Донбас: європейська Україна чи азійське дикопілля

Те, про що писав І. Дзюба десятиліття тому, стало реальністю наших днів. Сьогодні «політичні хулігани», що нападали на В. Ющенка, зі зброєю в руках пішли воювати проти України. Палають міста, гинуть люди.

І. Дзюба мав і має рацію: головні винуватці донбасівської трагедії сидять у Києві. Дивлячись як бурхливо розгортається нинішня передвиборна кампанія, хочеш-не хочеш, а приходиш до висновку, що господарі київських владних пагорбів не реагують на загрорзли- ву ситуацію. Якщо парламент не прийняв нового закону про вибори (і зрозуміло чому! Щоб зберегти за собою нагріті місця), Президент повинен був скликати Національні збори (представників влади від районної, обласної до київської, громадськість і т.д.) і, одержавши підтримку, своїм указом запровадити новий закон про вибори, щоб забезпечити перемогу проукраїнських сил, попередити можливість реваншу вчорашніх аутсайдерів, передусім «п'ятої колони» Москви.

Так, це був би крок, що викликав би нищівну критику й внутрі України, й за кордоном. Але цей радикальний крок гарантував би нашу перемогу.

Україна з напруженням спостерігає як розгортаються події щодо парламентських виборів. Дай Бог, щоб лідером на них стала Україна, а не Москва.

Поряд із І. Дзюбою з-поміж вихідців з Донбасу безумовно стоїть І. Світличний. «Головним і визначальним для особистості Івана Світличного мені здається те, що він мав високий суспільно- політичний ідеал і відповідно був людиною громадянськи вразливою та громадянськи активною в адекватному -- глибокому й світлому -- значенні цих досить уже засмиканих слів, -- наголосив у статті «Душа, розпластана на пласі...» І. Дзюба. -- Ідеал той формувався на грунті віри в соціалізм і водночас розуміння глибокої невідповідності йому нашої дійсності; під впливом подій, що сталися після смерті Сталіна, перших спроб опритомлення суспільства від дурману сталінізму, а потім приголомшливо-обнадійливих рішень ХХ з'їзду партії; в атмосфері світоглядних мук молодого покоління, -- і був той ідеал ідеалом істинного соціалізму, очищеного від сталінських спотворень; так уявлялося тоді, в 50-60-ті роки.» (І. Світличний «Серце для куль і для рим», К., 1990, стор. 6).

Як зазначають дослідники, світоглядними засадами шістдесятників були, зокрема, «лібералізм (культ свободи у всіх її виявах, свободи особистості, нації, свободи духу); гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості -- центру Всесвіту); духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника); духов- ний аристократизм (культ видатної творчої особистості); моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків); космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів); активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна свідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації); культурництво (відстоювання справжньої, висо- комайстерної культуротворчості).

З-поміж естетичних засад шістдесятників відзначимо заперечення соцреалізму власною творчістю та естетичну незалежність, відстоювання свободи митця, інтелектуалізм, елітарність (Літературна енциклопедія. Українське шістдесятництво. Site «MEGOGO.NET»).

В рамках визначеної вище платформи і діяли як шістдесятники, так і їхні послідовники.

Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року в селі Половинкине Старобільського району Луганської області. Освіту здобув у Харківському університеті (філологічний факультет). У 1952-55 роках навчався в аспірантурі в Інституті літератури імені Т. Шевченка НАН України (науковий керівник -- академік О. Білецький). Працював в Інституті літератури та Інституті філософії НАНУ. За участь в інтелектуальному рухові опору тоталітарному комуністичному режимові був позбавлений можливості займатися науковою працею і вперше арештований 1 вересня 1965 року (одночасно з арештами художника П. Заливахи, науковців М. Косіва, М. Гориня, Б. Гориня та інших). 30 квітня 1966 року І. Світличний був випущений на волю через брак доказів інкримінованих йому злочинів (антирадянська агітація і пропаганда). 12 січня 1972 року І. Світличного арештували вдруге. Суд виніс вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання). Покарання відбував у Мордовії (науковець був інвалідом з дитинства -- підірвався під час ІІ-ї Світової війни, мав слабке здоров'я). 1974 року після голодування був засланий до Горно-Алтайської області. Від 1979 року на засланні і чоловіком була дружина І. Світ- личного -- Леоніда. 1981 року переніс інсульт, став інвалідом 1-ї групи. Пережив клінічну смерть, переніс складну нейрохірургічну операцію, післяопераційні ускладнення, зокрема, параліч. Проте кати були байдужими -- І. Світличний відбув термін заслання повністю. Звільнений 23 січня 1983 року науковець продовжити творчу і громадську діяльність вже не міг. Помер 25 жовтня 1992 року.

Василь Стус:

Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить...

Іваночку! Ти чуєш доброокий?

Їй-бо не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив?

Іван Світличний:

В. Стусові.

... І будуть глузи, глум, погорда --

Тобі найвища нагорода, - І ти на проби й гарт готов.

Ти крізь Мордовії й Сибіри Нестимеш гордо світло віри В свою незраджену любов.

«Все краще в мені -- це Іван. Усе кращого у багатьох інших -- від Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткова самопожертва -- без тіні докору» -- так в листах до дружини й сестри Світличного писав Василь Стус.

Якщо І. Дзюба тримався серед київської творчої інтелігенції якщо не осібно, але все ж не був у нуртливому центрі ініціаторів нового в умовах тоталітарного комуністичного режиму суспільного руху, то навколо І. Світличного гуртувалися всі активісти культурного життя столиці. Скромне помешкання Світличних стало своєрідним клубом-бібліотекою, двері якої ніколи не закривалися.

Енциклопедичні знання І. Світличного від його фанатичної любові до книг (науковець мав одну з кращих у Києві приватних бібліотек. 2005 року сестра І. Світличного -- Надія (теж учасниця дисидентського руху), передала братову бібліотеку Харківському університетові).

Основним об'єктом критики І. Світличного став нав'язаний підрадянським письменникам більшовицькими ідеологами творчий метод так званого соціалістичного реалізму (серед творчої інтелігенції СРСР було поширена інтерпретація визначення цього методу: «Соцреалізм -- це любов до влади, висловлена у доступній їй формі»).

Іронія іронією, але кайдани, в які закували творчу інтелігенцію більшовики, гальмували розвиток, зокрема, літератури не тільки СРСР, але й країн так званої «соціалістичної демократії» (фактично всієї східної Європи).

До речі, «батьком» визначення «соціалістичний реалізм» був А. Луначарський -- полтавець за народженням (навчався разом з філософом М. Бердяєвим у І-й чоловічій гімназії Києва -- нині «жовтий корпус» київського Національного університету імені Т. Шевченка).

А. Луначарський був сином дійсного статського радника (за табелем про ранги в Російській імперії -- генерал-майором), дворянином, слухав лекції у європейських університетах. І те, що він згідно офіційних свідчень мав документ лише про завершення курсу київської гімназії (тобто мав, як сьогодні визначають, незакінчену вищу освіту), треба думати, суттєво впливало на його світоглядні засади й поведінку на посаді першого наркома освіти РРФСР (1917-29).

Ще 1906 року А. Луначарський увів в ужиток більшовицьких ідеологів термін «пролетарський реалізм». У 20-ті роки минулого століття він став використовувати термін «новий соціалістичний реалізм», у 30-ті -- «динамічний і наскрізь активний соціалістичний реалізм».

Узаконений офіційно в СРСР термін «соцреалізм» був 1932 року, коли більшовицькі партійні чиновники готували І-й Всесоюзний з'їзд радянських письменників (відбувся 1934 року). З його трибуни з вуст М. Горького прозвучало, що «соціалістичний реалізм... -- безперервний розвиток індивідуальних здібностей людини ради її перемоги над силами природи, заради її здоров'я і довголіття, заради великого щастя жити на землі, котру вона, згідно з безперервним ростом її потреб, хоче обробляти її всю, як прекрасне з жител Людства, об'єднаного у єдину родину» (?!)

Є підстави вважати, що А. Луначарському «підказав» знайти відповідну більшовицькій ідеології термінологію В. Лєнін, котрий 1905 року написав статтю «Партійна організація і партійна література» -- класичний зразок партійної демагогії, де поєднане непоєднуване. Немає можливості цитувати ту статтю. Обмежимося акцентуванням псевдологічних смислових схем, закладених в неї. Вождь більшовицького заколоту 1917 року упевнений, що його партія стає масовою, що абсолютна свобода -- це лицемірство, що більшовики протиставляють своїм опонентам дійсно вільну, відкрито зв'язану з пролетаріатом літературу і т.д.

Задумаймося, що означає процес творення масової партії по-лєнінські? Іншої відповіді немає, як розуміння, що термін «партія» стає синонімом поняття «народ». Тобто в майбутній радянські Росії (праця написана за 12 років до жовтневого заколоту й незаконенного проголошення нової держави -- 3.03 1917 року після Лютневої революції було легітимно проголошено Російську республіку, більшовики-заколотники 10.01 1918 проголосили РРФСР) не охоплених партією громадян не буде, бо як трактувати твердження В. Лєніна, що «жити в суспільстві й бути вільним від нього неможливо»? Невипадково ця ідея -- фанатична мрія більшовиків щодо тотальної лояльності комуністичному режиму в СРСР була закорінена й в свідомість одно з останніх генеральних секретарів ЦК КПРС Ю. Андропова, котрий у промові, присвяченій 60-річчю СРСР, ані трохи не вагаючись, заявив, що виступати проти радянської влади після 6-ти десятиліть її існування здатна лише психічно хвора людина й, дивлячись прямо перед собою у переповнений відданими політиці очільників СРСР присутніми, цинічно додав: бо всі здорові радянські люди задоволені чудовим життям у комуністичній імперії (щодо імперії -- це слова автора. В.А.).

Альтернативи в СРСР і УРСР, як складової частини Радянського Союзу, займатися літературною творчістю (а згідно поглядів В. Лєніна -- це заняття може відбуватися лише у рамках загально-пролетарської справи, а не бути примхами однієї особистості) не було. Тому, згадуючи 73 роки існування СРСР, протягом яких було переслідувано й знищено десятки мільйонів безневинних людей, заклик В. Лєніна з останніх абзаців праці «Партійна організація і партійна література» -- «До праці ж, товариші!» Й. Сталіним було трактовано «правильно»: «Хто не з нами, той проти нас» (виголосив його з трибуни не кривавий кремлівський диктатор, а М. Горький, повторивши біблейський вислів -- один з часто вживаних В. Лєніним).

Вище подані абзаци, гадається, сприятимуть глибшому розумінню завдання, що ставив перед собою літературознавець І. Світличний -- відкрити світу всю ницість більшовицької культурної політики, що насправді мала на меті виключно русифікацію всіх неросійських республік СРСР й неприродного існування у річищі російськомовного духовного життя. Зважмо також на те, що фактично доля відміряла йому лише трохи більше десятка років для плідної творчої праці (у 1952-55 роках І. Світличний навчався в аспірантурі й виступав у періодиці з статтями на теми сучасного літературознавства та літературної критики, а 1965 року він був вперше арештований). До того ж, у другому періоді своєї творчості І. Світличний більше займався перекладами поезій французьких поетів П. Беранже, Ш. Бодлера, П. Елюара, П. Верлена, Р. де Ліля, слов'янських -- В. Незвала, Ю. Словацького, Ц. Норвіда, та інших. Також у ці роки науковець багато часу віддав власній поетичній творчості.

Антисоцреалістичні статті І. Світличного писалися, оглядаючись на радянські цензурні рамки й тому їхній філософський зміст треба читати між рядків: «В них автор оперував широким літературознавчим матеріалом і виходив на обмірковування центральних проблем естетичної теорії, питань методу, стилю, структури художнього образу, типізації та індивідуалізації тощо, -- спираючись на добрі знання праць класиків світової естетичної і філософської думки, -- зауважував І. Дзюба у вже згаданій статті «Душа, розпластана на пласі». -- Треба сказати, що і тоді, і сьогодні, на жаль, у нас мало хто виходив і виходить на такий рівень теоретичного мислення».

Зрозуміло, якщо І. Світличний не слідував ленінським настановам щодо підпорядкування своєї творчості загальнопролетарській справі, за що був позбавлений волі, то відповідно творчий доробок його незначний. І. Дзюба передусім називає статті «Питання теорії художнього образу» (1957), «Поезія і філософія» (1958), «Біля початків літератури соціалістичного реалізму» (1961), «Творчі проблеми реалізму» та «У поетичному космосі» (обидві -- 1962), «Гармонія і алгебра» (1965). Додамо ще «З високими вимогами» (1960), «Художні скарби «Великого льоху» (1962), «Шевченко та український романтизм» і «Напередодні історико-літературного синтезу» (обидві -- 1964), «Новий словник, який він?» (1970), «Духовна драма Шевченка» (остання написана у концтаборі, 1976).

І. Світличний був одним з перших, хто сміливо руйнував соцреалістичні стереотипи мислення, демонтував теорію «партійної літератури».

Вже акцентувалося, що шістдесятники ніколи не обмежувалися національними рамками. У творчому доробку більшості з них є немало перекладів творів європейської, світової літератури. Ще більше антиізоляційні настрої виявлялися у співзвучності з інтелектуальним пошуками, якими жили колеги за рубежами СРСР.

І. Світличний був сучасником французького письменника, філософа Р. Гароді, котрий 1963 року опублікував дослідження «Про реалізм без берегів», котре стало об'єктом нищівної критики з боку апологетів фальшивого «методу соціалістичного реалізму». Р. Гаро- ді переконливо довів, що штучно народжений соцреалізм -- гальмо для розвитку літератури й взагалі культури і мистецтва. Він прагнув розширити рамки реалізму, подолати догматизм офіційної радянської культурної політики. І хоча філософ сприяв відходу у минуле комуністичної ідеології, лінія ортодоксальної марксистської ідеології перемогла.

Відома жорстока поговірка з минулого: «Якщо у Москві стрижуть нігті, то у Києві відрізають пальці». Й справді, українські вільнодумці, подібні І. Світличному, стали жертвами тоталітарного режиму, слуги якого фізично знищили талановитого науковця-літературознавця.

Закінчуючи фрагменти про І. Світличного, обов'язково треба додати про його зв'язки з «малою батьківщиною» -- Донбасом. Переживаючи за долю українського краю, вільнодумець різко опонував відомому «теоретику» двомов'я в Україні І. Білодіду, адже двомов'я в українських умовах -- шлях до консервування русифікації. Мовна війна, свідками чого ми стали тепер, розпалювана політиками-українофобами, підтримувана їхніми московськими натхненниками, здатна перейти у громадянську війну.

Зовсім інша доля з-поміж вихідців з Донецького краю дісталася поетові В. Стусові, котрий увійшов до вітчизняної історії передусім як громадський діяч, дисидент, активний учасник київського політичного життя середини 60-х років минулого століття.

Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. Від 1940 року жив у Донецьку. 1954 року закінчив середню школу з срібною медаллю. Навчався в Сталінському педагогічному інституті (нині -- Донецький Національний університет). Закінчив вуз з відзнакою (червоний диплом). Після служби в радянській армії, вчителювання та журналістської праці вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т. Шевченка Академії наук УРСР.

У ці роки підготував збірку поезій «Круговерть», виступав у періодичній пресі з літературно-критичними статтями. Перекладав поезії Й.В. Гете, Ф.Г. Лорки, Р.М. Рільке. Був членом відомого столичного Клубу творчої молоді. 1959 року опублікував перші поезії з напуттям А. Малишка. Через кілька років підготував збірки віршів «Круговерть» та «Зимові дерева», але видати не зміг через відмову видавців. Першу книжку В. Стуса «Веселий цвинтар» видрукувано у Бельгії 1970 року.

Від 1965 року В. Стус брав активну участь русі опору тоталітарному радянському режиму, за що був покараний відрахуванням з аспірантури. Наступні роки стали для поета й літературознавця періодом суворого випробування: безробіття або праця не за фахом, контроль з боку спецслужб...

За критику пануючої в Україні політичної системи В. Стус 1972 року був арештований. Перебуваючи під слідством, створив збірку «Час творчості». Вирок радянських судів був жорстоким: 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання (мордовські та магаданські табори, золоті копальні Далекого Сходу). В ув'язненні звернувся до Верховної Ради СРСР з відмовою від радянського громадянства: «Бути радянським громадянином -- значить бути рабом...»

Повернувшись до Києва, приєднався до Хельсингської групи захисту прав людини, очолюваної луганчанином, письменником М. Руденком.

Здоров'я поета було підірвано, але він працював то ливарником, то взуттєвиком.

У 1980 році новий арешт: В. Стус був визнаний особливо небезпечним злочинцем і засуджений на 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Академік А. Сахаров розцінив вирок поету як ганьбу радянської репресивної системи. 1985 року на захист В. Стуса виступив лауреат Нобелівської премії німецький письменник Г. Белль.

Помер В. Стус 1985 року. Перепохований у Києві на Байковому кладовищі 1989 року (разом з товаришами по руху опору О. Тихим та Ю. Литвином).

Творчий доробок поета й літературознавця у значній мірі втрачений (в'язничні наглядачі відбирали й знищували все, написане ув'язненим).

За книгу «Дорога болю» В. Стус удостоєний Національної премії імені Т. Шевченка (1990).

По смерті поета в Україні та за кордоном світ побачили його збірки: «Свіча в свічаді» та «Палімпсести» (обидві -- «Сучасність», 1986), «Під тягарем хреста» (1991), «Поезії» (1990), «Вікна у поза- простір» (1992), «І край мене почує» (1992), «Твори» у 4-х томах (6 книгах), (1994-96) та інші.

Високу оцінку поезії В. Стуса дав видатний літературознавець та лінгвіст, професор Колумбійського університету (США) Ю. Шевельов у статті «Трунок і трутизна (Про «Палімпсести» Василя Стуса)».

2005 року В. Стусу присвоєно (посмертно) звання Герой України.

Як бачимо, біографії названих трьох донбасівців (І. Дзюба, І. Світличний, В. Стус) дуже схожі: відмінне навчання у середній школі, «червоний диплом» після закінчення вузів, аспірантура в Інституті імені Т. Шевченка НАНУ. В умовах демократичного правового суспільства вони могли б досягти успіхів як у творчості та науковій діяльності, так і як громадські діячі. Але лідери тоталітарного комуністичного режиму не зважали на їхні голоси протесту, не згодилися на дискусію з ними чи навіть діалог.

А І. Дзюба й В. Стус, обравши шлях інтелектуального спротиву імперській системі насилля над народом, зверталися спочатку до вищого органу комуністичної партії України -- центрального комітету та до комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, до голови президії Верховної Ради УРСР О. Ляшка.

Відповіддю для них було німе мовчання.

І тоді вони почали діяти.

В. Стус посідав у названій трійці чільне місце. Він свідомо визначив свою долю одним реченням-запитанням: «...бо хто ж тут, на великій Україні, стане горлом обурення і протесту?» («Свіча в свічаді», Мюнхен, «Сучасність», 1986, стор. 24).

Колега В. Стуса педагог В. Шиманський згадував: «Було це 8 грудня 1962 року. В цей день шахтарі одержують аванс. Як завжди, після проведення уроків, ми пішли в робітничу їдальню. Я попросив: «Дайте мені, будь ласка, на перше -- борщ, на друге -- шніцель». В цей час один з шахтарів, вилаявшись матом, сказав: «Ты что, падло, по-нашему говорить не умеешь? Что ты говоришь «дайте на пєршє», ты что не можешь по-человечески сказать «дайте на первое». Жінка-кухпрацівниця взялася було заступатися за нас, кажучи: «Как вам не стыдно? Это учителя нашей школы». Той невгамовний негідник-москвофіл почав далі: «А нам наплевать, что они учителя, это бандеровцы, мы их в 45 не убили, сейчас добьем». Василь Стус розвертається, хапає того плюгавого й піднімає вверх: «Замовкни, негіднику, бо викинемо тебе геть з їдальні». Увечері Василь заходився писати листа Андрієві Малишку.» (Л. Масенко «Лист В. Стуса до А. Малишка: історія нездійсненої спроби діалогу». «Літературна Україна», 12.09.2013).

«Мы сидели в сквере на бальваре Пушкина, -- це вже спогад донецького поета Й. Курлата, -- Из-за плохой погоды вокруг не было ни души, и можно было говорить свободно, не таясь.

Вы посмотрите, что сделали с Украиной, -- сказал Стус. -- Школ украинских на Донетчине нет, интелигенцию украинскую потихоньку вырубают под корень, как лес: ствол за стволом. Язык особенно у нас, в Донбассе, начинает напоминать типичный воляпюк (уоіарик -- одна з штучних мов, створена Й. Шлейєром 1879 року; переносно -- зіпсована і незрозуміла мова, набір слів з різних мов. В.А.), («Не від любив свою тривогу ранню». Василь Стус -- поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії». К., 1993, стор. 66).

«Дуже не любив Василь Донбасу, хоча і жив на Донбасі у самій «столиці» шахтарського краю, -- згадує поет В. Голобородько, -- Так, він бачив наслідки інтенсивної індустріалізації того краю: безладне (хто наважиться сказати, що цілеспрямоване?) перемішування народів, з поступовою їх денаціоналізацією та русифікацією. Українські школи на цій українській території зникали одна за одною... Місцева преса виходила в основному російською мовою. І все це робилося на тлі нібито неважливості й непотрібності підкреслювання та відстоювання національної приналежності, на тлі офіційних заяв про ніби-то розквіт націй і національних культур. І ставлення до навколишнього середовища було відверто споживацьке, грабіжницьке -- Донбас перетворювався на великий смітник, зовсім не придатний для життя.

Усе це бачив Василь і розумів, що проблеми денаціоналізації не були суто донецькими, вони стосувалися всієї України, і Донбас уже тоді наочно демонстрував, у яке суспільство може перетворитися в недалекому майбутньому вся Україна. На превеликий жаль, ні Василь, ні я, ні інші, хто серйозно задумувався над цим, не помилилися.» («Не відлюбив свою тривогу ранню...», К., 1993, стор. 6).

Логічно, що В. Стус признавався друзям: «... до січня 1972 року я був українофілом. Мордовія (місце ув'язнення інакодумців в СРСР. В.А.) мене зробила українцем. Я знаю своє і надто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавши руки» («Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників». Балтимор -- Торонто, 1987, стор. 87).

Сьогодні у нашому словнику звичне слово «гідність». Президент П. Порошенко у виступі в конгресі США 18 вересня 2014 року говорив про Революцію гідності, що засвідчила світу зрілість українського політичного суспільства, його готовність до відродження й утвердження своєї державності.

Слово «гідність» постійно присутнє у словнику В. Стуса -- поет та його однодумці своєю творчістю й діяльністю закріплювали його у свідомості народу в час панування в Україні московського тоталітарного режиму.

Майбутня доля Донецького краю і всієї України бачилась В. Стусу трагічною, про що він відкрито написав у листі до поета А. Малишка 12.12. 1962 року: «Іноді здається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їхній спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії (заповідник-музей на Кіроград- щині відомого театрального діяча Карпенка-Карого. В.А.), слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, гнів і гнів!? звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом? ... Я вважаю, що доля Донбасу -- це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи» («Василь Стус -- про ганебність «прострації покори». «День», 2.03 2012).

Класик української поезії А. Малишко не відповів молодому поетові В.Стусові, але його листа зберігав до кінця своїх днів.

Справді, як гірко зауважував письменник і політик В. Винниченко: «Читати українську історію треба з бромом -- до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного. існування, що одгризалась на всі боки. Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валеріянки, або без доброї дози філософського застереження не можна» (В. Винниченко «Щоденник. 1911-20. Т. 1. Едмонтон-Нью-Йорк, 1980, стор. 285).

Четвертий виходець з Донбасу, котрому не менш ніж попереднім трьом, боліла й болить доля степово-промислового краю, був нагороджений не менш суворою долею.

Поет, чия творчість сьогодні відома насамперед шанувальникам літератури в Польші, Росії, Канаді, США, Німеччині, Бразилії, колишній Югославії та інших країнах (тут побачили світ збірки перекладів його віршів), мав блискучий творчий дебют, а після драматичний (точніше -- трагічний!) талан-щастя.

Василь Голобородько народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі Перевальського району Луганської області. 1964 року став студентом філологічного факультету Київського університету імені Т. Шевченка. 1965 року двадцятирічний поет став героєм статті І. Дзюби «У дивосвіті рідної хати», що відкрила творчість молодого автора не тільки в Україні, але й в Польщі та інших країнах, яких ми знали як «країни народної демократії» (Югославії, Чехословаччини та інших, де була активною українська діаспора). У київському видавництві «Молодь» була підготовлена до друку перша книжка В. Голобородька «Летюче віконце» (стаття І. Дзюби -- передмова до неї). Але судилося тій збірці побачити світ аж у 1970 році у видавництві «Смолоскип» (Париж-Балтимор).

Того ж 1965 поет продовжив навчання у Донецькому педагогічному інституті (нині донецький Національний університет), звідки був відрахований через два роки за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента» (В. Голобородько знайомив співкурсників з працею І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»). У 1968-70 роках перебував на військовій службі у будівельних загонах на Далекому Сході (у Владивостоці). Після демобілізації працював на шахті, в радгоспі у рідному селі. Писав виключно для себе (як прийнято говорити -- «у шухляду»), оскільки друк його поезій був заборонений цензурою тоталітарного режиму.

Щоправда, якщо в Україні книги луганського поета не видавали, його активно друкували за кордоном.

Особливий успіх прийшов до В. Голобородька в Югославії. Там побачила світ двотомна антологія світової поезії «Модерно светско песништво» (Бєлград, 1983), відома у нас як антологія «Від Рабінд- раната Тагора до Василя Голобородька». До двотомника увійшли поезії 144 найвідоміших поетів світу.

2001 року в Луганському державному педагогічному університеті імені Т. Шевченка одержав диплом про вищу освіту.

В. Голобородько -- лауреат Національної премії імені Т. Шевченка (1994) та інших престижних відзнак.

В Україні перша книжка поета була видана у Києві 1988 року -- «Зелен день» (у перекладі на португальську видрукувано в Бразилії 1991 року), «Ікар на метеликових крилах» (К., 1990), (у перекладі на англійську вийшла в Канаді 1991 року та польську -- у Варшаві 1995), «Слова у вишиваних сорочках» (К., 1999). 2005 року побачив світ том вибраних поезій В. Голобородька «Ми йдемо». Минулого року вийшов том «Білі кімнатні рослини».

Життя і творчість В. Голобородька найкраще розглядати на тлі культурно-наукового, а узагальнено скажемо -- інтелектуального життя Донбасу.

В однім інтерв'ю поет В. Голобородько гірко зауважив: «Українська влада ніколи не давала мешканцям Донбасу зрозуміти, що вони живуть в Україні» (site «ЛітАкцент», 29.072014).

У цих словах суть роздвоєності життя донеччан та луганчан.

Здавалось би, якщо представника краю визнають у світі, шанують його творчі досягнення, то вдома його, як кажуть, повинні на руках носити. Але все навпаки.

2011 року в італійській Болон'ї на престижному європейському книжковому ярмарку книгу В. Голобородька «Віршів повна рукавичка» (київське видавництво «Грані-Т») внесли до каталогу Міжнародної Молодіжної Бібліотеки (ММБ, Німеччина), що вважається одним з ключових орієнтирів у світі дитячої та юнацької літератури (всього у каталозі понад 600 тисяч книг, виданих на 130 мовах світу). У Німеччині випущений настінний календар з віршами В. Голобородька (українською та німецькою мовами).

Й справді, немає пророка у своїй вітчизні.

Всі «біди» В. Голобородька у тому, що його творчість україномовна (?!).

І тут виникає парадоксальна, але для Донбасу характерна, думка: мешканці краю живуть у паралельних світах. Є природна українська духовна атмосфера (на Луганщині й Донеччині переважає етнічно українське населення) -- це закономірна паралель, і є привнесений, насаджуваний десятиліттями чужий -- московською, а нині путінською пропагандою нав'язаний -- «Русский мир» -- друга паралель. Хоча згідно теорії М. Лобачевського десь у безкінечності ці паралелі сходяться, у Донбасі навпаки -- українська й московська паралелі не перетинаються.

Гадаємо, це цікаве явище, про зміст якого будемо детальніше говорити у наступному розділі наших нотаток.

А тепер перегорнемо сторінки життєписів ще двох вихідців з промислового краю -- письменника Миколи Руденка та педагога Олекси Тихого, котрі (якби були байдужими до долі Батьківщини) мали всі можливості прожити успішне й заможне життя, але не могли миритися з антилюдською політикою Кремля й тому активно протистояли тотальному радянському режимові, за що зазнали переслідувань й були суворо покарані ним.

Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року в Юр'ївці Лутугінського району Луганської області. Навчався у Київському університеті. Учасник ІІ-ї Світової війни (був тяжко поранений, відзначений бойовими нагородами: орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни І-го ступеня).

Після демобілізації -- головний редактор журналу «Дніпро» (1948-50), очолював партком Спілки письменників України.

Читачів захоплюють його романи «Вітер в обличчя» (1955), «Остання шабля» (1959), «Чарівний бумеранг» (1966).

У другій половині 70-х років минулого століття М. Руденко виступив з критикою тоталітарного режиму, був виключений з комуністичної партії (за антимарксистську діяльність). 1976 року очолив українську групу сприяння виконанню Хельсингських угод. 1977 -- засуджений до тривалого ув'язнення (12 років таборів та заслання). Від 1987 -- жив в еміграції (в Німеччині, США). Був позбавлений громадянства СРСР (1988). 1990 -- повернувся в Україну, відновлений у громадянстві, реабілітований.

Останні романи: «Орлова балка» (за цей твір 1993 року удостоєний Національної премії імені Т. Шевченка), «Сила Моносу», «Формула Сонця».

М. Руденко автор десяти збірок поезій, економічних досліджень, зокрема, «Енергія прогресу», «Шлях до хаосу»; книги спогадів «Найбільше диво -- життя», публіцистичних роздумів «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії», дослідження «Слідами космічної катастрофи».

2000 року удостоєний звання «Герой України».

Помер М. Руденко 1 квітня 2004 року.

Тихий Олекса народився 27 січня 1927 року в Їжівці (поблизу Дружківки) Донецької області.

Навчався у Московському університеті (філософський факультет).

Вперше був арештований 1948 року і засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецької) області за критику кандидата в депутати (трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне).

Працював вчителем. Від 1954 -- вчитель історії у рідному селі.

1956 арештований за листа до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину, засуджений за «антирадянську агітацію та пропаганду» на 12 років позбавлення волі та заслання.

1964 року звільнений.

Працював на різних роботах. Розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). Як публіцист виступав за відродження української мови і української культури в Донбасі, проти русифікації України. Автор самвидавних праць «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області», «Думи про рідний Донецький край».

Разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'я- ненком, О. Бердником та іншими став членом-засновником Української громадської групи сприяння виконанню Хельсингських угод.

Арештований вдруге і засуджений разом з М. Руденком на 15 років позбавлення волі та заслання. Визнаний «особливо небезпечним рецидивістом».

Помер 1984 року (перепохований 1989 року на Байковому кладовищі разом з В. Стусом та Ю. Литвином).

1990 -- реабілітований.

Як пересвідчуємося, донбасівська земля народжувала свободо- любивих синів. Здавалося б, що потрібно було їм -- людям з багато- обіцяючими біографіями, блискучими перспективами у житті?

Виявляється лише свободи. Їм і їхньому народові.

Свободи творчості, свободи праці, свободи бути українцем.

І тим вони відрізнялися від своїх співвітчизників, бо почували себе не самотніми. Адже свобода -- пароль всіх вільних людей. Де б вони не народилися й де б не жили.

На шкільних моїх зошитах,

На парті й на деревах,

На піску, на снігу Пишу твоє ім'я.

На прочитаних сторінках,

На чистих сторінках,

На камені, крові, папері, попелі Пишу твоє ім'я.

На позолочених малюнках,

На зброї вояків,

На королівській короні Пишу твоє ім'я...

І міццю єдиного слова Я знов живу,

Народжений тебе пізнати І наректи тебе,

Свободо.

(Поль Елюар «Свобода», 1942) (П. Елюар «Поезії». К., «Дніпро», 1975, стор. 92-95)

О. Тихий у статті 1972 року «Думки про рідний Донецький край» писав: «Я -- українець...Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земля- ків-українців до національної культури, навіть до рідної мови» (О. Тихий «Думки про рідний Донецький край». Д., «Донеччина», 2012).

Думки О. Тихого близькі за змістом сучасній публіцистиці.

«Варто зауважити: життя шахтарів до 1917 року й справді було аж ніяк не райдужним, -- пише Б. Бахтєєв. -- Хоча причиною того була не лише безсоромна експлуатація шахтарської праці, а й специфіка самого контингенту шахтарів. От тільки «небачений радянський добробут”, особливо до 1960-х років, коли уважно придивитися, теж був дуже й дуже відносним -- хоча й тут теж давалася взнаки та сама специфіка контингенту. Прикметна деталь: до тих самих 1960-х років центр Донецька являв собою таке собі «аристократичне гетто”; його мешканці -- працівники адміністративних, культурних та науково-проектних установ -- майже не бували поза його межами й здебільшого зовсім не знали решти міста. А мешканці робітничих районів міста теж мало не все життя проводили у своїх «селищах”, вибираючись «в город” лише за крайньої потреби.

Процеси інтеграції донбасівців до загальноукраїнської спільноти та «укорінення” переселенського населення зазнавали гальмування. З одного боку, «мой адрес -- не дом и не улица, мой адрес -- Советский Союз” -- це була офіційна ідеологія. З іншого -- домінування офіційної ідеології перетворювало всі реальні соціальні процеси на ледь не «нелегальні”, їх ніхто не вивчав і ніхто не намагався коригувати; те, що було на папері, було важливішим за реалії. По-третє, офіційна пропаганда змальовувала Донбас як найпередовіший регіон, такий собі «робітничий рай”, «оплот радянської індустрії” і ледь не взірець для наслідування, а мешканців регіону -- як «передовий загін” робітничого класу, науково-технічної інтелігенції і всього, чого тільки можна. Такий підхід спонукав донбасівців не лише протиставляти свій регіон іншим, а й ставитися до інших з майже не прихованою зневагою. «Скрізь усе мусить бути так, як у Донбасі”, -- це переконання виникло зовсім не в останні роки і навіть не в останні десятилття; донбасівців довго й наполегливо привчали до того, щоб вони усвідомлювали себе ледве не носіями істини, недоступної для інших (Б. Бахтєєв «Втрачений Донбас». «Свобода», 22.09 2014).

Словом, маємо регіональну модель поведінки, що народжена російською моделлю про обраність російської нації, її особливу роль у світі.

Размещено на Allbest.ru