Формування інституту консолідації політичної еліти в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

УДК 323.396 (477)

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Формування інституту консолідації політичної еліти в сучасній Україні

Балацька Олена Борисівна

Луганськ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор Щедрова Галина Петрівна, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, проректор з науково-педагогічної роботи.

Офіційні опоненти:

- доктор політичних наук, професор Пахарєв Анатолій Дмитрович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, головний науковий співробітник;

- кандидат політичних наук, доцент Пащенко Віктор Іванович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, доцент кафедри політології.

Захист відбудеться "24" вересня 2010 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.09 у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20 а, Музей історії та досягнень університету (1-й корпус).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20 а.

Автореферат розісланий "20" серпня 2010 р.

Т.в.о. вченого секретаря спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук О.Г. Мазур.

Анотація

Балацька О.Б. Формування інституту консолідації політичної еліти в сучасній Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. - Луганськ, 2010.

У дисертації здійснено комплексний аналіз проблеми консолідації політичної еліти в сучасній Україні в аспекті трансформації політичної системи. Систематизовані основні теоретичні підходи до вивчення інституту консолідації. Проаналізовані особливості української політичної еліти та специфіка її формування.

Досліджена модернізаторська роль політичної еліти. Обґрунтовано, що консолідація еліти на основі демократичних інститутів, норм, цінностей та процедур є необхідною умовою модернізації. Приймаючи до уваги необхідність збільшення ефективності політичного процесу, запропонована сутнісна модель модернізаторської еліти.

Проаналізовані демократичні форми й засоби міжелітної взаємодії. Визначені й класифіковані чинники становлення інституту демократичної консолідації, а саме: інституційні, процедурні й політико-культурні. З'ясована провідна роль коаліційного ресурсу і консенсусу у підвищенні консолідаційного потенціалу політичної еліти. Запропонована етапізація становлення консолідаційних засад. Обґрунтовані перспективні напрями подальшого розвитку інституту міжелітної консолідації.

Ключові слова: політична еліта, консолідація, політична модернізація, компроміс, консенсус, конвергенція, пакт, коаліція.

Аннотация

Балацкая Е.Б. Формирование института консолидации политической элиты в современной Украине. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. Восточноукраинский национальный университет имени Владимира Даля. - Луганск, 2010.

В диссертации осуществлен комплексный анализ института консолидации политической элиты в современной Украине в аспекте модернизации политической системы. Исследованы и систематизированы основные подходы к определению сущности политической элиты, ее структуры, организации и форм межэлитного взаимодействия. Основное внимание уделено классическим элитистским и неоэлитистским, плюралистическим, неокорпоративистским, неомарксистским концепциям. В ходе данного теоретического анализа установлено, что понятие консолидации политической элиты является универсальным и может использоваться в рамках любого из упомянутых подходов.

Раскрыта сущность института демократической консолидации как устойчивого порядка взаимодействия сегментов политической элиты, основывающегося на демократическом консенсусе. В отличие от авторитарной консолидации, которая базируется на принуждении, силовых ресурсах власти, нейтрализации политических оппонентов, основными критериями демократической консолидации признаны консенсус, добровольность, открытость, рациональность, плюрализм.

В работе исследован процесс становления и развития политической элиты современной Украины. Среди основных источников элитообразования выделены такие как номенклатура, политико-экономические группы и национально-демократическое движение, в результате конвергенции которых образовался специфический тип политической элиты современнной Украины, который во многом противоречит требованиям демократической модернизации. В связи с этим была предложена модель модернизаторской элиты, в большей степени соответствующая требованиям демократического перехода. В аспекте исследования модернизационных изменений обоснована связь между демократической консолидацией политической элиты и консолидацией общества.

В процессе реализации задач исследования были систематизированы методы и формы демократической консолидации. Результаты исследования показали, что становление данного института должно осуществляться на нескольких уровнях, под воздействием группы факторов, среди которых были выделены и проанализированы институциональные, процедурные и политико-культурные. Обоснована роль политико-культурных ориентаций в процесе консолидации, в связи с чем выделены этапы и современные тенденции эволюции консолидационной идеи.

Ключевые слова: политическая элита, консолидация, политическая модернизация, компромис, консенсус, конвергенция, пакт, коалиция.

Annotation

Balatska O.B. Forming the Institution of Consolidation of Political Elite in Modern Ukraine. - Manuscript.

The dissertation for obtaining the scientific degree of the candidate of political sciences in speciality 23.00.02 - political institutions and processes. East Ukrainian National University Volodymyr Dal. - Lugansk, 2010.

In the thesis the complex analysis of the problem of consolidation of political elite in modern Ukraine is made in the aspect of transformation of political system. Basic theoretical approaches to study the researched phenomenon are systematized. The peculiarities of Ukrainian political elite and the specific features of forming are analyzed.

The modernization role of the political elite is researched. It is grounded, that the consolidation of the elite on the principles of democratic institutions, norms, values and procedures is the essential condition modernization. Taking into consideration the necessity of increasing the effectiveness of the political process the substation model of the modernization of the elite is suggested.

Forms and principles of interelital intercourse are analyzed. Factors of the formation of the institution of democratic consolidation such as institutional, procedural and political and cultural are defined and classified. The leading role of the coalitional resource and consensus in the increasing of consolidation potential of political elite. The staging of forming the consolidation principles is suggested. Prospective directions of future development of the institution of interelital consolidation are grounded.

Key words: political elite, consolidation, political modernization, compromise, consensus, convergence, pact, coalition.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. В аспекті вивчення шляхів формування демократичної політичної еліти, яка ефективно здійснює державне управління з метою реалізації національних інтересів, важливе місце займає дослідження інституційних форм внутрішньоелітної взаємодії, обґрунтування необхідності консенсусно-консолідаційних відносин. Особливого значення діяльність політичної еліти набуває під час модернізаційних змін, обумовлених процесами демократичного транзиту. В умовах політичної системи, що модернізується, виникає необхідність у сильному політичному суб'єкті, який би взяв на себе відповідальність за наслідки суспільно-політичних реформ, спрямованих на подолання кризових явищ. У сучасній Україні таким суб'єктом спроможна виступити політична еліта, від позиції та конкретних дій якої залежить вектор суспільного розвитку.

Згідно з гіпотезою дослідження, демократична консолідація політичної еліти є одним із найважливіших факторів модернізації. Питання пошуку конкретних шляхів її становлення актуалізується в аспекті переходу від авторитарно об'єднаної еліти, через стадію роздрібненості та невизначеності, до еліти, консолідованої на базі консенсусу, що властива ліберальним демократіям. У даному аспекті необхідним є розвиток відповідних інститутів та процедур, упровадження демократичних культурних норм, які б зіграли роль чинників консенсусної консолідації еліти.

Проблема формування нових консолідаційних засад набуває особливого значення в контексті конституційної реформи, яка суттєво змінила інституційні умови міжелітної взаємодії у зв'язку з переходом до парламентсько-президентської республіки, впровадженням пропорційної виборчої системи. Наслідком цих трансформацій стали нові джерела конфліктів і розбіжностей між основними сегментами політичної еліти, що підтверджується нестабільністю парламентських коаліцій, численними порушеннями міжелітних угод, слабкістю опозиції. Зазначені негативні явища вказують на недостатню спроможність еліти об'єднатися на базі демократичних цінностей з метою реалізації стратегічних цілей суспільного розвитку.

Актуальність теми дослідження підтверджується увагою зарубіжних і вітчизняних політологів до проблеми розвитку політичної еліти. Більшість науковців звертає увагу на необхідність консолідації політичної еліти на ґрунті демократичних засад, особливо в умовах модернізації. Проте майже відсутні спеціальні дослідження сутності, форм, механізмів, чинників, тенденцій консолідації еліти, що й зумовлює необхідність вивчення зазначених проблем.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему даного дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Дисертаційна робота виконана в межах держбюджетної теми "Теоретична модель формування та функціонування політичного класу в контексті сучасних модернізаційних процесів політичної системи України" (ДН - 30 - 10) кафедри політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення ролі та чинників становлення інституту консолідації політичної еліти в сучасній Україні в умовах політичної модернізації.

Поставлена мета потребує реалізації наступних завдань:

- дослідити й систематизувати теоретико-методологічні підходи до вивчення інституту консолідації політичної еліти;

- визначити сутність поняття інституту консолідації політичної еліти;

- проаналізувати тенденції й джерела вітчизняного елітотворчого процесу;

- визначити специфічні риси української політичної еліти;

- розкрити роль інституту консолідації еліти в процесі модернізаційного розвитку в Україні;

- здійснити аналіз засобів та форм демократичної консолідації еліти;

- визначити, класифікувати та проаналізувати чинники становлення інституту консолідації вітчизняної політичної еліти;

- на основі виявлення впливу політико-культурного фактора на консолідаційний процес визначити основні етапи розвитку консолідаційної ідеї;

- запропонувати сутнісну модель демократичної модернізаторської еліти.

Об'єктом дослідження є процес формування інституту консолідації політичної еліти в сучасній Україні.

Предметом дослідження виступають умови та чинники становлення інституту демократичної консолідації політичної еліти в умовах модернізації українського суспільства.

Методи дослідження. Складність і багатоаспектність проблематики дослідження викликали необхідність застосування комплексного науково-методологічного апарату. Фундаментальне значення мало використання елементів діалектичного підходу, який було спрямовано на розкриття суперечливої динаміки трансформації та розвитку політичної еліти.

З огляду на мету й завдання дисертаційної роботи одним із базових виступив системний метод, завдяки якому політична еліта була представлена як цілісний об'єкт із складною системою відносно стабільних внутрішніх зв'язків і функцій. Використання структурно-функціонального методу дозволило виокремити зв'язки та функціональні залежності при аналізі еліти та процесів, пов'язаних з її діяльністю. Інституційний підхід був застосований при визначенні й дослідженні політичних інститутів та норм, які зумовлюють формальний порядок і особливості міжелітних відносин, форми організації зв'язків усередині еліти та виступають одним із факторів її консолідації.

Залучення синергетичного підходу дозволило проаналізувати динаміку формування інституту консолідації еліти в умовах суспільно-політичної напруги, пов'язаної з модернізаційними перетвореннями, визначити його роль із точки зору стабілізації політичної системи, акцентувати увагу на властивостях самоорганізації та еволюції досліджуваного об'єкта.

Історичний підхід застосовувався при аналізі елітотворчих процесів, виокремленні етапів формування консолідаційних засад, властивих політичній еліті. Необхідність визначення основних понять зумовило залучення термінологічного методу. Використання елементів компаративістського підходу дозволило здійснити порівняння типів консолідації, особливостей вітчизняних і зарубіжних еліт. За допомогою методу аналізу документів були досліджені нормативні акти, що складають правове поле діяльності еліти. Прикладне значення мало застосування вторинного соціологічного аналізу і статистики з метою встановлення закономірностей і тенденцій розвитку інституту міжелітної консолідації.

Наукова новизна результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що в дисертації вперше здійснено комплексний аналіз інституту консолідації політичної еліти в умовах демократичної модернізації політичної системи сучасної України. Наукову новизну конкретизують наступні положення:

- виділено два основних метапідходи до розуміння внутрішньої організації та структури політичної еліти - моністичний, що тлумачить політичну еліту як єдину організовану групу, і плюралістичний, який має на увазі множинність елітних груп, що здійснюють владу за принципами відкритої конкуренції та консенсусних домовленостей;

- визначено сутність поняття інституту демократичної консолідації політичної еліти як стійкого порядку взаємодії сегментів еліти, що ґрунтується на комплексі норм, традицій і моделей політичної поведінки, які визнаються на добровільних засадах і спрямовані на досягнення спільного консенсусу щодо системи демократичних цінностей і процедур політичної діяльності, стратегічних цілей розвитку і засобів їх досягнення;

- з'ясовані основні джерела елітотворчого процесу: номенклатура, політико-економічні групи та національно-демократичні сили. Взаємодія цих суб'єктів зумовлює сучасний стан еліти, для якої характерне поєднання демократичних, авторитарних і традиційних цінностей, стандартів та моделей поведінки;

- визначені специфічні риси української політичної еліти, такі як: закритість, недемократичність, традиційні та авторитарні політико-культурні орієнтації, політико-економічний синкретизм, домінування неформальних, зокрема патрон-клієнтських зв'язків, що зумовлюють її фрагментованість;

- систематизовані засоби й форми демократичної консолідації еліти. Серед засобів визначені компроміс, консенсус і конвергенція. До форм віднесені пактування й коаліція. Обґрунтовано, що у зв'язку з конституційною реформою одним із найбільш актуальних шляхів консолідування еліти є створення парламентських коаліцій, в основу яких покладений міжелітний консенсус щодо загальних напрямів розвитку і конкретних політичних дій;

- запропонована класифікація чинників становлення інституту демократичної консолідації політичної еліти, що сприяють підвищенню її консенсусного потенціалу, серед яких були визначені інституційні, процедурні та політико-культурні фактори. Під інституційними чинниками розуміється комплекс законодавчо закріплених норм, принципів та офіційних інститутів, в межах яких діє еліта. Процедурні фактори відображають конкретні механізми її політичної взаємодії. Під політико-культурним чинником мається на увазі сукупність політичних ідей, що генеруються і впроваджуються політичною елітою з метою встановлення консенсусу й консолідації суспільства;

- визначено основні етапи становлення засад консолідації еліти в Україні: перший етап (1989-1991 рр.) - упровадження державотворчої ідеї; другий етап (1991-1996 рр.) - інституціоналізація принципу правової держави; третій етап (1996-2004 рр.) - формулювання євроінтеграційного курсу; сучасний етап (з 2004 р. і по цей час) - пошук і впровадження елітою консолідаційних засад, спрямованих на подолання існуючих регіональних, культурних, соціальних та геополітичних розбіжностей з метою формування єдиної політичної нації та стабілізації суспільства;

- запропонована сутнісна модель модернізаторської політичної еліти, під якою розуміється демократично консолідована еліта, якій властивий консенсус щодо стратегічних питань суспільного розвитку. Вона характеризується циклічністю процесів оновлення; відкритістю та плюральністю каналів рекрутування; раціональністю процесу прийняття рішень та відповідальністю за їхні наслідки; толерантністю щодо політичних опонентів; інклюзивністю як здатністю охоплювати всі складові політичного процесу; венчурністю як спроможністю долати політичні кризи та ризики; темпоральністю як ефективністю і своєчасністю реагування на виклики середовища.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення й висновки дисертаційного дослідження розширюють можливості політологічного пояснення процесів і тенденцій розвитку політичної еліти, її ролі в процесі модернізації політичної системи, факторів демократичної консолідації. Положення дисертації мають теоретичне й практичне значення при розробці проблем, пов'язаних із функціонуванням політичної еліти, сферою державного управління, а також можуть бути використані для забезпечення навчального процесу при викладанні фахових політологічних дисциплін.

Особистий внесок здобувача. Постановка і вирішення всього комплексу завдань даної дисертації здійснені самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлені чотири наукові праці, які опубліковані у фахових виданнях.

Апробація результатів дослідження. Апробація результатів дослідження відбувалася в процесі обговорення та виступів на міжнародних і Всеукраїнських конференціях, присвячених проблемам політичної еліти, її становлення в умовах модернізаційних змін. Зокрема, на ІІ міжнародній науково-практичній конференції "Наукова молодь: досягнення та перспективи" (м. Луганськ, 2007 р.); ІI і ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції "Модернізація політичної системи України: стан та перспективи розвитку" (м. Луганськ, 2008 р., 2009 р.).

Публікації. Основні положення та результати дослідження опубліковані авторкою в семи наукових працях, чотири з яких - у фахових виданнях, які визначені ВАК України.

Структура дисертації складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Дисертацією є рукопис загальним обсягом 237 сторінок, із них 37 сторінок - список використаних джерел (290 найменувань). Обсяг текстової частини дисертації складає 200 сторінок.

2. Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми роботи, аналізується теоретико-методологічна база, формулюються мета і завдання, об'єкт і предмет дослідження, визначається наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про апробацію, публікації та структуру роботи.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади вивчення інституту консолідації політичної еліти" розглядаються теоретичні основи вивчення проблеми політичної еліти, аналізуються сучасні підходи до дослідження інституту міжелітної консолідації, описується методологічна база дослідження, формулюється визначення поняття інституту консолідації еліти.

У першому підрозділі "Теоретичні основи дослідження політичної еліти" здійснено аналіз та систематизацію підходів до вивчення політичної еліти. Увагу приділено визначенню базових уявлень про природу й особливості її функціонування. Уже на перших етапах розвитку елітологічних теорій були закладені основи подвійного розуміння її внутрішньої організації та структури - моністичного та плюралістичного.

Джерела розуміння природи політичної еліти містяться ще в стародавній політичній думці, представленій ученнями мислителів Давнього Сходу та Греції (Арістотель, Конфуцій, Лао-Цзи, Платон та інші). Подальшого розвитку вони отримали в працях учених Нового часу - Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, Ф. Ніцше, Х. Ортеги-і-Гассета, А. де Токвіля та інших.

Дослідження структурно-функціональної природи політичної еліти, процесів, пов'язаних із її формуванням, започатковуються Г. Москою і В. Парето. Р. Міхельс та М. Острогорський зосередили свою увагу на вивченні реальних механізмів функціонування політичних організацій та їхнього керівного апарату. Проблемам сутності, становлення, якості національної політичної еліти приділяли увагу українські вчені. Зокрема, В. Липинський розвивав уявлення про еліту як організовану меншість. Для створення української держави пасивність і деморалізованість мас повинна бути переборена активністю і волею найкращих представників народу, які б змогли організувати інші суспільні верстви.

Серед сучасних неоелітистських теорій увагу приділено вченням як консервативного (Т. Дай та інші), так і демократичного напряму (К. Маннгейм, Дж. Хіглі, Й.А. Шумпетер та інші). З точки зору цих концепцій еліта розглядається як згуртована, організована, функціональна група, якій властивий консенсус із найважливіших питань суспільного розвитку. Критичний напрям представлений елітологами лівої орієнтації, що тяжіють до неомарксизму (Дж.У. Домхофф, Ч.Р. Міллс та інші). У даних теоріях увага акцентується на негативних властивостях і наслідках елітаризму, а саме - фундаментальній міжелітній згоді щодо реалізації власних групових інтересів, олігархізації, закритості процесу прийняття політичних рішень, відстороненості мас від політики.

З точки зору теорій елітного плюралізму (У. Гетсмен, Р.А. Даль, Г.Д. Лассуелл, Ч.Е. Ліндблом та інші) політичний процес представляє собою взаємодію найбільш впливових і активних представників груп тиску (еліт), які й представляють інтереси цих груп у політичному просторі. Р.А. Даль у власній концепції поліархії наголошує на множинності структур влади у демократичному суспільстві, між якими панують відносини здорової конкуренції та консенсусу, що запобігає монополізації політичного впливу будь-яким суб'єктом. У концепції селективної поліархії Дж. Сарторі демократія визначається як селективна система конкуруючих виборних меншостей. Неокорпоративістська школа представлена вченнями П.Дж. Каценштейна, Ф. Шміттера та інших. Згідно з цією теорією представництво інтересів громадян монопольно здійснюється специфічними, ієрархічними, неконкурентними суб'єктами - корпораціями.

Розробка важливих сторін проблеми політичної еліти міститься в працях українських дослідників. Фундаментальним питанням сутності, методологічних підходів до вивчення, функцій, структури, рекрутування політичної еліти присвячені праці І. Голіяд, М. Головатого, Ф. Кирилюка, Л. Кочубей, А. Пахарєва, Ф. Рудича, В. Танчера та інших.

Проблема шляхів формування та розвитку демократичної політичної еліти висвітлюється Ф. Барановським, Т. Вороновою, Д. Горбачем, Н. Кононенко, М. Михальченком, А. Пахарєвим, Ф. Рудичем, Ю. Сергієнком, С. Щедровим та іншими.

Взаємодію політичної еліти з інститутами громадянського суспільства, її демократичну роль досліджують В. Пащенко, О. Чемшит, Г. Щедрова та інші. Важливі проблеми становлення національної еліти вивчаються в роботах В. Заблоцького, В. Зливкова, В. Пащенка, В. Розумюка, О. Токовенка та інших.

Серед російських політологів елітологічна проблематика розробляється Г. Ашиним, А. Дегтярьовим, Б. Ісаєвим, А. Мельвілєм, Р. Мухаєвим, Е. Ожигановим та іншими.

Приймаючи до уваги проаналізовані підходи, політична еліта у дослідженні визначається зі структурно-функціональних позицій, тобто як функціональна група, що володіє переважною більшістю владних ресурсів і безпосередньо приймає участь у процесі прийняття стратегічних рішень або здійснює вирішальний вплив на нього. До неї належать особи, що займають найвищі посади в інститутах державної влади та місцевого самоврядування, керівники політичних партій і найвпливовіших фінансово-промислових структур.

У другому підрозділі "Методологічна база дослідження" для вивчення проблем сутності та становлення інституту консолідації політичної еліти застосований комплексний науково-методологічний апарат, який містить ряд філософських, загальнотеоретичних та емпіричних методів.

Використання діалектичного підходу було спрямовано на розкриття суперечливої динаміки трансформації політичної еліти, виявлення складної системи її компонентів - елітних груп. Системний підхід і структурно-функціональний метод стали одними з базових у дослідженні внутрішньої структури еліти, взаємозв'язків між її сегментами. Дослідження динаміки формування та розвитку еліти, її ролі в процесі модернізації, суперечливого процесу становлення консолідаційних механізмів стало можливим завдяки використанню синергетичного підходу, який акцентує увагу на властивостях самоорганізації, якісних змінах стану систем, багатоваріантності розвитку.

Необхідність усебічного аналізу сутності та структури політичної еліти, її специфічних рис, складної системи міжелітних взаємодій зумовила потребу в інституційному підході, застосуванні елементів позиційного та репутаційного аналізу, метода аналізу прийняття рішень. Інституційний підхід було також використано для визначення чинників становлення інституту елітної консолідації. Історичний метод зіграв важливу роль при дослідженні процесів елітотворення, без чого неможливо об'єктивно визначити сучасний стан вітчизняної еліти, природу властивих їй протиріч і конфліктів. консолідація політичний еліта демократичний

Також було застосовано термінологічний метод, елементи компаративістського підходу, метод аналізу документів. Використання даних статистики і соціологічних досліджень громадської та експертної думки зумовлено необхідністю вивчення прикладних аспектів сучасних політичних процесів, що стосуються об'єкта і предмета дисертаційної роботи.

У третьому підрозділі "Інститут консолідації політичної еліти в сучасному політологічному дискурсі" на основі аналізу сучасних поглядів на сутність та особливості внутрішньоелітних відносин здійснено теоретичне обґрунтування розвитку та інституціоналізації процесу консолідації еліти та його ролі в сучасній Україні.

На основі аналізу соціально-політичної дійсності та результатів теоретичних досліджень обґрунтована необхідність інституціоналізації процесу консолідації політичної еліти у сучасній Україні. З огляду на мету й завдання роботи особливе значення в цьому аспекті має концепція американського політолога Джона Хіглі, що визначив детермінантний зв'язок між типом еліти й політичним режимом на основі класифікації політичних еліт за критерієм структурної інтеграції та ціннісного консенсусу. На основі зазначеної концепції зроблено висновок щодо еволюції вітчизняної політичної еліти від авторитарно консолідованої на ідеологічному ґрунті до фрагментованої, що властива нестабільним демократіям. У зв'язку з цим наголошено на необхідності теоретико-практичного пошуку засад і засобів формування демократично консолідованої еліти, яка відповідає нормам ліберальної демократії.

Важливе значення для теоретичного обґрунтування становлення інституту демократичної консолідації еліти має концепція консоціональної демократії А. Лейпхарта, який розглядає процес здійснення політичної влади як правління "картелю еліт", метою якого є забезпечення стабільності в демократичній державі з фрагментованою політичною культурою на основі консенсусу.

Важливим аспектом наукового дискурсу є розгляд феномену консолідації еліти в аспекті політичної модернізації, адже, приймаючи до уваги етапізацію процесу демократичного транзиту, консенсусна консолідація еліти виступає необхідною умовою консолідації суспільства. Проблемам модернізації та демократичної консолідації присвячені праці зарубіжних політологів - Г. Алмонда, С. Верби, Р. Даля, В. О'Доннелла, Дж. Лапаломбари, Л. Пая, Д.А. Растоу, С. Хантінгтона, Дж. Хіглі, Ф. Шміттера та інших.

Серед українських дослідників ґрунтовна розробка питань демократичної консолідації та модернізаторської ролі еліти міститься в роботах В. Бурдяк, В. Горбатенка, Г. Зеленько, Н. Кононенко, Л. Мандзій, Т. Мармазової, О. Новакової, М. Пірен, Ф. Рудича, М. Сидоренка, О. Траверсе, Г. Щедрової та інших. Аналізу засад, форм і загроз елітної консолідації присвячені праці таких українських політологів як М. Головатий, Д. Горбач, А. Пахарєв, Ф. Рудич, О. Фісун та інші.

Серед російських авторів проблема принципів і форм міжелітної згоди в умовах соціально-політичних трансформацій ґрунтовно розробляється в працях М. Афанасьєва, О. Гаман-Голутвіної, Є. Гільбо, Г. Дергульяна, О. Криштановської, А. Лукіна, О. Мяснікова, В. Пастухова, Ж. Тощенка та інших.

На основі аналізу зазначених підходів визначено поняття інституту демократичної консолідації політичної еліти, який розуміється як стійкий порядок взаємодії сегментів еліти, що містить норми, традиції, моделі політичної поведінки, які визнаються на добровільних засадах і спрямовані на досягнення спільного консенсусу щодо системи демократичних цінностей і процедур політичної діяльності, стратегічних цілей розвитку і засобів їх досягнення. У дослідженні обґрунтовано, що консолідація еліти відбувається на декількох рівнях - політико-культурному, інституційному і процедурному.

Другий розділ "Інститут консолідації політичної еліти як фактор модернізаційних змін" присвячений дослідженню елітотворчих процесів в Україні, специфіки вітчизняної політичної еліти, її модернізаторської ролі.

У першому підрозділі "Особливості процесу вітчизняного елітотворення" проаналізовані чинники та перебіг процесу формування української політичної еліти, охарактеризовані основні тенденції й джерела елітотворчого процесу.

Виникнення сучасної української еліти є наслідком подій початку 90-х років ХХ ст., коли було зруйновано стару політичну систему, а побудова нової зазнала чималих труднощів. Трансформація викликала кризу еліт, що виявилася в загостренні протиріч усередині номенклатури, між номенклатурою та національно-демократичною контрелітою при значному домінуванні першої. Специфікою даного процесу в Україні було те, що і стара, і нова еліти виступили суб'єктами політичних і економічних змін. Ще одним джерелом політичної напруги став конфлікт інтересів на регіональному рівні.

У роботі на основі аналізу теоретичної та емпіричної бази виявлено, що представники колишньої номенклатури склали найбільшу частку серед сегментів політичної еліти незалежної України. За даними соціологічних досліджень провідних наукових колективів, серед владної еліти найвищого рівня протягом першого десятиліття незалежності (1991-2000 рр.) вона становила близько 70%. Із середовища радянської партійної або господарської еліти вийшли всі чотири президента незалежної України. Проте суттєве оновлення відбулося серед парламентарів, де чисельність екс-номенклатури знизилася з 62% до 39%. Серед урядовців аналогічні показники склали відповідно 80% та 45%. Це, на наш погляд, указує на наявність демократичного потенціалу даних сегментів еліти.

У дослідженні з'ясовано, що крім номенклатури важливим джерелом формування української еліти стали впливові фінансово-промислові групи, які також здебільшого мали номенклатурне походження. Це призвело до появи специфічного феномена політико-економічного синкретизму, або зрощення політичної та економічної влади. Він виник внаслідок конвертації політичного впливу колишньої номенклатури в економічні ресурси, що відбулося в результаті всебічної трансформації суспільної системи на початку 90-х рр. Обґрунтована значна роль бізнесової еліти у політичному процесі на всіх його етапах. Виявлено, що у Верховній Раді за останні роки присутність бізнес-кіл, які лобіюють власні корпоративні інтереси та реалізують їх через законодавчий процес, значно збільшилася (майже в шість разів). У Парламенті останнього скликання також широко представлена економічна еліта, особливо в найкрупніших фракціях "Блок Юлії Тимошенко" (Олександр Буряк, Костянтин Жеваго, Анатолій Семинога, Олександр Фельдман та інші) та Партії регіонів (Рінат Ахметов, Василь Горбаль, Сергій Клюєв, Валентин Ландик, Володимир Ландік та інші), що представляє різні лобістські групи як промислового, так і фінансового секторів економіки. Значний суспільно-політичний вплив бізнес-еліта має й на регіональному рівні, що підтверджують дані репутаційного аналізу. Виявлено, що зростання її політичного впливу через лобіювання і безпосередню участь у процесі прийняття політичних рішень призводить до поглиблення зрощення політичної та економічної влади.

Ще одним джерелом вітчизняного елітотворення став національно-демократичний рух, представлений правозахисними організаціями, членами Української Гельсінської групи, згодом - Народним Рухом України. Однак, якщо на перших етапах суспільних трансформацій (кінець 1980-х - початок 1990-х рр.) його діяльність мала вирішальне значення у державотворчому процесі, то згодом представники національно-демократичної інтелігенції втратили суттєвий вплив на політичний процес, у зв'язку з відсутністю внутрішньої єдності, недостатнім практичним досвідом державного управління.

Отже, у роботі з'ясовано, що під час трансформації політичної системи відбулося лише часткове оновлення складу еліти, завдяки чому певна її частина успадкувала командно-адміністративні моделі управління, авторитарні політико-культурні орієнтації.

У другому підрозділі "Специфічні риси української політичної еліти" на основі систематизації та узагальнення результатів досліджень, аналізу політичного процесу визначені особливості вітчизняної еліти.

Установлено, що сучасний стан політичної еліти детермінується характером процесу елітотворення. Питання демократичної консолідації актуалізувалося з отриманням незалежності. Дисертанткою визначено, що одним із наслідків специфіки формування еліти стало виникнення двох протилежних тенденцій. З одного боку, відбулися демократизація й плюралізація каналів рекрутування, що були викликані змінами в інституційній та ідеологічній сферах. Про це свідчить, зокрема, аналіз складу Верховної Ради першого скликання (1990-1994 рр.), який демонструє, що вже на початковому етапі демократичних змін сталося часткове оновлення складу еліти, до якої, крім колишньої номенклатури, потрапили також представники національної інтелігенції, демократичних партій та рухів (зокрема, Народного Руху України), колишні дисиденти, майбутні бізнесмени. Поява численних сегментів демократичної еліти свідчила, що старі авторитарні форми консолідації втратили актуальність. Водночас пошук нових консолідаційних засад ускладнювався швидкою трансформацією системи, відсутністю чіткого усвідомлення мети національного розвитку.

З іншого боку, визначилася тенденція до локалізації міжелітних відносин, що призвело до виникнення закритих, так званих корпоративно-кланових груп еліти, що зосереджують у своїх руках як політичні, так і економічні ресурси, та пріоритету неформальних, зокрема, патрон-клієнтських зв'язків. Наявність зазначених процесів підтверджується науковими розробками українських, російських і західних учених (М. Афанасьєва, О. Криштановської, А. Пахарєва, Ф. Рудича, Ж. Уедел та інших). Про це свідчить широка присутність у сучасному Парламенті впливових представників політико-економічної еліти. До них належать, зокрема, власник компанії "Систем Кепітал Менеджмент" Рінат Ахметов (фракція Партії регіонів), голова наглядової ради банку "Фінанси і кредит" Костянтин Жеваго (фракція "Блок Юлії Тимошенко"), голова ТОВ "Заграва-Експо" Олег Гуменюк (фракція Блоку "Наша Україна - Народна Самооборона") та інші. Отже, робимо висновок, що процес демократичного транзиту в Україні супроводжується становленням фрагментованої еліти, що поступилася місцем авторитарно консолідованій на ідеологічному ґрунті.

Авторкою обґрунтовано, що визначені у дослідженні риси ускладнюють демократичну консолідацію на основі консенсусу в національних масштабах. Відсутність міжелітної згоди має наслідком численні політичні кризи, що втілюються в міжелітних конфліктах на державному рівні, найгострішими серед яких виявилися кризи 1993-1994 рр. та 2004 р. Боротьба за владні повноваження між Президентом Л. Кравчуком і Прем'єр-міністром Л. Кучмою у 1993-1994 рр., що відобразилася в конституційному процесі, закінчилася достроковими президентськими виборами й інституціоналізацією президентсько-парламентської форми правління. Ситуація супроводжувалася глибокою економічною кризою та соціальним занепадом, які ще більше дестабілізували суспільство. Масштабними соціально-політичними конфліктами позначилися президентські вибори 2004 р., коли жорстке протистояння політичних сил викликало регіональний розкол за електоральним критерієм.

Третій підрозділ "Політична еліта в процесі демократичного переходу: модель модернізаторської еліти" присвячений аналізу ролі політичної еліти та інституту елітної консолідації в процесі демократичної модернізації.

У дослідженні з'ясовано, що демократична консолідація політичної еліти є одним із найважливіших факторів модернізації. Разом із тим одним із негативних чинників елітотворчих процесів виступає неорганічна, "навздогінна" модернізація. Проблемами такого типу модернізації є відсутність внутрішнього потенціалу перетворень у суб'єктів модернізаційних змін, формальність демократичних трансформацій. Це спричиняє різноманітні конфлікти в лавах еліти, її неефективність та неспроможність консолідуватися навколо єдиної системи демократичних цінностей. Адже завдяки непослідовності реформ, неузгодженості принципів і цілей розвитку, проблемам національної самоідентифікації така система взагалі відсутня. Водночас на основі дослідження політичної еліти Польщі у роботі обґрунтовано вирішальне значення міжелітного демократичного консенсусу для модернізаційного розвитку.

Модернізаторська роль політичної еліти конкретизована через її здатність цілеспрямовано сприяти подоланню конфліктів і ризиків перехідного періоду, а саме: кризи участі, проникнення, розподілу, ідентичності й легітимності. Проте результати соціологічних досліджень і статистичні дані свідчать про поглиблення цих криз в Україні, що вказує на недостатній модернізаційний потенціал еліти. Ці негативні тенденції проявляються в зростанні політичної пасивності громадян (76,2% громадян не залучені до активної громадської діяльності), поглибленні майнової нерівності (коефіцієнт співвідношення рівня добробуту між 10% найбідніших і 10% найбагатших складає близько 7,1), культурних і геополітичних розбіжностей (18,7% опитаних вважають можливим розкол країни в результаті регіональних розбіжностей, а 53,1% сприймає політичну ситуацію в Україні як "гостру" і "конфліктну"), негативному ставленні до влади та відсутності широкої суспільної підтримки її дій (81,1% громадян не підтримують дій влади).

Відсутність сталої міжелітної згоди зумовлює численні кризи і загальну нестабільність політичної ситуації, що позначається на законотворчому процесі, стабільності парламентських утворень, взаємовідносинах між гілками влади. Зокрема, це виражається в слабкому коаліційному потенціалі еліти, про що свідчить передчасний розпад коаліцій. З 2006 р. до утворення теперішньої коаліції "Стабільність і реформи" строк їхнього існування жодного разу не досяг навіть півторарічного терміну. Численні внутрішньофракційні розбіжності, крім порушень дисципліни голосувань та міжфракційної міграції, проявляються у виключеннях відомих політиків із складу фракцій (Р. Богатирьової, Т. Чорновола, І. Рибакова та інших). Окреме джерело політичної напруги становить парламентська опозиція, про що свідчать постійні гострі конфлікти між нею та проурядовою більшістю, а також нестабільність самої опозиції, на що вказує недостатній рівень спадкоємності між опозиційними та офіційними урядами.

З огляду на зазначені розбіжності між дійсним типом політичної еліти та вимогами модернізації до провідних суб'єктів політичного процесу, спираючись на концепцію властивостей політики, в роботі було запропоновано сутнісну модель демократичної модернізаторської еліти, яка відповідає певним критеріям, необхідним для подолання зазначених криз.

У якості базових критеріїв цієї моделі у дослідженні запропоновані відкритість, толерантність та консенсус. До них також віднесені: інклюзивність як здатність охоплювати всі складові політичного процесу, що потребує координації дій і встановлення сталої згоди між всіма основними сегментами еліти - парламентської, урядової, партійної, президентськими структурами, а також елітою центрального, регіонального і місцевого рівнів; циклічність як демократичність, безперервність і поступовість процесів ротації та рекрутування; венчурність, що виражається у здатності до подолання політичних криз і ризиків; раціональність процесу прийняття політичних рішень; темпоральність як ефективність і своєчасність реагування на виклики середовища, дотримання часових вимог, визначених нормативними актами (наприклад, конституційними імперативами щодо формування парламентської коаліції протягом місяця, уряду протягом 60 днів тощо).

У третьому розділі "Чинники становлення інституту консолідації політичної еліти" аналізуються засоби та форми, визначаються провідні фактори, що сприяють установленню міжелітної згоди, які розділені авторкою на три групи - інституційні, процедурні та політико-культурні.

У першому підрозділі "Інституційні форми та фактори демократичної консолідації" визначаються засоби й форми встановлення згоди між сегментами еліти, досліджується консолідаційний вплив головних політичних інститутів.

Серед засобів консолідації еліти дисертанткою виокремлені компроміс, консенсус і конвергенція. Обґрунтовано, що найбільш фундаментальним серед них виступає конвергенція - довготривалий процес об'єднання окремих політичних груп у єдину демократичну еліту, що характеризує більшість стабільних ліберальних демократій. Наступна форма - консенсус як засіб досягнення стійкої згоди щодо основних напрямів і цілей суспільного розвитку, що є базовою умовою демократичної консолідації. Найменш усталеною серед них виступає компроміс, що визначається як тимчасова згода між політичними суб'єктами, використання якої виправдане в гострих конфліктних ситуаціях, коли темпоральні умови вимагають швидкого пошуку спільних позицій. На основі аналізу конституційного і виборчого процесів, перебігу утворення коаліцій, законотворчої діяльності зроблено висновок, що еліта віддає перевагу ситуативним компромісним домовленостям, уникаючи стабільних довготривалих угод. Результатом консенсусу стають найбільш визначальні події в розвитку держави, такі як суспільна згода під час державотворчого процесу на початку 90-х рр., про що свідчать результати всеукраїнського референдуму 1991 р. Стосовно конвергенції зроблено висновок, що в Україні цей процес ще не завершено, і еліта залишається фрагментованою та слабо інтегрованою.

У якості форм міжелітної консолідації у роботі визначені пакт і коаліція. Пактування, що має на увазі укладання угоди між основними суб'єктами політичного процесу з метою досягнення згоди щодо цілей розвитку, визначення процедур політичної діяльності, на нашу думку, поки не отримало широкого розповсюдження у вітчизняній політичній практиці. Крім того, ті пактові домовленості, що укладаються (наприклад, "Політична угода про співпрацю і солідарну відповідальність" 2002 р., Універсал Національної Єдності 2006 р.) здебільшого носять декларативний характер і часто порушуються. Доведено, що у зв'язку з конституційними змінами, в результаті яких утворення парламентської коаліції стало імперативною вимогою, саме коаліція як форма міжелітної взаємодії має найбільший консолідаційний потенціал у сучасних умовах.

У межах аналізу інституційних чинників у дисертації досліджено наслідки конституційної реформи щодо розвитку міжелітної консолідації. На основі аналізу Закону України "Про внесення змін до Конституції України" №2222-ІV від 08.12.2004 р. з'ясовано, що зміна інституційних умов консолідації у зв'язку з переходом до парламентсько-президентської республіки сприяє збільшенню демократичного консолідаційного потенціалу еліти. Упровадження принципу коаліційного формування уряду посилює консолідацію політичної еліти за вектором "парламентська коаліція - виконавча влада", про що свідчить певна стабілізація відносин між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України. Урегулювання статусу парламентської більшості, регламентація процедури її утворення стимулює процес узгодження позицій між фракціями.

У другому підрозділі "Коаліційний ресурс політичної еліти" увагу зосереджено на дослідженні процедурних чинників, а саме - виборчого процесу, перебігу утворення парламентських коаліцій, механізмів діяльності опозиційної еліти, що складають коаліційний ресурс еліти як здатність утворювати стійкі, стабільні політичні об'єднання, інституціоналізовані переважно у парламентських формах, для досягнення певних цілей і координації спільних дій.

З'ясовано позитивний вплив упровадження пропорційної виборчої системи на коаліційний процес. На основі аналізу результатів виборів до Верховної Ради 1994, 1998, 2002, 2006, 2007 років виявлені тенденції поступового зменшення кількості провідних парламентських сил та зміцнення центристських партій і блоків, що вказує на формування партійної системи поміркованого плюралізму. Обґрунтовано, що цьому значно сприяло впровадження пропорційної системи.

Виявлено, що виборча реформа і конституційні зміни щодо формування коаліцій і коаліційного уряду сприяють зміцненню міжелітних зв'язків і політичної відповідальності за напрямом "політичні партії - парламентська коаліція - уряд", поміркованій багатопартійності, більш повному представництву громадянських інтересів, розвитку організаційної структури політичних партій, партійної еліти, більш чіткому структуруванню парламенту.

У роботі досліджено процес утворення парламентських коаліцій у період з 2006 по 2010 рр. У результаті аналізу з'ясована недовготривалість їхнього існування (в середньому - один рік), часте порушення коаліційних домовленостей, недостатня регламентованість внутрішньокоаліційних процедур. Ці негативні тенденції вказують на недостатній коаліційний потенціал еліти, часту відмову від використання консенсусних форм взаємодії, ігнорування та невиконання укладених угод. Крім того, такі обставини як численні конфлікти між фракціями, інституційна неврегульованість можливого протистояння між Президентом України й парламентською більшістю породжують політичну нестабільність.

Проаналізовано порядок утворення й діяльності опозиційних урядів. Звернуто увагу на їхній позитивний консолідаційний вплив за умови збереження принципу спадкоємності, який у вітчизняній політиці реалізується недостатньо, адже, як свідчить політична практика, не більше 50% членів опозиційних урядів потрапляють до складу урядів офіційних.

Третій підрозділ "Політико-культурний фактор консолідації та етапи еволюції консолідаційної ідеї" присвячений аналізу впливу політико-культурних орієнтацій та визначенню етапів становлення ідейних засад консолідації.

Політико-культурний фактор є базовим у процесі суспільно-політичної консолідації. Особливого значення цей чинник набуває в складних умовах трансформації політичної системи та фундаментальних основ суспільного буття, що має місце в сучасній Україні. Одним із найважливіших його аспектів є вироблення і впровадження політичною елітою консолідуючої ідеї як утілення політичної волі народу, яка була б спроможна об'єднати і мобілізувати суспільство для реалізації національних інтересів.

У дослідженні зроблено аналіз еволюції засад консолідації, що представлено нами у вигляді етапізації розвитку консолідаційної ідеї. Остання має велике інтегруюче, об'єднуюче та мобілізуюче значення. Між періодами роздрібненості, фрагментованості та конфліктності, що в цілому характеризують вітчизняну політичну еліту, спостерігалися моменти підвищення динамічності та цілеспрямованості політичного процесу, згуртування правлячих та громадянських верств, які можна охарактеризувати як консолідаційні "піки". Саме такі вирішальні моменти й зумовили розвиток консолідаційних засад.

Перший етап (1989-1991 рр.) пов'язаний із державотворчими процесами початку 90-років ХХ ст., отриманням незалежності Українською державою. Ця ідея була втілена в Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. Наступним вирішальним кроком стало прийняття Акту проголошення незалежності України від 24.08.1991 р., який, за результатами всеукраїнського референдуму 1991 р., підтримало 90,32% громадян.

Другий етап (1991-1996 рр.) у цілому характеризується впровадженням і закріпленням базових демократичних цінностей, прав і свобод, що було інституціоналізовано в прийнятті Конституції 1996 р., яка виступила результатом міжелітної згоди. Проміжним етапом цього процесу став Конституційний договір "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 08.06.1995 р., який дещо стабілізував політичну ситуацію на основі тимчасового компромісу. В інституційному аспекті даний період супроводжувався становленням міжелітних відносин в межах президентсько-парламентської республіки, яка була закріплена в Основному Законі.

Третій етап (1996-2004 рр.) позначився формуванням євроінтеграційного курсу, який зумовив базові напрями зовнішньої та внутрішньої політики держави. Цей етап має специфічний характер, адже він є інтегруючим і включає в себе здобутки попередніх і наступних періодів. У цей час відбулася ідентифікація України як європейської держави, що було інституціоналізовано в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом ще в 1994 р. На основі результатів досліджень громадської думки обґрунтований консолідаційний потенціал ідеї європейської інтеграції, особливо у порівнянні з євроатлантичним та проросійським векторами (44,7% респондентів висловлюється за вступ до ЄС, 35,8% - за приєднання України до Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном, 59,3% - проти вступу в НАТО).