Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

ДОМІНУЮЧА ПАРТІЯ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ПЕРЕХІДНИХ СУСПІЛЬСТВ

Анастасов Олександр Іванович

Дніпропетровськ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Розкошний Анатолій Пантелійович, Донецький національний університет, професор кафедри політології

Офіційні опоненти:

- доктор політичних наук, доцент Побочій Іван Андрійович, Національна металургійна академія України, завідувач кафедри соціології та політології

- кандидат філософських наук, доцент Куц Галина Михайлівна, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, доцент кафедри політології

Захист відбудеться "11" грудня 2008 р. о 10:00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К.08.051.08 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1 (парк ім. Т.Г. Шевченка), к. 30.

З дисертацією можна ознайомитись в Науковій бібліотеці ім. О. Гончара Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий "8" листопада 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філософських наук, доцент С.В. Ставченко

Анотації

Анастасов О.І Домінуюча партія як чинник політичної інтеграції у перехідних суспільствах. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути і процеси. - Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Дніпропетровськ, 2008.

Дисертація присвячена розкриттю специфіки ролі домінуючої партії як чинника політичної інтеграції у перехідних суспільствах. Розкрито сутність поняття "політична інтеграція" та теоретико-методологічні засади дослідження ролі політичних партій у забезпеченні політичної інтеграції та консолідації суспільств, що знаходяться у процесі переходу до демократії, з'ясовано вплив партійно-політичного структурування на процеси політичної інтеграції у перехідних суспільствах, проаналізовано специфічні риси, інтеграційний і стабілізаційний потенціал та історичний досвід функціонування систем домінуючої партії, здійснено типологізацію класичних партійних систем з домінуючою партією. Виявлено особливості становлення та функціонування домінуючих партій некласичного типу в умовах режиму делегативної демократії у пострадянських перехідних суспільствах та визначено їх роль у формуванні національних моделей політичної інтеграції, розкрито перспективи формування та розвитку домінуючих партій у пострадянських перехідних суспільствах.

Ключові слова: політична інтеграція, політична консолідація, домінуюча партія, перехідні суспільства, делегативна демократія.

Анастасов А.И. Доминирующая партия как фактор политической интеграции в переходных обществах. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара, Днепропетровск, 2008.

Диссертация посвящена раскрытию специфики роли доминирующей партии как фактора политической интеграции в переходных обществах. Раскрыта сущность понятия "политическая интеграция" и теоретико-методологические основания исследования роли политических партий в обеспечении политической интеграции и консолидации обществ, находящихся в процессе перехода к демократии, проанализировано влияние партийно-политического структурирования на процессы политической интеграции в переходных обществах. Проанализированы специфические черты, интеграционный и стабилизационный потенциал и исторический опыт функционирования систем доминирующей партии, Уточнено понятие "доминирующая партия", означающее тип политической партии, возникающий в условиях демократической системы или перехода к демократии и связанный с процессами политической консолидации, выражающейся в высокой (не менее 30-50%) электоральной поддержке партии в ходе демократических избирательных процедур с достаточным уровнем партийной конкуренции, всеобщем общественном признании преобладания и влиятельности этой партии, ее способности на протяжении длительного периода контролировать законодательную и исполнительную власть в государстве, формировать политический стиль эпохи, определять цели и направления общественного развития.

Осуществлена типологизация классических партийных систем с доминирующей партией, в ходе которой выделены: парламентаристская коалиционная система с доминирующей партией; поляризованная многопартийная парламентаристская система с доминирующей партией; двухпартийная система с доминирующей партией; консолидированная президенталистская система с доминирующей партией, а также "конгрессистская" система с наличием правящей политической династии. Выявлены особенности становления и функционирования доминирующих партий неклассического типа в условиях режима делегативной демократии в постсоветских переходных обществах и определена их роль в формировании национальных моделей политической интеграции, раскрыты перспективы формирования и развития доминирующих партий в постсоветских переходных обществах.

Ключевые слова: политическая интеграция, политическая консолидация, доминирующая партия, переходные общества, делегативная демократия.

Anastasov O. I. Dominating party as a factor of political integration in the transitive societies. - Manuscript.

Thesis on obtaining a scientific degree of Candidate of Political Science in speciality 23.00.02 - Political Institutes and Processes. - Dnipropetrovsk National University by name Oles Gonchar, Dnipropetrovsk, 2008.

The dissertation is devoted disclosing of specificity of a role of dominating party as factor of political integration in transitive societies. The essence of concept "political integration", the theoretical and methodological bases of research of a role of political parties into maintenance of political integration and consolidation of the societies which are in process of transition to democracy is opened. Influence of party structurization on processes of political integration in transitive societies is analysed. Types of classical party systems with dominating party are allocated. Features of formation and functioning of dominating parties of nonclassical type in the conditions of a mode delegative democracies in Post-Soviet transitive societies are revealed. Their role in formation of national models of political integration is defined. Prospects of formation and development of dominating parties in Post-Soviet transitive societies are opened.

Key words: political integration, political consolidation, dominating party, transitive societies, delegative democracy.

Загальна характеристика роботи

Актуальність роботи визначається тим, що політичні класи перехідних суспільств, стикаючись з проблемами, пов'язаними з інституційними невідповідностями та неефективністю політичних інститутів, недостатньою легітимністю влади, її корумпованістю і клановістю, зрощенням влади і бізнесу, патріархальністю політичної культури, фрагментацією і поляризацією громадянського суспільства, ідеологічною нетерпимістю, конфесійними і етнічними конфліктами в суспільстві, у пошуках інституційних механізмів їх розв'язання постають перед завданнями консолідації влади, інтеграції еліти і всього суспільства навколо демократичних цінностей і демократичних процедур політичного узгодження і прийняття рішень. У вирішенні цих та інших завдань, як відзначається у працях В. Бебіка, Ф. Кирилюка, Г. Куц, В. Мейтуса, І. Побочого, М. Примуша, Ф. Рудича, Ю. Сурміна, О. Чемшита, Ю. Шведи, Г. Щедрової, традиційно важлива роль належить політичним партіям як основним каналам політичної взаємодії державної влади і громадянського суспільства. Чим більш демократичним є політичний режим, тим, як правило, вище роль і значення партій в житті держави.

Деяким пострадянським державам саме через використання інституту політичної партії в його агрегуючих, інтегративних, комунікативних і стабілізуючих функціях вдалось подолати значну частину системних суперечностей або спрямувати їх вирішення в інституціоналізоване русло у відповідності, принаймні, з мінімалістськими розуміннями демократії. Це стало можливим через формування у специфічних національних умовах цих країн системи домінуючої партії, історично апробованої багатьма перехідними суспільствами у різних регіонах світу. Домінуючі партії у таких державах, як Росія і Казахстан, стали важливим інструментом модернізації політичної системи в цілях збереження при владі політичної еліти, що сформувалася в роки реформ, і забезпечення стійкого динамічного економічного розвитку.

Як показує світовий досвід, сильні і великі партії здатні дати потужний імпульс розвитку країни, мобілізувавши націю в ім'я загальнонаціональних цілей. Яскравим прикладом цього є Японія - країна, що зуміла відродитися з попелу Другої світової війни і першою зробила в регіоні модернізаційний ривок. Тут Ліберально-демократична партія з 1955 р., тобто з моменту свого створення, є практично беззмінно правлячою партією. У Сінгапурі з моменту отримання незалежності в 1965 р. домінує Партія народної дії. У Малайзії правляча партія - Об'єднана малайська національна організація - беззмінно лідирує з 1955 р. Індійський національний конгрес з невеликими перервами домінував в політичному житті Індії більш за півстоліття, від часу проголошення незалежності. Соціал-демократична робоча партія Швеції з 1932 по 1976 рр. самостійно або на чолі коаліцій перебувала при владі. Всім цим країнам вдалося забезпечити протягом відносного тривалого часу успішний національний розвиток, спадкоємність курсу реформ і підтримувати політичну стабільність. Якщо ж враховувати тривале політичне домінування ХДП та ХДС-ХСС у післявоєнних Італії та Німеччині, можна сказати, що система домінуючої партії також є характерною ознакою демократичної трансформації фашистських тоталітарних держав.

Поява та зміцнення домінуючих партій, поширення цього типу партійної системи в зростаючій кількості країн - характерна ознака сучасного політичного процесу на пострадянському просторі, і це не може залишатись поза уваги вітчизняних дослідників. І хоча на сьогодні в Україні немає інституційних передумов для виникнення системи домінуючої партії, але поліваріантність історичних альтернатив подальшого розвитку політичної і партійної систем України примушує осмислювати і враховувати досвід наших сусідів, з якими нас об'єднує не тільки історичне минуле, але і багато інституційних і ментальних особливостей. Нажаль, особливості системи з домінуючою партією, як і практика її становлення і функціонування в сучасних пострадянських державах та інших країнах, що нині або в минулому здійснювали перехід до демократії, практично не розглядається в українській політичній науці, між тим їх вивчення принаймні дозволило б краще зрозуміти специфіку процесу вироблення державної політики в країнах, де така система існує або створюється.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему даного дисертаційного дослідження затверджено Вченою Радою Донецького національного університету. Дисертаційне дослідження пов'язано з розробкою госпдоговірної наукової тими "Методологія аналізу комунікативних процесів у соціально-політичній сфері українського суспільства" (номер державної реєстрації 02-157-40), що її здійснює кафедра політології Донецького національного університету.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розкрити специфіку ролі домінуючої партії як чинника політичної інтеграції у перехідних суспільствах. Це зумовлює постановку наступних завдань роботи:

- розкрити сутність поняття "політична інтеграція" та теоретико-методологічні засади дослідження ролі політичних партій у забезпеченні політичної інтеграції суспільств, що знаходяться у процесі переходу до демократії;

- з'ясувати вплив партійно-політичного структурування на процеси політичної інтеграції у перехідних суспільствах;

- розкрити сутність, проаналізувати інтеграційний потенціал та історичний досвід функціонування систем з домінуючою партією;

- виявити особливості становлення та функціонування домінуючих партій в умовах режиму делегативної демократії у пострадянських перехідних суспільствах та визначити їх роль у формуванні національних моделей політичної інтеграції;

- з'ясувати перспективи формування та розвитку домінуючих партій у пострадянських перехідних суспільствах.

Об'єктом дослідження є роль політичних партій у процесі політичної інтеграції перехідних суспільств.

Предметом дослідження є специфіка ролі домінуючої партії у процесі політичної інтеграції перехідних суспільств.

Методи дослідження. Фундаментальній та комплексний характер поставленої наукової проблеми зумовлює використання у дослідженні комплексної методики, що охоплює філософські, загальнонаукові та спеціальні підходи і методи. Методологічну основу дослідження становить інституційний підхід, завдяки якому, власне, і стає можливим дослідити місце і роль такого політичного інституту, як домінуюча партія в перехідному суспільстві. Також ця комплексна методика спирається на застосування діалектичного методу, методу порівняння, історико-генетичного, історико-порівняльного та змістовно-дескриптивного методів. Діалектичний метод застосовується для розкриття закономірностей та суперечностей процесів політичної інтеграції у перехідних суспільствах, метод порівняння, історико-генетичний та історико-порівняльний методи використовуються у дослідженні історичних і сучасних типів системи домінуючої партії, а змістовно-дескриптивний метод - для аналізу змісту основних документів, які розкривають природу і характер діяльності домінуючих партій у перехідних суспільствах.

Наукова новизна отриманих результатів дисертаційного дослідження визначається тим, що в ньому вперше в українській політичній науці здійснено комплексне дослідження сутності та ролі домінуючої партії як специфічного політичного інституту у політичних системах перехідних суспільств, розкрито його інтегративний та стабілізаційний потенціал.

Наукова новизна результатів дисертаційного дослідження розкривається у наступних основних положеннях:

- уточнено поняття "політична інтеграція суспільства", під яким розуміється процес і результат інтеграції державної влади і громадянського суспільства, пов'язаний з формуванням консолідованого політичного співтовариства, подоланням політичної поляризації, створенням ефективного комунікативного механізму взаємодії інститутів державної влади і громадянського суспільства, досягненням більшої спільності інтересів та консенсусу навколо інституціоналізованих політичних норм і процедур, створенням і підтриманням умов стратегічної стійкості політичної системи, що забезпечує тривалий стійкий розвиток суспільства в цілому;

- уточнено поняття "домінуюча партія", яке означає тип політичної партії, що виникає в умовах демократичної системи або переходу до демократії та пов'язаний з процесами політичної консолідації, яка виражається у високій (не менше 30-50%) електоральній підтримці партії в ході демократичних виборчих процедур з достатнім рівнем партійної конкуренції, загальному суспільному визнанні переваги і впливовості цієї партії, її здатності протягом тривалого періоду контролювати законодавчу та виконавчу владу в державі, формувати політичний стиль епохи, визначати цілі і напрями суспільного розвитку;

- здійснено типологізацію класичних партійних систем з домінуючою партією, в ході якої виділено наступні типи: парламентаристська коаліційна система з домінуючою партією; поляризована багатопартійна парламентаристська система з домінуючою партією; двопартійна система з домінуючою партією; консолідована президенталістська система з домінуючою партією, а також "конгресистська" система з наявністю правлячої політичної династії;

- доведено, що формування режиму делегативної демократії в сучасних Росії та Казахстані сприяло встановленню в цих країнах некласичних систем домінуючої партії, в якості якої відповідно виступають політичні партії "Єдина Росія" і "Нур Отан". Некласичний характер цих систем проявляється у високій залежності домінуючої партії від авторитету національного лідера, у пошуку нових, гнучких форм поєднання партійного домінування та персоналістського режиму, та у відмові від прямого слідування класичним зразкам систем домінуючої партії з врахуванням національних політичних традицій і досвіду реформ;

- доведено, що особливості національних систем домінуючої партії, які поєднують персоналістський характер партії з орієнтацією на національного лідера, ідеологію політичного центризму та широку загальнонаціональну суспільну підтримку, сприяли завершенню у 2007 р. процесів консолідації влади у Російській Федерації та Республіці Казахстан, що проявилось у чергових виборах депутатів Державної Думи РФ та дострокових виборах Мажилісу РК, під час яких домінуючі партії вдруге сформували конституційну більшість;

- обґрунтовано, що тенденції політичного процесу створили передумови формування системи домінуючої партії у Вірменії, де утверджується парламентаристська коаліційна система з домінуючою партією - Республіканською партією Вірменії; а також у Киргизстані, де домінуючою партією може стати Народна партія "Ак Жол".

Практичне значення отриманих результатів дисертаційного дослідження полягає насамперед у розвитку теоретичної бази подальшого вивчення проблем розвитку політичних партій і партійних систем в умовах процесів модернізації і демократизації, їх впливу на соціальні, культурно-ідеологічні процеси у перехідних суспільствах, а також процесів політичної інтеграції та консолідації. Положення та висновки дисертації можуть бути корисними при виявленні детермінантів стабільного політичного розвитку, умов вдосконалення функціонування політичних інститутів і при розробці стратегій провідних українських політичних партій. Теоретичні висновки та основні положення дисертаційного дослідження можуть бути використані у науково-педагогічній діяльності, у викладанні курсів "Політологія", "Партологія", "Порівняльна політологія", "Теорія демократії" та інших дисциплін за напрямом підготовки "Політологія".

Особистий внесок здобувача. Постановка і вирішення всього комплексу завдань даної дисертації здійснені самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено п'ять наукових статей.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення дисертаційного дослідження були апробовані автором в одноосібних доповідях на трьох міжнародних наукових і науково-практичних конференціях ("Імператив національної консолідації: потенціал партійної системи та ресурси громадянського суспільства України", Донецьк, 2005 р.;), науковій конференції ДонНУ за підсумками науково-дослідної роботи за період 2006-2007 рр., а також на теоретичних семінарах кафедри політології Донецького національного університету.

Публікації. За темою дисертації автором одноосібно опубліковано п'ять наукових статей у наукових фахових виданнях України загальним обсягом 2,7 авт. арк.

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження та складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел. Дисертацією є рукопис загальним обсягом 227 сторінок, з них 26 сторінок - список використаних джерел (311 найменувань). Обсяг текстової частини дисертації складає 201 сторінку.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, розкривається ступінь наукової розробленості проблеми, формулюються об'єкт, предмет, мета і задачі, визначаються методи дослідження, наукова новизна та практична значимість його результатів.

У першому розділі дисертаційної роботи "Теоретико-методологічні засади дослідження" розглядаються специфіка концепту політичної інтеграції, стан вивченості проблеми домінуючої партії як чинника політичної інтеграції, розкриваються методологічні засади і загальна методика дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1.1. "Концепт політичної інтеграції" містить аналіз сутності поняття "політична інтеграція", його співвідношення з поняттями "політична консолідація" і "політична стабільність". В ньому проаналізовано становлення досліджень феномену інтеграції (Е. Дюркгейм, М. Вебер, Т. Парсонс, Б. Малиновський) та показано, що сучасні дослідження політичної інтеграції пов'язані з процесами міжнародної інтеграції, втім вона звичайно розглядається не лише в "горизонтальному" вимірі, але і як процес поглиблення відносин солідарності, взаємозалежності, згуртованості певного співтовариства (К. Дойч, А. Маршаль, К. Фрідріх, А. Етціоні, М. Ходжес). Більш того, розуміння процесу інтеграції як невпинного розширення кола людського співробітництва або простору солідарності передбачає, що процеси інтеграції історично розвивалися від елементарних людських співтовариств до все більш високих рівнів.

Політична інтеграція безпосередньо пов'язана з поняттям політичної консолідації. В основі останньої лежить наявність чіткої та дієздатної вертикалі державної влади, формування стійкої політичної більшості та маргіналізація політичних сил, які ставлять під сумнів легітимність режиму і готові на використання неконституційних засобів для його зміни. Якщо політична консолідація спрямована на посилення внутрішньої згуртованості політичної системи та інституціоналізацію політичних процедур, то політична інтеграція суспільства означає процес і результат створення легітимного механізму "зворотного зв'язку" між владою і громадянським суспільством, пов'язаний з формуванням консолідованого політичного співтовариства, подоланням політичної поляризації, створенням ефективного комунікативного механізму взаємодії інститутів державної влади і громадянського суспільства, досягненням більшої спільності інтересів та консенсусу навколо інституціоналізованих політичних норм і процедур, створенням і підтриманням умов стратегічної стійкості політичної системи, що забезпечує тривалий стійкий розвиток суспільства в цілому. В цьому сенсі консолідація демократії в її звичному розумінні є лише одним з механізмів політичної інтеграції демократичного суспільства або суспільства, яке знаходиться у стані переходу до демократії. Але створенням цього механізму досягнення інтегрованого стану не вичерпується.

Якщо мова йде про політичну інтеграцію в перехідних суспільствах, то окрім досягнення стану консолідації демократії, вона передбачає, по-перше, створення єдиної політичної нації, по-друге, розбудову правової й соціально відповідальної держави, яка забезпечує інституційні умови соціальної інтеграції, а по-третє, формування спільного простору цінностей демократичної громадянської культури, ядро якого становлять цінності політичного центризму.

Політична інтеграція суспільства означає також створення і підтримання умов стратегічної стійкості політичної системи. Вона виходить значно далі за межі ситуативної політичної стабільності та забезпечує тривалий стійкий розвиток суспільства. Помітною ознакою нестійких в соціально-політичному відношенні суспільств є провідна роль державної влади в процесі політичної інтеграції. Навпаки, по мірі зростання стійкості функціонування та розвитку політичної системи та суспільства в цілому відбувається підвищення ролі самоорганізаційних чинників, якими є насамперед політичні партії. З метою підсилення цієї стійкості державна влада може підтримувати процеси партійно-політичного структурування, сприяючи появі соціально відповідальної центристської політичної партії, здатної взяти на себе консолідуючі функції.

У підрозділі 1.2. "Дослідження домінуючих партій у перехідних суспільствах в контексті розвитку сучасної політичної науки" аналізуються пріоритетні напрями дослідження демократичних трансформацій у перехідних суспільствах, насамперед у контексті проблем політичної інтеграції й консолідації, місця і ролі в них домінуючих партій, особливостей цього типу політичних партій і відповідних партійних систем.

Показано, що дослідження ролі партій у процесах політичних трансформацій у перехідних суспільствах здійснюються на основі і в контексті загальнотеоретичного аналізу трансформації політичних систем, представленого, зокрема, у працях Е. Арато, Е. Геллнера, Л. Даймонда, Р. Даля, Дж. Коена, А. Ліджфарта, Х. Лінца, С. Ліпсета, А. Мельвіля, А. Степана, А. Пшеворського, Д. Растоу, С. Хантінгтона. У контексті політичних трансформаційних процесів зрозумілим стало зростання значення партій як провідників політичної модернізації і консолідації демократичних систем. На цьому тлі відбувається становлення і розвиток партології у пострадянських державах, де значна кількість праць розкриває тенденції розвитку вітчизняних партій і партійних систем. Про формування та активний розвиток української партології свідчать праці В.Базіва, О.Бойко, Л. Дунаєвої, В. Костицького, Г. Малкіної, В. Мейтуса, М. Примуша, А. Романюка, В. Сергєєва, О. Стаценко, С. Топалової, О. Хімченко, Ю. Шведи.

Природа систем з домінуючою партією розкривається у працях класиків партології М. Дюверже та Дж. Сарторі. Національним особливостям домінуючих партій присвячено багато досліджень. Партійне домінування Інституційно-революційної партії в Мексиці розглядається у працях Л.Х. Гаррідо, Е. Краузе, С. Лоаеси, І. Мартінес, А. Нунсьо, Д. Котрана, Д. Сторі, У працях Т. Алі, Дж. Браун, Р. Котарі, Д. Батлера, Л. Ашока, Р. Пранноя, С. Кочанека, Р. Саксени, Р.Ч. Такура, Ф.Р. Франкеля досліджується місце та роль ІНК і політичної династії Неру-Ганді у політичній системі Індії. Японській моделі домінуючої партії, тенденціям її трансформації присвячені праці С. Джонсона, Г. Картіса, Т. Кішими, К. Рая, Н. Тайера, Е. Шейнера, А. Макарова, П. Павленка, А. Шейнфельда. Також значний інтерес становлять специфічні моделі партійного домінування в країнах Південно-Східної Азії, насамперед у Сингапурі та Малайзії (Д. Белл, С. Білвеер, Дж. Джонс, Дж. Куах, Хенг Чи Чан, Бенг Хуат Чуа та ін.).

Проблема специфіки "партії влади", домінуючої партії, їх впливу на процес розвитку політичної системи Росії розглядається у працях В. Гельмана, І. Глебової, Г. Голосова, Б. Гризлова, О. Іванової, С. Заславського, Ю. Коргунюка, А. Ліхтенштейна, Б. Макаренка, Я. Пляйса, Н. Седих, Р. Туровського, А. Федотова, К. Холодковського. Останнім часом в російській політичній науці з'явились дисертаційні дослідження партійного домінування в політичній системі Росії (А. Буратаєва). Нажаль, відсутні фундаментальні праці, в яких розглядалися б особливості місця і ролі, засади функціонування і тенденції розвитку домінуючих партій у пострадянських суспільствах.

Важливу роль в осмисленні ролі домінуючих партій у забезпеченні політичної інтеграції, консолідації та сталого розвитку перехідних суспільств відіграє вивчення офіційних партійних документів та матеріалів партійних дискусій, під час яких "зсередини" розкривається бачення суспільної місії цих партій. Аналіз цих документів має першочергове значення для реалізації поставленої мети і завдань даного дослідження.

У підрозділі 1.3. "Методологія і загальна методика дослідження" розкривається методологія дослідження ролі домінуючої партії як чинника політичної інтеграції в перехідних суспільствах. Вона визначається застосуванням комплексу наукових методів, які включають діалектичний метод, змістовно-дескриптивний метод, метод порівняння, історико-генетичний та історико-порівняльний методи, але в цьому комплексі методологічну основу становить інституційний підхід, завдяки якому, власне, і стає можливим дослідити місце і роль такого політичного інституту, як домінуюча партія в перехідному суспільстві.

Основний теоретичний принцип інституційного аналізу політичної інтеграції полягає в тому, що остання підтримується переважно розвитком політичних процесів, а також політичних інститутів як вирішальних чинників запобігання кризі політичної влади. Для інституційного аналізу властиво підкреслення ролі політичних процесів в детермінації політичної стабільності (або нестабільності) і консолідації в нових демократіях, а також твердження і обґрунтування положення про автономність політичних чинників консолідації, їх незалежності від структурних детермінант.

Аналіз усталених трактувань поняття "політичний інститут" дає змогу визначити політичний інститут, з одного боку, як комплекс принципів та норм, формальних і неформальних правил, які регулюють процеси у сфері політики, а з іншого - як специфічну форму організації владної діяльності та сталий спосіб впорядкування політичних відносин, що забезпечує стабільне, тривале функціонування політичної організації суспільства, його політичну інтеграцію. Для суспільств, які знаходяться на непростому шляху утвердження консолідованої демократії, завдання інституціоналізації демократичних процедур є однією з найважливіших умов успішності демократичного переходу. Принципово важлива роль тут відводиться політичним партіям. Характер партійної системи, її інституціоналізованість здатні значно вплинути на характер демократичних перетворень, визначення "правил гри" та їх сприйняття у суспільстві.

Другий розділ "Система домінуючої партії: сутність, інтеграційний потенціал, історичний досвід функціонування" окреслює роль системи домінуючої партії у процесах політичної інтеграції, розкриває основні структурні та функціональні ознаки домінуючої партії, встановлює її відмінності від споріднених типів політичних партій, а також розкриває особливості національних моделей домінуючих партій у перехідних суспільствах у минулому та сьогоденні.

У підрозділі 2.1. "Роль партійної системи в процесах політичної інтеграції в перехідних суспільствах", погоджуючись із тим, що "демократія може бути мислимою не інакше, ніж вираженою через партії" (Е. Шаттшнайдер), які акумулюють і захищають інтереси тих або інших соціальних груп населення і є гарантом того, що дані інтереси будуть суспільством не тільки враховані, але і реалізовані, а також з думкою С. Хантінгтона, що саме політичні партії, а не державна бюрократія, парламент і вибори, є основним відмітним інститутом сучасної демократичної політики, доводиться, що рівень розвитку політичних партій і партійної системи - один з найважливіших індикаторів ступеня консолідації демократії в сучасних суспільствах, у тому числі і в колишніх соціалістичних країнах. У тих з них, які знаходяться на шляху переходу до демократії, демократична консолідація відіграє роль своєрідної рушійної сили в процесі політичної інтеграції. Адже без досягнення національної єдності побудова стійкого демократичного суспільства є неможливою.

Звертається увага на проблему співвідношення політичної консолідації зі збереженням політичної конкуренції, оскільки саме певні обмеження останньої й ставлять у провину домінуючим партіям їх критики. Втім, партійна конкуренція як така не є для демократії абсолютним благом, її вплив на політичну інтеграцію суспільства, консолідацію демократичної системи та її подальше функціонування може виявитися негативним за низкою параметрів. Так, вона може зробити процес формування більшості довшим, важчим і випадковим, знижуючи ступінь легітимності демократичних урядів, а нерідко вона упроваджує в політичне життя настільки складну систему компромісів, що в результаті може бути прийнятий такий політичний курс, якого ніхто не бажав спочатку і з яким ніхто не може солідаризуватись. Головним при оцінюванні відповідності умов партійної конкуренції демократичним "стандартам" є розуміння того, що розвиток і вирішення конфліктів у демократичній системі здійснюється згідно правилам, які визначені наперед, є ясними і доступними для всіх учасників, і саме їх дотримання створює політичні умови внутрішньої інтеграції демократичного суспільства.

Вирішальною умовою для успіху консолідації є політична інституціалізація, бо сама консолідація є процесом, за допомогою якого демократія все ширше і глибше визнається громадянами, мінімізуючи вірогідність її розпаду. На етапі консолідації демократії попит на маневреність влади змінявся попитом на стійкість і уміння досягати угод з опозицією, залучаючи її до процесу ухвалення рішень і, тим самим, позбавляючи можливості виступати з безвідповідальними закликами до відставки існуючого уряду. Тому принципово важливим може бути зміцнення парламентаризму, обмеження президентської влади представницькими і судовими органами. Як раз наявність домінуючої політичної партії здатна мінімізувати ті негативні аспекти, які все ж присутні в парламентських системах, насамперед часту зміну кабінетів, прикладами чому є Італія, Швеція, Японія та Індія. В умовах перехідних суспільств потужні домінуючі партії демонструють достатньо високу ефективність у реалізації цілей політичної консолідації та політичної інтеграції суспільства, навколо них відбувається структурування партійної та політичної систем, перетворення конгломерату партикулярних еліт з дуже коротким горизонтом планування у загальнонаціональну відповідальну еліту.

У підрозділі 2.2. "Сутність системи домінуючої партії та її вплив на процеси політичної інтеграції" показано, що політичні процеси практично у всіх перехідних суспільствах, особливо на пострадянському просторі, характеризуються особливою роллю так званої "партії влади", а в деяких з цих суспільств феномен "партії влади" і її ключовий вплив на політичний процес утілилися в моделі домінуючої партії. Ядром подібної системи є одна потужна партія, яка користується масовою підтримкою населення і протягом багатьох років займає більшість місць в парламенті, здійснюючи визначальний вплив на державну політику.

Аналізуються уявлення класиків партології про феномен домінуючої партії. Узагальнюючи сформульовані М. Дюверже положення, відзначається, що для домінуючої партії, в умовах плюралістичної партійної системи, характерні дві основні риси. По-перше, вона явно випереджає своїх суперників протягом тривалого періоду, упевнено перемагаючи на виборах або контролюючи коаліційні уряди (хоча може трапитися і так, що на якихось одних виборах суперники її випередять). По-друге, вона ототожнює себе зі всім суспільством: її доктрини, ідеї зливаються в одне ціле з ідеями, властивими цьому періоду (так, про Третю республіку у Франції говорили як про "Радикальну республіку", бо її стиль справді визначала Радикальна партія).

Обґрунтовуючи нетотожність понять "партія влади" і "домінуюча партія", перше з яких є більш ширшим, доводиться, що за певних обставин "партія влади" все ж може стати домінуючою. Мова йде про специфічний тип домінуючої партії, що виникає в контексті більш масштабних перетворень, консолідації держави і відновлення її адміністративного потенціалу, утвердження моноцентричного політичного режиму, зниження диференціації і фрагментації еліт, формування певного консенсусу між верховною владою й іншими політичними і економічними акторами. З іншого боку, поняття "домінуючої партії" є характеристикою партій, що діють в умовах демократичної системи або в умовах переходу до демократії, тоді як "партія влади" - типова ознака бюрократичного авторитаризму. Перехід від останнього до тієї чи іншої форми демократії може виражатись і в трансформації "партії влади" в домінуючу партію.

Варто відрізняти системи з домінуючою партією від запропонованого Дж. Сарторі поняття "систем партійних гегемонів" як систем, де відносно інституціоналізована правляча партія широко вдається до призупинення конституційних гарантій, протекціонізму, контролю засобів масової інформації та інших заходів, щоб позбавити формально легальні опозиційні партії справедливого та справжнього шансу в змаганні за владу. У таких системах правляча партія завжди одержує масову перемогу та триває під контролем значну більшість місць в органах законодавчої влади.

Насамперед, не можна казати, що домінуюча партія широко вдається до призупинення конституційних гарантій. Навпаки, мова йде про ситуацію, коли у відповідності з конституційно встановленими демократичними процедурами одна політична партія тривалий час одержує переважну підтримку виборців, яка дозволяє їй одноосібно або на основі коаліції з декількома дрібними партіями мати конституційну більшість у парламенті, формуючи та контролюючи уряд. Спільним є факт підтримки однієї партії на декількох виборах підряд протягом тривалого часу. Відмінність же полягає в додержанні принципів правової держави та виборчої демократії. Зрозуміло, це не виключає використання адміністративного ресурсу на користь домінуючої партії, але воно в цілому знаходиться у відповідності з загальнодемократичними правовими стандартами.

Узагальнюючи різні розуміння домінуючої партії та споріднених з нею партій, можна визначити її як тип політичної партії, що виникає в умовах демократичної системи або переходу до демократії та пов'язаний із процесами політичної консолідації, яка виражається у високій (не менше 30-50%) електоральній підтримці партії в ході демократичних виборчих процедур з достатнім рівнем партійної конкуренції, загальному суспільному визнанні переваги і впливовості цієї партії, її здатності протягом тривалого періоду контролювати законодавчу та виконавчу владу в державі, формувати політичний стиль епохи, визначати цілі і напрями суспільного розвитку.

Головна перевага, яку дає система з домінуючою партією - це можливість існування стабільного уряду. Політичні системи з домінуючою партією часто добиваються реальних економічних успіхів, їх інституціоналізація проходить паралельно стабілізації суспільного устрою. Разом з тим такі системи створюють живильне середовище для розвитку корупції, тривале знаходження у влади однієї партії не сприяє розвитку механізмів демократичного контролю, а механізми контролю, характерні для авторитарних систем, тут також відсутні. Особливістю цих систем є й те, що опозиція до правлячої партії активізується не в особі інших партій, а усередині самої партії і часто призводить до появи фракцій і роздроблення партії, що вимагає від правлячої еліти терпимості і схильності до компромісів, а партійна структура потребує певної гнучкості.

Аналіз основних підходів до розуміння сутності домінуючої партії дозволяє виділити декілька її типів, що історично сформувались у різних політичних умовах. Перший тип створюється в умовах багатопартійної системи, пропорційної або змішаної виборчої системи за парламентської форми правління та характеризується наявністю політичної партії, яка тривалий час постійно перемагає на демократичних парламентських виборах, формуючи однопартійні або коаліційні уряди. В останніх вона займає ключові позиції, які дозволяють визначати політику уряду. Це італійський повоєнний і японський "епохи коаліцій" типи домінуючої партії.

Другий тип створюється в умовах, коли при парламентській формі правління, за умов збереження багатопартійності, але при мажоритарній виборчій системі в країні створюється ситуація, коли одна політична партія фактично монополізує електоральну підтримку, створюючи з головного опонента образ ворогу. Така "система 1955 р." виникла в Японії, де ЛДП в умовах холодної війни роздмухувала ідеологічне протистояння і на хвилі антикомунізму завжди добивалася перемоги над опозиційною Соціалістичною партією. Цьому сприяла й партійна структура, орієнтована на вибори за мажоритарною системою у багатомандатних виборчих округах. Фактично до цього типу наближується домінування за умов двопартійної системи, яке спостерігалося в окремі періоди американської історії як на національному, так і на регіональному рівні.

Третій тип представлений унікальною "конгресистською" системою з наявністю правлячої політичної династії, яка була реалізована в Індії після здобуття незалежності та збереглась до 90-х рр. ХХ ст. В цій країні Індійський Національний Конгрес, який очолив національно-визвольний рух кінця ХІХ - першої половини ХХ ст., став єдиним загальновизнаним "політичним полюсом" в незалежній Республіці Індія, незважаючи на існування численних дрібних партій та їх спроби утворювати антиконгресистські коаліції, які були нестійкими і за одним винятком невдалими.

Багато в чому протилежний попередньому четвертий тип створюється в умовах президентської республіки та характеризується наявністю партії, яка високо інтегрована у систему державної влади, контролює пост президента (виконавчу владу) і абсолютну більшість місць в законодавчому органі влади. Така партія займає центристську позицію у політичному спектрі, обмежуючи тиск радикальних сил і забезпечуючи інституційні передумови політичної інтеграції суспільства заради цілей національної модернізації. Система домінуючої партії в умовах президенталізму сприяє консолідації влади та інституційній стабільності за умов регулярної зміни президентів, дозволяючи уникнути ризику утворення персоналістського авторитаризму. Така модель дозволила Мексиці залишитись острівцем стабільності у Латинській Америці ХХ ст., коли поруч панували диктатури і регулярно відбувались державні перевороти чи революції.

Пострадянська політична історія породила принципово нові моделі домінуючих партій, які в чистому вигляді не відповідають жодному з трьох вищенаведених класичних типів. Водночас вони показали високу здатність поєднувати досвід класичних домінуючих партій з врахуванням національної специфіки, особливостей цілей і задач, що стоять перед тим чи іншим перехідним суспільством. Саме ті пострадянські країни, в яких політична консолідація пішла шляхом створення домінуючих партій, змогли успішно уникнути суспільних потрясінь і стати на шлях сталого політичного розвитку.

Підрозділ 2.3. "Історичний досвід національних систем домінуючої партії в незахідних суспільствах" розкриває особливості виділених типів системи домінуючої партії, звертаючи особливу увагу на еволюцію мексиканської, індійської та японської моделей, оскільки саме вони в найбільшій мірі втілюють риси партійного домінування у незахідних перехідних суспільствах.

Мексиканська еліта, проявивши відповідальність, розробила унікальний механізм консенсусного управління країною, в якому центральну роль відігравала Інституційно-революційна партія. Вона була створена у 1929 г. екс-президентом П.Е. Кальєсом як об'єднання проурядових угрупувань під назвою Національно-революційної партії для забезпечення спадкоємності правління, а в 1938 р. реформована президентом Л. Карденасом у масову партію. У Латинській Америці впродовж більшої частини XX ст. Мексика виглядала як острівець добробуту і стабільності. ІРП була президентською партією, яка підтримувала політичну рівновагу незалежно від персоналій і політичного курсу керівництва країни. В той же час ІРП стійко займала місце "центру", відтісняючи як численні, але дуже слабкі ліві партії, так і праві католицькі круги. Мексиканська опозиція до кінця ХХ ст. не могла створити серйозні виклики режиму і тому лише легітимувала панування ІРП.

Індійська система домінуючої партії сформувалася під визначальним впливом національно-визвольної боротьби, яку очолював створений у 1885 р. Індійський національний конгрес. Після здобуття Індією незалежності 15 серпня 1947 р. ІНК правив країною з невеликою перервою до 1990 р., визначаючи ідеологію національного розвитку. Політика ІНК, яка спиралась на ідеї світського секуляризму, національної та релігійної терпимості і пацифізму, дозволяла згладжувати етнічні і релігійні суперечності, забезпечувати єдність країни, зміцнювати її авторитет у світі.

В Японії партійне домінування стало відповіддю на потребу в потужній загальнонаціональній силі, здатній забезпечити політичну стабілізацію в умовах відміни у 1952 р. американської окупації та наростання лівих протестних настроїв. За сприяння великого японського бізнесу в 1955 р. в результаті злиття Ліберальної та Демократичної партій була утворена Ліберально-демократична партія, що об'єднала консервативні сили країни та проголосила себе "народною партією", що ґрунтується на "ідеалі демократії" і прагне до "стабілізації життя народу", розвитку середнього класу і "побудові держави добробуту". Починаючи з 1955 р., вона формувала однопартійні уряди і поступилася лідерством тільки у 1993-1996 рр., і навіть тоді входила у склад урядів. Відновивши свої сили після кризи, спричиненої численними гучними скандалами, ЛДП повернула собі статус домінуючої партії, але вже в рамках парламентаристської коаліційної системи, що прийшла на зміну "системі 1955 року"

Третій розділ "Домінуюча партія в умовах режиму делегативної демократії в сучасній Росії" розкриває специфічні місце та роль домінуючої партії "Єдина Росія" у перехідних політичних процесах в новітній Росії.

У підрозділі 3.1. "Політичний режим сучасної Росії як режим делегативної демократії" на основі аналізу концепції Г. О'Доннелла обґрунтовується визначення нинішнього політичного режиму в Росії як делегативної демократії, що прийшла на зміну режиму бюрократичного авторитаризму 90-х рр. Демократичним в цьому режимі є сам факт проведення в цілому справедливих виборів, що дає право переможцеві стати на конституційний термін тлумачем вищих інтересів нації. Таким чином, легітимність влади підтримується за допомогою виборів і за рахунок віри значної більшості суспільства в національного лідера, в його харизму. Партії, парламент і преса в цілому вільно виступають з критикою, а силові структури прямо не втручаються у політичний процес. Делегативна демократія є проміжним режимом між авторитаризмом і представницькою демократією, тому її еволюція можлива або до представницької демократії, або до виродження в авторитаризм - втім, вона може тривалий час зберігати стійкість.

В останні роки делегативна демократія в Росії вступила у стадію своєї консолідації. Про перехід до неї свідчить відсутність тут жодних національних, соціальних, економічних, політичних або інституційних сил, що витрачали б істотні ресурси у намаганні досягти своєї мети шляхом встановлення недемократичного режиму або відокремлення від держави Представлені у парламенті партії користуються підтримкою абсолютної більшості виборців. Переважна більшість громадян, навіть за наявності певних економічних проблем та значної незадоволеності діяльністю влади, переконана, що демократичні процедури та інститути становлять найкращий спосіб управління суспільством, а підтримка антисистемних альтернатив є незначною. Урядові й неурядові сили однаково визнають себе суб'єктами права і вже достатньо призвичаїлись до розв'язання суперечностей у межах законів, процедур та інститутів, санкціонованих демократичним процесом. Відсутність в Росії досвіду успішного підриву демократії також є додатковим чинником успішності процесів її консолідації. Втім серед чинників, що перешкоджають демократичній консолідації, називають встановлення прямого або непрямого державного контролю над головними телеканалами країни, обмеження федералізму, досить масштабне використання "адміністративного ресурсу" на виборах регіонального і федерального рівнів, непублічний стиль політичної поведінки.

У підрозділі 3.2. "Формування домінуючої партії в сучасній Росії та її роль у процесах консолідації влади та політичної інтеграції суспільства" відзначається зв'язок між державною політикою заохочення розвитку та посилення значущості партій як інститутів, що зв'язують владу і суспільство, що стала проводитись з початку ХХІ ст. та створенням потужної домінуючої партії. Початок формування пропрезидентської загальнонаціональної політичної партії був покладений передвиборчою кампанією партії "Єдність" 1999 р. Другий етап - етап організаційного становлення - розпочався з утворення у 2001 р. Загальноросійського союзу "Єдність" і "Вітчизна". Відповідно до процесу консолідації центристських політичних сил, що почався, в Державній Думі була утворена Консультативна рада чотирьох депутатських об'єднань: фракцій "Вітчизна - Вся Росія" і "Єдність", а також депутатських груп "Регіони Росії" і "Народний депутат". У жовтні 2001 р. до Союзу приєднався рух "Вся Росія", а вже у грудні з громадської організації "Союз "Єдність і Вітчизна"" перетворився у Всеросійську партію "Єдність і Вітчизна" - Єдина Росія. На виборах у Державну Думу 2003 р. партія здобула перемогу, отримавши майже 38% голосів і здобувши конституційну більшість за рахунок приєднання до фракції більшості депутатів-одномандатників. суспільство партія демократія консолідація

Початок третього етапу - становлення партійного домінування - ознаменував IV з'їзд партії у грудні 2003 р., на якому вона отримала нинішню назву - Всеросійська політична партія "Єдина Росія". Партія одноголосно підтримала кандидатуру В.В. Путіна на пост Президента Росії. Контроль партії над Думою забезпечив її монополію в законодавчому процесі, але вона була змушена слідувати в руслі політики виконавчої влади, приймаючи на себе частку відповідальності за непопулярні рішення, такі як монетизація пільг. У 2003-2007 рр. в Росії за умов відновленої вертикалі влади та партійного домінування "Єдиної Росії" справді відбулась консолідація влади. Доцентрові тенденції, викликані зусиллями федерального центру, призвели до стабілізації російського федералізму, а перехід до пропорційної виборчої системи забезпечує політичній еліті, що перебуває при владі й консолідована у лавах домінуючої партії, значні переваги. Парламентські та президентські вибори 2007-2008 рр. та вступ В.В. Путіна на посаду Голови партії завершили цей етап розвитку "Єдиної Росії" та відкрили четвертий етап, пов'язаний зі інституціоналізацією та стабілізацією нової партійної системи, підвищенням рівня інтегрованості домінуючої партії у систему державної влади та істотним кроком до партійного урядування в звичному європейському розумінні.