Історія парламентаризму, під якою ми розуміємо представницькі засади в управлінні, так чи інакше пов'язана з історією соціального буття людини як суспільної істоти. Слово "парламент" має латинський корінь ("раrlаrе" - "говорити", "розмовляти") - на сучасному етапі є найвищим представницьким органом держави й обирається населенням. На відміну від інших виборних представницьких органів (установчих зборів, конституційної асамблеї) парламент діє на постійній основі. Діяльність парламенту, його взаємодія з іншими вищими органами державної влади називається парламентаризмом. Відповідно до того під визначенням парламентаризм науковці розуміють - систему державного керівництва суспільством, яка характеризується чітким розподілом законодавчих і виконавчих функцій за умови привілейованого положення законодавчого органу - парламенту, стосовно інших державних органів [1].

Парламентаризм є історично зумовленим наслідком соціально-політичного розвитку країн Європи впродовж тривалого періоду в різні історичні епохи. Його формування було пов'язане із становленням державності цих країн. Незважаючи на те, що процес інституціоналізації та нормативно-правового закріплення цієї системи державного правління розпочався в середині XIX століття, генезу його розвитку можна прослідкувати ще з зародженням державності у період античності. У стародавніх греків скликалися народні зібрання, які в часі можна віднести до XVIII ст. до н. е. (кожна з чотирьох античних філ: Гелеонта, Аргада, Егікоре і Гопліта мали свої органи управління, своє зібрання - буле, своє військо і царя філобасілея) [5].

Розвинута система політичної влади і управління існувала у Римській республіці в кінці IV - на початку ІІІ ст. до н. е., що знайшла своє закріплення в праві та політичних традиціях. Представницькі установи в Римі виникли на базі давніх куріатних коміцій (comitia curiata). Особливо важливу роль у державному механізмі Римської республіки відігравав сенат. Сенатори (спочатку їх було 300, за кількістю патріціанських родів, а в І ст. до н. е. кількість сенаторів збільшилася до 900) не обирались. Формально сенат був дорадчим органом, і його ухвали іменувались "сенатус-консульти". Проте компетенція сенату охоплювала усі найважливіші політичні питання. Отже, вже античний світ виробив і застосував на практиці певні елементи "парламентаризму", які в інші періоди історичного процесу виявили себе в новій якості [16, c.221-235].

Наступним етапом розвитку парламентаризму стала епоха середніх віків, яка прийшла на зміну античному світові, в історії різних народів Європи та Азії охопила понад тисячу років. Характерною особливістю епохи середньовіччя стало панування феодалізму не тільки в економічних, але й у соціальних і політичних відносинах. Виробником цих правових зв'язків стала становість суспільства, поділ його на жорсткі прошарки, які відрізнялися між собою правами, привілеями, відношенням до державної влади. Ця епоха не сформувала власного, тільки їй притаманного типу державності. Прикладом такого правління можна визначити раду вельмож - вітенгемот в Англії (VIII - X ст.). Але оскільки вони не були виборними, їх звичайно, не слід розглядати в якості представницької установи. Виняток тут складає хіба що такий суспільний інститут, що сформувався в ісландців - альтинг. Його створення необхідно віднести до 930 р. Оскільки він був вищим органом влади всієї ісландської нації, який приймав у тому числі й закони, його слушно називають першим парламентом світу [25, c.166-180].

Подальша передісторія світового парламентаризму пов'язана із періодом станово-представницької монархії. Вона знайшла свій безпосередній вияв в існуванні станово-представницьких установ (кортеси - в Іспанії, Генеральні штати - у Франції, Боярська Дума і Земський Собор - у Росії, парламент - в Англії тощо). Англійський парламент на зламі ХІІ - ХІІІ ст. ст. набуває значення державного форуму і стає класичним зразком для інших. прийняття Великої хартії вольностей у 1215 році і яка вважається у сучасній Великобританії першим актом конституційного значення. З політичних інститутів, передбачених Хартією, утвердився тільки один - Велика рада королівства, що мала дорадчі функції та складалась із духовних і світських магнатів. У середині ХІІІ ст. вона часто іменувалась "парламентом". Проте такий "парламент" не був ні становою, ні представницькою установою, а деякі науковці вважають, що перший парламент був скликаним в 1295 р. Едуардом І, який вони іменують великим і зразковим Парламентом (Great and Model Parliament). Адже дійсно, цей останній уперше об`єднував представництво всієї нації, що складалося з трьох станів королівства. Поряд з елементами, які утворювали Magnum Concilium (Велику Раду), він містив у собі окреме представництво духовенства і депутатів від графств, міст і містечок - усього близько 400 чоловік. А в 1297 р. за ним було закріплено право встановлення податків і вирішення всіх питань фінансування державної діяльності [20, c.410-420].

У Франції виникнення станово-представницьких установ відбулося майже одночасно з появою подібних інституцій в Англії, проте воно мало ряд особливостей. Появі Генеральних штатів як особливого державного органу передували зібрання королівської курії (consilium'и), які мали місце ще в ХІІ-ХІІІ ст. Скликані в 1302 р. Філіппом ІV Красивим Генеральні штати (сама назва "Etats generous" стала використовуватись пізніше - з 1484 року) були лише дорадчим органом. На відміну від інших країн, у станово-представницькій установі Франції першим станом вважалося духовенство, другим - дворянство, а третім - верхні прошарки міщан [23, c.596-606].

Період від кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ століть був позначений в історії глибокими змінами не тільки в економіці, але й в політиці. Мануфактурній стадії капіталізму в передових країнах відповідали ранні форми буржуазного політичного устрою. В політичній системі держав йшло утвердження деяких інститутів парламентської демократії. Це зумовило другий етап розвитку парламентаризму, як історичного явища, коли ідеї парламентаризму, які пропагувалися у працях Дж. Локка, Ж. - Ж. Русо, Ш. Монтеск'є, політичних трактатах "батьків" американської конституції 1787р. (Томасом Джефферсоном, Джеймсом Медісоном, Александром Гамільтоном) знайшли своє практичне втілення в державно-правовій практиці. В писаних конституціях кінця XVIII ст. - американській, французькій, польській та неписаний Великобританії - міцно закріплюється принцип верховенства парламенту. Звичайно, практичне втілення ідей народного представництва в період закладання основ нової державності багато в чому відрізнялось від сьогодення, та саме в цей період почався розвиток парламентаризму в сучасному розумінні цього слова [28].

У цей проміжок часу в Англії відбувався процес конституційного закріплення нової форми державного правління - парламентарної монархії. З юридичної точки зору, парламентарну монархію визначають "як таку форму правління, при якій главі держави присвоюється титул, феодальний за своїм походженням, його посада передається у спадщину, але уряд формується і діє тільки при тій умові, що він користується довір'ям нижньої палати парламенту" [16, c.326-337].

На відміну від англійського парламенту, історія французької представницької установи - це своєрідний ланцюг безперервних перетворень, часом революційних за своїм характером. Ключовими вважаються події літа 1789 р. Скликані королем Людовіком ХVІ для розв`язання фінансової кризи, Генеральні штати. 9 липня Національна асамблея, що складалася вже з усіх трьох станів, проголосила себе Установчою. 26 серпня 1789 р. Національна асамблея прийняла "Декларацію прав людини і громадянина" - основний документ революції. В ній, зокрема, проголошувався принцип народного суверенітету і визначалась низка інших демократичних принципів, що зберігають своє значення і сьогодні [27].

У Польщі ці реформаторські тенденції знайшли своє відображення передусім у тих важливих змінах у державному устрої, що вчинив Чотирирічний сейм 1788 - 1792 рр. Вінцем реформаторських зусиль стала прийнята 3 травня 1791 р. конституція - Закон правління (Ustawa Rzadowa). Вона засновувала спадкову монархію, дієздатний сейм і наділяла низкою прав городян, а також декларувала опіку закону й уряду над селянами [5].

На американському континенті, зокрема в США, представницькі установи національного масштабу створювались на світанку формування державності, в період боротьби американських колоній за незалежність, і остаточно утвердились у прийняття Конституції 1787 р. Саме з цього часу починає свій відлік система буржуазно-демократичних органів, як система, що виконує певні соціальні функції, яка має порівняно сталу структуру і володіє набором характерних ознак. Починає свою діяльність, зокрема, законодавчий орган в якості провідного нормовстановлюючого інституту [28].

Третій етап розвитку парламентаризму охоплює ХІХ ст., коли на конституційній основі парламент формується як державний інститут у переважній більшості країн, які існували в той час. Виборчі закони, що приймалися в ті часи, створили правову базу для регулювання виборів членів вищих представницьких органів. У багатьох державах парламент стає єдиним джерелом законодавства, тільки йому належить право прийняття законів. У цей період формуються парламентські інститути - законодавчий процес, статус депутатів, відносини із виконавчою владою з партіями та пресою. Не всюди парламентам вдається завоювати і зберегти своє високе становище в системі органів державної влади. Але в багатьох країнах Європи та Американського континенту йде процес закріплення принципів парламентаризму в конституційній теорії та державно-правовій практиці [10, c.137-141].

Четвертий етап розвитку парламентаризму охоплює ХХ ст. і характеризується утвердженням парламентаризму як системи взаємодії держави і суспільства при провідній або особливій та істотній ролі загальнонаціонального представницького органу у здійсненні владних функцій. Якщо в першій половині ХХ століття простежувалось зниження ролі парламентів у процесі здійснення державної влади, що виявилися у зміцненні повноважень урядів за рахунок вищих представницьких органів і які призвели до звуження реальних можливостей впливу останніх у сфері здійснення влади (у вітчизняній літературі ще донедавна такий стан характеризувався як "криза буржуазного парламентаризму"), то розвиток парламентаризму на сучасному його етапі - після Другої світової війни, свідчить, що тенденція падіння ролі парламентів виявляється далеко не у всіх країнах [21].

В розвинутих країнах Заходу (Греція, Італія, Іспанія, Португалія, Північні країни, ФРН, Японія) остаточно закріпилися в конституційній теорії та практиці принципи парламентаризму. На зламі 80-90 - х рр. ХХ ст. державно-правовий розвиток багатьох країн Центральної та Східної Європи, Азії та Африки вступив у новий етап, який характеризується проведенням політичних і економічних реформ демократичного спрямування і виявляється в радикальному оновленні конституційних засад державного ладу [5].

Правлячі кола багатьох країн вдалися до парламентських реформ: у деяких з них виникли нові парламентські структури - спеціальні комісії по контролю, парламентські уповноважені з прав людини, лічильні або рахункові палати тощо. Законодавча діяльність парламентів отримала зміст правової домінанти, зростає їхня роль у здійсненні установчих, контрольних, фінансово-бюджетних та інших функцій, у цілому зріс їх авторитет в очах громадськості, хоча нерідко низька ефективність парламентської діяльності його дещо знижує в окремих країнах [27].

Витоки парламентаризму свідчать про серйозну рефлексію з приводу становлення і конституційного закріплення повноважень парламентів і основних завдань їхньої діяльності. Слід зазначити, що ідеї парламентаризму виникали з розвитком суспільно-політичних відносин і зміна ідей відбувалася через призму соціальних та ідеологічних трансформацій.

2.2 Сутність поняття політичний інститут. Основні підходи до його визначення