Етнонаціональна ідентичність в контексті формування української нації

У дослідженні проведено аналіз підходів до визначення поняття "політична нація" відомих західних учених К.Дойча, Х.Ортеги-і-Гасета, Дж.Стюарта Мілля, М.Вебера, що дало можливість дисертанту глибше зрозуміти сутність і теоретико-практичну значимість, виробити авторське бачення щодо перспектив її втілення на царині сучасного українського буття.

Строкатість концепцій і поглядів на визначення нації - свідчення складності цього соціального феномену, типізація якого є однією з найскладніших проблем сучасної науки і політики. Теоретичне осмислення цього соціального феномену продиктовано самою історичною реальністю, яка мала і продовжує надавати суттєвого впливу на життя народів.

У четвертому розділі "Етнонаціональна самоідентифікація українців в історичному контексті" проведено теоретико-емпіричний аналіз процесу етнонаціональної ідентифікації, особливостей і проблем його розгортання за умов залежності України від сусідніх держав. Визначаючи етапи етнонаціональної ідентифікації українців в історичній ретроспективі, автор виходить із того, що хронологічні межі цього процесу співпадають з періодами розгортання етно- і націогенетичної фаз розвитку, теоретичне обгрунтування яких здійснено вченими М.Брайчевським, І.Лисяк-Рудницьким, Я.Дашкевичем, О.Майбородою, Л.Шкляром, І.Онищенко та деякими іншими. При чому негативні, а нерідко і вкрай трагічні наслідки багатовікової колоніальної залежності українців і сьогодні гальмують їх етнонаціональну ідентифікацію, націо- і державотворчу консолідацію.

Під кутом зору досліджуваної проблеми проводиться ретроспективний аналіз окремих, найбільш визначальних подій і фактів з історії українського народу, з`ясовуються глибинні причини їх паралізуючого впливу на процес етнонаціональної ідентифікації українців. Показано, що держави-поневолювачі, включивши у сферу свого підпорядкування українські землі, проводили, як правило, відкрито ворожу, антиукраїнську, антинаціональну політику, нищили найменші прояви національної свідомості, культури тощо. Констатується, що внесок кожної із цих держав в процес етнонаціональної деідентифікації українців поки що вивчений недостатньо.

Певні уявлення про зміст і характер такої політики дає аналіз діяльності правителів України періоду "українізації" у 20-30-ті рр., "відлиги" в 60-ті рр. і перебудови і гласності у 80-ті рр. Така політика, звичайно ж, не залишалась поза увагою найбільш свідомих представників української національної еліти.

У дисертації висвітлюється теоретико-практичні спроби націонал-комуністів (В.Шахрая, М.Хвильового, М.Скрипника), боротьбистів (О.Шумського, В.Блакитного, М.Шинкаря), укапістів (М.Ткаченка, А.Драгомирецького, Ю.Мазуренка та ін.), повернути українцям належні від природи їм права, зокрема, права на національне самовизначення, користування рідною мовою, створення національного партійного і державного апарату тощо.

В Західній Україні роль охоронця етнонаціональної ідентичності українців взяв на себе самостійницький рух, який знайшов своє структурне оформлення у створенні Організації Українських Націоналістів (ОУН). В основу її створення була покладена ідея національного визволення, яка згодом переросла в ідеологію націоналізму.

З метою реалізації цієї ідеї західноукраїнські громадсько-політичні діячі і вчені використовували найрізноманітніші засоби (організовували масові акції протесту, створювали громадсько-політичні рухи, політичні партії, просвітницькі, церковні, військові та інші товариства), які покликані були зберегти ідентифікаційні особливості українців, запобігти румунізації, ополяченню і т.п.

Незважаючи на відомі тактичні, а іноді й стратегічні розбіжності, що мали місце між лідерами ОУН і навіть поділ їхньої організації на ОУН(Б) і ОУН(М), всіх їх об`єднувала ідея єдності українського народу і боротьби за побудову незалежної держави. Безумовно, що в діяльності ОУН, як і у створеній нею в роки Другої світової війни Української Повстанської Армії (УПА) мали місце "тіньові сторінки" (В.Кучер), які, однак, не затьмарюють в цілому як саму визвольну ідею, так і не перекреслюють результати другої національно-визвольної революції українського народу періоду 1942-1955 рр. в Західній Україні.

У дисертації проведений аналіз змісту основоположних націоналістичних доктрин - націократичної (М.Сціборський) і націосоціальної (Я.Стецько), вплив цих доктрин на розробку теоретичних засад і практичної діяльності відповідно ОУН(М) і ОУН(Б).

Аналіз теоретико-практичної діяльності націоналістичних організацій в Західній Україні показує, що кожна із них діяла відповідно до своїх ідеологічних доктрин, однак незмінною для всіх залишалася їх головна мета - побудова незалежної самостійної держави як основи націотворення, поглиблення процесу етнонаціональної ідентифікації.

Трагічно позначилися на процесі етнонаціональної ідентифікації українців Східної України великодержавницька політика "злиття націй", яка з самого початку проводилася під гаслом "переможної ходи радянської влади", масових репресій, депортацій і голодомору, а потім використання найрізноманітніших засобів позбавлення національної гідності, загалом нищення всього національно-специфічного.

Саме така політика і стала головною причиною розгортання дисидентського руху в 60-80 рр. Це був період дедалі зростаючого соціально-економічного, політичного і особливо ідеологічного тиску тоталітарної системи на неросійські народи, яких фактично було позбавлено своїх невід`ємних прав, зокрема, розвитку мови, культури, історії, звичаїв, традицій і т.п. - визначальних чинників етнонаціональної ідентифікації.

Важливість і необхідність проведення аналізу дисидентського руху в Україні обумовлена ще й тим, що сам цей рух поклав початок новому етапу націотворення, став могутнім імпульсом для поглиблення процесів етнонаціональної ідентифікації.

У контексті досліджуваної проблеми в дисертації висвітлюється теоретико-практична діяльність учасників дисидентського руху - І.Дзюби, П.Григоренка, Л.Костенко, Є.Сверстюка, Ю.Бадзьо, Л.Лук`яненка, І.Світличного, В.Чорновола, В.Стуса, Н.Строкатої і ряду інших.

Дисертант вважає, що одним із головних завдань дисидентського руху було пробудження української національної еліти для виконання природної своєї функції - формування національної свідомості - як основи етнонаціональної ідентифікації українців.

Створення на рубежі 80-х років різного роду громадсько-політичних об`єднань України стало яскравим свідченням поглиблення процесу політизації її громадян, їх нестримного бажання здобути незалежність і збудувати державу.

Дисидентський рух в Україні став виявом об`єктивного етнонаціонального саморозвитку. Свідченням несприйняття нав`язаних штучних форм національної єдності у вигляді "радянського народу". Тому автор оцінює дисидентський рух не лише як політичне, а й як природне явище, як об`єктивний вияв, що покликаний був надати новий імпульс для поглиблення процесів етнонаціональної ідентифікації.

У п`ятому розділі "Етнонаціональна самоідентифікація - необхідна умова консолідації української нації" висвітлюються проблеми формування етнонаціональної ідентичності в умовах державної незалежності, їх вплив на процес націотворення.

Розгортання цього процесу засвідчує, що за своїм основним змістом він не є власне національним, а переважно етнонаціональним. Цією обставиною й зумовлено вживання словосполучень "етнонаціональні процеси", "етнонаціональна політика", "етнонаціональна ідентичність" тощо. Тому в теоретико-методологічному сенсі доцільність вживання подібних словосполучень автор розглядає як тактичний засіб в контексті етнонаціональної ідентифікації на шляху національної консолідації громадян України у перехідний період націо- і державотворення.

У стратегічному плані поняття "етнонаціональність" автор радить вживати диференційовано, оскільки у багатонаціональних державах (імперіях) воно може слугувати посиленню асиміляції етнічних і етнографічних груп, а в державах з багатонаціональним складом населення може стати гальмом національної кристалізації, спонукати до сепаратизму та інших форм національної дезінтеграції.

Здобуття державної незалежності України дало могутній імпульс двом взаємопов`язаним процесам: з одного боку - націоналізації українського етносу й етнічних і етнографічних груп, а з іншого - поглибленню їхньої етнічної диференціації, звернення до власного етнічного походження тощо.

Обидва ці процеси є суть позитивні. Однак, як свідчить історичний досвід, на етапі їх розгортання неминучі об`єктивні труднощі. Останні - найважливіша проблема, яку покликані спільно з науковцями розв`язувати політики, а отже своєчасно "знімати" суперечності, що з`являються на шляху етнонаціональної ідентифікації особи.

Серед комплексу проблем етнонаціональної ідентифікації однією із найскладніших є глибока деетнізація і денаціоналізація українців, етнічних і етнографічних груп, що мешкають на терені України. Успішне розв`язання цього надзавдання автор пов`язує з вирішенням двох взаємозумовлених і взаємопов`язаних проблем, з одного боку, необхідність включення природної енергії етнічних українців у процес самозбереження і саморозвитку, реетнізацію традиційно-побутових культур етнічних і етнографічних груп, їх розвій і на цій основі включення останніх в націотворчий процес, а з іншого - вивільнення етнонаціональної свідомості від політико-ідеологічної зашореності, що залишилася з радянських часів, позбавлення комплексу меншовартості, дистанціонування у межах здорового глузду від східних і західних впливів, вироблення імунітету до експансіоністської політики гноблення народів, зупинення процесу їх етнонаціональної деідентифікації.

Значно поглиблює деідентифікаційні процеси поліетнічна структура українського суспільства, нерівномірне розміщення різних етнонаціональностей на території України.

Негативний вплив на етнонаціональну ідентифікацію українців і сьогодні продовжують справляти регіональні відмінності етнічної історії, неприродний, однак наявно існуючий поділ українців на "східняків" і "західняків", відмінності у рівні їх національної свідомості, мовні проблеми, міжконфесійні непорозуміння, особливо серед православних церков, залишені у спадок різні форми ксенофобії, зокрема ті, що спрямовані проти всього українського - мови, традицій, культури тощо.

У дисертації проаналізовано ці та деякі інші особливості націотворення в Україні та їх вплив на етнонаціональну ідентифікацію українців. Такий аналіз дав можливість зробити висновок, що прояв типової для більшості країн світу моделі "національна більшість - національна меншість" в Україні буде мати свої особливості. Цей висновок в дисертації підтверджується аналізом динаміки змін національної структури українського суспільства (серед етнічних українців, кримських татар, російської, єврейської, білоруської, польської та інших національних меншин).

Автор виходить з того, що автохтотонні мешканці-українці як титульний етнос сьогодні як і в наближеній перспективі буде розвиватися саме через самоутвердження, як система через власні елементи, спираючись на власні джерела розвитку. Тому, чим вищий матеріальний і духовний стан титульної нації і чим більше високорозвинених національних меншин, тим вищий рівень розвитку української нації. Національні меншини в цьому взаємозв`язку виступають як джерело розвитку в елементному стані переважно у культурній сфері, оскільки інші боки їхнього життя знаходяться у сукупному економічному, політичному і соціальному продукті, який створюється всіма мешканцями країни. За таких умов національне має характер загальності, яка відтворює інтегративну сутність людства.

У цьому зв`язку автор розглядає етнонаціональність як перехідний тип соціоцивілізаційної еволюції людини, який має свої специфічні по відношенню до інших біосоціальних спільнот характеристики, зумовлені єдністю місця проживання, способу життя, змісту духовної культури тощо. Сам же етнонаціональний процес розуміється автором не як механічне, "чисте" поєднання етнічних і національних ідентифікаційних чинників, а як гармонійний, історично-обумовлений процес який розгортається згідно з загальносоціологічними законами суспільного розвитку. За таких умов етнічне виступає як обов`язковий компонент національного, тому будь-яка його руйнація веде до видозміни як форми так і змісту, як самого національного, так і утворених на його основі соціоцивілізаційних типів.

При цьому слід мати на увазі, що процес етнонаціональної ідентифікації має два вияви - внутрішній і зовнішній. Внутрішній вияв - це ототожнення окремою людиною себе з певним етнічним чи національним утворенням по "самовідчуттю", по "самопочуттю", складу мислення, реального способу життя, духовного світу тощо. Зовнішній вияв - це вже сама приналежність до певної біосоціальної чи соціально-історичної спільності, яка визначається умовами життєдіяльності людини.

У дисертації проведено аналіз окремих статей Конституції України, ряду постанов Кабінету Міністрів України, в яких ставиться вимога до органів державної влади провести комплекс заходів по створенню належних умов по впровадженню української мови, надання можливостей розвитку мов національних меншин, відновлення прав депортованих народів, проведення деяких інших заходів, спрямованих на поглиблення процесу етнонаціональної ідентифікації українців. Втілення в практику суспільного життя директивних вимог органів державної влади прямо пов`язане з розробкою і проведенням науково-обгрунтованої етнонаціональної політики - теоретичної основи процесу націотворення. Така політика, на думку автора, повинна грунтуватися на тому, що в Україні процес націотворення відбувається двома шляхами - через "політизацію етнічності" і "етнізацію політики". Причому жоден із цих шляхів не може протиставлятися іншому, вони мають розгортатися паралельно. Саме ця особливість є визначальною в процесі націотворення в Україні, її треба враховувати українським політикам при розробці етнонаціональної політики.

Керуючись таким підходом, вважає автор, можна якнайповніше враховувати інтереси етнонаціональних спільнот, що мешкають в Україні, сприяти збереженню і розвитку їх ідентичності відповідно до вимог міжнародних стандартів, визначених рядом правових актів Генеральної Асамблеї ООН, Ради Європи, а також прийнятих нашою державою на їх виконання Декларації прав національностей України (1991 р.), Закону України "Про національні меншини" (1992 р.) та інших політико-правових документів.

Проведені за роки незалежності організаційно-правові заходи в державі, на погляд автора, створюють добрі перспективи для втілення в практику суспільного життя науково-обгрунтованої етнонаціональної політики. У дисертації проведено аналіз основних напрямків цієї політики і механізмів її здійсення. Зроблено висновок про те, що досягнення етнонаціональної ідентичності українців є необхідною умовою їх консолідації, формування сучасної, високоорганізованої нації. Саме етнонаціональна ідентичність є умовою міжнаціональної злагоди і миру в державі.

У шостому розділі "Теоретичні проблеми етнонаціональної ідентичності в системі націологічного знання" узагальнено сучасний доробок ряду вітчизняних науковців у царині вивчення української нації, концептуального визначення її сутності.

Проведений дисертантом аналіз такого доробку засвідчує, що при розробці концепцій "політичної" і "етнічної" нації вітчизняні науковці широко використовують теоретико-методологічні засади визначення нації, які вироблені західноєвропейськими ученими. Однак, жодна із цих концепцій в Україні поки що не є загальноприйнятною, хоча більшість українських дослідників схиляються до думки, що перспективнішою все ж є концепція політичної нації. Окремі ж дослідники вважають, що практичне втілення обох цих концепцій є нездійсненним і пропонують скористатися синтетичною концепцією, теоретичне обгрунтування якої, як відомо, належить Е.Сміту. Так на думку С.Грабовського, саме синтетична концепція могла б гармонійно поєднувати політичні, етнічні, економічні чинники, що покладені в основу політичної і етнічної концепцій нації.

У цілому автор поділяє конструктивність синтетичної концепції, так як вважає, що вона надає додаткові можливості глибшого розуміння сутності нації, особливостей і шляхів її формування. І на цій основі дисертант запропонував визначати націю в контексті громадських взаємин, які включають як політичні, так і неполітичні відносини, що являють собою фундамент створення різного роду громадсько-політичних організацій і спільностей, у тому числі й найбільш масових у сучасному світі, якими є нації.

У відповідності з поставленою метою автор продовжив теоретичний пошук шляхів "будівництва" націологічної науки, створення якої дасть можливість грунтовнішого вивчення проблем етнонаціональної ідентичності людини.

Створення будь-якої науки - тривалий процес. Він розпочинається з накопичення знань певного об`єкта. Нація як об`єкт дослідження є достатнім і досить оригінальним явищем, знання, які будуть одержані при дослідженні цього об`єкту, мають важливе теоретико-практичне значення. У дисертації зроблено аналіз характеристики, яка відбиває претензійність націології на статус окремої науки.

На шляху створення націологічної науки необхідно розширити і структуризувати її теоретико-методологічні засади, вичленити відповідний інструментарій, який дозволить ефективніше розв`язувати "вічні" питання національного життя, особливо в політичній сфері.

У дисертації визначається ефективність і дієвість діалектичного методу і тих інструментальних істин, якими необхідно керуватися при вивченні національного (сутність і явище, необхідність і випадковість, можливість, дійсність і вірогідність, змісту і форми тощо).

У контексті дослідження проблеми етнонаціональної ідентифікації, з`ясування їх місця і ролі у націотворчому процесі дисертант обгрунтовує нові підходи визначення змісту ряду традиційно вживаних і сьогодні вітчизняною наукою понять: "розквіт і зближення націй", "національна за формою і соціалістична за змістом культура", "національні відносини", "національне питання", "співвідношення національного та інтернаціонального", "внутрішній національний суверенітет", "сутність і межі суверенітету національних меншин", "культурно-національна автономія", "право націй на самовизначення", "етноцентризм", "націоналізм", "інтернаціоналізм", "космополітизм" і деяких інших.

При визначенні змісту поняття "право націй на самовизначення" автор, зокрема, акцентує увагу на те, що ця категорія націологічного знання сьогодні тлумачиться виключно як єдиноможливий політичний засіб для національного самоствердження. Однак, якщо майбутнє існування людства розглядати як вільне бездержавне співробітництво націй, то з методологічного боку проблему самовизначення націй слід розглядати у взаємозв`язку і взаємодії багатьох факторів, які містить така формула: чим вищий матеріальний і духовний потенціал націй, реальний рівень їх розвитку і чим більше на планеті могутніх націй, тим менше людство буде вимагати політичних засобів самоорганізації, в тому числі й державних, які на сьогодні є визначальними.

На погляд автора, поняття "інтернаціоналізм" не можна використовувати поза національним змістом, як це робилося за радянських часів, коли інтернаціоналізм було перетворено в космополітичне явище. Хоча й неполітизований космополітизм теж може мати національне коріння. За таких умов він виступає не як заперечення національного, а його підтвердження, як джерело загальнолюдського.

Недостатньо обгрунтованими з методологічного боку, на думку автора, поки що залишаються питання про забезпечення рівних прав націй і національних меншин і розв`язання суперечностей, що виникають на цьому шляху, про повне і послідовне впровадження в життя конституційного принципу рівноправності громадян, незалежно від національної приналежності.

Згідно з Конституцією - українська мова є державною, отже всі її мешканці повинні її вивчати і знати, в той же час, коли українці не зобов`язані знати мови національних меншин. Національне, в даному разі -українське, набирає визначального характеру й зняти таку "нерівність" практично неможливо. Це світовий стан подібних відносин і зняти їх можна лише незнятям, сповідуванням кожною національною меншиною двох культур: культури титульної нації і власної національної культури в межах національно-культурної автономії.

Звичайно, що всі ці показники асиміляційності поглиблюють етнонаціональну ідентифікацію, які, однак, не обминула жодна багатонаціональна держава. Не заперечує цю тезу і наявність національно-культурної автономії, оскільки вона також не забезпечує повної рівноправності кожній нації та етнографічній групі в усіх інших сферах сусіпльного життя. І це не випадково, адже такої повної реальної рівноправності немає, точніше існує лише в одному вимірі - рівності для більшості.

Отже, етнонаціональне розмаїття, критерії його ідентифікації мають свої рівні розвитку. Вінцем кожного із них є створення того чи іншого типу соціоцивілізаційної еволюції людини. Сьогодні такий тип репрезентує нація, яка є основою системного існування людства, головним джерелом його саможивлення.

В Україні процес націотворення відбувається двома шляхами: політичним і етнічним. Така двовимірність зумовлена історією розвитку української державності і нації. Тому і джерела становлення політичної і етнічної націй неоднакові: у першої - соціально-історичні, у другої - біосоціальні. Таке розрізнення джерел необхідне для правильного визначення рівнів етнонаціональної ідентичності сучасного українства.

У загальноцивілізаційному потоці нація має свій, відносно автономний шлях і своєрідні "темпи" розвитку. Особливість його полягає в тому, що нація і національне існують здебільшого як об`єктивні явища, які мають свій інтегративний потенціал. Тому для визначення національної політики певної держави потрібний їх аналіз і розрахунок у відповідності з "новим часом", що на жаль, більше входить в тактичний, а не стратегічний механізм її розробки і навіть реалізації, про що свідчать конфлікти на національному грунті в окремих регіонах світу. Націологія у цьому контексті набуває характеру методології розробки і прийняття рішень у національній сфері, своєрідним інтелектуальним гарантом безконфліктності міжнаціональних відносин у сучасному світі.

У висновках узагальнено основні результати проведеного аналізу місця і ролі етнонаціональної ідентичності в контексті формування української нації. Обгрунтовується теза, що дослідження змісту етнонаціональної ідентичності є одним із найважливіших завдань етнополітологічної науки.

Доведено, що формування етнонаціональної ідентичності - складний процес, який є результатом як особистнісної так і колективної самоідентифікації людини. У ньому тісно переплетені і взаємодіють як етнічні, так і національні чинники, які притаманні мешканцям української землі незалежно від їх етнічного походження.

У процесі дослідження етнонаціональної ідентичності ефективними виявилися методи: діалектичний, етнополітологічний, історіологічний, системний, порівняльного аналізу і деякі інші. Саме на їх основі і здійснено аналіз існуючих інтерпретацій дослідження етносу і нації, їх основних чинників етнічної і національної ідентичності, проблем етнонаціональної ідентифікації і консолідації української нації в умовах її трансформації від тоталітаризму через авторитаризм до демократії.

Проведений аналіз дав підстави сформулювати ряд важливих теоретико-практичних висновків, в яких зокрема доведено, що:

проголошення незалежності України надало могутній імпульс процесам етнонаціональної ідентифікації її громадян, їх національному самовизначенню;

людина в процесі соціоцивілізаційної еволюції пройшла такі стадії - племена, роди, народності і нації. Поява кожного із цих типів еволюції людини зумовлена як соціально-економічними, так і політичними умовами їх становлення і розвитку;

етнос і нація - як суспільні явища близькі, але не тотожні. Значно складнішою за своєю внутрішньою структурою є нація, визначення змісту якої і сьогодні залишається неоднозначним;

відмінності у поглядах на тлумачення понять "етнос" і "нація" визначають і неодинаковість підходів при дослідженні ідентичностей (етнічної, національної, етнонаціональної). Позаяк останнє одночасно є і свідченням утвердження демократичних засад, характерною рисою яких виступає плюралізм думок, що склався останнім часом у вітчизняній етнополітологічній науці;

етнонаціональна ідентичність утверджується в процесі розвитку етносу і нації, причому цей розвиток має соціально-економічні і духовні підвалини, дослідження яких є одним із важливих завдань етнополітологічної науки;

унікальність і водночас біда української націогенези полягає у тому, що вона поєднує в собі досвід формування "старих" і "нових" націй, що робить український націогенез надзвичайно складним процесом. Такий висновок грунтується на особливостях історичного розвитку етнічних українців, їхнього сучасного статусу в системі поліетнічного українського соціуму;

пріоритетними напрямками при розробці і проведенні етнонаціональної політики української держави є "зняття" суперечностей між етнічним і національним, непротиставлення етнічної і політичної концепцій нації, взаємозв`зку і взаємодії етнічних і національних за своєю суттю етнонаціональних чинників, згідно з концепцією яка передбачала не синтетичне (у значенні штучне) поєднання етнічної і політичної концепцій нації, східно- і західноєвропейської моделей нації (за Е.Смітом), а органічну, природно-історичну єдність, основу якої складають громадські взаємини - комплекс політичних і не політичних зв`язків і відносин;

проаналізовані в дисертації концепції походження нації містять в собі конструктивні елементи, які більшою чи меншою мірою продовжують себе в наступних концепціях. Не є виключенням із цього правила і концепція походження нації, основу якої складають громадські взаємини. При чому автор не претендує на єдиноправильність сформульованої концепції, оскільки свідомий того, що в умовах кризи, з одного боку, а, з іншого, етнічного ренесансу, віддавати пріоритет будь-якій із концепцій нації було б науково недостовірно. Тим більше, що уже сьогодні етнічна і особливо політична концепція нації у багатьох країнах, у тому числі і в Україні, стали загальновизнаними. Незаперечуючи очевидного, все ж, з урахуванням геополітичного становища української держави, особливостей етнічного розвитку, менталітету українців тощо, автор вбачає що цей процес в Україні не буде таким прямолінійним (етнічним чи політичним) як це передбачають окремі дослідники. Безсумнівно, що цей процес буде багато в чому схожим із західно-європейською моделлю націотворення, однак він буде мати і відмінності пов`язані, насамперед, з необхідністю налагодження більш широких громадських зв`язків і взаємовідносин між різними етнічними спільностями, що складають нині український соціум;

в комплексі суперечностей етнонаціонального розвитку будь-якої поліетнічної держави, у тому числі і України, проблема викристалізації і гармонізацї етнічних і національних ідентитетів і формування на їх основі етнонаціональної ідентичності є однією із ключових в націотворчому процесі. У цьому контексті етнонаціональна ідентичність розглядається автором як джерело зміцнення державності, як фактор не лише національного, а й державного суверенітету;

найприйнятніший шлях утвердження етнонаціональної ідентичності - еволюційний. Цією методологічною засадою керується переважна більшість як зарубіжних, так і вітчизняних вчених, досліджуючи етнічну і національну ідентичності. Солідарної точки зору додержується і автор, вивчаючи етнонаціональну ідентифікацію українців;

етнонаціональна ідентифікація людини є процес, який являє собою форму руху національного і безпосередньо не пов`язана з класовими засадами існування нації;

в процесі формування етнонаціональної ідентичності органічне співвідношення загальнолюдського, національного та індивідуального є науково достовірним;

соціальні системи, в яких відбувається етнонаціональна ідентифікація, мають вирішальне значення, оскільки вони можуть або створювати необхідні можливості або обмежувати і навіть спотворювати процес її розгортання;

будь-які спроби перетворити процес етнонаціональної ідентифікації у самоціль, поза загальнолюдськими, демократичними, соціальними і духовними цінностями, тобто перетворити його на знаряддя насильницького самоутвердження, тим більш як експансіоністської зброї, способу панування тощо є антинаціональним явищем, яке, зрештою, руйнує в такий спосіб використаний або організований процес утвердження етнонаціональної ідентичності;

ступінь розробки проблеми етнічної і національної ідентичності у вітчизняній науці, не дивлячись на наявність великого масиву етнополітологічної літератури, поки що залишається недостатнім. У цьому контексті особливої уваги з боку українських етнополітологів потребує дослідження етнонаціональної ідентичності як перехідного типу на шляху утвердження національної ідентичності, загалом процесу націотворення;

процес поглиблення етнонаціонального розвитку в Україні сьогодні потребує подальшого дослідження проблеми етнонаціональної ідентичності в якому було б передбачено проведення соціологічних опитувань громадян щодо їхньої етнічної і національної приналежності і розробки на цій основі теорії моделювання і прогнозування націотворення в Україні;

етнонаціональна ідентичність в перехідних умовах націостановлення, посилення процесу національного самоутвердження раніше залежних народів, має конструктивний зміст. На відміну від недавніх історичних часів, цей процес здебільшого відбувається в цілому у цивілізованих формах, хоча є й відверте силове протистояння, яке повинна знімати світова спільнота, насамперед, через Організацію Об`єднаних Націй.

Ці і деякі інші висновки зроблені в дисертації можуть послугуватися в подальшому вдосконаленні концептуальних засад етнонаціональної політики незалежної української держави, окремі із них знайдуть застосування при експертних оцінках різного роду етнополітичних ситуацій, розв`язання внутрі- і міжнаціональних конфліктів.

Одержані результати дисертаційного дослідження надають додаткові можливості: більш поглибленого врахування накопиченого зарубіжною і вітчизняною наукою досвіду націобудівництва; розробки і впровадження нових підходів розв`язання етнонаціональних проблем зокрема в ряді регіонів Сходу і Півдня України, у тому числі і Криму.

Результати дисертаційного дослідження можуть стати певною джерельною базою для подальшого розвитку націології - теоретичної основи етнополітологічної науки.

Література

ентонаціональний ідентифікація еволюція

1.Обушний М.І. Етнос і нація: проблеми ідентичності - К.: Український Центр духовної культури, 1998. - 204 с.

Рецензії: Кучер В. Етнос і нація: проблеми ідентичності //Освіта, - 1998. - №64-65. 21-28 жовтня. - С.3; Гончар Б.М. В пошуках ідентичності етносу і нації //Освіта, 1999. - №26-27, 12-19 травня. - С.5; Паламарчук В.О. Думка вченого. Етнос і нація: проблеми їх ідентичності //Освіта України, 1999, №18(142), 5 травня. - С.6.

Колективні монографії, брошури:

Обушний М.І. Нації і національні відносини в політичному житті суспільства //Політологія. За ред. Безродного С.Ф. - К., НМК ВО, 1992. - С. 69-76.

Обушний М.І. Особливості розвитку української суспільно-політичної думки в міжвоєнний період //Українська політологія: витоки і еволюція (кер. авт. кол. Кирилюк Ф.М.). - К.: Варта, 1995. - с.206-256.

Обушний М.І. Соціально-етнічні спільності в системі політичних відносин //Основи політології (кер. авт. кол. Кирилюк Ф.М.). - К.:, Либідь, 1995. - с.111-125.

Обушний М.І., Майборода О.М. Етнонаціональна політика //Основи політології. За ред. Кирилюка Ф.М. - К.: Вид-во Здоров`я, - 1999. - С. 184-192.

Обушний М.І. Етнонаціональна ідентичність - феномен самовизначення українців. К.: РВЦ "Київський університет". - 1999. - 40 с.

Обушний М.І. Національне самоутвердження українців: історичний начерк. - К.: "Бібліотека українця". - 1999. - 56 с.

Размещено на Allbest.ru