Електоральний процес постсоціалістичного суспільства: політико-культурний вимір (на прикладі України, Росії та Польщі)

Размещено на http://www.allbest.ru

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ПОЛІЩУК Ігор Олексійович

УДК 324: 321.74 „713”(4-11)

ЕЛЕКТОРАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА: ПОЛІТИКО-КУЛЬТУРНИЙ ВИМІР

(НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ, РОСІЇ ТА ПОЛЬЩІ)

23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

САЗОНОВ Микола Іванович,

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, завідувач кафедри політології

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

БЕБИК Валерій Михайлович,

Відкритий міжнародний університет „Україна”, проректор з інформаційно-аналітичної роботи (м. Київ)

доктор політичних наук, професор

ПРИМУШ Микола Васильович,

Донецький національний університет, завідувач кафедри політології

доктор політичних наук, професор

ЧЕМШИТ Олександр Олександрович,

Севастопольський національний технічний університет, декан гуманітарного факультету

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58000, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради П. М. Катеринчук

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Концептуалізація „електорального процесу” як базової категорії політичної науки детермінована його зростаючою роллю в процесах демократизації перехідних суспільств. Це зумовлює необхідність фундаментального вивчення та ґрунтовного аналізу електорального процесу в контексті виявлення базових чинників, що спричиняють його трансформації. Одним із домінантних чинників, що здійснює вплив на перебіг електорального процесу в Україні, зумовлюючи своєрідність державотворчих процесів, виступає політична культура. Вивчення політико-культурного виміру електорального процесу України як пострадянського суспільства зумовлене також відсутністю фундаментальних наукових розвідок у цій царині в радянський період. Адже в період радянської епохи виборчі кампанії були формальним актом легітимації тоталітарних і авторитарних політичних режимів, демонстрацією лояльності громадян до недемократичної влади. Змагальних виборів як інституції просто не існувало, що у підсумку призводило до голосування без вибору. Така ситуація почала трансформуватися лише з 1989 року, коли уперше в історії колишнього Радянського Союзу народ отримав можливість здійснювати свій вибір з декількох кандидатів у депутати. Відтоді електоральний процес, системи виборів, технології проведення виборчих кампаній, феномен електоральної поведінки нарешті стають предметом вивчення для українських суспільствознавців.

В окресленому контексті постає нагальність вивчення специфіки культури електорального процесу на постсоціалістичному просторі, до якого належить й Україна. Якщо в країнах із розвинутою ліберальною демократією вибори - це лише одна із форм громадянської активності, то у перехідному суспільстві, як свідчить практика, це майже єдина „публічна справа”, яка дає уявлення про політичну культуру особистості або суспільства в цілому. Так склалося, що інші показники залучення особистості до політичного процесу залишаються долею небагатьох, тобто еліти. Політичні вибори у сучасній Україні насправді є показовою формою масової участі у політиці, тому політична культура перехідного суспільства частіше за все зводиться до більш вузької сфери - культури електоральної.

Вивчення електорального процесу у політико-культурному контексті дозволяє краще зрозуміти сутнісні основи механізму виборів, виявити якісні детермінанти політичного розвитку тієї чи іншої країни загалом. Електоральна культура, як лакмусовий папірець, виявляє справжній етап соціально-трансформаційного процесу, який переживає конкретна країна. Особливо це стосується провідних „країн-гравців” на пострадянському просторі, які мають спільну історію і, як наслідок, спільні „інгредієнти” політичної традиції та упродовж останнього десятиріччя вибудовують власну, неповторну версію постсоціалістичного розвитку.

Актуальність теми полягає у тому, що реалії сучасного глобалізованого світу викликають необхідність окреслення для кожної країни власної перспективи інтеграції, яка залежить від самоідентифікації та визначення нагальних завдань розвитку. Європейський вибір України як геополітичний стратегічний пріоритет у перспективі створює контури нової політичної реальності, яка вимагає більш чіткого розуміння свого місця в людській спільноті ХХІ століття. Враховуючи це, дослідження електорального процесу в Україні та країнах-сусідах - Польщі й Росії - дозволить краще зрозуміти якісний стан трансформаційних процесів у різних геополітичних гравців, а також перспективи співробітництва з ними.

Крім цього, названі країни об'єднує поняття „постсоціалістичне суспільство”, оскільки всі вони на початку 90-х років минулого століття скинули лещата авторитарних режимів, за яких владу мали комуністичні партії (КПРС в Росії та Україні, ПОРП у Польщі). Категорія „постсоціалістичне суспільство” тлумачиться у змістовному розумінні якісного стану перехідного соціуму, який здійснює політико-системні трансформації, долаючи рудименти монопольного авторитарного правління комуністичних сил. Постсоціалістичному суспільству притаманний перехідний тип і під впливом факторів внутрішнього та зовнішнього походження воно здатне спонтанно переборювати авторитарні обмеження, прямуючи від напівдиктаторського режиму до демократії. Слід наголосити на тому, що утвердження демократичної політичної культури може стати підсумком трансформації постсоціалістичного суспільства та отримання ним нової якості. електоральний виборчий пострадянський постсоціалістичний

Вивчення електорального процесу в Росії є важливим завданням для українських науковців у зв'язку з багатьма обставинами. Росія та Україна - вічні стратегічні партнери з огляду на геополітичне становище обох країн. Наші країни упродовж тривалого історичного часу перебували в одній державі - Російській імперії, а потім у Радянському Союзі, хоча сьогодні й демонструють особливості свого розвитку на постсоціалістичній стадії. Ми знаходимося в приблизно аналогічних умовах постсоціалістичного транзиту, що обумовлює плідну порівняльну аналітичну перспективу.

Розгляд польського досвіду проходження постсоціалістичного транзиту теж має незаперечне значення для сучасної України. Польща є чи не першою країною колишнього соціалістичного блоку, де радикальні економічні, соціальні та політичні реформи призвели до тих результатів, на які сподівалися їх ініціатори. Польща яскраво продемонструвала ефективний приклад демонтажу тоталітарного режиму через розвиток інститутів місцевого самоврядування та індивідуальної ініціативи громадян. Порівняння електоральних практик у країнах, які мали практично ідентичні стартові умови для здійснення демократичних реформ дозволяє краще зрозуміти траєкторію їх політичного транзиту, порівняти та використати корисний досвід ефективних перетворень.

Постановка проблеми спирається на результати наукових досліджень у різних сферах суспільно-політичного знання. Для дисертаційного дослідження суттєве значення мають концепції, присвячені виявленню специфіки перебігу електорального процесу в контексті демократизації перехідного суспільства (В. Я. Гельман, В. П. Єлєзаров, Я. МакАлістер, Н. Манро, М. Попеску, Р. Роуз, Г. Тока, Д. Фарелл та ін.).

Значний вплив на визначення теоретико-методологічних засад дослідження справили праці, присвячені аналізу політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Інгелхарт, Л. Пай, Р. Такер, Ю. Хабермас, С. Хантінгтон та ін.). Велику цінність для дослідження становлять концепції, присвячені експлікації різних аспектів проблематики електоральної поведінки та електоральної культури (Ф. Гогель, І. М. Гомеров, Е. Даунс, О. С. Зубченко, Б. Ідрісов, П. Лазарсфельд, С. Ліпсет, Г. Г. Почепцов та ін.).

Вагоме значення для окреслення стратегій дослідження мають праці українських науковців, в яких висвітлено широкий спектр проблематики перебігу сучасних демократизаційних процесів в Україні (В. С. Бакіров, В. М. Бебик, В. І. Бурдяк, І. О. Кресіна, М. І. Михальченко, М. В. Примуш, Н. Ю. Ротар, М. І. Сазонов, О. О. Чемшит та ін.).

Разом з тим, у дослідженнях, присвячених висвітленню електорального процесу, приділяється недостатня роль політико-культурним чинникам, які здійснюють суттєвий вплив на виборчий процес, зокрема, в перехідних суспільствах, що й визначило вибір теми та напрямок дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження узгоджується з комплексною науковою темою „Влада та її реалізація в незалежній Україні”, яку розробляє кафедра політології філософського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у виявленні політико-культурної специфіки електорального процесу постсоціалістичного суспільства крізь призму компаративістського аналізу виборчих кампаній України, Росії та Польщі.

Згідно з поставленою метою сформульовані основні завдання дослідження:

узагальнити основні теоретико-методологічні підходи щодо визначення сутності та особливостей електорального процесу в політико-культурному контексті;

виявити специфіку електоральної культури як базової характеристики виборчого процесу;

відтворити історичну ретроспективу формування підґрунтя культури виборів українського народу шляхом виокремлення демократичних традицій українського державотворення;

виявити регіональну специфіку виборчого процесу в Україні та розглянути місце і роль „Помаранчевої революції” 2004 р. у контексті демократизаційних процесів;

окреслити тенденції становлення культури виборчого процесу в Україні у контексті аналізу її політичного режиму

систематизувати політичні технології, що застосовуються в електоральному процесі України шляхом розкриття їх якісного змісту;

визначити політико-культурні чинники електорального процесу пострадянської Росії;

виявити базові цінності у культурі виборчого процесу постсоціалістичної Польщі;

здійснити на основі компаративістського підходу розгляд особливостей еволюції електоральної культури в Україні, Росії та Польщі й визначити перспективи їх розвитку.

Об'єктом дослідження виступає електоральний процес у політико-культурному вимірі.

Предмет дослідження - політико-культурна експлікація електорального процесу постсоціалістичного суспільства (на прикладі України, Росії та Польщі).

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження стало використання як загальнонаукових, так і спеціальних методів, що використовуються в політичних науках. Для виявлення динаміки електоральних процесів, становлення та розвитку електоральної культури застосовувався загальнонауковий діалектичний метод. Логіко-історичний метод використовувався у дослідженні еволюції електоральної культури. За допомогою системного методу проведено аналіз електорального процесу. Використання елементів факторного аналізу дозволило представити виборчий процес як явище, що зазнає впливу зовнішніх і внутрішніх чинників. Структурно-функціональний метод застосовувався для визначення ролі та функцій політичної культури в електоральному процесі. Компаративістський метод дозволив систематизувати і зіставити структури електоральних процесів у різних постсоціалістичних суспільствах, функцій електоральної культури в цих окремих випадках, а також узагальнити наукові підходи щодо виділення специфіки виборчого процесу в Україні.

Висвітлення проблем особливостей прояву політико-культурного фактору в електоральному процесі зумовив аналіз широкої палітри концептуальних позицій, звернення до нормативно-правових документів, статистичних матеріалів, результатів соціологічних досліджень, що проводились вітчизняними та зарубіжними установами. Завдяки обраній методології здійснено комплексний аналіз сформульованих завдань, результатом якого стали теоретичні та практичні висновки і рекомендації.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у таких положеннях:

Уперше:

- запропоновано концептуалізацію електоральної культури як історично обумовленого феномену та базової ідеологеми виборчого процесу, яка експлікується в ролі індикатора вимірювання якісного стану політичного розвитку постсоціалістичних суспільств;

- введено в категоріальний апарат політичної науки дефініцію „воутингова” партійна система, сутність якої полягає у виокремленні системи партій, які здобувають стабільну підтримку електорату на виборах, що дозволяє провести якісний розподіл між політичними партіями в Україні з точки зору їхньої реальної дієздатності та впливу на вітчизняний електорат;

- продемонстровано на основі корелятивного аналізу між трансформаціями у виборчому законодавстві України та соціальним складом народних депутатів України 1994-2007 рр. формування чіткої тенденції до зменшення реального впливу електорату на виборчий процес та звуження представництва основних категорій населення у вищому законодавчому органі;

- узагальнено типологію електоральної культури за критерієм рівня абсентеїзму в Україні, Росії та Польщі, в контексті якої електоральна культура Польщі належить до пасивного, кризоводемократичного типу, електоральна культура Росії - до активного, достатньодемократичного типу, електоральна культура України - до високоактивного, демократичного типу.

Удосконалено:

- концептуальну демаркацію між категоріями „електоральний процес” та „електоральна кампанія”, сутність якої полягає у розумінні електоральної кампанії - обмеженої топологічними і хронологічними рамками (політичним простором та історичним часом) - як фрагменту електорального процесу, який є нескінченним за умов функціонування політичного режиму поліархії;

- твердження щодо існування в електоральній культурі України явища змушеного голосування (за принципом „за менше зло”), що детерміновано приналежністю значної частини українських виборців до протестного електорату, який голосує не стільки „за” певну політичну силу, скільки „проти” малоефективної влади (яка найчастіше не виправдовує виданий кредит довіри);

- класифікацію різноманітних PR-технологій за критерієм змістовного навантаження (позитивне чи деструктивне); у контексті їх застосування в електоральному процесі України виокремлюються технології інформування (набувають поширення переважно за умов консолідованої демократії) та маніпулювання (набувають поширення переважно за умов автократичних режимів);

- погляди щодо сутності політичного режиму сучасної України, стосовно інтерпретації якого висувається дефініція „олігархічний режим електоральної демократії” (електорат на конкурентних виборах здійснює свій вибір, втім реальний контроль за політичним процесом належить представникам великого національного олігархічного бізнесу).

Дістали подальшого розвитку:

- ранжування зовнішніх та внутрішніх факторів впливу на електоральну поведінку індивіда: група зовнішніх факторів (політична система, соціокультурне середовище, соціально-політична та економічна ситуація, в якій відбувається електоральна кампанія, PR-кампанії суб'єктів виборчого процесу, геополітичний контекст електоральної кампанії, формат електорального ринку, політична мода, позиція оточення, клерикальних конфесій, лідерів громадської думки тощо) та група внутрішніх факторів (політична культура, актуальність електоральної кампанії, політична воля, соціальні потреби, емоційний стан, віра, партійна приналежність, членство в громадських організаціях, гендерна приналежність, вік, освіта, соціальний статус, електоральний досвід тощо);

- аргументи щодо класифікації етатистських і аетатистських характеристик політичної культури українського народу, які сформувалися протягом історії (до етатистських рис віднесено: демократизм, волелюбність, миролюбність, конституціоналізм і регіоналізм; до аетатистських характеристик відносяться: екзистенційний індивідуалізм, егалітаризм, ескапізм, ірраціоналізм, консерватизм, маніхейство);

- інтерпретація „Помаранчевої революції” 2004 р. в Україні як важливого етапу демократизації політичної свідомості українських виборців (без ознак класичного розуміння революції як докорінного зламу попередніх соціальних відносин);

- твердження на основі компаративістського аналізу щодо перспектив формування культури електорального процесу в постсоціалістичних Україні, Росії та Польщі, які полягають у виокремленні специфічних прогностичних інтенцій стосовно політичних режимів кожної країни (вірогідність розвитку олігархічної імітації демократії в Україні; посилення авторитаризації російського політичного режиму; подальша демократизація польського політичного режиму).

Практичне значення одержаних результатів. На підставі проведеного дослідження зроблено теоретичні узагальнення та висновки, евристичність яких зумовлює використання здобутків дисертації в подальших дослідженнях електоральної проблематики. Результати дисертаційного дослідження у сукупності створюють теоретичний, концептуальний, методичний і методологічний базис для оптимізації електорального процесу в сучасній Україні, набуття ним ознак демократичної якості задля подолання олігархічних характеристик політичного режиму. Основні положення, висновки та рекомендації можуть бути використані у діяльності вищого законодавчого інституту - Верховної Ради України та інших органів державної влади, інститутів місцевого самоврядування, у практичній роботі політичних партій і громадських організацій з питань організації, ефективного проведення та контролю за виборчим процесом в Україні. Аналітичні зауваження щодо розвитку електоральної культури в Росії та Польщі можуть становити інтерес для міністерства закордонних справ України, навчальних закладів, науково-дослідних установ, які вивчають міжнародні відносини та проводять порівняльні дослідження розвитку постсоціалістичних суспільств.

Отримані результати дослідження можуть бути використані засобами масової інформації для забезпечення більшої прозорості, відкритості та публічності виборчого процесу в Україні.

Теоретичні розробки автора, практичні висновки і пропозиції, що випливають зі змісту дослідження, використовуються автором у навчальному процесі Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна при викладанні курсів: „Політологія”, „Історія політичної думки України” „Теорія та історія політичних партій”, „Виборчі технології”. Практичні рекомендації щодо оптимізації електорального процесу в Україні, які містяться у дисертаційному дослідженні, були схвально сприйняті Асоціацією політологів Слобожанщини та розміщені на сайті цієї організації.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійною науковою працею, в якій представлено вирішення конкретного наукового завдання щодо політико-культурної експлікації електорального процесу постсоціалістичного суспільства. На основі аналізу наукової літератури, опрацювання практичних даних та рекомендацій соціологічних досліджень автором зроблено самостійно всі теоретико-методологічні, науково-аналітичні висновки та рекомендації. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено п'ятдесят одну публікацію. У співавторстві написані: одна монографія (обсяг 15 друкованих аркушів, з них внесок здобувача 75%); чотири статті, опубліковані у періодичних фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України (особистий внесок здобувача по 50% в кожній); сім публікацій у різних виданнях (особистий внесок здобувача по 50% в кожній).

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження апробовано на 35 наукових конференціях, у тому числі: 17 міжнародних, 2 всеукраїнських та 16 регіональних. Серед них: міжнародна наукова конференція „Політична наука: предмет та методологічні засади” (Харків, 2001 р.), міжнародна конференція „Реформа вищої освіти в Україні” у рамках спільної американсько-європейської програми „Трансатлантична ініціатива для підтримки громадянського суспільства в Україні” (Форос, 2001 р.), ІІ міжнародна конференція „Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Одеса, 2002 р.), ХІІІ Харківські політологічні читання „Виборча система України: дійсність і перспективи розвитку” (Харків, 2002 р.), ІІ політологічні читання, присвячені пам'яті професора М. Ф. Ніколаєвського „Глобалізація світу та вибір моделі розвитку сучасної України” (Харків, 2002 р.), науково-практична конференція „Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства” (Харків, 2003 р.), ХVІІ Харківські політологічні читання „Проблеми формування електоральної культури населення” (Харків, 2005 р.), IV міжнародна науково-теоретична конференція „ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія” (Київ, 2005 р.), ІІІ міжнародна наукова конференція „Поляки і політика” (Житомир, 2005 р.), ІV міжнародна конференція „Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Ялта, 2006 р.), ІІІ політологічні читання, присвячені пам'яті професора М. Ф. Ніколаєвського „Посткомуністичні трансформації: зміст, тенденції, перспективи” (Харків, 2007 р.); І Слобожанські політологічні читання „Сучасна політична наука: стан, проблеми, перспективи розвитку” (Харків, 2008 р.), міжнародна наукова конференція „Розвиток політичних систем та інститутів державного управління пострадянських країн” (Чернівці, 2009 р.), VI міжнародна науково-практична конференція „Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Київ, 2009 р.) та ін.

Апробація результатів дослідження здійснювалася також на теоретико-методологічних семінарах кафедри політології філософського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, а також під час численних комунікативних заходів з актуальних проблем громадсько-політичного життя країни та регіону, у виступах у загальнонаціональних та регіональних засобах масової інформації, у політичних ток-шоу, випусках новин, аналітичних програмах на радіо і телебаченні.

Публікації. Основні положення, висновки та пропозиції дослідження опубліковані автором у 63 працях, у тому числі: 1 одноосібна монографія (15 друкованих аркушів), 1 монографія у співавторстві, 2 структурні частини у колективних монографіях, 29 статей опубліковано у періодичних фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України, 4 публікації у мережі Інтернет. Загальний обсяг публікацій - 45 друкованих аркушів.

Структура і обсяг дисертаційного дослідження. Дисертація складається із переліку умовних скорочень, позначень, термінів, вступу, чотирьох розділів, 4 рисунків та 16 таблиць у розділах, висновків, 25 додатків (на 27 сторінках), списку використаних джерел, який налічує 519 найменувань (на 49 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 469 сторінок, з яких основного тексту - 394 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено стан наукової розробки проблеми, сформульовано мету та завдання, об'єкт і предмет дослідження, його методологічні засади, вказується наукова новизна, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, особистий внесок здобувача у розробку наукової теми, подано відомості щодо апробації результатів дисертації, публікацій та структури роботи.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження електорального процесу в політико-культурному контексті”, який складається з чотирьох підрозділів, розкриваються теоретико-методологічний, понятійно-категоріальний та фактологічний аспекти наукового аналізу електорального процесу.

Обґрунтовується теза про демократизацію як провідну тенденцію світового та вітчизняного політичного процесу. Зазначається, що виникнення на мапі світу нових демократичних держав змушує більше уваги приділяти вивченню виборчого процесу, який багато в чому детермінує розвиток глобальної політичної реальності. Запропоновано дефініцію електорального процесу як періодичної послідовності подій, сукупності різноманітних форм взаємодії та конкуренції між політичними акторами, послідовних дій з висунення, рекламування та голосування за суб'єктів політичної влади, персональний та структурний склад яких формується вираженням волі представницької частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визнання результатів виборів легітимними. За умов демократичних режимів виборчий процес є вельми важливою сукупністю форм взаємодії громадянського суспільства та держави, яка полягає у передачі владних повноважень представникам суспільства через процедуру виборів. Здійснюється концептуальна демаркація між категоріями „виборча кампанія” та „електоральний процес”. Зазначається, що виборча кампанія - це один із складових проміжків електорального процесу, його скорочений варіант, а сам електоральний процес є сукупністю виборчих кампаній.

Більшість досліджень виборчого процесу так чи інакше пов'язані з пошуком об'єктивних факторів, які вирішальним чином впливають на результати виборів. Такими факторами представники соціологічного підходу (Б. Берелсон, П. Лазарсфельд, С. Ліпсет, С. Роккан та ін.) вважають соцієтальні розколи, які викликані спеціальною діяльністю політичних еліт. Згідно із соціопсихологічним підходом (О. Мелешкіна) таким фактором виступає партійна ідентифікація. В раціонально-економічних моделях (Е. Даунс, В. Нечаєв, М. Фіоріна та ін.), в ролі таких факторів є намагання індивідів мінімізувати власні витрати та їх устремління оцінити своє та суспільне економічне положення на перспективу або у ретроспективі.

Все більшої популярності набуває когнітивний підхід (Н. Бірюков, Д. Норт, В. Сергєєв та ін.), згідно з яким для розуміння логіки поведінки виборців необхідно реконструювати їхні когнітивні настанови. Стосовно аналізу електоральної кампанії застосування когнітивного підходу полягає в реконструкції тих фрагментів онтології партійних лідерів, які стосуються виборів. Проте наукові підходи в цій площині досліджень відрізняє певна еклектичність та недосконалість.

Певним чином методологія дослідження чинників впливу на електоральний вибір, яка вперше була запропонована Д. Кемпбелом у межах соціально-психологічної моделі та названа ним „воронкою причинності”, долає вказані недоліки. Застосування методології „воронки причинності” ґрунтується на політичному аналізі факторів електорального процесу від макро- до мікрорівнів. Аналіз проводиться за п'ятьма умовними рівнями змінних електорального процесу: 1) зовнішні чинники; 2) загальнонаціональні чинники; 3) регіональні чинники; 4) фактор малих соціальних груп, до яких належать громадяни; 5) індивідуально-психологічні характеристики регіонального електорату. В комплексі такий підхід віддзеркалює всю складність електорального процесу.

Обґрунтовується, що саме політико-культурний фактор є тим лакмусовим папірцем, який задає основний вектор електорального процесу і об'єктивно превалює над іншими факторами. Вплив інших чинників може бути ним значно нейтралізований.

Виділяють три періоди активізації інтересу до осмислення явища політичної культури у ХХ столітті:

1) 20-30-ті роки, коли провідною стала тема досягнення соціальної стабільності;

2) 60-ті роки, що внесли до порядку денного гасло лібералізації політичної системи Радянського Союзу;

3) кінець 80-х - початок 90-х років - розпад СРСР і трансформаційні процеси у Східній та Центральній Європі. Розгорнуті концепції політичної культури виникають у другій половині ХХ століття завдяки розробкам відомих теоретиків К.фон Бойме, У. Розенбаума, Д. Каванаха, Д. Елазара та ін. Перевагою власне концепції політичної культури є її інтегративий характер. Вона охопила низку явищ політичного життя, які розглядалися ізольовано-історично: детерміновані цінності та норми, психологія нації, кросскультурні взаємодії тощо.

Досить широкого розповсюдження наприкінці ХХ століття набула маніпулятивна концепція політичного впливу (У. Рікер). Новітні інформаційні технології пропонують акторам політичної гри вдаватись до залучення голосів на свою користь, враховуючи, що зовнішньо-орієнтований індивід масового суспільства не заглиблюється у надра власної душі. Ринок визначає цінність благ і частку кожного в суспільному продукті.

Сучасні дослідники все більше дотримуються думки, що теперішні виборці у консолідованих демократіях є більш підготовленими та самостійними, адже вони мають високий рівень освіти та доступ до різних джерел інформації.

Реалії виборчого процесу в посткомуністичних суспільствах доволі точно описує модернізована модель „соціальних розколів”, яку розробив Г. Кітчельт. До числа найбільш глибоких політичних розколів він відніс:

1) конфлікт перерозподілу як прояв класичного економічного розколу, що виявляється в політичному розмежування на лівих і правих;

2) конфлікт політичних принципів як протиставлення настанов з приводу характеру й контролю суспільного управління: принципи колективності й авторитаризму, індивідуалізму і лібералізму;

3) конфлікт громадянськості, пов'язаний із протиставленням універсального розуміння громадянськості.

Щодо трансформаційних соціумів більш-менш застосовними є декілька моделей, зокрема технологічна модель голосування виборців. Серед політологів Росії (Г. Павловський, С. Кара-Мурза, М. Кошелюк та ін.) та України (Д. Видрін) розповсюджена думка, що підступні маніпулятивні виборчі технології, для яких кореляція із законами держави та з мораллю вважається не обов'язковою, приносять успіх їх реалізаторам у будь-якому випадку.

У політичній науці існують також інші моделі електоральної поведінки. Російські політологи Е. Б. Малкін і Е. Б. Сучков обґрунтовують модель голосування за політичний образ, коли пропонується два позитивних ідеали: 1) спосіб життя, зрозумілий і знайомий виборцю, система цінностей, пов'язана з різними способами життя („як раніше”, „як на Заході”); 2) позитивний образ кандидата („найрозумніший”, „найчесніший” тощо).

Разом з тим, глибинні основи національної електоральної культури можна дослідити за допомогою аналізу її історичного коріння. Ядро політичної культури виникає у часи формування перших державних утворень того чи іншого народу. Саме історичне ядро („національний архетип” або „внутрішній образ”) виступає системоутворюючим началом національної політичної культури, оскільки вбирає в себе стійкі засоби політичної самоорганізації протонаціональної спільноти.

Згодом внаслідок появи першого досвіду суверенного національного державотворення формуються першооснови національної політичної традиції, яка виступає головним засобом трансляції характеристик первісного політико-культурного ядра прийдешнім генераціям певного народу. Завдяки традиції формується політична ментальність кожної окремої нації, що детермінує ціннісну легітимізацію відповідної політичної поведінки.

Політична традиція виступає дієвим інструментом політичної соціалізації та компонентом історичної пам'яті народів. Протягом історичного часу національна політична традиція під впливом внутрішніх та зовнішніх умов певним чином видозмінюється. Особливо яскраво „модернізаційні” компоненти традиції (нашарування) виявляються у моменти її перерваності, коли, скажімо, національна державність втрачає суверенітет і підпадає під протекторат іноземних державних утворень, які нав'язують на колоніальних територіях свої політичні порядки. Але ядро традиції не зникає, зберігаються найважливіші скріплювальні елементи національної ідентичності, „внутрішнього образу”.

Для аналізу електорального процесу постсоціалістичної України плодотворною є модель національно-культурної ідентифікації, яка набуває особливої актуальності для націй, які ще не повністю сформувалися. Сучасну Україну за критерієм національно-культурної ідентифікації умовно можна розподілити на український Захід та малоросійський Схід. Виборці Заходу характеризуються більш розвинутою національною, демократичною та громадянською свідомістю, геополітичною орієнтацією на західний світ. Електоральна орієнтація східноукраїнських виборців базується головним чином на радянській культурній спадщині та ідентичності, в геополітичному плані пріоритет віддається Росії.

Всебічний аналіз поняття „політична культура” продемонстрував евристичність виділення в окрему, самостійну категорію поняття „електоральна культура”, що есплікується як сукупність типових, відносно сталих знань, уявлень, настанов, переконань, цінностей, символів, орієнтацій, навичок, зразків поведінки, які проявляються у виборчому процесі та транслюються від генерації до генерації певної нації, але мають істотний трансформаційний потенціал і проявляються у діяльності суб'єктів електорального процесу та у функціонуванні демократичних інститутів.

Показниками розвинутості електоральної культури тієї чи іншої нації є виборче законодавство, рекламно-агітаційні кампанії на підтримку політичних сил та їх кандидатів на виборчі посади, а також остаточні підсумки виборів. Політичні системи та інституції функціонують належним чином лише тоді, коли впроваджені в адекватний їм культурний контекст, а суб'єктам, що діють в таких системах, притаманні відповідні характеристики. У транзитивних суспільствах саме електоральна культура виступає тим необхідним індикатором, що дозволяє зрозуміти стан розвитку політичної культури у певний історичний період.

Другий розділ „Електоральна експлікація процесу українського державотворення” складається з чотирьох підрозділів та присвячений розгляду політико-культурних детермінант історичного процесу українського державотворення, національної демократичної традиції та регіональної історичної специфіки виборчого процесу в Україні. Дослідження здійснюється на прикладах українських держав (Київська Русь, Галицько-Волинське королівство, Козацька республіка, УНР та ЗУНР), які були витворами суверенної політичної традиції нашого народу.

Початок національної політичної традиції українців виводиться з родових та племінних сходів Антської держави (ІІІ-IV ст.), в яких брали участь окрім князя з дружиною всі вільні люди. Ці сходи виступали верховним органом племінного самоврядування і суду стародавніх слов'ян. Згодом народоправча традиція продовжується у виборності князів та існуванні племінних зборів у час існування союзів племен полян, древлян, сіверян, волинян, дреговичів - етнічної основи українського етносу в VІІ ст. У державі русів у ІХ-ХІІ ст. демократичними інститутом було народне віче, а також певним праобразом парламентаризму виступали феодальні з'їзди.

Виявом демократизму було існування на українських теренах Магдебурзького права, яке було запроваджено в містах України, починаючи ще з ХІV ст. (певні привілеї та автономія в управлінні міськими справами) і проіснувало до 1831 року. Це право розширювало можливості міщан та інших верств міського населення у здійсненні самоврядування на засадах виборності відповідних органів. Прикметними виглядають традиції розподілу влади, які проявляються в поєднанні єдиновладного начала (влада князя в Київській Русі та влада кошового отамана - гетьмана в Козацькій республіці), аристократичного начала (боярська рада в Київській Русі та Рада генеральної старшини в Козацькій республіці) та яскраво виявленого демократичного начала (віче в Київській Русі та Січова або Генеральна військова рада в Козацькій республіці).

Значення української козацької держави, що проіснувала 135 років (від 1648 до 1783 рр.), з позицій розгортання загального процесу українського державотворення є вельми вагоме. Її державні інституції, засади організації та функціонування символізують втілення у життя української національної ідеї, а також є віддзеркаленням сутнісних настанов класичної політичної культури українства. Розвиваючись цілком у європейському дусі, а іноді, за рівнем демократизму, якості конституціоналізму, за ступенем розвою республіканізму, соціальними пріоритетами державного функціонування навіть дещо випереджаючи загальноєвропейський процес, українська спільнота не знайшла в собі сили ефективно протистояти імперсько-колонізаційному наступу російського абсолютизму. У козацькому самоврядуванні виокремлюються елементи демократичного режиму та класичного розподілу влади: „законодавчої” (загальне зібрання або козацька рада), „виконавчої” (кошовий отаман або гетьман, січова або генеральна старшина) та „судової” (військовий або генеральний суддя, копні суди). Разом з тим, козацька політична культура є маргінальною за своїм характером: у ній відбувається парадоксальне поєднання цілком європейських за духом політико-культурних настанов з анархічними, егалітаристськими, активно авантюрними чинниками.

У подальшому самоідентифікація та прагнення створити власні демократичні інститути в українців Галичини проявляються у створенні в 1848 році Головної руської Ради, а потім, у 1907 році в австрійському парламенті -- Українського клубу.

У Російській імперії за умов її лібералізації українці теж дбали про захист своїх інтересів, створивши Українську Громаду у першій та другій Державних Думах у 1906-1908 роках. Конституція УНР запроваджувала європейські принципи розподілу влади, провідної ролі парламентаризму, забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Відстежується чітка спадкоємність у демократичному світогляді українських козаків та їхніх нащадків - фундаторів новітньої української державності у ХХ ст. Це свідчить про природність та іманентність народоправчих настанов у різних поколінь українців і міцність національної демократичної традиції, яку бажано покласти в основу ідеології сучасних перетворень. Зазначається, що демократія повинна розглядатися не як запозичений іноземний ідеал, а як власна національна традиція, що тривалий час свідомо замовчувалася для зміцнення влади іноземних правителів в Україні в період відсутності власної незалежної державності.

Тоталітарний та авторитарний режими періоду існування СРСР багато в чому зруйнували демократичні традиції політичної культури українського народу, які планомірно витіснялися на периферію масової свідомості та сьогодні збереглися в основному у колективній пам'яті патріотичного сегменту його інтелектуальної еліти.

Політико-культурна еволюція українського народу була детермінована тим, що впродовж століть склалася його помітна регіональна, релігійна, соціокультурна диференціація. На формування політичної культури в Україні мав вплив той факт, що українські землі протягом віків були розподілені між різними державами: Росією, Польщею, Австро-Угорщиною. Політичні режими Російської та Австро-Угорської імперій продукували різний тип політичних відносин, що безпосередньо впливало на формування оригінальної політичної культури. В Росії панував авторитарний принцип єдиновладдя як основа її етатистької традиції, що накладало свій відбиток на формування патерналістської свідомості підданих у цій державі, в тому числі й підросійських українців.

Аналіз соціокультурних та історичних розбіжностей між галичанами та наддніпрянцями призвів до виокремлення базових відмінностей між ними. Наддніпрянці 337 років (з 1654 до 1991 р.) знаходилися під формальною та фактичною юрисдикцією Росії, мають спільну з росіянами історичну пам'ять (разом воювали проти Гітлера у ІІ світовій війні), більшість належить до православної церкви Московського Патріархату, розмовляє російською мовою, велика кількість має родичів в Росії, більшість має низький рівень національної свідомості (близько 20 % є національними маргіналами), незалежність України не є важливою цінністю, значною мірою урбанізовані, живуть в основному в мегаполісах та містах, де розташовані великі й малі підприємства, мають проросійську орієнтацію.

Галичани 51-52 роки (з 1939, 1940 до 1991 рр.) знаходилися під формальною юрисдикцією Росії, сприймають Росію як загарбника (співпрацювали з Гітлером під час ІІ світової війни, намагаючись уникнути входження в СРСР), більшість належить до греко-католицької церкви, яка підпорядковується Папі Римському, розмовляють українською мовою, велика кількість має родичів у західній діаспорі (в Канаді, США, Польщі та ін.), мають високий рівень національної свідомості, незалежність України є абсолютною цінністю, значно менше урбанізовані, живуть в основному в містечках, селищах та селах з сільськогосподарською спеціалізацією, більшість має прозахідну орієнтацію.

Якщо порівнювати політичну, зокрема виборчу активність населення, то через більш розвинутий досвід участі в демократичних виборах в ХІХ-ХХ ст. західного українства, йому й сьогодні притаманний на 5-7% менший рівень абсентеїзму. Протягом спільної радянської та пострадянської історії (період понад 60 років) склалися передумови для формування єдиної української політичної нації. Головною, цементуючою підоймою цього процесу виступає поступове усвідомлення українством по обидва береги Дніпра єдиної ідентичності та спільної долі.

Проаналізовано природу та реальні наслідки „Помаранчевої революції” для розвитку українського суспільства і політикуму. Порядок денний „революції” на сьогодні є не виконаним та багато в чому міфологізованим. Близько 40% українських виборців не зрозуміли або не прийняли ідей „Помаранчевої революції”. В ході цих новітніх історичних подій склалася небезпечна ситуація „одна нація - два електорати”, що є загрозливим для формування єдиної політичної української нації.

Разом з тим, виходячи з якісного змісту суверенної української державотворчої традиції (в якій превалював демократизм, принцип розподілу влади, прагнення рівності і волі), варто наголосити, що „Помаранчеву революцію” можна вважати не стільки новим явищем для політичної культури українського народу, скільки актом повернення до основ власної національної культури - до демократичного колективного підсвідомого (козацької вольності).

Проте через п'ять років після подій листопада-грудня 2004 р. словосполучення „Помаранчева революція” доводиться брати в лапки й писати з великої літери лише як назву історичної події. Революції як докорінного зламу стосунків в українському суспільстві, не відбулося. Олігархічні тенденції розвитку української політики зберігають свій вплив та вирішальне значення для природи теперішнього політичного режиму в Україні. Між тим, „Помаранчева революція” - це важливий етап демократизації політичної свідомості багатьох українських громадян, які на практиці довели можновладцям, що є справжнім джерелом державної влади. Є певні сподівання, що завдяки подіям грудня 2004 року стадія лібералізації авторитарного режиму нарешті трансформується у стадію його демократизації. Але тепер можемо констатувати більше зміну політичних еліт в Україні, ніж радикальні зміни в соціально-політичних процесах. „Помаранчева революція” стала демократичним сплеском, який з часом має шанс перетворитися на демократичний прорив. Проблема розвитку демократії в Україні полягає в тому, що громадяни повинні опановувати інші, більш цивілізовані форми політичної боротьби щодо захисту своїх прав і свобод: в якості членів громадських організацій, асоціацій, політичних партій тощо.

У третьому розділі „Виборчий процес як засіб формування демократичної культури електорату постсоціалістичних країн (досвід України, Росії та Польщі)”, який складається з чотирьох підрозділів, розкриваються політико-культурні особливості електорального процесу постсоціалістичних України, Росії та Польщі, зокрема, політтехнологічні засоби проведення виборчих кампаній у цих країнах. Аналіз електорального процесу в незалежній Україні показав, що у період з 1991 до 2007 рр. відбулася поступова переорієнтація настанов політичної культури електорату з лівих етатистсько-патерналістських цінностей комуністичної епохи на традиційні правоцентристські цінності європейської демократії. Після президентських виборів 2004 року отримали превалювання політичні сили на чолі з новим Президентом В. Ющенком, які уособлюють проєвропейський вектор розвитку країни. Його сутність полягає в обстоюванні ідеї реінтеграції України в Європу на основі побудови демократичної децентралізованої влади та громадянського суспільства. Політична культура сучасної України залишається багато в чому культурою маргінального суспільства, що намагається позбутися вад авторитаризму й розбудувати правову, демократичну державу. Вибори виступають каталізатором цього процесу.

Аналіз результатів виборів-2006 у порівнянні з підсумками попередньої парламентської кампанії 2002 р. з точки зору розподілу популярності між владою та опозицією виявив цікаві тенденції та закономірності. З'ясовується, що популярність серед електорату провладних та опозиційних сил зберігається приблизно в тих cамих межах. У кожній виборчій кампанії перше місце посідала політична сила, що представляла пряму опозицію діючому Президенту: в 2002 р. це був Блок „Наша Україна”, а в 2006 р. - Партія регіонів.

Друге місце стабільно завойовує теж опозиційна сила з приблизно однаковим результатом у 20 %: у 2002 р. - традиційні опозиціонери з КПУ, а в 2006 р. - кон'юнктурні опоненти влади з БЮТ. Діючу владу стабільно підтримує приблизно така ж кількість виборців: у 2002 р. перша та друга партії влади (Блок „За єдину Україну!” та СДПУ(о) разом набрали 18,04% (11,77% +6,27%), а в 2006 р. перша та друга партії влади (Блок „Наша Україна” та СПУ) набрали на 1,6 % більше - 19,64% (13,97% +5,67%). Це дає підстави стверджувати, що рівень підтримки діючої влади, незалежно від її ідеологічної спрямованості, становить не більше 20% (кожен п'ятий).

Особливість голосування українських виборців полягає у тому, що вони більше симпатизують опозиційним силам та виказують їм меншу підтримку, якщо вони набувають статусу партії влади. Ця тенденція простежується на прикладі Соціалістичної партії України, яка після того, як стала після „Помаранчевої революції” партією влади №2, втратила 1,2% голосів у 2006 р. у порівнянні з 2002 р. (6,87%-5,67%), а потім у 2007 р. взагалі втратила своє представництво у парламенті.

В електоральній культурі українців домінує орієнтація не стільки на ідеологічні та програмні положення суб'єктів виборчого процесу, скільки орієнтація на особу лідера певної політичної сили, що є свідченням початкового рівня демократичної культури. Парламентські кампанії 2006 та 2007 років показали, що українські виборці стали більше орієнтуватися на великі, відомі політичні сили, які на момент виборів уже мають певну історію та досягнення в своїй політичній діяльності, відмовляючи в довірі суто передвиборним проектам з рисами віртуальності. Зберігають свій вплив на результати виборів „брудні”, маніпулятивні технології, у тому числі „зомбування” та підкуп виборців, членів виборчих комісій, що робить демократичну процедуру в Україні далекою від аналогів у країнах консолідованої демократії.

Поняття „паблік рілейшнз” у своєму розвитку пройшло кілька етапів, пов'язаних з ускладненням соціального організму в західних суспільствах. Від моделі реклами, або „publicity”, яка відрізняється однобічним маніпуляторским підходом (нині ця модель застосовується в 12-15% практики та майже відсутня у соціально-політичних сферах), до двосторонньої симетричної моделі (передбачає взаєморозуміння й партнерство з об'єктом впливу, відмову від пропаганди, фальсифікацій й брехні).

Етапним моментом для розвитку ринку політичних технологій вважається 1999 р., коли відбулися вибори Президента України та мера Києва, які проходили під неформальним гаслом „виборчі технології, а не ідеології”. Парламентські вибори 2002 р. продемонстрували певну зміну тенденції розвитку української електоральної культури: до формування харизматичного її типу (агітація та голосування здійснюється в основному за лідерів -- В. Ющенка, Ю. Тимошенко, П. Симоненка). Ставка на „голий” технологізм на цих виборах по суті провалилася. Якщо проаналізувати президентську виборчу кампанію 2004 р. в Україні з точки зору застосування маніпулятивних „брудних” технологій, то можна констатувати, що за масштабом їх застосування вона була безпрецедентною. Сьогодні вітчизняні виборці здебільшого виступають у ролі об'єкта застосування маніпулятивних технологій, які є найбільшою небезпекою для масової свідомості.

Разом з тим, політичні технології - це ефективний засіб просування іміджу лідера та його структури на політичному ринку. Важливо, який з цих сенсів превалює: в справжньому демократичному суспільстві домінує конструктивна складова, а в авторитарному чи тоталітарному соціумі - маніпулятивна складова. Модель „електорату, що навчається” Р. Роуза та Я. Макаллістера сьогодні є найбільш актуальною для реалій транзитивної України.

Аналіз трансформацій в електоральній культурі росіян у період після розпаду Радянського Союзу показав, що в Росії, у постєльцинський період, поступово виникла криза демократичних, консенсусних форм політичного процесу. Відбувається збільшення антидемократичних складових виборчих кампаній, що проявляється: в систематичному порушенні принципів виборчого| законодавства (про що свідчать засоби масової інформації); у грубій маніпуляції громадською думкою з боку ангажованих медіакорпорацій і різних політичних сил; у масовому цілеспрямованому тиску на електорат з вузько політичними цілями; у загальному скороченні частки виборців, що беруть участь у голосуваннях.

Намітилася надзвичайно небезпечна тенденція до дискредитації самої демократії через деякі негативні прояви, які притаманні цій системі. При цьому слід звернути особливу увагу на небезпечну тенденцію вихолощення зі змісту демократії суті політичних виборів як необхідної процедури оновлення влади, санкціонованої єдиним джерелом влади - електоратом. Це перетворює вибори у своєрідний ритуал, позбавлений справді демократичного змісту.

Певний парадокс полягає в тому, що росіяни готові брати участь у виборах, але незадоволені демократією. Розбудова демократичних стандартів політичної влади західного взірця в умовах російських реалій стало більш складною проблемою, ніж у переважній більшості інших перехідних суспільств Центральної та Східної Європи. Це зумовлено цілою низкою об'єктивних та суб'єктивних чинників. Вихідним пунктом суспільно-політичної трансформації в Росії був фактично радянський тоталітарний режим. Вкорінення в історичній пам'яті росіян сталої авторитарної, імперської, великодержавної традиції накладає свій відбиток на спосіб мислення та політичний світогляд сучасних росіян. Сучасну політичну культуру Росії найбільш точно можна охарактеризувати як авторитарно-колективістську, причому авторитарні тенденції детерміновані, зокрема, правлінням В. Путіна.