наказах, М. Єжов вимагав проведення «енергійної слідчої роботи для повного розкриття всіх осередків і ліній шпигунсько-диверсійної, повстанської і націоналістичної роботи, звертаю особливу увагу на викриття зв'язків агентури грецької розвідки із англійською, німецькою і японською розвідками». Також нарком нагадав, що для арешту осіб із номенклатури ЦК, командного складу, осіб, що мають спеціальні звання необхідна санкція НКВС СРСР. Засудження повинно було відбуватися згідно оперативного (польського) наказу НКВС СРСР № 00485 через «вищу двійку». Про результати операції начальники УНКВС повинні були доповісти вже 18 грудня 1937 р.¹. Отже, М. Єжов, зважаючи на опрацювання методики проведення арештів по «національним лініям», вимагав за три дні провести масові арешти греків.

Д. Соколинський у звіті від 10 січня 1938 р. доповів про арешт 3223 осіб грецької меншини, із них 99 грецьких підданих та 5 політемігрантів. Більшість працювала у сільському господарстві -- 1638 ос., в оборонній промисловості -- 178 ос., на вугільних і металургійних підприємствах -- 617 ос., у Маріупольському порту --70 ос. Головним чином, арештанти проживали у Володарському, Волноваському, Маріупольському, Старобешівському, Старо-Керменчицькому районах -- у місцях компактного проживання грецької меншини Донбасу.

Їх обвинувачували у спробі «відриву від СРСР Азово-Чорно- морського узбережжя із компактним проживання греків і приєднання до фашистської Греції». Початком контрреволюційної роботи чекісти вважали створення «Товариства маріупольських греків» у 1918 р., у 1926-1927 рр. вони об'єдналися із Харківським балкано-грецьким клубом. Але центром «контрреволюційного керівництва» чекісти вважали буржуазну інтелігенцію м. Маріуполя, яка захопила грецькі культурницькі установи (грецький педагогічний технікум, видавництво і газету «Колективистис», грецький театр, секцію грецьких письменників). Агентами виявилися навіть члени грецької секції виконавчого комітету Комуністичного інтернаціоналу. Зв'язок із грецькою розвідкою, начебто, підгримувався через екіпажі грецьких суден, що вантажилися у Маріупольському порту.

Співробітники УНКВС по Донецькій області дуже оперативно провели арешти по «грецькій операції» і вже на засідання «вищої двійки» від 10 січня 1938 р. нарком внутрішніх справ М. Єжов прокурор СРСР А. Вишинський засудили 174 представника грецької громади Донбасу до розстрілу. У супровідному листі начальник 8 (обліково-реєстраційного) відділу ГУДБ НКВС СРСР старший майор державної безпеки В. Цесарський вимагав «негайно виконати вирок» стосовно засуджених осіб і направити їх кримінальні справи із актами про виконання вироку до НКВС СРСР.

Усього І. Джухою було опрацьовано 8 протоколів засідань «вищої двійки», де списки арештованих формувалися УНКВС по Донецькій області, 5 протоколів -- за списками дорожньо-транспортних відділів (із них 2 Північно-Донецької, 1 -- Південно-Донецької, 1-- Сталінської залізниць). Всього згідно протоколів до розстрілу було засуджено 1454 ос., ув'язнено -- 70 ос., відправили на дослідування -- 29 ос. За даними начальника 1 спецвідділу НКВС УРСР А. Назаренка із 1 січня по 1 серпня 1938 р. у Сталінській області в особливому порядку по «грецькій лінії» до розстрілу засудили 3191 ос., ув'язнили -- 121 ос. Станом на 5 серпня 1938 р. на розгляді «вищої двійки» у Москві знаходилося протоколів ще на 507 представників грецької меншини ДонбасуГДА СБУ, ф. 16, оп. 31, спр. 105, арк. 292..

Масовому знищенню підлягали також представники латиської меншини, що проживали на Донбасі. 30 листопада 1937 р. М. Єжов підписав шифротелеграму № 49990 про початок масових арештів латишів. Він посилався на вже розкриті шпигунські і диверсійні групи у Москві та інших областях СРСР. Арешту підлягали особи, що знаходилися на оперативному обліку, політичні емігранти та перебіжчики, керівники, члени правління і штатні співробітники латиського просвітницького товариства «Прометей», що діяло у 1929-1936 рр., товариства латиських стрільців при ТСОАВІАХІМ, колишніх керівників і членів правління акціонерних товариств «Продукт» і «Лісопродукт», підданих Латвії, за виключенням дипломатичних представників та латишів, що осіли під різними приводами у СРСР. Засудження, за прикладом інших «національних операцій», проводилося «вищою двійкою»: «Оформлення справ і їх розгляд проводити в порядку пункту 6 оперативного наказу № 00485»История сталинского ГУЛАГА. Конец 1920-х -- первая половина 1950-х гг.: Собр. док.: В 7 т. -- Т. 1: Массовые репрессии в СССР. -- М., 2004. -- С. 285-286..

Арешти повинні були розпочатися 3 грудня 1937 р., доповісти про кількість арештованих М. Єжов зобов'язав вже через два дні -- 5 грудня 1937 р. Також він вимагав вислати списки арештованих із повними даними на особуИстория сталинского Гулага. Конец 1920-х -- первая половина 1950-х годов: Собрание документов в 7-ми томах. Т. 1. -- Массовые репрессии. Ответ. Ред. Н. Верт, С. Мироненко. Ответ. Состав. И. Зюзина. -- М.: РОССПЭН, 2004. -- С. 285-286..

10 січня 1938 р. начальник Донецького УНКВС Д. Соколинський прозвітував про арешт 344 латишів -- громадян СРСР. Із них колишніх латиських стрільців -- 73, старих службовців -- 46, перебіжчиків -- 16, політичних емігрантів -- 2. Більшість працювала у промисловості -- 279 ос. (із них 61 ос. -- на оборонних підприємствах), ще 65 латишів -- у радянському апараті та сільському господарстві. Компактно латиші прошивали у Сталіно, Ворошиловграді, Слов'янську, Маріуполі. Д. Соколинський стверджував, що організаторами «латиської контрреволюції» на Донбасі були члени товариства «Прометей», представники латиської дипломатичної місії та студенти і випускники Комуністичного університету національних меншин Заходу (КУНМЗ) -- навчального закладу Комінтерну. Зокрема, керівник латиського сектору КУНМЗ П. Крустинь ще у 1931 р. створив в Артемівську «контрреволюційну, шпигунсько-диверсійну організацію», що мала об'єднати латишів для боротьби із радянською владоюГДА СБУ, ф. 16, оп. 30, спр. 65, арк. 354..

Із 1 січня по 1 серпня 1938 р. УНКВС по Сталінській області направило на розгляд «вищої двійки» списків на розстріл 290 латишів, ув'язнення -- 50 ос.Там само, оп. 31, спр. 105, арк. 286. Станом на 5 серпня 1938 р. у Москві на розгляді знаходилися долі ще 20 латишівТам само, арк. 292..

Загалом на Донбасі до початку жовтня 1938 р. проводилися масові репресії згідно циркулярів № 68 від 22 серпня 1937 р. (про іноземців), № 52691 від 22 грудня 1937 р. (про репресії серед китайців), № 326 від 16 лютого 1938 р. (про репресії серед афганців), наказів № 00593 від 20 вересня 1937 р. (про операцію по репресії колишніх службовців Китайсько-Східної залізниці і реемігрантів з Маньчжоу- Ґо (харбінців), № 00698 від 28 жовтня 1937 р. (про консульські зв'язки), № 202 від 29 січня 1938 р. (про арешти іранців) тощо. Так, із 1 січня по 1 серпня 1938 р. співробітники УНКВС по Сталінській області засудили 10 «японських» (справи ще на 41 ос. перебували на розгляді «вищої двійки»), 53 «румунських» (41 ос. на розгляді), 10 (17 ос. на розгляді) «інших» шпигунівТам само, арк. 286.. Станом на 5 серпня 1938 р. «вища двійка» ще вирішувала долю 266 «болгарських», 118 «іранських», 14 «чеських», 2 «англійських», 1 «італійського», 3 «французьких» шпигунів, які були арештовані у Сталінській області. Ворошиловградське УНКВС подало 1 «іранського», 2 «японських», 4 «чеських», 2 «італійських» шпигунівТам само, арк. 292.. Така статистика діяльності ворошиловградських чекістів пояснюється тим, що область була утворена вже після проведення основних арештів по «національним» операціям.

При ознайомлені із документами архівно-кримінальних справ дослідників історії «Великого терору» спочатку шокувала не лише кількість арештантів, але й зовнішня легкість із якою громадяни брали на себе скоєння державного злочину. Лише згодом, коли були опрацьовані тисячі справ, став зрозумілий весь арсенал методів, завдяки яким здобувалися такі зізнання.

Із самого початку до арештованого застосовувався психологічний тиск. Слідчі одразу різко припиняли будь-які спроби в'язня з'ясувати причину арешту. На класичне запитання: «За що...?», слідчий часто відповідав: «Це ти зараз сам розповіси.». Подібні пасажі часто зустрічаються у спогадах колишніх бранців, протоколах допитах чекістів -- «порушників соціалістичної законності».

Типовими були наступні методи психологічного тиску:

-- арештованому оголошували свідчення 2-3 учасників контрреволюційної організації, які розповіли про його участь у підготовці диверсій, шпигунській чи шкідницькій роботі. Ошелешеного арештанта відводили до камери, де перебували особи, які вже зізналися у державному злочині. На допитах слідчий переконував, що треба надати свідчення на інших громадян, оскільки вони реальні вороги і слідству потрібна допомога для їх викриття. Натомість він обіцяв «поблажливість» суду. Осіб, справи яких направлялися на судовий розгляд, відповідним чином інструктували про наслідки їх відмови від попередніх свідчень. Їм погрожували смертю, або тривалим ув'язненням у таборі із подальшою мученицькою смертю, або переслідуванням родини. Колишніх начальник відділення економічного відділу УНКВС по Донецькій області свідчив про результати такого тиску: «Більшість справ в економічному відділі на працівників промисловості, головним чином вугільної, заводилися на підставі слідчих матеріалів, оскільки більшість свідчень були фіктивними, то зрозуміло, що справа загалом за сутністю була фіктивною або сфальсифікованою. Обставини того періоду були такими, що ти міг тільки подумати про це, але розмірковувати у голос не можна було. Ознайомившись із справами Гуляєва І.Г., Бірмана А.Й., Благовєщенського М.М., Безродного П.Т. та інших повідомляю, що я, як тимчасово виконуючий обов'язки начальника 3-го відділу, підписував обвинувальні вироки для відправлення у

судову інстанцію. Справи були завершені тільки на підставі свідчень самих обвинувачених і деяких документальних даних, що на той час вважалося цілком достатнім для притягнення до відповідальності, оскільки щодо цього були відповідні офіційні вказівки від керівних працівників на місці та центральних органів. Слідство за цими справами проводилося тільки на підставі слідчих матеріалів, без ретельної перевірки. При масових арештах в обставинах того часу заарештовані могли обмовляти себе та інших»¹;

- на допиті слідчий заявляв про можливий вибір між смертю і необхідними свідченнями;

- використання внутрішньо камерної агентури, яка схиляла «фізично обробленого» арештованого визнати свою провину. Іноді роль таких «друзів» на прохання слідчих виконували такі ж бранці, сподіваючись на пом'якшення вироку. Однак, їх сподівання часто не виправдовувалися;

- чекісти погрожували арештом членів родини -- дружини, дітей. Безпринципні слідчі навіть погрожували здійснити насильство над дружиною чи донькою, чи змальовували перспективу їх поміщення у камеру до кримінальників;

- у присутності арештованих чекісти постійно принижували арештованих, твердили, що вони «вороги народу», «підлота» і т.д. Для арештантів такі фрази одразу демонстрували перспективи розслідування їх справ;

- побиття арештованого проходило за участі і присутності інших арештованих.

Методи фізичного впливу були різноманітні і залежали від вигадливості слідчого, його власного досвіду і фізичної підготовки, рівня психологічної збоченості, готовності завдати болю іншій людині. Так, начальник дорожньо-транспортного відділу Північно- донецької залізниці каптан держбезпеки Г. Кочергінський створив «камеру-відстійник», де катував ув'язнених. Такий досвід «відстійників» він отримав, коли служив на Далекому Сході та у Москві. На суді він заявив, що отримав вказівку М. Єжова «бити і нещадно викорчовувати ворогів». Він особисто брав участь у катування. Один із свідків розповів про побиття Кочергинським, а коли останній втомився, то наказав двом оперуповноваженим покласти арештанта на підлогу і бити ногами.

Свідок Бабинець на судовому засіданні розповів про звіряче побиття його у «камері-відстійнику». Слідчий вимагав визнати «шпигунську діяльність». Але Бабинець був неписьменним і не розумів самого терміну «шпигун» і тому відмовився надавати свідчення. Його били до втрати свідомості. Отямився він лише наступного дня у калюжі крові. В іншого арештанта катування спричинили сильний нервовий розлад і слідчий змушений був відправити його до психіатричної лікарні¹.

Типовим було:

- завдавання ударів кулаком в обличчя, потилицю, живіт, збивання ударом кулака зі стільця (людина отримувала значні ушкодження);

- арештованого саджали на гострий кут стільця, щоб вагу тіла утримував лише хребет;

- метод «стійки» -- арештованого ставили обличчям до стіни на час від 1 до 3 діб. Іноді його заставляли постійно повторювати: «Я -- ворог народу». Від непорушності арештант опухав;

- так звані «насічки» -- завдавання ударів дубовою лінійкою по голові, плечах, ногах арештованих;

- позбавлення сну, їжі, води. У в'язнів і так був мінімальний раціон, але слідчі заради визнання людиною своєї «провини» позбавляли і його.

Для побиття використовували різні предмети: товста мотузка, рукоятка нагана, дерев'яна палиця, ніжка від стільця, дерев'яна лінійка, прес-пап'є. Деякі методи фізичного впливу мали навіть власну назву -- завдавання ударів загорнутою в газету ніжкою стільця чи гумовою палицею називали «читання газети».

Подібні методи проведення «спрощеного» слідства були дозволені вищим політичним керівництвом країни. Після припинення

масових операцій згідно з постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства» секретарі обласних партійних комітетів почали критикувати співробітників державної безпеки за використання «методів фізичного впливу». Тому Й. Сталін підписав шифротелеграму від 10 січня 1939 р., що, до певної міри, виправдовувала незаконні методи слідства чекістами: «ЦК ВКП(б) пояснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВС, починаючи з 1937 р., було дозволено ЦК ВКП(б) [...]. Відомо, що всі буржуазні розвідки застосовують методи фізичного впливу проти представників соціалістичного пролетаріату і застосовують ці методи у найогиднішій формі. Виникає питання, чому соціалістичні органи державної безпеки мають бути гуманнішими щодо запеклих агентів буржуазії та заклятих ворогів робітничого класу і колгоспників. ЦК ВКП(б) вважає, що засоби фізичного впливу повинні обов'язково застосовуватися і надалі, винятково щодо відвертих ворогів народу, таких, що не роззброїлися, як припустимий і доцільний метод»Лубянка. Сталин и НКВД-НКГБ-ГУКР «Смерш». 1939 -- март 1946. Архив Сталина. Документы высших органов партийной и государственной власти. / Под ред. акад. А.Н. Яковлева; сост. В.Н. Хаустов, В.П. Наумов, Н.С. Плотникова. -- М.: МФД, 2006. -- С. 14-15.. Таким чином, усі дії співробітників НКВС СРСР щодо масового вбивства та катувань було санкціоновано вищим партійно-державним керівництвом «країни Рад».

Висновки

Аналізуючи «Великий терор», дослідники дійшли висновку про необхідність розрізняти широкомасштабні терористичні операції 1937-1938 рр. та перманентні репресивні акції щодо партійно- радянської, військової, культурної еліти СРСР. Обидві хвилі репресій ішли паралельно, однак вони мали різні задачі та метуВерт Н. Введение // История сталинского ГУЛАГА. Конец 1920-х -- первая половина 1950-х гг.: Собр. док.: В 7 т. -- Т. 1: Массовые репрессии в СССР. -- М., 2004. -- С. 72..

Масові операції у 1937-1938 рр., за задумом Й. Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу із «соціально-ворожими елементами» та потенційною «п'ятою колоною» у СРСР. Більшовицькі лідери не змогли чітко окреслити ознаки «ворога», які протягом 1930-х рр. постійно змінювалися внаслідок тактичних політичних та економічних міркувань. Тому до радянських концтаборів направлялися нові соціальні й національні групи населення, частина громадян розстрілюваласяДив.: Кип Д., Литвин А. Эпоха Сталина в России. Современная историография. -- М.: РОССПЭН, Фонд Первого Президента России Б.Ельцина, 2009. -- 328 с.; Україна в добу «Великого терору». 1936-1938 рр. / Авт-упор. Богунов С., Золотарьов В., Рафальська Т., Радзивіл О., Шаповал Ю. -- К.: Либідь, 2009. -- 544 с.; Політичні репресії в Україні. (1917-1980-ті рр.). Бібліографічний покажчик / Авт. вступ. статей: С. Білокінь, Р. Подкур, О. Рубльов; Упоряд.: С. Калитко, О. Рубльов, Р. Подкур, Л. Шевченко. -- К., 2007. -- 456 с.; Репресії в Україні (1917-1990 рр.). Науково-допоміжний бібліографічний покажчик. / Автори -- упорядники Є. Бабич, В. Патока. Авт. вступ. статті С. Білокінь -- Київ: Смолоскип, 2007. -- 519 с. та ін..

Фактично державний терор був спрямований на зміну національної конфігурації регіону. Передбачалося максимальне вилучення не лише потенційно «політично неблагонадійних» осіб серед польської та румунської (молдавської), німецької, грецької та інших національних громад. Водночас, через масові вбивства пересічних громадян, гріх яких був лише у приналежності до польської, німецької чи іншої нації мав продемонструвати представникам цих нацменшин про небажаність їх національно-культурної самоідентифікації. Керівництво НКВС СРСР не обмежувало місцеві апарати держбезпеки у арештах по «національним лініям». Варто звернути увагу, що 90% громадян, арештованих по «національним лініям» згідно вироків «вищої двійки» були розстріляні. Таким чином, багатьох представників нацменшин змушували відмовитися від претензій на національно-культурні запити та асимілюватися або з титульним населенням республіки чи «радянської імперії».

Хоча тут був певний нюанс. Титульна нація УРСР теж була не дуже бажана для очільників СРСР. Про це хоча б свідчить висловлювання наркома НКВС УРСР О. Успенського, який найбільш вірогідно транслював ставлення Й. Сталіна та його оточення до України: «Усі німці й поляки, які мешкають на території УРСР, є шпигунами й диверсантами», а 75-80% українців «є буржуазними націоналістами»«Лабораторія»: Нові документи і свідчення про масові репресії 1937--38 років на Вінничині / Публ. О. Лошиць кого // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -- 1998. -- № 1/2 (6/7). -- С. 213, 215.. Однак, певний відсоток для виживання в українців був, хоча б через значну кількість населення -- декілька десятків мільйонів.

Іншим напрямом у конструюванні «радянської спільноти» стало вилучення окремих соціальних груп («куркулів», «кримінальників» тощо), потенційних політичних опонентів (члени монархічних, національно-демократичних партій, колишніх офіцерів, опозиціонерів та ін.).

«Сталінська кадрова революція» мала на меті сформувати в умовах радянської дійсності нову еліту з молодих, освічених, політично й ідеологічно вихованих людей, готових до виконання будь- якого завдання керівництва країни. У цьому контексті має рацію Н. Верт, що репресії проти радянської еліти формували необхідне кремлівським лідерам суспільне сприйняття терору. Розіграні за сценарієм показові «московські» та сотні місцевих судових процесів проти партійно-державних лідерів мали виховне значення для нових керівниківВерт Н. Введение // История сталинского ГУЛАГА. Конец 1920-х -- первая половина 1950-х гг.: Собр. док.: В 7 т. -- Т. 1: Массовые репрессии в СССР. -- М., 2004. -- С. 72.. Це був виразний сигнал для радянської бюрократії та суспільства загалом про їх «перспективи» у разі невиконання вимог вождя.

Водночас, «Великий терор» вплинув на розвиток економіки радянської України. Вивчення офіційних статистичних даних надає можливість зробити припущення, що у вугільній промисловості негативний вплив репресій на економічну ситуацію виявився набагато більшим, ніж уявляло керівництво СРСР. Аналіз даних свідчить, що видобуток вугілля в республіці у 1936-1938 рр. зріс на 6,5%, у СРСР -- на 5,1%. Проте у 1933-1935 рр. зростання видобутку вугілля у СРСР складало 43,6%, в Україні -- 35,4%. Отже, вповільнення темпів склало понад 5 разів.

Не випадково на XV з'їзді КП(б)У (13-17 травня 1940 р.) М. Хрущов заявив, що у березні 1940 р. ЦК ВКП(б) та РНК СРСР змушені були ухвалити постанову про роботу вугільної промисловості Донбасу. У ньому зазначалось, що за 1937-1939 рр. видобуток вугілля зріс лише на 6%. М. Хрущов конкретизував, що в 1938 р. вугільна галузь УРСР виконала план на 93,6%, а у 1939 р. -- 95,1%. Крім того, республіка не виконувала у 1937-1938 рр. планів виплавки чавуну та сталі, виробництва багатьох промислових товарів Васильєв В. Вплив «великого терору» 1937-1938 рр. на економічні процеси в УРСР // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -- 2004. -- № 1/2. -- С. 54-55.. Радянська практика полягала у щорічному збільшенні планових показників. Але натуральні показники виробництва, за статистичними даними, збільшувалися дуже повільно, у межах можливих статистичних похибок та викривлень. Це свідчить, що промисловість республіки «тупцювала на місці», майже не розвивалася.

Одним із чинників такої ситуації став управлінський хаос, спричинений репресіями, ініційованих кремлівськими очільника- ми. На окремих етапах бюрократична запопадливість місцевих партійно-радянських чиновників, їх страх перед покаранням за невиконання плану призводив до хаотичних управлінських рішень, що остаточно порушували організацію промислового виробництва. Цим користалися кремлівські вожді, які для широкої громадськості інтерпретували такі дії як «шкідництво», «диверсії». У черговий раз Й. Сталін перекладав відповідальність за економічні провали на місцеве керівництво.

Державний терор комуністичного керівництва СРСР у 19371938 рр. призвів до значних демографічних втрат. Міжнародне іс- торико-просвітницьке, правозахисне та благодійне товариство «Меморіал» оприлюднило статистичні підсумки «Великого терору» у СРСР у жовтні 1936 -- листопаді 1938 рр.: за справами ГУДБ НКВС СРСР було заарештовано не менше 1 млн 710 тис. осіб, засуджено 1 млн 440 тис., розстріляно 724 тис. Додатково «міліцейськими трійками» як «соціально-шкідливий елемент» засуджено 400 тис., депортовано 200 тис., засуджено судами за загальнокримі- нальні злочини 2 млн, із них у табори направлено 800 тис. осіб[Електронний ресурс]: http://www.memo.ru/history/y1937/hronika1936_1939/ xronika.html.

Російський дослідник О. Мозохін наводить показники жертв «Великого терору» в радянській Україні. У 1937 р. заарештовано 159 573, у 1938 р. -- 106 119 осібМозохин О.Б. Право на репрессии: Внесудебные полномочия органов государственной безопасности (1918-1953). -- Жуковский; Москва: Кучково поле, 2006. -- С. 335, 339.. Вітчизняний історик В. Ніколь- ський подав дещо іншу статистику: за 1937-1938 рр. засуджено 198 918 громадян, із них розстріляно 123 421 особу (або 62%)Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні... -- С.402..

Дані наркома внутрішніх справ УРСР О. Успенського, наведені в «Пояснювальній записці до звіту про результати оперативної роботи НКВС УРСР за період з 1 жовтня 1936 р. по 1 липня 1938 р.», корелюються з даними О. Мозохіна. Так, О. Успенський прозвіту- вав про 159 773 заарештованих у 1937 р. та 105 193 особи -- у 1938 р. Додатково на розгляді у НКВС СРСР, згідно з наказом №00485, перебували 28 822 особи, в Особливій нараді НКВС СРСР чекали на вирок 1001 особа, затверджено на розгляд Військової колегії Верховного Суду СРСР 1180, за спецколегією та військовим трибуналом числилося 4430, слідчі мали спрямувати у судові інстанції справи на 22 452 особиУкраїна в добу «Великого терору»: 1936-1938 роки. -- С. 273-277..

Усього за підрахунками В. Нікольського у 1937 р. у Донецькій області, що включала у себе територію сучасних Донецької і Луганської (Ворошиловградської) областей було арештовано 27 042 особи. Це була найбільша кількість серед усіх інших областей УРСР. У 1938 р. заарештовано 12 095 осіб, що дозволило «зайняти» третє місце за кількістю арештованих серед інших областей республіки Див.: Нікольський В.М. Обвинувачення репресованих із політичних мотивів в Україні в 1937-1938 рр. // Реабілітовані історією. Донецька область. Кн. 9. -- Донецьк, 2012. -- С. 72; Його ж. Правда через годы. Вып. 6. -- Донец: КП «Регион», 2002. -- С. 96-153..

Оприлюднені статистичні дані лише засвідчили можливості органів державної безпеки на вимогу Й. Сталіна в короткий термін без додаткових штатів, завдяки створеній всеохоплюючій організаційно-штатній структурі провести масштабні репресивні акції.

Однак остаточні дані демографічних втрат, у тому числі й Донбасу, від комуністичного терору будуть відомі після завершення науково-видавничої програми «Реабілітовані історією» та створення національного банку даних жертв державного терору радянської доби. Частина справ мешканців та уродженців Донецької області знаходиться в архівних підрозділах управлінь Служби безпеки України та державних архівах інших областей України. Частина архівно-кримінальних справ на жителів Донбасу з різних причин залишилася в Російській Федерації. Левова їх частка опрацьована співробітниками Міжнародного науково-просвітницького товариства «Меморіал». Поєднання біограм репресованих громадян із двох баз даних надасть можливість отримати більш-менш реальні статистичні показники жертв комуністичного режиму, у тому числі й періоду «Великого терору».

Размещено на Allbest.ru