Размещено на http://www.allbest.ru

Дніпропетровський національний університет

ЗЕЛІНСЬКА Марина Ігорівна

УДК 35.075.31

ІНСТИТУТ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ: ЕТАПИ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Дніпропетровськ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

БРЕДІХИН Андрій Володимирович,

Донецький національний університет, доцент кафедри політології

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

ВАРЗАР Іван Михайлович,

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, професор кафедри політичних наук

доктор історичних наук, професор

КУДРЯЧЕНКО Андрій Іванович,

Національний інститут стратегічних досліджень, завідувач відділу «Стратегія розвитку громадянського суспільства та соціальних відносин»

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент С.В. СТАВЧЕНКО

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема трансформації політичної системи України протягом останніх років стала актуальною для суспільства в цілому, органів влади, політичних інститутів тощо. Необхідним стало удосконалення відносин між гілками влади (законодавчої, виконавчої і судової) у напрямі підвищення їх ефективності. Важливу роль у цих взаєминах відіграє Президент, як один з основних акторів у процесі перерозподілу повноважень. Проте цей перерозподіл, за ініціативою глави держави, відбувався з метою поширення саме президентських повноважень. Відсутність достатнього правового регулювання відносин між гілками влади, неспроможність політичних партій брати на себе відповідальність за наслідки управління в країні і та політико-правова традиція, яка вбачала в Президенті головну постать в процесі прийняття важливих державних рішень, сприяли тому, що цей процес мав великий вплив на політичне життя держави і визначав характер владних відносин.

Запровадження інституту президентства має велике значення для політико-правового розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної та правової держави, оскільки закріплення на законодавчому рівні посади Президента свідчить про врахування міжнародного досвіду функціонування демократичних інститутів, головне місце серед яких посідає президентура. президентський правління трансформація україна

Протягом усього періоду існування незалежної України форма владного механізму суттєво змінювалася та набувала нового змісту. Процес зміни інституту президентства в Україні триває і досі, пройшовши складні періоди становлення та реформування через прийняття Конституції та різних законодавчих актів. Це було пов'язано з багатьма факторами, зокрема із трансформацією політичної системи взагалі, чинного законодавства країни, необхідністю відповідати на кризові політичні ситуації, постійним перетягуванням повноважень між гілками влади.

Можна довго дискутувати про те, чи є проведення політичної реформи в 2004 році наслідком природних еволюційних процесів (відлік політичної реформи можна вести з 2000 року, коли був проведений Всеукраїнський референдум з приводу внесення змін до Конституції), чи це, можливо, був лише крок тодішнього Президента Л. Кучми до збільшення повноважень для себе, але ця подія безумовно вплинула на політичні процеси в державі і мала суттєві приводи для глибинного аналізу не лише запропонованих змін до Конституції, а й усіх наслідків змінювання обсягу повноважень виконавчої та законодавчої гілок влади.

Взагалі, дискусії щодо доцільності реформи в такому вигляді тривають і досі, різні політичні сили пропонують свої варіанти або скасування прийнятих змін, або оновлення конституційних засад діяльності Президента. Запровадження конституційної реформи не лише змінює функціональну змістовність інституту президентського правління, надаючи більшість повноважень в руки парламенту, а й звільняє уряд від цілковитої залежності від президентської волі. Цей процес має більш глибинні наслідки, які відгукнуться на відносинах між гілками влади, принципі функціонування основних політичних інститутів та виявлять, наскільки
спроможна Україна як держава діяти за демократичними правилами і відповідати європейським стандартам конституційного права.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційної роботи затверджено Вченою радою Донецького національного університету. Дисертаційне дослідження пов'язане з розробкою госпдоговірної теми (номер державної реєстрації 02 - 157 - 40) «Методологія аналізу комунікативних процесів в соціально-політичній сфері українського суспільства».

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є виявлення сутності та особливостей основних етапів трансформації інституту президентства в Україні.

Для досягнення мети автором поставлені такі завдання:

- проаналізувати моделі інституту президентського правління (президентську та напівпрезидентську) на прикладі країн світу;

- виявити та систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до аналізу інституту президентства;

- проаналізувати роль інституту президентства в політичній системі України, виокремити етапи функціонування президентури в контексті трансформаційних процесів в державі;

- окреслити змістовне наповнення конституційного статусу Президента України на різних етапах розвитку інституту президентства;

- окреслити обсяг повноважень Президента України після прийняття змін до Конституції України 8 грудня 2004 р., визначити позитивні та негативні сторони прийнятих змін, змоделювати їх подальший вплив на взаємодію гілок влади між собою;

- визначити основні можливі напрями трансформації президентури в Україні, спираючись на вітчизняний та зарубіжний досвід, окреслити оптимальні шляхи розвитку інституту президентства з урахуванням всіх важливих чинників (власної історії, досвіду інших держав, світових тенденцій розвитку політичних інститутів).

Об'єктом дослідження є інститут президентства в системі державно-політичних інститутів України.

Предмет дослідження - особливості трансформації президентури на різних етапах розвитку політичної системи незалежної України.

Методи дослідження. Основними методами наукового пізнання, які використовуються в рамках дослідження, є системний (президентура розглядається як окрема система, яка існує серед інших державних систем), структурно-функціональний (інститут президентства досліджується з урахуванням усіх його складників, які визначають його функціональність і взаємодіють між собою), порівняльний (для виявлення загально значущих рис в різних правових системах та їх інститутах), соціокультурний метод (функціонування президентури залежить від типу політичної культури в суспільстві, в якому цей інститут існує), конкретно-соціологічний (аналіз роботи інституту президентства через призму його ефективності у реальному житті), інституціональний та неоінституціональний методи наукового пізнання (дослідження роботи президентури як формального інституту та її існування в межах неформальних відносин між основними суб'єктами політики) та метод прогнозування (надання моделі подальшого розвитку
інституту президентства в Україні).

Наукова новизна отриманих результатів. Запропонована робота є одним з перших у вітчизняній політології комплексним дослідженням інституту президентства в контексті всіх змін у політичній системі України, які відбулися за роки незалежності в межах 1991-2007 років.

Наукова новизна дисертації полягає в наступному:

- запропоновано авторську класифікацію систем президентського правління, що розроблена на основі світового досвіду їх моделювання, яку екстрапольовано на українську дійсність;

- визначено шість етапів трансформації інституту президентства в Україні, кожен з яких характеризується подіями, які вплинули на особливості функціонування інституту президентства та його взаємодію з іншими гілками влади;

- вперше використано індексну методологію, розроблену західними та російськими дослідниками, для аналізу обсягу повноважень Президента України та їх застосування за текстом Конституції і на практиці у періоди дії Основного Закону 1996-2006 рр. та після того, як зміни до нього набули чинності у 2006 р.;

- обґрунтовано концепцію української президентури, котра, виходячи зі світового та власного досвіду державного будівництва, передбачає в якості ефективної моделі інституту президентства парламентсько-президентську модель, щодо якої надано рекомендації з удосконалення конституційних норм.

Наукова новизна результатів дослідження викладена у заключних положеннях дисертаційної роботи, в яких узагальнені основні теоретичні та науково-практичні висновки щодо проблем трансформації та функціонування інституту президентства в політичній системі суспільства взагалі та українського зокрема.

Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що сформульовані в дисертації положення, критичні зауваження, висновки можуть бути використані для стабілізації роботи інституту президентства в Україні через удосконалення конституційно-правового регулювання діяльності гілок влади; в законотворчій і науково-дослідній роботі, в організації роботи державних інститутів провідними фахівцями. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці лекцій і проведенні семінарських занять з курсів
“Основи політології”, “Історія держави і права”, “Політичні процеси в Україні”, “Політичні системи світу” тощо.

Особистий внесок здобувача. Основні теоретичні положення та розробки в межах дисертаційного дослідження, зокрема ті, які характеризують її наукову новизну і практичне значення результатів, одержано дисертантом особисто. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено 10 публікацій.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на практичних семінарах на засіданнях кафедри політології Донецького національного університету. Окремі положення досліджувальної проблеми висвітлювалися на таких науково-практичних конференціях: наукова конференція Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи за період 2003-2004 рр. (18 - 22 квітня 2005 р., м. Донецьк), XVI Міжнародна науково-практична конференція Донецького державного інституту штучного інтелекту (26 листопада 2004 р., м. Донецьк); 58 конференція молодих вчених “Каразінські читання” Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (21 квітня 2005 р., м. Харків); XVIІІ Міжнародна науково-практична конференція Донецького державного інституту штучного інтелекту (25 листопада 2005 р., м. Донецьк); наукова конференція Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи за період 2005-2006 рр. (24 - 25 квітня 2007р., м. Донецьк).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 6 статей, з яких 5 - в провідних наукових фахових виданнях з політичних наук, затверджених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій сягає 3,5 авт. арк.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 247 сторінок, з них основного тексту - 182 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження, аргументовано наукову новизну та практичне значення, представлено апробацію отриманих результатів.

В першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження інституту президентства» подається аналіз наукової літератури за проблематикою дисертації, викладення методологічних засад дослідження та розкриваються основні характеристики різних моделей інституту президентства.

Перший підрозділ «Стан наукової розробки теми» присвячений огляду наукових робіт за темою, в ньому наводяться основні напрями сучасних наукових досліджень окресленої проблеми.

Вивчення ролі і місця інституту президента відбувалося переважно, в рамках конституційно-правового підходу. Відомо, що будь-яка конституція базується на політико-правових ідеях та філософських концепціях минулого. Основи сучасного конституційного ладу - це концентрований вираз ідей цілого ряду найвідоміших філософів, юристів, істориків і державознавців з часів античності до наших днів. Дослідження у напрямі теорій розподілу влад та ідей правової держави представлені іменами видатних теоретиків світової політологічної думки Шарля Луї Монтеск'є, Жан Жака Руссо та Джона Лока. Дисертант підкреслює головну думку їх роздумів, що запобіжним засобом проти свавілля державної влади є її розподіл.

У XVIII столітті з початком формування демократичних країн Нового Світу було введене до наукового обігу саме поняття «президент». Оскільки президентура як державний інститут вперше з'явилася у США, то першими дослідженнями засад ефективності роботи Президента займалися американські політичні діячі: Т. Джефферсон, Д. Медісон та О. Гамільтон. Так, Джеймс Медісон у роботі “Федераліст” виклав основні принципи побудови демократичного суспільства та наполягав на тому, що державі необхідно мати “освіченого державного діяча”. Томас Джефферсон при створенні, без сумніву, найважливішого документа в історії США - Декларації незалежності користувався дослідженнями попередників, втілюючи у реальне життя принципи розподілу гілок влади, їх незалежність одна від одної, ефективної роботи державних інституцій для добробуту кожного громадянина.

Період теоретичного дослідження питань інституту президентства в 30-40 роки ХХ століття в США був бурхливим, адже відтепер президентура розглядалася як важлива ланка політичної системи. Варто відзначити, що і на сьогоднішній день більшість праць за цією проблематикою належить американським авторам, оскільки саме тут ефективно працює модель класичної президентської республіки. Саме «класичну» президентуру дослідники прагнуть порівнювати із формами в інших, як правило, недемократичних країнах, показуючи переваги американського досвіду. Серед дослідників цього напряму можна назвати Джованні Сарторі, Сеймура Мартіна Ліпсета, Гільєрмо О'Доннелла, М. Шугарта та Дж. Кері.

Дослідження інституту президентства в окремих країнах використовуються автором через те, що доскональне вивчення механізмів дії президентури в країнах дають змогу краще зрозуміти основні правила існування подібних інститутів та умови їх ефективної роботи. Проблематикою дослідження суперпрезидентських республік у країнах Латинської Америки займаються Хуан Дж. Лінц, Артуро Валенсуела, В. Кириченко та А. Бредіхин. У своїй оцінці президентського правління в країнах Латинської згадані автори не є оптимістами - через те, що президент в межах латиноамериканських систем має необмежені кадрові повноваження, відповідна посада є дуже жаданою, бо, отримавши її, можна стати “володарем” усієї держави. Дослідження країн Південної Африки у процесі переходу до демократії представлені роботами Дональда Л. Горовіца та Стівена Стедмана. Напівпрезидентську модель, зокрема Французьку Республіку, розглядає М. Боннар, інститут президентства в країнах СНД, зокрема в Російській Федерації, подано у роботах Л. Лук'янової, О. Зазнаєва та в аналітичній статті М. Кармазіної “Деякі особливості президентства на пострадянському просторі”.

У дослідженнях президентури безпосередньо в Україні конституційно-правовий напрям представлено роботами таких авторів: М. Малишка, Ю. Тодики, Н. Плахотнюк, а також дисертаційними дослідженнями В. Шатіла, С. Серьогіної. Усі ці роботи різною мірою узагальнюють характеристики інституту глави держави, наводять історичну довідку щодо етапів його становлення в Україні та досить детально аналізують положення Конституції та законів щодо статусу, порядку обрання на посаду та повноважень глави держави.

Роботу М. Кармазіної «Президентство: український варіант», на думку автора дисертації, не можна віднести виключно до правового напряму дослідження, адже в роботі поєднано політичний аналіз української президентури із розкриттям конституційних засад діяльності глави держави. Особливої ваги набуває врахування того факту, що за часів перебування на головній посаді в державі різних осіб суттєво змінювалося змістовне наповнення інституту президентства.

Дослідження в рамках політичних процесів та інститутів на різних етапах трансформації політичної системи України проводять Ф. Кирилюк, Д. Видрін, О. Токовенко, А. Матвієнко, Г. Щедрова, О. Валевський, А. Білоус, А. Кудряченко. Деякі автори торкаються важливої проблеми взаємодії інституту президентства з іншими державними інститутами та політичними партіями, це зокрема відображено в дослідженнях М. Примуша та Л. Кривенко.

Конституційна реформа 2004 р. викликала підвищений науковий інтерес до дослідження норм оновленої Конституції. Обговорювалися питання реформи, залучалися найкращі фахівці з конституційного права для створення чисельних проектів реформи, інформувалося населення щодо змісту потрібних змін. Дисертант виокремлює серед напрацювань за цією проблематикою роботи І. Коліушка та В. Тимощука, В. Шаповала, В. Речицького та Є. Захарова.

Таким чином, хоча дослідження президентури в Україні проводилися досить широко й багатьма авторами, у тому числі й зарубіжними, проте це робилося з помітним конституційно-правовим ухилом, частіше без використання політологічного аналізу. До того ж, в нових умовах, через прийняття змін до Конституції в 2004 р., коли змінився статус та повноваження головних державних інститутів, виникла необхідність у дослідженні комплексного характеру інституту президентства в Україні.

В основу дисертації автором покладено комплекс джерел, які розподіляються за походженням: 1 - нормативно-правові акти; 2 - доповіді, прес-конференції Президента України та його звернення до українського народу, звернення представників інших гілок влади; 3 - матеріали ЗМІ, які містять інтерв'ю з Президентом, найвищими посадовими особами держави, главами політичних партій та блоків, політологами, фахівцями з проблем інституту президентства. Обсяги, рівень доступності джерел з проблеми та їхня різноплановість забезпечують умови для проведення досліджень інституту президентства в Україні в 1991-2007 роках.

Другий підрозділ «Моделі інституту президентського правління в світі» розкриває зміст основних моделей правління в світі, адже, як відомо, в багатьох країнах і у різні часи, в тому числі і на території України, поряд з іншими інститутами існує інститут глави держави, який має різні форми та значення залежно від традицій, форм державної влади та інших обставин.

На думку автора, класична президентська форма правління представлена прикладом стабільного держуправління у США. Політична система є президентською тоді коли: а) глава держави (президент) обирається на основі загальних виборів; б) протягом встановленого терміну правління його не можна позбавити влади парламентським голосуванням; в) він дійсно призначає главу або інших керівників уряду. Більшість дослідників характеризують американську систему як систему стримувань і противаг, проте в дисертації автор зазначає, що унікальність класичного типу президентського правління полягає саме в тому, що ця система стримує і врівноважує владу за рахунок її чіткого поділу.

Першими у наслідуванні прикладу США у встановленні класичної президентури стали країни Латинської Америки. У дисертації зазначено, що правові традиції, політична практика і соціоекономічний розподіл суспільства в цих країнах стали перешкодою до вдалого встановлення такої готової зразкової моделі держуправління. Більшість латиноамериканських держав залишається дуже централізованими з політичної точки зору, що робить систему президентської влади, яка функціонує за принципом "переможець одержує все", джерелом необмежених повноважень в посадових призначеннях. Проте, якщо у глави держави немає підтримки парламентської більшості, він безсилий ввести в дію свою програму у відповідності із законодавством, а це призводить, на думку автора, до спокуси узурпувати владу та керувати країною, не звертаючи увагу на парламент.

На відміну від президентських республік, де президент - глава виконавчої влади, у напівпрезидентських дуже помітне прагнення вивести президента за межі традиційної концепції розподілу влад. Основними характеристиками напівпрезидентської системи правління, які автор наводить в дисертації, є: а) глава держави обирається на основі всенародних виборів, прямим чи непрямим голосуванням; б) він розділяє виконавчу владу з прем'єр-міністром таким чином, що це призводить до її двоїстої структури; в) президент не залежить від парламенту, однак він не уповноважений управляти сам чи безпосередньо, тому його воля повинна передаватися і здійснюватися через його уряд; г) структура розподіленої влади за такої форми правління допускає різноманітні види рівноваги, а також зміну переваги повноважень у межах виконавчої влади за суворого виконання умови, що існує “потенціал автономності” кожного елементу виконавчої влади. Фахівці з конституційного права вказують на відмінність у поняттях «президентсько-парламентська» та «парламентсько-президентська» республіка через різний обсяг кадрових повноважень президента або парламенту.

П'яту Республіку у Франції відносять до держав зі змішаною формою правління. Оскільки за такою формою правління повинна існувати структура з двома лідерами, то французька Конституція встановлює, що прем'єр-міністр керує діяльністю уряду. Щодо президента, то його повноваження «…мають нерегулярний характер …, не є повноваженнями щодо прийняття рішень». Проте, обсяг президентської влади не можна вважати обмеженим, бо при об'єднаній більшості президент явно переважає над прем'єр-міністром і конституцією. За такою системою для реального здійснення президентом своїх конституційних повноважень дуже важлива та ситуація, яка складається в парламенті. Політична система П'ятої Республіки основана на динамічному компромісі, ніби вміщеному між парламентським і президентським режимами, в ім'я загальнонаціональних інтересів.

У дисертації не залишився поза увагою факт заснування постів президента на території колишнього СРСР. Автор, на прикладі розвитку та функціонування президентури Російської Федерації, аналізує особливу модель розвитку державних інститутів в пострадянських країнах. Російській режим становить собою втілення теоретичного проекту М. Вебера про “плебісцитарну вождістську демократію”. Ця модель припускає обрання на посаду глави держави харизматичного лідера, який наділяється широкими повноваженнями, а інші органи посідають значно нижче становище. При цьому роль громадської думки до наступних виборів ігнорується. М. Вебер характеризує свою модель як таку політичну систему, де люди самі обирають собі лідера, який потім каже: “А тепер замовкніть та слухайтеся мене!”.

У дисертації на основі нормативно-правових документів та політичної практики доводиться, що президент РФ перетворився у верхівку державної піраміди, здійснює одноособове керівництво зовнішньою політикою, всіма силовими міністерствами та відомствами, має пропагандистський апарат, що впливає на засоби масової інформації. На думку автора, багато елементів саме директивного керівництва було збережено та покладено в основу президентської влади.

Взагалі, неможливо обирати найкращу або найгіршу модель державного правління, не враховуючи безліч факторів, які стоять за тією чи іншою системою. На практиці найкращою є та модель правління, яка найкраще працює.

У третьому підрозділі «Методологія дослідження проблеми інституту президентства» вказується, що комплекс політичних наук сформувався не так давно і для політології багато в чому характерна методологічна різноманітність. Тому підвалину методології дисертаційного дослідження складають декілька підходів, які допомагають у розкритті сутності аналізованих в роботі явищ: системний, структурно-функціональний, соціокультурний, порівняльний, конкретно-соціологічний. Автор виокремлює як основну методологічну базу дослідження інституціональний та неоінституціонального підходи, оскільки об'єктом дослідження є інститут президентства.

Індексний аналіз обсягу президентської влади, побудований на основі методологічних доробок М. Шугарта та Дж. Кері, дозволяє оцінити реальний та нормативний вплив двох або більше інститутів влади та зіставляти їх повноваження. Оцінка роботи державного інституту лише за переліком повноважень, закріплених за ним у нормативно-правових документах, не враховуючи політичну практику, не може бути об'єктивною і веде до неправильних висновків.

У другому розділі - «Заснування та становлення інституту президентства в Україні (1990 - 2004 роки)» - досліджено формування президентури як однієї з ознак демократичної системи в незалежній Україні. В першому підрозділі «Еволюція форм владного механізму» автор виокремив етапи становлення та трансформації інституту президентства, проаналізував події, які супроводжували та впливали на складний період будування державних інституцій, визначив роль особистостей, які перебували на посаді глави української держави, у процесі вироблення правил функціонування президентури та її подальшої еволюції.

У становленні інституту президентства, на думку автора, великого значення набуло прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Цей документ містив положення про те, що державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. 5 липня 1991 року Верховна Рада прийняла закони “Про заснування поста президента Української РСР”, “Про Президента Української РСР” та “Про вибори президента Української РСР”, а Основний Закон Української РСР 1978 року поповнився новим розділом “Президент України”.

Повноваження глави держави на той час були широкими, адже він призначав членів Кабміну, очолював виконавчу владу, мав право вето, керував зовнішньополітичним та оборонним відомствами. У межах виконавчої влади була посада прем'єр-міністра, статус якого визначено не було. Таким чином, структура виконавчої влади, на чолі якої фактично перебували і Президент, і Премєр, засвідчує: закони 1991-1992 років заклали в Україні формальне поле не для президентської, а напівпрезидентської форми правління.

1 грудня 1991 року відбулися вибори першого Президента незалежної України, і ним став Л. Кравчук. Отримавши посаду глави новосформованої держави, Л. Кравчук опинився у дуже складному становищі через те, що був змушений діяти в абсолютно нових умовах як для себе, так і для суспільства в цілому. Вітчизняний механізм законодавчого забезпечення роботи державних інститутів, основні ланки якого були запозичені із досвіду розвинутих країн Заходу, не сприяв ефективній діяльності і призводив до конфліктів між гілками влади. Принцип «стримувань і противаг» не давав Президенту необхідних прерогатив для розв'язання згаданих конфліктів, оскільки, по-перше, голова виконавчої гілки влади на мав можливості самостійно, без згоди парламенту, звільняти Прем'єра, та, по-друге, одноосібно приймати рішення про розпуск Верховної Ради. До того ж, більша частина складу парламенту на той час жила все ще радянським минулим і дії глави держави не викликали в них підтримки, а президентура взагалі була чужим інститутом. Пізніше, характеризуючи цей період свого президентства, Л. Кравчук зазначав, що президент на той час був лише постаттю, яка представляє державу на міжнародному рівні, не маючи при цьому жодних вагомих повноважень та можливостей реально впливати на державну політику. Не можна говорити про те, що поразка Л. Кравчука як президента була очікуваною, проте економічна та політична ситуація в країні, а також процес перерозподілу суспільних благ поміж новими елітами, для яких Л. Кравчук був менш привабливою фігурою і не мав такої фінансової підтримки, як його прем'єр Л. Кучма, - все це визначило поразку першого президента незалежної держави.

У дисертації зазначено, що боротьба за владні повноваження між прем'єром та президентом призвела до гострої кризи, яку розв'язали найпростішим шляхом дострокових президентських виборів - 26 червня 1994 р. Президентом України було обрано Л. Кучму. Зрозумівши той факт, що «владу не беруть, а створюють» та навчившись на помилках свого попередника, Л. Кучма діяв більш рішуче у прагненні стати президентом не лише як «символом нації», а й впливовим гравцем на політичному Олімпі. Другий етап - період дії Конституційного договору, характеризувався тим, що цей документ з'явився як компроміс у протистоянні між Верховною Радою та президентом. Держава стала чистою президентською республікою з надмірними повноваженнями президента. Це вдалося завдяки вдалим методам Л. Кучми, в число яких входили погрози в бік Верховної Ради щодо можливості її розпуску.

З 1996 по 1999 роки відбулося декілька значущих для держави подій, зокрема прийняття Конституції. Рішучі дії другого президента щодо посилення свого впливу на державну політику призвели до того, що навіть у новоприйнятій Конституції 1996 року, яка у порівнянні з Договором формально обмежувала повноваження глави держави, були винятки щодо його права на законодавчу діяльність. До того ж, побудувавши свою систему владних відносин, Л. Кучма на практиці мав значно ширші можливості керування виконавчою і навіть законодавчою гілками влади, ніж це передбачав Основний Закон. За таких обставин спроби Кучми шляхом референдуму реформувати Конституцію виглядають занадто сміливими, що підтверджує той факт, що народні депутати не імплементували результати референдуму та добровільно не здали залишки своїх повноважень. Останній крок президента щодо висунення на майбутніх виборах глави держави кандидата від влади та його ставленика, тодішнього прем'єр-міністра В. Януковича, взагалі призвів до краху ретельно відбудованої ним системи владних відносин. Л. Кучма грав роль не арбітра, навіть коли вибори призвели до гострої кризи в державі і становили загрозу мирному майбутньому, він свідомо посідав чітку позицію однієї сторони. Проте, процеси переоформлення владних відносин та зміна елітного складу на політичній арені спричинили появу нової парламентсько-президентської республіки, де глава держави за нормами оновленої Конституції мав скорочені повноваження.

Другий підрозділ «Конституційне забезпечення діяльності глави держави» містить ретельний аналіз президентських повноважень за нормами Конституції України 1996 року. Автор використовує індексний аналіз обсягу влади глави держави. Авторський метод розроблено та адаптовано під норми української Конституції та політичну практику. Як критерії використовуються найбільш важливі норми конституції, які потім зіставляються із практичним втіленням повноважень, що подає реальну оцінку президентській владі в Україні.

Найбільшою мірою повноваження Президента України передбачено у статті 106 Конституції України. Вони стосуються широкого кола питань, які пов'язані зі сферою законотворчої діяльності, організацією діяльності парламенту, взаємодією з органами виконавчої влади, судової влади, вирішенням кадрових питань, в галузі національної безпеки і оборони, у сфері міжнародних відносин тощо.

У цьому підрозділі автор подає індексну оцінку основних повноважень, до яких відносить такі позиції: 1 - зовнішньополітичну діяльність президента визначає право на представництво держави на міжнародній арені, здійснення керівництва в цій сфері та укладання міжнародних угод. За Конституцією самостійність глави держави у цих випадках обмежується через необхідність візування відповідних рішень (контрасигнація) Прем'єр-міністром або іншими міністрами. Проте на практиці жоден з указів Президента із зазначеної категорії не містив підпису прем'єра та міністра, відповідального за його виконання, отже контрасигнатура в Україні не застосовувалася;

2 - призначення уряду. Персональний склад Кабміну призначався главою держави за поданням прем'єра. Прем'єр-міністр призначався Президентом за згодою парламенту. Але прем'єр-міністр, який навіть підтримується парламентом, безсилий перед прагненням Президента відправити його у відставку. Загалом, відсутність в Конституції процедури відставки Прем'єра дозволила Л. Кучмі звільняти голів Кабміну з політичних міркувань. Головне на думку автора, хто ініціює відставку урядовців, бо це дозволяє впливати на роботу уряду і контролювати прем'єра;

3 - можливість створювати допоміжні організації та впливати на державну політику завдяки цим органам. Президент мав право створювати допоміжні органи і служби. Перш за все це саме Адміністрація Президента - досить розгалужена організація, повноваження якої чітко не визначені і яка, допомагаючи президентові у здійсненні його повноважень, також виконувала функції, що належать до сфери діяльності виконавчої влади, тобто ставала ще однім важелем впливу глави держави у сфері держуправління;

4 - повноваження Президента у сфері виконавчої обмежені, адже він формально не є главою уряду. Кабмін, хоча й підконтрольний та підзвітний Верховній Раді, проте перебував під постійною загрозою одноосібного звільнення з боку Президента та й складав свої повноваження перед новообраним главою держави. Зрештою, уряд практично був лише допоміжним органом при Президенті (якщо ж конкретизувати, то за часів перебування на посаді Л. Кучми), який втілював в життя таке бачення майбутнього країни, яке саме Президент вважав доцільним;

5 - право законодавчої ініціативи та право вето Президента закріплено за ним в повному обсязі і в оцінці за авторською системою у законодавстві та на практиці мають однаковий показник. Практика законотворчої діяльності свідчила, що Президент брав в ній досить активну участь. Реалізація участі глави держави у законодавчому процесі відбувалася, перш за все, через право законодавчої ініціативи, право підписувати закони та право вето на ухвалені парламентом закони;

6 - право на розпуск парламенту як механізм розв'язання конфліктів між Президентом і парламентом. Умовою для розпуску була нездатність народних депутатів протягом тридцяти днів однієї сесії розпочати пленарне засідання. Втім, найчастіше в українській політичній практиці таке право використовувалося лише як метод додаткового впливу з боку Президента для того, щоб парламент прийняв необхідний та вигідний для самого Президента або його оточення закон;

7 - глава держави користувався правом недоторканності на час виконання повноважень (стаття 105). Автор зазначає, що переважною формою усунення Президента з посади за порушення законів є імпічмент. В Україні існувала досить ускладнена процедура прийняття рішень про імпічмент і передбачала захист глави української держави від необґрунтованих, надуманих звинувачень. Адже опозиційні сили могли для досягнення своєї мети спекулювати на ініціюванні питання про імпічмент. Розбіжностей у законодавчому закріпленні процедури імпічменту та її практичному втіленні немає - це пов'язано з ускладненою схемою відсторонення Президента від влади та з тим, що в парламенті на той час не було антипрезидентської більшості.

За шкалою оцінювання повноважень глави держави використовується кодування: 1 - для повного володіння тим чи іншим видом повноважень, 0,5 - для розподілу повноважень з іншими гілками влади, 0 - якщо повноваження не належать Президентові або їх використання не залежать від нього. Індекс президентури визначається шляхом складання числових даних наявних змінних, щодо яких позначка «+» визначає деяке посилення індексу. Три позначки «+» становлять додаткових 0,5 бала.

Таблиця 1.

Індекси української президентської влади за Конституцією 1996 року

Повноваження українського Президента досить широкі (навіть за буквою закону він набрав 5 балів із 7 максимально можливих), проте існуюча політична практика робить Президента ще впливовішим, адже збільшувати їх він може завдяки прогалинам у законодавстві або ж використовуючи інші важелі впливу.

У дисертації завдяки проведеному індексному аналізу зроблено декілька висновків. По-перше, підтверджується теза про надмірну президентську владу за умов дії Конституції 1996-2004 років та існуючої тоді практики - глава держави мав обсяг влади, який майже наближений до максимального балу. По-друге, існує деякий дисонанс між конституційними положеннями, які визначають повноваження Президента, та політичною практикою, адже остання посилює владу українського глави держави.

Третій розділ дисертації, який називається «Проблеми і тенденції трансформації інституту президентства в Україні (2005 - 2007 роки)», торкається проблематики аналізу сучасних етапів трансформації української президентури та прогнозування подальших шляхів розвитку цього інституту. Перший підрозділ «Інститут президентства у контексті політичної реформи» містить аналіз передумов реформування Основного Закону у 2004 році, до яких можна віднести невдалі спроби Л.Кучми у 2000 році імплементувати результати всенародного референдуму, який мав за реальну мету посилити виконавчу владу і, якщо бути точнішим, розширити президентські повноваження. Згодом з'явилися нові варіанти політичної реформи, але для втілення нової концепції інституту президентства в Україні, на основі попередніх проектів реконструювання президентури, 8 грудня 2004 року були прийняті остаточні зміни до Основного Закону. Чинності Закон “Про внесення змін до Конституції України” набув 1 січня 2006 року. З цього моменту конституційний статус Президента зазнав суттєвих змін, які можна охарактеризувати як суттєві обмеження його повноважень.

Автор дослідження шляхом індексного аналізу узагальнив ті зміни, які торкаються безпосередньо інституту президентства в оновленій Конституції, вказавши на ті основні президентські повноваження, які було змінено.

Призначення уряду (див. пункт 2 у табл. 2). У змінах президентських повноважень помітну роль відіграє позбавлення його саме кадрових важелів впливу: за президентом залишили право призначати лише двох міністрів - Міністра оборони та Міністра закордонних справ. Коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції Президенту щодо Прем'єр-міністра, а також пропонує кандидатури міністрів. У випадку, коли коаліція та майже увесь склад Кабінету Міністрів опозиційні до Президента, становище та ефективна робота “президентських міністрів” викликають занепокоєння, адже їм доведеться працювати у “ворожому оточенні”, якщо політична еліта не зможе контролювати свої бажання та прагнення до владарювання. Це одне з найдеструктивніших положень даного закону.

Президент ділить повноваження виконавчої влади з урядом та парламентом (див. пункт 4 у табл. 2). Проте, після реформи його повноваження скорочуються до призначення та звільнення з посад голів місцевих держадміністрацій, а контроль за діяльністю уряду стає неможливим, особливо у випадку, коли склад Кабміну сформований опозиційною до глави держави коаліційною більшістю.

Право законодавчої ініціативи та право вето Президента (див. пункт 5 у табл. 2). На думку автора, норми політреформи вдало обмежили право Президента на накладання вето щодо прийнятих парламентом законів. Відтепер законодавці повністю обмежили право Президента на втручання у питаннях зміни основ Конституції та підкреслили виняткове право парламенту на такі радикальні й рішучі рішення. Долання президентського вето в умовах існування антипрезидентської більшості у парламенті стало легкою справою. Наприклад, в ситуації з існуванням “Антикризової коаліції” у 2006-2007 рр. президентське вето долалося (закон “Про Кабінет Міністрів України”, ветований В. Ющенком, був прийнятий);

За Президентом конституційно визначено право достроково припиняти повноваження Верховної Ради, яке збільшилося до трьох випадків: 1) якщо протягом одного місяця не сформована коаліція депутатських фракцій; 2) протягом 60 днів після відставки уряду не сформовано новий склад Кабміну; 3) протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (див. пункт 6 у табл. 2). Крім того, у затвердженому законі з'явилася нова норма про річну заборону розпуску Верховної Ради, обраної на позачергових виборах, якщо новообраний склад парламенту не виконав умови і був розпущений Президентом.

У дисертації згадуються події весни 2007 року, коли 2 квітня В. Ющенко своїм указом припинив повноваження парламенту, приводом для цього було ігнорування більшістю вимог щодо формування коаліції. Проте, указ Президента не відповідає Конституції, оскільки вона містить вичерпний перелік підстав, за яких глава держави має право розпустити парламент. Автор погоджується з думкою про те, що Президент діяв в “дусі Конституції” - це право належить до дискреційних повноважень глави держави.

Таблиця 2.

Індекси української президентської влади за Конституцією 2004 року

Український Президент за Конституцією зразка 2004 року набрав “5” балів, а політична практика оцінюється лише у “4+” бали, що порівняно з “епохою Кучми” (“6+” балів) залишає в руках Президента мало можливостей керування владою.

Автор зазначає, що в прийнятих змінах політреформи є чимало недоліків, які негативно впливають на політичне становище держави. Якщо раніше проблеми виникали через те, що Конституцією нехтували, то зараз виникає така ситуація, коли навіть суворе дотримування положень оновленої Конституції призведе до непорозумінь, оскільки деякі норми суперечать одна одній.

Дисертант зазначає, що сумніви щодо доцільності здійсненої політичної реформи з'явилися у Президента В. Ющенка, який називає український парламент “найбільш нестабільним політичним інститутом”. Головною тезою його виступів щодо подальшої долі політичної реформи виступає думка про те, що ця реформа не є повністю виконаною. Президент вже не веде мову про скасування цих змін через прийняття відповідного рішення Конституційним Судом, а вказує на необхідність удосконалення законодавства.

Другий підрозділ «Основні напрями розвитку інституту президентства в політичній системі України» містить авторське бачення того, яка модель української президентури буде ефективно працювати та виявиться більш доцільною на сучасному етапі розвитку держави. Такий прогноз зроблений на основі можливих моделей трансформації інституту президентства та аналізу варіантів «класичних» президентської та парламентської республік, парламентсько-президентської, президентсько-парламентської республік і моделі із заміною президентури колегіальним органом «Президією Верховної Ради України». Екстраполюючи ці варіанти на українську дійсність, автор простежив, які зміни в законодавстві та в політичній системі держави взагалі потребуватиме втілення кожної з наведених моделей у життя та до яких наслідків це призведе. Більш реальною та доцільною для впровадження автор вважає парламентсько-президентську модель із поступовим переходом до парламентської моделі правління. Зазначені зміни не повинні відбутися у найближчі 2-3 роки, адже для того, щоб Україна набула статусу стабільної парламентської республіки, повинна з'явитися розвинута партійна система, в державних органах мають працювати професійні політики та політичні менеджери, які будуть позбавлені рис “мрійників” та “накопичувачів капіталу”, судова влада буде ефективною. Без всіх цих чинників Україна, на думку автора, не зможе відбутися як демократична розвинута держава у будь-якому форматі та за будь-якою моделлю державного устрою.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнюються основні положення й формулюються підсумки проведеного дослідження, що дозволили реалізувати мету та виконати завдання дисертаційного дослідження.

Інститут президентства в Україні виник у зв'язку із здобуттям державою статусу незалежної та через це реформуванням усієї політичної системи, всі ці процеси відбувалися поступово, в ході політичної трансформації та модернізаційних процесів у державі. Складності становлення та еволюції президентури в Україні, як абсолютно нового державного інституту, були пов'язані не лише із досвідом існування в умовах радянської системи, для якої цей інститут був невластивий, а й з відсутністю чіткої визначеності щодо конкретного напряму трансформації президентських інституцій та процесом постійної боротьби між Президентом та парламентом за збільшення владних повноважень. В такій ситуації, для обрання моделі трансформації української президентури, важливе врахування досвіду (як позитивного, так і негативного) функціонування інституту президентства в інших країнах. Проте, необхідне врахування національних особливостей та рис, притаманних політичній системі нашої державі, адже не можна забувати про практику власного державного будівництва, бо займаючись дослідженням інституту президентства та виокремлюючи етапи його трансформації, варто вчитися на вже зроблених помилках та використовувати набутий досвід із максимальною ефективністю;

В дисертації визначено шість етапів становлення та розвитку української президентури:

1. 1991 - 1994 рр. Заснування посади Президента України та повноваження і діяльність першого українського глави держави. Складності цього етапу полягають у тому, що держава набуває самостійного статусу і постає перед проблемою виживання в нових умовах, будування абсолютно нових політичних інститутів, визначення необхідних механізмів існування цих інститутів;

2. 1995 - 1996 рр. Період дії Конституційного Договору між Президентом та Верховною Радою. Боротьба за зростання впливу між новим Президентом Л. Кучмою та депутатами парламенту призвела до підписання 8 червня 1995 р. договору, який суттєво розширив президентські повноваження, перетворивши Україну на президентську республіку. Саме цей етап стал початком «епохи кучмізму», для якої властива сконцентрованість влади в руках Президента, що призводило до дублювання повноважень державних інститутів, домінування неформальних дій та рішень, зниження довіри до владних структур в цілому й інституту президентства зокрема і до наслідку - чисельних криз у державі через постійне перетягування повноважень між основними гілками влади;

3. 1996 - 1999 рр. Прийняття Конституції України. Діяльність глави держави у цей період за наявності у нього надзвичайних повноважень. Конституція надала президентові визначні функції у керуванні державою, проте, в Україні не припинилися спроби боротьби за розширення президентських повноважень. В цей період з'явилося і таке нове явище, як лобіювання президентських інтересів в межах Верховної Ради, як засіб посилення влади глави держави;

4. 2000 - 2004 рр. Проголошення Всеукраїнського Референдуму. Намагання Президента збільшити свій вплив на прийняття стратегічно важливих державних рішень через зміну президентських повноважень та структури політичної системи країни. У цей період Україна вперше зіткнулась з таким явищем, як опозиція - в основі недовіри до інституту президентства і персонально до Л. Кучми лежало недотримання демократичного принципу реального розподілу влад, що призвело до «помаранчевої революції» - кризи 2004 р.;

5. кінець 2004 - 2005 рр. Президентські вибори та «помаранчева» революція. Прийняття змін до Конституції. Процес проведення ротації влади та переоформлення політичного устрою здебільшого за ініціативною нових еліт, які зацікавлені в більш гнучкому процесі прийняття рішень, можливостях опозиції, і не хочуть більше залежати від одного центру влади - президентури. Зміна обсягу повноважень глави держави та основних гілок влади. Прийняті зміни мали недоліки, які проявилися як в юридичному оформленні, так і в політичній практиці;

6. 2006 - 2007 рр. Період практичного застосування норм оновленої Конституції. Кризи відносин у владному трикутнику «Президент - парламент - уряд». Розвиток вітчизняного владного механізму супроводжувався, перш за все, з'ясуванням взаємин між владами (законодавчою і виконавчою) та в межах самих владних гілок. Криза взаємин між владами та в межах самих владних гілок закінчилася достроковим припиненням повноважень Верховної Ради президентським указом, який хоча й суперечить положенням Основного Закону, але відноситься до дискреційних повноважень (на основі не «букви», а «духу» закону) глави держави і може стати новим прецедентом у практиці конституційної інженерії.

Проведене автором дослідження дає можливість сформулювати деякі практичні рекомендації. Враховуючи досвід моделювання ефективної президентури в країнах світу та власну політичну практику, автор визначив ті правові норми, які в політичній практиці дозволять механізму інституту президентства працювати без криз та помилок. Концепція розвитку української президентури повинна враховувати такі основні моменти: 1. Кандидатуру прем'єр-міністра подає на призначення коаліцією саме президент - така норма є гарантією того, що прем'єр не буде в опозиції до глави держави або коаліційної більшості, що гарантуватиме стабільну роботу уряду. 2. Склад майбутнього уряду подає на призначення парламентом утверджений прем'єр-міністр. Уряд у своїй діяльності підзвітний парламенту та контролюється ним. Такий крок дає можливість уряду не «розриватися» у своїй підзвітності між главою держави та парламентом. 3. У разі виникнення в державі кризової ситуації або впровадження надзвичайного стану Президент може зможе бути арбітром між гілками влади та приймати рішення, які виходять за межі його компетенції (видання указів без необхідності ухвалення їх парламентом), проте з контрасигнацією глави парламенту та прем'єра, щоб позбавити главу держави спокуси вдатися в такій ситуації до диктатури. Якщо такої згоди Президент не має, тоді в країні призначаються одночасні парламентські та президентські вибори. 4. Напрям та межі діяльності Секретаріату Президента мають бути чітко визначені у відповідному законі, який ухвалюється парламентом. Повноваження глави та членів Секретаріату не повинні перетинатися та дублюватися з повноваженнями уряду та його окремих міністрів задля запобігання конфліктів у прийнятті протилежних рішень з одного питання різними державними інститутами. 5. Програма діяльності уряду має бути ухвалена парламентом. Президент має ухвалити цю програму шляхом контрасигнації. Якщо він не згоден з положеннями урядової програми, його незгода долається конституційною більшістю голосів у парламенті. У разі недостатності голосів уряд повинен врахувати усі зауваження глави держави. Це дозволяє заздалегідь визначитися з тим курсом, який буде проводити новий уряд, та отримати згоду на такий курс в парламенті та у Президента.