Політична ризикологія: концептуально-парадигмальні та наукознавчо-праксеологічні засади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

УДК 321.01(04)

Політична ризикологія: концептуально-парадигмальні та наукознавчо-праксеологічні засади

Спеціальність 23.00.01 - теорія та історія політичної науки

Робота виконана на кафедрі політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України. політичний ризик класифікація

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор ТОКОВЕНКО Олександр Сергійович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, декан соціально-гуманітарного факультету

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України Михальченко Микола Іванович, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України (м. Київ), завідувач відділом теорії та історії політичної науки

доктор політичних наук, професор ГОРБАТЕНКО Володимир Павлович, Інститут держави та права імені В.М. Корецького НАН України (м. Київ), заступник директора

доктор філософських наук, професор, КИРИЛЮК Федір Михайлович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політології

Захист відбудеться 27 травня 2010 р. о 10.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.08 Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Г. Шевченка, 1 (парк ім. Т. Г. Шевченка), Палац студентів ДНУ, к. 30.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. О. Гончара Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропертровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий 26 квітня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради С.В. СТАВЧЕНКО

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Політична реальність сучасного суспільства надзвичайно динамічна. Нестабільна політична ситуація, загрози та ризики неминучо призводять до виникнення криз у політичній сфері суспільства. Зважаючи на це актуальним стає створення моделей і технологій з метою передбачити можливі ускладнення і відреагувати на ситуацію, що швидко змінюється. Брак подібних технологій чи відмова від їх застосування можуть стати причиною ухвалення неправильних політичних рішень або їх неухвалення взагалі, що призведе до різноманітних негативних наслідків: від затяжної економічної кризи та закінчуючи занепадом окремих держав і системи світового порядку.

Останнім часом українське суспільство переживає суттєві якісні зміни, зумовлені радикальною перебудовою фундаментальних складників його соціально-політичної системи. Відмова держави від монополії на політичну діяльність, утвердження плюралістичних засад в українському суспільстві (передумовою яких стали зміни, внесені до Конституції в грудні 2004 р., які перетворили форму правління в Україні та розширили роль політичних партій у формуванні уряду) розширили діапазон політичного простору і значно ускладнили його. Це, у свою чергу, зумовило необхідність розробки та застосування нових підходів як у галузі концептуального осмислення політичної реальності, так і в сфері її практичного перетворення.

З огляду на реалії сьогодення Українська держава стикнулася зі специфічною проблемою, яка полягає в надмірній розбіжності між привабливістю українського ринку для іноземних інвестицій та рівнем політичної нестабільності, що перешкоджає припливу капіталу до української економіки. До того ж, політичний чинник складає потенційну загрозу економічній стабілізації: довгострокове інвестування в українську економіку, що є необхідною умовою економічного підйому, ускладнюється високим рівень ризику, який генерується політичним середовищем. При цьому процеси глобалізації світової економіки та декларована відкритість українського суспільства та економіки для зовнішнього світу (що посилюється вступом України до Світової організації торгівлі - впливової міжнародної інстанції) об'єктивно сприяють розвитку міжнародних економічних зв'язків України та залученню зарубіжних економічних партнерів до економіки країни.

У сучасних українських умовах взаємодія економіки та політики часто набуває досить специфічних рис, які мають враховувати міжнародні економічні партнери України. З огляду на це помітно зростає реальна потреба застосовувати апарат політичної науки з метою виявити та пояснити політичні фактори, що перешкоджають або сприяють діяльності таких економічних інститутів, як транснаціональні корпорації та міжнародні банки. Аналіз некомерційних чинників ризику, в тому числі елементів політичного прогнозування, давно стали невід'ємною складовою частиною діяльності міжнародних корпорацій і банків. При цьому наукова обґрунтованість низки підходів до цієї діяльності викликає певні сумніви щодо спроможності політологів вирішити проблеми дослідження політичних ризиків, але тим самим стимулює залучення до цього процесу представників багатьох споріднених дисциплін. Останнім часом поняття «політичний ризик», якого ще донедавна не існувало в лексиконі вітчизняних політологів та економістів, все частіше з'являється на шпальтах періодичних видань.

Під впливом процесів ускладнення та динамізації суспільних відносин в період після Другої світової війни, збільшення втрат транснаціональних корпорацій та банків на зарубіжних ринках, спричинених різноманітними політичними факторами (революція, військовий заколот, зміна економічного курсу уряду, етнополітичні конфлікти тощо), поступово формується соціальне замовлення на розроблення нового наукового напряму, який би дозволив на науковій основі приймати рішення, реалізація яких гарантувала би безпеку суспільства в ході соціально-економічного розвитку, унеможливлювала би погіршення якості життя та деградацію всієї суспільної системи, забезпечувала б умови для сталого її розвитку. На жаль, як у фундаментальній, так і в прикладній науках немає необхідної для цього обґрунтованої концепції, відповідної методології та дієвих методів для їх реалізації. Зрозуміло, це зумовлено об'єктивними труднощами. Концепція та методологія забезпечення безпеки має спиратися на широкий спектр економічних, соціальних, технологічних, екологічних та інших факторів. Наявна база з цих факторів недостатня, що спричинює невизначеності. Наявні вони і в ідентифікації небезпек, і в кількісній оцінці можливого збитку від цих небезпек. Унаслідок цього в сфері забезпечення безпеки і до сьогодні для визначення пріоритетності у вирішенні проблем суспільства послуговуються не науковими концепціями та методологіями, а в кращому випадку суб'єктивними думками експертів і практиків. З огляду на це перед сучасною наукою постала нагальна потреба формування системи знань про закономірності утворення політичних ризиків, способи їх оцінки та аналізу, технології управління ними, тобто політичну ризикологію - новий інтелектуальний напрям, який знаходиться на стику ризикології та політології та має специфічний об'єкт досліджень і методологію вивчення цього об'єкта.

З моменту своєї появи політична ризикологія була орієнтована на її практичне застосування в процесах прийняття інвестиційних рішень та їх оцінки. Через свою утилітарність цей науковий напрям став недоступний для широкої наукової громадськості, оскільки конкретні моделі аналізу політичного середовища на зарубіжних ринках набувають комерційного характеру та не оприлюднюються. Однак проблеми політичного ризику вивчали авторитетні дослідники, що і зумовило визначило інтерес до їх висновків у науковому співтоваристві. Згодом дана тема стала відкритою для академічних дискусій.

У вітчизняній науковій літературі дослідження проблеми політичного ризику залишалося поза увагою науковців (за винятком окремих публікацій, де опосередковано розглядалися питання ризикованості політичного середовища). Саме тому назріла гостра потреба в узагальненні досвіду західних дослідників і систематизації наукового матеріалу з цієї тематики.

Високий «попит» на продукти аналізу політичного ризику різко контрастує з його недостатньою концептуальною та методичною розробленістю, що, в свою чергу, перешкоджає підвищенню професійного рівня дослідників політичних ризиків. Методики аналізу політичного ризику мають значний резерв удосконалення та розвитку, передусім стосовно питань передбачення та управління ризиками в умовах перехідних політичних процесів. Такого розвитку можна досягти шляхом усунення деяких протиріч у рамках концептуальної бази методів аналізу політичного ризику, створення єдиного понятійного апарату, розробки більш ефективних методичних прийомів і процедур із застосуванням останніх досягнень політології та близьких до неї напрямків суспільних наук.

Необхідність дослідження проблеми політичного ризику сьогодні визнають провідні зарубіжні та вітчизняні політологи. Серед західних фахівців слід відзначити Ф. Рута (який власне започаткував термін «політичний ризик»), Т. Брювера, Дж. Веста, В. Вестона, Д. Генделя, Д. Джодіса, Ч. Кеннеді, С. Кобріна, В. Ковелло, І. Махмуда, М. Меркхофера, Р. Мідоу, Д. Ная, Д. Некара, Ч. Нерта, Г. Райса, С. Робока, Дж. Саймона, К. Сіммондса, Б. Сорджа, Ж. Де ла Торе, М. Фіцпатріка, Л. Ховелла. У Росії досліджують політичні ризики А.Н. Бордовських, А.В. Брега, Н.Є. Григорьєва, І.В. Джус, О.О. Моторін, Р.В. Панін, Т.А. Петрова, І.О. Подколзіна, А.А. Пожалов, Л.В. Прохорова, О.В. Пруцаков, К.В. Старостенко, С.Г. Тігін, І.В. Тихомирова, А.В. Яхлов та інші. В Україні ризикологічну проблематику розробляють М.І. Михальченко, В.П. Горбатенко, Ф.М. Кирилюк, М.В. Примуш, О.С. Токовенко, Ю.П. Сурмін, О.О. Чемшит, Г.П. Щедрова, М.Й. Беззуб'як, В.М. Головатюк, А.Б. Качинський, С.В. Кононенко, І.О. Кресіна, І.М. Кучеренко, В.О. Перевезій та інші.

Таким чином, вибір теми даного дисертаційного дослідження зумовлений необхідністю нівелювання розриву між інтенсивністю практичного застосування та недостатньою розробленістю теоретико-методологічної та методичної бази ризик-аналізу та ризик-менеджменту, забезпечення їх адаптації до особливих умов, у яких проходять нестабільні, перехідні політичні процеси.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Дніпропетровського національного університету (протокол № 6 від 16 лютого 2006 р.).

Обраний напрям дослідження пов'язаний з розробкою наукової теми «Методологічні засади, інституційні можливості та соціокультурні чинники забезпечення стабільного політичного розвитку», яку виконує кафедра політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Мета i завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження - розкрити зміст основних структурних елементів політичної ризикології, які визначають її науковий статус.

Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань:

- визначити етапи становлення та розвитку політичної ризикології як субдисципліни політичної науки;

- простежити еволюцію поглядів на ризикованість людського життя в цілому та в політичній діяльності зокрема, розкрити зміст основних парадигм вивчення ризиків у контексті політичних процесів;

- охарактеризувати політичні ризики як предметну сферу політичної ризикології, розкрити соціальну сутність політичного ризику, його природу;

- виокремити головні ознаки та функції політичного ризику, здійснити класифікацію його різновидів;

- описати систему наукового знання, систематизувати та охарактеризувати методи політичної ризикології та виокремити її функції;

- здійснити декомпозицію структури політичної ризикології;

- з'ясувати можливості та означити сфери застосування методів аналізу й оцінки політичних ризиків, технологій управління ними та виявити особливості експертно-консультаційної роботи ризик-аналітиків.

Об'єкт дисертаційного дослідження - політична ризикологія як субдисципліна політичної науки.

Предмет дослідження - концептуально-парадигмальні та наукознавчо-праксеологічні засади політичної ризикології.

Методи дослідження. Комплексний характер поставленої наукової проблеми дослідженням фундаментальних та прикладних аспектів політичної ризикології як сфери наукового пізнання потребує розробки комплексної методики, яка поєднувала б у собі різні види системного аналізу: системно-структурний аналіз (дослідження внутрішніх зв'язків і взаємодії елементів системи політичної ризикології); системно-функціональний аналіз (вивчення інформаційно-функціональних залежностей між компонентами політичної ризикології (внутрішні функції) та між політичною ризикологією та іншими науками, суспільством у цілому (зовнішні функції)); системно-історичний аналіз (вивчення ретроспективи і перспективи становлення та розвитку політичної ризикології). Це забезпечує достовірність та еврістичність одержаних результатів.

У процесі дослідження окремих аспектів дисертаційної проблематики застосовувалися: прийоми ретроспективного моделювання та інтерполяції для розкриття генезису та етапів розвитку політичної ризикології; методи змістово-описового (дескриптивного) аналізу, нормативно-прогностичні прийоми для вивчення сучасного стану та перспектив розвитку політичної ризикології; методи дихотомізації та ідеально-типового підходу для класифікації ризиків у цілому і політичних ризиків зокрема, а також загальнологічні методи (аналіз і синтез, індукція та дедукція).

Наукова новизна одержаних результатів. У ході даного дисертаційного дослідження вперше у вітчизняній політичній науці виокремлено концептуально-парадигмальні та наукознавчо-праксеологічні засади політичної ризикології, що визначають її науковий статус. На основі комплексного теоретико-методологічного аналізу політичної ризикології як сфери наукового пізнання сформульовано такі положення наукової новизни:

- визначено, що політична ризикологія - науковий напрям, який утворився на стику політології та ризикології, розкриває закономірності, принципи й інструментарій виявлення, врахування, оцінювання політичних ризиків та управління ними;

- уточнено, що процес становлення та розвитку політичної ризикології проходить два етапи: донаукового розвитку, під час якого відбувається спостереження і накопичення знань про ризики та небезпеки, їх початкове осмислення; наукового розвитку, у ході якого формуються загальні уявлення про ризик (середина ХІХ - кінець 1960-х рр.), здійснюється розробка соціально-політичних складників ризику в межах загальної теорії ризику (ризикології) (1970-1980-ті рр.), інституціоналізація політичної ризикології (з останньої чверті ХХ ст.);

- уперше показано, що політична ризикологія набуває статусу мультипарадигмальної наукової дисципліни, спрямованої на міждисциплінарний синтез, за якого кожна дисципліна, що вивчає ризики загалом та політичні ризики зокрема, висвітлює нові важливі аспекти для розуміння їх природи та проявів, можливостей управляти ними, проте вони в основному уточнюють різноманітні дисциплінарні теорії ризику, а не зосереджують свою увагу власне на тому, що саме є політичним ризиком;

- доведено, що політичний ризик як предмет політичної ризикології доцільно розглядати як діяльність, що здійснюється в політичній сфері, спрямована на подолання невизначеності в ситуації неминучого вибору, актуалізує можливість кількісного та якісного оцінювання ймовірності одержання припустимого результату, невдачі або відхилення від поставленої мети;

- уточнено, що структуру політичного ризику складають його об'єкт (тобто політична система), суб'єкт (особа чи група осіб, які зацікавлені в результатах управління об'єктом ризику і мають відповідну компетенцію щодо управління та прийняття відповідних рішень стосовно об'єкта ризику) та джерела (чинники, які спричиняють невизначеність та/або конфліктність);

- встановлено, що сутнісними ознаками політичного ризику є його об'єктивність, яка відображує реально існуючу невизначеність у рамках певної діяльності та її конфліктність; суперечливість, спричинена суб'єктивною оцінкою об'єктивно існуючих ризикованих дій; альтернативність, яка допускає як обов'язкову умову необхідність оцінювання, управління чи вибору з кількох найбільш вірогідних стратегій;

- з'ясовані основні функції політичного ризику, які визначають його соціальну сутність: інноваційна (пошук нетрадиційних шляхів вирішення певних проблем); регулятивна (її конструктивна і деструктивна форми); захисна (сформування стримуваного ставлення до невдач); компенсаційна (забезпечення додаткового, порівняно із запланованим, прибутку (зиску), у випадку успішного результату); аналітична (вивчення всіх можливих альтернатив, варіантів рішень і вибір найбільш корисних і найменш ризикованих серед них);

- уперше запропоновано поділяти ризики, що виробляються в політичній сфері, на чисті (іманентні), коли і джерела, і можливі наслідки ризиків знаходяться у політичній сфері (розгортаються у сфері polity та є політичними ризиками для суб'єктів політичної діяльності), та ділові, які обґрунтовані характером чинників, що впливають на неполітичну діяльність. Вони виявляються у двох формах - наведені (фонові), які утворюються внаслідок політичних процесів, що відбуваються у відповідному середовищі (розгортаються у сфері politics та є політичними ризиками для суб'єктів неполітичної діяльності), і похідні (профільні), сформовані внаслідок політичних рішень (розгортаються у сфері policy та є ризиками політики);

- показано, що в політично стабільних суспільствах частка несприятливих політичних чинників незначна і становить здебільшого фонові характеристики здійснення неполітичної діяльності, а в суспільствах з перехідною економікою політичні чинники набувають вирішального значення для успішної неполітичної (в першу чергу підприємницької) діяльності, що пояснюється нерозвиненістю ринкових механізмів, з огляду на що часто доводиться регулювати економічні процеси «в ручному режимі», тобто за допомогою неекономічних інструментів;

- визначено, що у процесі аналізу політичних ризиків, які враховують інтереси окремих людей, груп і впливають на них, доцільно застосовувати інтегративний підхід, який поєднує кількісний, якісний та аксіологічний (ціннісний) аспекти, що створює передумови для подолання технократизму, економічного детермінізму під час визначення критеріїв оцінки ризиків, орієнтує на необхідність врахування соціальної (а не лише економічної) ефективності пропонованих рішень;

- з'ясовано, що аналізуючи ризики політичної поляризації для перехідних суспільств, доцільно застосовувати модель політичних кліведжей, оскільки у випадку нерозвиненості громадянських структур політичні кліведжі відіграють вирішальну роль у політичних процесах, які за своїм сумарним впливом можуть перевищувати сумарний вплив соціоекономічних (ринкових) чинників;

- уперше встановлено, що структура політичної ризикології включає такі галузі: теорія політичного ризику, яка розкриває концептуальні засади політичної ризикології, визначає її понятійно-категоріальний апарат, моделі постановки дослідницьких проблем, способи осмислення мети та підходи до об'єкта; політичний ризик-аналіз, який передбачає весь спектр дій щодо оцінювання та вивчення ризикованості політичних компонентів зовнішнього середовища в інтересах суб'єктів певної діяльності; політичний ризик-менеджмент, який являє собою спеціальний вид управлінської діяльності, спрямований на зменшення негативного впливу політичних ризиків на результати суб'єктів діяльності; політичний ризик-консалтинг, який розглядається як різновид професійної допомоги суб'єктів певної діяльності (клієнтові) у виконанні їх спеціалізованих завдань на основі зниження політичних ризиків їхньої професійної діяльності.

Практичне значення одержаних результатів. Важливою функцією запропонованого дослідження є започаткування в Україні нового напряму політологічних досліджень - політичної ризикології, предметом вивчення якої є загальна ризикованість сучасного політичного процесу та окремі прояви політичних (наведених чи похідних) ризиків. Проведене дисертаційне дослідження визначає науковий статус політичної ризикології, розкриває її предметне поле, теоретико-методологічні засади, комплекс аналітичних інструментів та технологій управління політичними ризиками. Це дозволяє суб'єктам діяльності раціонально-критично осмислювати реалії політичного життя, конкретні дії та рішення у політичній сфері. Подальший розвиток політичної ризикології є важливим чинником оптимізації політичного процесу та підвищення ефективності політичної діяльності в умовах соціально-політичної невизначеності та ризикованості.

Основні результати й висновки дисертаційного дослідження можуть скласти інструментально-аналітичну та консультативно-технологічну основу для експертно-дослідницької роботи політичних ризик-аналітиків та ризик-менеджерів.

Матеріал дисертації може бути використаний у навчальному процесі з метою поглибити зміст і посилити практичне спрямування загальних навчальних дисциплін з політології, соціології, правознавства, економічної теорії та ін.; у процесі розробки спецкурсів для аспірантів і магістрів з проблем політичних ризиків. Доцільним є започаткування нормативної навчальної дисципліни «Політична ризикологія» для студентів, що навчаються за спеціальностями напряму підготовки «Політологія» за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра, а також запропонувати навчальну дисципліну «Основи політичної ризикології» для інших спеціальностей за вибором студентів циклу гуманітарної та соціально-гумангітарної підготовки.

Особистий внесок здобувача. Постановка і виконання всього комплексу завдань дисертації здійснені самостійно. За темою даного дослідження автор одноосібно підготував одну монографію, 21 статтю у фахових наукових виданнях України з політичних наук, 11 інших публікацій.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення даного дисертаційного дослідження були апробовані в одноосібних доповідях на 11-ти міжнародних наукових та науково-практичних конференціях: «Україна в контексті процесів глобалізації: нові реалії та національна стратегія» (м. Дніпропетровськ, 23-24 листопада 2001 р.); «Класичні університети - центри освіти, науки і культури регіонів: традиції та сучасність» (м. Дніпропетровськ, 16-17 грудня 2003 р.); «ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія» (Третя - м. Київ, 21-22 травня 2004 р.; Четверта - м. Київ, 26-27 травня 2005 р.; П'ята - м. Київ, 26 травня 2006 р.); «Управління інноваційним процесом в Україні: проблеми, перспективи, ризики» (м. Львів, 11-13 травня 2006 р.); «Ціна свободи й незалежності: трансформація політичних систем в країнах Центральної та Південно-Східної Європи до та після 1989-1991 рр.» (м. Ужгород, 2-3 листопада 2006 р.); «Соціально-гуманітарна освіта в контексті євроінтеграційних процесів» (м. Дніпропетровськ, 25 жовтня 2007 р.); «Україна-Росія: Хто ми? Політика ідентичності та історичні перспективи україно-російських відносин» (м. Дніпропетровськ, 20 лютого 2009 р.); «Розвиток політичних систем та інститутів державного управління пострадянських країн» (м. Чернівці, 9-10 квітня 2009 р.); «Європейська інтеграція і перспективи розвитку економічного потенціалу України» (Друга - м. Дніпропетровськ, 30 жовтня 2009 р.); а також на Всеукраїнській науковій конференції «Парламентські та позапарламентські способи представництва суспільних інтересів в Україні» (м. Дніпропетровськ, 25 квітня 2008 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Психологічні проблеми адаптації особистості до змінюваних умов життєдіяльності» (м. Дніпропетровськ, 13-14 листопада 2008 р.); Перших Слобожанських політологічних читаннях (м. Харків, 5 листопада, 2008 р.); Регіональній науково-практичній конференції «Соціально-гуманітарна освіта і наука в сучасному українському суспільстві: проблеми та перспективи розвитку» (м. Дніпропетровськ, 22 травня 2009 р.); Науково-практичній конференції «Соціологічний вимір регіональних проблем» (м. Дніпропетровськ, 27 квітня 2006 р.); Науково-практичній конференції «Роль кафедр соціально-гуманітарних дисциплін у формуванні морально-етичної культури студентів» (м. Дніпропетровськ, 15 грудня 2006 р.); Науково-практичній конференції «Європеїзація публічного адміністрування в Україні в контексті європейської інтеграції» (м. Дніпропетровськ, 17 грудня 2009 р.).

Основні положення дисертації обговорювалися на щорічних звітних наукових конференціях ДНУ, теоретичних семінарах кафедри політології ДНУ протягом 2004-2010 рр.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження автор здійснив видання 33 публікацій, з яких: одна монографія, 21 стаття у фахових наукових збірниках і журналах України з політичних наук.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п'ятьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 444 сторінки. Список використаної літератури містить 786 позицій.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету й завдання, окреслено об'єкт і предмет, описано методику дослідження, визначено наукову новизну роботи, розкрито практичне значення одержаних результатів дослідження, їх апробацію.

Перший розділ «Наукова розробленість та методологія дослідження процесів наукової інституціоналізації політичної ризикології» містить огляд наукових публікацій з проблематики дисертації та опис методологічної моделі дослідження.

У першому підрозділі «Політичний ризик у зарубіжному та вітчизняному науковому дискурсі» зазначено, що питання ризиків були актуалізовані у 1930-х рр. американським економістом Френком Найтом, який вперше обґрунтував різницю між поняттями «невизначеність» та «ризик», наголошуючи на принциповій вимірюваності ризику, тобто можливості його кількісного вимірювання.

З'ясовано, що поняття «політичний ризик» було введено у науковий обіг наприкінці 1960-х рр. Ф. Рутом, необхідність якого була зумовлена діяльністю американських транснаціональних корпорацій. Він визначав політичний ризик як можливі політичні події будь-якого роду (наприклад, такі як війна, революція, військовий заколот, експропріація тощо) в середині країни або в країні розміщення, що призводять до втрати прибутку та / чи активів транснаціональної корпорації. Цього погляду дотримуються такі зарубіжні автори: Д. Гендель, Дж. Вест, Р. Мідну, Р. Родрігес, Е. Картер, А. ван Агтмаел, Р. Хершбергер, Дж. Нойрегер, Л. Ховелл, Д. Цинк, Ч. Нерт, Дж. Деніелс, Е. Ограм, Л. Радебаух та ін. Багато науковців, зокрема І. Ейлон, М.А. Мартін, Р. Фрідман, Д. Най, Дж. Корсет, Дж. Сурет, Дж. Саймон, М. Фіцпатрік, В. Ашер, Т. Брювер та ін., під час визначення політичного ризику розглядають політичні зміни чи дії, що стосуються окремих або всіх підприємств. Значний внесок у дослідження проблеми політичних ризиків підприємницької діяльності зробили такі західні автори: С. Робок, К. Сіммондс, С. Кобрін, В. Вестон, Б. Сордж, Д. Джодіс, Г. Райс, І. Махмуд, Ж. Де ла Торе, Д. Некар, Ч.Р. Кеннеді, М. Меркхофер, В.Т. Ковелло.

Проблему політичного ризику вивчають такі вітчизняні фахівці: І.В. Тихомирова, А.А. Пожалов, І. Подколзіна, І.В. Джус, А.В. Брега, С.Г. Тігін, А.В. Яхлов, Т.А. Петрова, Р.В. Панін, Л.В. Прохорова, К.В. Старостенко, О.В. Пруцаков, О.О. Моторін, Н.Є. Григорьєва, А.Н. Бордовських, а також Ю.Г. Волков, А.А. Горшкова, Б.І. Краснов, Г.І. Авцінова, І.А. Сосіна, Г.І. Плясуля, І.Ю. Пучкіна, В.А. Савін, А.В. Соколов, О.І. Соловйов, К.Є. Турбіна, Я.С. Яскевич та ін.

В Україні ж політичні ризики потрапляють в поле зору науковців лише в останні роки. Серед них слід назвати М.І. Михальченка, Г.П. Щедрову, М.Й. Беззуб'як, В.О. Ковалевського, С.В. Кононенко, І.М. Кучеренко, В.О. Перевезія, М.В. Томенка, А.Б. Качинського, В.М. Головатюка, О.В. Горбняка, Ю. Кальниша, М.Ю. Карякіна, В. Лупація, Т. Гребньову, М.А. Остапенко та ін.

Деякі вітчизняні автори розглядають питання доцільності виділити вивчення політичних ризиків в окремий науковий напрям. Зокрема, І.В. Джус запропонував виокремити теорію політичного ризику, а С.А. Красіков - політичну ризикологію як загальну теорію управління соціально-політичними ризиками. Вважаємо за доцільне розглядати політичну ризикологію у більш широкому значені - як інтегровану науку про політичні ризики, що містить і теоретичні, і практичні аспекти вивчення політичних ризиків. Ця нова галузь політологічних досліджень складається з таких структурних компонентів: теорії політичних ризиків, політичного ризик-аналізу, політичного ризик-менеджменту, політичного ризик-консалтингу.

У другому підрозділі «Шляхи дослідження політичної ризикології як сфери наукового пізнання» описано методологію та методику дисертаційного дослідження. Для дослідження політичної ризикології як сфери наукового пізнання запропоновано комплексну методику, що ґрунтується на постулатах системного підходу. Дослідницька стратегія даної дисертації орієнтована на застосування таких методів:

- системно-компонентного аналізу, спрямованого на вивчення дисциплінарної матриці політичної ризикології;

- системно-структурного аналізу, який передбачає дослідження внутрішніх зв'язків і взаємодії елементів системи політичної ризикології;

- системно-функціонального аналізу, що передбачає вивчення інформаційно-функціональних залежностей між компонентами політичної ризикології (внутрішні функції) та між політичною ризикологією та іншими науками, суспільством у цілому (зовнішні функції);

- системно-історичного аналізу, спрямованого на вивчення ретроспективи і перспективи становлення та розвитку політичної ризикології, тобто процес розглядається в єдності ґенези, функціонування і розвитку політичної ризикології.

Розглядаючи політичну ризикологію як сферу наукового пізнання у категоріях системного аналізу, доцільно зосередити увагу на вивчення її концептуально-парадигмальних і наукознавчо-праксеологічних засад. Саме ці аспекти визначають квінтесенцію наукового статусу політичної ризикології.

Концептуально-парадигмальний рівень науки характеризує її як сукупність неявно заданих регулятивних принципів, переконань, цінностей і технічних засобів, які втілюються в підручниках і наукових працях, забезпечують існування наукових традицій, визначають коло проблем, методологію і методи їх розв'язання. Ґрунтовно осмислюючи роль парадигми у становленні та розвитку науки, Томас Кун зробив спробу створити широку реконструкцію розвитку науки, в центрі якої знаходиться поняття наукового співтовариства. На його думку, науковець може бути зрозумілим як учений лише завдяки своєї приналежності до наукового співтовариства, всі члени якого додержуються певної парадигми - сукупності конвенціонально визнаних наукових досягнень, які впродовж певного часу дають модель постановки проблем та їх розвязання науковому співтовариству.

Механізм створення парадигми Т. Кун описує таким чином: якщо модель стає парадигмою, вона повинна нормативно впливати на процеси вирішення наукових проблем, покликана визначати форму наукового життя і стає засобом виявлення і розповсюдження наукових теорій. Ці моделі стають парадигмами, коли вони відповідають таким умовам: 1) досягнення, що втілюють в собі певні парадигми, повинні бути створені в досить безпрецедентній формі, щоб відвернути вчених від конкуруючих моделей наукових досліджень; 2) вони повинні бути досить відкритими, щоб нові покоління вчених змогли в їх рамках знайти для себе проблеми будь-якого виду, котрі ще не були вирішені.

Наукознавчо-праксеологічний рівень науки характеризує її практичні аспекти. Польський учений Тадеуш Котарбінський, визначаючи праксеологію як практичний реалізм, спрямований на вироблення нормативно-предметних приписів, зазначає, що в ній основоположну роль відіграють прості дії, які є навмисним, фізичними і викликають певні події. Праксеологічний аналіз передбачає вивчення простої дії як умілої дії, яка завжди є результативною та ефективною. З огляду на це наукознавчо-праксеологічні засади політичної ризикології орієнтують на визначення шляхів результативної та ефективної діяльності у сфері аналізу та управління політичними ризиками.

Другий розділ «Політична ризикологія на шляху до наукової інституціоналізації» присвячено розгляду процесу формування концептуально-парадигмальних засад науки про політичні ризики, утвердження епістемологічного статусу, в основі якого лежить своєрідний стиль наукового пізнання.

У першому підрозділі «Політична ризикологія як мультипарадигмальна наукова дисципліна» визначено, що епістемологічний статус політичної ризикології набуває мультипарадигмального характеру. У цьому аспекті наука про політичні ризики спрямована на міждисциплінарний синтез, у випадку якого кожна дисципліна, що вивчає ризики загалом та політичні ризики зокрема, додає нові важливі аспекти для розуміння їх природи, проявів, можливостей управляти ними.

З'ясовано, що наявні дослідження з проблематики політичної ризикології (зокрема, доробки таких західних авторів, як Р. Макдермотт, Т.М. Діц, Р.У. Рікрофт, Р.В. Еріксон, К.Д. Хаггерті, М.А. Хайєр, Е. Келлоу, М.Е. Крафт, Л. Левін, Е. Ведунг, С.С. Нагель, С. Худ, Д.К. Джонс, А. Хеде, С. Прассер, Р.Г. Стюарт та ін.) в основному уточнюють різні дисциплінарні теорії ризику замість того, щоб зосередити свою увагу на тому, що власне є політичним ризиком. Поодинокі спроби зробити це спостерігаємо у працях С. Кьоффі-Ревілли, Р. Хіскеса, Р. Ніхолса, А. Сундакова, К. Єбслі, А.Е. Ворінга, А.І. Глендона, К. Альтхауз.

Тривалий етап донаукового розвитку політичної ризикології, під час якого відбувається спостереження та накопичення знань про ризики та небезпеки, їх початкове осмислення, переходить у фазу наукового розвитку. Тут виокремлено такі підетапи: формування загальних уявлень про ризик (середина ХІХ - кінець 1960-х рр.); розробка соціально-політичного складника ризику в межах загальної теорії ризику (ризикології) (1970-1980-ті рр.); інституціоналізація політичної ризикології (з останньої чверті ХХ ст.). Процес інституціоналізації політичної ризикології пройшов у своєму розвитку такі періоди: зародження сучасної теорії політичного ризику (на зламі 1950-1960-х рр.); розквіту (1970-ті - початок 1980-х рр.); пошуку причин невдач і спроби переосмислити (1980-ті рр.); глобалізації (1990-2000-ті рр.).

У другому підрозділі «Початкові уявлення про ризик» розкрито політичні аспекти в історичних, лінгвістичних, теологічних, математичних, філософських та мистецьких підходах до визначення ризику.

Зокрема, історична наука засвідчила, що люди в усі часи застосовували поняття ризику на практиці, не вживаючи самого слова (Л. Дантон, Р. Трімпоп, К. Лау, П. Бернстайн). Учені-історики розглядають ризик у таких аспектах: часовий феномен; практика, яка існувала ще до того, як ризик був визначений лінгвістично або математично; історично визначене кількісне поняття; історія, про яку говорять.

У рамках лінгвістики досліджується етимологія слова «ризик». Більшість науковців (Ф. Ортон, Д. Лаптон, Н. Луман, П. Бернстайн, Е. Гідденс та ін.) пов'язують виникнення цього слова з небезпекою мореплавства. Вони припускають, що «ризик» означають морська мілина, яка не відмічена на мапі, скеля, зустрічні вітри, кружляння у водовороті та інші явища, що загрожують мореплавцям. Згодом поняття ризику починають пов'язувати з проявом долі (П. Бернстайн, Дж. Гігеренцер, З. Свійтінг, Т. Портер, Л. Дастон, Дж. Бітті, Л. Крюгер).

Математика розглядає ризик як кількісно вимірюване явище. Математиків здебільшого цікавила проблема вирахування ймовірності успіху в азартних іграх, іграх на біржі цінних паперів тощо. Вивчаючи загадки азартної гри, Б. Паскаль і П. де Ферма здійснили революційний прорив у сфері ймовірнісних закономірностей: людина вперше змогла в ситуації з неоднозначно визначеним результатом прийняти рішення і передбачити майбутнє за допомогою чисел. Поступово математики перетворили теорію ймовірностей із забави гравців на могутній інструмент обробки, інтерпретації і використання інформації (Я. Бернуллі, А. де Муавр, Т. Байєс, Ф. Гальтон, Г. Маркович та ін.).

У філософії ризик розглядається з позицій онтології (Н. Рішер), епістемології (П. Томпсон, С. Хансон, К. Шредер-Фрехте, С. Стіч, П. Вайріх, С. Аксінн, К. Біттл, Дж. Кадвані), моралі й етики (М. Дуглас, Дж. Файніс, Дж. Бойл, Г. Грайсез, К. Фред, С.О. Хансон, Л. Кец, Д.П. Лакі, Д. Маклеан, Е. фон Магнус, Х.Р. Муді, Е.Е. Шелп, К. Шредер-Фрешете, Е. Тойбер, Д. ван де Вейт, Дж. Келлі). Останній аспект переводить проблему ризику в теологічну площину. Тут звертається увага на наявність певних зразків поведінки, за якими людина зобов'язана діяти, незважаючи на наслідки ризиків (С. Грегг, Г. Пріс, М.П. Левін, К.М. Вол). Також релігія розглядає ризик як метод зменшення невизначеності в людських справах (Х. Дененберг, Р. Ейлерс, К. Мелоун, Р. Зелтен). Мистецтво розглядає ризик у поетичному ключі, акцентуючи увагу на насолоджуванні щоденними ризиками (С.С. Харкіанакіс, М. Кон, В. Лафльор, І. Макманус, С. Рубін Сулейман, Р. Шеперд, Ф. Шустер, П. Ульріх, Б. Волкер).

У третьому підрозділі «Формування загальних уявлень про ризик» характеризується політичний аспект у наукознавчих, психологічних, правових та економічних парадигмах вивчення ризику.

Встановлено, що класична наука (наукознавство) визначає ризик як об'єктивне явище, яке може бути зважене і яким можна керувати. З огляду на це ризики - це небезпеки технологій і природних лих. Чонсі Стар та його послідовники (В.Р.Р. Аппулурі, Р. Бейт, М. Ватерстоун, В. Вернер, М. Дуглас, Дж. Едемс, В.Т. Ковелло, Л.А. Кул, М.Дж. Купер, Л.В. Лейв, В. Лейсс, В.В. Лоуренс, А. Моїссі, П.Ф. Річчі, Дж.В. Родрікс, В.Д. Роув, У. Хауптманнс, Дж. Хендмер, П. Штерн, Х.В. Файнберг, К. Чосьолко, М. Шубік та ін.) порушили проблему невідповідності сприйняття ризику науковими, промисловими та урядовими структурами з одного боку, та публікою з іншого. На їхню думку, єдина проблема тут - реакція людей на ризик, яка здебільшого не є раціональною. Основні дискусії в рамках даної парадигми ведуться навколо поняття «приємного» («допустимого») ризику.

Соціально орієнтовані науковці (Р. Гроув-Вайт, С. Джасанофф, М. Дуглас, Дж. Едемс, Р. Котерн, Д. Мейо, Р.Д. Холландер, Д. Нелкін, М. Томпсон, С. Рейнер, К. Худ) прагнуть демістифікувати технічний аналіз ризику, посилити роль соціального захисту і збільшити значення політичної культури.

Психологія розглядає ризик як суб'єктивне явище, яке передбачає вибір в альтернативних ситуаціях (Б. Бремер, А. Вайкс, К. Худ, Д.К. Джонс, Х. Джофф, Н. Коган, М.Е. Волеш, С. Крімські, Х. Марголіс, Р.М. Трімпоп, Ф. Дж. Ятц). Окремими ризикологічними напрямками у психології є теорія перспективи («проспектів») А. Тверські та Д. Канемана, які проспектом називають «ставку» як «гру» з імовірнісними результатами, та психометрична теорія прийняття рішень П. Словіка та Ю. Козелецького, згідно з якою люди схильні до раціональної поведінки. Тут ризик розглядається як елемент процесу прийняття і реалізації рішень, який звичайно пов'язується з вимірюванням ймовірності помилки або успіху того чи іншого вибору в ситуації з декількома альтернативами. Ризик прийняття індивідуальних рішень є мотивованим, доцільним. Ризик групових рішень більш об'єктивний, проте деструктивні процеси в груповій динаміці часто знижують рівень групової взаємодії, що збільшує можливість необґрунтованого ризику. Таку особливість прийнято пояснювати феноменом групового мислення, відкрив який І. Джаніс.

У правознавстві ризик розглядається як подія, що створює безлад, наносить шкоду і яка дозволяє встановити, хто є жертвою, а хто - порушником (Ф. Евальд, К. Колеман, Дж. Саймон).

Економічна теорія досліджує ризик у контексті прийняття рішень. Проблему ризикованості підприємницької діяльності порушували ще класики сучасної економічної теорії А. Сміт, Д. Рікардо, М. Вебер, Й. Шумпетер, Дж. М. Кейнс, Дж. Гелбрайт, К. Ерроу, Ф. Найт та ін. У сучасній західній економічній науці сформульовано дві теорії ризику: класичну (ризик як ймовірність нанесення збитків та втрати від обраного рішення та стратегії діяльності (Дж. Міль, І. Сеньойор)) та неокласичну (ризик - це ймовірність відхилення від поставлених цілей (А. Маршалл, А. Пігу, Дж. Кейнс, К. Ерроу, Ф. Найт)).

У третьому розділі «Політичні аспекти постмодерністських конотацій ризику» висвітлено різні наукові погляди на ризик, в тому числі їх політичних різновидів, у соціальних науках.

У першому підрозділі «Ризик як соціальне явище» розкривається суспільна природа сучасних ризиків. Особливо наголошується, що явище ризику в сучасних умовах набуває ознак соціального феномену. Поняття «соціальний ризик» указує, насамперед, на сферу, у якій формується й можливо відбувається несприятлива для людей подія, яка може мати як природне, так і суспільне походження, виникаючи внаслідок поєднання певних фізичних, хімічних, біологічних, соціально-економічних і політико-культурних факторів.

У рамках соціальних парадигм склалися два великих напрямки інтерпретації ризику як соціального феномена: реалістичний підхід, де ризик витлумачується в наукових і технічних термінах, корелюється з поняттям небезпеки (шкоди), а також твердженням про можливості вирахування часу їхнього настання й калькуляції наслідків; соціокультурний підхід, у якому наголошується на соціальний і культурний контексти, у рамках яких ризик сприймається й дискутується. Соціокультурну проблематику ризику репрезентовано у чотирьох напрямках: теорії «суспільства ризику» У. Бека та Е. Гідденса; теорії «калькулятивної раціональності» М. Фуко; культурно-символічній концепції ризику М. Дуглас та А. Вільдавські; соціально-перцептивній концепції ризику П. Словіка та Н. Лумана.

У другому підрозділі «Теорія «суспільства ризику» як відображення макросоціальних змін, породжених виробництвом ризиків під час переходу до високої модернізації» репрезентовано об'єктивний погляд на прояви небезпек у сучасному суспільстві, розкрито зміст концептуальних побудов Ульріка Бека та Ентоні Гідденса, які спробували обґрунтувати нові соціальні реалії, що спричинили трансформацію природи ризиків та небезпек. Зокрема, У. Бек у своїй модернізаційній теорії обґрунтовує процес переходу до ери ризику як об'єктивну необхідність. Він вважає, що спільність загрози, непевності й страху - це основний соціальний факт суспільства ризику. Однак ці загрози для людей хоча й виходять, звичайно, від них же, їх діяльності, їх техніки й індустрії, але, по-перше, не мають конкретного, спрямованого характеру (це узагальнені загрози) і, по-друге, цей стан страху й невизначеності виникає, так би мовити, над інститутами та нормами суспільства. У такій спосіб поєднуються в одне ціле дві перспективи - політичного рішення (або політична перспектива) і нормативного базису солідарності (або нормативна перспектива). Вони взаємно визначають і потенціюють одна одну.

Е. Гідденс вважає «високу» сучасність добою універсалізації, глобалізації та інституціоналізації ризику. На його погляд, чинники ризику посилюються, більш того, власне ризик стає стратегією дії окремих організацій. Якщо для У. Бека суспільство ризику нездатне передбачати невизначеність, з якою стикається, то для Е. Гідденса воно характеризується рухом від ризику, що є результатом дії традиції і природи (наприклад, землетруси, повені), тобто від «зовнішніх до людини ризиків», до тих, які створює саме зіткнення нашого знання про світ з реальними процесами, тобто йдеться вже про «наведені ризики». Він вважає, що на сучасному етапі демократизації світ «структурується» головним чином ризиками, породженими людиною. Це пояснюється бажанням людини співвіднести своє особисте буття з процесом модернізації.

Спираючись на постулати теорії «суспільства ризику», у процесі аналізу політичного ризику варто враховувати виклики сучасності, в основі яких лежать закономірності й особливості розвитку суспільства ризику: часткове переміщення процесів формування влади зі сфери політики в інші, раніше неполітичні, сфери; взаємозв'язок збільшення ризиків із зростанням знань; експлуатація ризику як спосіб збагачення й політичного впливу; утвердження безпеки як нормативного й рушійного принципу суспільства ризику; боротьба за управління ризиками між основними агентами рефлексії ризику, які стають, по суті, політичними акторами; трансформація ризиків одного типу в інші, зокрема, корпоративних у політичні й навпаки.

У третьому підрозділі «Концепт «цивілізація ризику» як суб'єктивний погляд на прояви небезпек у сучасному суспільстві» розкрито зміст теорії «калькулятивної раціональності» Мішеля Фуко, культурно-символічної концепції ризику Мері Дуглас та Аарона Вільдавські, соціально-перцептивної концепції ризику Поля Словіка та Нікласа Лумана. Ці концептуальні побудови обґрунтовують поняття «цивілізація ризику», передумовою виникнення якого є алармістські (від англ. alarm - тривога) ідеї, на яких ґрунтується перша доповідь Римському клубу «Межі росту» подружжя Медоузів, Дж. Рендерса та В. Бернса. Основний зміст цих ідей полягає в тому, що вичерпність ресурсів планети Земля обмежує людську експансію, перш за все, - технологічну. Звідси висновок - треба стримати техніко-економічне зростання та технологічний тиск на навколишнє середовище. Філософські витоки цієї концепції сягають ідей катастрофізму, що пояснювали соціокультурні зміни: раптове зруйнування культури внаслідок занепаду суспільства, стихійне лихо, занепад держав і міст тощо.

Соціально-перцептивна концепція ризику визначає параметри сприйняття ризику як можливості передбачення загроз, пов'язаних із суб'єктивним рішенням. У її рамках зроблено спробу поглиблено вивчити ризик як чинник, що формує поведінковий простір індивіду. Процес сприйняття ризику характеризується такими ознаками:

- сприйняття ризику - динамічний процес, оскільки воно не є постійним процесом, а з часом може піддаватися певним змінам;

- сприйняття ризику - інтерактивний феномен, оскільки індивідуальне сприйняття ризику опосередковане сприйняттям ризику місцевою громадою;

- дія соціальних інститутів з мінімізації впливу ризиків змінює їх соціальну інтерпретацію.

Ніклас Луман, яскравий представник цього напряму, запропонував схему розрізнення «ризик-небезпека» - ризик тут витлумачується як об'єктивний і пізнавальний факт, який може змінюватися незалежно від соціальних процесів і культурного середовища. У сучасному суспільстві немає поведінки, вільної від ризику. Якщо для дихотомії «ризик-надійність» це означає, що немає абсолютної надійності (тобто безпеки), тоді як для дихотомії «ризик-небезпека» це означає, що не можна уникнути ризику, приймаючи будь-яке рішення. Чим краще люди пізнають те, що раніше вони не знали, тим більш глибоким стає їх усвідомлення ризику. Чим більш раціональними і детальними стають вимірювання ризику, тим більше його аспектів потрапляє в поле зору людей.

З огляду на положення теорії МакДоналізації суспільства (McDonaldization of Society) Дж. Рітцера можна визначити такі характеристики соціального ризику в сучасному суспільстві:

- ризик стає компактним, що означає, що ризик може концентруватися в компактних об'єктах;

- соціальне виробництво ризика спрощується;

- соціальні ризики «сайєнтизуються» (від англ. science - наука) за своєю внутрішньою структурою.

Прихильники культурно-символічної концепції намагаються довести, що ризик - це соціокультурний факт, який відрізняється від природного катаклізму і виникає у випадку небезпеки нанесення шкоди суб'єкту чи об'єкту реалізації ризику або недостатньої захищеності від небезпеки. Ризик-тривожність та ризик-толерантність є культурними орієнтаціями, що впливають на рівень ризикогенності в суспільстві. Культурно-символічні концепції репрезентовані трьома напрямками: перший пов'язаний зі специфікою культури, яка задає той чи інший рівень ризиків (М. Дуглас, А. Вільдавські, Е. Бергесен, П. Біллейбі, К. Дейк, Л. Дженсен, Дж. Едемс, Е. Курцвайл та Р. Вутнов, С. Райнер, С. Рідді, Р. Фердон, Дж. Хантер, К. Худ, Р. Шефер); другий - з історичною динамікою як специфічним джерелом нових ризиків (І.Г. Яковенко); третій - з розробкою технологій управління культурними ризиками (М. Меркхофер).

Фундатор теорії «калькулятивної раціональності» М. Фуко та його послідовники зосереджують свою увагу на з'ясуванні того, як різні концепції ризику породжують специфічні норми поведінки, які можуть бути використані для мотивування індивідів до вільної участі у процесах самоорганізації в ризикогенних ситуаціях.

Деякі дослідники, зокрема, О. Ренн, П.К. Штерн, Х.В. Файнберг, Е. Петерс та інші, запропонували синтетичний підхід до дослідження ризику, вказуючи на поєднання структур ризику та змін в ієрархії соціальних цінностей, на які впливає ризик. З цим підходом пов'язана концепція ризику, в основі якої лежить прагнення ризику або надання переваги йому як життєвої стратегії. Спробою поєднати культурно-символічний підхід, проблематику «суспільства ризику» й аргументи М. Фуко для того, щоб дати синтезоване розуміння ризику як соціального явища, є створення соціокультурної теорії ризику (праці Дебори Лаптон та її послідовників П. Каплана, С. Леша та Е. Скотта. Даний напрямок забезпечує важливий опис перспективи і приклади для вивчення, але обмежений у теоретичному або дискусійному плані.

Четвертий розділ «Політична ризикологія як субдисципліна політичної науки» присвячено розкриває предметну сферу, систему знання, методи та функції науки про політичні ризики, які в сукупності складають елементи її науковості.

У першому підрозділі «Природа, структура, ознаки та функції політичних ризиків» досліджено важливі характеристики політичних ризиків. Для з'ясування природи політичних ризиків здійснено порівняння їх змісту зі спорідненими поняттями «політична небезпека», «політична невизначеність», «ситуація політичного ризику».

Якщо в основі явища ризику лежить рішення, суб'єктивне за своєю природою, то небезпека існує незалежно від її усвідомлення суб'єктом прийняття рішення, вона не є ризиком, поки не вирішено діяти, незважаючи на небезпеку. У цілому небезпеки мають об'єктивний і суб'єктивний зміст, їх можна мінімізувати або навіть зовсім усунути за допомогою певних політичних або економічних засобів, ризики ж відрізняються від небезпек тим, що пропонують суб'єктам прийняття рішень різноманіття виборів рішень і дій.