Роль політичних партій у формуванні та здійсненні державної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Теоретико методологічні визначення поняття політичних партій

Розділ ІІ. Основні критерії, які лежать в основі визначення політичної партії

Розділ ІІІ. Сучасні тенденції розвитку партійних систем у країнах Європейського Союзу

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність обраної теми дослідження. Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. В різних політичних системах, що існували в історії, люди об'єднувались з метою захисту особистих інтересів і нав'язування своєї думки як панівної. Партія опосередковує відносини населення і держави. Вона є основою для нормального функціонування якісної системи управління і відіграють основну роль у підготовці та просуванні кадрів у державній політиці.

Виконуючи роль посередника між громадянським суспільством і державою, політичні партії становлять частину механізму саморегуляції суспільства, незалежно від того чи це є демократична партія, чи джерело тоталітаризму, чи авторитаризму. Завдяки політичним партіям антагонізм, внутрішнє притаманний відносинам між суспільством і державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Політичні партії не тільки виражають інтереси певних соціальних груп, але й активно формують ці інтереси. Недосконалість політичних партій обертається слабкою дієздатністю держави, її дезорієнтацією, так як втрачається зворотний зв'язок та контроль над політичними процесами.

Партії беруть безпосередню участь у творенні державної політики через здійснення своїх програм та у державному управлінні - через формування владних структур. Їх вплив на державну діяльність відрізняється мірою залученості, яка залежить від форми правління і типу виборчої системи. Форма правління - президентська, змішана чи парламентська - визначає місце та роль парламентських фракцій при створенні уряду та впливає на взаємозв'язки гілок влади в державі. Тип виборчої системи визначає ступінь залученості громадян до демократичних процесів у державі та роль партій в організації роботи законодавчого органу.

Вплив політичних партій на творення та здійснення державної політики - це не тільки важлива теоретична, а й практична проблема, оскільки вона пов'язана з розподілом повноважень між гілками влади, з питаннями оптимізації державно-владних відносин, ефективного творення та результативного здійснення державної політики. Це проблема відповідальності як колективної, так і персональної за проголошення та здійснення стратегії і тактики державного управління.

Філософське осмислення ролі політичних партій у державному управлінні подано ще у працях Аристотеля, Цицерона, Платона та Сократа. Деякі філософи класичної школи, А. де Токвіль та Дж.Мілль оцінювали діяльність партій негативно. Натомість, Ф.Бекон і Е.Берк, навпаки - позитивно. Роль держави як арбітра між конкуруючими партійними угрупуваннями обгрунтував Т.Гоббс. Д.Юм бачив у партіях важливий інститут державного правління, який обмежує монархію. Т.Джеферсон, Дж.Адамс, А.Гамільтон, Д.Медісон обгрунтували закономірності поділу американського суспільства на конкуруючі соціально-політичні угрупування [16, с. 205].

Засновниками класичної теорії політичних партій вважаються М.Острогорський, Р.Міхельс, М. Вебер. Олігархічні тенденції партії, досліджувані Р.Міхельсом [6] та типологія, запропонована М. Вебером, на багато років вперед задали напрям дискусій у цій галузі [14, с. 25-27].

У контексті досліджуваної нами проблеми становлять інтерес праці сучасних вітчизняних науковців Вегеша М.М., Остапця Ю.О., Бондара В.Л., Буркало В.В., Зана М.П. [1], Розенфельда Ю.М., Герасіна Л.М., Осипова Н.П., Панова М.І., Сахань О.М., Ставицької О.В. [19], Шведа Ю.Р. [10, 11, 12], Юрія М.Ф. [13] та інших авторів.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є теоретико-методологічне обґрунтування політичних партій у процесі творення та здійснення державної політики на історичному етапі їх становлення, практична верифікація отриманих результатів.

Для висвітлення окресленої мети необхідно вирішити низку завдань, зокрема: політичний партія державний історичний

- виявити на основі історіографічного аналізу наукових джерел еволюцію основних напрямів дослідження політичних партій;

- описати теоретико методологічні визначення поняття політичних партій;

- навести основні критерії, які лежать в основі визначення політичної партії;

- розкрити й обґрунтувати місце та роль інституту політичних партій у процесі творення і реалізації державної політики.

Об'єктом дослідження є теоретико-методологічні засади творення та здійснення державної політики в умовах демократичних перетворень.

Предмет дослідження - суб'єктність політичних партій у формуванні та здійсненні державної політики.

Методи дослідження. У роботі використано низку наукових методів дослідження. Це зокрема, діалектичний метод, історичний, порівняльно-історичний, метод аналізу соціальних циклів розвитку та структурно-логічне моделювання системи чинників, які визначають ефективність взаємодії політичних партій та інститутів державного управління.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи - 33 сторінок.

Розділ І. Теоретико методологічні визначення поняття політичних партій

На перший погляд поняття політичної партії є надзвичайно простим. Коли ми говоримо “політична партія” - то загалом всі добре розуміють, про яке суспільне явище йдеться. Так само вчені дають визначення політичним партіям, виходячи із засадничих основ даного поняття. Не викликає дане поняття стільки непорозумінь і дискусій, як деякі інші поняття політичної науки - скажімо, як поняття політичної системи, державного устрою чи інші. Ця зрозумілість суті поняття політичної партії загалом полегшує можливість її визначення. Однак при більш детальному розгляді даного поняття з'ясовується, що за простою і зрозумілою на перший погляд дефініцією насправді криється чимало знаків запитання і суперечностей [13, с. 76-89].

Деякі з них пов'язані із термінологією. Скажімо не у всіх власних назвах партій ми можемо знайти саме слово партія” (як, наприклад, Французька комуністична партія чи Консервативна партія Великобританії). Часто тут застосовуються дещо інші терміни, такі як “союз” (Союз демократичних сил), “рух” (Народний Рух України), “об'єднання” (Об'єднання в підтримку Республіки), “конгрес” (Індійський Національний Конгрес) і інші. Зустрічаються також партії, які у своїх назвах не мають жодних цих термінів, наприклад такі як “Великий Ізраїль”, “Вперед Італія!”. Ці назви часто повинні слугувати визначеним політичним та програмним цілям, а часами мають на меті скрити партійний характер даної організації. Такі поняття як “об'єднання”, “рух”, “конгрес” претендують на загальнонародний, надпартійний характер даного угрупування. Однак, даючи характеристику зазначеним об'єднанням як певному соціальному феномену, ми не повинні звертати уваги на їх власну назву і навіть на їх програмну декларацію. Зараховуючи те чи інше конкретне угрупування до політичних партій, слід виходити з певних об'єктивних рис даної організації, які слугують нам базовими критеріями визначення поняття партії.

Пошук критеріїв, які визначають суть поняття політична партія слід розпочати з симпатичного розуміння слова “партія”. Слово це є досить поширеним і його можна відшукати в працях багатьох поважних авторів. В суті даного слова криється цілком конкретний політико-ідеологічний зміст, тому ним не можна легковажити.

Етимологічно слово “партія” походить від латинського іменника -pars- що означає частину більшого або дієслова -partire- що означає ділити. Вже в давнину вживалося воно для визначення певного політичного угрупування. В такому значенні зустрічаємо його в працях Ціцерона, Платона чи Сократа, де говорилося про fakcji чи partii на противагу терміну amicitia. Під останньою розумілась спілка приятелів, шляхетне об'єднання, fakcia чи partiа була ж нешляхетним об`єднанням або об'єднанням навколо якогось роду [19, с. 34-45].

В римських джерелах знаходимо і розуміння поняття “партія,” як об'єднання політиків навколо певного лідера (т.зв. партія Цезаря, Марія, Сулли), або об'єднання людей, що управляють державою (скажімо сенат) на відміну від решти людей. В Новий час даний термін приходить до європейського вжитку і спочатку означав окремий військовий підрозділ, групу військових.

Використання терміну “партія” має означати, що в даній групі представлена лише частина соціальної спільноти, яка бореться за владу. Є це спробою виділення даної групи людей від монолітної єдності - без огляду на те, що собою представляє ця цілість (парламент, правлячий клас чи цілий народ). Тому для партії в загальному вигляді характерна наявність двох наступних критеріїв 1) якісно відокремленої групи людей по відношенню до інших членів суспільства чи суспільства в цілому, 2) внутрішній взаємозв'язок, партнерство, наявність об'єднуючого начала.

Порівняно із поняттям “партія” поняття “політична партія” містить вже нову якість, яка полягає в тому, що мова йде про об'єднання людей на певній ідейній основі на відповідних політичних принципах. Політична партія переслідує політичні цілі і використовує для цього політичні засоби. Основним завданням політичної партії, яка об'єднує людей навколо спільних ідейно-політичних принципів, є завоювання та використання політичної влади.

Н.Макіавеллі, Г.Моска, В.Парето, М.Вебер, А.Шумпетер, Дж.Бернхам виводять походження партії із поняття “політика”, “політична”. Інші ж автори - Д.Юм, І-К.Блунчлі, А.Зігфрід, Р.Міхельс, М.Дюверже вважають, що пояснення терміну слід шукати в загальному принципі “партійності”, “партійне об'єднання” [12, с. 3-10].

У зв'язку із цим проблема походження поняття "партія" є достатньо дискусійною. Звичайно, що такий вузьколінгвістичний підхід є далеко недостатнім для вичерпного визначення такого складного феномену яким є політичні партії. Однак такий “ноуменологічний“ підхід до визначення поняття “партія” має місце в сучасній партійній теорії. Знаходимо його, зокрема, у працях А.Ренні, С.Ньюмена, Дж.Сарторі [11, с. 7-12]. Лінгвістичне пояснення даного терміну як частини цілого приводить ряд авторів до сприйняття поняття “партії” лише в констексті існування багатопартійності, багатопартійної (як мінімум двопартійної) політичної системи, що загалом не відповідає сучасному їх розумінню. З цієї точки зору єдина партія (монопартія) є такою ж партією як партії, що існують в рамках багатопартійності. Може між ними бути різниця в їх організаційній будові, цілях, функціях і іншому, однак всі вони належать до того самого роду соціальних організацій поскільки для всіх них є спільними інші підставові характеристики, що визначають політичну партію. Звичайно, монопартії відрізняються від плюралістичних партій, але дана конкретно-історична специфіка монопартій не знімає з них загальних ознак політичної партії [2, с. 22-31].

Дослідження політичних партій, які відіграють важливу роль в державно-політичній системі сучасних держав, є однією із найактуальніших проблем цілого ряду сучасних суспільних наук - філософії, державознавства, політології, соціології та суспільствознавства. І важко точно визначити котра із них відіграє домінуючу роль у визначенні партій. При визначенні поняття партії представляється можливим і доцільним виділення наступних науково-методологічних напрямів, з точки зору котрих може інтерпретуватися поняття партія в різних сферах сучасних гуманітарних наук.

По-перше, у філософсько-етичному розумінні встановлюється так зване “органічне” поняття партії як природньої форми об'єднання людей, яке відбувається на основі певних принципів і спрямоване на реалізацію певних цілей.

По-друге, в соціально-історичному аспекті партії можна розглядати як певний цілком стійкий структурний елемент соціальної системи, як колективну форму організації і інституалізації соціально-класової активності, як фактор формування і вираження громадської думки і ідеологічних установок різних соціальних груп. Для цього використовуються категорії науки про суспільство чи співставлення феномену партії з державою, що приводить до того, що практично зі сфери розгляду виключається державно-правові елементи політичних партій.

По-третє, в політологічному, державознавчому значенні поняття партія представляється як елемент державно-політичної системи, тісно зв'язаної із державними та правовими інститутами.

Поняття партії може досліджуватися також і з точки зору “правового” визначення даного політичного інституту. Відповідно слід розмежовувати загальне державно-правове значення поняття партія і конкретне правове визначення поняття партії в законодавстві - перше набуває змісту в результаті розгляду партії в контексті її взаємодії зі всією системою державних, суспільно-політичних і правових інститутів, друге - представляє собою безпосереднє оформлення статусу партій в законі, форму конкретного нормативного відображення політичної партії як певного соціального явища в праві.

Проблема визначення поняття партії набуває додаткового значення з точки зору з'ясування і вирішення тих методологічних проблем, які пов'язані із неоднозначністю трактувань, що використовуються в “класичній” та сучасній політичній науці.

Як всяка політико-правова категорія поняття “партія” змістовно зумовлене об'єктивними закономірностями процесу історичного розвитку. Сама назва “партія”, яка характеризує відокремлену політичну групу суспільства, з'явилася досить давно, в той час, як сама політична партія, в сучасному її розумінні, виникає лише в середині XIX ст. Ця розбіжність між назвою та суттю політичної партії створює ряд труднощів при спробі визначення історичної еволюції партій [7, с. 115-119].

В світовій літературі прийнято оперувати назвою “партія” для визначення політичних груп, прототипів майбутніх політичних партій з XVIII і XIX ст. незважаючи на те, що не були вони партіями в сучасному розумінні даного поняття. На сучасному етапі політичні партії визнаються як інтегрований, складовий елемент конституційного ладу, їх діяльність в більшості випадків врегульована в конституційно-правовому порядку. Все це, безперечно, не можна віднести ні до більш ранніх політичних об'єднань - “протопартій” (відмінність від партій по вертикалі), ні до сучасних, але менш вагомих форм колективної політичної діяльності - “псевдопартій” (угрупуванням виборців, політичним комітетам сприяння групам тиску - відмінність від політичних партій по горизонталі). Отже структура та рамки парадигми партій особливості сутнісної трактовки цього поняття значно залежать від історичних основ та обставин його фіксації.

Поняття політичної партії в політичних концепціях пройшло певну історичну еволюцію в контексті суспільно-політичного розвитку, еволюції державності та демократії. З іншої сторони, еволюція визначалася певним розвитком самої політичної науки і, зокрема, станом вивчення партій.

Визначення поняття партій крім чисто теоретичної сторони має і практичний характер. Адже від наявності в тієї чи іншої організації ознак “партії” визначається її відповідний правовий статус, її права та обов'язки в політичній та громадській сферах, особливе функціональне становище в державному механізмі і ряд інших практичних моментів, які відрізняють політичні партії від виборчих союзів, груп тиску, громадських організацій.

Аналітичні труднощі визначення суті поняття “партія” зумовлені специфікою та різноманітністю підходів, які при цьому застосовуються.. В даний час існують різні підходи до визначення поняття партія, серед котрих варто виділити кілька основних.

По-перше, абстрактно-інтуїтивні формулювання на зразок: “партія - це держава в державі”, “посередник” між державою та суспільством, “міст від мас до вождя” і т.п. Прихильники такого підходу стверджують, що точне визначення поняття “партія” можливе лише в крайньо абстрактному і узагальненому вигляді. Насправді дані визначення-лозунги носять політико-прагматичний характер, а в теоретичному плані вони швидше заважають ніж сприяють визначенню суті даного поняття.

По-друге, в рамках державно-політичної теорії були розроблені більш чіткі, загальні визначення за допомогою котрих робились спроби в єдиній формі виділити та врахувати специфічний характер політичних партій як явищ соціального, політичного та державного життя, особливостей їх ролі в державі, функцій, організаційної форми. Цей напрямок, який є сьогодні достатньо розвинутим має давню історичну традицію і представлений такими авторами як Г. Еллінек, Г. Тріпель. М. Вебер, Г. Кельзен, Ф. Гогель, Ж. Бюрдо, З. Нойманн, Л. Епстейн та інші.

К.фон Байме визначає партію як “групу громадян-однодумців, які діють спільно для досягнення спільних політичних цілей”. Н.А. МакДоналд зазначає, що “партія це група людей, об'єднана навколо певного інтересу, який вони стараються реалізувати і значення якого узагальнюється в певних ідеях”. Е.Берк визначає партію як групу людей, які об'єднані спільним служінням народу [3, с. 207].

Французький політолог Ф.Гогель вважає, що партія це “угрупування людей, об'єднаних для участі в політичному житті які мають на меті завоювати повністю чи частково державну владу. Щоб в такий спосіб забезпечити панівне становище ідеям та інтересам членів угрупування”. Інший відомий представник французької політичної науки Ж.Бюрдо під партією розуміє “всяке угрупування людей, які сповідують однакові політичні погляди і докладають всі зусилля, щоби зробити їх панівними в даному суспільстві, одночасно об'єднуючи якомога більшу кількість громадян і намагається захопити владу чи, хоча б впливати на її рішення”. О.Ренней і У.Кенделл вважають партіями “автономні групи, які висувають кандидатів і ведуть виборчу кампанію з надією на встановлення у майбутньому контролю над складом і політикою уряду”. Подібне визначення політичним партіям дається американським вченим Е.Даунсом який вважає, що партія це “коаліція людей, яка бажає законними способами здійснювати контроль за апаратом влади”. При цьому під “коаліцією” він розуміє групу людей, які мають певні спільні цілі, а під “апаратом влади” - фізичні, нормативні і інституційні засоби, якими володіє уряд для здійснення своєї специфічної функції - поділу суспільних ресурсів, під “легальними способами” розуміються проведені належним чином вибори. Широке поширення в науковій літературі здобуло визначення партії німецького соціолога М.Вебера. Під партією він розуміє “добровільне об'єднання громадян, метою котрих є здобуття влади в рамках організації, а активних членів - реалізація матеріальної чи особистої користі, або і одного і другого”.

М.Дюверже визначає партію “як об'єднання з певною внутрішньою будовою”.

Нарешті, третій підхід до визначення дефініції політичної партії заключається у спробах дати визначення партії не через виділення її визначального критерію, а через встановлення цілої системи критеріїв, ознак, сукупність котрих і визначає суть даного поняття. В даний час саме такий підхід вважається найбільш конструктивним. Даний підхід об'єднує наступних представників партійної теорії - Ж. Ла Паломбару, М.Вейнера, Ф.Сорауфа, М.Дюверже, В.Хенке, К.Хессе, К-Ф.Зайферта, Ж. Шарло, Ф.Борелля та інших. При чому в рамках даного напрямку можна також запропонувати додаткову типологію визначень партій.

Ж.Бюрдо вважає недостатнім загальне визначення політичних партій і пропонує каталог характеристик без яких, на його думку, неможливе повне і правомірне визначення поняття партії. До них він відносить наступні - розвинену організаційну структуру, яка охоплює все суспільство по горизонталі та вертикалі, інформаційну та організаційно-пропагандистську діяльність, виховну функцію реалізація котрої робить партію основним “інкубатором” політичного персоналу [10, с. 88-111].

Розділ ІІ. Основні критерії, які лежать в основі визначення політичної партії

У 1966р. Американські науковці Ж. Ла Паломбара та М. Вайнер у праці "Політичні партії і політичний розвиток" наводять чотири основних критерії, які лежать в основі визначення політичної партії [1, с. 203]:

1) тривалість діяльності партійної організації. Партія -- це структурно оформлена організація, яка засновується не на кілька років, а повинна пережити своїх засновників;

2) наявність стійких місцевих організацій, що підтримують зв'язки з центральним керівництвом. Наявність зв'язків з осередками на місцях відрізняє партію від парламентської групи, що існує тільки на національному рівні;

3) спрямованість керівників центральних і місцевих організацій на боротьбу за владу, а не лише намагання впливати на неї. Цей критерій дозволяє встановити різницю між політичними партіями і різними суспільно-політичними організаціями;

4) прагнення здобути підтримку народу через вибори чи якимось іншим способом. Це відрізняє партії від груп тиску, що, звичайно, не беруть участі у виборах: вони лише впливають на партії, уряд, громадську думку.

Перший критерій - тривалість існування організації. Партія повинна пережити своїх засновників, що відрізняє її від клік, клієнтел, камарилій, які зникають разом зі своїми патронами. В тому випадку коли партія організовується навколо фігури харизматичного лідера їй ще доведеться довести можливість свого існування без нього (наприклад голлістська партія у Франції).

Другий критерій - характер організаційної структури, яка повинна включати в себе як керівну ланку загальнонаціонального масштабу так і регіональні, місцеві, локальні партійні організації. Наявність розгалуженої партійної організації, яка охоплює також і місцевий рівень, існування стійких і міцних систематичних зв'язків між загальнонаціональним центром і локальними партійними організаціями відрізняє політичну партію від парламентської фракції. Існує думка, шо партії - це організації, які об'єднують людей разом в більш-менш формалізовану структуру. Політичні партії повинні бути конкуруючими організаціями здатними в рамках політичного ринку впливати на розподіл політичних цінностей. Тому підставою їх метою, (зрештою характерною для існування всякого роду організацій), є їх організаційне існування в рамках оточення, що динамічно змінюється. Американські політичні партії звичайно відрізняються своєю вільною організацією, а в європейських країнах партії із формальним членством, розвиненою організаційною структурою.

Третій критерій заключається в чітко вираженому, свідомому прагненні керівництва організації, як на центральному рівні так і на місцях, до завоювання і здійснення влади (самостійно чи в коаліції). Прагнення до безпосереднього здійснення політичної влади - це риса, яка відрізняє політичні партії від груп тиску, союзів підприємців, груп інтересів, які намагаються досягти лише впливу на владу. В багатьох державах існує багато різноманітних груп інтересів, які займаються лоббізмом, впливом на прийняття урядом вигідних для них рішень. Групи інтересу відрізняються від політичних партій тим, що вони лише впливають на політику, в той час як політичні партії її визначають через механізми участі у владі.

Четвертий критерій відображає прагнення забезпечити собі масову підтримку на виборах як зі сторони членів партії так і зі сторони електорату. Пошук масової опори, особливо шляхом участі у виборах відрізняє політичні партії від політичних клубів, які не приймають участі у виборах, а є своєрідними “ідейними лабораторіями”, які здійснюють вплив на владу та громадськість головним чином шляхом формування відповідних політико-філософських і ідеологічних установок. Визначення політичних партій на основі так званих “виборчих дефініцій” є на сьогоднішній день найчастіше вживаним визначенням. Дж.Сарторі стверджує, що “партія це така політична група, котра присутня у виборчому процесі і є здатною висунути через вибори кандидатів на публічні посади” [9, с. 5-8]. На думку К.Янда партія - це організація “котра прагне до здобуття політичних становищ своїми легітимними репрезентантами”. Дж.Лане та С.Ерсон визнають політичними партіями тільки ті організації, котрі представлені у виборчих статистиках. Таким чином, політична партія є добровільна організація, яка дає вираз прагненню її членів до здобуття та утримання державної влади шляхом безпосередньої участі у виборах кандидатів, які обіймають становища в законодавчих інститутах або в інститутах виконавчої влади. Поняття політичної партії все більше схиляється до поняття “виборчої партії”, що підкреслює значення цієї сфери в діяльності партії. Однак не можна зводити визначення партії лише до виборчої демократії та виборчої активності. Зокрема, так звані революційні партії організовані в такий спосіб, що стараються отримати контроль над владою не через механізм виборів, а шляхом застосування сили. Тоталітарні партії, скажімо нацисти 30-х років, також творять машину недемократичної держави.

Резюмуючи вищенаведені критерії, можна дати стисле визначення політичної партії як стійкої політичної організації, яка прагне здобути підтримку значних соціальних груп і ставить мету здобуття та утримання державної влади, реалізуючи Інтереси своїх членів і симпатинів.

Відомий американський теоретик Ф.Сорауф розглядає політичні партії як структури, що складаються з трьох елементів: 1) сама організація, що об'єднує людей для спільної, узгодженої діяльності в досягненні певних цілей. Як всякий інститут партійна організація має своє власне внутрішнє життя - рекрутування нових членів, висунення кандидатур на державні посади, “поділ праці” всередині партії, 2) “державна партія”, тобто члени партії, які організовані в рамках законодавчих, виконавчих і представницьких органах влади, які є фактично продовженням партії в цих органах, 3) “електоральна партія” - включає в себе всіх тих, хто надає партії ту чи іншу підтримку, є її симпатиками, активістами, виборцями. Конкретним співвідношенням цих трьох елементів партії Ф.Сорауф пояснює труднощі як функціонування так і визначення політичних партій. Одночасно він визначає ряд характерних ознак партій, які відрізняють їх від інших політичних організацій. До їх числа відносяться наступні - ступінь активності партій в період виборчих кампаній, розгалужена організаційна структура і наявність в них значної опори в особі членів та симпатиків партії, переважна орієнтація на використання політичних засобів для досягнення своїх цілей, значна стабільність і тривалість існування організації, послідовність у використанні лозунгів, символів, засобів “політичного маркетингу” [10, с. 34-41].

Один з відомих американських політологів Д. Ептер, використовуючи системний підхід, характеризує політичні партії як складові елементи політичної системи, підсистему, що організовує діяльність уряду. При цьому основною ознакою політичних партій він вважає формування громадської думки, розробку політичного курсу який стає рушійним мотивом діяльності уряду і забезпечує розумний баланс між громадською думкою та державною владою. Інша важлива його характеристика заключається в тому, що форма політичної партії залежить від ряду соціально-політичних характеристик суспільства, від існуючих в суспільстві соціальних розколів.

Традиційні положення щодо характеристики і формування політичних партій були піддані нищівній критиці Мішелем Оферле у його роботі, яка з'явилася у серії “Цікаво знати” і називається “Політичні партії” (1988р.). Автор вважає, що ці визначення розглядають як відоме те, що ще вимагає пояснення. На його думку, “позначка політична партія” -- це лише можливий варіант більш широкого поняття, яке він називає “політичне підприємство” і яке полягає в “обміні політичних цінностей” на “активну чи пасивну підтримку”.

Визначаючи суть поняття партія, слід зауважити той факт, що ряд авторів вважають неможливим виділення якихось загальних критеріїв для їх характеристики в різних суспільних умовах. Поняття партії, на їх погляд, обов'язково передбачає врахування конкретної ситуації в конкретному суспільстві [4, с. 19].

Говорячи про теорію політичних партій не можна обійти своєю увагою і марксистського підходу до цієї проблеми. В його основі лежить класовий підхід. Аналізуючи партії в якості політичних організацій класів, марксистсько-ленінська теорія пов'язує їх виникнення і діяльність з поділом суспільства на антагоністичні класи і соціальні групи. Вже в “Маніфесті Комуністичної партії” основоположники марксизму відзначали, що історія всіх суспільств є історією боротьби класів і що всяка класова боротьба є боротьбою політичною і цим зумовлювалась важливість організації пролетаріату у власну політичну партію. Акцентуючи на класовому характері політичних партій, їх тісному зв'язку з інтересами класів та соціальних груп, В.І.Ленін підкреслював, що “класами керують звичайно і в більшості випадків, по крайній мірі в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії”.

Політичні партії, представляючи найбільш активну і організовану частину класу чи соціальної групи, виражають їх інтереси, керують ними в класовій боротьбі, скеровують їх зусилля на досягнення політичних цілей. Як носій класових інтересів партія є відносно стійким суспільно-політичним утворенням, яке володіє рядом специфічних, субстанційних ознак. Вона також виражає відповідні довгострокові, суттєві зв'язки і відносини в суспільстві та державі.

Основною ознакою політичної партії, з точки зору марксизму, є її класова природа і соціально-економічна обумовленість даного феномену. Саме ця ознака є вирішальною для характеристики політичних партій, а всі інші ознаки є похідними. В.І.Ленін з цього приводу особливо наголошував, що “марксистська критика партій полягає власне в конкретному аналізі тієї чи іншої класової основи різних буржуазних партій”.

Таким чином, очевидно що сучасна партійна теорія не володіє єдиною загальновизнаною методикою визначення предмету свого дослідження. Дослідники цього складного суспільного феномену пропонують цілий набір самих різноманітних, часто суперечливих підходів до визначення суті, особливостей і призначення політичних партій. Загалом всі ці підходи можна виділити у дві великі групи, які дотримуються вузького чи широкого визначення політичних партій [3, с. 423-433].

Розділ ІІІ. Партійні системи у країнах європейського союзу

Сьогодні багато країн, що перебувають в стадії перехідного періоду, зокрема на пострадянському просторі, переживають непростий етап сходження до демократії. Більшість експертів справедливо пов'язує розвиток суспільства з формуванням його партійної системи та реформуванням державного управління. У часи трансформаційних перетворень, які переживає Україна зараз, і у зв'язку з дискусією навколо питання про напрями подальшої розбудови партійної системи, доцільно було б звернутися до досвіду створення схеми взаємодій між гілками влади та зміцнення парламентаризму в інших державах, зокрема країнах Європейського Cоюзу. Тим більше, у недалекому минулому такі держави як Іспанія, Італія, Франція, Португалія, Польща, колишня Німецька Демократична Республіка та Болгарія самі переживали нелегкі роки подолання тоталітарного або авторитарного минулого. Серед названих вище країн Франція та Польща мають схожу з Україною політичну систему. Розділення повноважень між гілками влади у цих країнах майже аналогічне з українським варіантом. Як і Україна це напівпрезидентські республіки. Отже, вивчення партійних систем у цих країнах має додаткову актуальність [11].

Типологія партійних систем. У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формування визначається певними чинниками. Здебільшого вони є відображенням соціальної структури суспільства. Американський політолог Л. Етстайн виділяє багатопартійну систему з однією пануючою партією, модифіковану однопартійну систему, систему «два плюс одна партія», крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією пануючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у США, то партійна система «два плюс одна партія» існує у Великої Британії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.

Італійський політолог Дж. Сарторі відокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі: 1) однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того); 2) з партією, що здійснює гегемонію (Мексика); 3) з домінуючою партією (Японія, Індія); 4) двопартійні (США, Великобританія, Канада); 5) поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН); 6) крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія); 7) автомізовані (Малайзія) [24, с.241-246].

Однопартійна система властива авторитарним, і, особливо, тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Їй притаманне конституційне закріплення керівної ролі однієї політичної сили, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій. Партійна система з партією-гегемоном характеризується пасивним становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах та одноосібне формує уряд.

Двопартійна система характеризується домінуванням двох потужних партій, одна із яких перебуває при владі, а інша - в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великої Британії [25, с. 111-115].

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п'яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю виборених мандатів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій боротьбу за владу ведуть шість та більше партій. При наявності великої кількості невеликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборчої кампанії.

Автомізована партійна система характеризується наявністю багатьох маловпливових і не чисельних партій. Така система діє, переважно, в перехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона має тенденцію до перетворення у більш консолідовану і впливову систему поміркованого плюралізму [19, с. 67].

Партії у системi державної влади країн Європейського Союзу. У Німеччині існує кілька десятків різних партій. Однак найпотужнішими є дві політичні сили - християнські демократи та соціал-демократи. Це підтверджується як їх чисельністю, що сягає нині відповідно понад 600 і 750 тис. членів, так і досить широкою підтримкою виборців. Безпосереднім правом політичних партій Німеччини, що перемогли на виборах, є участь у формуванні уряду. Аналіз показує, що перш за все це право стосується партій центристської орієнтації, які прагнуть до проведення зваженої політики з урахуванням інтересів більшості населення ФРН і на основі широкого суспільного консенсусу. Але теоретично, згідно з конституційними положеннями, право брати участь у формуванні уряду мають усі партії, що пройшли до бундестагу та земельних парламентів, що мають свій, дещо скромніший, електорат [12, с. 278].

Аналізуючи практику діяльності бундестагу, зазначимо, що вона для країн молодої демократії вельми повчальна. Особливо з огляду потреб структурування й політичної визначеності парламенту країни. У ФРН депутати різних партій об'єднуються в окремі фракції, розподіляються по відповідних парламентських комісіях та профільних комітетах і парламентських групах. Наголосимо, що структурні підрозділи, місця і посади у профільних комітетах, парламентських групах чітко розподіляються відповідно до мандатів, отриманих на федеральних виборах.

Однак задля об'єктивності слід визнати: класичний поділ влади у ФРН дещо стерся. Адже фракції правлячих партій не без підстав вважаються допоміжним ресурсом правлячих кіл. Тим самим їхні функції контролю в політичній практиці проявляються все менше, якщо взагалі знаходять свій реальний прояв. Проте сильні опозиційні фракції створюють необхідний баланс. Ще одним чинником, який ускладнює дієвість парламентського контролю за діяльністю уряду, є зростаюча залежність парламентарів від бюрократії.

Пленум німецького бундестагу досить часто називають «форумом нації», на якому публічно дискутуються політичні підходи різних партій щодо тієї чи іншої проблеми суспільного розвитку. Варто особливо наголосити, що політична культура, високий професіоналізм більшості депутатів бундестагу уможливлюють плідну конструктивну законотворчу діяльність німецького парламенту. Скажімо, бундестаг приймає в останній період часу понад 140 законів щорічно.

У ФРН існує чітке визначення ролі та компетенцій федерального уряду. Суспільно-політичний устрій Федеративної Республіки Німеччини є типовим для представницької демократії, парламентської республіки. У ній існує не лише розподіл повноважень поміж трьома гілками влади, але й відчутно потужний вплив і провідне становище так званої «канцлерської демократії», урядової партійної коаліції.

Суттєві відмінності і чіткі виміри у ФРН, порівняно з іншими європейськими країнами, має система формування коаліційного уряду. Партія, яка перемагає на федеральних виборах, ініціює створення коаліційного уряду з політичним партнером, що сповідує споріднені, чи досить близькі засадничі принципи і підходи до вирішення актуальних питань соціально-економічного розвитку. Утворенню такого уряду передує розробка і підписання коаліційної угоди двох (або й більше) партій.

Члени уряду колективно й індивідуально несуть політичну відповідальність перед бундестагом. Але суттєвим є те положення, що канцлер і загалом уряд спираються на парламентську більшість. Тому уряд завжди має можливість провести своє рішення, наполягти на власному підході. Виходячи з цього, нескладно спрогнозувати прийняття того чи іншого рішення німецьким парламентом iз питань та законопроектів, що ініціює уряд.

Заслуговує на увагу норма конструктивного вотуму недовіри голові уряду. Слід відзначити, що це положення щодо можливостей вирішення парламентом питання зміщення федерального канцлера вистраждане німецькою історією першої половини ХХ століття. Цей принцип означає, що вимога конструктивності у питанні недовіри канцлеру полягає в одночасній наявності підтримки більшістю депутатів бундестагу нового кандидата на цю посаду. Згідно з конституційними положеннями та вимогами, цей важливий принцип унормовує принципову складність повалення канцлера. Для досягнення цього новий претендент має спиратися на нову парламентську більшість. Інакше діючий федеральний канцлер залишиться на своїй посаді. Згідно з відповідною конституційною нормою, між пропозицією про висловлення недовіри і позачерговими виборами має пройти 48 годин, тобто дві доби. Саме за цей термін має визначитися чи переформуватися парламентська більшість. При відсутності такої підтримки нового претендента висловлена недовіра не має ніяких кадрових наслідків [26, с. 78-80].

Положення щодо конструктивного вотуму недовіри є вельми актуальним для вітчизняної практики, особливо з огляду на часті зміни урядів. Якби діяла відповідна норма у нашій країні, це мало б вельми позитивні наслідки. Так, постанова Верховної Ради України стосовно відставки глави і Кабінету Міністрів України вважалася б чинною лише за умови голосування й підтримки більшістю депутатів нового голови уряду, скажімо, не пізніше як протягом двох діб.

В Іспанії вся діяльність Кортесів - основної арени політичної боротьби партій - будується з урахуванням результатів виборів. Склад президії кожної з палат (Сенату і Конгресу) формується за принципом пропорційного представництва. Голова палати, як правило, представник партії, що перемогла. Інші партії беруть участь у роботі Кортесів через парламентські групи (партійні фракції). Існують наступні правила формування парламенту: 1) мінімальний склад фракції - 15 чоловік у Конгресі і 10 у Сенаті; 2) депутат може бути представником тільки однієї фракції; 3) позафракційні депутати складають змішану групу - mixta - причому вони входять до неї автоматично. Партійна дисципліна в Іспанії на дуже високому рівні. Депутати, незгодні з тактикою своєї фракції, можуть голосувати інакше. Але, якщо депутат не одноразово буде голосувати в супереч фракційній більшості, то це призведе до його виключення з лав партії [17, с. 69-75].

Як правило уряд в Іспанії формує одна партія. Кандидатом на посаду голови кабінету міністрів є лідер політичної сили, що перемогла на виборах. Його висування відбувається автоматично, якщо його партія отримала абсолютну більшість у парламенті. Відповідно до Конституції прем'єр направляє діяльність уряду і координує функції інших його членів. Власне кажучи, він формує політичну лінію виконавчої влади держави. Таким чином, правляча партія має прекрасні можливості для реального управління державою в інтересах соціальних груп і прошарків суспільства, що підтримали її. Протягом тривалого часу в Іспанії провідною є партія соціалдемократичного спрямування.

На відміну від Іспанії, у Португалії немає домінуючої партії, хоча провідну роль тут теж відіграють соціал-демократи (лівоцентристи). Різниця між цими країнами полягає у тому, що в Іспанії опозиційною є права партія, а в Португалії - лівий блок. В обох країнах праві відносно слабкі, особливо у Португалії. Це пов'язано з тривалим існуванням у цих державах авторитарних режимів фашистського типу. Незважаючи на традиційно сильні позиції католицької церкви і в Іспанії, і в Португалії відсутні впливові партії християнського спрямування. Слід зазначити, що обидві піренейські країни, як і Україна, належать до тих держав, чиї партійно-політичні системи до кінця не сформувалися. Процес створення нових партій тут все ще триває.

Дестабілізації політичної ситуації в Італії традиційно сприяє високий рівень партійної фрагментації політичного поля (наявність великої кількості політичних партій як у політикумі, так і у парламенті). У таких регіонах, як Сардинія, Сицилія та Балле д'Аоста існують «регіональні» партії. Однак, не зважаючи на постійні урядові хитання «вправо-вліво», до його складу завжди входили політики центристської орієнтації, які відігравали стабілізуючу роль.

В Італії існує дві найпотужніші партійні коаліції - «Дім свобод» (правоцентристи) та «Оливкове дерево» (лівоцентристи). Аналіз кількості італійських партій, що потрапили до парламенту за три останні електоральних цикли свідчить про поступову стабілізацію італійського політикуму шляхом зменшення партійної фрагментації. За останні роки в італійському парламенті було приблизно по шість партій. Середня кількість релевантних партій (партій, що формують коаліцію у парламенті) за той самий період - по три. Для італійської політичної традиції це невелика кількість.

Таким чином, можна констатувати, що Італія, завдяки реформуванню виборчої системи у напрямку змішаної системи та зміні політичної еліти, успішно подолала колишні деструктивні моменти. Виникли, як і планувалось реформаторами, дві великі партійні коаліції, які опинилися на різних ідеологічних «полюсах», що значно покращило урядову стабільність та працездатність.

Звернемо увагу на країни, які за своєю формою правління являють собою напівпрезидентські республіки. Так, у Франції, де тривалий час функціонує політична система схожа на сучасну українську, президент, як правило, представляє одну з двох найпотужніших політичних сил [8, с. 212-218]. Крім того, він є центральною фігурою виконавчої влади у взаємовідносинах з урядом. Він головує на засіданнях Ради Міністрів, підписує декрети і ордонанси, приймає участь у розгляді законопроектів кабміну. Саме він підбирає кандидатуру на посаду прем'єра і призначає його. Отже, повноваження президента у Франції доволі широкі. Це стабілізує партійну систему, додає їй рівноваги. Вплив президента на органи законодавчої влади посилює наявність у політичній системі країни такої інституції як Сенат - верхня палата парламенту. Цей орган формується трьохступінчатими виборами. Його члени обираються терміном на дев'ять років у колегіях кожного департаменту. Палата оновлюється на одну третину кожні три роки, що призводить до зменшення впливу виборного складу Сенату. Це не дозволяє сенаторам різко змінювати політичний курс та унеможливлює тривалу перевагу у палаті однієї з партій. За умови, якщо президент не має більшості у законодавчому органі, на передній план виходить прем'єр - лідер найпотужнішої фракції парламенту. Рівноваги політичній системі додає домінування в країні двох партій - соціалістів і голістів.

Існуюча в Польщі виборча система загалом сприяла консолідації політичних партій, але цей процес відбувався досить повільно і певною мірою хаотично. Коментуючи відомий вислів письменника Альберто Моравіа, що «сильний уряд керує державою, а сильна опозиція керує урядом», колишній прем'єр-міністр Л. Міллер зауважує, що у Польщі немає ні першого, ні другого. Станом на середину 2007 р. у Польщі виникло відразу два потужних опозиційних середовища - «Platforma obywatelska» і «Liga polskich rodzin». Загалом політична система з двома «опозиціями» та значним впливом дрібніших партій не виглядає стійкою. Формуванню сильного уряду і сильної опозиції перешкоджає фрагментарність політичної системи, яка підтримується двома головними чинниками: ментальністю пересічного виборця та надмірною вагою особистих амбіцій на рівні партійних еліт.

Головною особливістю партійної системи Болгарії є потужні позиції праворадикальних політичних сил в країні. На останніх парламентських виборах, які відбулися 2005 р., коаліція «Атака» отримала 8,93 % голосів виборців і відповідно 21 місце у парламенті. Значною підтримкою користуються інші партії подібного характеру такі як ВМРО. Але як і у всіх країнах ЄС найбільш потужними у Болгарії є партії центристського спрямування - правоцентристський національний рух «Сімеон Другий» і лівоцентристський блок «Коаліція за Болгарію». Злет правих політичних сил на останніх парламентських виборах пояснюється не стільки особливостями законодавчого регулювання діяльності партій і виборчого процесу, скільки специфікою національного і релігійного складу населення країни.

Значним впливом серед населення Болгарії користується «Рух за права і свободи», де домінує Турецька національна партія. Сьогодні представники цього блоку разом із рухом «Сімеон Другий» та лівоцентристською «Коаліцією за Болгарію» входять до уряду. Високий відсоток голосів, отриманих цією партією на останніх парламентських виборах пояснюється не лише значною кількістю турок і ромів-мусульман, які живуть на території краiни і є її громадянами, а й можливістю брати участь у виборчому процесі осіб, які залишили Болгарію наприкінці 80-х рр. ХХ ст. та емігрували до Туреччини. Справа в тім, що як у Болгарії так і у Туреччині закон дозволяє подвійне громадянство. Турки, що залишили Болгарію після падіння режиму Т. Живкова, зберегли громадянство Болгарії. Сьогодні вони мають право брати участь у виборах у цій країні.

У зв'язку з тим, що прохідний бар'єр для партій і блоків у Болгарії однаковий, потужні коаліції явно переважають у боротьбі за владу дрібні партії. Але бiполяризацiї партійної системи не відбувається. Серед семи політичних сил, представлених у парламенті, чотири - це блоки. В цілому існуюча у Болгарії партійно-політична система не тільки достатньо репрезентує виборців у органах влади, а й сприяє ефективній роботі державного механізму. Створений після виборів 2005 р. уряд працює і сьогодні .

Як висновок до цього розділу, можливо зазначити наступне. Засади успішного функціонування державно-політичної системи в країнах ЄС можуть слугувати гідним прикладом для багатьох країн молодої демократії, зокрема, для України. Українське суспільство в умовах антагоністичного плюралізму політичних сил не спроможне сформувати засади дієвого парламентаризму, сталого і демократичного розвитку.

На відміну від європейських країн, де біполяризація за шкалою «ліві» - «праві» веде до стабілізації політичної системи, в Україні, навпаки, біпартійний формат конкуренції відбувається за геополітичною ознакою, що призводе до зворотного ефекту.

Як свідчить практика західноєвропейських країн, посилення ефективності партійної системи України можна досягти за допомогою наступних механізмів: проведення конституційної реформи, зокрема впровадження бікамералізму; реформування пропорційної виборчої системи; створення інституційних умов для переходу від антагоністичного плюралізму геополітичного типу до поміркованого плюралізму за наявності 5-6 впливових парламентських гравців.

Висновки

Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. В різних політичних системах, що існували в історії, люди об'єднувались з метою захисту особистих інтересів і нав'язування своєї думки як панівної. Партія опосередковує відносини населення і держави. Вона є основою для нормального функціонування якісної системи управління і відіграють основну роль у підготовці та просуванні кадрів у державній політиці.

Політична партія - один з основних інститутів політичної системи. Вона є з'єднувальною ланкою між державою і суспільством. Політична партія - це добровільне об'єднання громадян, основною метою якого є здобуття, утримання та вплив на державну владу чи місцеве самоврядування відповідно до своєї програми розвитку.

Отже, політичні партії від інших суспільно-політичних організації і груп тиску відрізняється широкою політичною орієнтацією і наявністю загальної політичної програми.

Питання походження політичної партії та її ролі в політичному процесі є предметом довготривалої дискусії. Наприклад, Т. Гоббс вважав, що партія - це наслідок втілення природного для людини духу протиріччя, А. Товкіль стверджував, що вона є випадком політичних асоціацій, які формуються на основі вільного вибору людини, М. Вебер додержувався думки, що політичні партії є своєрідним механізмом просування лідерів до влади.

Слово “партія” має латинське походження ( від лат. pars (partis) - частина, група ) й означає частину більшої спільноти. Поняття “партія” використовувалося ще Аристотелем, однак політичні партії ведуть родовід з XVIII сторіччя. Першими прототипами сучасних партій вважаються британські “торі” (консерватори) та “віги” (ліберали). Поява партій була спричинена капіталізацією суспільства, коли народжена буржуазія щораз активніше заявляла свої претензії на владу. У XIX сторіччі, з виходом на політичну арену робітництва, у Західній Європі з'являються прототипи сучасних соціал-демократичних партій.