Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ - початок ХХ століття)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Вихід української нації на новий рівень самоорганізації ознаменувався утворенням в кінці ХХ ст. незалежної Української держави. З огляду на процеси державотворення, що становлять основний зміст сучасного періоду в Україні логічним є зосередження уваги вітчизняними науковцями на державознавчій проблематиці.

Прикметно, що її осмислення в політичній науці відбувається на двох рівнях: глобальному - з позицій когерентної логіки, яка інтегрує багатомаїття локальних подій, процесів, явищ і сприяє «вписанню» українського політичного процесу в загальноєвропейський - та локальному, на якому піддаються аналізу процеси, що протікали (і протікають) в організмі безпосередньо українського народу. Винятковий інтерес вчених до етнонаціональних та державотворчих процесів у їх взаємодії обумовив виникнення у вітчизняній політології нового напряму - етнодержавознавства, методологічно угрунтованого на національно-державницькій парадигмі.

Незважаючи на появу в дев'яності роки об'ємних і грунтовних наукових досліджень, в яких висвітлюються ідейно-теоретичні надбання української інтелектуальної еліти зламу століть по проблемі державотворення, ряд аспектів теми вивчені недостатньо. Зокрема, структура, зміст ідеї державності в українській політичній думці кінця ХІХ - початку ХХ ст., особливості її розвитку залишаються малодослідженими. Поза науковим вивченням все ще перебуває значна частина ідейно-теоретичної спадщини цілого ряду представників української політичної думки - носіїв ідеї державності. Відтак, одні з них залишаються до кінця непізнаними, а інші - майже повністю забутими, оскільки в радянський час їхні імена були викреслені з інтелектуальної історії з політичних та ідеологічних міркувань, а інтелектуальна спадщина як така, що не вкладалася в рамки моноідеології, проголошувалася неприйнятною і, потрапивши в index librorum prohibitorum, підлягала винесенню за межі культурної пам'яті.

З врахуванням того, що ідея української державності не відповідала кон'юнктурним потребам радянської науки і не була предметом наукового дослідження, а також з огляду на те, що в зарубіжному українознавстві, як і в сучасній вітчизняній науці, на сьогодні відсутні узагальнюючі праці з проблеми, тема «Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ - початок ХХ століття)» обрана для дослідження.

Під українською політичною думкою ми розуміємо спроби української самосвідомості збагнути проблеми свого колективного існування й організації. Ці спроби дійшли до нас у найрізноманітніших вербальних формах, починаючи від наукових розробок, публіцистики та есеїстики, політичних програм, конституційних актів до епістолярію та художніх текстів включно. Їхніми авторами були історики, літератори, географи тощо. (Останнє пояснюється тим, що в українській спільноті, як і в інших слов'янських, праця, спрямована на етнодиференціацію народу, розвиток нації як політичної спільноти, лягла саме на їх плечі. Так, наприклад, серед діячів чеського національного відродження теж були представники неполітичних сфер - історик і філолог П.Й. Шафарик, поет і вчений Я. Коллар, історик Ф. Палацький та ін.).

Відхід від устоїв моністичного світогляду, що був своєрідним прокрустовим ложем для науки в радянський час, дає в нових умовах - утвердження плюралізму методологій, загальноцивілізаційного мислення, мислення, базованого на принципах синергетичного світобачення - шанс критичного і об'єктивного поцінування духовної спадщини української нації, виокремлення в ній того, що становить безперечну цінність, своєрідне джерело життєвих сил нації, що є з цієї спадщини, як складової європейської інтелектуальної традиції, внеском у загальнолюдську скарбницю, а що в ній маловартісне, а то й помилкове.

Вивчення ідейного спектру політичної думки і, зокрема, ідеї державності як його стрижня, як суттєвої складової ідейно-теоретичної компоненти українського національно-визвольного руху в час найвищої його політизації, має сприяти глибокому осмисленню проблеми модернізації української нації в період ХІХ - початку ХХ ст., особливостей її самоорганізації, а крім того - осягненню складних процесів диференціації і самоідентифікації українців, специфіки світовідчуття інтелектуальних верств недержавної нації, пріоритетів їхнього світогляду, системи цінностей та, зрештою, сутності їхніх політичних інтересів, прагнення реалізації яких вивело національно свідому частину інтелігенції на зламі століть на рівень політичного провідника нації.

Пізнання однієї з ключових ідей, випродукуваних в ході розгортання української інтелектуальної історії - безперечно, найцікавішої складової вітчизняної історії - підведе до розуміння магістральної спрямованості, політичного сенсу національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр., допоможе усвідомити особливості розстановки сил, ідейні витоки положень, що були базовими в програмах українських політичних партій, теоретичне підложжя концептуальних засад політики Центральної Ради, зрештою, допоможе уникнути спрощення і однобокості у висвітленні минулого нації.

Актуальність вивчення теоретичного потенціалу, напрацьованого довкола ідеї державності в українській політичній інтелектуальній спадщині в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., певною мірою обумовлена і тим, що стан української нації і держави в кінці ХХ ст. є значною мірою логічним наслідком неосягнення, неусвідомлення свого минулого, теорії і практики історико-політичного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст. (не одна ж бо із теперішніх українських проблем має значну леніарність). Тож і сьогодні (як і на початку чи в середині століття, що відзначалося в різні часи українськими інтелектуалами) актуальною є думка про те, що ми не знаємо себе. Відтак, одним із найважливіших завдань української спільноти і сьогодні залишається завдання пізнання самих себе, свого минулого. І не лише з метою пошуку в ньому ключа до розуміння сучасності, але й опанування досвіду боротьби за державне самовизначення нації поколінь української інтелігенції зламу ХІХ - ХХ ст.

Крім того для політики молодої незалежної держави має становити інтерес цілий ряд ідей та підходів, вироблених речниками української політичної думки. Серед них такі, як:

ідея розрахунку на власні сили;

солідаризму інтелігенції, її патріотизму і професіоналізму як передумови розбудови держави;

громадянського і соціального миру;

«всеукраїнськості» як засобу подолання «регіоналізму» (для того часу - західноукраїнського і наддніпрянського);

надетнічності об'єднуючої ідеї;

держави, яка убезпечить населення і територію, створить умови для самовідтворення і самореалізації народу;

правової держави;

соціально справедливого ладу;

європеїзму (політичної орієнтації на Європу, на західноєвропейські демократичні політичні традиції, поступової інтеграції в Європу через встановлення федеративних /конфедеративних/ зв'язків і т.д.);

відшукання «свого» шляху поступу і т.д.

Досліджувана проблема, і, зокрема, питання легітимності та реальності державницьких устремлінь українців викликали інтерес у представників різних політичних сил як безпосередньо в досліджуваний період, так і пізніше. І, зрозуміло, що цей інтерес не був суто академічним: з моменту формулювання самих питань вони вплітались в канву ідеологічних і політичних суперечок навколо проблеми «недержавних», «неісторичних» народів, питання їхньої історичної перспективи (в основному - як її відсутності). Ігнорування, небажання (чи невміння) долати проблеми, які ставила практика політичного процесу, витрактування боротьби за незалежність лише як безпідставного прагнення «зрадницької самостійності інородцями» - з одного боку, і живучість ідеї державності в духовно-культурному фонді народів, форсованість її вираження в духовній продукції як прояву історичної нерозв'язаності в долях народів Російської імперії, а потім Радянського Союзу - з другого, призвели до унеможливлення існування СРСР та його розвалу. Однак навіть подібні кардинальні зрушення в політичному житті народів на теренах колишнього СРСР, наслідком яких стали зміни і у планетарному масштабі, не зменшили притягальності вказаних питань для тих, хто мислить в системі координат, угрунтованій на засадах міфологізованої історії, виношуючи ідеї реінтеграції пострадянського простору, розмивання суверенітету Української держави (як, наприклад, новоявлені прихильники концепції євразійства, федотовської «ідеї Києва»). З огляду на вищесказане, є гостра необхідність переосмислення явищ політичної історії українців, і, зокрема, шляху державного самовизначення нації.

Процес дослідження ідеї державності як особливого інтелектуально-політичного феномена має допомогти зрозуміти, що ставши на шлях боротьби за створення власної держави, українці пішли шляхом, проторованим недержавними націями Європи, мислячи тими ж категоріями та проходячи у своєму духовному, політичному розвитку ті ж щаблі, що й останні (хоча потреба опанувати цей шлях не була наслідком, так би мовити, простої його рецепції на ідейному рівні, але екзистенційно відчутою і пережитою). Отож, українське державотворення є не випадковим явищем, а закономірним процесом.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з планами теоретичної розробки проблем політичної історії українського народу в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на тлі складних і суперечливих процесів становлення української нації всебічно осмислити ідею державності, вироблену представниками української політичної думки в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

З огляду на мету дисертації визначені такі дослідницькі завдання:

- систематизувати методологічні підходи до політологічних досліджень та охарактеризувати методи осмислення системи «ідея державності» як системи синергетичного рівня;

- проаналізувати ступінь наукової розробки досліджуваної проблеми;

- охарактеризувати стан джерельної бази;

- з'ясувати умови, особливості та джерела формування української інтелектуально-політичної еліти як носія і творця ідеї державності;

- дати експлікацію та характеристику напрямів політичної думки;

- розкрити структуру ідеї державності, дослідити роль та зміст міфів, використовуваних в якості її компонентів;

- з'ясувати сутність пояснень причин бездержавності та зміст пропозицій щодо їх подолання;

- виявити та проаналізувати систему доказів щодо підстав і необхідності створення держави;

- дослідити понятійний апарат, простежити еволюцію поглядів на сутність федералізму та самостійництва;

- виявити характерні риси розвитку автономістської та самостійницької ідеї;

- проаналізувати концепції державності;

- визначити відмінності ідеї державності українців від російської та польської державницьких ідей стосовно меж держави, форми її устрою та правління.

Методологічною основою дослідження є принципи синергетичної визначеності історії людства, системності, принцип історизму. Широко використовувався герменевтичний та цивілізаційний підходи, а також такі загальнонаукові та спеціальні методи, як аналіз та синтез, індукція та дедукція, верифікації, порівняльний, типологічний, суб'єктний, контент-аналізу та ін.

Об'єктом дослідження є основні теорії, концепції та ідеї, що містяться в спадщині української інтелектуально-політичної еліти.

Предметом дослідження є ідея державності, випродукувана українською політичною думкою, зокрема - її зміст, структура, особливості розвитку.

Хронологічні рамки дослідження - початок 1890-х рр. - початок 1918 р., тобто час існування системи «ідея державності» у одній із фаз свого розвитку. У синергетичних термінах, це час існування у фазовому просторі стійкої структури - аттрактора «ідея державності» як локалізованого в певних ділянках відкритого, нелінійного, нерівноважного середовища процесу.

Уявляючи ідею як систему, дисертантка відмовилась від її сприйняття як детерміністичного об'єкта в будь-який момент його існування і тим самим - від автоматичного прив'язування початку і кінця фази розвитку до конкретної події, що мала місце в ході політичного процесу на українських землях. За її переконанням, обмежувати досліджуваний період, наприклад, початком світової війни чи початком національно-визвольних змагань (подій, безумовно, епохальних в історії українського народу) було б недоречним, адже миттєвих змін у системі «ідея державності» вони не спричинили. Отож, було взято до уваги реальний стан системи, а він свідчить, що лише з 1918 р. почали відбуватись зміни у середовищі - політичній думці (ширше - суспільстві), пов'язані із посиленням консерватизму як окремого ідейного напряму, появою націонал-комунізму і, нарешті, інтегрального націоналізму, що й вивело систему на нову фазу розвитку.

Географічні межі, в яких розглядається розвиток ідеї державності, охоплюють, окрім української етнічної території, й той ареал, де існували осередки української політичної думки, представники яких зробили вагомий внесок у розвиток ідеї.

Наукова новизна одержаних результатів визначена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. З позицій синергетики проведена декомпозиція системи «ідея державності» та зроблено фактично перше комплексне її дослідження. Запропонований підхід є спробою нової інтерпретації одного із напрямів інтелектуального процесу, що відбувався в організмі української нації.

Нові наукові результати полягають у наступному:

- вдосконалено систематизацію методологічних підходів до аналізу політичних явищ;

- запропоновано модель оптимізації вивчення структури ідеї державності та розширено аналітичний інструментарій її дослідження;

- поглиблено сутність такого феномена, як «українська інтелектуально-політична еліта», проаналізовано умови, особливості формування її політичного думання;

- здійснено подальшу експлікацію течій української політичної думки та їхніх ідейних гілок; з'ясовано ставлення представників кожної з них до ідеї державності українців;

- вперше здійснено комплексне вивчення змісту та структури ідеї державності; досліджено роль та зміст міфів як її компонентів;

- систематично досліджено сутність причин бездержавності та зміст пропозицій щодо їх подолання;

- вперше виявлено та проаналізовано систему доказів щодо підстав і необхідності створення української держави;

- продовжено вивчення понятійного апарату, який використовувався для позначення тих чи інших явищ державного життя представниками української політичної думки;

- вперше здійснено комплексний аналіз характерних рис розвитку федералістської та самостійницької ідеї;

- всебічно вивчено та критично осмислено сутність концепцій державності, їх «сильних» та «слабких» положень;

- дістав подальший розвиток порівняльний аналіз державницьких ідей українців, росіян та поляків;

- введено в науковий обіг новий матеріал з архівних фондів.

Новизна дослідження відбита в сукупності наукових положень, що виносяться на захист:

1. Політичне думання частини інтелектуальної еліти українських земель впродовж ХІХ ст. у своєму розвитку пройшло три етапи, названі дисертанткою українознавчим, українофільським, українським. Кінцевим - сукупним - наслідком політичних рефлексій інтелектуальної еліти на кожному із етапів над проблемами буття українства стала, зрештою, поява на теоретичному рівні українського народу (нації).

Ідейно-політичний розвиток української інтелігенції супроводжувався боротьбою за саму можливість існування як української інтелектуально-політичної еліти.

2. На зламі ХІХ - ХХ ст. в українському інтелектуальному середовищі формувались як течії політичної думки лібералізм, соціалізм, націоналізм, жоден з яких не являв собою нездиференційованої цілісності. Характерною для них була філіація ідей.

Ідея державності була спільним надбанням і лібералів, і націоналістів, і соціалістів.

Вклад у формулювання ідеї внесли не тільки особистості, які ідентифікували себе як українців, але й інтелектуали з подвійною лояльністю.

3. Визначна роль у формуванні ідейного репертуару української політичної думки і, зокрема, державницької, належала М. Драгоманову. Переважна більшість носіїв ідеї державності була його ідейним спадкоємцем, що дозволяє говорити про їхню рецепцію «драгоманізму».

4. Представники української політичної думки обгрунтували наявність підстав для створення держави, довели необхідність державного самовизначення нації.

5. Структурні компоненти ідеї державності складались як із раціональних, так й ірраціональних ідей - міфів. Їх поєднання допомагало «впорядкувати» і актуалізувати минуле, пов'язати його із сучасним моментом історії нації і, зрештою, віднайти відповіді на смисложиттєві для неї питання щодо прав, пов'язаних із утворенням держави. Особливу увагу на політичні міфи як засіб консолідації нації на шляху боротьби за державу звертали радикальні елементи українського інтелектуального середовища.

6. Особливістю системи доказів інтелектуально-політичної еліти щодо можливості та необхідності українського державотворення була та, що вона вибудовувалась за допомогою аргументів, які брались з минулого, із сучасності та з уявного майбутнього нації.

7. На зламі століть категоріально-політична основа державницького дискурсу знаходилась у стадії формування, чим і пояснюється плюралізм в її тлумаченні. В кінці досліджуваного періоду політична думка оперувала поняттями стосовно мети, функцій, атрибутів держави; форм державного устрою; форм державного правління; структури політичної системи та громадянського суспільства; джерел та сутності розподілу влади; особистості як суб'єкта політики і політичної суб'єктності нації, які дозволили ідеї державності структурно і змістовно прибрати самодостатнього вигляду.

Розвиток державницької думки українців відбувався принципово в іншому руслі, ніж російської чи польської.

8. Слабкою стороною політичного думання носіїв ідеї було те, що, піднявшись до витворення концепції державності, вони в той же час найменшою мірою вдались до розробки конкретного «плану» дій по створенню держави (як самостійної, так і у формі автономії) в політичних реаліях ХХ ст.

9. Для української державницької думки були характерними такі риси: превалювання соціалістичних і націоналістичних настанов, демократизм, космополітизм, конституціоналізм, «всеукраїнськість» і регіоналізм, месіанство, націоналістичний ригоризм, «м'який» расизм, політично невиправдане - фільство (австро-, германо-, москво - тощо), фобія (полоно-, юдо-, москво-), провінціалізм. Наявність негативних моментів в українському політичному думанні (при безумовному превалюванні позитивних) пояснювалось, найперше, станом нації, в якому вона перебувала впродовж віків.

10. Формована в умовах утисків, переслідувань своїх носіїв - інтелігенції, кількісно нечисленної, з браком політичного досвіду, з нерозвинутою політичною культурою, в умовах низької національної свідомості пробуджених народних мас, байдужості до «неісторичних» і «недержавних» націй Європи, достатньо невіддиференційована від інших культурних проявів духу політична думка все ж була проявом повноцінних інтелектуальних процесів в організмі нації. Вона спромоглася підняти «українське питання» до рівня проблеми, стрижнем якої стала ідея власної державності.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її положення і висновки можуть використовуватися для більш глибокого наукового вивчення даної та суміжної проблематики, при підготовці загальних та спеціальних курсів з політології та історії, написанні підручників і навчальних посібників для вузів та середніх навчальних закладів, наукових праць.

Апробація результатів дисертаційного дослідження.

Основні положення дисертації апробовані автором у монографії «Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ - початок ХХ століття)» (К., 1998); у низці наукових статей та інших публікаціях; на міжнародних та республіканських наукових конференціях: республіканській науково-методичній конференції «Ринок і проблеми гуманітарної підготовки економічних кадрів у вищій школі» (Київ, 1992); республіканській конференції «Методичні проблеми підготовки фахівців до ринкової економіки за нових умов роботи в Україні» (Київ, 1994); міжнародній науково-методичній конференції «Актуальні проблеми формування професійної та гуманітарної культури сучасного спеціаліста» (Київ, 1994); республіканській науково-методичній конференції торговельних і комерційних вузів «Методичні проблеми підготовки фахівців для нових умов роботи вищих навчальних закладів України» (Київ, 1994), міжнародній конференції «Актуальні проблеми гуманітаризації освіти та виховання духовної культури студентів у сучасних умовах» (Київ, 22-24 жовтня 1996); міжнародній науковій конференції «Центральна Рада та український державотворчий процес» (Київ, 20 березня 1997), міжнародній науковій конференції «Українська державницька школа: історія, політологія, право» (Київ, 11-13 грудня 1997); міжнародній науково-практичній конференції «Індивідуум і суспільство у новій та новітній історії. Дискусійні питання та їх відображення у підручниках з історії та суспільствознавства» (Київ, 7-9 грудня 1998); на наукових конференціях професорсько-викладацького складу Київського державного торговельно-економічного університету (1992-1997 рр.).

Матеріали дисертації були використані в радіопередачах циклу «Відроджені імена» (травень, жовтень 1998) та в авторській програмі «Українська державність: біля витоків ідеї» (листопад, грудень 1998 р., січень 1999 р.) на українському радіо; у навчальному процесі в Київському державному торговельно-економічному університеті.

Дисертація обговорювалась на засіданні відділу етнополітології в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, одержала позитивну оцінку і рекомендована до захисту на спеціалізованій раді з наукової спеціальності «Теорія і історія політичної науки».

Структура дисертації. Складність проблем, що підлягають дослідженню, їхня різноплановість обумовили загальну логіку і структуру роботи.

Дисертація загальним обсягом 459 сторінок складається із вступу, п'яти розділів, висновків (396 стор.), списку використаних джерел та літератури (741 найменування, 63 стор.).

Структура та логіка розвитку ідей дисертації обумовлена системним підходом до вивчення «ідеї державності»: кожний розділ присвячений вивченню компонента системи. Вивченню ж системи передує - у відповідності із методологічною настановою здійснювати дослідження будь-якого явища чи процесу через «окуляр» ментальності людей періоду - вивчення носіїв «ідеї державності».

Основний зміст дисертації

державність синергетичний автономістський

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, зв'язок з напрямами наукових досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, визначено об'єкт і предмет, сформульована мета і завдання дисертаційного дослідження, його хронологічні та географічні межі, наукова новизна одержаних результатів, їх практична значимість, подано відомості про апробацію.

У першому розділі дисертації - «Історіографія проблеми та характеристика джерел. Методологія дослідження» - насамперед висвітлюється ступінь наукової розробки теми. На основі аналізу літератури зроблено висновок, що історіографія проблеми бере свій початок безпосередньо у досліджуваний період. Найперше вона представлена працями самих українців, як досить відомих (С.Єфремов, М. Грушевський, Б.Кістяківський, Д. Донцов, Л. Юркевич, І. Франко, Леся Українка), так і менш знаних (І. Кревецький, В. Старосольський, О. Назарук, Т.Зіньківський, Л. Цегельський, В. Садовський), а то й зовсім невідомих (так би мовити, других і третіх осіб у процесі становлення історіографії). Їх праці несуть подвійне навантаження: з одного боку, вони є джерелом до вивчення багатоаспектної ідеї державності, з іншого - першим кроком в історіографії досліджуваної теми.

Своєрідним внеском в історіографію в перший період були й публікації І. Бодуен де Куртене, М. Гредескула, В. Жаботинського, Ф. Корша, В. Леніна, А. Луначарського, М. Петрова, А. Пипіна, П. Струве, С. Щоголєва, видрукувані в Росії, крім того - роботи В. Фельдмана, Л. Васілевського, що з'явились на теренах Польщі, а також дослідження М. Вебера, Л. Гумпловича, К. Каутського, А. Тойнбі, які в дисертації віднесено до начал західної історіографії проблеми.

Світоглядно-політичні пріоритети самих авторів коригували кут бачення ними української проблематики, призводили часом до необ'єктивних висновків, суб'єктивності в поцінуванні державницьких устремлінь українців. Однак, на думку дисертантки, ці оцінки - навіть при умові їх ненауковості чи антинауковості з позицій сьогоднішнього дня - доцільно розглядати в рамках історіографії проблеми як етапні в становленні останньої.

Другий період у вивченні проблеми був хоч і короткий в часовому відношенні (початок 1918 р. - початок 20-х років), однак плідний, з огляду на появу досліджень М. Василенка, К. Воблого, В. Дорошенка, Д. Дорошенка, О.Єфименко, Ю. Охримовича, В. Степанюка та ін. Ці роботи привертають увагу характеристиками державницьких поглядів ряду провідників українського національного руху, аналізують соціал-демократичне бачення різних аспектів становища українців та їх домагань тощо.

Третій період (початок 20-х - 1991 р.) представлений працями радянських науковців, емігрантів, зарубіжною українікою.

Аналіз радянської історіографії підвів до висновку, що на останню значною мірою впливала не лише єдино можлива в тих умовах марксистсько-ленінська методологія досліджень, але й радянська дійсність - процеси українізації, що розгорнулись у 20-ті роки, реалії сталінських часів, хрущовської «відлиги», брежнєвсько-сусловської доби, насамкінець - часів «перебудови». Кожен з означених етапів розглядається в дисертації як своєрідний підперіод у рамках періоду.

З врахуванням цього факту аналізуються особливості, проблематика, переваги чи недоліки досліджень Д. Багалія, О. Гермайзе, М. Грушевського, Д. Заславського, А. Риша, М. Слабченка, М. Яворського, а також Н. Ассонової, О.Білецького, А. Брагінця, І. Головахи, Д. Заславського, В.Євдокименка, Р.Іванової, Є. Кирилюка, М. Кравця, І. Кураса, О. Лисенка, П. Манзенка, М. Партоліна, О. Поліщука, Ю. Римаренка, І. Романченка, О. Скакун, В. Шинкарука, Н. Шип та ін.

Значна увага в розділі приділена характеристиці домінантних напрямків, джерельній базі досліджень, що побачили світ за межами СРСР, зокрема роботам М. Андрусяка, М. Антоновича, Л.Біласа, В. Будзиновського, Л. Винара, М. Гетьмана, Т. Гунчака, Д. Донцова, В. Дорошенка, Д. Дорошенка, А. Жука, Ю. Липи, А. Камінського, А. Каппелера, Б. Кравціва, М. Кучера, В. Липинського, Р. Людвіковського, П.Мірчука, А. Монтрезора, П. Одарченка, Я. Оршана, Я. Пеленського, Є. Пизюра, Н. Полонської-Василенко, О. Пріцака, С.Ріпецького, О. Субтельного, І. Лисяка-Рудницького, С. Томашівського, П. Феденка, І.П.Хімки, Д. Чижевського, Р. Шпорлюка, С. Шелухіна та ін.

90-ті роки розглядаються як новий період у розвитку історіографії проблеми. На фоні характеристики специфіки та особливостей праці науковців в нових умовах аналізується тематика досліджень В. Верстюка, Д. Видріна, В. Воронкової, Т. Геращенко, І. Гирича, В. Головченка, В. Горбатенка, В. Гошовської, С. Грабовського, Я. Грицака, В. Даниленка, Я. Дашкевича, В.Ігнатова, С.Єкельчика, О. Жерноклєєва, М. Жулинського, О. Забужко, А. Залізняка, Я.Ісаєвича, О. Картунова, Г. Касьянова, Ф. Кирилюка, В. Ковальчука, О. Копиленка, В. Кременя, І. Кураса, О. Кухарчука, Б. Кухти, Ю. Левенця, М. Молчанова, Л. Нагорної, О. Нельги, І. Онищенко, М. Поповича, В. Потульницького, О. Рафальського, Ю. Римаренка, В. Сарбея, О. Семківа, О. Скакун, В. Солдатенка, О. Сухого, С. Телешуна, М. Томенка, О. Шаблія, Ю. Шаповала, Л. Шкляра, П. Шкраб'юка та ін.

Аналіз ступеня наукової розробки теми підвів дисертантку до висновку, що попри існування досить значного масиву літератури, в якій більшою чи меншою мірою висвітлюються різні аспекти обраної для дослідження проблеми, все ж стан її наукового осмислення не можна визнати достатнім. І не лише тому, що окремим, цілісним предметом вивчення ідея державності в українській політичній думці кінця ХІХ - початку ХХ століття не була, а й через те, що ряд її вузлових моментів залишається поки що поза увагою дослідників. На подолання цих вад і спрямована, певною мірою, реферована дисертація.

Істотна частина розділу присвячена дослідженню джерельної бази. В ході останнього було визначено коло осіб, яких можна вважати за носіїв і творців «ідеї державності», та приблизні обсяги їхньої інтелектуально-політичної спадщини, здійснено класифікацію джерел.

У відповідністю з останньою виділено чотири їх групи. Перша - наукові праці, публіцистика. Друга - епістолярій. Третя - спомини, автобіографії, щоденники. Четверта - програми політичних партій, організацій, їх звернення, різноманітні видання; конституційні проекти.

При характеристиці джерел автор керується такими логічними принципами. Кожна група джерел аналізується окремо; обгрунтовуються її цінність та недоліки; характеризуються форми та особливості існування в реаліях сьогоднішнього дня; вказуються (при наявності) труднощі, пов'язані із встановленням авторства джерела чи дати його написання, повнотою і точністю наявних списків, втручанням в текст упорядника (чи перевидавця), доступністю джерела.

Такий підхід обумовив необхідність вивчення документів, виданих не лише в досліджуваний період, а й їх перевидань, здійснених в СРСР та за кордоном, а також в Україні, в 90-і роки.

З огляду на те, що окремою, по-своєму унікальною, формою існування інтелектуальної спадщини є газетні та журнальні статті, в параграфі детально аналізуються періодичні видання межі віків, які виходили як в підросійській, так і підавстрійській Україні, а також в Москві. Окрім того, увагу приділено характеристиці фондів ряду архівів, адже велика кількість документів української політичної думки періоду, що досліджується, відклалась саме там - в архівах, а також у відділах рукописів бібліотек.

В дисертації відзначається, що окрім архівних матеріалів особливо цінними є й прижиттєві видання, котрі містять авторські примітки, коментарі і т. п. Саме ці безцінні видання праць чи здійснені зразу по смерті авторів - у кінці минулого - на початку поточного століття їх перевидання, що часто лише в одиничних примірниках зберігаються сьогодні у відділах рідкісної книги центральних бібліотек республіки, є єдиною формою існування більшої частини інтелектуальної спадщини українців. Це стосується праць М. Драгоманова, Д. Донцова, Т.Зіньківського, М. Порша, С.Єфремова, Л. Юркевича і багатьох-багатьох інших, менш відомих інтелектуалів, роботи яких або взагалі не перевидавались на батьківщині, або хоч і були перевидані в радянський час, та потрапляли до читачів у дещо зміненому вигляді через купюри, редакторські коментарі, уточнення, тенденційні витлумачення тих чи інших авторських положень.

Таким чином, джерельна база є досить об'ємною. Сукупне використання різних груп джерел дає змогу виявити ті провідні ідеї в українській політичній думці стосовно держави та державотворення - навзаєм переплетені, але часом і такі, що виключають одна одну, - які побутували в політичній свідомості української спільноти кінця ХІХ - початку ХХ ст. Вичленення їх із різнорідного комплексу текстів, врешті-решт, забезпечило дослідження ідеї державності в українській політичній думці межі віків.

Аналіз сучасного стану методології досліджень в суспільних науках, розмаїття застосовуваних методологій підвів до висновку, що для даного дослідження оптимальною методологічною основою стануть принципи синергетичної визначеності історії людства, системності, розроблювані в працях І. Пригожина, І. Стенгерс, Дж.Ніколса, К. Майнцера, Є. Князєвої, С. Курдюмова, Г. Хакена, М. Моїсеєва, А. Назаретяна, К.Дєлокарова та ін., а також принцип історизму.

Обравши провідним системний метод, дисертантка здійснює декомпозицію системи. В інтелектуальній системі, означеній «ідея державності», виділяє такі компоненти: перший - ідеї про причини бездержавності українців, другий - ідеї про необхідність і підстави української державності, третій - ідеї щодо сутності майбутньої держави. В свою чергу кожен з компонентів складається з елементів, під якими розуміються раціональні та ірраціональні ідеї. До останніх віднесено політичні міфи. В розділі доводиться, що сумісність компонентів запропонованої системи обумовлювалась тим, що вони, співпадаючи синхронно і діахронно, сприяли досягненню мети системи - доведенню необхідності, доцільності, можливості, права українців на створення власної державності.

Суперечливість же між ними полягала в тому, що підстави держави, засади її діяльності, мета, можлива її форма, шляхи утворення бачились носіям ідеї найрізноманітнішим чином, в залежності від світоглядних орієнтирів - ліберальних, соціалістичних чи націоналістичних. Суперечливість вбачається і у поєднанні в системі раціональних ідей та міфів, у поєднанні ідей-елементів системи «різного віку». Однак, автор доводить, що із синергетичного погляду такі ознаки системи є позитивними, оскільки роблять її стійкою до багатоваріантного майбутнього.

Взявши до уваги те, що в системі крім головних є і залежні частини, один із розділів присвячений аналізу особливостей розвитку автономістсько-федералістичної та самостійницької ідей, інший - особливостям розвитку українських інтелектуальних кіл та їх політичного думання.

Аналіз пізнавальних можливостей методів, застосовуваних в політичній науці, їх недостатностей та факторів обмеження підвів автора до висновку, що лише їх поєднання забезпечить оптимальний рівень дослідження.

Таким чином, в даному розділі з'ясовано коло питань, які в межах досліджуваної проблеми вже сформульовані і вивчені науковцями; охарактеризовано ступінь і якість документального забезпечення теми; визначено мотодологію та методи дослідження.

У другому розділі - «Умови та особливості розвитку українського політичного думання» - досліджувались чинники, які впливали на формування українських інтелектуальних кіл та обумовлювали ідейний спектр політичної думки останніх.

На фоні аналізу наслідків геополітичних змін кінця ХVІІІ ст. на Сході Європи, процесів самоорганізації Новоєвропейської цивілізації, і, зокрема, створення системи міжрегіонального поділу праці в розділі досліджуються політичні, соціально-економічні процеси, що мали місце на українських землях впродовж ХІХ ст. Доводиться, що своєрідність геополітичних, соціально-економічних реалій сприяла приєднанню українців, як й інших народів Східної Європи, до західноєвропейського націотворчого процесу. Провідною ідеєю останнього з другої половини ХІХ ст. стала ідея створення власних держав, оскільки саме з їх утворенням пов'язувались надії на подолання як соціально-економічного, так і національного гноблення. Стосовно українців відзначається, що їхні прагнення державного самовизначення найяскравіше виявились на зламі ХІХ - ХХ ст. із підняттям українського національно-визвольного руху на вищий, у порівнянні з попереднім часом, щабель розвитку.

З урахуванням вищезазначеного, характеризується ставлення державних націй Європи, міжнародних сил, які обстоювали соціалістичні принципи влаштування співжиття народів, до вимог недержавних націй і обгрунтовується висновок про майже тотальне несприйняття першими державницьких устремлінь других, серед яких були й українці.

Значну увагу в тексті розділу приділено дослідженню настроїв в середовищі поляків і росіян щодо можливості створення держави українською нацією. На основі вивчення документів декабристів, слов'янофілів, інтелектуальної спадщини окремих представників російської політичної думки ХІХ ст., зокрема таких, як М. Чернишевський, М. Добролюбов, В.Бєлінський, О. Герцен, М. Бакунін, окрім того - документів російського революційного народництва та польської революційної публіцистики, спадщини провідників польських і російських інтелектуальних верств кінця ХІХ - початку ХХ ст. доводиться, що як росіяни, так і поляки відмовляли українському народові у праві на самостійний розвиток, що лише окремі їх представники визнавали правомірність державницьких устремлінь українців.

Водночас у розділі йдеться і про те, що ряд ідей (відмінності українців-русів від великоросів, історичних початків українського народу, середньовічної Русі як творіння і спадщини виключно українців, федералізму тощо), випродукуваних поляками, були активно сприйняті українською політичною думкою. Наслідком рецепції українськими інтелектуалами ідей, культивованих поляками, на зламі століть стане посилення антиросійських тенденцій у розвитку їхнього політичного думання. Активна ж експансія ідей загальноросійського революційного руху і, у свою чергу, сприйняття їх українцями сприятиме відтоку останніх у імперські політичні течії.

На широкій документальній основі досліджується і обстоюється ідея, що впродовж ХІХ ст. інтелектуальні верстви українських земель у своєму розвитку пройшли три етапи - українознавчий, українофільський та власне український, які були тісно взаємопов'язаними та взаємопереплетеними.

Наслідком праці інтелектуалів на українознавчому та українофільському етапах стало - у Франкових висловах - теоретично виаргументоване українство. Наукові рефлексії українознавців, з-поміж яких були такі видатні люди часу, як І. Срезневський, О. Бодянський, Ф. Корш, П. Лаврівський і - окремим рядком - М. Максимович та О. Потебня, забезпечили, найперше, мовну емансипацію українців від поляків і росіян. Дослідження ж в галузі історії, етнографії, етнології, етнопсихології сприяли історичній, етнічній емансипації українців, підвели до утвердження ідеї культурної єдності, етнічної гомогенності українського народу, розділеного імперськими кордонами; сприяли чіткому окресленню межі української етнічної території, як і території сусідів - росіян і поляків.

Одним із найвагоміших досягнень українознавчого етапу було (як в Галичині, так і на Наддніпрянській Україні) формулювання питання необхідності створення української державності, і не лише в рамках слов'янської федерації, але й у формі самостійної держави.

Наступний - українофільський - етап був не лише часом подальшого поглиблення рефлексій над буттям народу, але й періодом «практичного українофільства», що виявлялось і в діяльності «громад», земському русі, у спробах об'єднання всіх опозиційних та революційних елементів у боротьбі за конституцію, у організації наукових досліджень, прагненні преси, просвітництві мас, подальшому розвитку контактів галицьких і наддніпрянських українців, у виявленні прихильності до правових і політичних ідеалів Європи і т. п.

Вивчені документи підтверджують, що пройшовши фазу українофільствування з її підйомами 70-х і спадами у 80-х роках, інтелектуальна еліта в кінці століття дійшла врешті-решт до декларування своєї українськості, стала власне українською. Відтак вона виступила репрезентантом української політичної думки, носієм «ідеї державності».

Наголошуючи, що еліта формувалась із вихідців із різних регіонів України і за рахунок представників різних соціальних верств, дисертантка, посилаючись на численні джерела, доводить, що усвідомлення і декларування української ідентичності (на противагу малоросійській, великоросійській чи польській) в умовах російсько-польських інтелектуальних і політичних впливів було наслідком вивільнення від пут свідомісного дуалізму, подолання складних духовних колізій, зрештою, результатом непростої внутрішньої роботи кожної особистості. Прикметним було і те, що еліта формувалась із людей «неполітичних» сфер - літераторів, істориків, студентів тощо.

Увага в розділі приділяється характеристиці такого феномена, як «вростання» поляків (поляків української культури) в українську спільноту та їх праці на зламі століть як представників української політичної думки. Характеризуються особливості етапів цього процесу.

Доводячи, що «українськість» еліти розвивалась на плюралістичному ідеологічному грунті, автор, спираючись на конкретні документальні факти, обгрунтовує думку, що спектр політичного світогляду інтелектуалів складався з елементів різних доктрин, а їхньою характерною рисою була мінливість поглядів, шукання «своїх» ідейних кумирів, невизначеність ідеологічного обличчя. Незважаючи на це на межі століть в українському інтелектуальному середовищі формувались такі течії політичної думки, як лібералізм, соціалізм, націоналізм. Характерною їх рисою була філіація ідей.

Дотримуючись твердження, що лібералізм має множинність іпостасей як в історичному, так і національно-культурному та ідейно-політичному вимірах, дисертантка доводить, що український лібералізм був неоднорідним явищем. Серед лібералів були люди, які уособлювали класичний лібералізм (М. Ковалевський). Були й інші - ліберали - «общероси», які мислили категоріями загальноросійськими (В. Вернадський, М. Туган-Барановський, І. Петрункевич). Виділено і національну грань українського лібералізму, представником якої був, наприклад, М. Драгоманов.

Наголошуючи факт унікальної рецепції драгомановських ідей українською інтелігенцією, автор з опорою на конкретні дані показує, що М. Драгоманов був як для галицьких, так і наддніпрянських українців своєрідним джерелом не лише ліберальних, але й соціалістичних та націоналістичних ідей.

Стосовно поширення соціалістичних ідей зазначається, що соціалізм був найбільш розповсюдженою ідеологією на українських землях. Однак ідеали українських соціалістів різнились: галичани виявляли прихильність до соціалізму в його західноєвропейському (реформаторському) варіанті, наддніпрянці - російському. Не був чимось однозначно неподільним і український націоналізм кінця ХІХ - початку ХХ ст. В ньому вирізнялись і демократичні, і консервативні, і радикальні елементи.

Ідеєю, яку не оминули увагою ні ліберали, ні соціалісти, на націоналісти, була ідея створення (необхідності чи, навпаки, недоцільності) української державності. Демократи-націоналісти вважали природним правом нації мати для розвитку такі самі умови, які мали всі інші - державні - нації. Світ їм бачився світом рівноправних державних націй. Консервативно настроєні націоналістичні діячі, відстоюючи ідею державності, вимагали повернення тих прав, які українська нація «вже мала» в минулому і які в неї були відібрані. Повернення прав, тобто вихід із стану «нації-раба», на їхню думку, забезпечив би українцям умови для розвитку свого «я». Радикали стояли на позиції вищості українців супроти, перш за все, росіян. Відстоюючи ідею української національної винятковості, українську державність вони розглядали як таку форму існування нації, що забезпечить її панування у Східній Європі.

Український лібералізм не був одностайним у своєму баченні питання державного самовизначення українців. В кінці століття окреслився як ліберально-самостійницький напрям, так і ліберально-федералістський. Представники останнього виступали за переоблаштування Росії на засадах федералізму. Федералістські настрої набули поширення серед українців-прогресистів та кадетів. Однак, останні, сповідуючи ідею перебудування Росії на федералістських началах, мали на увазі радше впровадження у життя принципів федералізму, а не побудову федерації. Їхній федералізм передбачав демократизацію суспільства шляхом перебудови центральної влади, а не знищення центру. На західноукраїнських землях поширювались як ідеї культурно-національної автономії, так і національно-територіальної.

У соціалістичному середовищі також означились як прихильники ідеї федералізму, так і самостійництва. На федералістських позиціях стояли, наприклад, УСДРП, УНДП, УПСФ. Самостійників представляла, наприклад, УПСС.

Проаналізовані в даному розділі питання дозволили дисертантці простежити на політичному, економічному, ідейно-теоретичному рівнях процес становлення носіїв ідеї державності, особливості їхнього політичного думання, стрижнем якого стала ідея державного самовизначення українців.

У третьому розділі - «Рефлексії з приводу причин бездержавності українців та обґрунтування альтернативних моделей» - поставлено завдання з'ясувати сутність пояснень причин бездержавності та структуру доказів про підстави та необхідність створення держави.

Аналіз рефлексій над причинами бездержавності показав, що інтелектуали найперше намагались відшукати ці причини, студіюючи українську історію. Відтак з'ясовано, що в обґрунтуванні причин бездержавності значну роль відігравали історичні дослідження. З опорою на них однією з основних причин називалась багатовікова індиферентність інтелігенції до справ «свого» народу. Вона була, на думку одних, наслідком «відлучення» інтелігенції від народних мас, на думку інших - її «зрадництва», ренегатства. Підставою останнього називались: «мотив користі», «мотив страху», «мотив незадоволених запитів» (першочергово культурних), нерозробленість української ідеї.

Тема відступництва (зрадництва) інтелігенції пройшла через політичну творчість М. Драгоманова, І. Франка, Т.Зіньківського, М.Міхновського, Л. Цегельського, С. Рудницького та ін. Одні, як М. Шаповал, піднімали ренегатство до рівня основного маркера нації, вбачали у ньому визначальну тенденцію її розвитку. Інші ж, незважаючи на наявність певних розходжень у витлумаченні явища, не були схильними вбачати в ньому сутнісної риси нації, але сходились у тому, що ренегатство - витвір життєвих обставин.

Противагою відступництву висувалась вимога «бути українцем» і «служити Україні», сутність яких хоч і розумілась по-різному, але кінцева мета витлумачувалась однозначно: заради того, щоб зробити Україну «політичною силою» (І. Франко, Л. Українка, М.Міхновський, М. Драгоманов).

Іншою причиною бездержавності називалась несолідарність - між «обома Українами», між регіонами, старшим поколінням і «молодою Україною», українством і українофільством, українством і малоросійством, українством і москвофільством, між соціалістами, націоналістами і лібералами, між партіями, між М. Драгомановим і його прибічниками та ідейною опозицією, між інтелігенцією та народом (М. Грушевський, М.Міхновський, М. Павлик, Л. Когут).

Противагою ідеї несолідарності висувалась вимога єдності інтелігенції, єдності регіонів («всеукраїнськості»), соборності, зрештою ідея інтеграції спільноти шляхом становлення нового погляду на український народ як соціально комплектний організм.

Українська бездержавність пояснювалась і геополітичними чинниками, зокрема місцем України між Сходом і Заходом (М. Драгоманов, Т.Зіньківський, Д. Донцов, С. Рудницький, В. Липинський). Вказуючи на витоки ідеї як ідеї «Україна між…» та досліджуючи її поступову трансформацію на зламі століть в ідею «між Сходом і Заходом», автор доводить, що частина інтелектуалів за її допомогою намагалась не лише пояснити українську бездержавність, але й, «осхіднивши» Москву, протиставити українців як народ в основному західної традиції, росіянам як «деспотичному Сходу». Вплив цього «Сходу» призводив, як твердилось, до появи такого негативного явища, як «український гермафродитизм». Останній, у свою чергу, спричиняв маргіналізацію етносу, переорієнтацію інтелігенції, її байдужість до «українського питання». Противагою «східним» впливам називалось вивільнення від них через створення власної держави.

Прикметно, що місце «між Сходом і Заходом» витрактовувалось не лише як причина бездержавності. Дехто вбачав у даному феномені чинник, який обумовлює «необхідність» України в майбутньому європейському світоустрої (що вказує, зокрема, на спорідненість української «моделі» політичного думання з, приміром, чеською чи угорською).

Спроба дослідити вплив геочинника на етносоціальні процеси і, зокрема, на державотворення, на думку автора, була свого роду етапною у розвитку політичного думання українців. Як свого часу інтелектуали-українознавці звертались до спеціальних знань - лінгвістичних, етнографічних, історичних - щоб довести мовну, етнічну і т. п. окремішність українців, так і на межі століть представники української політичної думки прагнуть залучення нового знання - географічного, щоб далі вже з його допомогою осмислити, пояснити історичні, політичні процеси на українській території.

В розділі наголошується, що десяті роки ХХ ст. стали новим етапом в осмисленні причин бездержавності: простудіювавши українську історію, інтелектуальні лідери нації перейшли до аналізу поточних процесів. Відтак серед суттєвих перешкод державному самовизначенню називаються вже діяння російських націоналістів, бюрократів, «вшехполяків», політика урядів і, зрештою, протистояння «самих народів» - українського і російського, українського і польського (Л. Когут, О. Назарук, С. Шелухін, М. Грушевський, Б.Кістяківський). Однак при всьому негативному сприйнятті росіян і поляків, українці все ж знаходили в останніх позитив, те, що імпонувало, чому варто було б вчитись, брати за зразок: польський патріотизм, польська воля до держави.

В ході обгрунтування твердження про те, що українці як нація мають все необхідне для створення держави в економічному, політичному, культурному плані українські інтелектуали використовували аргументи, які брались не лише з минулого чи сучасності, але й уявного майбутнього нації. Посилання йшло на реальні історичні факти та міфи. Раціональні пояснення у поєднанні з фіналізмом міфів якраз і допомагали в обгрунтуванні зазначеного твердження.