Етнонаціональна ідентичність в контексті формування української нації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнонаціональна ідентичність в контексті формування української нації

Національний ренесанс, що охопив країни Європи ще в ХІХ ст., лише почасти торкнувся України. Спричинялося це не тільки відомими історичними обставинами, а й денаціоналізаторською політикою щодо українців з боку правителів сусідніх держав, які володарювали на її теренах.

Проголошення незалежності України поклало початок національному відродженню, а відтак і межі зміни тенденції етнонаціональної диференціації, етнічної і національної деідентифікації народів на етнонаціональну інтеграцію, відновлення і зближення етнічних і національних ідентитетів (чинників) і формування на їх основі етнонаціональної ідентичності (тотожності), яка розглядається автором як перехідний ступінь на шляху викристалізації специфічно національних рис, загалом, процесу націотворення.

У цьому контексті поняття "етнонаціональна ідентичність" являє собою сукупність взаємопов`язаних і взаємообумовлених етнічних і національних ідентифікаційних чинників які, з одного боку, є підставою для віднесення окремої особи чи групи людей до певної етнонаціональності, а, з іншого, їх відокремлення від іноетнічних або ж інонаціональних спільностей. При цьому зауважимо, що процес етнонаціональної ідентифікації характерний як для народів з державними так і бездержавними традиціями, з тією лише різницею, що останнім значно складніше сформувати власне національні компоненти ідентичності, ніж зберегти сталими, багато в чому незмінними, етнічні ідентитети. Позаяк перехід від бездержавного до державного стану, а від нього до утвердження засад громадськості - такі основні етапи еволюції етнонаціональної ідентичності для народів, які в силу різних обставин були позбавлені, або ж не мали своєї державності. В руслі саме цієї традиції і перебуває процес націотворення в Україні.

Феномен етнонаціональної ідентичності притаманний будь-якому націотворчому процесу, хоча темпи і строки його розгортання, як загалом і консолідації нації неоднакові і залежать від зрілості етно- і національних ідентифікаційних чинників, в яких він протікає. За таких умов етнонаціональна ідентифікація являє собою процес визрівання національних якостей етносу і системи національних ідентитетів.

Специфічно відбувається етнонаціональна ідентифікація, як і загалом націотворчий процес в Україні. На темпах і строках етнонаціональної ідентичності українців негативно позначаються багатовікова їх залежність від сусідніх держав, денаціоналізація етнічних українців, регіональні економічні, соціально-політичні, мовні і інші відмінності. Переборення цих і деяких інших негативних явищ процесу етнонаціональної ідентифікації українців потребує спеціальних досліджень, яких поки що сьогодні немає. Щоправда, вони є, але в них досліджується не етнонаціональна, а етнічна і національна ідентичності, які розглядаються як результат процесу ідентифікації відповідно етнічних і національних чинників.

Сутність і головне призначення етнічної ідентичності, достатньо висвітлюється у низці праць зарубіжних вчених. Українські етнополітологи О.Майборода Майборода А.Н. Теория этнополитики в западном обществоведении: структура и принципы исследования. - К., Наукова думка, 1993. - 228 с., О.Картунов Картунов О.В. Західні етнонаціональні та етнополітичні концепції: теоретико-методологічний аналіз (рукопис дисертації). - К., 1996. - 382 с. до числа загальновизнаних авторитетів її дослідження в західному суспільствознавстві, зокрема, включають: Г.Айзекса, Дж.Армстронга, П.Браса, Х.Блелока, П.Ван ден Берга, Е.Геллнера, К.Енлоу, У.Конора, Д.Котце, Дж.Рейтца, Д.Ротшільда, Х.Сетон-Уотсона, Ф.Туджмана, Е.Шилза та ін. На основі аналізу значної кількості їх наукових публікацій і відповідно до виявлених тенденцій, О.Майборода і О.Картунов виділяють ряд підходів визначення етнічної ідентичності. Один з них (за О.Майбородою - "старий") розглядає етнічну ідентичність головною в системі інших ідентичностей. Відтак, як у минулому так і сьогодні при розробці і проведенні державної політики урядовці західних країн спираються переважно на етнічну концепцію, яка є "вирішальною", "ключовою" в довгій низці етнічних студій. Інший підхід грунтується на тезі про те, що етнічна ідентичність є лише однією з багатьох, що притаманні людині і означає не що інше, як почуття належності до національної групи.

Провідний фахівець з питань виникнення і розвитку сучасних націй, англійський вчений Е.Сміт вважає, що етнічна ідентичність є одним із різновидів колективної ідентичності, позаяк національна ідентичність в цій системі посідає особливе місце оскільки "...привласнює елементи інших видів колективної ідентичності і її ніколи не можна звести до єдиного елемента" Сміт Е. Національна ідентичність. - К., Основи, 1996. - С.23..

Широкий спектр підходів щодо визначення місця і ролі етнічної і національної ідентичності в націо- і державотворчому процесах притаманний і дослідникам держав т.з. близького зарубіжжя. Одні із них при дослідженні етнонаціональних проблем виходять із того, що ідентичність як суспільний феномен є особливою, незмінною, а тому надсоціальною субстанцією, яка лежить поза дослідницькими межами.

Інші ж, при дослідженні ідентичності розширяють межі етнічної ідентичності включаючи в неї і національну. Цей підхід є найпоширенішим не тільки в зарубіжній, але і у вітчизняній етнополітологічній науці. Треті, національну ідентичність розглядають лише складовою частиною системи особисністних ідентичностей. Четверті, виходять із того, що між етнічною і національною ідентичністю відсутній будь-якій зв`язок, а тому національну ідентичність пропонують розглядати поза зв`язком з етнічним походженням. П`яті вважають, що етнічна ідентичність є результат взаємозв`язку і взаємодії переважно об`єктивних чинників (спільності походження, історичної долі, культури тощо) самоідентифікації людини, національна ж ідентичність являє собою сукупність об`єктивних і суб`єктивних ідентитетів, тобто вона є продуктом соціалізації і політизації етнічності. Саме цей підхід поділяється автором оскільки в ньому фіксуються не тільки наявні відмінності між етнічною і національною ідентичностями, а й створюються додаткові можливості дослідження як кожного окремо взятого суспільного феномену ідентичності, так і їх перехідного різновиду - етнонаціональної ідентичності. У дисертації зроблено аналіз цих і деяких інших концептуальних підходів зарубіжних вчених, визначено їх авторське бачення.

Аналіз української етнополітологічної літератури свідчить про все ще недостатнє вивчення проблем етнічної і національної ідентичності українців, які до того ж в перехідний період націо- і державотворення ще і пофарбовані в етнонаціональні кольори.

Проте останнім часом вітчизняні вчені І.Варзар, М.Вівчарик, Я.Грицак, А.Колодій, І.Кресіна, Л.Нагорна, І.Онищенко, Ю.Римаренко, Л.Шкляр, М.Шульга дослідженню феномену етнічної і національної ідентичності, в контексті вивчення етнонаціональних і етнополітичних проблем приділяють багато уваги. В працях цих і деяких інших вітчизняних науковців, зокрема переосмислено традиційні уявлення щодо тлумачення низки понять етнополітологічної науки, визначення місця і ролі етнічного, національного і державотворчого в політичних процесах. Теоретичні висновки і запропоновані ідеї вчених стали надійним орієнтиром і виявились досить корисними в процесі дослідження феномену етнонаціональної ідентичності.

У найбільш концентрованій формі результати цих досліджень містяться в наукових статтях, опублікованих в "Малій енциклопедії етнодержавознавства" Мала енциклопедія етнодержавознавства.//Відп. ред., кер.авт. колективу Ю.І.Римаренко. - К., Генеза, Довіра, 1996. - 942 с. і енциклопедії "Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри (понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика)" Міграційні процеси у сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри. (Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика): Енциклопедія //За ред. Ю.І.Римаренка. - К.: Довіра, 1998. - 912 с.. Відповідальний редактор і керівник авторських колективів цих унікальних як за структурою, так і за змістом видань, Ю.Римаренко цілком слушно вважає, що саме етнічна ідентифікація стимулює процес національної самовизначеності людини, її суверенізацію, яка водночас стимулює самовизначення всієї нації. Римаренко Ю.І. Етнос і особа //Мала енциклопедія етнодержавознавства... - С.70.

Етносоціолог М.Шульга виходить із того, що в системі відносин особи і етносу проблема етнічної самоідентифікації є однією з центральних в етнополітичній науці, а тому акцентує увагу на дослідженні етнічної самоідентифікації особистості, тобто вивченні процесу зміни етнічності особи і формування її самосвідомості Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности. - К., 1996. - 200 с..

Вчена в галузі етноісторії Л.Нагорна вважає за необхідне більше уваги приділяти вивченню національної ідентичності, що дає можливість зняти перешкоди на шляху консолідації української нації. Розв`язання цієї проблеми знаходиться в руслі дослідження етнічного і національного вимірів ідентичності, перший із яких вивчений наукою більш повно, менш з`ясованим, із-за невизначеності і розмитості поняття "національна ідентичність", поки що залишається другий (національний) вимір ідентичності. Нагорна Л. Національна ідентичність: український феномен в історичній ретроспективі // Розбудова держави, 1997, №7-8. - С.47.

Відтак, слід достойно поцінувати українських етнополітологів Л.Шкляра, І.Онищенко, І.Кресіної, які останнім часом зробили вагомий внесок в дослідження сутності національної ідентичності, з`ясування її складових (ідентитетів), визначення місця і ролі в українському націотворенні.

На наш погляд, наявні дослідження вітчизняних етнополітологів створили добрий "імідж" для неупередженого сприйняття понять "етнічна" і "національна" ідентичність, терміну ж "етнонаціональна ідентичність" належить себе ще ствердити, довести своє "право на життя". Автор виходить із того, що на перехідному етапі націостановлення в якому нині і перебуває українське суспільство, де лише третина населення однозначно ідентифікує себе з українською політичною нацією, а дві третини ще не самовизначилися, вживання пірамідального поняття "етнонаціональна ідентичність" є цілком виправданим.

Наскільки ця проблема сьогодні є важливою для України свідчать, зокрема, ті тривалі і гострі дискусії, що відбуваються в Верховній Раді при прийнятті законів, котрі хоч би побіжно торкаються усталених, і не завжди, науково-достовірних постулатів щодо визначення етнічної чи національної приналежності, тобто права громадянина на самоідентифікацію. Ця проблема найбільш яскраво проявилася в період прийняття Конституції України, зокрема, при прийнятті її преамбули, коли визначався носій державного суверенітету - "український народ" чи "народ України", "українська нація" чи "український народ". В Конституції, як відомо, закріплено компромісний віріант згідно якого право на самовизначення здійснюється "українською нацією, всім Українським народом". Конституція України. - К. - 1996. - С.3.

Отже, проблема етнонаціональної ідентичності є актуальною не лише в теоретичному, а й у політичному сенсі, який зумовлений, насамперед, неадекватним рівнем єдності українців в перехідний період націостановлення, проблемами їх національної консолідації. Дослідження етнонаціональної ідентичності продиктоване також необхідністю розв`язання наявних суперечностей внутрінаціональної єдності, зміцнення стабільності і міжетнічної злагоди в Україні. На думку автора такі дослідження дали б можливість уникнути багатьох непорозумінь в контексті розробки етнонаціональної політики української держави, її практичної реалізації. За таких умов етнонаціональна ідентичность виступає важливою науково-практичною проблемою етнополітологічної науки.

В основу таких досліджень має бути покладений певний стан народу, і, насамперед, етнічних українців, що складають більшість населення держави. Має бути відновлена на новому, сучасному рівні порушена в минулому історична справедливість, яка передбачала б як відродження природного стану етнічних українців, так і етнічних, у тому числі і російської, меншин в Україні. Остання, навіть після розпаду Радянського Союзу, хоч і не зазнала в Україні ніякої дискримінації, все ж перехід її у статус меншини у ряді випадків для етнічних росіян виявився болісним. Це підтверджують, зокрема, дані "Соціс - Гелапа", згідно яких у 1996 році частка прихильників реінтеграції серед росіян досягла 60,5%. Реінтеграційні настрої особливо виразно виявилися в Криму, де курс на об`єднання республік СНД в єдину державу підтримували 69,6% респондентів. Кремень В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п`яти років. (Національний ін-т стратегічних досліджень. Серія "Стратегія політики і політичний аналіз" - Вип.2). - К., 1996, - С.91-92.

Наведені дані, з одного боку свідчать про те, що в окремих регіонах України "радянська ідентичність" поки що залишається популярною для її громадян, а, з іншого, ці дані орієнтують дослідників етнонаціональних і етнодержавознавчих проблем і політиків у своїй теоретично-практичній діяльності враховувати рівні національної ідентичності українського соціуму. За таких умов значимість науково-обгрунтованої етнонаціональної державної політики, в якій би враховувались інтереси всіх мешканців України, зростає. Оскільки, тільки така політика може забезпечити суверенність, незалежність, демократизм, соціальність держави, її національну безпеку, а нація може стати системною спільнотою, що є найбільш надійним фундаментом її існування.

Отже, необхідність з`ясування сутності етнонаціональної ідентичності, її складових ознак є актуальним завданням етнополітологічної науки. При цьому зауважимо, що актуальність теми обумовлюється як "лабораторними", суто творчими проблемами вивчення етнонаціональної ідентичності, так і "живим" потоком етнонаціонального буття, національної самоорганізації українства, його духовним самоутвердженням, яке може відбутися лише у фарватері руху людства як системи національних елементів. З`ясування проблеми етнонаціональної ідентичності відкриває нові можливості, з одного боку, - глибше усвідомити природний процес саморозвитку українства, більш чітко визначити його місце і роль в системі розвинених націй світу, а, з іншого, - почати практично відроджувати етнічну і національну свідомость - найважливішу умову етнонаціональної ідентифікації будь-якої людини і її національної консолідації.

Етнонаціональна ідентичність структурно складний феномен, в якому тісно переплетені і взаємодіють як етнічні, національні так і державотворчі чинники, дослідження яких занаходиться в сфері етнополітології і етнодержавознавства.

Найбільш помітний вплив на визначення теоретико-методологічних підходів обраного автором дослідження справили праці українських вчених і мислителів попередніх поколінь. Це, насамперед, праці В.Антоновича, Ю.Бачинського, О.Бочковського, В.Винниченка, М.Грушевського, С.Дністрянського, М.Драгоманова, М.Костомарова, В.Липинського, М.Міхновського, О.Потебні, Л.Ребета, С.Рудницького, В.Старосольського, М.Сціборського, І.Франка, Т.Шевченка.

Кожний з них, відповідно з напрямками наукової і творчої діяльності, зробив свій внесок в розробку теоретико-методологічних засад процесу націотворення, дослідження визначальних чинників етнічної і національної ідентичності - спільності походження, місця і ролі історичної території, мови, національної ідеї, державності, процесу самовизначення, етнічної і національної свідомості, освіти, спільної історичної пам`яті, любові до рідного краю тощо.

При дослідженні проблеми надзвичайно корисним було ознайомлення автора з працями сучасних українських вчених, у тому числі й діаспори, наукові інтереси яких пов`язані з вивченням етнонаціональних і етнополітичних проблем, процесів етнічної і національної ідентичності. Це, насамперед, праці І.Білинського (США), І.Бичка, М.Брайчевського, О.Гуржія, Я.Дашкевича, В.Євтуха, О.Забужко, В.Іванишина, В.Ігнатова, А.Княжинського (США), Т.Кузьо (Великобританія), В.Лісового, В.Маркуся (США), О.Мотиля (США), В.Наулка, О.Нельги, М.Панчука, Б.Попова, П.Потічного (США), В.Потульницького, А.Свідзінського, В.Смолія, В.Солдатенка, О.Субтельного (Канада), В.Трощинського, Ю.Шаповала, Р.Шпорлюка (США) та ряду ін.

Багато цікавих ідей, що торкаються окремих аспектів розвитку професійної, класової, етнічної, національної та інших ідентифікацій особи виявлено автором у публікаціях: О.Бабкіної, Ю.Бадзьо, В.Борисенко, С.Вовканича, С.Грабовського, Л.Губерського, Т.Гунчака (США), І.Дзюби, М.Жулинського, А.Камінського (США), Ф.Канака, Г.Касьянова, В.Кириченка, П.Кононенка, В.Кременя, С.Кульчицького, І.Кураса, В.Кучера, Ю.Левенця, О.Маруховської, Ф.Медвідя, А.Місуно, О.Мироненка, М.Михальченка, М.Мокляка, В.Панібудьласки, А.Пономарьова, М.Поповича, В.Ребкала, О.Рудакевича, Ф.Рудича, М.Степико, В.Шведа, В.Шинкарука і деяких інших.

Значний інтерес в плані дослідження обраної автором проблеми становили праці (монографії, брошури, статті) зарубіжних авторів - філософів, політологів, істориків, етнологів, етносоціологів, етнографів та інших, теоретичні та емпіричні ідеї яких були проаналізовані автором в контексті формування етнонаціональної ідентичності і процесу національної консолідації українців.

Завдання, що були визначені дисертантом, зумовили використання широкого кола найрізноманітніших теоретико-прикладних джерел і відомостей, накопичених гуманітарними, природничими і так званими змішаними науками, статистичних даних про динаміку етнонаціональної структури українського суспільства, офіційних, у тому числі й прийнятими міжнародними організаціями документів і матеріалів, що регулюють внутрі- і міжнаціональні відносини.

У процесі дослідження, автор використовував окремі відомості, статистичні дані, що опубліковані в документах центральних органів влади, а також довідкову літературу, що вийшла друком в Україні останнім часом

На думку автора, подальший розвиток наукових уявлень про етнос і націю, дослідження проблеми їх ідентичності мають характер саморозвитку теорії, яка є природним станом людського пізнання. Складність проведення такого дослідження є свідченням певної “надісторичності” етнонаціонального, його вічного, біосоціального існування.

Але ця “вічність” постійно вторгається у історичну поточність, потребує адекватної реакції людського розуму і, насамперед, науки і політики, головними завданнями яких є впорядкування національного, приведення його у стан нормального загальноцивілізаційного явища, зняття з нього різних нашарувань з тим, щоб представити етнонаціональне як вияв генетичного існування людства і намагатися в такому контексті розв`язувати етнічні і національні проблеми, і насамперед, головну з них - проблему етнонаціональної ідентичності українства.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний автором напрям дослідження пов`язаний з розробкою державних науково-дослідницьких проектів: "Коцептуальні засади національної політики України (1993-1995)", "Етнонаціональні процеси в сучасній Україні" - (Міністерства України у справах науки і технологій - науковий напрям №7. Наукові проблеми розбудови державності України); Історія етнонаціональних процесів в Україні, Етносоціальні проблеми конституювання сучасної української нації. Історико-політологічний аспект (Науково-екпертної Ради Міністерства освіти України); наукових планів: Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України; Інституту історії НАН України; Інституту філософії НАН України; Інституту мистецтвознавства і фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України; Інституту держави і права НАН України ім. В.М.Корецького; Інституту українознавства та кафедри політології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Відповідно до сучасного рівня етнополітологічного знання і наявних внутрі - і міждержавних проблем етнонаціонального розвитку визначити етнонаціональну ідентичність - феномен процесу етнонаціональної консолідації, розкрити його структуру і зміст, показати місце і роль в процесі формування української нації.

Мета дослідження викликала необхідність виконання ряду завдань:

провести ретроспективний аналіз етно- і націогенетичної фаз соціоцивілізаційної еволюції людини і на цій основі визначити методологічні засади етнонаціональної ідентичності, які мають бути не тільки певною теоретичною адекватністю цієї ретроспекції, а, насамперед, надійним інструментарієм для пізнання етнонаціонального як явища соціальної еволюції;

окреслити межі етнічної і національної ідентичностей і на їх основі сформулювати сучасні параметри етнонаціональної ідентичності, як органічної складової процесу націотворення;

визначити особливості ентонаціональної ідентифікації українців на шляху до їх національного самовизначення і самоутвердження, з тим, щоб винайти ті визначальні чинники, які рухають українську спільність до вищої, саме національної якості;

сформулювати основні теоретичні проблеми етнонаціональної ідентифікації українців в умовах державної незалежності і визначити найбільш оптимальні шляхи їх розв`язання, недопущення етно- і міжнаціональних конфліктів в українському суспільстві;

обгрунтувати необхідність використання націологічного знання при розробці і реалізації наукової концепції національної політики держави, яка має забезпечити внутрі- і міжнаціональну злагоду в Україні.

Методологічну основу дослідження складають загальнофілософські методи: поєднання загального, особливого і одиничного.

В основу дослідження покладений етнополітологічний метод, який, на думку автора, є найбільш ефективним при з`ясуванні сутності етнонаціональних проблем і зокрема етнонаціональної ідентичності в контексті формування української нації, місця і ролі держави в цьому процесі.

У дослідженні використано діалектичний підхід, який дав можливість застосувати при дослідженні етносу і нації еволюційну теорію, глибше з`ясувати взаємозв`язок біологічного і соціального, національного і інтернаціонального тощо.

У плані вирішення поставлених автором завдань ефективними виявились також історіологічний, системний, соціологічний, структурно-функціональний, порівняльно-аналітичний, соціально-демографічний і деякі інші методи дослідження. Зокрема, історіологічний метод (І.Варзар) дав можливість не тільки провести ретроспективний аналіз процесу формування етнічної і національної ідентичності українців, але і згідно з етнополітичною реальністю скорегувати мету дослідження, уточнити ряд усталених теоретичних положень і висновків.

В методологію дослідження входить теоретично осмислений світовий етнополітологічний досвід, його класична частина, яка орієнтує дослідника на вибір певної наукової інформації для вивчення таких складних явищ, як етнос і нація, визначення основних чинників їх ідентифікації.

Теоретичною основою дослідження стали надбання українських вчених, які є базовими для розуміння сучасних етнонаціональних процесів, зокрема проблеми етнонаціональної ідентичності українства.

Об`єктом дисертаційного дослідження є етнонаціональна ідентичність - вирішальний чинник визначення соціоцивілізаційної належності людини, її еволюційних засад і факторів розвитку в перехідний період націостановлення.

Предметом дослідження є місце і роль етнонаціональної ідентичності в процесі формування української нації.

Наукова новизна дослідження. Особистий внесок автора полягає у створенні концепції етнонаціональної ідентичності, що дозволило сформулювати такі теоретичні положення і наукові висновки, що виносяться на захист:

визначено зміст і теоретико-методологічні засади поняття "етнонаціональна ідентичність", його структурно-функціональну роль в етнонаціональних процесах, зокрема в системі самоорганізації українства;

проведено порівняльний аналіз визначальних рис етносу і нації і на цій основі доведено, що ці суспільні феномени не тотожні: кожний із них репрезентує певний соціоцивілізаційний тип homo, який формується відповідно в етногенетичну і націогенетичну фази суспільного розвитку, які являють собою дві взаємопов`язані сторони розвитку людини, її біосоціальної сутності;

на основі аналізу наявних у світовій етнополітичній науці теорій запропоновано авторське бачення концепції, згідно з якою основу формування нації становлять громадські (суспільні) взаємини. Обгрунтовано, що нація сьогодні є основною формою національно-державної самоорганізації людства, причому особа, індивідуальність в такій організації не втрачає свого вирішального впливу на суспільний розвиток;

продовжено теоретичний пошук шляхів "будівництва" націології - науки про життя націй. Така наука покликана стати теоретичною основою розробки національної політики, дослідження процесів націотворення, зокрема, визначення місця і ролі основоположних чинників етнонаціональної ідентифікації в контексті етнічної і політичної концепцій формування української нації;

запропоновано авторське бачення органіки етнічного і національного у сучасному національному житті, на основі якого розглядаються його форма і зміст. Саме з позицій етнонаціональної ідентичності національне представляється як те соціальне явище, яке створює ефективну власну форму, як певну адекватність, зокрема, культурну і тому твердження більшовизму "про національну за формою і соціалістичну за змістом культуру" є хибним, оскільки культура і за формою, і за змістом має бути етнічною або національною;

доведено, що націоналізм як світоглядне явище має планетарний характер. У ньому присутні не лише духовні, а й матеріальні засади, певний об`єктивний грунт. Але як ідеологічна доктрина націоналізм тлумачиться і використовується різними політичними силами неоднаково, у відповідності з певними політичними інтересами, що негативно впливає на існування його як суспільного явища. Тому автор вважає, що негативний імідж націоналізму в Україні пов`язаний з трагічною історією розвитку її народу протягом багатьох століть;

показано теоретико-практичну значимість концепції етнонаціональної ідентичності в процесі консолідації української нації за умов розбудови її державності. Аргументовано висновок про те, що ця концепція не лише в системі політичних наук, а й як наукове забезпечення політичних рішень має виходити з необхідності прямого політичного регулювання етнонаціональних процесів з врахуванням інтересів етнічних українців і специфічних потреб всіх мешканців України в загальному контексті побудови суверенної незалежної, демократичної, соціальної і правової держави на рівні сучасної світової цивілізації;

виявлено, що етнонаціональна ідентичність в кожному даному часі і певному просторі виступає як фундаментальна основа процесу націотворення, як свого роду стала, незалежна величина, яка безпосередньо не змінюється зі зміною подій, отже багато в чому розгортається незалежно від волі і бажання людини і характеру подій, хоча вплив останніх на цей процес і цього процесу на події може бути навіть вирішальним, як це було і спостерігається сьогодні в Україні;

проведено порівняльний аналіз теоретичних підходів зарубіжних і вітчизняних вчених щодо визначення ними етнічної і національної ідентичності і зроблено висновок про те, що в основному вони (підходи) співпадають, а це, в свою чергу, підтверджує не лише загальність процесу етнонаціонального взаємопроникнення, а й рівня оригінальності і загальнозначущості національних особливостей. Практично це означає, що світ націй, що зветься світовим співтовариством, може сприйняти (“пустити до себе”) лише справжній оригінальний витвір (читай - Україну, чи будь-яку іншу національно-державну організацію), який максимально можливо уособлює реальне співвідношення елементу і системи, частини і цілого;

зроблено спробу органічного поєднання етнічного і національного феноменів ідентичності в контексті тих процесів, що відбуваються сьогодні в Україні і на цій основі обгрунтовано висновок, що не дивлячись на перехідний її стан (від тоталітаризму через авторитаризм до демократії) українського суспільства, недостатній рівень зрілості чинників етнонаціональної ідентичності, процес націотворення і самоутвердження українства як нації у сучасному, реальному світі, все ж продовжується;

доведено, що будь-яка нація, зокрема, українська, не може вийти на історично досягнуту відмітку розвитку великих націй без наявності в ній необхідного інтегративного рівня етнонаціональної ідентичності. Українство сьогодні такі умови має і лише час змін, реформації і політичний антагонізм носіїв різних соціальних ідеалів та інтересів заважає йому порівняно швидко зняти недостатність етнонаціональної ідентичності як проблему, як умову консолідації нації;

запропоновано нове бачення змісту низки широко вживаних у вітчизняній науці понять націологічного знання: "розквіт і злиття націй", "національна за формою і соціалістична за змістом культура", "національні відносини", "національне питання", "співвідношення національного та інтернаціонального", "право націй на самовизначення", "інтернаціоналізм", "космополітизм" і деяких інших.

Теоретичне та практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що воно сприятиме приверненню уваги науковців, всіх тих, хто цікавиться етнонаціональною проблематикою до вивчення етнонаціональної ідентичності, розробки її теоретико-методологічних засад, визначення найбільш оптимальних шляхів щодо втілення в практику суспільного життя вимог етнонаціонального буття.

Результати дослідження можуть бути використані при розробці концептуальних засад націології як науки, так і навчальної дисципліни.

У науці використання створених концептуальних засад сучасного бачення етнонаціональних процесів в українстві і введення їх в систему політичних наук дасть можливість широко розгорнути наукові дослідження не лише власне в межах націології, а й іншими природничими і суспільними науками, де знаходяться особливо великі резерви для розкриття біосоціальних змін на шляху соціоцивілізаційної еволюції людини.

Дисертаційне дослідження має практичне значення як для науки, так і для організації життєдіяльності українства на тих генетичних і соціальних засадах, які вийшли сьогодні на певний рівень розвитку. Врахування такого рівня в політиці дасть змогу розв`язати проблему етнонаціональної ідентичності в націотворчому процесі, що є однією з найголовніших засад виходу українства на загальноцивілізаційний шлях розвитку.

В політичній галузі результати дослідження можуть бути використані при розробці загальної концепції національної політики України, політичних і правових документів держави, програм політичних партій тощо.

Одержані результати можуть скласти концептуальне підгрунтя для політичної і правової практики на шляху пошуків єднання українців, основу якого має скласти етнонаціональна ідентичність.

Матеріали дослідження можуть мати практичне застосування в сучасному націо- і державотворчому процесі в Україні, об`єднанні зусиль на шляху подолання кризових явищ в етнонаціональних процесах, відверненні міжнаціональних конфліктів.

Матеріали дисертації можуть бути використані при написанні спеціальних розділів у підручниках, науково-навчальних посібниках із суспільствознавчих дисциплін, в яких розглядаються окремі аспекти етнонаціональної проблематики.

Розроблені дисертантом висновки і узагальнення створюють теоретичні підвалини для введення у вищих навчальних закладах, насамперед гуманітарного профілю, курсу "Націологія" і у цьому контексті теоретичні здобутки українських націологів могли б розглядатися їх послідовниками як загально-теоретичний і методологічний грунт, на якому б базувалась вся система націологічного знання.

Дисертаційне дослідження може знайти своє застосування і в педагогічній діяльності на всіх рівнях освітньої організації України, зрозуміло, з врахуванням особливостей кожного з цих рівнів. Отже, здійснене дослідження має науково-практичну значимість для використання як в науковій, так і в політичній і освітній роботі.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертаційного дослідження були використані автором у монографії та 4 колективних працях і 2 індивідуальних брошурах, 21 статті, в інших наукових публікаціях, загальним обсягом понад 30 друкованих аркушів.

Окремі наукові проблеми дисертації були висвітлені автором на 15 міжнародних, всеукраїнських (республіканських), регіональних науково-практичних конференціях, семінарах і засіданнях "круглого столу": "Українська ідейна спадщина у викладанні гуманітарних наук" (Дніпропетровськ, 1992); "Політична думка в Україні: минуле і сучасність" (Київ, 1993); "Українська політологія: проблеми і перспективи її становлення і розвитку" (Київ, 1994); "Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи" (Київ, 1994); "Українознавство: теоретико-методичні та організаційні проблеми" (Київ, 1994); "Проблеми соборності України в ХХ столітті" (Київ, 1994); "120 років з дня народження академіка С.Л.Рудницького" (Київ, 1997), "Видатна віха української історії (до 80-ти річчя Акту Злуки 22 січня 1919р)" і ряді інших. Деякі одержані результати автор доповідав на щорічних "Днях науки" філософського факультету, методологічних семінарах кафедри політології Київського університету імені Тараса Шевченка.

Окремі наукові положення і висновки були апробовані в авторських спецкурсах: "Націологія і політика", "Проблеми національного розвитку і політика", "Етнонаціональні процеси в Україні і політика", що викладались студентам університету (1992-1995 рр.), слухачам Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті імені Тараса Шевченка (1992-1994 рр.) та Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти (1996-1997 рр.), а також у виступах на українському радіо в програмі "Політична студія".

Основні ідеї, висновки, рекомендації, викладені в монографії "Етнос і нація: проблеми ідентичності" були схвалені Вченою радою філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка.

Дисертація була обговорена і рекомендована до захисту на кафедрі політології філософського факультету Національного університету імені Тараса Шевченка.

Достовірність одержаних автором теоретичних висновків підтверджується оцінкою фахівців з проблем етнонаціонального розвитку.

Структура дисертації визначена поставленою метою, завданнями і характером дослідження і складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку літератури. Обсяг тексту дисертації - 380 стор., список використаної літератури містить 450 найменувань.

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, визначається об`єкт і предмет дослідження, ступінь його розробки і наукова новизна, формулюються основні положення, що виносяться на захист, мета та завдання, методологічні основи та теоретико-практична значимість роботи, відомості про апробацію її результатів тощо.

У першому розділі "Становлення людини в націотворчому аспекті" проводиться ретроспективний аналіз теоретико-методологічних підходів дослідження сутності людини в контексті визначення основних типів соціоцивілізаційної її еволюції (плем`я, рід, народність, нація). Прийнятнішим для такого аналізу, на погляд автора, є еволюційний метод, який виходив з ідеї єдиноподібного розвитку людства на засадах природної еволюції. У цьому контексті цей метод надає більші, порівняно з іншими (у даному випадку з креаціоністським і маркситсько-ленінським), можливості для вивчення процесу націоналізації людини, визначення рівня біосоціальності відповідно до її соціоцивілізаційної еволюції.

У дисертації розкривається зміст еволюційного методу, в якому гармонійно поєднані найважливіші складові елементи об`єктивної діалектики - необхідність і випадковість, поступовість і перервність, форма і функція тощо. Пізнання цих елементів багато важить для виявлення взаємозв`язку природи та суспільних явищ, загалом для визначення перспектив історичного розвитку.

Людина розглядається автором як цілісне біосоціальне явище, в якому фіксується наявність як тілесних, так і духовних засад, співвідношення яких постійно змінюється, як видозмінюється й сама людина. Межа, що фіксує такі видозміни, - це поява відповідного типу соціоцивілізаційної еволюції людини - племен, родів, народностей (етносів) і націй, ступінь їх політизації.

Найрельєфніше сучасний світ поділений за етнічною і національною ознаками. Причому національна ознака у цьому контексті поступово висувається на передній план, а тому не випадково, що саме національна людина, для характеристики якої традиційно вживають поняття "нація", визначає основний зміст сучасної епохи, її націоцентричність. При чому автор не абсолютизує, як це може видатися, на перший погляд, ідею нації і епоху, яку вона репрезентує. Оскільки автор свідомий того, що не ідея нації визначає зміст націоцентричної епохи, а людина, яка об`єктивно є національною, тобто належить до якогось певного національного соціуму, в якій самоорганізовується людство в ході власної еволюції. Утвердження такої епохи, як свідчить сучасний суспільний розвиток, проходить не безпроблемно, а нерідко суперечності між етнічним і національним вступають у конфлікт, відвернути який можна лише на шляху "зняття" причин, що викликали його появу.

Проведений в процесі дослідження аналіз причин етнонаціональних конфліктів показує, що їх виникнення пов`язане з двома крайніми підходами: з одного боку - ігноруванням важливості етнонаціональних чинників, а з іншого - їх абсолютизації. Полярність означених підходів автор пов`язує з багатоаспектністю і багатоваріантністю проблем етнонаціональної ідентичності, відсутністю належної теоретико-методологічної бази їх розв`язання. Висхідним пунктом розробки таких засад, на думку автора, могло б стати вироблення загальноприйнятних підходів щодо визначення сутності основоположних понять етнонаціонального знання, якими є "етнос" і "нація". У цьому контексті історіологічний метод дослідження, може стати методологічною засадою вироблення спільних підходів, порозуміння науковців різних галузей знань - істориків, етнологів, філософів, політологів та ін.

Аналіз становлення людини в націотворчому аспекті показує, що: а) історично людина розвивається за законами органічної еволюції, відповідно до дивергентивного закону суспільного розвитку; б) біологічна еволюція пралюдини і людини об`єктивно створила основу для формування соціальних форм організації людського буття; в) на певному етапі еволюції людини з`являються притаманні лише природі людини соціальні форми організації співжиття - племінні, родові, етнічні і національні; г) розвиток соціальних відносин, основу яких становлять політичні відносини, помітно впливає на зміну біологічної еволюції людини; д) з часу виникнення соціальних форм організації людського життя людина перестала бути суто біологічною істотою. З цього періоду взаємодія біологічного і соціального в людині поглиблюється. Наочним цьому підтвердженням є процес формування етносу - одного з основних типів соціоцивілізаційної еволюції людини.

Другий розділ "Етнос - різновид природної історичної самоорганізації людства і передумова формування нації" присвячений аналізу концептуальних підходів визначення змісту поняття "етнос", з`ясування термінологічних нюансів, котрі з`являються при його вживанні в наукових працях.

Необхідність такого аналізу продиктована з одного боку необхідністю розв`язання теоретико-практичних проблем, пов`язаних з процесом етнонаціональної ідентифікації українців за умов утвердження національної державності, а з іншого - потребою більш чіткої термінологічної визначеності поняття "етнос". Останнє, як відомо, ще й сьогодні використовується без належної в таких випадках аргументації, тобто довільно в кількох значеннях.

У дослідженні проведено аналіз концептуальних підходів до визначення етносу Л.Гумільова, Ю.Бромлея, С.Арутюнова, А.Сатибалова, С.Токарєва, В.Козлова, Н.Чебоксарова, К.Чистова, М.Джунусова В.Тішкова, Л.Шевцової та ін. Такий аналіз показав, що їх погляди щодо визначення етносу, його місця і ролі неоднакові, нерідко суперечливі.

За радянської доби такі підходи визначалися класовими засадами. Тому всі відомі фахівці в етнонаціональній галузі були змушені користуватися саме цим підходом, урізноманітнюючи його лише окремі аспекти.

Здійснений дисертантом порівняльний аналіз поглядів учених радянської доби показує, що не дивлячись на наявні відмінності, ці погляди концептуально близькі, а з деяких позицій, зокрема щодо хронологічних меж етносу (від племен до націй) вони тотожні.

З розпадом Радянського Союзу і створенням національних держав наукова думка зробила значний крок вперед в осмисленні такого феномена як етнос і визначенні його місця серед інших типів соціоцивілізаційної еволюції людини. Зокрема, російські вчені Ю.Бородай, В.Мужуєв, М.Мамардашвілі вважають, що етнос і нація - феномени принципово різні. При цьому зауважимо, що в український науці такий підхід не є новим. І. Франко, О. Бочковський, В. Старосольський і їх послідовники керувались саме цією методологічною засадою. В.Старосолький, зокрема, вважав, що етнос - це стихійно створена спілка, формування ж нації можливе лише за умов свідомого об`єднання людей. О.Бочковський виділив дві основні фази у розвитку людини: етно- і націогенетичну, етнос він порівнював з "гусеницею", яка через суспільні переміни стає "мотилем" - нацією.

Тому загальною методологічною підставою для з`ясування органічних засад етнонаціональної ідентичності, на погляд автора, має науково достовірна характеристика, з одного боку, еволюційної єдності етносу і нації, а, з іншого, їх нетотожності. Концептуальні засади такого підходу були закладені ще мислителями античності, окремі із яких вирізняли з-поміж інших складових суспільного життя етнічну і національну сфери.

Підтвердженням цьому і є ті відмінності, вплив яких на процес ідентифікації кожного типу соціоцивілізаційної еволюції є визначальним. У дослідженні, зокрема, доводено, що етнічне на шляху до національного еволюціонує від економічної стихії до економічної єдності в межах національних держав; від традиційно-побутової культури до спільної, громадянської культури; від етнічної до національної свідомості.

На основі проведеного аналізу автор визначив етнос як один із типів соціоцивілізаційної еволюції людини, в основі формування якого лежить природна потреба людей до об`єднання з метою самозбереження і самоідентифікації. Етнос репрезентує етнічна людина, рівень політичності якої визначається умовами її існування і можливостями самоудосконалення.

У третьому розділі "Нація як основа сучасної структури людства" узагальнюються досягнення вітчизняних і зарубіжних науковців в царині дослідження нації як суспільного феномену, критеріїв її ідентичності.

Дисертант виходить з того, що нація у порівнянні з етносом є значно складнішим і потужнішим соціоцивілізаційним утворенням. Підтвердженням цього є і те, що наука поки що немає загальноприйнятого визначення нації, відсутня і спільна точка зору щодо її походження. Хоча у зарубіжній етнополітології, уже є певні позитивні здобутки, зокрема, утвердилася дефініція нації як великої спільності людей "...котра через нові об`єктивні й суб`єктивні передумови принаймні на деяких територіях інтегрувалася в однорідне суспільство, що усвідомлює наявність цієї особливої спільності, і йому притаманне бажання жити у спільній державній структурі". Римаренко Ю.І. Держава і нація (ситуація в Україні) //Мала енциклопедія етнодержавознавства... - С.458.

І все ж, паралельно з цією дефініцією, як в зарубіжній, так і вітчизняній науці, співіснують й інші. Автор проаналізував зміст ряду теорій походження націй - атомістичної (Ш.Монтеск`є, Ф.Вольтер, С.Манчіні, К.Михайловський, С. Рудницький та інші), психологічної (Е.Ренан, О.Бауер, В.Вундт, Е. Лемберг, Ф.Кессіді, П.Куліш, В.Антонович, В.Старосольський, В.Кучабський, С.Дністрянський та інші), культурологічної (К.Реннер, О.Потебня, І.Франко), історико-економічної (марксистсько-леніської) (К.Каутський, К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін, Й.Сталін та інші). Аналіз цих концепцій показує, що поява кожної з них пов`язана з певними умовами суспільного життя, а їх зміст в цілому об`єктивно відображав рівень розвитку тогочасної науки.

Вище означена оцінка повною мірою прикладається і до етнологічної теорії, яка набула найбільшого поширення і має багаточисельних прихильників - Е.Сміт, Р.Шпорлюк, Дж.Ротшільд, Ю.Бромлей, О.Бочковський, В.Липинський, Л.Ребет та інші.

У дисертації зроблено аналіз етнологічної концепції походження нації, її основних різновидів. Показано, що переважна більшість як зарубіжних так і вітчизняних дослідників вибудовують етнологічну теорію на етнічності, а також елементах схарактеризованих вище теорій. Правда, поняття "етнічність" розглядається дослідниками неоднаково - західноєвропейські учені вважають це поняття переважно політичною категорією, східноєвропейські - пов`язують його з кровним походженням або вкладають культурний зміст. Однак всі етнологісти єдині в тому, що основні інтегруючі ідентифікаційні елементи процесу націотворення, такі як етнічна свідомість, культура, мова є спільні - етнічні.

Найбільш яскравим представником етнологічної теорії на сучасному етапі в зарубіжному суспільствознавстві вважається Е.Сміт. В дисертації зроблено аналіз двох моделей процесу націотворення - західної та східної, які запропонував вчений. Об`єднувальним ланцюгом обох цих моделей за Е.Смітом є "етнічне ядро", навколо якого і консолідується нація. У Е.Сміта західно- і східноєвропейська моделі не протиставляються, а синтезуються і це дає підстави вважати його фундатором різновиду етнологічної теорії.

Хоча українською наукою ця концепція (за Е.Смітом східноєвропейського типу) почала розроблятися ще в 30-ті роки ХХ ст. В.Старосольський, зокрема, при визначенні нації акцентує увагу на вирішальній ролі етнічних чинників, ознак індивідуальності "ірраціональної" стихійної волі, яка базується на інстинктах "другого ступеня", тобто суб`єктивному чиннику. Об`єктивні ознаки нації (територія, мова, традиції, звичаї і т.п.) підпорядковуються суб`єктивним чинникам, які покликані сприяти витворитися національній свідомості. О.Бочковський також розглядає національну свідомість, як основу нації, підвалиною становлення держави. Причому в процесі націотворення він виділяє два етапи: період етногенези (для європейських націй VІІІ-ХVІ ст.) і націогенези (починаючи з ХVІ ст. етнічне усвідомлення виростає до висунення політичної ідеї і розпочинається період націогенези). О.Бочковський вважав, що процес націотворення може відбуватися як "знизу" - на органічній основі, так і "згори" - на політичній основі, з допомогою держави.

Специфічний різновид етнологічної концепції, але уже (за класифікацією Е.Сміта) західноєвропейської моделі запропонував В.Липинський, який вважав, що найбільш прийнятним шляхом формування української нації є "територіальний патріотизм", тобто солідарність усіх постійних мешканців, для яких українська земля стала спільною батьківщиною. Однак грунт такої солідарності становлять не механічні, а більшою мірою органічні, природні, еволюційні зв`язки. Тому концепція В.Липинського є більш демократичною, ніж ті, що пропонуються і сьогодні окремими західноєвропейськими ученими.

Прихильником етнологічної теорії, хоч і з певним застереженням, слід вважати Л.Ребета. Хоча, він не поділяв ряду усталених в західноєвропейській науці підходів, зокрема, твердження про те, що ніби держава завжди творить націю. На думку Л.Ребета держава і нація пов`язані між собою так, як пов`язана форма зі змістом нація це передусім культурно-етнічна спільнота, що зорганізувалася також політично.

Автору видається конструктивним підхід деяких західноєвропейських учених (Р.Грильо, У.Конор, Х.Сетон-Уотсон, Д.Робертсон, Дж.Ротшільд та інших), котрі, досліджуючи процес націотворення, дійшли висновку, що він може розгортатися двома шляхами: "політизацією етнічності" (нація - держава) і "етнізацією політики" (держава - нація). Причому жодний із цих напрямків західноєвропейськими вченими не абсолютизується, так як, на їх думку, жоден з них не відображає як процесу націо-, так і державотворення.

Це і підтверджує досвід, накопичений західноєвропейськими країнами. Імовірно, що не буде виключенням цьому і розгортання процесу націо- і державотворення в Україні. З цього приводу цілком слушним видається зауваження О.Майбороди про те, що термін "нація-держава" застосовується до націй, котрі домоглися державного оформлення незалежно від того, чи нація утворила державу шляхом "політизації етнічності", чи держава утворила націю шляхом "етнизації політики". "Нація-держава" має певну аналогію з терміном "держава-нація". Майборода О. Нація - держава //Мала енциклопедія етнодержавознавства... - С.567.

Природньо, що серед західних теоретиків є й інші погляди на зміст "нації-держави". Зокрема, американський учений Дж.Лінц вважає, що на основі етнічності важко створити державу, її можна побудувати на спільності економічного життя на певній території. Як бачимо, ставлення до змісту етнічності, так як і до концепції "нація-держава" в західній науці продовжує залишатися все ж невизначеним.

Ще більш урізноманітненим у цьому контексті видається автору спектр підходів прихильників етнологічної теорії в радянські часи. Зокрема, Ю.Бромлей, грунтуючись на етнічних засадах, запропонував розрізняти два різновиди спільностей "етносоціальний організм" (ЕСО) і "етнополітичний організм" (ЕПО), котрі розглядаються як синоніми поняття "нація".

З проголошенням державної незалежності підходи багатьох вітчизняних вчених еволюціонували в бік західного розуміння етнологічної теорії. В цілому позитивно оцінюючи етнологічну концепцію, автор все ж вважає, що вона не позбавлена і окремих недоліків, тому що в ній відсутні критерії, які б окреслювали відмінності етносу і нації, вона не пояснює, в якій формі існує нація до утворення власної держави тощо.

Головна увага українських дослідників сьогодні зосереджується на розробці концепції "держава-нація" (етнізація політики), згідно з якою нація є категорією політичною. Відомо, що категорія "політична нація" була введена в науковий обіг західноєвропейськими ученими. Сама ж ідея про те, що поняття нація є політичною категорією пов`язується з іменами Г.Гроція і Дж.Віко. Першу спробу теоретичного обгрунтування цієї ідеї зробив відомий польський учений-соціолог Л.Гумплович. Починаючи з середини ХІХ ст. термін "нація" англо- та франкомовні словники стали вживати переважно на означення спільностей людей за належності до тієї чи іншої держави. Власне відтоді учені і намагаються дати визначення нації як політичної спільноти.