Донбас: європейська Україна чи азійське дикопілля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донбас: європейська Україна чи азійське дикопілля?

Аблщов Віталій

Київ-2014



Публіцистичний аналіз актуальних тем (особливо складність їх), що намагаємось зробити у пропонованих нотатках, гадається, потребує відповідного епіграфу як своєрідного збільшувального скла, дивлячись через яке на нинішні події на сході Донбасу (на тлі реалій міжнародного життя) є можливість виявити певні закономірності виникнення нових суспільних тенденцій на території колишнього СРСР, побачити їхні витоки та спрямування.

Що відбувається на сході українського Донбасу?

Агресія Російської Федерації, лідер якої -- В. Путін, не згоден з європейським, а не євроазійським, вибором незалежної України. Москва підступно анексувала Крим, ініціювала виникнення на сході Донбасу сепаратистських ніким не визнаних (навіть Росією) «республік». Офіційний Київ був вимушений розпочати антитерористичну операцію в Донбасі.

Передусім наголосимо, що пострадянська історія одержала приклад другого мілітарного конфлікту з участю Російської Федерації, як агресора, на території колишнього Радянського Союзу (першим було збройне зіткнення між радянськими республіками -- РФ та Грузією, 2008 року; ще одним військовим конфліктом між колишніми радянськими, а потім незалежними державами -- Вірменією та Азербайджаном, було збройне протистояння 1987-1994 років. І крапка не поставлена).

Особливість російсько-української війни у тому, що у безкомпромісному двобої зійшлися два сусідні народи, котрі протягом віків декларувалися, передусім Московією-Росією, як братні, справді маючі у певні періоди близьку за змістом історію. Невипадково російська агресія проти України, анексія Москвою Криму, природно стали у центр уваги міжнародної громадськості, а учасники вітчизняних дискусій щодо розвитку подій та їхні наслідки для майбутнього більше говорять саме про наш завтрашній день, ніж про драматичне сьогодення.

Скажемо більше: не лише Європа, а цілий світ вступив нині у нову фазу свого існування, коли, за передбаченнями провідних аналітиків замість двополярного, однополярного настала доба багато- полярного світу.

Зруйнована Хельсингська система колективної безпеки і співробітництва у Європі. Антиукраїнська політика В. Путіна перекреслила Будапештський меморандум щодо гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (цей документ декларував захист суверенітету України з боку Росії, США та Великобританії). Кремль вкотре підтвердив справедливість слів колишнього канцлера Німеччини О. фон Бісмарка щодо ціни укладених з Росією угод -- вони не варті навіть паперу, на якому написані.

Яким буде майбутнє не лише Донбасу, України та Росії -- всього світу? Можна передбачати, що ще тривожнішим.

За схожістю ситуації українським подіям передувала югославська криза -- розпад південнослов'янської федерації, що тривав у 1991-2008 роках. Визнавши незалежність Косова, міжнародне співтовариство згодилось з ревізією Хельсингських угод 1975 року, одним з основних положень якого було закріплення політичних підсумків Другої світової війни: зокрема, гарантування непорушності кордонів, територіальної цілісності країн, не втручання у внутрішні справи іноземних держав.

Очевидно тому саме нині Рада Європи визнає і свою вину щодо виникнення російсько-українського протистояння, про що заявив у Києві 2 вересня 2014 року генеральний секретар Ради Європи Турб'єрн Ягланд. Європейський очільник наголосив, що структури, створені у Європі після ІІ-ї Світової війни, були покликані гарантувати мир і попереджати війни на континенті, але не виконали свою місію.

То мав чи не мав рацію американський соціолог С. Хантингтон (1927-2008) -- автор концепції етнокультурного розділення цивілізацій? Якщо цивілізації -- це передусім спільність культури, мови, релігії, то які причини напруження (а тепер і збройного протистояння) між слов'янськими народами?

Що, світ розділюється не за цивілізаційними ознаками (останнє підтверджує політика В. Путіна, котрий, до речі, назвав концепцію С. Хантингтона «шкідливою»)?

І от у цій ситуації ми, скажемо без перебільшення, стали свідками народження (після розвалу СРСР та понад двадцятирічного внутрішнього протистояння) нової -- української! -- України -- справді європейської незалежної держави, повноправного суб'єкта міжнародної співдружності; держави, народне господарство якої повинно розвиватися на базі високих модерних технологій; держави, в якій пануватимуть демократія і законність, настане високий рівень розвитку освіти і культури; зникне корупція і суспільним пріоритетом стануть принципи соціальної справедливості, а не ненаситний егоїзм кланово-олігархічних угруповань.

Тому після успішного для України завершення російсько-української війни на сході Донбасу -- Вітчизняної війни 2014 року, -- як сказав Президент П. Порошенко на відзначенні 23-ї річниці нашої Незалежності, логічним повинно стати передусім прийняття кардинальних рішень, що гарантують глибоке реформування всього нашого життя (мається на увазі не лише відродження економіки (на чому переважно акцентують політики), але й інтелектуальне, духовне відродження України). Тільки народ, котрий усвідомлює своє місце у глобальній світобудові, здатен посісти у ній гідне місце.

Ситуація, що склалася на сході Донбасу, не є унікальною й особливою у світовій історії: згадаймо для прикладу хоча б Квебекську кризу в Канаді у другій половині 70-х років минулого століття, що остаточно була вирішена лише 1995 року, коли черговий референдум переконливо продемонстрував, що більшість жителів провінції згодилися залишатися у складі Канади. Ще раніше Німеччина і Франція вирішували проблему Ельзасу-Лотарингії -- регіону, що розташований на кордоні двох європейських держав.

У багатьох штатах США після останніх президентських виборів виник рух за збір підписів щодо виходу зі складу держави. Особливо активно цей процес проходив у штаті Техас, котрий за потужністю своєї економіки є 15-им у списку країн світу. Востаннє 11 штатів виходили зі складу США у 1860-61 роках після обрання Президентом Авраама Лінкольна (ці 11 штатів створили незалежну

Конфедерацію, після чого в країні розпочалася громадянська війна за підсумками якої єдність США було відновлено 1865 року. Під час громадянської війни загинуло більше, ніж у всіх війнах, у яких брали участь США).

1864 року А. Лінкольна було переобрано на повторний термін. Друге інавгураційне звернення Президент США завершив словами: «Без злоби на інших, з милосердям до всіх, упевнившись у власній правоті, що її відкриває нам бог, намагаймося завершити розпочату справу: загоїти рани нації, оточити піклуванням тих, хто зніс весь тягар війни, їхніх вдів і сиріт... зробити все для того, аби забезпечити справедливий і тривкий мир у країні та з усіма державами» («Історія Сполучених Штатів», Інформагентство ЮСІА», 2002, стор. 169).

Дуалізм донбасівської ситуації у тому, що вона одночасно є і внутріукраїнським явищем, і міжнародним. Тому вона привертала й привертає увагу до себе не лише українського суспільства. 2002 року у київському видавництві «Основи» побачило світ фундаментальне дослідження японсько-американського історика, професора Індіанського університету (США) Гіроакі Куромія «Свобода і терор у Донбасі» («Freedom and Terror in the Donbass», Cambridge University Press, 1998).

«Путін робить рівно те саме, що робив Гітлер...Сьогодні Росія кинула виклик всім. Росія вже не матиме ніяких переваг, тому що вона не створила різноманітної та інтегрованої економіки, котра здатна взаємодіяти з міжнародною економікою», -- це висновок визначного земляка Г. Куроями -- відомого японсько-американського філософа, автора фундаментальної праці «Кінець історії і остання людина» (1992), професора Чикагського університету Ф.Фукуями («Френсіс Фукуяма: Путін робить рівно те саме, що робив Гітлер». «Українська правда», 27.08 2014).

Висновок Ф.Фукуями стає ще більш зрозумілим, коли читаєш у російських ЗМІ, що в Росії філія «Смоленського поліграфічного комбінату» віддрукувала шкільні щоденники з сторінкою, присвяченою А. Гітлеру -- «основоположнику націонал-соціалізму, засновнику тоталітарної диктатури Третього рейху, вождю (фюреру) націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, рейхсканцлеру Німеччини (1934-1945)» (сайт УНІАН, 3.09 2014).

Отже висновок для нас логічний: загрозливі не закономірно виникаючі суспільні проблеми у країні, що відродила свою державність, а те, що ми повільно або із запізненням вирішуємо їх.

«Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована. Або ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане» -- у цього висновку видатного лінгвіста й літературознавця Ю. Шеве- льова, гадається, сьогодні опонентів немає (Ю. Шевельов «Над озером. Баварія», 1947-8 роки. Ю. Шерех «Пороги і Запоріжжя», Х., 1998, т. І, стор. 542-594).

Різнонаціональні швейцарці, котрі вибороли свою незалежність ще 1291 року, написали на пам'ятнику в Лугано «Вільні і швейцарці, або смерть!» (Л. Ребет «Теорія нації», Мюнхен, 1955, стор. 62).

Більшість провідних очільників світу надають важливого значення розв'язці російсько-українського мілітарного протистояння, вбачаючи у ньому загрозу повторення минулих сторінок історії (зокрема, наслідків Мюнхенської угоди 29 серпня 1938 року, яку уклали з А. Гітлером європейські лідери і в результаті якої була анексована Судетська область Чехословаччини). За рік до цих подій відбувся аншлюс Австрії -- приєднання, а насправді загарбання нацистами незалежної європейської країни з тисячолітньою історією. Потім прийшла черга Польщі і врешті-решт спалахнула ІІ-га Світова війна, перемога в якій союзників СРСР, США, Великобританії, Франції та інших країн знищила нацизм і фашизм. За цими акціями стояли конкретні ініціатори і виконавці, передусім, А. Гітлер, Г. Ге- рінг, глава націонал-сепаратистської Судетсько-німецької партії К. Генлейн.

Всі ці події супроводжувалися проведенням фальшивих референдумів і мітингів-протестів проти «жахливих умов життя німецьких співбратів у Чехословаччині», влаштовуванням псевдосвят -- «Всенародних гулянь», вивішуванням вітальних гасел та закликів до Німеччини та її фюрера врятувати «нещасних переслідуваних». «8 квітня 1939 року, виступаючи в Рейхстазі, А. Гітлер перерахував всі свої заслуги щодо відновлення єдності німецького народу і при цьому зауважив, що всього він досяг «мирним шляхом»...

Як все, перечислене вище, нагадує сьогоднішні дні (особливо події в Криму і сході Донбасу!): і підступне «мирне» захоплення півострова російською армією, і проведення фальшивих референдумів на півострові та голосувань в Донбасі, й торжествуючі виступи президента РФ В. Путіна у Георгієвському залі Кремля з приводу чергової особистої «перемоги» лідера московського режиму).

Історичний парадокс: світ, динамічно змінюючись, рухається вперед, а нинішня Росія повернулася в середньовічне минуле; зокрема, гальванізує відмерлі антиєвропейські рудиментальні (скажемо ще -- пропахлі нафталіном!) слов'янофільські ідеї -- і все заради реставрації колишньої імперської псевдовеличі, якій французький аристократ маркіз А. де Кюстін у книзі «La Russie en 1839» -- «Росія у 1839 році», написаній на прохання імператора Миколи І-го, дав нищівну негативну оцінку (процитуємо лише один абзац: «.. самодержець всероссийский часто замечает, что он вовсе не так всесилен, как говорят, и с удивлением, в котором он боится сам себе признаться, видит, что власть его имеет предел» (Цитується за «Маркиз де Кюстин и его книга о России». Site «Интернет для интелектуалов» ).

Що А. де Кюстін!

К. Маркс та Ф. Енгельс, на яких молилися вождь більшовицького заколоту 1917 року й архітектор нової -- вже комуністичної Російської імперії -- В. Лєнін та його однодумці, були шаленими русофобами. Вони, м'яко скажемо, не любили Росію не згідно класових переконань, а відчужували росіян за расово-племінними ознаками (вважали, що «слов'яни -- ракова пухлина Європи»). Коли під час європейської «Весни народів» російські війська вторглися до Австро-Угорщини з метою розправитися з угорським повстанням, К. Маркс написав: «У Європи є лише альтернатива: або згодитися з варварським ігом слов'ян, або остаточно зруйнувати центр цієї ворожої сили -- Росію». Під час Кримської війни 1854-56 років класики комуністичного вчення вважали, що «Кронштадт і Петербург необхідно знищити... Без Одеси, Кронштадта, Риги й Севастополя з емансипованою Фінляндією і ворожою армією біля воріт столиці. що буде з Росією? Гігант без рук, без очей, здатний тільки намагатися вразити своїх противників сліпою вагою». Обидва теоретики світової революції закликали або знищити російський народ поголовно, або загнати його «як дикого звіра» за Урал, у сибірські сніги» (хіба не про це мріяв А. Гітлер?) У своїй праці «Таємна дипломатична історія 18-го століття» К. Маркс писав: «Московія була вихована й виросла у жахливій і мерзенній школі монгольського рабства. Навіть після свого звільнення Мос- ковія продовжувала грати роль раба, котрий став паном. Опісля Петро Великий поєднував політичне мистецтво монгольського раба з гордим прагненням монгольського вельможі, якому Чингіз-хан заповідав здійснити план завоювання світу» (И. Невский «Почему Карл Маркс и Фридрих Энгельс ненавидели Россию». Site «Посольский приказ», 5.04 2013).

В. Лєнін мислив у світоглядному фарватері своїх вчителів, висловлюючись про «істинно російську людину» як про «великодержавного покидька й гвалтівника» (И. Невский «Почему...» -- див. вище).

Вище процитовані абзаци використані лише з причин їхньої маловідомості навіть і в наше сьогодення, адже і книга А. де Кюс- тіна, й праці, в яких викладене ставлення К. Маркса та Ф. Енгельса до Росії, були опубліковані лише через сто років після їхнього написання й перевидаються нині, все одно залишаючись по-справжньому незнаними російському суспільству.

Мимоволі доводиться повторювати хрестоматійний висновок: «Історія вчить того, що нічого не вчить».

Перший варіант обраного автором до пропонованих нотаток епіграфу підказаний французьким письменником Віктором Гюго, котрий у романі «Історія одного злочину» (1852) прорік: «Жодній армії не зупинити ідею, час якої настав».

Але обрана тема наскільки складна й разом з тим зрозуміла (парадокс?), що до слів В. Гюго доцільно додати й слова Августина Аврелія (один з Батьків християнської церкви, 354-430 рр.): «Я чудово знаю, що таке є час, поки не думаю про нього, але тільки замислюсь над цим -- і ось я вже не знаю, що таке є час».

Винісши у заголовок наших нотаток основну думку-запитання: «Де бути Донбасу -- у європейській Україні чи повернутися в азійське дикопілля (історична назва територій від Дністра до межиріччя Дону-Волги, які у ХІV-ХV століттях заселяли переважно українці (запорозькі козаки, а пізніше насильно інкорпорувала (приєднала) Російська імперія)?», автор закликає читачів розглядати проблему ширше, адже подібно можна ставити питання про будь-який регіон будь-якої країни (відразу зауважимо, що йдеться про конституційне, цивілізоване вирішення виниклих ситуацій щодо удосконалення стосунків центру та регіонів держави, а не стихійне (сепаратистсько-терористичне) та ще й підтримане із зовні в порушення статуту ООН, принципів провідних міжнародних інституцій, що покликані гарантувати безпеку світу, свободу вибору майбутнього кожним народом). Наприклад, щодо Волині чи Буковини, Сибіру чи далекосхідного Примор'я Російської Федерації. Чи шукати щастя Волині у складі Польщі, а Буковині -- у складі Румунії; Сибіру стати незалежною державою, а Примор'ю віддатися Китаю? донбас пострадянский антитерористочний

Ситуація, у котрій опинилася нині Україна, драматична (чи трагічна), проте відповіді на традиційні запитання «Що робити?» й «Хто винен?» поки-що національні еліти -- політична й культурна, не дали (у всякому разі глибокої й всеохоплюючої). Й зрозуміло: архіскладна ситуація потребує часу, переконливої документальної інформації тощо, щоб зробити адекватні висновки.

Разом з тим, якщо оглянутися в минуле, то сигнали щодо визначальної причини нинішнього мілітарного протистояння -- фальшивості й протиприродності дружби з Московією та Росією -- в Україні були.

І не один.

«Україна завжди прагнула свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з тих держав. Україна ... відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як це завше є звичаєм у Московитів», -- писав французький філософ Вольтер в «Історії Карла ХІІ» (1731), (В. Січинський «Чужинці про Україну». К., «Довіра», 1992, стор. 153).

Зрозуміло, що про прагнення свободи, відродження української незалежності у тоталітарну добу ми не могли прочитати через цензуру й переслідування радянських спецслужб будь-яких проявів опору комуністичному режиму. Разом з тим виступи проти російського панування в Україні були, особливо після остаточного знищення царатом 1782 року української автономності (закріпачення селян, введення замість сотенно-полкового адміністративного устрою губерніального тощо). Яскравий приклад несприйняття російської моделі життя -- діяльність таємної національно-патріотичної організації «Кирило-Мефодієвське товариство» (грудень 1845 -- березень 1847), до яких був причетний Т. Шевченко. Частина анти- російських виступів були спільними з польськими визвольними повстаннями (ці сторінки вітчизняної історії досі вивчені недостатньо; передусім це стосується Коліївщини, учасники якої були жорстоко покарані російськими військами, ватажки страчені або заслані до Сибіру чи на Далекий Схід. У поемі «Гайдамаки» Т. Шевченко оспівав повстанців як борців за волю України, проти загарбників та поневолювачів. Коліївщина -- це й антиросійський протест!).

Прагнення Україною свободи, про яке чітко висловився Вольтер, -- одвічна наша мета, стрижень нашої свідомості, одна з гарантій незалежного європейського майбутнього.

Наголосивши на традиційних запитаннях «Хто винен?»» і «Що робити?» й розуміючи, що вихід у нас завжди був єдиний -- протистояння злу, сваволі, спробам поневолення, перегорнемо маловідомі широкому загалу сторінки вітчизняного літопису боротьби за Україну. Передусім йдеться про інтелектуальний рух опору московським колонізаторам. Йому передував політичний опір, початок його у повоєнну добу датується 1958 роком, коли перед радянським судом постали десять чоловік (в основному івано-франківських молодих робітників), котрі звинувачувались у створенні Об'єднаної партії звільнення України (ОПЗУ).

1960 року в ГУЛАГ-івських таборах виникла таємна організація «ОУН-Північ», яку заснували в'язні-оунівці.

Наступного року у Львові радянськими спецслужбами був викритий Український робітничо-селянський союз, до складу якого входили юристи Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Й. Боровницький, партійний працівник С. Вірун, працівник міліції І. Кіпиш, інженер О. Лібо- вич, культпрацівник В. Луцьків (Л. Лук'яненко був засуджений до розстрілу, який пізніше був замінений на 15 років таборів).

Наступного року у тому ж Львові були засуджені учасники Українського Національного комітету (двоє членів комітету -- Б. Гри- цина та І. Коваль, були розстріляні), а в Донецьку була ув'язнена група журналіста Г. Гаєва.

1962 року у Харкові відбувся суд щодо «справи шести» (один із засуджених -- М. Проців, був розстріляний).

У 60-ті та 70-ті в Україні фактично щороку відбувалися судові процеси й суворі покарання борців, котрі виступали проти радянської влади й комуністичної ідеології (А. Алєксєєва «История инакомыслия в СССР». Вільнюс-Москва, 1992, стор. 9-11).

Післясталінська доба, хрущовська «відлига», у певній мірі лібералізація всього суспільного життя в СРСР створили умови для консолідації національно-патріотичних сил в Україні: виник рух шістдесятників, до яких належали письменники й митці В. Симоненко, М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, І. Калинець, А. Горська, П. Заливаха та інші.

Здавалось би, інтелектуальні пошуки нового проукраїнського покоління повинні були спрямуватися передусім на внутрішні проблеми суспільства, проте, зокрема, творчість шістдесятників своїм змістом й настроями здолала національні виднокола й вийшла у світ, в якому Україна, на їхнє переконання, покликана посісти гідне місце.

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю...

(«Задивляюсь у твої зіниці...»)

-- писав поет В. Симоненко. (В. Симоненко «Берег чекань». Мюнхен, «Сучасність», 1973, стор. 184-185)

Але шістдесятники передусім через жорстокі цензурні переслідування ні в прозі, ні в поезії, не в драматургії, крім поодиноких творів, не мали можливості донести до суспільства осмислення стагнаційного стану духовного життя України, трагічних загроз її майбутньому.

Молоду хвилю українських інтелектуалів підтримали їхні старші однодумці. До центрального комітету комуністичної партії України звернулися депутат Верховної Ради СРСР, лауреат Ленінської премії прозаїк М. Стельмах, депутати Верховної Ради УРСР, лауреати Шевченківської премії поет А. Малишко, композитор Г. Майборода. Офіційний Київ мовчав. Тоді до влади звернулися авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С. Параджанов, композитори В. Ки- рейко та П. Майборода, письменники Л. Серпілін, Л. Костенко, І. Драч.

І знову мовчання!

А представники національної інтелігенції хотіли дізнатися за що були арештовані літературознавець І. Світличний, мистецтвознавець Б. Горинь, науковець М. Косів, художник П. Заливаха, психолог М. Горинь, географ М. Гринь, геофізик І. Русин, студенти Я. Геврич та О. Мартиненко й інші.

Відповідь надійшла від вихідця з, як здавалося б, зовсім зрусифікованого Донбасу, київського літературознавця І. Дзюби, котрий звернувся з листом до першого секретаря ЦК Комуністичної партії України П. Шелеста й голови Ради міністрів УРСР В. Щербицького. Додатком до листа було подано дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (в Україні вперше опубліковано 1990 року: журнал «Вітчизна», № 5, стор. 101-130; № 6, стор. 128-143, № 7, стор. 87108, № 8, стор. 89-98).

Принагідно зауважимо, що автор зовсім не випадково використав як епіграф до пропонованої праці рядки В. Гюго щодо нестримності ідеї, час якої настав. Україна прагнула усвідомити себе як незалежна суверенна держава, якою вона формально й була як член-фундатор ООН.

Фактично одночасно з І. Дзюбою проблему русифікації України досліджував канадський науковець (до речі, як і автор «Інтернаціоналізму чи русифікації?» тривалий час знаходився під впливом лівої ідеології, був членом комуністичної партії Канади) Джон (Іван) Коляска). 1968 року побачила світ його книжка «Education in Soviet Ukraine. A Ztudy in Discrimination and Russification» -- «Освіта в радянській Україні. Дослідження дискримінації та русифікації»

1970 року в Торонто (Канада) був надрукований україномовний варіант (з доповненнями і додатками) дослідження -- «Освіта в радянській Україні», що правдами й неправдами потрапляв до УРСР.

Висновки, до яких прийшли обидва дослідники, повторювали один одного.

Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Ольгінського (тепер -- Волновахського району) Донецької області. Освіту здобув у Сталінському педагогічному інституті (нині -- Донецький університет). Навчався в аспірантурі Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України.

Літературознавець, критик, публіцист, громадський діяч. Академік НАН України, міністр культури (1992-94), голова Комітету з Національної премії України імені Т. Шевченка (1999-2001). Спів- голова Головної редакційної колегії «Енциклопедія сучасної України».

Друкуватися І. Дзюба почав 1959 року.

1965 написав дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (спеціальна комісія ЦК КПУ назвала твір «пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР»).

1973 -- Київський обласний суд засудив І. Дзюбу до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську діяльність». Хворий на сухоти І. Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування.

До активної безцензурної творчості повернувся у пору горба- човської «перебудови».

1989 І. Дзюба став одним із співзасновників Народного Руху України. Пізніше відійшов від активної участі у політичному житті й присвятив себе передусім дослідницькій праці, постійно виступаючи у засобах масової інформації як публіцист, відгукуючись на злободенні проблеми життя українського суспільства.

Стрижневою у творчому доробку І. Дзюби є його шевченкіана (основні томи: «Тарас Шевченко» (2005), «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008). Автор тритомника (майже 3 тисячі сторінок) «З криниці літ», де опубліковані статті, літературні портрети, різноманітні дослідження, написані за півстоліття. Минулого року І. Дзюба оприлюднив «Спогади і роздуми на фінішній прямій» та «Не окремо взяте життя», перший том тритомника «На трьох континентах», присвяченого «огляду процесів літературної творчості українців на їхній етнічній території, на теренах розселення і в діаспорах».

І. Дзюба -- редактор 10-томної серії «Україна. Антологія пам'яток державотворення Х-ХХ ст.», упорядник її 5-го тому «Романтики національного відродження (1800-1863 роки)», (2009).

Окремо у доробку І. Дзюби стоять його публікації, присвячені рідному Донецькому краю. З невимовним смутком говорить він про свою малу батьківщину -- колись селище Оленівські Кар'єри, а тепер місто Докучаєвськ: «...картина цієї місцевості виглядала фантастично: глибокою долиною текла вузенька річечка. Суха Волноваха, колись вона, може, була повноводною і потужною річкою, якщо таку глибоку і широку долину проклала; правий берег місцями широкий і пологий, місцями скелястий; лівий же переважно скелястий; скелі ж то тут, то там розриті «забоями», що нагадують велетенські марсіанські кратери, але не суцільні, а нарізані уступами -- «горизонтами» (І. Дзюба «Спогади і роздуми на фінішній прямій», К., 2008, стор. 39).

Має рацію І. Дзюба: Донбас сьогодні -- суцільний марсіанський кратер: пагорби Донецького кряжу ховають численні шахтарські «посьолки», будинки з хвіртками, котрі:

Ранками і поночі риплять ... -- проводжають шахтарів до копальні, їм шахтарі залишають останні потиски рук, а за те вони риплять услід: кому просто риплять,

а шахтареві вони говорять: «Повертайся...»

... А коли шахтар довго не повертатиметься, то й хвіртка довго мовчатиме,

а вже після -- вона розпачливо, як жінка, кричатиме днями й ночами.

(Василь Голобородько «Риплять хвіртки», 1965) (В. Голобородько «Ми йдемо», Київ-Рівне, «Планета», 2005, стор. 121).

Серед «посьолків» на просторах колишнього Дикого Поля -- індустріальні міста й містечка із заводами, фабриками...

Сьогодні там йде війна і з висоти нічного неба уявна картина краю бачиться гігантським сюрреалістичним безмежжям, освітленим не пожежами й вибухами «Град»-івських ракет-снарядів, а північним полярним сяйвом, котре принесли з собою чужинці -- російські завойовники.

Болить те все І. Дзюбі.

Коли він писав своє дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?», може, уявляв якийсь фантастичний образ завороженої злими силами України, де існує уярмлений чужинцями народ, панує невігластво, бездуховність. Хотілося розбудити добрі сили, закликати світ побачити трагедію народу, позбавленого святого -- бути самим собою.

Хоча про памфлет (так називає виступ І. Дзюби частина його дослідників) написані гори томів, вважаємо за потрібне захищати думку про те, що не тільки у вітчизняній літературі та публіцистиці, а й в тогочасній радянській, рівного за впливом та популярністю цьому твору немає.

Зрозуміло, що нинішній читач «Інтернаціоналізму.» може знайти у ньому багато недомовленостей, компромісних висновків тощо. Це тому, що сьогодні інша суспільна ситуація, інший світ. Ми піднялися на вищий виток історичної спіралі. Й сам І. Дзюба говорить про це у своїх численних публікаціях, присвячених власному дослідженню.

Щоб об'єктивно дивитися тепер на виступ І. Дзюби, гадаємо, доцільніше поставити його у європейський контекст.

«Інтернаціоналізм.» написаний у період між 1956 роком -- повстанням Угорщини проти СРСР, потопленим у крові московськими військами і 1968 -- «Празькою весною», якій Кремль не знайшов ніякого протиставлення, як мілітарну силу (Москва примусила до участі в авантюрі армії Варшавського договору. Дивно, що сьогодні в Угорщині, Словаччині та Чехії забули про це -- окремі лідери цих країн часто займають промосковську позицію щодо подій в Україні).

Понад півстоліття тому Європу й світ сколихнули рядки з «Двох тисяч слів, звернених до робітників, селян, службовців, науковців, працівників культури», з якими звернулися до співвітчизників духовні лідери «Празької весни» 1968 року. У ньому, зокрема, говорилося: «Велику турботу в останні часи викликає можливість втручання іноземних сил. Опинившись обличчя в обличчя з переважаючими силами, ми повинні будемо стояти на своєму, не піддаватися на провокації. Свій уряд ми можемо запевнити, що стоятимемо за нього навіть зі зброєю в руках, лише б він продовжував робити те, на що одержав повноваження... Рівноправні відносини ми зможемо забезпечити лише за умови, що поліпшиться наше внутрішнє становище, а процес відродження просунеться так далеко, що на виборах вдасться обрати таких державних діячів, у яких буде стільки сміливості і честі, політичного розуму, що їх вистачить, щоб встановити і відстояти подібні відносини. Це, між іншим, проблема всіх без виключення малих держав у всьому світі».

Автором цих полум'яних рядків став письменник Л. Вацуляк, а підписалися під ним 70 відомих чеських діячів (серед них, письменники І. Ганзелка, професор Я. Прохазка, журналіст Е. Затопек, олімпійська чемпіонка В. Чеславська, художник Е. Фіяла).

Москва не хотіла бачити «соціалізм з людським обличчям», кремлівські старці взагалі не хотіли нічого бачити, крім свого маніакального прагнення володіти всім світом. Вони відповіли чехам реалізацією «доктрини Брежнєва» (копія «доктрини Сталіна») -- Чехію окупували радянські війська й підрозділи країн -- членів Варшавського договору.

Танки идут по Праге в закатной крови рассвета.

Танки идет по правде, которая не газета...

Прежде, чем я подохну, как -- мне не важно -- прозван, я обращаюсь к потомку только с единственной просьбой.

Пусть надо мной -- без рыданий Просто напишут, по правде:

«Русский писатель. Раздавлен Русскими танками в Праге».

(«Танки идут по Праге»)

Ці рядки залишив на папері 23 серпня 1968 року російський поет Є. Євтушенко (мати походить з Житомирщини). Здається, нічого подібного за високохудожнім рівнем ми поки-що не прочитали щодо подій на сході Донбасу (крім окремих емоційних поезій у періодичній пресі).

Праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» датована 1965 роком. Вона випередила європейську публіцистичну думку, стала виявом громадянської мужності однієї людини, але так думали десятки, сотні його прихильників. Невипадково публіцистичний твір швидко нелегально поширився в Україні, потрапив за кордон.

В інтерв'ю «Україні потрібна духовна аристократія» І. Дзюба відкрив деталі подій кінця 60-х років минулого століття: «У мене було три адресати... Перший адресат -- це керівництво партійне і державне; другий -- російська інтелігенція в Україні. третій адресат -- це саме українське суспільство, зокрема молодь. Виникло навіть певне непорозуміння між мною і моїми колегами, моїми читачами. Дехто думав, що це (використання аргументації комуністичного характеру. В. А.) просто така маска чи такий вдалий прийом, щоби я міг сказати їм усе і, водночас, не дати приводу звинувачувати мене в антикомунізмі, в антирадянськості... Я мав на увазі те, як розуміли національне питання комуністи в Європі. Це велика різниця між тим, що у нас творилося, і тим, що відбувалося у Європі» (Ю. Залізняк «Іван Дзюба: Україні потрібна духовна аристократія». «Універсум», 2006, № 11-12, стор. 23-30).

І тут належить зауважити, що всі події -- до і після появи «Інтернаціоналізму чи русифікації?» аж до сьогоднішнього дня у житті І. Дзюби -- це хроніка його еволюції від радянської людини до українця, патріота своєї батьківщини.

Власне, й донбасівець, поет В. Стус починав свою протестну діяльність з листа-звернення до П. Шелеста -- першого секретаря ЦК КПУ.

І. Дзюба, як колишній наївний комсомольський активіст, намагався вірити у неворожість В. Лєніна до України (до речі, очевидно, у 60-ті роки минулого століття мало хто знав про зміст замовчуваних сторінок біографії вождя більшовицького заколоту 1917 року. Справа у тім, що мати В. Лєніна -- М.О. Бланк, була внучкою купця М. Бланка (походив з України -- мешкав у Старокостянти- нові на Поділлі (нині Хмельницька область). Його сини Абель та Ісраель прийняли православну віру (стали Дмитром та Олександром) й зробити пристойну кар'єру в Росії (як вважають дослідники, дід В. Лєніна -- О. Бланк, як лікар, був наближеним до імператорського двору).

Автор «Інтернаціоналізму чи русифікації?» намагався знайти позитив у діяльності В. Лєніна, його нервових шуканнях виходу з тупика, в який потрапила більшовицька Росія, спробувавши реформувати колишню азійсько-візантійську за ідеологією державу. Але реальна дійсність переконує, що й В. Лєніну не були чужими і критикований ним великодержавний шовінізм московських комуністів, і месіанська ідея особливого призначення Росії у світі (сьогоднішні лідери РФ у пропаганді цієї маніакальної ідеї досягли абсурдної вершини), і затята жорстокість, з якою більшовики під червоними знаменами французької революції відстоювали свою владу й продовжили імперську загарбницьку політику Російської імперії.

Словом, І. Дзюба, ставши на шлях протесту проти русифікації України, сам переживав архіскладний процес відкриття для себе України, народження в собі українця.

Цією «оздоровлювальною хворобою» перехворіли більшість його прихильників. Навіть вихідці із Західної України. А якщо говорити ширше, то навіть не українці за походженням.

Видатний лінгвіст і літературознавець Ю. Шевельов (19082002) -- вчений зі світовим ім'ям (батько -- генерал російської армії, німець за народженням, мати -- напівнімкеня, напівукраїн- ка) зізнавався: «Найбільшим відкриттям років мого шкільного навчання, яке заважило на всьому моєму діяльному житті, було відкриття України... Коли запроваджувано пашторти, треба було визначити для паштпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав -- українець (Ю. Шевельов «Я -- мене -- мені... -- і довкруги). Харків-Нью- Йорк, 2001, стор. 73, 76).

«Все пізнається у порівнянні» вважав німецький філософ Ф. Ніцше (1844-1900).

Для чіткішого визначення портрета І. Дзюби порівняємо його духовні пошуки з постійним прагненням самозрозуміння себе С. Орі- ховським -- освітнім українсько-польським діячем XVI століття. Задовго (за два століття) до появи твору французького філософа Ж. Руссо (1712-78) «Еміль» (головна думка -- важливість внутрішньої вартості людини, самобутності її особистості, ролі свідомого самовизначення), передбачення німецького філософа Й. Гердера (1744-1803) в праці «Ідеї до філософії історії людства» щодо майбутнього пробудження слов'янських народів, звільнення їх з неволі на території від Дону до Молдови, мається на увазі -- України, якій Й. Гердер пророкував у майбутньому повторити велич Еллади-Гре- ції, до знову ж таки німецьких філософів Г. Гегеля (1770-1831) й О. Гумбольдта (1767-1835), написання основоположних праць з теорії нації, зокрема, «Про націю, як основу права народів» П. Манчіні (1851), С. Оріховський під впливом ідей європейського Відродження (у добу середньовіччя особистість ще не була всебічно усвідомлена й виділена з людського загалу) декларував: «Я українець (тодішня назва -- рутенець), і охоче про це виголошую» (офіційна форма самовизначення С. Оріховського звучала так -- людина «народу українського держави польської»).

Протест шістдесятників виринув з ріки минулого, де панував московський великодержавний шовінізм: «Тов. Лєнін! Ми прийшли до такого становища, коли існуючий порядок відносин між центром і окраїнами, тобто відсутність всякого порядку і повний хаос, стають нестерпними, створюють конфлікти, образи і роздратування, перетворюють на фікцію так зване єдине федеративне народне господарство... Одне з двох: або справжня незалежність і тоді -- невтручання центру, свій НКЗС, свій Зовнішньоторг, свій Концесійний комітет, свої залізниці, причому питання загальні вирішуються в порядку переговорів рівного з рівним. або справжнє об'єднання радянських республік в одне господарське ціле з формальним поширенням влади РНК, РПО і ВЦВК РСФРР та РНК, ЦВК і економради незалежних республік, тобто фіктивної незалежності справжньою внутрішньою автономією республік в розумінні мови, культури, юстиції, внусправ, землеробства тощо. Ми переживаємо і таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік». Це рядки з таємного листа Й. Сталіна до В. Лєніна від 22 вересня 1922 року (Ю. Шаповал «Досвітній вогонь. У 1965 році з'явився всесвітньо відомий памфлет Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», «Дзеркало тижня», 24.06 2005р.)

Повертаючись до теперішніх подій на сході Донбасу й в цілому в Україні, зазначимо, що одне -- бачити народження зла, обурюючись десь у затишному закутку його торжеством і зовсім інше сказати про це вголос, що й зробили, зокрема, І. Дзюба, поет В. Стус та журналіст В. Чорновіл, протестуючи у вересні 1965 року під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» проти арештів національної інтелігенції. Під листом-протестом тоді підписалися 140 однодумців І. Дзюби та В. Стуса.

За ознайомлення із змістом «Інтернаціоналізму...» студентів Донецького університету був відрахований з вузу й відправлений на військову службу на Далекий Схід луганчанин, поет В. Голобородько.

Коли б історія, яку випало пережити І. Дзюбі та його прихильникам, сталася у демократичній країні, то наслідки протесту публіциста були б зовсім іншими.

13 січня 1898 року французький письменник Еміль Золя опублікував у газеті «Аврора» відкритого листа до тодішнього президента Франції Ф. Фора, у якому виступив на захист незаконно ув'язненого офіцера А. Дрейфуса. Франція, яка пережила революцію 1789, що дала ідеї, які кардинально змінили світ, у часи Е. Золя ще не позбулася імперських рудиментів. Проте це вже був час, коли боротьба за права людини ставала справжньою рушійною силою історії.

Е. Золя зазнав переслідування, був вимушений емігрувати до Великобританії і повернувся на батьківщину лише після втечі з Франції головних фігур справи (котрі й сфабрикували «звинувачення» А. Дрейфуса).

Протест письменника набув широкого розголосу і став прикладом впливу, який інтелектуальна еліта може зробити на владу. Е. Золя захищав одну людину, а І. Дзюба виступив на захист цілого народу.

Французький класик прози був почутий світом, І. Дзюба теж був почутий світом, але зазнав жорстоких переслідувань тоталітарної системи (був ув'язнений, на тривалий час був позбавлений змоги друкуватися у провідних часописах тощо. І взагалі на довгі роки відлучений від плідного творчого життя).

Повторюся: у цивілізованій країні протест на захист права народу на самобутній шлях розвитку став би поштовхом до дій; в Україні ж, уярмленій «братерською» Москвою, суспільство не підтримало мужній крок публіциста. Передусім тому, що більшість нічого не знала про київські події -- цензура та потужна пропагандистська машина тоталітарного комуністичного режиму робили свою справу, та так, що мимоволі згадуються Шевченкові рядки:

У нас же й світа, як на те --

Одна Сибір несходима.

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

«Кавказ» (1845) (Т. Шевченко «Кобзар». К., «Дніпро», 1971,

стор. 240-241)

Очевидно, тут є нагода процитувати рядки ровесника Т. Шевченка російського поета М. Лєрмонтова (1814-41) оскільки талановиті особистості гостріше відчувають настрій своєї доби й радикальніше реагують на неї:

Прощай, немытая Россия,

Страна рабов, страна господ,

И вы, мундиры голубые,

И ты, им преданный народ.

Быть может за стеной Кавказа Сокроюсь от твоих пашей,

От их всевидящого глаза,

От их всеслышащих ушей.

(1841)

(М. Лермонтов «Прощай немытая Россия...».

«Сочинения», М., «Правда», 1988, т. 1, стор. 213-214)

Так же гостро сприймав долю своєї батьківщини -- Донбасу, й І. Дзюба: «Я виростав на Донеччині в ті часи, коли «Донбас» -- це звучало гордо... Тоді це була «Всесоюзна кочегарка, а фактично ще й всесоюзна ливарня, і всесоюзна кузня. Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні -- ціною хижацького спустошення «підземних комор» донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду. За металургійними і машинобудівними гігантами, за монументальними пірамідами териконів не кожен помічав дореволюційні «собачовки», в яких десятиліттями тулилися «гегемони» та їхні сім'ї. За пропагандистським уславленням донецького робітництва як передового загону робітничого класу СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з «ворогами народу», а за гімнами «пролетарському інтернаціоналізмові» й прокляттями «українському буржуазному націоналізмові» -- цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова. вертаємося до теми, з якої почали. Донбас справді русифікують не одне десятиліття, але вбити його українські корені, замулити його українські джерела не вдалося. Мало того -- саме отой більший, може, ніж деінде, тиск русифікації народжував і відчайдушний спротив носіям національної смерті.

А життя українського слова на Донбасі ніколи не припинялося. Протягом повоєнних радянських десятиліть воно, українське слово, жевріло то там, то там, нагадувало багатьом, хто вони, і навертало до України всупереч усім задурманеним обставинам. Я відчув це й на собі. Закінчив 1949 року російську школу, поступив у Сталінський педінститут на російську філологію -- бо ж загіпнотизований був пропагандою «русского приоритета» в усьому. Але в душі жила неповторна образна українська мова -- мамина, бабусина, сусідів... І кликала в якісь ще незнані глибинні українські світи...

Звичайно ж, Донеччина для багатьох асоціюється з фактами російськомовної культури, яка на поверхні життя переважає. Не заперечуючи і не ігноруючи її, важливо водночас спростувати й досі популярний міф про цілковиту зросійщеність, деукраїнізованість Донбасу. Міф цей паралізує українство замість підтримувати його. Тому важливо показати, що Донбас -- частина України, що він робить не лише величезний внесок у створення економічної потуги України, але і в її духовність» (І. Дзюба «Донбас -- край українського слова». «Уроки правди і добра: поезія і проза», Д., «Донбас», 2001, стор. 37).

Думки І. Дзюби про свою малу батьківщину співзвучні з висновками, до яких прийшов японсько-американський історик Г. Куромія у згаданому вище дослідженні «Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1879-1990-і роки» (2002), (детальніше про зміст цієї праці у наступному розділі «Що переважає на терезах історії: геополітичні ігри чи конкретні інтереси регіонів-лімітрофів?»)

Нагадаю, що вперше в Україні дослідження І. Дзюби було опубліковано лише через чверть століття після написання його автором -- 1990 року.

За останню чверть століття публіцист повертався до свого дослідження кілька разів. Якби зібрати його нинішні оцінки як «Інтернаціоналізму...», так і роздуми публіциста про стан духовного життя у тепер незалежній Україні, це був би солідний том, який знову б викликав палкі дискусії та реакцію суспільства.

«...і сьогодні державно незалежна Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності -- як у ви мірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та ментальності, -- сумно констатував І. Дзюба у передмові до першого вітчизняного видання 1998 року окремою книжкою праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» -- А у сфері культури і мови «здобутки» підколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються. На зміну гаслові початку ХХ ст.: «Коммунизм говорит по-русски», прийшло не дуже мовлене вголос, але могутньої анонімної дії гасло кінця ХХ ст..: «Бизнес говорит по-русски» (і трохи англійською, додамо). Грабіжницько-мафіозний «ринок», мотивований лише бажанням якомога швидшого і якомога більшого зиску (та ще за умов державно-податкового і державно-хабарницького здирства), напропале експлуатує історично спотворену культурно-мовну ситуацію і далі виштовхує, «відторгає» українську мову й культуру, активно діє проти них (а тим самим -- хоч і не тільки тим -- і проти України). Українська преса сьогодні практично витіснена з суспільного побуту. Українські книгодрукування і книготоргівля знищені, навіть ті цікаві малотиражні видання, що останнім часом з'являються, до читачів не доходять. Дев'ятий вал російськомовної «масової культури» заливає руїни культурної інфраструктури України.

Не хочеться більше говорити про українську мову. Печаль. Стидоба. І часто -- безнадія» («Інтернаціоналізм чи русифікація? До 40-річчя оприлюднення». К., 2005, стор. 32, 40).

А що ще міг сказати І. Дзюба, якщо до сьогодні українці живуть у переважно російськомовному середовищі: газети, телебачення, радіо, Інтернет тощо -- весь інформаційний простір захоплений північною імперією, «п'ята колона» якої ще й протестує проти будь-якого зміцнення позицій державної мови в Україні (особливо загострилося мовне питання у часи владарювання на київських столичних пагорбах продонбасівської Партії регіонів, що, зокрема, викликало соціальний вибух -- Євромайдан).

І. Дзюба пішов далі шістдесятників у розширенні видноколів української присутності у світовому інтелектуальному просторі. «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1968 року був виданий українською у Нью-Йорку та Мюнхені, англійською -- у Лондоні (повторено 1970), 1971 -- італійською у Римі, 1972 -- китайською в Пекіні, 1973 -- російською в Амстердамі, 1972 і 1980 -- французькою в Парижі.

Чому так бурхливо негативно реагувала тоталітарна система на появу праці відомого публіциста? Тому, що його мужній крок породжував логічну ланцюгову реакцію: інакомислення (дисиденство) сприяє перемозі демократії (народовладдя), а вона у свою чергу веде до Незалежності (самобутнього шляху розвитку кожного народу).

Українські інтелектуали-дисиденти -- вихідці з Донбасу, І. Дзюба, В. Стус, І. Світличний, М. Руденко, О. Тихий, Н. Світлична своєю протестною діяльністю дали приклади впливу національної еліти на владу.

«Світ разюче змінився. Разюче змінилася Україна. Змінилися ми самі. Не змінилося одне. Та тяжка хвороба, яку було означено терміном «русифікація». Вона стала ще глибшою. І, може, слушніше було б говорити вже не про русифікацію, а про зрусифікованість, майже довершену. То що: вже не бути нам народом з повноцінною національною культурою? Не житиме українська мовна стихія на вулицях міст, у студентських аудиторіях, у виробничих колективах? Не буде українець забезпечений українською книжкою, українським кіно- і телеекраном, «споживчим кошиком» сучасної інформації рідною мовою -- і т.д. і т.п.? І вимоги дотримання прав людини стосуватимуться всіх, крім українців? Остаточно загубимо те, що кожна нація додає до багатств світу і чим ніхто, крім неї, не володіє? Чи, може погодимося стати російськомовною нацією, а українській мові надамо статус мови національної меншини і рятуватимемо її за допомогою Європейської хартії про захист таких мов? Адже ті, хто вимагає «другої державної мови», не знають і не хочуть знати першої. Інакше неважко було б дійти згоди Не було б ніякої проблеми, якби українська мова й культура мали в українській державі реальну, в житті суспільства, рівність з російською. А наша майбутність вирішуватиметься саме у сфері культури» (І. Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація? До 40-річчя оприлюднення». К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005, стор. 42).

Хай читачі вибачають автору за значну своїм розміром цитату з «Інтернаціоналізму чи русифікації?», але той, хто перечитає дослідження І. Дзюби, переконається, що праця не втратила своєї актуальності.

Навпаки!

Вона сприймається як пророцтво, винесене на суспільний суд ще півстоліття тому. На жаль, вийшло так, як написав в одній зі своїх поезій Євген Маланюк:

Гриміла неповторніша із діб,

Та не почув нічого людський дріб» (1930).

(«Я знаю, що потрібно інших слів...»)

(Є. Маланюк «Поезія», Л., 1992, стор. 256)

Але у світі нічого не минає безслідно. Особливо правдиве пророцтво, попередження про майбутню трагедію.

Гримлять сьогодні гармати на сході України -- в Донбасі, гинуть українці. Ситуацію у сусідній зі всіх трибун ще вчора називаній країні братньою по-хижацьки використала імперська Москва, лідери якої розв'язали війну з незалежною Україною.

І знову відкриємо дослідження І. Дзюби: «.подивімося, як той «рівень» (русифікації, В.А.) «досягався».. насильництвом, терором, кров'ю, душогубством і народогубством.»

Ці абзаци І. Дзюби взяті з передмови до «Інтернаціоналізму чи русифікації?». Написані вони 2005 року.

Через десятиліття слова «насильництво», «терор», «кров», «на- родогубство» стали найбільш вживані засобами масової інформації, що висвітлюють нині хід російсько-українського мілітарного протистояння.

«Не позбавляйте Україну майбутнього» -- з відкритим листом (документ не втратив своєї актуальності. В.А.) під таким заголовком І. Дзюба звернувся до другого Президента України Л. Кучми 23 листопада 2004 року: «Колись давно, на самому початку вашої президентської місії, в якійсь конфліктній ситуації у вас вирвалася фраза: «Я не хочу бути проклятим своїм народом». І от нині ми опинилися перед перспективою такої трагедії. Вона назрівала давно, а ви не хотіли її бачити. Пригадайте, яку реакцію викликали в українському суспільстві й у світі брутальні антиконституційні дії донецької влади (підтримані з Києва), що не допустила проведення з'їзду «Нашої України» в Донецьку і не посоромилася нацькувати на Віктора Ющенка п'яних хуліганів. Стривожені й обурені цим, ми, четверо членів Національної академії наук -- Платон Григорович Костюк, Ігор Рафаїлович Юхновський, Микола Жулинський і я -- попросилися на прийом до Вас і намагалися переконати у тому, що Ви як гарант Конституції повинні рішуче припинити переростання політичної боротьби в політичне хуліганство, з шовіністичною істерією проти «западенцов» і «бандеровцов» у дусі злочинного протиставлення нібито «Сходу» України -- нібито її «Заходові». На жаль, Ви зайняли протилежну позицію -- позицію солідарності з незаконними діями високопоставлених подій. І політичне хуліганство почало зримо переростати в політичний бандитизм, що засвідчили події в Мукачеві. Ще не пізно було зупинити процес бандитизації політичного життя, але Ви цього не зробили, проігнорувавши навіть недвозначні рішення Верховної Ради України. Зайве говорити тут про ті політичні, фінансові, інформаційні, пропагандистські, адміністративні, фіскальні, поліцейські засоби держави (не кажучи вже про широку співучасть Росії), які були кинуті в бій за призначеного владою «кандидата»... країну доведено до такої політичної кризи, яка може вибухнути громадянською війною... Йдеться про ідеологічне і мовне протиставлення «Сходу» України -- її «Заходові». За умов цілковитої і добре продуманої інформаційної та мовно-культурної ізоляції Донеччини від решти України з мешканців Донеччини хотіли зробити резерв для антиукраїнських, антидержавних маневрів влади» (названа вище книга І. Дзюби, стор. 329-330).