Політична інтеракція у сучасній Україні: особливості та складові

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

УДК 323.2:316.77:364.462:141.132

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Політична інтеракція у сучасній Україні: особливості та складові

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Яковлев Денис Вікторович

Одеса - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант - доктор політичних наук, професор Наумкіна Світлана Михайлівна, Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського, завідувач кафедри політичних наук.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Денисенко Валерій Миколайович Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри теорії та історії політичної науки;

доктор політичних наук, доцент Долженков Олег Олександрович, Голова управління міжнародних відносин, європейської інтеграції та зв'язків з Одеською діаспорою Одеської міської ради;

доктор політичних наук, професор Чемшит Олександр Олександрович Севастопольський національний технічний університет, декан гуманітарного факультету.

Захист відбудеться 24 вересня 2009 р. о « 12 » годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.086.02 в Одеській національній юридичній академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

Автореферат розісланий «22» серпня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради А. В. Пехник.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Для сучасної політичної реальності України справедливим є твердження про розширення впливу та зростання ролі комунікативних процесів. Як про «діагноз часу» все частіше говорять про становлення комунікативного простору, який продукує загальноприйняті стереотипи, створює поле можливих ідентифікацій, трансформує уявлення про соціальну, політичну та економічну реальність.

Саме тому існує загроза медіатизації політики, зведення її до рівня мас-медійного шоу з розігруванням смислу та беззмістовними діалогами, що призводить до появи нового центру впливу у політичних процесах - медіакратії. Раціональний дискурс може виступати в якості комунікативного засобу демократизації посткомуністичної України. У цьому сенсі існує зв'язок, який вибудовується у дослідженні, між феноменами медіатизації, демократизації та раціоналізації політичної інтеракції, що обумовлений трансформаціями комунікативного простору сучасності.

Країни, які відмовляються від авторитарного стилю правління, приймають виклик створення та реалізації моделі урядування для дезінтегрованих суспільств. У випадку нашої країни, коли немає владної узгодженості та політичного компромісу, ситуація ускладнюється відсутністю соціального та культурного консенсусу у суспільстві.

В Україні, у процесі політичної інтеракції, складається певний символічний простір, який відрізняється як від «радянського», так і від того, що прийнято називати «демократичним». Аргументованого, раціонального порівняння та протиставлення «радянського тоталітаризму» і «демократії» у політичній реальності нашої країни так і не відбулося, у символічному просторі співіснують несумісні елементи.

Однією з можливих альтернатив досліджень сучасної політичної реальності виступає аналіз політичної взаємодії (інтеракції) та виявлення головних її складових та характеристик, специфічних для посткомуністичного простору, і особливостей, одночасно спільних для постмодерних та посткомуністичних суспільств. Здійснюючи аналіз політичної інтеракції, слід враховувати, що вона відбувається у просторі країни, яка переживає трансформаційний період, рухаючись від посткомунізму до демократії. Розвиток комунікативних процесів та пов'язані з цим трансформації стосуються не тільки характеристик дійових осіб (в деяких країнах зміни правлячих груп так і не відбулось), а і специфіки самої сучасної взаємодії: фактично нині спостерігається цілковита зміна характерних ознак реальності порівняно з тими її ознаками, що були об'єктом дослідження попередньої філософської та політичної думки. Можна говорити про зміну декорацій у політичному просторі, що обов'язково призведе до ротації еліти, оновлення політичного класу.

Для політичної інтеракції посткомуністичних країн це означає появу нових можливостей вироблення та поширення інформації, ініціювання комунікативної взаємодії у сфері публічної влади та виборчих змагань. Проте питання ефективного використання цих можливостей вже майже 20 років залишається в нашій країні відкритим. Вищезазначене свідчить про необхідність глибокого комплексного дослідження запропонованої теми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках науково-дослідної роботи Інституту соціальних наук ОНУ імені І. І. Мечникова та безпосередньо пов'язано з комплексною науково-дослідною темою кафедри політології ОНУ імені І. І. Мечникова № 110 «Дослідження політичної взаємодії в умовах трансформації суспільства» (№ державної реєстрації - 0106U006191), одним із виконавців якої є дисертант.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в аналізі взаємозв'язку та взаємовпливу між медіатизацією, демократизацією та раціоналізацією у політичній інтеракції, виявленні її особливостей та складових у сучасній Україні.

Для реалізації поставленої мети необхідно було вирішити наступні дослідницькі завдання:

- дослідити сутність та зміст процесу політичної інтеракції;

- розглянути політичну інтеракцію як комунікативний процес, основними складовими якого у посткомуністичній Україні виступають медіатизація, демократизація та раціоналізація;

- визначити феномен «медіакратії» у контексті медіатизації політики у сучасному суспільстві, проаналізувати основні підходи до визначення ролі медіакратії у політичній інтеракції;

- проаналізувати зміни у масовій комунікації останніх років в Україні та дослідити одну з головних функцій мас-медіа у політичній інтеракції - інтерпретацію політичних подій;

- проаналізувати феномен медіа-скандалів у формуванні громадської думки у сучасному політичному просторі;

- розглянути демократію як горизонт політичної комунікації в Україні;

- визначити комунікативні чинники формування демократичної політики на прикладі особливостей виборчого процесу в Україні;

- дослідити феномен електронного уряду у контексті сучасних дискусій про сутність, функції та перспективи урядування та публічної політики, розглянути електронний уряд як механізм демократизації політичної інтеракції в Україні;

- проаналізувати трансформації політичної інтеракції в сучасному суспільстві та пов'язані з цим зміни у розумінні раціональності;

- розглянути теоретичні основи та історичні витоки раціоналізації політичної інтеракції;

- дослідити концепцію політичної раціональності для пояснення джерел, характеру та напрямків політичної трансформації на шляху від авторитаризму до демократії;

- проаналізувати класичні теорії раціонального вибору та її сучасні підвиди: теорії соціального вибору та теорії суспільно вагомого вибору;

- дослідити процес раціоналізації політичної інтеракції в умовах модернізації суспільства;

- розглянути комунікативну раціональність як основу суспільної інтеграції.

Об'єктом дослідження виступає політична інтеракція як комунікативний процес у сучасній Україні.

Предметом дослідження є складові політичної інтеракції, специфічні для України і одночасно спільні для посткомуністичних країн та консолідованої демократії: медіатизація, демократизація і раціоналізація.

Методи дослідження. Вони визначаються складністю та багатофакторністю політичної інтеракції у сучасній Україні. Основою дослідження є інтерпретативна парадигма соціальних та політичних наук. У її межах осягнено зміст, сутність та особливості процесу політичної інтеракції. За допомогою конструктивістського підходу було проаналізовано комунікативний простір політичної інтеракції з власними характеристиками та правилами політичної гри, ансамблем відносин, які визначаються процесами медіатизації, демократизації та раціоналізації. У дослідженні використовувалися загальнонаукові методи, такі як історичний, загальнологічний, емпіричний. Метод системного аналізу застосовувався для комплексного аналізу політичної інтеракції та взаємовпливу основних його складових. Метод структурно-функціонального аналізу дозволив дослідити функції та місце політичної комунікації в цілому та мас-медіа, зокрема, у структурі політичної взаємодії. Компаративний метод використовувався для порівняння чинників формування демократичної політики (мас-медіа, виборчих систем, ролі «партії влади», громадської думки) у посткомуністичній Україні на різних етапах становлення політичної системи. Метод аналізу та синтезу дозволив простежити зв'язок між складовими політичної інтеракції у сучасній Україні. Базуючись на аналізі основних сучасних теоретичних розробок вітчизняних та зарубіжних дослідників, було сконструйоване авторське бачення процесу політичної інтеракції в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є одним із перших в українській політичній науці комплексних досліджень політичної інтеракції, її особливостей та складових. Наукова новизна одержаних результатів дослідження обумовлена ґрунтовним аналізом медіатизації, демократизації та раціоналізації як процесів, що визначають зміст, напрямки та темп посткомуністичних трансформацій, розкриття їхнього взаємозв'язку та взаємного впливу у комунікативному просторі політичної інтеракції сучасного суспільства.

Наукова новизна полягає, зокрема у наступних положеннях та висновках дисертаційного дослідження:

вперше:

проаналізовано взаємовплив таких складових політичної інтеракції у сучасній Україні, як медіатизація, демократизація та раціоналізація. Визначено, що демократизація передбачає залучення широких суспільних верств до процесу вироблення політики, що ускладнює (кількісно і якісно) процедуру раціонального політичного вибору, а медіатизація політики, яка змінює систему представництва громадських інтересів, може призвести до імітації демократизації політики;

визначено медіа-скандал в якості впливового фактора формування громадської думки в умовах медіатизації політики;

запропоновано комунікативні чинники формування демократичної політики у посткомуністичній Україні;

визначено раціоналізацію політичної інтеракції сучасного суспільства як комунікативний процес;

обґрунтовано роль політичної раціональності сучасного суспільства (фрагментованої й локалізованої) у процесах демократизації. Показано, що, незважаючи на критику з боку традиціоналістів і постмодерністів, розвиток структур раціональності сприяє адекватному формулюванню і вирішенню політичних проблем;

запропоновано комунікативну раціональність в якості основного механізму суспільної інтеграції посткомуністичної України;

уточнено:

політологічне розуміння феномену інтеракції на основі аналізу його природи та змісту в межах інтерпретативної парадигми. В даному випадку використання терміну «політична інтеракція» охоплює не лише розуміння та інтерпретацію дій одних політичних акторів з боку інших (за термінологією Дж. Г. Міда - «значущих Інших»), а перехід акторів від раціональної оцінки до взаємодії у політичній реальності;

характерні ознаки політичної інтеракції в Україні, які підвищують загрозу становлення медіакратії. До них можна віднести: централізацію влади, нерозвиненість горизонтальних політичних комунікацій в нашій країні, зменшення ролі ідеологій у політичному та суспільному житті, відсутність у мас-медійному просторі позиції, яка б репрезентувала інтереси суспільства;

сутність викликів представникам мас-медіа у посткомуністичній Україні на етапі становлення ринкової економіки. Вони полягають у наступному: перетворення суспільно важливої інформації на товар, відсутність структурних змін у відносинах держава - мас-медіа, перетворення політики на медіа-процес;

розуміння електронного уряду як механізму демократизації політичної інтеракції в Україні. В цілому, сучасні підходи до сфери урядування за допомогою інформаційних технологій вимагають не зменшення ролі держави, а її реформування, подолання абстрагованості управлінських рішень від суспільства;

моделі та інтерпретації діяльності мас-медіа у сучасній Україні. Проаналізовано інтерпретацію політичних фактів як одну з головних функцій мас-медіа у нестабільних суспільствах;

сутність раціоналізації політичної інтеракції в умовах модернізації українського суспільства;

розуміння раціонального вибору у сучасних умовах як суспільно вагомого вибору в умовах інформаційного і темпорального дефіциту та неможливість зведення політичної (колективної) раціональності до суми індивідуальних раціональностей;

дістало подальший розвиток:

обґрунтування чинників становлення та шляхів подолання медіатизації політичної інтеракції й «інформаційного тоталітаризму» у сучасному суспільстві;

визначення ролі мас-медіа у встановленні порядку денного політичної взаємодії у посткомуністичній Україні;

розуміння громадської думки як феномену, що завдяки мас-медіа перетворюється на глобальний, формується та трансформується під впливом глобалізаційних процесів в інформаційній сфері;

визначення сутності та напрямків постмодерної критики концепції раціональності, її актуальності для політичної взаємодії у посткомуністичній Україні;

обґрунтування раціоналізації політичної інтеракції, що може розумітись як знаходження спільного інтересу та шляхів його досягнення. Реальне різноманіття інтересів та плюралізм цілей, характерне для демократичного суспільства, вимагає раціональності як уміння представити, узгодити та перевести інтереси у площину аргументованого дискурсу.

Практичне значення одержаних результатів. Здобутки автора щодо дослідження політичної інтеракції сучасної України, її особливостей та складових можуть бути використані у науково-теоретичній та інформаційно-аналітичній роботі з проблем взаємодії органів державної влади, інституцій громадянського суспільства та представників мас-медіа. Окремі положення можуть використовуватись при розробці та впровадженні програм з демократизації політичної системи України, раціональній організації демократичного політичного життя, в процесі консультування політичних та адміністративних керівників. Концептуальні підходи та основні положення можуть бути використані у науково-педагогічній діяльності, при розробці та викладанні курсів з політології, комунікативістики, публічної політики, інформаційної політики тощо.

Апробація результатів дисертації. Основні висновки та положення дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри політології, науково-методичних семінарах, на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу і наукових працівників ОНУ імені І. І. Мечникова. Теоретико-методологічні положення та ідеї, що розвиваються у дисертаційному дослідженні, доповідались та обговорювались на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, семінарах, круглих столах: «Розвиток і зміцнення громадянського суспільства, забезпечення основних прав людини і громадянських свобод» (м. Київ, 2004 р.), «Актуальні проблеми державного управління та місцевого самоврядування: сучасний стан та перспективи регіонального розвитку» (м. Одеса, 2005 р.), «Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі» (м. Київ, 2006 р.), «Формування патріотизму, моральності, здорового способу життя у студентської молоді» (м. Одеса, 2006 р.), «Регіональна політика на сучасному етапі державотворення: проблеми децентралізації, ризики та перспективи впровадження» (м. Одеса, 2006 р.), «Мас-медіа в Україні: вартовий демократії, чи зброя кланів» (м. Одеса, 2007 р.), «Проблеми національно-культурної самоідентифікації етнічних українців на Півдні і Сході України в контексті етнополітики Європейського Союзу» (м. Одеса, 2007 р.), «Інституційні зміни та пошук нової ідентичності» (м. Одеса, 2007 р.), «Соціально-політична взаємодія в сучасній Україні: вибір шляхів державного розвитку» (Одеса, 2007 р.), «Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації» (м. Одеса, 2007 р., 2008 р.), «Соціальна політика і механізми інтеграції українського суспільства» (м. Одеса, 2008 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладено в індивідуальній монографії, 22 публікаціях у наукових виданнях затверджених ВАК України фаховими в галузі політичних наук.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, 4 розділів основної частини, які поділяються на 12 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 371 сторінку. Список використаних джерел містить 524 найменування (48 сторінок).

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв'язок роботи із відповідними науковими програмами і темами, визначено об'єкт, предмет, сформульовані мета та основні завдання дослідження, охарактеризовано використані в роботі методи, її наукову новизну та практичне значення, подано відомості про апробацію теоретичних положень дослідження, його структуру та обсяг.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження політичної інтеракції та її складових» проаналізовано основні наукові джерела за темою дисертації та відповідно до мети дисертаційної роботи узагальнено методологічні засади дослідження, визначено концептуальні підходи до аналізу політичної інтеракції, розглянуто інтерпретативну парадигму як методологію визначення сутності політичної інтеракції, проаналізовано дослідження комунікативної раціональності як основи політичної інтеракції. медіакратія політичний інтеракція

У підрозділі 1.1. «Інтеракція як комунікативна взаємодія: концептуальні положення та підходи» розглядається розвиток застосування та введення у науковий обіг терміну інтеракція. Категорії інтеракції й політичної інтеракції виступають актуальними для аналізу особливостей становлення і розвитку політичних відносин у посткомуністичних країнах і несуть значний евристичний потенціал для аналізу політичної реальності в Україні.

Акцентовано увагу, що становлення глобального комунікативного простору, що трансформує політичну реальність, змінює роль мас-медіа, які, окрім традиційних функцій, тепер віртуалізують політичний простір, створюють «гіперреальність» і, як наслідок, уможливлюють перетворення політики у медіа-процес. Усе назване вище кидає нові виклики демократії як у глобальному контексті, так і процесам демократизації політичної інтеракції у нашій країні.

Доведено, що, формуючись у просторі нашої країни, процеси медіатизації, демократизації та раціоналізації створюють альтернативи політичного розвитку посткомуністичної доби: від «медіа-шоу», з розігруванням смислу або владної цензури, до можливостей комунікативної дії, спрямованої на досягнення компромісу та порозуміння. Політична взаємодія, що відбувається у символьному просторі посткомунізму, через неусталені правила потребує постійного визначення реального на даний час стану справ, яке складається у процесі інтерпретації та реінтерпретації дій інших. У цьому сенсі вимоги щодо раціональності політичних дій на всіх напрямах посткомуністичних перетворень суспільства є вкрай актуальними для сучасної України, до політики якої можна застосувати назву кризової, не в останню чергу, саме через брак раціональних рішень.

Дане дисертаційне дослідження спирається на широку джерельну базу, зокрема, концептуальні положення праць вітчизняних і зарубіжних науковців, які розглядають комунікативні виміри політики. Саме їх теоретичні розробки дали змогу здійснити ґрунтовний аналіз політичної інтеракції як процесу комунікативної взаємодії та таких її складових, як медіатизація, демократизація і раціоналізація. Це праці таких вітчизняних дослідників, як Є. Бистрицький, О. Білий, В. Бортніков, Н. Бусова, О. Гаврилишин, М. Головатий, В. Горбатенко, О. Дем'янчук, В. Денисенко, О. Долженков, О. Зернецька, Л. Кормич, Н. Костенко, Л. Кочубей, М. Михальченко, Л. Нагорна, С. Наумкіна, О. Піркова, І. Попова, Б. Потятиник, А. Романюк, Ф. Рудич, С. Рябов, В. Тертичка, В. Товарниченко, В. Токовенко, М. Томенко, О. Третяк, В. Фісанов, О. Чемшит, Ю. Шайгородський, Ю. Шведа та ін.

Серед російських дослідників, які приділяють увагу становленню комунікативної взаємодії у політичному просторі посткомунізму, варто відзначити праці таких авторів, як Н. Автономова, Г. Вайнштейн, О. Вартанова, П. Гайденко, Ю. Давидов, І. Засурський, Л. Землянова, Б. Капустін, Є. Кравченко, Н. Наумова, О. Соловйов, В. Федотова, М. Ямпольський та ін.

Для аналізу політичної взаємодії як комунікативного процесу та її складових у даному дослідженні використовувались праці зарубіжних авторів: Х. Абельса, Б. Андерсона, З. Баумана, У. Бека, П. Бергера, Ж. Бодріяра, П. Бурдьє, Л. Вайтхеда, М. Вебера, Ю. Габермаса, Ф. Гаєка, Е. Гіденса, І. Гофмана, Г. Колбеча, Дж. Лалла, Г. Ласуела, Н. Лумана, М. Мак-Комбса, М. Олсона, Дж. Пітерса, Д. Растоу, Д. Стоун, К. Ероу та ін.

Визначено, що комунікативна інтеракція означає не просте спілкування у виді обміну думками, знаннями, почуттями, схемами поводження, а взаємне інформаційне збагачення учасників під впливом один одного. Саме тому даний вид спілкування може бути названий «інтеракцією», що розуміється як продуктивна взаємодія, у якій учасники знаходяться в позитивній залежності один від одного. Так, у комунікативній інтеракції буває важко чи неможливо однозначно визначити джерело тієї чи іншої інформації, оскільки сама інформація створюється в процесі взаємодії. У багатьох випадках вдале формулювання одного з учасників фактично є підсумком групового діалогу.

Аргументовано, що одним із визначальних факторів політичної взаємодії виступають політичні комунікації. У сучасному світі політичні комунікації опосередковані, в першу чергу, діяльністю мас-медіа. Можна говорити про те, що у сучасній політиці з'являється нова потужна дійова особа - медіакратія, яка отримує можливість конструювати порядок денний та використовувати політичну комунікацію як інструмент реалізації влади.

У підрозділі 1.2. «Інтерпретативна парадигма як методологія визначення сутності політичної інтеракції» проаналізовано основні підходи представників інтерпретативної парадигми до процесу політичної інтеракції. Розробка категорії інтеракції, виділення її особливостей та складових ведеться в рамках різних напрямків сучасної суспільної думки, які представляють інтерпретативний підхід у соціальних та політичних дослідженнях.

Обґрунтовано, що інтерпретативну парадигму можна розуміти як теоретико-методологічний підхід у соціальних і політичних науках, якому відповідає інтерпретативна модель пояснення й розуміння соціального і політичного світу. У посткомуністичних умовах будь-яка інтерпретація характеризується незавершеністю, певною невизначеністю щодо мети суспільного розвитку, залежить від політичного, соціального, економічного контексту взаємозалежних переконань основних акторів політичної взаємодії, їхніх цінностей і практик.

Визначено, що системи інтеракцій формуються довкола проблемних полів чи нагальних питань, які у своєму вирішенні потребують чіткої констеляції інформації та дій. Саме тому вивчення інтеракційних процесів спирається на досягнення теорій політичної комунікації. Така постановка проблеми визначає загальні теоретичні і методологічні підґрунтя дослідження інтеракції в інтерпретативній парадигмі, серед яких теорії соціальної феноменології (А. Щюц, П. Бергер, Т. Лукман), символічного інтеракціонізму (Дж. Г. Мід, Г. Блумер та ін.), драматургічного підходу (І. Гофман), етнометодології (Г. Гарфінкель), самореферентних систем (У. Матурано, Н. Луман) тощо.

Акцентовано увагу на тому, що інтеракція людей опосередковується використанням символів, їхньою інтерпретацією чи наданням значення діям іншого. Проаналізовано феноменологічний підхід, який виходить з того, що соціальна реальність конструюється суб'єктом на основі змістів і значень, заданих суспільством чи середовищем, у якому формувалася свідомість суб'єкта.

Аргументовано, що поводження людей складніше, ніж припускає теорія обміну, і, очевидно, люди реагують не тільки на вчинки інших людей, але і на їхні наміри. Сутність символічного інтеракціонізму полягає в тому, що взаємодія між людьми розглядається як безупинний діалог, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного і реагують на них.

Визначено, що у процесі інтеракції для учасників надзвичайно важливо не тільки обмінятися інформацією, але й організувати обмін діями, спланувати спільну діяльність. Таким чином, поняття інтеракція розкриває той бік спілкування, що фіксує не тільки обмін інформацією, але й призводить до організації спільних дій, що дозволяють партнерам реалізувати деяку спільну для них діяльність. Цей підхід, відмовляючись від розуміння політичної ситуації як сукупності статичних обставин, пропонує розглядати їх як послідовність певних подій, які складаються у ході діяльності щодо подання політичними акторами вимог змінити сформовану ситуацію.

Аргументовано, що у сучасній ситуації політична інтеракція розгортається в умовах плюралізму світів, звільнення людей від жорсткого контролю з боку певної спільноти та суспільства в цілому: родини, групи, страти, збільшення технологічної влади над природою й іншими людьми. Процеси раціоналізації, що були ініційовані та запущені економічною та політичною модернізацією, позбавляють політичну інтеракцію традиційних основ. Проте в багатьох країнах, де відбуваються процеси модернізації, актуальним є не стільки поліпшення економічних та соціальних умов чи демократизація політичного простору, а очікування дива, містика й магія виявляються більш живучими, ніж раціональні проекти. Тому сьогодні важливим завданням є підвищення рівня раціоналізації інтеракції у полях політики й економіки.

У підрозділі 1.3. «Дослідження комунікативної раціональності як основи політичної інтеракції в умовах демократизації суспільства» проаналізовано комунікативну раціональність та її роль у процесі демократизації. Сучасний етап характеризується зрушеннями у взаєминах людини й влади, істотними трансформаціями картини світу, висуванням на історичну авансцену інформаційних технологій. Раціональність формування поля політики, тобто та суб'єктивна розумність, яка лежала в основі досягнення міжгрупових компромісів і налагодження консенсусу, задавала норми суспільної інтеграції і встановлювала єдині критерії градації групових цінностей, стала елімінуватися з політичного простору.

Акцентується увага на тому, що раціональне ставлення до світу обов'язково передбачає націленість на ефективність, на успішність дії. Але сама по собі ефективність жодним чином не може розглядатися як достатня специфічна ознака раціональності, так само як і творча імпровізаційна діяльність, яка призводить до успішних результатів при вирішенні яких-небудь унікальних, неповторюваних проблем та завдань.

Отже, раціональність насамперед пов'язана із заснованою на адекватному розумінні проблемною ситуацією, у якій знаходиться суб'єкт дії, свідомим керуванням власною поедінкою. Раціональність також передбачає альтернативність поведінки, можливість вибору різних способів дії. Згідно з цим підходом, окрім інструментальної дії, в діяльності людей надзвичайно важливими є комунікативні інтеракції - взаємодії, які спрямовані на порозуміння між діючими суб'єктами. Парадигма раціональної соціальної дії М. Вебера в роботах Ю. Габермаса знайшла продовження у вигляді теорії комунікативної дії.

Комунікативна дія припускає наявність уявлення про спільне благо для досягнення розуміння, яке може бути сформоване й обґрунтоване на шляху як раціоналізації власних очікувань, так і за допомогою раціоналізованої інтерпретації суспільства. Усе це уможливлює розгляд концепції комунікативної раціональності Ю. Габермаса як нового виміру соціальної реальності, що може стати основою нової суспільної теорії і, як наслідок, нових політичних практик.

У висновках до першого розділу вказується, що інтеракція визначає й відображає динамічні процеси впливу різних за своїм статусом, розташуванням в політичному просторі акторів один на одного, їхню взаємну обумовленість, взаємовплив, зміну стану. Аналіз інтеракції з точки зору інтерпретативної парадигми відкриває можливості для розуміння відносин, які складаються у нестабільних суспільствах з політичними інститутами, що трансформуються.

У другому розділі «Медіатизація політики: мас-медіа, аудиторія, влада» виявлено причини виникнення та засоби подолання медіакратії, розглянуто моделі діяльності мас-медіа у політичному просторі та проаналізовано феномен медіа-скандалів у формуванні громадської думки в умовах медіатизації політики.

У підрозділі 2.1. «Медіакратія у сучасній політичній інтеракції: причини виникнення та засоби подолання» розглядаються умови, характеристики комунікації у сучасну добу, які можуть призвести до медіатизації усіх сфер суспільного життя, у тому числі політичної сфери. У цьому сенсі слід відзначити роботи таких авторів, як Д. Белл, М. Мак-Люен, О. Тоффлер, З. Бауман, М. Кастельс, Є. Вартанова, Є. Андрунас, М. Землянова, Г. Вебстер та ін. Функціональний підхід до розуміння сутності комунікації базується на розгляді конкретної домінуючої функції. Домінуючим може бути як ідеологічний, так і матеріально-економічний фактор.

Обґрунтовано, що без відмінностей не можуть існувати відносини політичної комунікації у мас-медіа, через обмін інформацією всередині позиції і між позиціями здійснюється інтеракція між акторами, яка знаходить своє вираження у формі комунікацій.

Акцентується увага на тому, що у посткомуністичних суспільствах за відсутності сталих демократичних традицій виникає справді хаотичне переплетення інформаційних потоків. Утворення безконцептуального потоку політики, викликане різким посиленням корпоративних інтересів правлячих груп і посиленням впливу політично безвідповідальних мас-медіа, перетворює українську політичну еліту на практично нконтрольованого власника публічної інформації і, відповідно, на безальтернативне джерело проектування політичного майбутнього країни. Медіакратія як форма організації влади базується на переважному впливі кіл, які контролюють масові інформаційні обміни, і передбачає широке використання іміджевих стратегій, які руйнують бар'єри між публічною і особистою сферами життя, соціальними і культурними механізмами цілеспрямованого впливу на поведінку людини.

Обґрунтовано, що у країнах, які здійснюють перехід до демократії посилюються тенденції медіаполітичних засобів управління. І це на відміну від розвинених країн консолідованої демократії, де становлення медіакратії якщо не унеможливлюється, то, принаймні, певним чином уповільнюється традиціями демократичного діалогу влади і суспільства, відповідним стилем роботи правлячої еліти.

У підрозділі 2.2. «Політична діяльність мас-медіа: моделі та інтерпретації» досліджуються політологічні, соціологічні та економічні моделі діяльності мас-медіа.

Визначено, що мас-медіа не тільки передають інформацію, за їхньої безпосередньої участі створюється цілісна система інтерпретації політичної реальності. У структурі інформаційної взаємодії посткомуністичної доби мас-медіа відводиться роль або посередника, медіатора між політичними акторами, або власне дійової особи, актора політичного простору. Певною мірою це відображало посткомуністичні трансформаційні траєкторії українських мас-медіа: від функцій «спостерігача» та «інформатора громадськості» середини 90-х років минулого століття до суб'єкта маніпуляції громадською думкою на початку нинішнього.

Акцентовано увагу, що для «ринкової» моделі діяльності мас-медіа характерним є бажання отримати комерційну вигоду від продажу інформації, а для моделі, заснованої на «державницькій» ідеології, головне завдання полягає у лобіюванні інтересів держави в інформаційному просторі.

Визначено, що роль мас-медіа в організації публічної сфери й у творенні політичної реальності свідчить про те, що медіа є не лише ретрансляторами влади, а й творцями та носіями її, позаяк виконують політичні функції у суспільстві, зокрема через ідеологічний дискурс новин, які транслюються, передусім, телебаченням. У посткомуністичну добу була сформована модель діяльності мас-медіа, що відповідала скоріше досвіду радянських часів, ніж демократичним нормам та стандартам свободи слова.

Обґрунтовано, що політична функція мас-медіа полягає в адекватній вимогам аудиторії (інформаційним, політичним, інтелектуальним та естетичним) інтерпретації правди. Журналіст надає зміст діям політиків, але часто цей зміст вступає в протиріччя з інтерпретаціями інших мас-медіа або самих політиків, що природно для демократії. В процесі інтерпретації політична дія після включення в систему існуючих фактів та оцінок набуває певного змісту. Зміст виступає в якості значення, що можна спостерігати, зміст нестійкий, але при цьому, навіть змінюючи своє значення на протилежне, залишається змістом. У ситуації може бути безліч змістів, і, в крайньому випадку, ніхто не може знати, який з них «істинний».

У підрозділі 2.3. «Феномен медіа-скандалів у формуванні громадської думки в сучасному політичному просторі» розглядається проблема відносин мас-медіа зі суспільством у контексті феномену громадської думки, яка формується і трансформується під впливом глобалізаційних процесів в інформаційній сфері, у той час як акселератором у її формуванні у світі телемедіумів виступає феномен медіа-скандалу.

Визначено, що медіа-скандал у публічній сфері виникає внаслідок порушення відповідності у стосунках між громадською думкою та діями політичних акторів. Інакше кажучи, медіа-скандали виникають внаслідок порушення представниками публічної політики соціальних норм та правил, що стає відомим суспільству завдяки діяльності мас-медіа. Слід зазначити, що скандали, створюючи публічний конфлікт, мають не лише негативні наслідки. Сучасні мас-медіа мають можливість викласти скандальні факти у вигляді захоплюючої історії та спричинити загальний інтерес і жваве обговорення. Вплив медіа-скандалів на формування громадської думки можна розглядати у контексті теорії «встановлення порядку денного», або «встановлення пріоритетів» (agenda setting). Політична проблема може стати публічною, тільки будучи перетворена у відповідності до формату мас-медіа.

Аргументовано, що порядок денний складається у процесі рутинного функціонування мас-медіа під впливом їх власних організаційних норм та оперативних правил, а також взаємодії з агентами просування певних соціальних проблем, які прагнуть побудувати свою діяльність у відповідності до формату мас-медіа.

Акцентується увага на тому, що один з новітніх атрибутів електронної взаємодії - інтерактивність не є загальнодоступною, бо комп'ютерна революція починається на високому рівні освіти та багатства, але залишається неспроможною охопити неосвічені маси та бідні країни, а тому нову мультимедіасистему формує бізнес, а не уряд. Сучасні комунікаційні системи, інтегровані, інтегруючі та інтерактивні, дозволяють охопити всі види повідомлень, лише присутність в цій інтегрованій системі дозволяє соціалізувати повідомлення. У посткомуністичних країнах, у тому числі в Україні, питання встановлення правил політичної гри, регуляції відносин в полі політики, суспільних умов існування політичної реальності, відповідності і відповідальності журналістів щодо політичних правил та відносин може виявитись більш складним, ніж юридична та моральна оцінки діяльності українських мас-медіа.

У висновках до другого розділу вказується, що у сучасному світі мас-медіа стали основою політичної інтеракції, перетворившись у систему нав'язування моделей, що пов'язано із домінуванням критеріїв рейтингу та формату у діяльності мас-медіа. Комунікативна складова політичної інтеракції залежить від переваги консенсусу над тиском влади (сили) у виробленні політики та зростання чи спаду політичної участі громадян.

Третій розділ дисертаційного дослідження «Демократизація політичної інтеракції в Україні» присвячено аналізу демократії як горизонту політичної комунікації в Україні, розгляду комунікативних чинників формування демократичної політики, визначено електронний уряд як механізм демократизації взаємодії.

У підрозділі 3.1. «Демократія як горизонт політичної комунікації в Україні» зазначається, що демократія як тип політичного режиму вже більше вісімнадцяти років залишається метою для України. Саме тому у цьому підрозділі здійснюється аналіз теорії та практики демократизації політичного життя у комунікативному просторі нашої країни.

На відміну від авторитаризму й тоталітаризму, демократія стала символом сучасної політики та урядування. Інформаційний та глобальний світ називають «демократичним», а диктаторські режими стають анахронізмом в епоху інтерактивних мас-медіа, прямих ефірів та мереж, що поєднують відео-, аудіо- та текстову інформацію.

Аргументовано, що стиль і принципи демократичної політики базуються на комунікативній владі, яка протиставляється примусу держави і моделі економічного егоїзму. Акцентовано увагу на тому, що державна влада примусу і економічна влада грошей поступаються політичним впливом комунікативній владі, яка формується політичною волею та громадською думкою як суспільства в цілому, так і різноманітних суспільних груп, спільнот та асоціацій. Пріоритет у формуванні демократичної політики належить комунікативній владі, яка походить від громадян та утворює систему прийняття рішень та політичної поведінки.

Визначено, що для країн, що демократизуються, простір вибору під час електоральної кампанії значно розширюється, громадянин голосує не тільки за персону чи команду, але й має можливість обирати правила в політиці, економіці, суспільному житті та у діяльності мас-медіа.

В умовах демократії посилюються суспільні очікування від інформаційної «відкритості» політичного простору, з'являється впевненість, що більшість проблем можна викласти у дискурсивній формі та вирішити у ході діалогу. Ще більше сподівань на раціональну комунікацію та діалог покладають суспільства, що здійснюють демократичний транзит.

У підрозділі 3.2. «Комунікативні чинники формування демократичної політики» визначено умови та чинники формування демократичної політики з використанням елементів дискурсивної теорії.

Аргументовано, що дискурсивна теорія відводить центральне місце процесові формування політичної громадської думки й політичної волі, вона розуміє принципи становлення демократичної держави як сукупність послідовних відповідей на питання щодо інституціоналізації комунікативних чинників демократичного формування політичної інтеракції. Згідно з дискурсивною теорією, успіх дорадчої, заснованої на міркуваннях політики залежить не від колективних дій громадянства, а від процесу інституціоналізації процедур та умов комунікації.

Основною характеристикою успішності або неуспішності демократичного переходу, критерієм перевірки виступає те, чи переконує він громадян.

Акцентується увага на тому, що зростаюча роль політичних партій у нашій країні пов'язана з парламентсько-президентською формою правління та обранням у ради всіх рівнів (за виключенням селищних) депутатів за партійними виборчими списками, що призводить до розподілу посад у виконавчій владі за партійною ознакою. З огляду на фактичну відсутність ідеологічних пріоритетів у діяльності більшості політичних партій (як парламентських, так і непарламентських), можна говорити про те, що консолідація навколо лідерів («локомотивів» рейтингу) певних груп політиків та бізнесменів пояснюється бажанням отримати й утримати державну владу. Поняття «партії влади» знову, як і в умовах президентсько-парламентської республіки, набуває змісту, відмінного від демократичних країн, та характеризується актуальністю в умовах строкових та дострокових парламентських і президентських виборчих кампаній. Після виборів переможець претендує на роль «рупора громадської думки», партія влади отримує право говорити від імені більшості до наступних кампаній.

Обґрунтовано, що сьогодні більшість представників «партії влади» намагаються зберегти владу завдяки активній участі у розбудові партійних структур, в тому числі на рівні регіональних організацій. Це пов'язано з пропорційною виборчою системою, згідно з якою обов'язковою умовою збереження реальної влади в регіоні є партійна перемога на виборах до обласних та міських рад.

Доведено, що головною характеристикою «партії влади» виступає збереження влади і власності, тому конфігурації «партії влади» можуть бути найрізноманітнішими і несподіваними, так само як ідеологічна складова. Характеризуючи боротьбу за громадську думку в ході минулих кампаній, можна виділити декілька пунктів, що сприяли позитивному результату для «партії влади»: 1) персоналізація передвиборчої кампанії; 2) широке використання компромату задля створення медіа-скандалів; 3) нав'язування виборчої моделі «так - ні», «за - проти». Ці пункти, природні для виборчої боротьби, на жаль, після виборів перетворювались на проблеми державного управління, що не є оптимальним для прийняття суспільно важливих рішень. Умови управлінської діяльності зовсім інші: управління потребує командних дій та кооперацій зусиль, визначення чіткої програми дій (операціоналізація ідеологічних конструктів), пошук оптимального не з-поміж двох рішень, а створення простору альтернатив. Теми, які привертають увагу під час електоральних кампаній, відрізняються від проблем, які реально потребують вирішення.

Обґрунтовано, що політична кампанія перетворюється на рекламну й агітаційну, що інформаційно та технологічно супроводжує й аудіовізуально підтримує у мас-медіа пропагандистську кампанію. У комунікації з журналістами та виборцями, які підтримують кандидата, створюється позитивний імідж кандидата, що не виглядає важким завданням, з огляду на відсутність фактору змагальності у прямому діалозі з іншими кандидатами. Від політика вимагають зіграти певну роль на сцені, що вже підготовлена командою. Кандидат перетворюється на актора, якого демонструють публіці як частину великого спектаклю. Імідж, який створюється для публіки, це так зване «уявне обличчя», що має нести позитивні емоції, залишає місце лише для монологу (у кращому випадку - підготовлені відповіді на запитання позитивно налаштованих журналістів або громадян), який і перетворює виборчі перегони зі змагань на театр.

У підрозділі 3.3. «Електронний уряд як механізм демократизації політичної інтеракції в Україні» розглянуто електронний уряд у контексті сучасних дискусій про сутність, функції, перспективи урядування і публічної політики в умовах глобалізації та інформатизації, визначено умови і виміри процесу здійснення політики й окреслено становлення електронного уряду з цієї точки зору.

Обґрунтовано, що електронне урядування можна розглядати як акселератор інституційних демократичних трансформацій у царині архаїчного державного управління, яка поєднує ознаки радянської номенклатури та пострадянської олігархії. У контексті інформатизації та глобалізації з'являються нові агенти політичних реформ, відсутність яких у посткомуністичному просторі пояснюється неадекватним завданням для бюрократії - реформувати себе так, щоб позбутись більшості легальних чи нелегальних преференцій. Тому аргументовано, що для реформи урядування необхідна поява нових, неполітичних (як у сенсі «policy», так і «politics») гравців, яких можна залучити, виходячи з можливостей, що надає електронний уряд; у цьому буде полягати і демократизація (у сенсі не тільки виборчої, а і ліберальної демократії) політики в Україні.

Акцентується увага на тому, що демократизація урядування як основа нових принципів державного управління спирається не лише на легітимність органів влади, але і ставить вимогу про постійний зворотний зв'язок між спільнотами, суспільством та владою (обраними та тими, хто обирає). Умова проведення регулярних і вільних виборів є необхідною, але недостатньою саме з точки зору ефективної управлінської діяльності у демократичному суспільстві. У цьому контексті електронний уряд сприяє залученості громадян до політики.

Відповідно, і завдання електронного уряду полягає у забезпеченні ефективної політичної участі громадян, покращенні співпраці з зацікавленими групами та приватним сектором, використовуючи комунікаційні технології.

Акцентується увага на позитивах, що несе електронний уряд, до яких слід віднести: зменшення урядових затрат через адміністративне спрощення та використання інформаційних технологій; наближення державних послуг до громадян; зменшення рівня корупції; залучення громадськості до публічних дебатів з питань державної політики; прискорення прийняття управлінських рішень; спрощення отримання послуг через принцип «відсутності хибних дверей». З іншого боку, електронний уряд не може замінити традиційну структуру урядування, принаймні у найближчий час.

Визначено недоліки та дискусійні питання стосовно електронного уряду: електронна документація повинна мати відповідний статус (печатки, підписи), для чого необхідно вносити зміни у законодавство; потрібні програми соціальної адаптації для тих категорій громадян, які не мають навичок роботи з електронною інформацією; у розповсюдженні он-лайн інформації важче здійснювати контроль та притягати до відповідальності у разі порушення законодавства; необхідно забезпечити високий технологічний рівень на всій території країни, щоб гарантувати рівність послуг для всіх громадян; потрібне єдине та стабільне джерело фінансування (державний бюджет) тоді, коли результат ще не гарантовано; слід враховувати небезпеки, пов'язані з технологічною вразливістю інформації (віруси, хакерські атаки); електронна інформація унеможливлює отримання консультацій «обличчям до обличчя», до яких громадяни України звикли ще за радянських часів, що іноді може позначатись на якості послуг.

Акцентується увага, що у публічній політиці виділяють два виміри - вертикальний і горизонтальний. Вертикальний вимір підкреслює інструментальні дії, раціональний вибір і силу законних повноважень, а горизонтальний демонструє, що здійснення політики включає в себе структуру поглядів, підходів і засобів учасників з різних організацій та ієрархічну передачу повноважних рішень у межах будь-якої організації. Традиційно державна політика розуміється, особливо у посткомуністичних країнах, як ієрархія, владна вертикаль, що постійно потребує посилення та укріплення. Деякі автори вважають, що у здійсненні ринкових перетворень у країнах, які переходять до демократії, активність та ефективність забезпечуються саме напівавторитарною владою. Але в інших сферах посткомуністичного транзиту незаперечною є важливість горизонтального виміру політики, що сприяє становленню зворотного зв'язку між владою та суспільством, появі спільних демократичних цінностей.

Обґрунтовано, що горизонтальний та вертикальний виміри політики не є альтернативними, кожен з них враховує інший: спільне розуміння, досягнуте на горизонтальній площині, має запроваджуватися за допомогою інструментів вертикального виміру.

У висновках до третього розділу зазначається, що комунікативні чинники позитивно впливають на розвиток і зміцнення демократії, розширюють можливості взаємодії громадян і органів урядування, формують комунікативну владу та політику на горизонтальному рівні як складний набір інтеракцій.

У четвертому розділі «Раціоналізація політичної взаємодії як комунікативний процес» простежується ґенеза проблеми раціоналізації, проаналізовано процес раціоналізації політичної взаємодії в умовах модернізації та його критику з точки зору постмодерну, досліджено комунікативну раціональність як основу суспільної інтеграції.

У підрозділі 4.1. «Проблема раціоналізації: теоретичні основи та історичні витоки» визначається, що дискусії стосовно ролі раціональності у функціонуванні політичних інститутів демократичних країн особливо активізуються в трансформаційні періоди суспільного розвитку, коли проблематизується здатність людини адекватно осягнути суспільство (раціональність знання) та належним чином упорядкувати та перебудувати цей світ (раціональність дії).

Визначено, що характеристикою раціональності можна вважати одночасне співіснування різних типів раціональності, що має наступні наслідки: визнання можливості різних вихідних конкуруючих «картин світу»; відмову від абсолютного суб'єкта на користь безлічі локальних суб'єктів; можливість існування відмінних від наукової типів раціональності. Концепція модерну виходила з домінування цілераціональності у сфері урядування, впорядкувальним механізмом суспільства виступала держава, в центрі якої знаходилась «економічна» людина. Тепер суспільство повинно вирішувати проблеми, породжені самою модернізацією. Це є завданням комунікативного розуму, завдяки якому комунікативна раціоналізація суспільства відкриває можливість створювати й обґрунтовувати нові легітимні правила соціального регулювання.

Акцентовано увагу на тому, що історично можна виділити три типи наукової раціональності: класична, модерністська та постмодерністська раціональність. Останній етап характеризується як спеціалізація, професіоналізація сфери розумного та як фрагментаризація, більш вузька локалізація розуму. Професіоналізація, спеціалізація раціональності призводить до звуження простору політичного життя, який піддається раціоналізації, оскільки до розуму ставляться більш жорсткі вимоги, передбачає спеціальні знання. Відповідно зростає «тиск» ірраціонального. Фрагментаризація раціонального, відмова від претензій на всезагальність веде до того, що пошук всезагального й необхідного перекладається на ірраціональні компоненти політичної взаємодії.

Аналізу зрушень у раціональності, пов'язаних з етапом локалізації даного поняття в окремих сферах суспільного життя, присвячено роботи М. Вебера. У концепції М. Вебера досліджується процес раціоналізації суспільних відносин, ним було започатковано принцип «орієнтації на іншого», завдяки чому враховується соціальне, без якого цілераціональна дія залишається класичною моделлю робінзонади. Автори робінзонад не передбачали в діях індивіда «орієнтації на іншого», в їх основі лежить індивідуальний інтерес.