Особливості елементів політичної системи суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

НТУУ «КПІ»

Факультет соціології і права

КУРСОВА РОБОТА

з курсу «Теорія держави і права»

на тему: «Особливості елементів політичної системи суспільства»

Київ 2014

Зміст

Вступ

Розділ 1. Характеристика політичної системи суспільства

1.1 Поняття політичної системи суспільства

1.2 Структура політичної системи суспільства

1.3 Механізм функціонування, функції та типологія політичних систем

Розділ 2. Основні елементи політичної системи суспільства

2.1 Особливості та місце держави в політичній системі суспільства

2.2 Особливості та місце політичних партій в формуванні політичної системи суспільства

2.3 Політичний рух, його риси та особливості

Розділ 3. Правові форми взаємовідносин держави і об'єднань громадян

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність. Актуальність даної теми полягає в аналізі особливостей складових елементів політичної системи, їх ролей та взаємозв'язку.

Предмет дослідження. В даній курсовій роботі висвітленні основні терміни, що стосуються політичної системи суспільства: поняття політичної системи, ознаки, значення для суспільства, висвітлення ролі держави в політичній системі, класифікація основних складових політичної системи.

Рівень розвиненості суспільства будь-якої країни визначається розвитком її політичної системи, чіткістю структури та функціонування. Порівнюючи політичну систему суспільства з громадянським суспільством, дістають методологічні підвалини для розуміння її базисних, вихідних засад розвитку.

У філософській, політологічній та правовій науці пропонується чимало визначень поняття «громадянське суспільство», які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах. На першій план можуть виступати такі його сутнісні риси, як «сукупність індивідів», «не одержавлені суспільні відносини», «реалізація прав та свобод людини» тощо. Ці підходи є виправданими; з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед дослідженням громадянського суспільства в межах різних соціальних дисциплін. Однак при дослідженні громадянського суспільства в контексті юридичної проблематики найбільш обґрунтованим буде наголошування на інституціональній його характеристиці. Отже, громадянське суспільство -- це сукупність громадських інститутів, які сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні природні права і свободи.

Розглянемо суттєві ознаки громадянського суспільства. Громадянське суспільство, його інститути обумовлені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей. Автономний індивід з його потребами та інтересами є антропологічним виміром, активним чинником як формування окремих інституцій громадянського суспільства, так і його функціонування як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на приватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і громадянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, які належать до середнього класу, становлять якісну характеристику виникнення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські об'єднання.

Від розвиненості громадянського суспільства залежать сутнісні, системотворчі характеристики як економічної і соціальної, так і політичної систем. При цьому слід зауважити, що громадянське суспільство не є щось таке, що залишається поза державою й існує незалежно від неї. Саме формування інституцій громадянського суспільства і політичних інституцій здійснювалося одночасно, в тісному зв'язку й переплетенні один з одним. І лише на певному етапі відбулось виділення тих чи інших інституцій, що ознаменувало розмежування громадянського суспільства і політичної системи. Отже, громадянське суспільство і політична система нерозривно пов'язані, між ними відбувається безперервний процес взаємодії та взаємо-обміну.

У розвиненому громадянському суспільстві як цілісній системі на ґрунті економічних, соціальних, правових, культурних та інших відносин і різноманітних форм самоорганізації і самоврядування їх діють відповідно підсистеми -- економічна, соціальна, політична, культурна, інформаційна, ідеологічна тощо. Кожна з них є самостійною системою з властивими їй якостями, що впливає на інші системи, а також зазнає істотного впливу з їхнього боку. Взаємодія підсистем є одночасно певною умовою, середовищем, підґрунтям для розвитку кожної з них.

Суспільство в процесі розвитку прагне до упорядкованості. Цього прагне кожна сфера його життєдіяльності. Таким чином, політична сфера через упорядкування політичного життя організується у політичну систему.

Розділ 1. Характеристика політичної системи суспільства

1.1 Поняття політичної системи суспільства

Розгляд такого складного питання і явища як політична система слід почати з тлумачення поняття "система". «В перекладі з грецької термін "система" означає ціле, що складається з частин. Тобто система є цілісна, порядкова множинність елементів, взаємодія яких породжує нову якість, не притаманну її частинам.» [8, с.135]. Такі ознаки повністю підходять до політичної системи. У навколишньому світі існують різноманітні системи. На певному етапі виникає політична система як одна з форм соціального руху матерії, що пов'язана з особливою формою діяльності людей -- політикою.

Політика є важливим компонентом життєдіяльності будь-якого суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі своїх власних об'єктивних закономірностей. Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя.

Тому, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв'язок між ними, функції та ін. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики у суспільстві.

Поняття політичної системи в науку ввійшло зовсім недавно, у зв'язку з розширенням сфери, яка охоплювалася політичними процесами. «У ХХ ст. держава втратила монопольне положення в якості єдиного інструмента політики. В останні роки наука досягла значних успіхів у розвитку теорії політичної системи в аналізі її практики. Втілюється розробка загальних питань, аналізуються елементи політичної системи, досліджуються політичні партії, політичні норми, політичний режим, політична ідеологія тощо.» [10, с.237].

«Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства в наслідок його поділу на класи та появи держави. У процесі еволюції державно-організованого суспільства політична система стає більш складною та розгалуженою. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлений рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.» [5, с.147]

В суспільстві з протилежними класовими інтересами, як правило, складаються дві політичні системи: господарюючого класу і класу пригнічених. Якщо перші складають суб'єкт влади то другі - суб'єкт боротьби проти неї.

«Матеріальною основою політичних систем є економічні зв'язки. Вони в свою чергу обумовлені суспільним поділом праці, в рамках якого набувають стійкості і стабільності політичні відносини. А отже, в таких межах виникають державні організації, а саме в них вони стають найбільш оптимальними.»[15, с.17]

В умовах рабовласництва політична система виступала перш за все як система державних органів. Причому вона включала в себе зв'язки як по вертикалі (повне підпорядкування, підконтрольність і підзвітність органу влади, вищого за рівнем), так і по горизонталі (між рівними адміністративно-територіальними органами, створюючи їх єдність). І якщо зв'язки по горизонталі при унітарному устрої політичного життя були прерогативою представника вищої влади (намісника монарха), то вертикальні - найвищої влади (монарха). При федеративному і конфедеративному устрої політична система являла собою сукупність зв'язків між державами як суб'єктами федерації і конфедерації. Поява в рабовласницькому суспільстві політичних партій означало формування нової політичної системи - системи партійної. На відміну від системи державних органів вона з'єднувала невладні органи, а суспільні організації. Взаємодія партійних і державних політичних систем вело до створення до третьої їх різновидності - партійно-державних, де обидві системи виступали підсистемами, що забезпечувало партіям більш безпосередній вплив на політику держави.

Цілісність політичної системи визначалась межами стійкості економічних зв'язків. Найповніше це виявилося в ранньофеодальний період, коли держава натурального господарства могла створити життєздатні державні утворення в межах власності феодала, якому належала роль системоутворюючого суб'єкта.

Особливу політичну систему, створювала церква. Тут в ролі системоутворюючого суб'єкта виступало папство, а матеріальними носіями ставали не тільки церкви (церковні общини), але й монастирі, ордени монахів (бенедиктів, тамплієрів і ін.). Із всіх чинників політичних систем, що існували в умовах феодалізму, саме церковний був найстійкішим, фактично об'єднуючи адміністративними зв'язками стійкість державної політичної системи і зумовлював темпи формування внутрішнього ринку держави.

Буржуазна епоха породила принципово нове соціальне явище в політичному житті суспільства - стійке політичне протистояння двох протилежних політичних систем: буржуазної і пролетарської. Привілейоване становище в ній займала буржуазна політична система, оскільки включає в себе органи державної влади. Держава виступала головним політичним інститутом. Тільки вона наділена законодавчими і виконавчими функціями влади, що дає можливість для збереження свого привілейованого становища, використовувати любі засоби політичної протидії на протилежну систему аж до застосування насильства. Крім держави політична система буржуазії спиралася на політичні партії (не тільки правлячу, але й опозиційні), релігійні, а також суспільні організації, які допомагали буржуазії утримувати політичну владу.

«На відміну від буржуазної, політична система пролетаріату лишень бореться за владу оскільки через механізм влади можна втілити свої програми. Саме тому її партія виступає системоутворюючим суб'єктом, який об'єднує на основі програмних вимог свого класу різні форми революційних і демократичних рухів»[4, с.24-25].

Сучасні теорії політичних систем ґрунтуються на баченні політики як самостійної цілісності, що має свою окремішню мету, яка не зводиться ні до релігії, ні до моралі, ні до економіки. Таке бачення політики знаходимо ще у Аристотеля, Т. Гоббса, Н. Макіавеллі та ін. Однак «обґрунтування і поширення поняття «політична система» отримало лише в середині XX ст., коли в результаті накопичення значного обсягу інформації про окремі види політичної поведінки, політичної організації виникла необхідність її систематизації та створення теоретичної основи, яка б показувала політичне життя як одне ціле»[6, ст.70].

Російський вчений А.І.Демидов вважає, що «політична система - це сукупність взаємодіючих між собою норм, ідей і політичних інститутів, заснованих на них, установ і дій, що організують політичне життя, взаємозв`язок громадян і держави» [7, с.116].

О.Ф.Скакун вважає, що «політична система суспільства - це упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади».[12, с.67]

М.Н.Марченко вважає, що під політичною системою слід розуміти сукупність державних, партійних і громадських органів і організацій, які приймають участь у політичному житті певної країни. [11, с.324]

М.С.Кельман і О.Г.Мурашин визначають поняття політичної системи, що це «універсальна керівна система державно організованого суспільства, компоненти якої зв'язані політичними відносинами і яка, в кінцевому результаті, регулює виробництво і розподіляє соціальні блага» [8, с.123].

В.В. Сухонос вважає, що «політична система - державні і недержавні інститути, що здійснюють політичні функції»[13, с.57].

Таким чином, в юридичній науці не склалося однозначного підходу до

розуміння політичної системи суспільства. Одні вчені вживають даний термін у вузькому розумінні, інші - в широкому. Детальніше поняття широкого і вузького розуміння буде розглянуто в частині, яка стосується структури політичної системи.

1.2 Структура політичної системи суспільства

«Політична система суспільства розглядається у широкому та вузькому розумінні: в широкому -- система "матеріальних" та "нематеріальних" компонентів, пов'язаних політичними відносинами з приводу здійснення політичної влади; у вузькому -- взяті у поєднанні та взаємодії державні, громадські організації, трудові колективи та інші політичні інститути, що беруть участь у здійсненні політичної влади (політична організація суспільства)» [8, с.123].

Кожна система суспільства, в тому числі й політична система, являє собою цілісну, впорядковану єдність і взаємодію елементів.

Вирізняють такі елементи політичної системи:

а) суб'єкти (носії) політики;

б) політичні норми і принципи;

в) політичні відносини, стосунки;

ґ) політичний процес;

д) політичний режим;

є) політична свідомість;

є) політична культура;

ж) політична діяльність.

Існує кілька підходів до вивчення цих складних компонентів взаємин між різними соціальними групами і їх політичними інститутами.

«Інституціональний підхід полягає не тільки у визначенні та виділенні інститутів, що формують політичну систему (організацію) суспільства, але й в аналізі її елементно-структурних, суб'єктно-інституціональних і, зокрема, формально-юридичних сторін.

Функціональний підхід дає змогу розглянути політичну систему з точки зору напрямків її діяльності, особливостей розвитку політичного процесу і реалізації політичного режиму як системою в цілому, так і її окремими інститутами чи групами інститутів.

Регулятивний підхід відображає особливість функціонування політичної системи суспільства на основі політичних норм усієї системи нормативного регулювання (звичаїв, традицій, принципів, норм права, моралі, корпоративних норм).

Ідеологічний підхід відображає особливість поглядів, ідей тих чи інших дослідників на проблему буття політичної системи суспільства, він спрямований на формулювання конкретної політичної теорії.

Комунікативний підхід являє собою аналіз політичної системи з позиції системоутворюючих зв'язків і відносин між різними її інститутами» [8, ст.123].

Розглянемо вказані елементи політичної системи більш детально. Систему суб'єктів політичної системи іноді називають політичною організацією суспільства. Це -- система всіх інститутів, організацій, установ, включаючи людей, а також механізм керівництва і управління, за допомогою яких здійснюється політична влада. Поняття керівництва і управління тісно між собою пов'язані. Керівництво входить у систему управління суспільством і виступає її ядром. В управлінні обов'язковими елементами є наявність влади і керівництва.

Суб'єкти політики -- носії політичної влади, а саме: соціальні спільноти, прошарки, державні і громадські організації, політичні партії і рухи, трудові колективи та інші групи людей, а також політичні особи.

Політичні норми -- правила поведінки, що регулюють політичні відносини суб'єктів політики. З одного боку, політичні норми - засіб політичної оцінки тих чи інших соціальних явищ і процесів, а з іншого -- встановлюють поведінку суб'єктів політики відповідно до конкретної політичної ситуації. До їх складу належать: норми права, норми політичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя тощо.

Політичні відносини -- вид суспільних відносин, що складаються між суб'єктами політики з приводу здійснення політичної влади.

Політичний процес -- сукупна діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства.

Політичний режим -- це політичний стан суспільства, що реально складається і характеризується якісними та кількісними показниками участі народу, націй, соціальних груп, окремих громадян у здійсненні політичної влади.

Політична свідомість -- це система ідеологічних і психологічних елементів (ідей, теорій, поглядів, переконань, почуттів, звичок) щодо діючої чи бажаної політичної системи суспільства.

Політична культура -- це знання, досвід суб'єктів політичної системи у політичній сфері діяльності, вибір варіантів поведінки, сприйняття і засвоєння системи політичних цінностей.

Політична діяльність -- сукупність певних дій та вчинків її учасників.

Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім вузьке поняття політичної системи, що з огляду на попереднє розуміння виокремлює її інституціональний аспект і саме тому його можна назвати політичною організацією суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політичною організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії:

1) державу як інститут управління, тобто орган (система
органів) здійснення політичної влади та управління в загально
національному вимірі;

2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть
участь у виборах і діяльності представницьких органів влади;

3) об'єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.

1.3 Механізм функціонування, функції та типологія політичних систем

Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через

функції політичної системи.

Основні функції політичної системи:

1) цілепокладальна (стратегічна). Полягає у визначенні цілей та завдань суспільства, виробленні програми його життєдіяльності;

2) організаторська. Полягає в мобілізації людських,матеріальних і духовних ресурсів для досягнення поставленої мети;

3) інтеграційна. Означає об'єднання громадян та їх колективів навколо загальних соціально-політичних цілей і цінностей панівної ідеології та культури, узгодження різноманітних інтересів держави і соціальних спільнот;

4) регулятивна. Полягає у встановленні «правил гри», тобто норм, на основі яких функціонує політична система та окремі її суб'єкти;

5) дистрибутивна. Передбачає розподіл матеріальних і духовних цінностей у суспільстві відповідно до інтересів збереження існуючої системи власності та влади;

6) ідеологічна. Означає формування політичної свідомості, залучення членів суспільства до політичної участі та діяльності.

При цьому основною функцією політичної системи виступає владне опосередкування соціальних інтересів. Його необхідність пов'язана з розривом між безперервно зростаючими потребами різних соціальних спільнот і обмеженими ресурсами для їх повного або принаймні справедливого задоволення. «Активна опосередкуюча діяльність політичної системи, перш за все, спрямована на те, щоб запобігати можливим конфліктам, «знімати» їх гостроту і використовувати «різницю потенціалів» політично виражених потреб для забезпечення динамічного суспільного розвитку»[8, ст.97].

Механізм функціонування політичної системи вперше схематично зобразив у своїх працях американський політолог Д. Істон. Він показав політичну систему як організм, який саморегулюється і розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззовні, тобто команди.

За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з оточуючого соціального та культурного середовища надходять імпульси -- вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

Вимоги -- це перший вид імпульсів на вході системи, і їх характер може бути різним -- від вимог до властей з приводу підвищення заробітної плати, розподілу благ та послуг, якості освіти, тривалості робочого дня, охорони прав і свободи громадян до питань охорони здоров'я, забезпечення громадського спокою і т. д.

Другий вид імпульсів на вході -- це підтримка. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. д.) через виконання законів та інших розпоряджень державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.

Д. Істон називає три об'єкта підтримки:

1) політичне суспільство -- група людей, які взаємопов'язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці;

2) "режим" -- основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;

3) правління, до якого відносять людей, котрі беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.

Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регулярно надходити до системи, інакше вона буде працювати з перервами або зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагувати на соціальну інформацію, яка надходить, що призводить до її застою.

Ставлення до вимог, які надходять від різних шарів населення, значною мірою залежить від типу політичної системи. Антидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи, як правило, розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, котрі вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на які і на яких воно може впливати.

На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з'являються авторитетні політичні рішення і політичні дії влади з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, політичних заяв про політичні наміри та політичні дії і т.д.

Окрім щойно перелічених внутрішніх ланок, механізм функціонування політичної системи включає ще й одну зовнішню -- так званий виток зворотного зв'язку, через який вироблені механізмом політичної системи та прийняті на її виході політичні вирішення перероблених проблем впливають на наступні підтримки, вимоги та протидії, що знову й знову надходять до системи.

Кожна країна має політичну систему, що зростає на тлі своєрідного, навіть неповторного природного, соціального, економічного та духовного середовища й відповідно до власних внутрішніх, політичних, обставин, досвіду і традицій, теж по-своєму унікальних.

Однак, попри все неозоре розмаїття політичних систем конкретних суспільств, необхідним є певне їх розбиття по групам. Існують різні форми групування: емпірична класифікація, типологізація, систематизація тощо. Особливо популярною виявилася типологізація -- знаходження основних форм політичних систем на підставі різних критеріїв, роль яких відіграють сутнісні й домінантні ознаки.

Скажімо, Платон, Аристотель і Полібій типологізували політичні системи (які вони, щоправда, ще не відрізняли від держав) за формами правління. Точніше -- за їхньою кількісною та якісною ознаками і на основі єдності обох ознак водночас. За кількісною -- на єдиновладдя, владу небагатьох і владу більшості. За якісною ж -- на правильні та неправильні. Ґрунтуючись же на обох ознаках водночас, згадані античні мислителі в якості типів політичних систем отримали, відповідно: а) правильне єдиновладдя (царство або ж монархія) і неправильне єдиновладдя (тиранія); б) правильна влада небагатьох (аристократія) і неправильна влада небагатьох (олігархія); в) правильна влада більшості (демократія, що відповідає законам -- у Платона; політія -- в Аристотеля; демократія -- у Полібія) і неправильна влада більшості (демократія насильницька, що не відповідає законам -- у Платона; демократія -- в Аристотеля; охлократія, влада юрби -- у Полібія).

Чимало типологій, теж за різними критеріями, пропонується й представниками сучасної філософії політики.

Наприкінці 50-х pp. XX ст. Г. Алмонд виділив такі чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, доіндустріальпий чи частково індустріальний, тоталітарний. «Характерними рисами англо-американської політичної системи є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність. У континентально-європейських політичних системах (ФРН, Австрія, Швейцарія та ін.) домінують елементи, притаманні англосаксонській політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які прийшли з доіндустріальної епохи. Доіндустріальпий і тоталітарний типи політичної системи характеризуються, як правило, відсталістю, нестабільністю, низьким рівнем політичної культури»[8, ст.125].

Доволі широко використовуються й інші критерії типологізації політичних систем суспільства. Наприклад, політичні системи часто-густо типологізують:

а) за характером взаємодії з середовищем -- на закриті та відкриті;

б) за типом суспільства -- на традиційні, тоталітарні та модернізовані демократії;

в) за формами державно-адміністративного устрою -- на унітарні,
(з єдиною централізованою системою органів влади та правосуддя на усій території); федеральні (формуються з політичних одиниць з певною політичною самостійністю); конфедеративні (союз незалежних політико-державних утворень).

Розділ 2. Основні елементи політичної системи суспільства

2.1 Особливості та місце держави в політичній системі суспільства

З появою держави і права в суспільстві виникли нові види суспільних відносин: політичні і правові. Це спонукало до виникнення політичної і правової систем. Держава є одним з найважливіших інститутів будь-якого суспільства, що формувався і вдосконалювався разом із розвитком людської цивілізації. За нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника і напевне, не буде знайдено в найближчому майбутньому.

«Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути важелі державного управління. У самій державності з точки зору реалізації політичних інтересів та програм провідними виступають такі державні інститути, як парламент та уряд. Депутати парламенту та члени уряду, яких приводить на посади політична партія, що перемогла на виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому кваліфікуються як політичні службовці» [7, ст. 49].

Слід зазначити, що державу не можна ототожнювати з політичною системою, її слід розглядати в якості важливої складової частини цієї системи, яка входить в неї не як сукупність різних органів, а як цілісний інститут.

«Місце і роль держави в політичній системі суспільства визначаються такими основними моментами:

1) держава організує та формалізує політичну систему. Конституційному регулюванню піддається або вся політична система, або, як мінімум, головний її елемент -- держава;

2) держава має у своєму розпорядженні розгалужену систему юридичних засобів, що впливають на найбільш значущі суспільні відносини. Держава не тільки видає нормативно-правові та індивідуальні акти, а й забезпечує їх реалізацію. Інші суб'єкти політичної системи теж можуть мати у своєму розпорядженні юридичні важелі впливу (наприклад, політичні партії володіють правом контролювати виборчий процес). Проте такі засоби впливу виникають не із природи суб'єктів політики, а в результаті того, що держава наділила їх відповідними правами;

3) державна влада є центром, навколо якого обертається світ політичних явищ. Сучасна держава є одночасно й ареною політичної боротьби за владу, і метою цієї боротьби;

4) держава є політичною самоорганізацією всього суспільства. Якщо партії та громадські організації представляють інтереси окремих соціальних груп, то держава виражає загальний інтерес;

5) держава здійснює узгодження та інтеграцію різнорідних інтересів шляхом видання нормативно-правових актів, які встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки. Індивіди, соціальні групи, громадські організації у своїх взаєминах керуються цими правилами поведінки;

6) вплив держави на суспільство здійснюється за допомогою спеціального апарату управління: законодавчих,виконавчих, судових, контрольно-наглядових органів. Політичні партії та громадські організації також мають свої постійно діючі апарати, покликані забезпечувати їх нормальне функціонування. Проте на відміну від державного апарату вони не мають у своїй структурі органів легального примусу;

7) держава представляє суспільство на міжнародній арені, від його імені проводить зовнішню політику, є його офіційним представником у міжнародних справах»[8, с.100-101].

Таким чином, можна сформулювати основні ознаки і особливості, які відрізняють державу від громадських об'єднань:

1) у кожній політичній системі суспільства може існувати лише одна держава, а громадських об'єднань -- багато;

2) держава -- організація всього населення, а громадські об'єднання -- частини населення;

3) лише держава є одноособовою повновладною організацією в масштабі всієї країни, здатною захистити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території;

4) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який займається управлінням громадськими справами;

5) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальні установи та заклади примусового характеру і має монопольне право застосовувати примус на своїй території, в той час як громадські об'єднання позбавлені цих ознак;

6) лише держава має монопольне право видавати юридичні норми, обов'язкові для всього населення, і забезпечувати їхню реалізацію. Громадські об'єднання приймають програми, статути, поточні рішення, що мають внутрішньо організаційне значення;

7) лише держава має монопольне право встановлювати і стягувати податки, формувати загальнонаціональний бюджет;

8) лише держава є офіційною особою (представником усього народу) всередині країни і на міжнародній арені -- суверенною організацією. Громадським організаціям такі якості і функції не властиві. Вони вирішують локальні за своїм змістом та обсягом завдання у суворо визначеній сфері громадського життя.

2.2 Особливості та місце політичних партій в формуванні політичної системи суспільства

Історично політичні партії складалися як об'єднані спільним інтересом групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку суспільства і держави, діяльність яких безпосередньо була спрямована на завоювання державної влади. Термін "партія" (від лат. partio - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину великої спільноти. Прообрази сучасних політичних партій сформувалися ще за античних часів -- у Стародавній Греції та в Римі. Тобто, помилкова була б думка про те, що партії - це феномен нового часу, оскільки вони існували ще з часів рабовласництва.

У Стародавніх Афінах протистояли партії Перікла і партія Алківіада, демократи і аристократи. Партія братів Гракхів (популяри) в Стародавньому Римі могла проголосити себе народною, а протилежна їй партія Сули (оптимати) - патриціанською. В основних своїх проявах вони небагато чим відрізнялися від партій сьогоднішнього типу. І проблеми в них були схожі: боротьба за лідерство в правлячій групі, складності з формуванням програми, пошуками соціальної бази, залученням на свою сторону виборців і т.д. Аристотель згадує про три партії: гори, рівнини і прибережної частини. В процесі еволюції політичної системи посилився вплив церкви на її функціонування, що відобразилося у відомому протистоянню прибічників світської влади папи і сильної королівської влади.

Першими прототипами сучасних партій вважаються британські “торі” (консерватори) та “віги” (ліберали). Поява партій була спричинена капіталізацією суспільства, коли народжена буржуазія щораз активніше заявляла свої претензії на владу.

У XIX сторіччі, з виходом на політичну арену робітництва, у Західній Європі з'являються прототипи сучасних соціал-демократичних партій. Слід зазначити, що в ті часи, як і сьогодні, ставлення як населення в цілому, так і окремих мислителів і державних діячів до партій аж ніяк не було однозначним.

Послідовниками теорії Ж.-Ж. Руссо про загальне благо партії розглядалися як зло, як засіб роз'єднання суспільства, вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу в цілому. Приблизно так оцінювали роль партій і «батьки-засновники» Конституції США (Дж. Вашингтон, Т. Медісон, О. Гамільтон та ін.) і деякі видатні діячі французької революції (Ж. де Лафайєт).

Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX сторіччя одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження в переважній більшості країн прямих, рівних і загальних виборів при таємному голосуванні.

Щодо тлумачення поняття "політична партія" серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша -- добровільність об'єднання.

«Політичні партії -- добровільні об'єднання громадян, які є прихильниками певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, мають замету сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах»[8, ст.125].

Ознаки політичних партій:

· добровільність об'єднання;

· певна тривалість існування в часі;

· наявність організаційної структури;

· прагнення влади;

· пошук народної підтримки.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.

Кожна партія повинна мати:

· ідеологію;

· політичну платформу;

· організаційну структуру;

· певні методи й засоби діяльності;

· соціальну базу;

· електорат (виборців, які голосують за неї).

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, що проявляється в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єднань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів). Основна метою діяльності політичної партії є здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі -- економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію і тактику своєї поведінки на різних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Роль політичних партій у політичній системі для сучасного суспільства полягає в тому, що «вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі»[14, ст.62-63]. політичний законний громада правовий

Політичні партії забезпечують зв'язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.

Політичні партії за умов демократичного політичного режиму виконують такі функції:

1) виявлення та акумуляції політичних настроїв;

2) представництва політичних інтересів різних соціальних груп;

3) формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку суспільства та держави;

4) забезпечення конкуренції політичних поглядів;

5) підготовки кадрів для політичної діяльності;

6) реалізації політичних програм через загальнонаціональні інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);

7) політичного опонування (у разі поразки на виборах).

Партії в політичній системі у свою чергу утворюють партійну систему. «Партійна система -- це сукупний зв'язок партій, які діють у межах своїх програм і статутів та ведуть боротьбу за державну владу. Як суб'єкти формування владних відносин, партії великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, політичну стабільність суспільства, формують розвиток демократичних держав»[8,ст.126].

У країнах із демократичною політичною системою визнається політична різноманітність і багатопартійність. Більше того, вони мають право формувати вищі органи держави шляхом висунення своїх представників у парламент чи до складу уряду. Суспільству відомі два різновиди партійних систем.

Одна з них заснована на монополії правлячих партій. Це досягається шляхом заборони діяльності опозиційних партій або безроздільним пануванням тих із них, які отримують відчутну організаційну чи фінансову підтримку. Інша -- характеризується помітною багатопартійною різноманітністю. До влади приходить партія, яка перемогла на парламентських виборах. Така партійна система втілює дійсний політичний плюралізм, який існує в суспільстві.

Партії виступають динамічною силою розвитку політичної системи. Цивілізоване людство поки що не придумало більш дієвого і оперативного способу, ніж політична гра партій, під час якої виробляються досяжні орієнтири суспільного розвитку і реалізуються національні інтереси держав.

2.3 Політичний рух, його риси та особливості

Розвиненість політичної системи, ступінь її демократизації, масштабність інститутів громадянського суспільства зумовлюють (і зумовлюються) різноманіттям форм і проявів суспільно-політичного життя. Велику роль у цих процесах відіграють суспільно-політичні рухи, що намагаються впливати на владу, але самі до неї не прагнуть.

Друга половина і особливо кінець XX ст. характеризуються збільшенням кількості і посиленням ролі суспільно-політичних рухів, що говорить про залучення в політику величезного числа людей. Причинами виникнення суспільно-політичних рухів є: 1) затвердження плюралізму в різних сферах суспільного життя; 2) різкі зміни політичної, економічної, ідеологічної ситуації; 3) криза віри в політичну владу; 4)зростаючий культурний рівень широких мас населення; 5) реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей; 6) дедалі більшим руйнування життєвого середовища людини - виникненням екологічної катастрофи; 7) стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об'єднанню; 8) актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя та ін.

«Характерними рисою політичного руху є наявність кількох чи одного лідера, за яким йдуть люди. Крім того, для руху обов'язковою є ідея. Прикладом політичного руху може бути Народний Рух за часів лідерства В. Чорновола або чартистський рух у Великобританії чи різного роду революційні рухи (гусити в Чехії або так звана революція 1905-1907 років)»[13,с.57]. Характерними рисами для суспільно-політичних рухів також є: однорідність або неоднорідність (в залежності від соціальної спрямованості); різноманітність соціальних верств, що беруть в них участь; організаційна нестійкість; відмінності у взаємодії з офіційною владою.

Суспільно-політичні рухи виконують важливі функції:

· об'єднують інтереси, настрої широких різнорідних шарів населення;

· висувають мету, розробляють способи її досягнення, створюють велику політичну силу, зосереджену на вирішенні конкретного політичного завдання;

· керують масовими виступами;

· здійснюють контроль за діяльністю структур влади і допомагають у реалізації інтересів конкретної особи і різних соціальних груп у суспільному житті.

Існують різні варіанти взаємин суспільно-політичних рухів з партіями.

«Політичні рухи можна охарактеризувати як більш масові порівняно з партіями, але менш організовані політичні об'єднання громадян, які створюються для об'єднання зусиль щодо вирішення найгостріших конкретних політичних питань і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми. Діяльність політичного руху має, як правило, тимчасовий характер і завершується при досягненні конкретної мети, для якої він був створений, або його розпадом, або перетворенням на одну чи кілька політичних партій»[14, с.64].

Суспільно-політичні рухи можуть існувати самостійно, не вступаючи в які-небудь відносини з партіями. Це відбувається в тому випадку, коли учасники рухів, маючи певний політичний інтерес, не задоволені діяльністю партій (тому що партії не виражають їхні інтереси, а також не здатні знайти спільну мову з учасниками рухів і залучити їх на свою сторону). Багато учасників рухів взагалі не хочуть пов'язувати себе партійністю.

Деякі руху створюються за ініціативою окремих партій або їх блоку. Це відбувається в тому випадку, коли партіям вдається залучити до боротьби за висунуте політичне завдання широкі маси безпартійних. Партії можуть брати руху під контроль, керувати ними (наприклад, за стихійними масовими виступами протесту, соціальним середовищем яких є найменш соціально захищені верстви, можуть стояти партії, які дотримуються стратегії дестабілізації суспільної системи).

Домігшись успіху у вирішенні поставлених завдань, політичні рухи зазвичай припиняють своє існування (так сталося, наприклад, з рухом проти розміщення крилатих ракет у Європі та ін.) Але в ряді випадків, коли висунуті завдання занадто складні, а боротьба за їх вирішення вимагає тривалих, великих зусиль і доступу до важелів влади, політичні рухи набувають ознак партії і перетворюються в неї (так, наприклад, сталося з рухом «зелених»).

Розділ 3. Правові форми взаємовідносин держави і об'єднань громадян

Право громадян на свободу об'єднання регулюється Конституцією України та Законами України.

Зокрема в ст.36 Конституції України зазначається, що «громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадянського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» [1; с.13].

При розгляді питання про місце і роль держави, як особливої ланки в політичній системі суспільства важливе значення має розкриття характеру взаємодії держави з громадськими об'єднаннями.

У взаємодії держави і об'єднаннями громадян відображається загальність їх кінцевої мети і завдань, єдність принципів побудови і функціонування, виникнення всіх державних і недержавних об'єднань тощо.

«Укріплення і розвиток загальності і єдності всіх державних і суспільних організацій -- свідчення подальшого розвитку демократії, яка забезпечує активну участь всіх членів суспільства в управлінні як державними, так і суспільними справами.

Взаємовідносини між ними будуються по-різному в залежності від місця і ролі тих чи інших суспільних формувань, від характеру їх діяльності, від поставлених перед ними цілей і завдань. Це -- співпраця, взаємодопомога, координація, управління зі сторони держави діяльністю деяких суспільних організацій, визначення загального напрямку їх діяльності, нагляд і т.д. При цьому зберігається внутрішня самостійність суспільних організацій, їх відносна незалежність у вирішенні питань на основі принципів самоуправління і самодіяльності.

Правове закріплення різних аспектів діяльності суспільних організацій і їх взаємовідносин з державою сприяє їх укріпленню, розкриттю всіх закладених в них потенціальних можливостей» [10; с.246-247].

В Україні основними законами, які регулюють правові відносини між державою та об'єднаннями громадян є Закон України «Про політичні партії в Україні» та Закон України «Про громадські об'єднання».

Законом України "Про політичні партії в Україні" закріплюється юридичне визначення поняття політичної партії, встановлюється порядок створення та припинення діяльності партій, запроваджуються основні принципи їх організаційної побудови, форми участі в політичному житті, джерела фінансування тощо. Згідно з Законом відносини між державою та політичними партіями будуються на засадах партнерства та законності. Держава визнає значимість громадської ініціативи, виступає гарантом дотримання прав, забезпечує правову, інформаційну, організаційну підтримку політичним партіям, зареєстрованим у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про політичні партії в Україні" політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Стаття 3 зазначає, що політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим
Законом порядку.

Політичні партії є рівними перед законом.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх
посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні
політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.

Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених Законом України «Про політичні партії в Україні».

Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Порядок створення політичної партії визначений статтею 10 Закону, згідно з якою рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах. Ці підписи повинні бути зібрані не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя, Автономної Республіки Крим.

Слід зазначити, що Закон України "Про політичні партії в Україні" передбачає, що діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій.

Статтею 11 Закону України "Про політичні партії в Україні" передбачено, що політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію у встановленому Законом порядку своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі, Автономній Республіці Крим.

В Україні визначальна роль в реалізації права громадян на об'єднання належить Міністерству юстиції та його територіальним органам - здійснює відповідно до закону реєстрацію політичних партій та державний контроль за додержанням політичними партіями вимог Конституції, законів України, а також положень статутів політичних партій.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах.

Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.

«Членами політичних партій не можуть бути:

· судді;

· працівники прокуратури;

· працівники органів внутрішніх справ;

· співробітники Служби безпеки України;

· військовослужбовці;

· працівники органів доходів і зборів;

· персонал Державної кримінально-виконавчої служби України

На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії»[3,ст. 6].

Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. Зазначена норма відповідає принципам міжнародного права, у відповідності з якими примусовий розпуск або ж заборона політичних партій є мірами виняткового характеру і повинні бути результатом судового висновку про неконституційність цих партій.

Закон України «Про громадські об'єднання» визначає правові та організаційні засади реалізації права на свободу об'єднання, гарантованого Конституцією України та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об'єднань.

Стаття 1 цього Закону дає таке трактування поняття «громадське об'єднання» - це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.