Стратегії політичної конвертації суспільних капіталів у пострадянських державах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 323

Стратегії політичної конвертації суспільних капіталів у пострадянських державах

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Наталіна Наталія Олегівна

Київ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Донецькому національному університеті.

Науковий керівник: кандидат політичних наук, доцент Нагорняк Тетяна Леонтіївна, Донецький національний університет, доцент кафедри політології.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Цвих Володимир Федорович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри політології;

кандидат політичних наук Сириця Тарас Федорович, Верховна Рада України, помічник-консультант народного депутата.

Захист відбудеться « 18 » травня 2009 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, к. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «14» квітня 2009 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що результати політичної трансформації в Україні та тих пострадянських державах, політичні режими яких класифікуються як гібридні або напівконсолідовані автократії, залишаються невизначеними та далекими від задекларованого на початку трансформаційного періоду демократичного ідеалу. Маючи приблизно однакову об'єктивну структуру політичного поля, пострадянські країни продемонстрували різні моделі політичної трансформації. Основна причина істотних розбіжностей у перебігу та результатах політичної трансформації - у суб'єктивних діях політичної еліти як основного агента трансформаційних змін. Системна трансформація пострадянських держав може бути якісним етапом модернізації, тільки коли власні інтереси і стратегії еліти не суперечать загальній модернізаційній логіці. Тому дослідження стратегій накопичення і конвертації суспільних капіталів політичною елітою пострадянських країн є важливим для розуміння напрямку й якісних характеристик трансформації політичного поля цих соціумів. Для України тема дослідження є особливо актуальною, оскільки зміна правлячої еліти опозиційною у контексті подій «помаранчевої революції» 2004 року не призвела до якісних змін темпів та результатів трансформації, а також до демократизації політичного поля. Академічні дослідження ролі політичної еліти у політичній трансформації пострадянських держав роблять акцент переважно на таких факторах як кількісний та якісний склад еліти (І.Бекешкіна, О.Криштановська), джерела рекрутування еліти (О.Траверсе, А.Пахарєв), констеляція різних фракцій еліт та відносин між ними (В.Я.Гельман), структурування інтересів різних сегментів еліти (О.Куценко) та ін. Автор вважає більш доцільним досліджувати політичну еліту пострадянських держав, апелюючи в якості методології до концепції конвертації суспільних капіталів. Вона дозволила розглянути стратегії політичної еліти України у трансформаційний період у порівняні із трьома іншими пострадянськими країнами, що демонструють різні типи політичних режимів, а саме Грузією, Молдовою та Литвою, через сукупність суспільних капіталів еліти та специфіку конвертаційних стратегій, які вона втілює для досягнення власної мети, що не завжди співпадає із задекларованою стратегією реформування суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи відповідає науковим планам Донецького національного університету, науково-дослідницькій темі кафедри політології «Методологія аналізу комунікативних процесів в соціально-політичній сфері українського суспільства» (№ 02-157-40) та програмам досліджень «Лабораторії соціальних досліджень та політичного аналізу» (Донецьк, Україна).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження - виявити специфіку та результати політичної трансформації в Україні, Грузії, Молдові та Литві через групові та індивідуальні стратегії накопичення і конвертації суспільних капіталів політичної еліти цих соціумів.

Досягнення обраної мети обумовило наступні завдання:

сформулювати основні положення концепції конвертації суспільних капіталів, етапи ії становлення, виявити форми капіталів, які відіграють істотну роль у політичному полі, та доцільність використання даної концепції як методології для дослідження ролі політичної еліти у пострадянських державах і, безпосередньо, в Україні;

з'ясувати особливості політичної трансформації пострадянських країн як процесу конвертації суспільних капіталів;

дослідити зв`язок між сукупним капіталом і конвертаційними стратегіями опозиційних і правлячих еліт під час зміни влади та якісною динамікою політичного поля і типом політичного режиму України, Молдови, Грузії та Литви (на початку ХХІ ст.);

розглянути основні типи та механізми конвертації капіталів індивідуальними акторами в українському політичному полі;

провести дослідження політичної кар'єри Ю.Тимошенко як case-study конвертаційних стратегій українських індивідуальних політичних акторів.

Об'єкт дослідження - політична трансформація пострадянських держав.

Предмет дослідження - стратегії накопичення і конвертації суспільних капіталів груповими та індивідуальними політичними акторами України, Грузії, Молдови та Литви у трансформаційний період (на початку ХХІ ст.).

Задля розв'язання поставлених задач було використано наступні методи: політичний конвертаційний опозиційний капітал

Метод якісного компаративного аналізу використовувався для виявлення особливостей конвертації суспільних капіталів опозиційною елітою України, Грузії, Литви та Молдови у контексті здобуття статусу правлячої еліти. Оскільки у дослідженні простежувалася динаміка об'єктивної структури політичного поля зазначених пострадянських держав протягом перших 7 років ХХІ ст., використовувався такий різновид компаративного аналізу як крос-темпоральне синхронне порівняння.

Формальний метод дозволив представити результати компаративного дослідження у вигляді моделі хвильової динаміки циркуляції політичних еліт України, Грузії, Литви та Молдови у трансформаційний період (на початку ХХІ ст.).

Структурний метод допоміг автору дослідити структуру сукупного капіталу правлячої та опозиційної еліт та роль кожної форми капіталу у контексті процесу зміни влади у Грузії, Молдові, Литві та Україні.

Метод «case study» - дослідження окремих випадків, що відхиляються від загальних тенденцій - був використаний автором для дослідження конвертації суспільних капіталів політиком Ю.Тимошенко.

Результати «case study» дослідження представлені за допомогою граф-моделі у вигляді моделі життєвого циклу політика Ю.Тимошенко.

Аналіз конвертаційних особливостей на кожній конкретній фазі життєвого циклу ґрунтувався на методиці прикладного політичного аналізу - політичному дискурс-аналізі (PDA), а також основних методах цієї методики - івент-, інтент- та контент-аналізі.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що у роботі:

на новому науковому рівні систематизовано основні положення концепції конвертації суспільних капіталів, виокремлено етапи ії розвитку та виявлено форми капіталів, які є найбільш вагомими у політичному полі (економічний, соціальний, політичний, символічний, культурний, гендерний). Запропоновано нову класифікацію форм капіталу згідно із рівнями функціонування та власниками капіталу: індивідуальними акторами (мікро-), груповими акторами (мезо-) і суспільством в цілому (макро-);

введено у науковий обіг поняття «суспільні капітали» для того, щоб підкреслити нематеріальну природу зазначених вище форм капіталів, «політична конвертація суспільних капіталів» як комплекс акцій та інтеракцій акторів з накопичення та конвертації капіталів, що є результатом телеологічного вибору та втілюються у практиці у політичному полі, виокремлено та теоретично обґрунтовано концепцію гендерного капіталу як здатність маніпулювати гендерним дисплеєм соціуму через маніпулятивний тип вербальної комунікативної поведінки і відповідні невербальні символи та інтеракції, що об'єктивується у гендерно-маркованому одязі, аксесуарах, стилі поведінки;

запропоновано авторське бачення політичної трансформації пострадянських держав на початку ХХІ ст. як процесу політичної конвертації суспільних капіталів опозиційною та правлячою елітними групами, що діють у контексті певної об'єктивної структури політичного поля;

вперше виявлено каузальний зв'язок між сукупним капіталом і конвертаційними стратегіями опозиційних і правлячих еліт під час зміни влади та типом політичного режиму пострадянських держав: у консолідованих (Литва) та напівконсолідованих демократіях (Молдова) зміна правлячої еліти опозиційною відбулася, коли сукупний капітал опозиції, в якому домінував символічний капітал, перевищив сукупний капітал діючої влади. У гібридних режимах (Україна, Грузія) через вищу ціну в електоральному процесі бюрократично-адміністративного капіталу правлячої еліти у порівнянні із символічним капіталом опозиційної групи зростає вірогідність зміни влади неелекторальним шляхом за допомогою мобілізації народних мас („революція троянд” у Грузії 2003 року, „помаранчева революція” в Україні 2004 року);

вперше розкрито специфіку групових стратегій конвертації суспільних капіталів політичною елітою у пострадянських державах. Доведено, що структурні передумови, сформовані на першому етапі трансформації (тісний зв'язок між політичним та економічним полями, клієнтелізм, адміністративна корупція, заангажованість ЗМІ тощо) стимулюють нову еліту України, Грузії та Молдови відтворювати типові конвертаційні стратегії першої посткомуністичної еліти, що впливає на збереження гібридних режимів або посилення авторитарних тенденцій. Разом з тим, втілення політичними акторами консолідованих демократій конвертаційних стратегій, типових для акторів гібридних режимів (наприклад, конвертація делегованого політичного капіталу в економічний), супроводжується більшим ризиком та може призвести до втрати актором позицій у політичному полі (Литва);

виявлено нові аспекти конвертації суспільних капіталів українськими індивідуальними політичними акторами; доведено, що найбільш розповсюдженою конвертаційною стратегією в політичному полі сучасної України є конвертація економічного капіталу у політичний для отримання політичних преференцій в економічному полі чи участі в розподілі метакапіталу держави; з'ясовано, що конвертаційні стратегії політика Ю.Тимошенко, що розглядалися в якості case study, еволюціонували від типової для українського політичного поля конвертації власного економічного капіталу у політичний для збільшення початкових економічних ресурсів до накопичення символічного капіталу як домінуючої форми у сукупному капіталі.

Практичне значення одержаних результатів. Основні ідеї та висновки, що отримані у дисертаційному дослідженні, можуть сприяти більш глибокому осмисленню діяльності політичної еліти й політичних лідерів і розумінню перспектив та результатів політичної трансформації у пострадянських країнах, у тому числі, й Україні. Теоретичні та прикладні результати дисертації можуть використовуватися під час розробки навчальних програм та посібників з теорії трансформації, елітології, політичної соціології, під час подальшої розробки концепції конвертації суспільних капіталів, проблеми капіталізації політичного поля трансформаційних соціумів, у дослідженнях конвертаційних стратегій політичної еліти та становлення громадянського суспільства.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були апробовані автором під час доповідей на міжнародній науковій конференції «Людина-світ-культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень» (Київ, 20-22 квітня 2004р.), міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету-2005» (Київ, 26-27 квітня 2005р.), міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету-2007» (Київ, 18-19 квітня 2007 р.), міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету-2008» (Київ, 16-17 квітня 2008 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у п'яти статтях у фахових наукових виданнях та чотирьох тезах - у матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 227 сторінок, з них 32 - список використаних джерел і літератури (326 найменувань). Допоміжний матеріал представлений у тексті дисертації за допомогою 1 таблиці та 1 ілюстрації.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження для політичної науки та української практики, сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, визначено основні методи, наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, наведені дані про апробацію роботи і публікації, зазначена структура дисертаційного дослідження.

У першому розділі «Концепція конвертації суспільних капіталів у сучасній політичній науці» досліджуються ґенеза та основні положення теорії капіталів, розкриті теоретичні підходи до функціонування суспільних капіталів у пострадянських трансформаційних державах, робиться огляд наукової розробленості проблеми в українській політичній науці, а також запропоноване авторське бачення концепції конвертації суспільних капіталів і розкриті ії центральні категорії - «суспільні капітали», «політична конвертація», «стратегії конвертації капіталів».

Виділяються три етапи розвитку теорії капіталів: 1) трудова теорія вартості К.Маркса (ХІХст.), згідно із якою економічна форма капіталу визначається як динамічна, самовідтворювана вартість, яка включена до безперервного колообігу: гроші - товар - додана вартість; 2) концепція людського капіталу Г.Беккера та Т.Шульца (60-ті рр. ХХ ст.), у контексті якої поняття капітал було екстрапольоване на соціальні процеси і явища; 3) концепція соціального простору і нематеріальних форм капіталів П.Бурдьє. Остання концепція стала відправною точкою для теоретичних і прикладних досліджень у гуманітарних науках, у тому числі і в політології, із використанням нематеріальних форм капіталів в якості аналітичного інструменту. Соціальний капітал розглядається сучасними дослідниками у контексті двох основних підходів: як атрибут індивіда, основними формами якого є мережі неформального спілкування і міжособиста довіра (П.Бурдьє, А.Портес, У.Бейкер, П.Дімаджіо, Н.Тихонова та ін.) та як мережі громадянської активності, генералізована довіра і норми взаємності на соціетальному рівні (Р.Патнем, Ф.Фукуяма, М.Пелдем, П.Пакстон, В.В.Радаєв, В.Л.Римський, А.Ф.Колодій та ін.). Емпіричні дослідження Р.Патнема, П.Норріс, П.Пакстон та Р.Інглхарта довели каузальний зв'язок між високими рівнями соціального капіталу у суспільстві і стабілізацією демократії та економічним процвітанням. Окрім цих двох підходів соціальний капітал вивчався на мезорівні як атрибут групових акторів Дж.Коулменом, І.Є.Дискіним, Дж.М.Пеннінг, І.Мачерінскене, О.Демківом тощо.

Значно менш дослідженим є політичний капітал, що вивчався на рівні професійних політичних акторів (індивідуальних та групових) П.Бурдьє, Д.Видріним та І.Рожковою. Він має наступні різновиди: особистий політичний капітал популярності і слави, делегований капітал політичного авторитету та бюрократичний (адміністративний) капітал, політичний капітал міжнародної підтримки. Делегування політичного капіталу актору державою дозволяє йому отримати доступ до контролю та розподілу специфічного метакапіталу держави (або державного капіталу), що представляє собою концентрацію різних видів капіталу: фізичного примусу та засобів насилля (армія, поліція), економічного, культурного, інформаційного, символічного. Згідно із П.Бурдьє, метакапітал держави надає владу над іншими видами капіталу та над їх власниками. Політичний капітал як ресурс групових неполітичних акторів розглядався С.П.Пєрєгудовим, Дж.Фіш, Т.Блументрітт та К.Ребейн, Б.Шеффером та Е.Дж.Хіллманом. Д.Шугуренськи, К.Мегно, Дж.Вінтрінгем, Р.С.Тьорнер, Дж.Буз та П.Річард, Є.Соренсен та Дж.Торфінг, С.Шюц та Л.Стрьомберг дослідили політичний капітал на макрорівні як елемент громадянської політичної культури, що виражається у політичній та інституційній довірі, політичній участі, схильності до демократичних норм і цінностей. У стабільних демократичних соціумах соціальний капітал макрорівня є основою формування політичного капіталу макрорівня.

Культурний капітал як навички усного та письмового мовлення, естетичні цінності, вміння взаємодіяти з людьми, орієнтація на досягнення у навчанні, що передаються елітами своїм дітям та роблять значно ширшою можливість їх соціальної мобільності, вивчався П.Бурдьє, П.ДіМаджіо та Дж.Мором, Т.В.Сафоновою і М.М.Соколовим тощо.

Із політичним та культурним капіталом тісно пов'язаний символічний капітал, який ґрунтується на особистій славі, авторитеті, харизмі, престижі актора та полягає у здатності до продукування поглядів, думок та вміння нав'язувати певні ідеї іншим акторам. Символічний капітал досліджувався П.Бурдьє, Л.Є.Грініним, В.Полянською, Є.В.Мамонтовою та ін. Ця форма капіталу є важливою для політичних акторів, оскільки боротьба за владу завжди супроводжується символічною боротьбою. За умов існування сучасних політичних технологій, символічний капітал функціонує через механізми масової комунікації (ЗМІ та ЗМК) і стає результатом цілеспрямованої символічної політики (С.П.Поцелуєв, В.Полянська).

Сукупність зазначених форм капіталів утворює сукупний капітал актора, тобто загальний об'єм ресурсів, якими він може реально скористатися для досягнення своїх цілей.

Специфіка функціонування розглянутих вище форм капіталів та їх накопичення і конвертації акторами у пострадянських державах визначається як результат поєднання факторів «спадщини минулого» і раціональних стратегій перших посткомуністичних еліт. Особливістю трансформаційних соціумів є незначний соціальний капітал макрорівня і превалювання соціального капіталу мікрорівня у вигляді неформальних мереж та патрон-клієнтелістських практик. Формування і функціонування соціального капіталу в Україні досліджувалося у дисертаційних дослідженнях В.Сукачова та О.Демківа, а також у роботах А.Ф.Колодій, Т.Осташко, М.Оберга, В.Степаненко, О.І.Кокорського та В.Ф.Кокорської, Б.Войку та Т.Басіної, Б.Н.Онга та М.Осгуда, А.Бови тощо. Політичний капітал як кредит довіри з боку суспільства політичній еліті та політичним інститутам, що є особливо важливим у трансформаційний період, розглядався у роботах М.Шаповаленко та О.Лісеєнко. Формування символічної політики та легітимацію еліти через символічний капітал у період трансформації в українському політичному полі було проаналізовано у кандидатських дисертаціях В.Полянської та М.Ніколко. Проблема формування символічного капіталу в якості бренду розроблялася Е.В.Мамонтовою.

Більшість робіт українських дослідників, у яких вживається термінологія теорії капіталів, спирається виключно на аналіз однієї з форм капіталу та ії функціонування у трансформаційних соціумах. В якості цілісного наукового підходу задля дослідження політичних процесів у контексті трансформації пострадянських держав концепція конвертації суспільних капіталів не використовувалася.

Ґрунтуючись на зазначених ідеях та підходах сучасних дослідників до розуміння капіталу і його основних форм, автор пропонує концепцію конвертації суспільних капіталів, центральними категоріями якої є поняття «суспільні капітали», «конвертація капіталів», «конвертаційні стратегії індивідуальних та групових політичних акторів». Під капіталом автор розуміє ресурс, що накопичується та залучається до процесів відтворення та зростання вартості сукупного капіталу актора шляхом взаємоконвертації своїх різноманітних форм. Для дослідження політичних процесів та явищ першочергове значення мають наступні форми капіталу: економічний, політичний, соціальний, культурний, символічний та гендерний. Для того, щоб підкреслити нематеріальну природу зазначених форм капіталів пропонується термін «суспільні капітали». У результаті розгляду різноманітних наукових трактувань та концептуальних підходів до суспільних форм капіталу, автор вважає за необхідне ввести класифікацію капіталу згідно рівням організації політики: на соціетальному (макро-), груповому (мезо-) та індивідуальному (мікро-) рівнях.

Як К.Маркс, так і П.Бурдьє в якості однієї з основних властивостей капіталу виокремили його здатність до конвертації, тобто трансформації, перетікання однієї форми капіталу в іншу. Така властивість капіталів змушує акторів обирати стратегію і тактичні кроки по відтворенню капіталу. Автор пропонує поняття «стратегія конвертації капіталів» в якості аналітичного інструменту та розуміє під ним комплекс акцій та інтеракцій акторів з накопичення та конвертації капіталів, які є результатом телеологічного вибору та втілюються у практиці. Розрізняються групові та індивідуальні стратегії накопичення і конвертації капіталів політичними акторами. Для означення реалізації конвертаційних стратегій акторами у політичному полі доцільний термін «політична конвертація».

Тип і характер функціонування політичних інститутів обумовлюють «вартість» кожної форми капіталу у межах конкретного суспільства, типові шляхи їх накопичення, а також розмір доданої вартості, який актори можуть отримати через реалізацію конкретної конвертаційної стратегії. Вплив структурних факторів на накопичення і конвертацію капіталів груповими та індивідуальними політичними акторами досліджували А.Рона-Тас, Р.Бірнер та Х.Віттмер, Дж.Буз та П.Річард та ін. Конвертація капіталів істотно відрізняється у стабільних консолідованих демократіях і пострадянських державах, які представлені переважно авторитарними або гібридними режимами та «дефектними демократіями».

Другий розділ «Політичні трансформації пострадянських країн як процес конвертації суспільних капіталів» присвячений розгляду теоретико-методологічних засад дослідження трансформації політичного поля пострадянських держав та специфіки конвертації суспільних капіталів, обумовленої перебігом трансформаційних процесів у цих країнах. Оскільки транзитивна парадигма, що передбачає заздалегідь визначений результат «переходу до демократії» недемократичних режимів, виявилася нездатною пояснити перехідні процеси у країнах, які отримали незалежність та суверенітет внаслідок розпаду СРСР на початку 90-х рр. ХХ ст., автор досліджує процеси у цих країнах у контексті логіки системної трансформації (А.Данілов, Є.Мачкув, В.Цапф, З.Бжезинський, Т.Заславська, В.Я.Гельман, В.Горбатенко, Н.Михальченко, О.Шаповаленко, О.Романюк, О.Куценко, В.Цвих та ін.). Трансформаційний підхід передбачає, що форма режиму, до якої здійснюється перехід колишніми радянськими країнами, залежить від специфічного набору інститутів та індивідуальних стратегій. Іншою особливістю трансформації є ії нелінійність та можливість реалізації декількох альтернативних сценаріїв: демократизації, регресії чи стагнації. Автор припускає, що перший етап трансформаційного періоду завершився для частини пострадянських країн із фактично першою ротацією владної еліти наприкінці 1990-х - початку 2000-х років (елітні ротації перших років трансформації, коли до влади остаточно прийшла пострадянська номенклатура, до уваги не беруться).

Пояснення різних варіантів трансформації політичного поля у пострадянських країнах здійснювалося у контексті транзитивної парадигми через структурний та процедурний підходи. Різні варіанти синтезу цих підходів були продемонстровані Г.Кітчелтом (концепція «спадщини минулого»), А.Ю.Мельвілем (методологія «вирви причинності»). У контексті трансформаційної логіки режимні трансформації досліджувалися В.Я.Гельманом через неоінституційний підхід та теорію раціонального вибору, О.Куценко через структурно-діяльнісний, акторо-центричний інституційний підхід. Пропонуючи власний варіант поєднання структури і агента у контексті політичної трансформації, ці автори редуціювали роль ресурсів у формуванні елітних інтересів та стратегій. Теорія капіталів та генетичний структуралізм П.Бурдьє для пояснення політичної трансформації були використані Дж.Йялом, І.Селеньї та Е.Тоунслі, А.Рона-Тас, Е.Сцалаї, І.Станкізіс, Т.Зарицкі, К.Вердері, А.Рона-Тас, Н.Шматко, О.Криштановською та ін. Якщо для політичної еліти більшості країн ЦСЄ домінуючою формою капіталу став культурний капітал (концепція посткомуністичного менеджеріалізму Дж.Йяла, І.Селеньї, Е.Тоунслі), то конвертація капіталів пострадянською елітою відбувалася у контексті логіки політичного капіталізму (вирішальна роль бюрократично-адміністративного капіталу, делегованого державою). Інтереси еліт у пострадянських країнах суперечили загальному вектору ринкових та демократичних реформ, що призвело до формування гібридних режимів (Т.Карозерс) і «дефектних» демократій (В.Меркель та А.Круассан). Основні принципи «політичного капіталізму» в Україні були розкриті у дослідженнях формування економічних еліт та їх впливу на політичні процеси С.Брехарі, В.Дементьєва, О.Куценко, О.Пасхавера, Т.Сириці, І.Стулової, С.Телешуна та ін.

Зазначені вище дослідження із використанням теорії капіталів охоплюють обмежену кількість трансформаційних соціумів та стосуються виключно початку трансформаційного періоду і стратегій першої еліти за часів незалежності. На відміну від цих робіт, автор пропонує крос-темпоральне компаративне дослідження динаміки політичного поля України, Грузії, Молдови та Литви у контексті системної трансформації, охоплюючи більш пізній період (перші 7 років ХХІ ст.), та акцентує увагу на елітах, які у конкурентній боротьбі змінили першу пострадянську еліту, набув статусу правлячої еліти. Вибір саме цих країн обумовлений, по-перше, тим, що маючи спільні структурні передумови динаміки політичного поля, вони демонструють різні моделі політичної трансформації та формування різних типів політичних режимів на початку ХХІ сторіччя (Україна та Грузія - гібридні режими, Молдова - напівконсолідований демократичний режим, Литва - консолідований демократичний режим). По-друге, ці країни демонструють нетипову для інших пострадянських держав модель зміни влади.

У методологічному зрізі концепції конвертації суспільних капіталів будь-який соціум - це соціальний простір, який складається з низки полів: політичного, економічного, соціокультурного та ін. У контексті системної трансформації такого соціуму, трансформаційні процеси відбуваються і у кожному окремому полі, в тому числі і політичному. Специфічними рисами соціального простору у стані системної трансформації є тісний зв'язок між економічним, політичним та соціокультурним полями, а також несинхронність темпів, ритму та наслідків трансформаційних процесів у цих полях («дилема трьох часів Р.Дарендорфа»). Це призвело до активізації процесів конвертації капіталів та поставило у пріоритетне становище власників економічного і політичного капіталу. Основними акторами політичного поля пострадянських держав, що впливають на перебіг та якісні результати політичної трансформації, є правлячі та опозиційні еліти як групові актори. На думку автора, специфічною рисою пострадянських трансформаційних соціумів є те, що політичні професіонали узгоджують свої інтереси не із інтересами громадян-довірителів, а із певними економічними групами інтересів. Ранжуючи інтереси політичних професіоналів у пострадянських державах, можна вести мову про наступну їх черговість: власні економічні інтереси еліти, політичні інтереси еліти у контексті внутрішньоелітної конкуренції, інтереси громадян-довірителів. Боротьба між правлячою елітою, яка прагне зберегти свій контроль над розподілом специфічного метакапіталу держави і утримати легітимне насильство, та опозиційною елітою, яка вступає у боротьбу за цей контроль, проте має прийняти правила гри та основні ставки як ініціацію при вході у поле, визначає структуру політичного поля пострадянських держав. Боротьба еліт відбувається у контексті певної об'єктивної структури, сконструйованої інститутами, нормами і цінностями, інформаційно-коммунікативними потоками.

Динаміка політичного поля України, Молдови, Грузії та Литви як об'єктивної структури, у контексті якої відбувається боротьба еліт, була проаналізована автором за допомогою крос-темпорального синхронного компаративного аналізу за наступними параметрами: формальні політичні інститути (форма організації влади, процес прийняття Конституції, частота внесення змін до виборчого законодавства та стабільність/нестабільність виборчої системи, специфіка партійної системи), неформальні політичні інститути (адміністративна корупція, розповсюдженість патронажно-клієнтельних мереж у політичному полі), громадянське суспільство та громадянська політична культура (за індексами соціального і політичного капіталу макрорівня), символічна політика (рівень свободи слова, сегментація медіаринку). Дослідження об'єктивної структури політичного поля потребує доповнення концепції конвертації суспільних капіталів як загальної методології дисертаційного дослідження неоінституційним підходом.

На початку ХХІ ст. у розглянутих країнах у статусі опозиційних елітних груп знаходилися коаліція «Сила народу» на чолі із В.Ющенко напередодні президентських виборів 2004 року в Україні, блок політичних сил «Національний Рух» М.Саакашвілі напередодні президентських виборів 2003 року у Грузії, Партія комуністів Республіки Молдова на чолі із В.Вороніним напередодні дострокових парламентських виборів 2001 року у Молдові та Р.Паксас як лідер партії «Союз лібералів» напередодні парламентських виборів 2000 року у Литві. Для порівняння приходу до влади зазначених опозиційних елітних груп автором використовуються наступні параметри: 1) процес формування опозиційної елітної групи та накопичення нею сукупного капіталу; 2) шлях приходу до влади опозиційної елітної групи; 3) період екстраординарної політики нової правлячої еліти та вибір нею стратегії конвертації капіталів у новому статусі; 4) реалізація правлячою елітою обраної конвертаційної стратегії та зміна структури ії сукупного капіталу, виокремлення нових опозиційних еліт та модифікація екс-владної еліти.

У третьому розділі «Групові стратегії конвертації суспільних капіталів політичними елітами Грузії, Молдови, Литви та України» запропоновано результати компаративного дослідження динаміки політичного поля зазначених країн протягом перших 7 років ХХІ ст. у зв'язку із конвертаційними стратегіями опозиційної та правлячої еліти, які були реалізовані нею у контексті зміни влади.

Об'єктивна структура політичного поля Грузії, Молдови, Литви та України на початку ХХІ ст. (до набуття опозиційною елітою статусу правлячої) є результатом попередньої боротьби за владу у полі між правлячою та опозиційною елітою у перші роки трансформаційного періоду, тому автор проаналізував політичні та економічні еліти цих країн у 90-х рр. ХХ ст. В Україні, Молдові та Грузії влада на першому етапі політичної трансформації належала представникам посткомуністичної номенклатури (Л.Кравчук, Л.Кучма в Україні, М.Снєгур, П.Лучинський в Молдові, Е.Шеварднадзе у Грузії), конвертаційні стратегії якої цілком відповідають логіці «політичного капіталізму». Вага колишньої партноменклатури у Литві була значно меншою. Роль економічних еліт у політичному полі зазначених країн через специфіку приватизаційних процесів теж була різною: якщо в Україні та Грузії сформувалися потужні олігархічні клани, що боролися за перерозподіл економічного капіталу та використовували для цього політичне поле, то у Молдові нечисельні представники національного капіталу не прагнули конвертувати власні економічні ресурси у політичних капітал. Активізація впливу бізнесу на політику почала спостерігатися із приходом до влади президента П.Лучинського у 1997 році. Специфіка приватизації у Литві сприяла тому, що у ній не сформувалися потужні національні фінансово-промислові і криптократичні групи, які мали б істотний вплив на процес прийняття політичних рішень. Реалізація раціональних стратегій зазначеними акторами у 4 країнах спричинила формування об'єктивної структури політичного поля.

Для України, Грузії та Молдови характерне ситуативне встановлення формальних інститутів (Конституції, виборчого законодавства, виборчої системи), що призвело до їх нестабільності та частої зміни задля парціальних інтересів еліти. На цьому тлі успадковані від радянської системи і створені у трансформаційний період неформальні «правила гри» (адміністративна корупція, клієнтелізм) є затребуваними у політичних і соціальних практиках цих країн. Формальні інститути Литви є більш стабільними, однак і для неї залишається характерним високий рівень політичної корупції, що є одним з найвищих у Європі. Рівень соціального капіталу макрорівнія низький в усіх чотирьох країнах, що проявляється у браку генералізованої довіри, низькій участі населення у громадянських організаціях та їх неістотному впливі на процес прийняття політичних рішень. Натомість превалює соціальний капітал мікрорівня у вигляді довіри первинним групам. Іншою особливістю політичного поля пострадянських держав є прагнення економічних і політичних еліт встановити контроль над ЗМІ та ЗМК, що продукують символічну політику та символічний капітал. Це зумовлює заангажованість ЗМІ, несамостійність у виборі редакційної політики, наявність цензури, тиск на свободу слова, арешти та навіть вбивства журналістів.

У результаті порівняння конвертаційних стратегій опозиційних еліт України, Молдови, Грузії та Литви під час їх приходу до влади та подальшої діяльності в якості правлячої еліти, автор виокремив загальні закономірності процесу конвертації капіталів груповими політичними акторами у пострадянських країнах, а також специфічні риси, обумовлені типом політичного режиму та станом політичної системи.

Опозиційна еліта виокремилася з правлячої групи та була представлена політичними акторами, з тих чи інших причин незадоволеними існуючою системою розподілу метакапіталу держави. Сукупний капітал опозиційної еліти під час приходу до влади у проаналізованих пострадянських державах мав наступну структуру: 1) символічний капітал у вигляді затребуваних суспільством ідей та гасел; 2) політичний капітал особистої популярності лідерів опозиції, які транслюють ці ідеї суспільству; 3) економічний капітал (власний чи інвестований іншими акторами), завдяки якому стало можливим проведення передвиборчої кампанії та технічні моменти боротьби за владу; 4) соціальний капітал мікрорівня у вигляді неформальних соціальних зв'язків; 5) культурний та гендерний капітал лідерів опозиційної еліти. Правляча еліта, показники політичного капіталу популярності якої демонстрували низхідну траєкторію, компенсувала його незначну роль у своєму сукупному капіталі адміністративним та економічним капіталом, отриманим завдяки доступу до метакапіталу держави. Ця елітна група прагнула зберегти контроль над метакапіталом держави через встановлення вигідних їй „правил гри” (зміни до конституцій та виборчого законодавства).

У консолідованих (Литва) та напівконсолідованих демократіях (Молдова) зміна правлячої еліти опозиційною відбулася, коли сукупний капітал опозиції, в якому домінував символічний капітал, перевищив сукупний капітал діючої влади. У гібридних режимах (Україна, Грузія) ціна бюрократично-адміністративного капіталу правлячої еліти в електоральному процесі вища, ніж ціна символічного капіталу опозиційної групи. Тому у гібридних режимах висока вірогідність зміни владної еліти опозиційною неелекторальним шляхом за допомогою мобілізації народних мас («революція троянд» 2003 року у Грузії, «помаранчева революція» 2004 року в Україні), яка стала можливою за умов наявності великого об'єму символічного капіталу в опозиційної еліти.

У період екстраординарної політики нові правлячі елітні групи обирали власні конвертаційні стратегії або наслідували стратегії старої еліти, модифікуючи їх під умови та виклики політичної реальності. Як правило, еліта обирала між стратегією конвертації здобутого доступу до метакапіталу держави в економічний капітал у власних інтересах чи інтересах інвесторів та стратегією інвестування у символічний та політичний капітал популярності шляхом проведення реформ, потрібних суспільству та «виплатам» по кредиту довіру, наданому виборцями. Для збереження влади правлячою елітою найбільш успішною є друга стратегія. Саме символічний капітал став домінуючим у сукупному капіталі президента Грузії М.Саакашвілі, що дозволило йому у поєднанні із політичним делегованим капіталом та адміністративним ресурсом зберегти владу на другий президентський термін. Завдяки цьому та за умов низького контролю за владою з боку громадянського суспільства, недемократичні дії влади легітимізувалися суспільством, і вона зберегла свій політичний капітал популярності, що довели президентські вибори 2008 року у Грузії. Структурні передумови (національно-етнічні конфлікти, наявність ресурсозабезпечених кримінальних регіональних кланів) обумовили відтворення М.Саакашвілі конвертаційних стратегій, притаманних політичному інкубменту за часів президентства Е.Шеварднадзе. Як наслідок, політичний режим Грузії не зазнав істотних змін і залишається гібридним.

Нова правляча еліта України, що об'єднана навколо президента В.Ющенко, також відтворювала стратегії старої еліти та віддала перевагу накопиченню економічного та адміністративного капіталу завдяки доступу до метакапіталу держави. Однак, цій елітній групі не вдалося зберегти символічний капітал та політичний капітал особистої популярності. Оскільки українська еліта є більш фрагментованою, ніж грузинська, частина владних повноважень перейшла в результаті парламентських виборів 2006 року спочатку до сегменту еліти, інтереси якого представляє Партія Регіонів, а після дострокових парламентських виборів 2007 року - до Блоку Юлії Тимошенко. Символічний капітал цих політичних сил на момент вказаних виборів значно перевищував символічний капітал президента В.Ющенка та об'єднаних навколо нього політичних і економічних акторів.

Для правлячої комуністичної еліти Молдови, яка реалізувала стратегію конвертації делегованого політичного капіталу в економічний, за умов слабкості опозиції та низьких рівнів ії сукупного капіталу для збереження влади провідну роль також відіграв символічний капітал комуністичної ідеології. Внаслідок переходу до парламентської форми правління, домінування неформальних корупційних та клієнтурних практик, відсутності ресурсозабезпечених опозиційних еліт реалізація правлячою елітою Молдови стратегій конвертації делегованого політичного капіталу в економічні ресурси на другому етапі трансформаційного періоду призвела до «відкату» демократизації та трансформації політичного режиму у бік авторитаризму.

Якщо у гібридних та напівконсолідованих авторитарних режимах конвертація правлячою елітою делегованого політичного капіталу в економічний призвела до втрати елітою частини владних повноважень (Україна) або взагалі не відіграла істотної ролі на позиціях правлячої еліти (Молдова), у Литві як консолідованому демократичному суспільстві зі стабільними формальними політичними інститутами, вільною та політично незаангажованою пресою, ресурсозабезпеченою опозицією реалізація такої конвертаційної стратегії супроводжується значними ризиками. Конвертація Р.Паксасом делегованого державою політичного капіталу в економічні ресурси інвесторів не призвела до зміни режиму, а навпаки, до усунення актора, який продемонстрував інсайдерську поведінку та діяв попри усталені «правила гри». Організаційна неефективність громадянського суспільства та низький контроль за діями правлячої еліти, підконтрольність ЗМІ владі обумовлюють низький ризик втрати інвестицій під час втілення в життя такої стратегії у Молдові, Україні та Грузії.

Таким чином, якщо у консолідованих демократіях спроби замінити формальні політичні правила гри неформальними правилами конвертації капіталів призводять до втрати новою елітною групою (Р.Паксас у Литві) влади у політичному полі, у «дефектних» демократіях із властивою їм моделлю неформальної інституціоналізації створення формальних інститутів новою елітою залишається результатом конвертаційних стратегій та парціальних політичних інтересів. Як наслідок реалізації новою елітою конвертаційних стратегій, узвичаєних старою елітою, основні характеристики політичного режиму не змінилися в бік демократизації (Україна Грузія) або, навпаки, призвели до посилення авторитарних тенденцій у політичному полі (Молдова).

У четвертому розділі «Індивідуальні стратегії конвертації суспільних капіталів українськими політичними лідерами» розглядаються основні різновиди та типові механізми конвертації суспільних капіталів провідними політичними лідерами України, а також модель життєвого циклу політика Ю.Тимошенко в якості case study.

Специфікою трансформаційного періоду в Україні є тривале існування атомізованої багатопартійної системи, що зумовило значний вплив на політичні процеси окремих індивідуальних політичних акторів. Тому загальна логіка політичної трансформації визначається конвертаційними стратегіями не тільки групових, але й індивідуальних політичних акторів. Автор дійшов висновку, що найбільш типовою конвертаційною стратегією в політичному полі сучасної України є конвертація економічного капіталу у політичний для отримання політичних преференцій в економічному полі чи участі у розподілі метакапіталу держави. Вона може реалізовуватися через безпосередню участь бізнес-актора в електоральних процесах (Р.Ахметов, К.Жеваго), через фінансування політичних партій (І.Коломойський), через обіймання посад у вертикалі державної влади (П.Порошенко, В.Гайдук). Іншою стратегією представників бізнесу у політичному полі є конвертація економічного капіталу у символічний, неформальний соціальний та культурний для лобіювання власних інтересів у владі (В.Пінчук). Безпосередньо професійні політичні актори конвертують свій делегований політичний капітал в економічні ресурси через неформальні корупційні і клієнтелістські практики та мережі. Іншою тенденцією українського політичного поля є конвертація символічного капіталу «людьми відомості» (В.Кличко, О.Білозір, Б.Ступка та ін.) в позиції у політичному полі.

У зв'язку із переходом до пропорційної виборчої системи, починаючи з парламентських виборів 2006 року, процеси конвертації економічного капіталу у політичний ускладнилися. У контексті електоральних процесів найбільш важливим ресурсом для політичних акторів став символічний капітал. Однак, політична практика демонструє, що для більшості провідних акторів накопичення символічного капіталу є парціальною метою, пов'язаною саме із електоральним процесом. У післявиборчий період, коли актори вже не потребують електорального санкціонування, накопичення символічного капіталу, у більшості випадків, втрачає свою пріоритетність.

Однак, попри детермінованість вибору акторами практичних схем конвертації капіталів специфікою політичного поля і спільними із групою диспозиціями габітусу, інтенції окремого актора можуть не співпадати із колективними. Тому вибір ним конвертаційної стратегії буде істотно відрізнятися від стратегій, загальноприйнятих для певної групи політичних акторів. В якості окремого випадку, що відхиляється від типових для політичного поля України практик, автор розглянув політичну кар'єру Ю.Тимошенко. Вона демонструє зовсім іншу мету конвертації, а саме накопичення символічного капіталу. Конвертаційні стратегії Ю.Тимошенко були досліджені автором за допомогою граф-моделі у вигляді моделі життєвого циклу (МЖЦ), що поєднує у собі висхідні та низхідні тренди. Аналіз конвертаційних особливостей на кожній конкретній фазі МЖЦ ґрунтувався на методиці прикладного політичного аналізу - політичному дискурс-аналізі (PDA) із використанням методів інтент-, івент- та контент-аналізу.

Спираючись на модель життєвого циклу системи, запропоновану В.Ю.Яковцем, що має 6 фаз - від зародження у надрах старої системи до відмирання - автор виокремив 3 періоди у МЖЦ Тимошенко. Для кожного періоду та кожної фази характерна специфічна структура сукупного капіталу цього політика. При цьому кожен попередній період є фазою І (зародження системи) для наступного періоду.

Період 1 МЖЦ. Тимошенко - віце-прем`єр з питань ПЕК (початок 90-х рр. ХХст. - 2001р.).

Фаза І (до 1998 року). Зародження Тимошенко як політичного актора у межах «дніпропетровського клану» (старої системи) та внутрішній латентний розвиток. Основна конвертаційна стратегія - збільшення економічних ресурсів за рахунок делегованого політичного капіталу прем'єр-міністра П.Лазаренко.

Фаза ІІ (1998р.). Народження Тимошенко-політика та затвердження у боротьбі із відживаючою системою (П.Лазаренко). Основна стратегія - конвертація економічних ресурсів у власний політичний капітал через партію «Громада» на парламентських виборах 1998р. задля збереження економічних статків.

Фаза ІІІ. Розповсюдження, перетворення на домінуючу систему у боротьбі із системою «Лазаренко» (1999р.) Основна стратегія - зміна «патрона» для збереження економічних статків.

Фаза IV (зрілість системи). Діяльність на посаді віце-прем`єр-міністра з питань ПЕК в уряді В.Ющенко (кінець 1999- початок 2001р.). Домінуюча форма капіталу - делегований посадою політичний капітал.

Фаза V (криза). Зростання протиріч із «патроном» Л.Кучмою та звільнення з посади віце-прем`єра (початок 2001р.). На думку автора, даний період є точкою біфуркації у політичній кар'єрі Тимошенко, коли вона обирала між стратегією виходу з політичного поля та збереженням економічних статків (шоста фаза за В.Ю.Яковцем) і накопиченням символічного капіталу для повернення делегованого політичного капіталу. Вибір останньої стратегії дозволив Тимошенко-політику розпочати новий період МЖЦ.

Період 2 МЖЦ (2001-2005р). Тимошенко як опозиційний політик та прем'єр-міністр.

Фаза II. Затвердження Тимошенко як популярного опозиційного політика у боротьбі із системою влади Л.Кучми (2001-2004 рр.). Мета конвертаційної стратегії - накопичення символічного капіталу та політичного капіталу особистої популярності для повернення делегованого політичного капіталу та усунення Л.Кучми з посади президента.

Фаза ІІІ. Збільшення символічного капіталу та політичного капіталу особистої популярності у контексті президентських виборів 2004 року та подій «помаранчевої революції». Стратегія інвестування власних ресурсів у передвиборчу кампанію кандидата у президенти В.Ющенко.

Фаза ІV (зрілість) Тимошенко - прем'єр-міністр (2005р.). Домінуюча стратегія - накопичення символічного капіталу.

Фаза V (криза). Звільнення з посади прем'єр-міністра (вересень 2005р.) Точка біфуркації - вибір на користь стратегії збереження символічного капіталу замість збереження делегованого посадою політичного капіталу.