Політика Республіки Індії в Південній Азії

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 327.82(540)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Політика Республіки Індії в Південній Азії

Спеціальність 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Ігнатьєв Павло Миколайович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі країнознавства в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор політичих наук, професор Головченко Володимир Іванович Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра країнознавства

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Галака Сергій Павлович Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики;

доктор історичних наук, професор Лещенко Леонід Авдійович Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, головний науковий співробітник відділу Азії та Африки;

доктор політичних наук, професор Шергін Сергій Олександрович.

Дипломатична академія України при Міністерстві закордонних справ України, завідувач кафедри глобальних і регіональних систем

Захист відбудеться 25 жовтня 2010 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.29 Київського національного університету імені Тараса Шевченка (04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут міжнародних відносин, зал засідань вченої ради).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58). зовнішньополітичний індія південноазійський

Автореферат розісланий 20 вересня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради C. В. Андрущенко.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Із закінченням холодної війни та зникненням суперництва наддержав у міжнародних відносинах поглибилася тенденція до регіоналізму, під впливом якої сім країн компактного й перенаселеного південноазійського регіону Індія, Пакистан, Банґладеш, Непал, Бутан, Мальдівські острови і Шрі-Ланка перейшли до політики інтеграції на тлі збереження хронічних конфліктів міждержавного і внутрішньодержавного характеру. Процеси регіонального зближення намагається очолити Республіка Індія, що розглядає своє лідерство у Південній Азії важливим кроком на шляху до статусу великої держави, який вона має намір набути вже в 2020 р.

Індія найбільша країна регіону зі значним ресурсним і демографічним потенціалом, яка, на перший погляд, може претендувати на роль лідера у Південній Азії тільки виходячи зі своїх диспропорційних, у порівнянні з сусідніми державними акторами, показників внутрішньої могутності. Водночас для неї характерні: нерівномірність розвитку південних і північних регіонів; наявність значного відсотка населення, що перебуває за межею бідності; прояви сепаратизму та суспільної напруги на кастовому й комуналістському ґрунті. У біполярну епоху міждержавні відносини в Південній Азії відзначалися конфліктністю, а країни регіону вбачали в Індії гегемона, який намагався підпорядкувати їх своєму впливу за допомогою силової політики. Внаслідок цього на сучасному етапі перед індійською політичною елітою стоять масштабні завдання здійснення реформування економіки, поліпшення соціально-економічної ситуації у нестабільних штатах, пошуку оптимального алгоритму взаємин із країнами Південної Азії, яким притаманний індоцентризм. Одночасно Індія має налагодити взаємовигідні партнерські стосунки з великими державами, що сприятимуть її модернізаційним перетворенням і визнають індійські претензії на регіональне лідерство. Таким чином, зовнішня політика з посилення позицій Індії в Південній Азії видається складним багатовимірним процесом, в якому задіяні регіональні та позарегіональні державні актори.

Проблема утвердження Індії в якості регіонального лідера стає дедалі актуальнішою у світлі того, що у наукових колах не існує єдності поглядів щодо визначення її місця у світовій ієрархії, оскільки різні науковці класифікують її як середню державу, велику державу чи як нову регіональну наддержаву. В 90-х роках ХХ століття серед західних дослідників набув популярності порівняльний аналіз складових державної могутності і особливостей зовнішньої політики Бразилії, Південної Африки та Індії, що мали намір здобути новий статус у міжнародних відносинах, як лідери власних регіонів. Однак Індія являє собою унікальний приклад країни, яка намагається стати доброзичливим лідером у певному географічному просторі з конфліктними традиціями міждержавних взаємин. Так, на відміну від порівняно стабільного геополітичного середовища Бразилії і Південної Африки, ситуація на півострові Індостан, чотири країни якого межують із мілітаризованою КНР, а сам субконтинент із значною конфліктогенністю перебуває у зоні військово-ядерного протистояння Індії і Пакистану, є надзвичайно складною та непередбачуваною. Південна Азія вважається також одним із найбідніших, за рівнем життя населення, регіонів світу, що визначає надмірну залежність нормального функціонування її країн від значних обсягів міжнародної допомоги з боку державних і недержавних акторів. Крім того, неоліберальні реформи та лібералізація торгівлі розпочалися тут лише наприкінці ХХ століття, що визначило недостатній рівень взаємодії південноазійських держав між собою і домінування в їх економічних зв'язках розвинених партнерів з-поза меж субконтиненту. Отже, процес набуття Індією лідерства у Південній Азії супроводжується значними труднощами як політичного, так і економічного характеру.

Дослідження особливостей зовнішньої політики Індії є актуальним для України, оскільки практичні рекомендації, що випливають із нього, допоможуть нашій державі знайти оптимальні алгоритми відносин з країнами Південної Азії та уникнути політики, що вступатиме у конфлікт із індійськими національними інтересами, як це мало місце в 90-х роках ХХ століття. Виважені зовнішньополітичні кроки сприятимуть поглибленню політичної співпраці України та Індії і утвердженню присутності українського товаровиробника на півторамільярдному ринку, центральною ланкою якого є Індія.

Таким чином, актуальність теми дослідження визначається:

- складністю та багатовимірністю південноазійської політики Індії, спрямованої на посилення регіональних позицій країни, що здійснюється в умовах конфліктності геополітичного середовища Південної Азії та активного залучення до міжнародного життя регіону КНР і США, масштабної модернізації індійського народного господарства після завершення холодної війни;

- економічною та політичною значимістю для України цієї частини азійського континенту, де мешкає майже чверть населення людства й посилюється інтеграційне співробітництво як регіонального, так і трансрегіонального характеру;

- недостатнім рівнем дослідження проблеми у вітчизняній та зарубіжній політичній науці.

Представлена вище актуальність теми роботи окреслила наукову проблему, що вирішується в дисертації, а саме: набуття регіонального лідерства Республікою Індією в Південній Азії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукових тем Інституту міжнародних відносин „Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (№ 01БФ048-01) і „Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи (2006-2010 рр.)” (№ 06БФ048-01).

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням наукової проблеми, актуальності обраної теми і стану її дослідженості. Метою дослідження є аналіз і оцінка результативності зовнішньої політики Індії в південноазійському регіоні у постбіполярну епоху.

Для реалізації поставленої мети автором було визначено такі завдання:

- з'ясувати основні цілі і пріоритети зовнішньої політики Індії щодо країн Південної Азії;

- визначити доктринальні засади зовнішньополітичного курсу Республіки Індії в південноазійському регіоні та простежити їх еволюцію;

- узагальнити концептуальні підходи та теоретичні погляди на проблему регіонального лідерства у політичній науці і сформулювати його критерії;

- дослідити вплив політико-економічних чинників на посилення позицій Індії у південноазійському регіоні;

- розкрити значення військово-ядерного фактора для становлення стратегічного курсу Індії в Південній Азії;

- визначити особливості Південної Азії як геополітичного регіону та встановити місце в ньому Республіки Індії;

- дослідити індійсько-пакистанські відносини у контексті боротьби країн за регіональне лідерство;

- виокремити характерні риси політики Індії щодо Республіки Банґладеш;

- проаналізувати відносини Індії з малими країнами Гімалаїв і акваторії Індійського океану;

- з'ясувати специфіку політики Індії в рамках південноазійських інтеграційних процесів;

- встановити особливості взаємодії Індії з США і Російською Федерацією як чинника досягнення регіонального лідерства;

- піддати аналізу еволюцію міждержавних взаємин Індії та КНР у контексті суперництва країн за вплив у регіоні;

- визначити основні етапи і здобутки політики Індії з набуття лідерства у Південній Азії;

- cформулювати практичні рекомендації для органів державної влади, в компетенції яких знаходиться південноазійська політика України.

Об'єктом дослідження є система політики Індії в Південній Азії.

Предметом дослідження виступають доктринальні засади, засоби та механізми реалізації регіональних зовнішньополітичних цілей Індії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1991 р., що зумовлено розпадом біполярного світу та процесом адаптації Індії до нових геополітичних реалій шляхом суттєвої трансформації зовнішньої і внутрішньої політики. Наявність важливих подій у міждержавних взаєминах країн після деколонізації Південної Азії, формування договірно-правової бази відносин, проголошення Індією доктрини Індіри Ґанді та втілення її положень у життя, змусили здобувача періодично звертатися до регіональної політики 1947-1990 рр., аналізуючи її окремі аспекти.

Методи дослідження. Виходячи з визначення об'єкта і предмета, особливостей мети та завдань наукової роботи, автор обрав загальнонаукові й спеціальні методи дослідження. Системний підхід і розроблені в його межах методи було застосовано для встановлення особливостей системи регіональної політики Індії, представленої сукупністю таких елементів як зовнішньополітичні цілі і завдання, концептуально-теоретичне підґрунтя, набір засобів та інструментів для реалізації національних інтересів, їх взаємодія з зовнішнім і внутрішнім середовищем. Проблемно-історичний та порівняльний методи дали змогу на прикладі співставлення характерних рис південноазійської політики КНР і Індії критично осмислити особливості регіональної стратегії обох держав і виокремити спільне та відмінне в їх підходах до відносин із південноазійськими країнами. Метод індикаторів виявився корисним у процесі аналізу періоду поліпшення індійсько-китайських відносин після відлиги” 1988 р. Завдяки зверненню до аналітично-прогностичного методу автор сформулював обґрунтовані припущення щодо перспектив діяльності Південноазійської асоціації регіонального співробітництва і набуття Індією статусу лідера у Південній Азії під впливом світової фінансової кризи 2008 р. Ефективність діяльності цієї інтеграційної організації також була оцінена у дослідженні із застосуванням інституційного методу. Здобувач використовував методику івент-аналізу під час опрацювання офіційних документів Індії, країн Південної Азії, КНР і СААРК. Робота над дисертацією також актуалізувала звернення до таких методів як логічний, аналіз і синтез, індукція і дедукція, інтерв'ю та спостереження.

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертація є першим комплексним дослідженням проблеми набуття Індією регіонального лідерства у постбіполярну епоху у вітчизняній політичній науці. Основними результатами, що визначають наукову новизну цієї роботи, є такі:

- простежено еволюцію доктринальних підходів правлячої еліти до південноазійської політики Індії, що полягала у відмові від односторонніх силових дій за одночасної ізоляції регіону від зовнішнього впливу, характерних для доктрини Індіри Ґанді, на користь доктрин добросусідства та використання переваг глобалізації, уособленням яких стали односторонні економічні поступки сусіднім країнам і очолений Індією процес лібералізації регіональної торгівлі, якісно новий рівень відносин із великими державами, необхідний для модернізації індійської економіки;

- виокремлено особливості Південної Азії як регіональної системи, до характеристик якої належать: політична нестабільність її державних акторів, наявність внутрішніх і міждержавних конфліктів на релігійному та етнічному ґрунті, ресурсна бідність на тлі демографічного вибуху, маргінальна участь країн у світових торговельно-інвестиційних процесах, дестабілізуюче сусідство регіону з М'янмою і Афганістаном, міждержавні протиріччя територіального, водно-ресурсного й релігійного характеру;

- систематизовано існуючі в українській і західній політології погляди на проблему регіонального лідерства та виокремлено його основні критерії; авторська концепція полягає у тому, що регіональним лідером можна вважати стабільну в політичному і економічному відношенні країну, що має чітко сформульоване концептуальне завдання з набуття лідерського статусу, наділена необхідним для цього матеріальним й ідеологічним потенціалом, спроможна втілювати свої інтереси як на двосторонньому рівні, так і в межах наднаціональних інтеграційних структур через ефективні механізми примусу чи заохочення;

- запропоновано авторську періодизацію процесу набуття Індією регіонального лідерства після закінчення холодної війни, що зводиться до чотирьох основних етапів. Перший (1991-1996 рр.) характеризувався проведенням неоліберальних реформ, які усунули зарегульованість економіки і сприяли модернізації її окремих галузей завдяки західному капіталу; другий (1998-2001 рр.) звівся до набуття ядерного статусу в умовах міжнародної ізоляції; третій (2006-2007 рр.) полягав у створенні зони вільної торгівлі у Південній Азії та супроводжувався односторонніми безпековими й економічними поступками Індії регіональним країнам; четвертий етап (2008-2009 рр.) співпав зі світовою фінансовою кризою та закінченням ланкійської і непальської громадянських війн, що актуалізувало зростання економічного впливу Індії на Банґладеш, Непал та Шрі-Ланку;

- обґрунтовано висновок, що стабільність і плюралізм політичної системи Індії, як найбільшої за населенням у світі країни представницької демократії, сприяли її перетворенню в 2008-2009 рр. у модель для наслідування південноазійськими державними акторами, в яких традиції демократичного врядування обмежені. Демократизація політичних режимів у країнах регіону створює ідеологічне підґрунтя для міждержавної співпраці в межах Південної Азії і стабілізує геополітичне середовище Індії, визначаючи його певну передбачуваність;

- доведено, що Індія зацікавлена в політичному й економічному зближенні з прикордонними з нею країнами Індостану задля розвитку перенаселеного поясу БІМАРУ і відособлених північно-східних штатів, що справляють дестабілізуючий соціально-економічний вплив на індійську федерацію. Перетворення цих федеральних одиниць на осередки трикутників” і чотирикутників” зростання, що включатимуть у себе частини індійських штатів і суміжні з ними країни, відповідатиме національним інтересам Індії та сприятиме її економічному лідерству в регіоні;

- з'ясовано, що у контексті суперництва за регіональний вплив Індія має перевагу над Пакистаном завдяки асиметричності сторін, уособленнями якої виступають: пакистанська нестабільність, відсутність стратегічної глибини території, несприятливе геополітичне розташування країни на заході Індостану і її складне економічне становище. Політика Індії зі стримування Пакистану полягає у створенні транзитних коридорів через Іран, посиленні політико-економічного впливу на Афганістан, проведенні спільних з країнами Південної Азії заходів боротьби з проявами транскордонного тероризму, нейтралізації втручання у індійсько-пакистанський конфлікт США і КНР, розробці декларативних мір зі зміцнення довіри, які мають на меті відволікти увагу світової спільноти від кашмірської проблеми;

- виявлено, що Індія використовує ефективні важелі впливу на Банґладеш, контролюючи і перерозподіляючи у середній течії найважливіші річки цієї країни, розбудовуючи через М'янму альтернативні транспортні коридори для ізольованих північно-східних штатів, одночасно намагаючись обмежити присутність нелегальної банґладеської робочої сили на своїй території. Ці заходи змусили Банґладеш, у значній мірі залежну від експорту сільськогосподарської продукції і трудових ресурсів до індійських прикордонних регіонів, перейти в 2009 р. до політики поліпшення відносин із Індією на тлі світової фінансової кризи;

- доведено, що Індії вдалося досягнути визнання малими країнами Гімалаїв її регіональналого лідерства завдяки таким чинникам як несприятливе геополітичне розташування Непалу і Бутану, незначна диверсифікація народногосподарських комплексів та їх надмірна залежність від експорту гідроенергетичних ресурсів до північноіндійських штатів, культурно-релігійна спорідненість місцевих жителів із індійським населенням, посилена заходами Індії з лібералізації візового режиму. У дослідженні встановлено високу ефективність індійської політики з дотримання нейтралітету в громадянській війні на Шрі-Ланці за суттєвої активізації торговельно-інвестиційної співпраці та надання великих обсягів допомоги для ліквідації наслідків природних катаклізмів і відбудови повоєнної економіки на півночі та сході острова;

- з'ясовано, що солідне договірно-правове підґрунтя регіональної інтеграції не застосовується сторонами у повній мірі через переважаючу орієнтацію південноазійських країн на західних донорів і торговельних партнерів, схожість експортного потенціалу країн, наявність значного від'ємного сальдо у торгівлі з Індією, тінізацію товарообміну, прояви транскордонного тероризму, обмеженість обмінів населенням між Індією, Пакистаном і Банґладеш;

- встановлено, що Індія використовує потенціал відносин зі США і Російською Федерацією для здійснення таких стратегічних завдань свого південноазійського лідерського проекту як забезпечення енергетичної безпеки і реекспорт енергоносіїв до країн регіону, модернізація економіки та досягнення самодостатності ВПК, гарантування продовольчої безпеки, оптимізація боротьби з транскордонним тероризмом, посилення політичних позицій у стосунках з регіональними країнами, які більше не можуть опиратися на США на противагу Індії;

- доведено, що Індія вдається до політики зближення з КНР у економічній галузі за одночасного надання другорядності таким питанням як нерозв'язана прикордонна проблема, конкуренція на південноазійських ринках і суперництво за вплив у районі Індійського океану. Специфіка індійської стратегії полягає в тому, щоб досягнути зростання економічної взаємозалежності, яка має поступово призвести до пом'ягшення політичних протиріч, у чому також зацікавлена КНР з її потребою у модернізації економіки суміжних з Південною Азією провінцій і автономних районів.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. На основі критичного переосмислення праць попередників дослідник здійснив систематизацію поглядів, концепцій і теорій щодо регіонального лідерства загалом й лідерства Республіки Індії у південноазійському регіоні зокрема, виокремив основні критерії держав, що мають такий статус у міжнародних відносинах, і розв'язав важливу наукову проблему, яка полягала в дослідженні теоретичних і практичних особливостей зовнішньої політики Індії у нестабільній південноазійській регіональній системі.

Відомо, що у вітчизняній політичній науці регіональна політика Індії стала об'єктом вивчення переважно у безпековій царині, а отже вона потребує додаткового опрацювання у спеціальних узагальнюючих фахових дослідженнях. Враховуючи складність і суперечливість міжнародних процесів у цій частині континенту, висновки, що містяться у науковій праці, можуть допомогти глибше зрозуміти специфіку регіональної політики країн Індостану і характер міждержавних зв'язків між ними, розкрити національні інтереси та особливості дипломатичної діяльності на субконтиненті великих держав світу. Отримані теоретичні результати сприятимуть подальшому розвитку політологічних досліджень, пов'язаних із вивченням країн Південної Азії і особливостей регіональної інтеграції, а також можуть бути використані у навчальному процесі у вищих навчальних закладах. На прикладі південноазійського регіону в дисертації розкрито причини таких глобальних проблем людства як демографічний вибух і бідність, транскордонний тероризм та гонка звичайних озброєнь, порушення режиму нерозповсюдження ядерної зброї, що виявиться корисним для відповідних галузей науки. Результати роботи автора можуть бути застосовані у практичній площині органами державної влади, у компетенції яких знаходиться реалізація зовнішньополітичної діяльності України в Азії і розробка державної стратегії щодо розвитку відносин із країнами Південної Азії. У цьому відношенні зазначимо, що сформульовані дослідником наукові висновки і напрацювання були передані до Інституту законодавства Верховної Ради та Третього департаменту Міністерства закордонних справ України, а також надані для друку у науковому щорічнику Україна Дипломатична”, який розповсюджують в усіх департаментах МЗС України та серед представників дипломатичного корпусу. У них містяться авторські рекомендації щодо стратегії розбудови політичних відносин із країнами Південної Азії й запозичення їх успішного досвіду з реформування окремих галузей економіки.

Наявний у роботі фактологічний матеріал було використано при підготовці навчального посібника Країнознавство. Країни Азії” (Чернівці: Книги - ХХІ століття, 2006. - 412 с.), а деякі матеріали дослідження також стали складовою частиною навчального підручника Країнознавство” (Київ: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2009. - 590 с.). Фактологічну інформацію, отриману під час попередньої роботи з джерелами, систематизовано при написанні 63 статей, присвячених провідним політикам, конфліктам, міжнародним організаціям і силовим блокам у південноазійському регіоні в Українській дипломатичній енциклопедії (Українська дипломатична енциклопедія: У 2-ч. К.: Знання України, 2004).

Матеріали, оприлюднені в наукових статтях дослідника, у монографії та у дисертаційній роботі, можуть бути використані при розробці нормативних і спеціальних курсів за напрямом підготовки „міжнародні відносини”, зокрема, з дисциплін „Міжнародні відносини і зовнішня політика”, „Зовнішня політика країн Азії”, „Країнознавство”, „Світова політика”, „Історія дипломатії”, „Конфліктологія міжнародних відносин”. Результати й фактологічна база дослідження доповнюватимуть такі нормативні дисципліни, як Міжнародні економічні відносини”, Політологія”, Економічна географія”, Релігієзнавство”.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки наукового дослідження були використані для підготовки доповідей на наукових конференціях. Автор взяв участь у 7 наукових конференціях (в тому числі у двох міжнародних), тези виступів опубліковані. Зокрема, в українсько-канадській конференції Асиметрія в міжнародних відносинах в умовах глобалізації”, м.Київ, 6-7 жовтня 2005 р.; в конференції Країни Сходу: поступ у майбутнє”, м.Київ, 17-18 квітня 2006 р.; в українсько-індійській конференції Культурна дипломатія Індії у вимірі сучасних міжнародних відносин”, м.Київ, 17-19 травня 2006 р.; в II Всеукраїнській конференції до 60-річчя незалежності Індії”, м.Київ, 5-6 червня 2007 р.; в конференції До дня науки в Україні. Україна в глобалізованому світі”, м.Київ, 10 травня 2007 р.; в конференції Індія в сучасній системі міжнародних відносин”, м.Київ, 20 травня 2007 р.; в конференції Сходознавчі читання імені А.Кримського”, м.Київ, 7-8 червня 2007 р. Основні результати наукового дослідження були апробовані під час доповіді докторанта на засіданні Вченої ради Інституту міжнародних відносин 26 січня 2010 р. (Протокол №6). Здобувач, як доцент кафедри країнознавства ІМВ, використовував наявні в дисертації статистичні дані та різноманітні джерела під час викладання нормативного курсу Країнознавство” в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Основні наукові результати дисертаційної роботи опубліковані в індивідуальних монографіях Індія на шляху до лідерства в Південній Азії” та Шрі-Ланка. Країнознавчий портрет”, 34 статтях у фахових наукових виданнях.

Структура роботи. Дисертаційна робота загальним обсягом 412 сторінок складається з переліку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів, п'ятнадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел (577 найменувань, 50 сторінок).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, наукове значення роботи, визначено мету та завдання, об'єкт, предмет дослідження, його хронологічні рамки, наукову новизну, практичне значення й апробацію отриманих результатів дисертації.

У першому розділі Концептуально-теоретичні засади і джерельна база дослідження” розкрито концепцію наукової проблеми; встановлено особливості підходів до понять регіонального лідерства; запропоновані визначення держав-лідерів і наведено їх основні критерії; досліджено лідерські стратегії та опції з зовнішньополітичного реагування на них з боку другорядних регіональних акторів; проаналізовано основні етапи й напрямки досліджень проблеми.

Джерела, які були використані при написанні дисертації, можна умовно поділити на наступні групи:

1. Документи зовнішньополітичних відомств країн Південної Азії, зокрема, довідки про стан і перспективи відносин, в яких наведено хронологію візитів та укладених договорів;

2. Тексти двосторонніх угод Республіки Індії з країнами півострова Індостан;

3. Тексти двосторонніх угод Республіки Індії з США, Російською Федерацією і КНР;

4. Документи Південноазійської асоціації регіонального співробітництва: статут, торговельні угоди, статистичні дані, що стосувалися товарообігу між її членами та поетапної лібералізації митної політики;

5. Офіційні збірники, що містять виступи і заяви, підсумки прес-конференцій політичних діячів і державних службовців із актуальних проблем регіональної політики Індії;

6. Програмні документи найвпливовіших політичних партій (у їхній зовнішньополітичній частині) нині правлячої ІНК і опозиційної Бхаратії Джанати парті”;

7. Джерела авторського (особистого) походження: мемуари, статті, монографічні видання;

8. Дослідження з рекомендаціями практичного характеру, опубліковані науково-дослідними центрами за кордоном;

9. Довідкові та статистичні видання;

10. Газетні і журнальні публікації, електронні версії південноазійських, західних і російських друкованих засобів масової інформації.

Вдаючись до аналізу концептуально-теоретичних засад проблеми, здобувач звертався до наукових робіт, в яких автори розглядають такі питання як регіональне лідерство та його основні критерії; розкривають стратегії малих і середніх країн регіону з протистояння потенційному лідеру; встановлюють, які чинники державної могутності є основоположними для здійснення лідерського проекту. Серед російських досліджень доцільно виділити праці А.Богатурова, А.Воскресенського, Д.Темнікова, Б.Шапталова. Ця проблема викликала до себе помітний інтерес таких відомих західних вчених як Д.Гельденхус, Д.Девітт, С.Дестраді, К.Кнорр, Р.Крісті, Е.Купер, І.Нойманн, Д.Нольте, О.Остеруд, Т.Педерсен, Д.Рой, Д.Флеймс, Е.Харелл, Р.Швеллер, С.Шірм, М.Шуман. Вивченням чинників державної могутності, умовно розподілених на тверду і м'яку силу, займалися Дж.Батора, К.Вагнер, С.Гратіус, К.Кембелл, Дж.Най, К.Тарур. Більшість робіт українських науковців стосувалися проблемного питання набуття лідерства Україною в Центрально-Східній Європі, серед країн Чорноморського регіону і на пострадянському просторі. У цьому контексті доцільно виділити дослідження, матеріали конференцій і круглих столів, оприлюднені О.Воловичем, В.Гречаниновим, А.Єрмолаєвим, Є.Камінським, А.Майбородою, В.Манжолою, Б.Парахонським, Г.Перепелицею, В.Чалим. Окремі аспекти державного лідерства в контексті вивчення регіональних систем і регіоналізму розглядали у своїх наукових працях А.Кобзаренко, В.Константінов, А.Мішин, Г.Стародуб, С.Шергін.

Здобувач також ознайомився з дослідженнями доктринального підґрунтя процесу набуття Республікою Індією регіонального лідерства, в яких піддаються аналізу причини виникнення, особливості положень і наслідки практичного застосування зовнішньополітичних доктрин Республіки Індії. Такою проблематикою займалися західні та індійські дослідники К.Вагнер, Д.Хагерті, Д.Холмс, С.Бару, Р.Мохан, М.Падмадж, М.Субрата, П.Чарі. В Україні концептуальні засади безпекової політики Республіки Індія після завершення холодної війни стали об'єктом наукового інтересу вчених В.Манжоли і А.Кобзаренка. Останньою групою досліджень, взятою до уваги здобувачем, є наведені нижче праці, в яких піддається аналізу специфіка регіональної і глобальної політики Індії у постбіполярну епоху.

Доцільно виділити декілька етапів у дослідженні проблеми набуття Індією регіонального лідерства. Перший етап (1991-1994 рр.) характеризувався появою робіт, що стосувалися реформування зарегульованої економіки і пошуку шляхів утвердження країни на міжнародній арені після розпаду СРСР. У цей період владна еліта вдається до проведення масштабних неоліберальних реформ і намагається стабілізувати політичну систему завдяки боротьбі з проявами комуналістського насильства та здійсненню політики позитивної дискримінації щодо нижчих каст. У більшості країн Південної Азії, окрім Шрі-Ланки зі сформованою ще в 70-х роках ринковою економікою, також розпочинається економічна лібералізація, що створює належне підґрунтя для регіонального зближення. До дослідників початкового етапу процесу модернізації економічної і політичної системи Індії віднесемо А.Басу, П.Брасса, С.Бхамбрі, Гедама, Н.Гелота, Джалана, В.Коітару, А.Крюгер, C.Кумара, Х.Монірула, С.Поула, Т.Тімберга, О.Халіді.

На другому етапі, що охоплював 1995-2001 рр., основна увага науковців була приділена питанню набуття Індією статусу ядерної держави і впливу цього чинника на її відносини з Пакистаном, КНР і США. Така періодизація пояснюється тим, що в 1995 р. уряд Нарасімхи Рао мав намір здійснити ядерне випробування, але не зміг цього зробити через жорстку позицію США, а 2001 р. вже символізував відмову більшості країн від санкцій проти Індії після відповідних кроків адміністрації Дж.Буша-молодшого у контексті нового партнерства з офіційним Делі. Серед найвідоміших дослідників ядерного чинника державної могутності Індії слід передусім назвати українських науковців С.Галаку та П.Сіновець, індійських і західних фахівців У.Башкара, П.Гоша, К.Гурміта, C.Десайї, П.Джа, Р.Мохана, К.Майкла та Д.Хагерті. Більшість вчених прийшла до висновку, що Індія, офіційно підтвердивши військово-ядерний статус 1974 р., посилила свої позиції у протистоянні з КНР і здобула важливу дипломатичну перемогу над світовою спільнотою, але одночасно погіршила відносини з регіональними країнами і спровокувала Пакистан на аналогічний крок.

Високі темпи зростання індійської економіки, політика модернізації збройних сил після Каргільського конфлікту й остаточна відмова світової спільноти від санкцій в 2001 р., актуалізували питання, чи можна вважати Індію регіональним лідером і потенційною великою державою. Тому третій етап дослідження охоплює період з 2001 р. по теперішній час. В Індії наукові праці з цієї проблематики звичайно з'являються напередодні річниць незалежності в контексті проголошеного політичною елітою наміру здобути новий статус у світовій політиці. Дослідженням чинників, що впливають на процес набуття країною регіонального лідерства, займалися не тільки індійські вчені, але й американські, які вбачали у новій” Індії необхідну противагу КНР, надійного партнера у боротьбі з міжнародним тероризмом і унікальний приклад демократичного врядування на Півдні. У цьому контексті серед індійських науковців виділимо М.Аюба, С.Гангулі, С.Лімайє, Р.Мохана, Рагу, Н.Раджа, Я.Сінга, а серед західних - Р.Бреднока, С.Коєна, Д.Перковіча. Незважаючи на різноманіття поглядів на проблему, автори досліджень загалом виділяють здобутки політики з набуття лідерства, до яких належать: високі темпи зростання ВНП; розвиток високотехнологічних галузей на півдні й заході країни; значні витрати, спрямовані на модернізацію збройних сил з урахуванням необхідності посилення присутності Індії в регіоні Індійського океану. Більшість із них також демонструє єдність у класифікації прорахунків індійського лідерського проекту, до яких належать: бідність великого відсотка населення за умовними поділами міста - сільська місцевість, нижчі - вищі касти, індуси - мусульмани, південь - північ; збереження диспропорційної за розмірами аграрної галузі; посилення позицій КНР у Пакистані, М'янмі та Банґладеш; нестабільність геополітичного середовища Індії.

Значно більша кількість наукових праць була присвячена актуальним питанням політики набуття регіонального лідерства Індією на двосторонньому рівні. Дослідників, що займалися вивченням індійсько-пакистанських відносин у постбіполярну епоху, можна умовно поділити на дві категорії. Перша розглядала стосунки країн у цілому, приділяючи надмірну увагу Кашмірському конфлікту, друга - робила наголос на чинниках внутрішньої слабкості Пакистану, що змушували його до проведення жорсткої антиіндійської політики. До першої групи віднесемо Р.Буданію, С.Мітру, К.Сілву. Серед другої, більш чисельної групи, варто виділити наукові доробки Л.Даймонда, С.Коєна, Х.Маліка, Р.Мохана, Р.Раджагопалана, Б.Ченгаппи. Більшість дослідників погоджується: Кашмірський регіон стратегічно важливий для обох країн; некерованість конфлікту визначається задіяністю в ньому багатьох державних і недержавних акторів; пакистанський режим не вбачає дивідендів у економічному зближенні з Індією і зацікавлений у збереженні протистояння. Загалом вчені оцінюють політику Індії зі здійснення дипломатичної і економічної ізоляції Пакистану в регіоні як результативну.

Дослідники, що присвятили свої роботи індійсько-банґладеським відносинам, підкреслили їх конфліктність, спричинену ресурсними та географічними чинниками, на противагу індійсько-пакистанським, в яких головну роль відігравав релігійно-територіальний фактор. До авторів, що займалися цією проблематикою, віднесемо C.Алама, С.Бхардваджа, П.Мурті, М.Навіда, С.Тапліяла, а також Л.Бертіла, Р.Вірсінга, Б.Крейга, Д.Срірадху, Р.Сіссона. Праці зазначених науковців, написані до 2009 р., об'єднує спільний висновок: асиметричність сторін, географічний детермінізм, конкуренція за водний ресурс, демографічний вибух у обох країнах визначають складний характер міждержавних взаємин. Зближення Індії і Банґладеш можливе, якщо Індія відмовиться від планів перерозподілу води річок Ґанґ і Брахмапутра і досягне згоди офіційної Дакки на створення зони економічного зростання на сході Індостану.

Значно менша кількість досліджень стосувалася відносин Індії з малими країнами півострова Індостан, виходячи з їх периферійної ролі у світовій політиці і багаторічного перебігу громадянської війни у Непалі. Ізольований від оточуючого світу до середини 70-х років ХХ століття Бутан переважно був об'єктом наукового інтересу індійських дослідників, які цікавилися цією країною у контексті забезпечення національних інтересів Індії у протистоянні з КНР і боротьби з сепаратистами у північно-східних штатах. Міждержавні стосунки Індії з Непалом, Бутаном і Шрі-Ланкою аналізували такі західні та індійські науковці як К.Вагнер, Д.Прааг, П.Мурті, Сарванатан, П.Смруті, Субраманіан, C.Тапліял і К.Тарур. У більшості праць простежується думка, що малі південноазійські країни змушені з об'єктивних економічних причин приєднатися до індійського лідерського проекту. Слабкою стороною досліджень є те, що вони дещо застаріли, оскільки були здійснені до 2008-2009 рр., адже згодом завершилися громадянські війни у регіоні, а в Непалі до влади прийшли ліворадикальні маоїсти.

Аналізу проблем регіональної інтеграції в Південній Азії присвячена окрема велика група робіт як західних, так індійських авторів. Це Ш.Алам, К.Бхаргава, П.Гіл, Л.Кадіргамар, Р.Кібрія, К.Кхатрі, О.Мішра, М.Нуруззаман, С.Пандіан, А.Сінгх, М.Сінгх, Р.Собхан, М.Чінтамані, а також М.Бханот, Ф.Куксон, Х.Шаффер. Тема викликає гостру наукову дискусію у зв'язку з фактично незадовільними результатами регіональних починань, які не забезпечують динамічного товарообігу між країнами Південної Азії, незважаючи на їх потужний демографічний потенціал. Представники першої групи дослідників (Ш.Алам, П.Гіл, Л.Кадіргамар, Ф.Куксон, С.Пандіан, М.Сінгх, Р.Собхан) роблять наголос на тому, що зближення у межах регіону має полягати у якомога активнішій участі країн у глобалізаційних процесах і трансрегіональних проектах. Вони переконані, що зростаюча економічна взаємозалежність допоможе врегулювати міждержавні конфлікти і сприятиме зникненню фундаменталістських тенденцій у політичному житті країн. На противагу їй інша група науковців (М.Бханот, К.Бхаргава, Р.Кібрія, К.Кхатрі, О.Мішра, А.Сінгх) скептично ставиться до перспектив регіональної співпраці, вказуючи на незадовільний коефіцієнт людського розвитку жителів Південної Азії, однотипність народних господарств країн регіону, відсутність стратегічних ресурсів і глибоку недовіру сторін одна до одної.

Доцільно зупинитися і на працях вчених, які розглядали взаємини Індії з великими державами в контексті набуття нею статусу південноазійського лідера. Аналітичною спрямованістю відрізняються наукові роботи, присвячені відносинам Індії з США і КНР у регіональному контексті. Що стосується індійсько-російської міждержавної взаємодії, то вона викликала помітно менший інтерес дослідників, оскільки являла собою продовження традиційного співробітництва сторін, характерного для доби холодної війни. Історикам і політологам, що займалися цією проблематикою, притаманний звужений підхід, який базувався на аналізі періодів відносин доби Б.Єльцина і В.Путіна та на наголосі на різних аспектах військово-технічної і цивільно-ядерної співпраці сторін. Серед науковців, об'єктом досліджень яких виступали ці аспекти регіонального лідерства Індії, виділимо В.Білокреницького, І.Горобця, В.Москаленка, а також Р.Азізіана, Д.Бакші, П.Ендрю, Х.Маліка, П.Шермана. Більшість дослідників пов'язують започаткування стратегічного партнерства США та Індії зі зміною балансу сил в Азії після зникнення біполярного світу, яка актуалізувала необхідність зближення обох країн для протистояння КНР і боротьби з проявами міжнародного тероризму. На цьому акцентують увагу такі індійські та західні вчені як М.Аюб, C.Гангулі, Індурті, Рагу, Раджешеварі, Раппаї, М.Чінтамані, С.Коєн і К.Фейр, Т.Шаффер і Х.Шаффер. Ціла низка авторів, серед яких Д.Берлін, О.Діппа, А.Кумар, Р.Каплан, С.Сінгх, C.Чатурведі, розглядають відносини КНР і Індії у контексті суперництва обох країн за вплив на регіон Індійського океану. Вони вважають, що спроби КНР посилити свою присутність в акваторії Індійського океану призводять до гонки військово-морських озброєнь із Індією і змушують останню мілітаризувати Андаманські й Нікобарські острови, вдаватися до нетипової для цієї демократичної країни політики підтримки військового режиму в М'янмі. Такі науковці як Д.Гарвер, Р.Мохан, Ч.Руїшенг переконані, що обидві країни мають споживчі ринки та економічні системи, що взаємодоповнюють одна одну, а отже - можуть ефективно співпрацювати.

Об'єктами досліджень українських авторів О.Борділовської, І.Горобця, В.Головченка, Л.Давидович, А.Кобзаренка, Л.Лещенка, О.Лукаш, А.Маначинського, І.Поліхи, О.Приходько, В.Таран були такі актуальні питання, як причини і наслідки проявів транскордонного тероризму; безпекова політика Індії в регіоні; індійсько-китайські територіальні суперечки; економічний розвиток країни тощо. Дослідник також ознайомився з доробками російських вчених, які допомогли глибше зрозуміти особливості країн південноазійського регіону. Зокрема це наукові праці Л.Алаєва, С.Баранова, В.Білокреницького, А.Володіна, Ю.Ганковського, В.Кашина, Г.Широкова та низки інших.

Наведений вище огляд наукової літератури дає підстави для висновку, що проблема регіонального лідерства Республіки Індії вітчизняними та зарубіжними науковцями системно і комплексно не розглядалась, а об'єктами спеціальних досліджень ставали лише окремі її аспекти.

У другому розділі - Внутрішні чинники регіонального впливу Республіки Індії” дослідник аналізує доктринальне підґрунтя регіонального лідерства, політичну, економічну і військово-технічну складові державної могутності цієї країни. Зокрема, у підрозділі Доктринальне забезпечення південноазійської політики Індії” ним простежено еволюцію індійських зовнішньополітичних доктрин і розкрито причини їх появи. Автор аргументує, що закінчення холодної війни і розпад СРСР створили безпекові загрози Індії, змусивши її політичну еліту розпочати курс на військово-технічну модернізацію та здобуття офіційного ядерного статусу. Необхідність поліпшення відносин із регіональними країнами на тлі індійської мілітаризації зумовила відхід офіційного Делі від доктрини Індіри Ґанді та обрання нею в якості механізму заохочення згоди південноазійських країн на її лідерський проект доктрин Індера Кумара Гуджрала і Ясванта Сінги, що санкціонували односторонні поступки сусіднім державним акторам. У доктрині Манмохана Сінгха країна документально закріпила політику економічної відкритості, яку вона проводила в 1990-2000 рр., і підкреслила свій намір виступати демократичною моделлю для наслідування у межах регіону.

У підрозділі Вплив політичної системи Індії на формування її регіональної політики в Південній Азії” аргументується, що протягом свого історичного розвитку Індія зберегла без суттєвих змін політичну модель, розроблену за британським зразком, що характеризувалася стабільністю і демократичним характером. Це дозволило країні стати взірцем для наслідування у південноазійському регіоні та надати допомогу у демократичних трансформаціях сусіднім державним акторам ? Бутану та Мальдівським островам. Із індійського внутрішньополітичного процесу усунуто 150-млн. мусульманську меншину, внаслідок чого регіональна політика країни відзначається значною гнучкістю. Поразка на виборах 2009 р. Бхаратії Джанати” і комуністичних партій, посилення позицій ІНК, образ якої ототожнюється з молодим реформатором Рахулом Ґанді, сприятиме зменшенню комуналістської напруги у суспільстві і активізації курсу країни на співпрацю зі США.

У підрозділі Модернізація економіки як чинник забезпечення індійських інтересів у південноазійському регіоні” дослідник зупиняється на труднощах реформування економічної системи країни і регіональних наслідках цього процесу. У постколоніальний період на розвитку зарегульованого індійського народного господарства негативно позначилися: прикордонні війни з Пакистаном і КНР; нафтові шоки 1973 і 1979 рр.; ядерні випробування 1974 р. і 1998 р.; політика економічної самодостатності свадеші”, що призвела до обмеження співпраці Індії з південноазійськими країнами; збереження жорсткої варново-кастової системи, регулюючої різні аспекти життя суспільства, в тому числі й економічні. Внаслідок лібералізації економіки і законодавчих регуляторів еміграційної політики у 90-ті роки ХХ століття, в індійському народному господарстві склався помітний регіональний дисбаланс на користь південних і південно-західних регіонів, що мали доволі високий рівень життя населення завдяки експортно орієнтованій моделі розвитку. Індія зацікавлена у виправленні цієї тенденції за рахунок інтеграції північно-східних федеральних одиниць і штатів БІМАРУ з оточуючими їх країнами, чому слугує політика розбудови транспортних коридорів і пожвавлення транскордонного торговельно-інвестиційного обміну. Разом з тим, міграційні проблеми та висока ймовірність здійснення терористичних актів суттєво утруднюють налагодження економічних відносин країни з найбільшими державними акторами регіону, що мають мусульманське населення.

У підрозділі Військово-ядерна могутність Індії в контексті cтратегічного курсу країни в Південній Азії” дослідник аргументує, що основні зовнішні загрози національній безпеці Індії походять від трьох джерел: збройних сил Пакистану і КНР, проявів транскордонного тероризму, піратства в Індійському океані. Реагуючи на ці виклики, країна розбудовує ракетно-ядерний потенціал на противагу КНР, а також ввела у дію в 2004 р. нову військову доктрину, що передбачає блискавичний наступ восьми ударних сухопутних груп на пакистанську територію без проведення масової мобілізації, необхідний, щоб нівелювати чинник пакистанської ядерної зброї. Задля протидії терактам здійснюються заходи з укріплення кордонів і налагодження антитерористичної співпраці з Бутаном, Банґладеш і Афганістаном, що полягають у обміні розвідувальною інформацією та видачі членів терористичних організацій. Третім компонентом посилення військової могутності Індії є модернізація ВМС і використання портів країн Перської затоки, Ірану, М'янми і Шрі-Ланки для дозаправки і ремонту індійських кораблів, яка дає можливість країні оперативно проектувати свій силовий вплив на різні райони Індійського океану та брати активну участь у заходах із ліквідації наслідків природних катаклізмів у її геополітичному середовищі.

У третьому розділі Південноазійська політика Індії як інструмент досягнення лідерства у регіоні” розкрито параметри нестабільності регіональної системи та специфіку індійських відносин із сусідніми країнами на двосторонньому і багатосторонньому рівні. У підрозділі Індія в геополітичному середовищі Південної Азії” наведено характеристику Південної Азії як міжнародного регіону та виокремлено чинники, що впливають на набуття Індією статусу лідера в його межах. Геополітичне середовище Республіки Індії відзначається: політичною нестабільністю регіональних країн, їх перенаселеністю і бідністю; комуналістськими, територіальними та водно-ресурсними конфліктами; складними природними умовами, що призводять до періодичного виникнення катаклізмів сейсмічного й мусонного характеру; розташуванням на кордонах Індостану М'янми та Афганістану - країн із потужною тіньовою економікою, функціонування якої у значній мірі пов'язане зі збутом вогнепальної зброї та наркотичних речовин. Завдяки центральному розташуванню Індії на субконтиненті деструктивні процеси у сусідніх країнах справляють на неї потужний дестабілізуючий вплив. У зв'язку з цим офіційне Делі зацікавлене у ефективній боротьбі з транскордонним тероризмом, контрабандною торгівлею і нелегальними міграційними процесами спільно з південноазійськими регіональними акторами. У свою чергу, країни регіону не завжди готові до співпраці з індійською стороною з економічних чи політичних міркувань.

У підрозділі Індійсько-пакистанська боротьба за лідерство у регіоні” автор розкриває причини складних відносин обох країн і аналізує індійську політику стримування Пакистану в контексті набуття офіційним Делі регіонального лідерства. Напружені міждержавні взаємини сторін визначаються: диспропорційним розподілом частин провінцій Британської Індії з мусульманським населенням і економічно-ресурсним потенціалом на користь незалежної Індії; стратегічною вразливістю країни, основні площі продуктивних земель та економічні центри якої розташовано на сході; фактичним контролем Індії над річкою Інд та загрозою одностороннього перегляду договору 1960 р. про розподіл її західних і східних приток між обома країнами; історичною пам'яттю пакистанської владної верхівки про проголошення незалежності Банґладеш у 1971 р.; другорядним статусом 150-млн. мусульманської меншини в Індії в цілому та у штаті Джамму і Кашмір зокрема; пакистано-китайським стратегічним союзом; геополітичним і моральним значенням Кашмірського питання для сторін конфлікту, наявністю у Пакистані терористичних організацій, діяльність яких спрямована проти Індії.

Обрання офіційним Ісламабадом стратегії заохочення транскордонного тероризму і набуття ним ядерного статусу в 1998 р. змушує Індію перейти до багатосторонньої політики з маргіналізації цього стратегічного суперника. Країні вдалося: нівелювати значення транзитного потенціалу Пакистану завдяки якісно новому рівню відносин з Іраном і Афганістаном; перетворитися на одного з найбільших донорів Афганістану, за рахунок якого було розширено кількість членів СААРК; сформувати коло однодумців щодо проблеми транскордонного тероризму з представників політичної еліти Бутану, Шрі-Ланки та Афганістану; налагодити відносини стратегічного партнерства зі США; здійснити програму переоснащення антитерористичних сил за допомогою останніх американських і ізраїльських технологій; досягнути такого рівня економічної взаємозалежності з КНР, за якого ця країна втратила зацікавленість до відкритого протистояння з Індією. Перманентна криза та відхід від політичного життя таких харизматичних особистостей як Беназір Бхутто і Первез Мушарраф послабили регіональні позиції Пакистану на тлі політичної стабільності в Індії та висування нею привабливих односторонніх економічних поступок регіональним країнам.

У підрозділі Банґладеш у регіональній стратегії Індії” виокремлено чинники, що впливають на двосторонні відносини і проаналізовано причини визнання офіційною Даккою індійського лідерства у регіоні. Стосунки сторін визначаються: географічним детермінізмом, завдяки якому Індія з трьох сторін оточує своєю територією Банґладеш, а кордон між країнами становить 4096 км; контролем Індією у середній течії 54 річок Банґладеш; нелегальними міграціями некваліфікованої банґладеської робочої сили до індійських штатів із помітними сепаратистськими тенденціями; важливим транзитним значенням західних регіонів країни бенґальців” як найкоротшої сполучної ланки між ізольованими північно-східними штатами Індії і Бенґальською затокою; проблемою переховування в Банґладеш сепаратистів із Ассаму та Нагаленду.