Функціонування політичної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Розкрийте зміст поняття «політичний процес»

Політичний процес - це форма функціонування політичної системи суспільства, що динамічно змінюється у просторі і часі; сукупна діяльність суб'єктів політики, завдяки якій забезпечується функціонування та розвиток політичної системи.

2. Структура політичного процесу

Структура політичного процесу включає: систему політично-владних стосунків і політичну діяльність соціальних спільностей, верств та індивідів. Політична діяльність - сукупність політичних дій соціальних спільностей, соціальних верств - класів, націй, політичних партій та рухів, і індивідів, спрямована на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед, завоювання та утримання влади. На відміну від інших форм діяльності, політична діяльність - прагматична і тісно пов' язана з реально існуючим суспільно-політичним ладом, не виконує прогностичні, теоретико-конструктивні функції. Якщо жосновна мета політичної діяльності - реалізація політичних інтересів, то неправомірно в демократичному суспільстві зосереджувати політичну діяльність лише на вирішенні класових або суспільних суперечностей. Там же, де виникають політичні інтереси, які можуть проявитися лише в одного індивіда, а не у мільйонів, там і виникає політична діяльність. Політична діяльність саме і зосереджується на реалізації інтересів влади з найповнішим урахуванням найбільш широкого спектру плюралістичних інтересів.Природно, політика здійснюється людьми, рівень активності яких значно залежить від знання механізму її регуляції: закономірностей, специфічної мети, інтересів та інституційних освітніх норм, засобів реалізації політичної мети. Рушієм громадської діяльності виступає політична свідомість, що формується за допомогою інститутів політичної системи, політичних та правових норм, традицій, політичної культури.Звичайно ж, факторами політичної діяльності, її визначальної мети, змісту і розмаху виступають політичні інтереси та правові норми.

Компонентами структури політичного процесу є: формування мети та завдань політичних структур, політичних інститутів (політична система суспільства, її елементи - держава, політичні партії та політичні рухи та ін.); конституювання й створення політичних інститутів, розробка, прийняття та реалізація рішень та нормативних актів управління; підтримка населенням держави функціонування політичних інститутів, організацій і владних структур; контроль за функціонуванням політичних інститутів і владних структур і спрямування їх розвитку. Політичні процеси поділяються: за природою - на творчі і руйнівні, одномоментні; за рівнем організації суспільства - глобальні, регіональні, місцеві; за формами протікання - явні (відкриті), приховані; за динамікою проходження - бурхливі, спокійні, уповільнені; за характером спрямування і середовища - прогресивні, регресивні, внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, еволюційні, безперервні та ін., загальні та часткові. Усі політичні процеси мають свої особливості: поступовість, повільність. Політичні сили і окремі політичні діячі інколи прагнуть прискорити політичні події та ін. Правда, такі намагання прискорення політичного процесу ведуть до відриву від реальності, до суб' єктивізму, волюнтаризму тощо. Отже, політичний процес обумовлюється об' єктивними законами розвитку суспільства.

Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є діяльність, спрямованість якої безперервно множиться й ускладнюється. Сама діяльність є основою встановлення зв' язків - відносин між суспільством, націями, народами, соціальними спільностями, індивідами. Енергійна діяльність викликає активний початок в структурі відносин. Цілеспрямовані відносини вносять у соціальне середовище упорядкованість, забезпечують самоорганізацію і еволюційні зміни у напрямі творення нових форм життєдіяльності. Політична діяльність - вид суспільної діяльності суб' єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на урахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі для досягнення політичної мети. Політичний інтерес - один з важелів політичної діяльності, а політична воля - здатність суб' єкта політики до напруження і спрямування своїх політичних можливостей на досягнення політичної мети. політичний процес теорія

3. Визначте етапи політичного процесу

- етап представлення політичних інтересів груп інститутам, що приймають управлінські рішення (включає виявлення, формування, пропаганду політичних інтересів індивідів, спільнот, організацій та рухів). Оскільки організовані і неорганізовані асоціації громадян мають різний характер і регулярність у представництві своїх інтересів, то центральним моментом на даному етапі є електоральний процес. Політологи радять звертати особливу увагу на способи, якими політична еліта впливає на результати голосування, соціальну структуру, етнічний склад, рівень освіченості, домінуючі цінності і т.п.

- етап вироблення, прийняття та реалізація політичних рішень. Ця стадія включає виділення з політичного контексту проблем, збір інформації, розгляд різноманітних можливих альтернатив. Також обов'язково враховується конституційно закріплений в державі порядок прийняття рішень та відомості про осіб, які виступають від імені держави і ту конкретну ситуацію, у якій виробляється спільна воля.

- етап реалізації політичної волі, вираженої у формі управлінських рішень, а також розподілу та перерозподілу ресурсів влади; контролю за елітою та політичною мобілізацією громадян. На даному етапі визначальним є питання вибору адекватних засобів і методів політичного регулювання (насильницьких або ж ненасильницьких, ідеологізованих чи неідеологізованих і т.п.). В політичній науці розрізняють три режими політичного процесу, що характеризуються активізацією дій соціальних груп, які використовують різні інститути влади для задоволення своїх інтересів: режим функціонування, розвитку та занепаду.

4. Проаналізуйте типологію політичних процесів

Типологія політичних процесів

Політичний процес -- це сукупна діяльність суб'єктів (індивідів, груп, партій, класів, спільнот), за допомогою якої відбувається формування, зміна, перетворення і функціонування політичної системи суспільства.

Політичний процес є важливою характеристикою політичної системи суспільства. Він розкриває її рух, динаміку і безупинну зміну. Політичний процес характеризує діючих у ньому суб'єктів політики, відбиває результати їхньої політичної діяльності. Процесуальна картина політичної дійсності дає загальне уявлення про еволюцію соціальної системи в цілому, про зміну її стану у просторі і в часі.

У тлумачному словнику термін «процес» (від лат. ргосеssиs -- просування) має два значення.

· У першому він розглядається як послідовна зміна явищ, стану у розвитку якогось предмета.

· В другому значенні процес визначається як сукупність послідовних дій суб'єкта, спрямованих на досягнення якогось результату.

Політичний процес у суспільстві - це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її станів у часі й просторі. Він являє собою сукупність дій інституціональних і не інституціональних суб'єктів по здійсненню своїх специфічних функцій у сфері влади, які приводять до зміни й розвитку (або занепаду) політичної системи суспільства.

Він відбиває істотні сторони функціонування політичного життя суспільства.

Зміст політичного процесу складає певну послідовність дій суб'єків політики щодо реалізації їхніх інтересів. І насамперед, інтересів, пов'язаних зі здобуттям, використанням та утриманням політичної влади.

У політичному процесі можна виділити два аспекти його прояву -- об'єктивний і суб'єктивний (мотиваційний).

Об'єктивний характеризує незалежні від бажання і волі суб'єктів політики умови і фактори розвитку політичного процесу. Це глобальний результат діяльності людей.

Суб'єктивний (мотиваційний) -- свідому політичну діяльність у цьому процесі окремих особистостей, суспільних груп і об'єднань (ідеологія, політична доктрина, політична програма, система цінностей і норм, що їх люди поділяють, особисті схильності та емоції, знання ситуації, у якій люди реалізують свої цілі).

Політичне життя суспільства характеризується багатоманітністю політичних процесів, які розкривають спрямованість політичної діяльності соціальних суб'єктів.

Автори «Політологічного енциклопедичного словника» (під редакцією Ю.С.Шемшученка, ВД.Бабкіна) вважають, що політичний процес -- один із суспільних процесів, що відрізняється від правового, економічного, ідеологічного, духовно-культурного та інших процесів своїми якісними характеристиками. Він є визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу (наприклад, формування певної партії, проведення виборів та ін.); відображає реальну взаємодію суб'єктів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політичних лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутрішніх і зовнішніх факторів; показує, як індивіди, соціальні групи, інститути влади з усіма своїми стереотипами, цілями, проблемами взаємодіють один з одним і з державою, реалізуючи свої соціальні специфічні ролі та функції. Політичний процес являє собою сукупність дій інституалізованих і не інституалізованих суб'єктів політики щодо реалізації своїх специфічних функцій у сфері влади, які в кінцевому підсумку забезпечують розвиток (або занепад) політичної системи.

Відомий російський політолог А.О. Дегтярьов визначає категорію «політичний процес» як соціальний макропроцес, що,

· по-перше, характеризує часову послідовність цілісних станів спілкування людей з приводу влади у просторі її легітимної підтримки;

· по-друге, відображає рівнодіючий результат індивідуальних та групових

мікроакцій, тобто сукупної політичної активності даного співтовариства;

· по-третє, включає засоби взаємодії держави та суспільства, інститутів і груп, політичної системи і соціального середовища, уряду і громадянина;

· вчетверте, одночасно відтворює і змінює структурно-функціональну та інституційну матрицю (ієрархію правил і форм) політичного порядку (системи).

Політичний процес здійснюється через різні комунікації, канали зв'язку, взаємодії. Це можна простежити на прикладі зіставлення «входу» й «виходу» в політичній системі. Якщо на «вході» найсуттєвішим з огляду на функціонування політичної системи є вплив на неї різних політичних сил, які немовби «завантажують» її, то на «виході» повною мірою виявляє себе владно-управлінська спрямованість політичної системи, її роль регулятора в суспільстві.

Мы поможем полностью избавиться от ужасной болезни!Псориаз отступит, если...

Структура політичного процесу включає: систему політичних владних стосунків і політичну діяльність соціальних спільностей верств та індивідів. Політична діяльність - сукупність політики них дій соціальних спільностей, соціальних верств - класів, політичних партій та рухів, і індивідів, спрямована на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед, завоювання та утримання влади. На відмінність від інших форм діяльності, політична діяльність - прагматична і тісно пов'язана з реально існуючим суспільно-політичним ладом і не носить прогностичні, теоретико-конструктивні функції. Якщо ж основна мета політичної діяльності - реалізація політичних інтересів, та неправомірно в демократичному суспільстві зосереджувати політичну діяльність лише на вирішенні класових або суспільних суперечностей. Там же, де виникають політичні інтереси, які можуть проявитися лише в одного індивіда, а не у мільйонів, там і виникає політична діяльність. Політична діяльність саме і зосереджується на реалізації інтересів влади з найповнішим урахуванням найбільш широкого спектру плюралістичних інтересів. Природно, політика здійснюється людьми, рівень активності яких значно залежить від знання механізму її регуляції: закономірностей, специфічної мети, інтересів та інституційних освітніх норм, засобів реалізації політичної мети. Рушієм громадської діяльності виступає політична свідомість, що формується за допомогою інститутів політичної системи, політичних та правових норм, традицій, політичної культури. Звичайно ж, факторами політичної діяльності, визначальної її мети, змісту і розмаху, виступають політичні інтереси та правові норми.

Компонентами структури політичного процесу є: формування мети та завдань політичних структур, політичних інститутів (політична система, суспільства, її елементи - держава, політичні партії та політичні рухи та ін.); конституювання й створення політичних інститутів, розробка, прийняття та реалізація рішень та нормативних актів управління; підтримка населенням держави функціонування політичних інститутів, організацій і владних структур; контроль за функціонуванням політичних інститутів і владних структур і спрямування їх розвитку. Політичні процеси, надто різноманітні політичні процеси, поділяються за природою на творчі і руйнівні, одномоментні, за рівнем організації суспільства - глобальні, регіональні, місцеві; за формами протікання -явні (відкриті), приховані; за динамікою проходження - бурхливі, спокійні, уповільнені; за характером спрямування і середовища - прогресивні, регресивні, внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, еволюційні, безперервні та ін., загальні та часткові. Усі політичні процеси мають свої особливості: поступовість, повільність. Політичні сили і окремі політичні діячі інколи прагнуть прискорити політичні події та ін. Правда, такі намагання прискорення політичного процесу ведуть до відриву від реальності, до суб'єктивізму,

Стан і рівень розвитку соціальних детермінант (стан соціально-економічного базису суспільства (наявність економічних засобів і характер суспільних відносин); форма і сутність інших соціальних структур, розвиненість насамперед соціально-класової структури; духовно-ідеологічне життя, тобто створення і поширення конкретних уявлень, що описують політичне життя суспільства; теоретичну, емпіричну і буденну свідомість людей) породжують наступні типи політичних процесів:

За значущістю тих чи інших форм регулювання політичних відносин політичні процеси поділяються на:

· базові

· периферійні.

Базові політичні процеси характеризують способи залучення широких соціальних верств населення у відносини з державою, форми перетворення інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політичної еліти, підготовки й висування лідерів та ін. У цьому розумінні базові політичні процеси можна розглядати як процес участі у державному управлінні (участь у прийнятті рішень, законодавчому процесі та ін.)

Периферійні політичні процеси відбивають динаміку формування окремих політичних асоціацій (політичних партій, груп тиску тощо), розвиток місцевого самоврядування, а також інші зв'язки й відносини у політичній системі суспільства, які проте не справляють впливу на домінуючі форми та способи реалізації влади.

Зі зміною форм, методів і функцій, які використовуються інститутами державного управління, змінюються й самі базові та периферійні політичні процеси.

У зв'язку з цим розглядаються три режими політичного процесу.

Перший-- це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян та інститутів державної влади, що склалися на даний час. У цьому режимі політичні процеси відображають просте відтворення структурами влади рутинних, щоразу повторюваних відносин між елітою та електоратом, політичними партіями, органами місцевого самоврядування.

Другий -- це режим розвитку, який означає, що структури й механізми влади виводять політику держави на рівень, який дає можливість адекватно відповідати на нові соціальні вимоги населення та поклик часу. Такий характер політичних змін означає, що інститути державної влади, правлячі кола зрозуміли цілі, знайшли методи управління, відповідно до змін, які відбуваються в соціальній структурі суспільства, а також змін у співвідношенні політичних сил всередині країни й на міжнародній арені.

Третій -- це режим занепаду, розпаду політичної цілісності, коли відцентрові сили й тенденції піднімаються над інтеграційними та обумовлюють розпад даного режиму правління. Через це рішення, які приймаються правлячою елітою, втрачають здатність управляти суспільством і регулювати соціальні відносини, а сам політичний режим втрачає стабільність і легітимність.

Наступна типологізація випливає з глибинного механізму політичного процесу, пов'язаного з рівновагою, балансом та консенсусом основних соціальних сил, що виступають суб'єктами процесу, або ж їх відсутністю.

За нею політичні процеси підрозділяються на:

· локально-регіональні та глобальні;

· стабільні та кризові;

· легальні та «тіньові».

Локально-регіональні та глобальні процеси. Розподіл політичних процесів з позиції їх масштабу багато в чому пов'язаний з питанням про просторово-часовий континіум політики. Результат того чи іншого локального або регіонального процесу може вплинути і на загальний хід світової політики. Наприклад, етнополітичний конфлікт між боснійськими сербами, мусульманами та хорватами, що напочатку був внутрішньою справою колишньої Югославії, переріс у політичний процес, масштаби якого впливають на дестабілізацію загальноєвропейської політики. Певним чином можна схарактеризувати і події у Чечні (Росія). У той же час типовим локальним процесом, що зачіпає інтереси лише місцевого співтовариства, є вибори в муніципальні органи влади та управління.

Стабільні та кризові процеси. У політиці нерідко гострі кризові ситуації переходять у революційні вибухи, а серії реформ тих чи інших урядів забезпечували стабільну еволюцію, як це було, наприклад, в епоху «нового курсу» Ф.Рузвельта в США у 30-ті роки. Проте і реформа, і революція можуть бути засобами розв'язання політичної кризи.

Легальні і «тіньові» процеси. До складу основних компонентів та будь-якого політичного процесу включено цінності та норми політичної культури, що домінують у суспільстві, а також окремих субкультур. Ці цінності визначають правила політичної гри, межі дозволеного та недозволеного, офіційного та неофіційного, легального та нелегального. Наприклад, повстання і переворот, терор і путч у всіх країнах виносяться за межі дозволеного конституцією та інших законних форм політичного життя. Проте політичний процес у реальному житті інколи виходить за межі правового, а правила політичної діяльності часом вище за норми конституційної законності. Це пов'язано також із дефіцитом інформації, законспірованістю деяких фрагментів політичного поля, прагненням професійних політиків до закритої для широкого загалу «підкилимної» політики. Особливо це характерно для країн, що переживають перехідний стан (Росія, Україна тощо) і розбудовують демократичні та правові держави.

Стадії політичного процесу:

У реальному політичному житті всі ці стадії взаємообумовлені, взаємопов'язані і становлять єдиний цілісний і динамічний процес. Разом із тим виділення окремих стадій дає можливість акцентувати увагу на особливостях дій і завдань, що вирішують його учасники.

Стадію конституціювання політичної системи можна розглядати як сукупність дій політичних спільнот, спрямованих на інтеграцію інтересів окремих учасників навколо вподобань і цілей, що дозволяють на певних етапах розвитку суспільства об'єднати локальні дії у загальнодержавну програму функціонування політичних інститутів. Тут вирішуються завдання визначення та узгодження інтересів, формування дій і програм діяльності, втілення їх в основні законодавчі акти.

Конституціювання політичної системи -- складний процес упорядкування суспільних зв'язків, розв'язання соціальних конфліктів і створення умов для стабільного прогнозованого розвитку суспільства, а також проведення заходів, спрямованих на легітимізацію політичної системи.

На стадії відтворення компонентів та ознак політичної системи вирішується завдання подальшої організації суспільних відносин, урахування нових умов, інтересів та проблем, збереження вивірених принципів та методів роботи політичних інститутів і вдосконалення зв'язків між ними.

5. Проаналізуйте методолігчні підходи до вивченні політичних процесів : інституційний, біхевіоральний, структурно-функціональний, теорія раціонального вибору

Інституційний підхід до аналізу політичних процесів - один з найбільш «старих» методологічних підходів. Досить тривалий час (приблизно до 30-х рр. 20 століття) інституційний підхід становив одну з домінуючих методологічних традицій в США і Великобританії. Основна увага його представники приділяли вивченню досить важливого аспекту політичного процесу, що створює «систему координат» для його протікання - політичних інститутів. Разом з тим, аналізу піддавалися тільки інститути, що носять формально-правовий характер. Інституціоналістів вивчали формально-правові аспекти державного управління, зокрема конституційні документи і реалізацію їх положень на практиці (у формальній організації, в діяльності).

Представники даного підходу виходили з декількох посилок :

·0 Конкретність досліджуваних інститутів (тобто вважали, що інститути можуть бути вивчені, обстежені в силу своєї реальності).

·1 Незалежності існування законів, формальних норм і їх впливу на політичну систему і людську поведінку.

Ці положення впливали не тільки на дослідний процес , Але і на одержуванівисновки . Зокрема вважалося, що в якості причин і наслідків існування тих чи інших «прогресивних» інститутів виступає наявність або відсутність цінностей ліберальної демократії. Тому в багатьох роботах даного напрямку обгрунтовувалися дві тези: демократичні форми правління - найкращі і найбільш прогресивні, приклад найбільш повного втілення демократичних принципів є США.

Слід зазначити, що ці тези підкріплювалися в основному результатами аналізу інституційного устрою США і Великобританії. При аналізі інституційного устрою цих країн (правил, процедур, формальної організації управління) значна увага приділялася виявленню інституційних чинників, що впливають на політичну поведінку і демократичну ефективність (наприклад, виборчі системи). Решта країн розглядалися як відхилення і тому вивчалися досить слабо.

основними методами аналізу були історико-компаративний (в працях інституціоналістів часто зводиться до вивчення минулого для пояснення сьогодення) і традиційний описово-індуктивний аналіз формально-правових інститутів. Цей аналіз базувався на вивченні історичного і правового матеріалу, на основі опису якого характеризувалися політичні інститути держави. Особливості такого підходу були цілком зрозумілі проблемами розвитку самої політичної науки, що переживала на рубежі століть стадію становлення як самостійної наукової дисципліни, а також тим, що кістяк вчених складали тоді в основному не фахівці в галузі політичних наук, а юристи, філософи та історики.

В цілому в рамках інституційного підходу був зібраний багатий матеріал щодо інституційного устрою та отримані досить цікаві результати (див., Наприклад, «класичну» роботу К. Фрідріха «Конституційне правління і політика»). Як зазначає Б. Пітерс, «старий інституціоналізм ... в значній мірі сприяв більш повного розуміння проблем управління. Притаманне йому особливу увагу до структурних деталей вело до свого роду поверненню академічного стилю, особливо це відноситься до історичного інституціоналізму. Описовий тип досліджень підводив до висновку, що на перший погляд незначні деталі можуть чинити сильний вплив на реальну поведінку інститутів і індивідів. Такий підхід відрізнявся від розпливчастих характеристик уряду як «чорного ящика» в системному аналізі політики, настільки популярному у представників порівняльної політології в період найвищого піднесення бихевиоральной революції »[10]. Крім того, заслугоюинституционалистов було також те, що вони одними з перших виступили за самостійність політичної науки.

Разом з тим, з плином часу стали очевидні недоліки і слабкості цього напрямку. Зокрема в якості таких недоліків можна відзначити наступні:

·2 обмеження предмета аналізу, неувага до масового політичної поведінки;

·3 формальний підхід до вивчення політичних інститутів без урахування неформальних аспектів їх функціонування і ролі цих аспектів у прийнятті рішення;

·4 неувага до неполітичних основам політичної поведінки людей;

·5 прескриптивний (розпорядчий) характер теорії, відсутність формулювань загальних закономірностей розвитку.

З плином часу інституціоналізм зазнав значної еволюції, загальна тенденція якої полягала в сприйнятті деяких принципів інших методологічних підходів. У рамкахсучасного інституціоналізму можна виділити три основні підходи , Для кожного з яких характерна в тій чи іншій мірі ця тенденція: конституційні дослідження, public administration [11] і так званий новий інституціоналізм [12].

конституційні дослідження , Які пережили в 70-х рр. значний підйом, в даний час представлені, головним чином, в Великобританії. Цей напрямок зберегло поєднання використання формально-легального і ліберально-реформістського підходів.

Основна увага конституціоналісти приділяють змін в британській політиці, порівняно практики конституційних угод і т.п. Незважаючи на збереження традиційного підходу, конституціоналісти намагаються уникнути колишнього формалізму в дослідженні інститутів, аналізуючи «інститути в дії», тобто те, як в інститутах реалізуються цілі та наміри людей. Крім того, дослідження сучасних конституціоналістів, більшою мірою в порівнянні з їх попередниками, спираються на узагальнюючі теорії.

представники public administration основну увагу приділяють вивченню інституційних умов для державної служби. Крім вивчення формальних моментів, а також історії, структури, функцій і «членства» в державних структурах управління, ці вчені аналізують також питання ефективності державної служби. З завданнями виявлення ефективності державних структур пов'язано і поєднання аналізу формальної організації з поведінковими аспектами. Разом з тим, визнається, що вивчення поведінкових аспектів може дати плідні результати лише в тому випадку, коли враховуються інституційні умови.

новий інституціоналізм на відміну від інших напрямків підкреслює більш самостійну роль політичних інститутів в політичному процесі. Він ближче до політичної теорії, історії та права. Проте, і цей напрямок значно відрізняється від традиційного інституціоналізму тим, що неоінституціоналізм сприйняв ряд принципів інших методологічних підходів. Від «класичного» інституціоналізму його відрізняє, в першу чергу, пильну увагу до теорії розвитку і використанню кількісних методів аналізу.

Неоінституціоналісти не обмежуються простим описом інститутів, а намагаються виявити «незалежні змінні величини», що визначають політику і адміністративне поведінку. Зокрема велика увага приділяється дослідженню неформальної структури політичних інститутів, а також робляться спроби доповнити аналіз поведінкових підходом. Так, наприклад, неоінстітуціоналістов хвилює питання: чи впливає форма правління (парламентська чи президентська) на поведінку політичних акторів або вона являє собою лише формальне розходження. Деякі неоінституціоналісти концентрують увагу також на результатах діяльності інститутів.

В основі аналізу біхевіористського лежить позитивістський підхід, який базується на посилці про однаковості, повторюваності і исчислимости елементів, що становлять у сукупності політичні феномени. Цей тип аналізу утвердився спочатку в соціальних і гуманітарних науках США, а потім і в інших країнах Заходу в ході так званої біхевіорістской або біхевіоральної революції, що розгорнулася там в 50-ті роки.

Біхевіористський підхід концентрує увагу насамперед на поведінці окремого індивіда, групи, різного роду соціальних, культурних, професійних та інших спільностей. В політичній науці він покликаний визначити реальні параметри і причини політичної поведінки на масовому рівні і, відповідно, політичних процесів та функціонування політичних систем. Якщо традиційна політична наука робила наголос на формально-юридичному аналізі державно-правових і політичних інститутів, формальної структурі політичної організації суспільства, то об'єктом аналізу бихевистского аналізу є різні аспекти поведінки людей як учасників політичного процесу.

Для аналізу біхевіористського характерно широке використання міждисциплінарних методів, зокрема математичних і статистичних та пов'язаної з ними квантифікації, а також прийомів, запозичених з культурної антропології, соціальної психології, соціології і т.д. Це дало можливість для більш всебічного дослідження масових рухів і широких соціальних процесів, які традиційної політологією або відсувалися на задній план, або зовсім ігнорувалися.

В рамках біхевіористського аналізу найважливішим інструментом виявлення співвідношення і стану суспільних умонастроїв, орієнтації, установок, позицій широких мас людей по найважливішим політичним питань стали опитування громадської думки. Розвиток методології опитувань сукупності з іншими дослідницькими прийомами та інструментами біхевіоризму і неопозитивізму дозволило з'ясувати багато питань про те, чи існують особливі ознаки, притаманні виключно тієї чи іншої нації, і особливі субкультури, і якщо так, то в якому плані і в якій мірі; мають чіткі орієнтації стосовно політики соціальні класи, функціональні групи і еліти, і яку роль у формуванні цих орієнтації грає політична соціалізація. Слід зазначити, що західна політологія домоглася значних успіхів у дослідженні процесів та механізмів функціонування політичних систем, інститутів, партій, різних гілок, рівнів і органів влади, політичного і виборчого процесу, поведінки виборців, результатів голосувань і т.д.

Важливою особливістю біхевіоризму як одного з варіантів неопозитивізму є постулат про недопустимість у політологічному дослідженні ціннісного підходу. Його прихильники вважають єдино вірними лише факти, які або експериментально підтверджені, або отримані за допомогою формально-логічних чи математично формалізованих методів природничих наук. На їхню думку, політологи повинні вивести за дужки морально-етичні і ціннісні питання і займатися переважно описом і аналізом поведінки учасників політичного процесу; політичну науку слід відокремити від філософії і теорії, поставивши при цьому у главу кута фактологічний дослідження.

Тим самим ненаукові висновки відкидаються як умовиводи ціннісного, світоглядного, ідеологічного характеру. Тези на кшталт «свобода краще рівності», «державне стан краще анархії» і т.д., передбачають заняття промовистою певної позиції, неприйнятні для позитивізму та біхевіоризму, оскільки їх не можна квантифицировать і верифікувати математичними або іншими сциентистскими методами. Свого апогею цей підхід, особливо в американській політичній науці, отримав у 50-60-х роках, коли було оголошено про смерть політичної філософії як предмета академічних досліджень і наприкінці ідеології.

Але в цілому, при всій розробленості дослідницького апарату біхевіоризм виявився не здатний охопити і розкрити політичні феномени і процеси в усій їх повноті і різноманітті. Виявилося, що, залишаючись на грунті виключно емпіричних фактів, абстрагуючись від цінностей, норм, теоретичного і ідеального початку, неможливо розкривати реальний зміст політичних феноменів. Як вказували дещо пізніше самі прихильники біхевіоризму, він «породив значну число псевдонаукових дослідів», які випинають форму, а не сутність досліджуваної проблеми. Тому не дивно, що в 70-х роках багато західні політологи почали говорити про «смерті» позитивізму та біхевіоризму, про те, що вони стали «реліктами минулого». Результатом подібних умонастроїв з'явилися поява в соціальних і гуманітарних науках Заходу новітніх течій постбихевиоризма і постпозитивизма, відродження інтересу до політичної теорії та філософії, ціннісним і ідеальним початків в політиці.

Розроблений в 30-х роках представниками природничих наук системний аналіз став надбанням соціальних та гуманітарних наук у 50-х роках. Тут слід назвати перш всього ра боту фізіолога У. Кеннона «Мудрість тіла», опубліковану ще в 1932 р. і зіграла велику роль у впровадженні системного аналізу в соціальні науки. Важливе значення мали дослідження Л. Берталанфі з біології та загального системного аналізу. Політологи ж, хоча прямо не зверталися до цих робіт, проте не могли не випробувати їх вплив через широко відомі роботи Т. Парсонса, Дж. Хоманса, Р. Мертона та інших дослідників, які в 40 - 50-х роках стали широко використовувати досягнення системників в соціології й економічної науці. Саме завдяки цим досягненням їм вдалося розробити теорію структурно-функціонального аналізу, що стала одним з найважливіших методологічних підходів у вивченні суспільства після Другої світової війни.

З точки зору системного аналізу будь-які людські спільноти можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у рамках більш широкої середовища. Вони характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозалежних елементів, які можна виокремлювати й аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, що відокремлюють їх від навколишнього середовища, причому існує тенденція до якогось рівноваги. У 50 - 60-х роках в плані впровадження системного підходу в політологічні дослідження були зроблені помітні зусилля. Тут можна назвати, зокрема, роботи К. Ерроу, Е. Доунса, Д. Блека, Дж. Б'юкенена, Р. Тэллока та ін. Особливо велику роль у впровадженні системного підходу у політичну науку зіграли американські дослідники Д. Істон, К. Дойч, Р. Олмонд. Суть підходу полягає в тому, що світ політичного вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з середовищем - громадянським суспільством і економіко-господарською системою.

Симптоматично, що саме поняття «політична система» стало можливим із введенням в політичну науку системного підходу. Необхідність його використання в політичній науці визначається насамперед складністю, різноманітністю та многосложностью самого світу політичного. Це обумовлює те, що політологія за самою своєю природі - міждисциплінарна наука, яка широко використовує міждисциплінарні методи дослідження. Найбільш опукло і проглядається цей факт проявляється при системному аналізі, передбачає всебічне вивчення політичних феноменів, використовуючи методи, інструменти, системи аргументації й т.д. інших соціальних, гуманітарних і частково природничих наук. Системний підхід передбачає стандартизацію і уніфікацію наукових понять, систематизацію і упорядкування знань про політичні феномени і реальностях.

Для будь-якої системи, в тому числі політичної, характерні три основних виміри: стало чи реально існуюче, що виявляється в структурі; діяння, поведінку або функція; становлення чи еволюція. В ідеалі системний аналіз повинен охопити всі три виміри в сукупності. Проте в реальній дослідницькій практиці головна увага системники концентрують на перших двох аспектах, відсуваючи на задній план третій. Це й зрозуміло, якщо врахувати, що системний аналіз найбільш ефективний там, де існує певна рівновага, факти визначилися, набули більш або менш завершені обриси, їх можна систематизувати, звести до кількісних параметрів, що легко піддається вимірювання статистичними і математичними методами.

Важливо відзначити і те, що прихильники системного підходу можуть обрати різні кути зору, відповідно будуть відрізнятися результати їх досліджень. Так, якщо один з основоположників структурно-функціонального підходу Т. Парсонс концентрував увагу на діалектичному взаємозв'язку між структурою і функціями складових елементів соціальних систем, то Д. Істон поставив своєю метою аналіз механізму зворотного зв'язку між результатами політики, підтримку більшістю населення політичної системи і вимогами до неї. У системному аналізі виділяються поняття «вхід» і «вихід». На «вході» політичної системи вирішальне значення мають такі компоненти, як політична соціалізація, вичленовування і формулювання інтересів, їх представництво в політиці, політична комунікація. На «виході» ми маємо визначення правил або законів, програм, політичних курсів, їх застосування і контроль за їх дотриманням. Очевидно, що системний аналіз дозволяє досліджувати політичні феномени в усій їх складності і взаимопереплетенности, враховуючи як соціальні підстави політики, так і зворотний вплив останньої на соціальні реальності.

Структурно-функціональний метод -- це підхід в описі і поясненні систем, при якому досліджуються їхні елементи і залежності між ними в рамках єдиного цілого; окремі соціальні явища виконують визначену функцію в підтримці і зміні соціальної системи.

Кожен елемент цієї структури виконує визначені функції, що задовольняють потреби системи. Діяльність елементів системи програмується загальною структурною організацією, займаними ними позиціями і виконуваними ролями.

Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування цього методу в дослідженні управлінських явищ і процесів. Сутність його полягає у розділенні складного об'єкта на складові частини, вивченні зв'язків між ними та у визначенні притаманних їм специфічних функцій (ролей), спрямованих на задоволення відповідних потреб системи управління персоналом з урахуванням цілісності останньої та її взаємодії із зовнішнім середовищем. В науці управління персоналом розроблені різноманітні концепції структурно-функціонального управління великими економічними системами.

Загальним для них є кібернетичний підхід до управління економічною системою, в якої розрізняються такі структурні компоненти, як вхідні параметри, орган управління, об'єкт управління, вихідні дані. На вході системи в кожний момент часу потрібна велика кількість матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Вихід системи складає певну множину споживацьких властивостей і послуг, які знаходяться у функціональній залежності від вхідних параметрів. Оптимальне управління досягається при умові співпадіння максимуму і мінімуму цільової функції, коли економічна система знаходиться в стійкому стані гомеостатичної рівноваги. В такому стані система досягає максимуму своєї ефективності, найбільш продуктивного режиму економічного зростання. Тому головна задача управління великими системами заключається в пошуку і реалізації управлінських впливів, які в умовах зовнішніх і внутрішніх обурювань зможуть забезпечити гомеостатичний стан функціонування і розвитку системи.

Системні дослідження показують, що визначальною умовою поведінки складних поведінських систем є їх нерівномірна самоорганізація, функціональна стійкість в неврівноважсних станах. Неврівноваженість є такою ж фундаментальною властивістю управлінських систем, як і рівновага, яка дозволяє детермінувати вільний вибір оптимізаційного синтезу із цілого спектру можливих напрямків. Якщо стан рівноваги є необхідною умовою стаціонарного існування управлінських систем, то неврівноважений стан являє собою істотний момент переходу в новий стан, в якому управлінська система набуває більш високого рівня організації і продуктивності. Тільки тоді, коли управлінська система втрачає функціональну стійкість, виникають самоорганізовані процеси формування нових ефективних структур. Набуваючи в нових умовах функціонування стабілізуючого стану, управлінська система проходить свої врівноважені стани як проміжні етапи на траєкторіях не-врівноваженої самоорганізації.

Т. Парсонс розвиває теорію структурного функціоналізму, вважає, що існує чотири основних функції соціальної системи:

1. Адаптація.

2. Досягнення мети.

3. Інтеграція.

4. Відтворення структури, що забезпечується різними підсистемами суспільства. Так, усередині соціальної системи функцію адаптації забезпечує економічна

підсистема; функцію досягнення мети -- політична підсистема; функцію інтеграції -- правові інститути і звичаї; функцію відтворення структури -- система вірування, мораль, інститути утворення і виховання.

Цілісність суспільства досягається шляхом інтеграції загальноприйнятих соціальних цінностей і норм. Т. Парсонс визначає суспільство як систему відносин між людьми, з'єднуючим початком якої є норми і цінності. Б. Дюркгейм розглядає суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективних уявленнях.

У структурно-функціональному аналізі за одиницю дослідження приймається "дія", а суспільство представляється як сукупність складних соціальних систем дії (концепція Т. Парсонса, Р. Мертона). Кожен індивід у своїй поведінці орієнтований на "загальноприйняті" образи поведінки. Норми об'єднані в інститути, що мають структуру і володіють функціями, спрямованими на досягнення стабільності суспільства. Ціль структурно-функціонального аналізу складається в кількісній оцінці тих змін, до яких дана система може пристосуватися не на шкоду своїм основним функціональним обов'язкам.

Цей метод доцільний для аналізу способів збереження і регулювання системи, максимальний же його ефект виявляється в порівняльному дослідженні політичної системи.

Структурно-функціональний аналіз включає вивчення функціональних залежностей елементів системи, єдності інститутів влади, відповідності їхньої дії (функціонування) потребам суб'єктів, виявлення того, як реалізується потреба в пристосуванні системи до середовища, що змінюється. В управлінні персоналом важливо виявити функціональну модель системи управління персоналом, що включає:

* функціональну роль співробітників;

* функціонально-необхідні затрати;

* функціональний розподіл праці;

* функціонально-вартісну діаграму;

* функціонально-вартісний аналіз системи управління персоналом;

* функціональні зв'язки управління.

Функціональний метод в управлінні персоналом припускає вивчення залежності між типом організаційної культури та режимом влади взаємозв'язку рівней економічного розвитку і політичного ладу, ступеня урбанізації населення і його політичної активності. Одним з перших функціональний метод у політології застосував Н. Макіавеллі, що проголосив відмовлення від релігійних догм і етичних цінностей при вивченні політики, необхідність аналізу реального життя у його суперечливості, орієнтуючись на вивчення взаємозв'язку і взаємозумовленості різних явищ.

Специфічним проявом функціонального методу є біхевіористський підхід. Його суть полягає у вивченні організації через дослідження поведінки окремих особистостей і груп. Своє обґрунтування стосовно до управління персоналом біхевіоризм одержав наприкінці XIX ст. в США і з тих пір зайняв провідне місце в американській науці, як один з компонентів системного підходу, що полягає у виявленні функції окремих елементів певного соціального утворення.

Сутність методологічного принципу функціонального підходу (Г. Сленсер, Б. Маліновський, А. Г. Радкліфф -- Браун, Е. Дюркгейм, Р. Мертон, Т. Парсонс складається в абсолютизації елементів соціальної взаємодії, що підлягає дослідженню, визначенню їхнього статусу і функцій.

Відповідно до функціонального підходу, організація -- це єдиний організм, що складається з частини, елементів, що виконують певні функції. Останні спрямовані на виконання суспільних потреб і забезпечують цілісність суспільства. Суспільні процеси і явища можна пояснити, аналізуючи їх функції у суспільній системі. Організація зберігає стійкість, оскільки реалізуються всі необхідні для соціального організму функції, у т. ч. функція соціального контролю. Р. Мертон вводить поняття "дисфункції", тобто функції, що руйнує, і визначення латентних функцій. Згідно Мертона, ті самі елементи можуть бути функціональними стосовно одних систем і дисфункціональними стосовно інших. Дисфункції переборюються в процесі поступових змін.

Функціональний підхід вимагає вивчення залежності між різними явищами і навколишнім середовищем. Наприклад, між рівнем соціально -- економічного розвитку і ступенем демократизації суспільства, між економічним і політичним плюралізмом, між культурою, традиціями і політичною активністю населення.

Функціональний метод включає в свою макромодель практичну діяльність, передбачаючи з'ясування сутності і ролі управлінських явищ, їх оцінку з позиції системи цінностей (блага, справедливості, поваги людської гідності).

Теорія раціонального вибору -- загальний термін для різних підходів теорії дії в економічних та соціальних науках. Ці підходи описують раціональну поведінку діючих суб'єктів (акторів).

Основні припущення класичної теорії раціонального вибору вбачаються вже в працях Фукідіда[1]:

·6 Держави -- головні актори міжнародної політики;

·7 Дії держав раціональні;

·8 Зовнішні дії з боку природи, як правило, безладні, але існують винятки;

·9 Основні цілі держав: могутність і безпека.

Поряд з цим теорія раціонального вибору орієнтується на класичну політичну економію Адама Сміта, посилається на «розуміючу соціологію» Макса Вебера та ідеї Ганса Моргентау. Робиться спроба пояснити складні соціальні дії на абстрактних моделях. Раніше представники теорії раціонального вибору бачили перспективи її застосування в можливості встановлення універсальних соціальних законів за аналогією з ньютонівської механікою, проте сучасні дослідники, визнаючи гідності математичних моделей для теоретичних побудов, також вказують на пріоритет причинних пояснень.[2]

Моделі раціонального вибору варіюються від класичної концепції Homo њconomicus (економічна людина) до моделі RREEMM (людина винахідлива, обмежена, оцінююча, очікуюча, максимізуюча) у сучасній соціології. Щодо розуміння переваг раціонального індивіда в наш час[Коли?] відсутня єдність.



6. Охарактеризуйте субЧєктів політичного процесу

Суб'єктами політичного процесу є окремі особи і соціальні групи. Особа виступає як учасник політичного процесу, представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб'єктністю. Виділяють кілька рівнів політичної суб'єктності особи: громадянин, що бере участь у політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську організацію; член політичної партії; громадсько-політичний діяч; депутат; політичний лідер.

Груповим суб'єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури (етнонаціональної, соціально-класової, професійної, територіальної, конфесійної), який усвідомлює власні групові інтереси і намагається їх реалізувати на рівні політичної влади, а також групи тиску, громадські організації, політичні партії та владні структури різного рівня (державного, регіонального, місцевого).

Залежно від сили впливу суб'єктів на процес прийняття політичних рішень суб'єкти політики поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.

До первинних суб'єктів політики належать соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні й релігійні об'єднання.

Серед цих суб'єктів найвпливовішими у політичному житті є етноси, нації та соціально-класові групи.

Етноси і нації виступають суб'єктами політики за таких обставин: на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Соціально-класові групи -- це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви.

Вторинні суб'єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб'єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб'єктів політики належать групи тиску і партії. Групи тиску включають усі об'єднання громадян (профспілки, промислові й торговельні асоціації, культурологічні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, а обстоюють власні інтереси при здійсненні політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи.

Лобі в політиці -- це неформальні кулуарні об'єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів у політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях, особливо в США й Англії, набув статусу легітимності: його діяльність регулюється законодавством. Групи тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, адміністративні органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які висунули їх на політичну арену, надають їм фінансову й ідеологічну підтримку. Партії як вторинні суб'єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом.

До безпосередніх суб'єктів політики належать керівники органів політичної влади, партій і громадських організацій, які беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень.

Суб'єкти політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси. Останні характерні для таких груп, як кліки, мафії, клани.

Кліка -- це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо, партійний лідер і його найближче оточення мають найбільший вплив у партії незалежно від того, що це оточення за офіційним статусом може поступатися іншим впливовим угрупованням цієї організації.

Мафія як строго ієрархізована і глибоко законспірована організація намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. Для цього вона використовує як законні, так і незаконні засоби. На відміну від звичайної організованої злочинності мафія може займати провідне місце в політичній системі (особливо в олігархо-клановій).

7. Дайте аналіз конституційному процесу в Україні

Конституційний процес в сучасній Україні умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1990-1996 роки) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України; другий період (1996-2004 роки) став періодом реалізації Конституції України; третій період (2005 -- донині) позначився процесом внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою2007-2009 років і пошуком легітимних шляхів системного оновлення Основного Закону. Кожному із зазначених періодів конституційного процесу властиві свої особливості, специфіка.

Революційні події 2014 року вимагають нових підходів до періодизації конституційної реформи.

1990-1996