Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ століття)

Міфи були, з одного боку, засобом відмежування «нас» від «них», тобто виконували етнодиференціюючу функцію. З іншого - етноінтегруючу, сприяли солідаризації членів спільності. Конституюючи спільноту, вони, певною мірою, забезпечували її життєздатність у майбутньому.

Сприяючи усвідомленню міфів, історії та мовних традицій, інтелектуальна еліта намагалась окрім того «демаркувати» територію українців та довести найперше її самодостатність. Цілий ряд представників політичної думки - від М. Драгоманова до С. Рудницького - доклали до цього зусиль. Однак, якщо у М. Драгоманова, М. Грушевського, О. Барвінського ця «демаркація» мала стисло - словесну форму, то у С. Рудницького - фундатора географії України - проблемі присвячено ряд праць, видання яких укомплектовані картою України.

Значну увагу інтелектуали виявляли до розробки питань, повязаних із утвердженням в свідомості чуття правової та політичної спільності українців. З огляду на це, досліджуючи українську історію, вони найретельніше вивчали ті періоди, в які на українських землях існувала державність. Це дозволяло аналізувати політико-юридичний стан українців в історичній ретроспективі.

Обґрунтувавши існування повноцінного, окремого народу (нації), еліта відтак констатувала, що їй потрібно все те, чим користуються «всі інші» нації і найперше - держава.

Правомірність вимоги державного самовизначення українців частина інтелектуалів (М. Шаповал) обгрунтовувала й в інший спосіб, виводячи її із «реального» становища нації (а не, приміром, «державно-історичної минувщини»), із потреб «сьогодні дужої», «бадьорої» нації, яка відчула «потяг», «здатність до життя» і яка, відтак, «має право» бути.

Як свідчать досліджувані матеріали, держава сприймалась, по-перше, як прояв рівноправності; по-друге, - як найвища форма протиставлення «себе» - «чужим»; по-третє, - як засіб захисту «себе» від цих «чужих» з їх «цілком протилежними» інтересами, протилежними «нашим» як нації.

Про державу як засіб убезпечення такої колективної спільноти, якою є нація, першим в інтелектуальному середовищі межі століть заговорив М. Драгоманов, саме з його вуст прозвучало це евристичне для українського суспільства визначення мети (та й причини) створення держави. Слідом за М. Драгомановим й інші представники української політичної думки - в т.ч. М. Ковалевський, Л. Когут, І. Франко - пішли у руслі ідей Т. Гоббса, побачивши, як і він, в державі своєрідний каркас безпеки - систему інститутів, ті міфи, догми, ідеали, вартості, які перешкоджають хаосові і захищають тих, які їх створюють.

Вказуючи на існування «окремого» народу і «окремої» території, представники інтелектуальної еліти звертали увагу на необхідність встановлення суверенної влади, як обов'язкового елемента суверенної державності. Втім, як свідчать документи, для більшості з них сутність «суверенності» концентрувалась у словах «своя воля на своїй землі» і лише одиниці (С. Шелухін, М. Ковалевський) прагнули осягнути зміст даного поняття з політико-правових позицій.

Аналіз інтелектуальної спадщини показав, що значної ваги в українському інтелектуальному середовищі набуло питання сфери впливу держави. Абсолютна більшість його представників (Т.Зіньківський, І. Франко, М. Ковалевський) наголошувала на необхідності обмеження «деспотії держави», її безконтрольного втручання в життя суспільства, коригування «волі індивіда», «права людського» у відповідності із своїми інтересами. З огляду на це, сфера впливу держави мала б обмежуватись сферою «автономії» людської особистості.

Найретельнішим чином інтелектуальною елітою була проаналізована і піддана гострій критиці сутність соціал-демократичної «народної держави» (І. Франко) та «поліцейської держави» (М. Ковалевський), діяльність яких протікала б під гаслами діяльності «для народу», а насправді - «без участі народу». М. Ковалевський протиставляв «поліцейській державі» державу, яка є «сама для себе», і яка, за переконанням вченого, виступає захисником прав і волі особистості. З розширенням функцій цієї держави вчений пов'язував розширення сфери індивідуальної свободи, нібито «звуженої» втручанням в життя особистості сім'ї, церкви та інших «союзів».

Через призму забезпечення прав індивіда-члена поневоленої нації представники української політичної думки аналізували такі типи держави, як «національна держава» і «національно-мішана». При цьому деякі з них схилялись до висновку, що лише держава першого типу здатна забезпечити інтереси нації.

У четвертому розділі - «Особливості розвитку автономістсько-федералістичної та самостійницької думки» - увага зосереджена, по-перше, на виявленні причин домінування в українських інтелектуальних верствах ідеї федералізму та аналізі рефлексій носіїв ідеї з приводу перешкод на шляху до української автономії, по-друге, на дослідженні трактування сутності автономно-федералістської форми державного устрою і, по-третє, - на з'ясуванні характерних рис розвитку самостійницького ідеалу.

Встановлено, що панування ідеї федералізму пояснювалось тим, що одні в українському середовищі, як М. Костомаров, ніколи не вірили у можливість політичної самостійності українців - «з самої географії», але вірили у «велике покликання Росії» у слов'янському світі, у всеслов'янську федерацію. Другі, як Б. Грінченко, вважали, що для створення власної держави немає необхідних умов, до того ж сподівались, що з часом Росія забезпечить українцям права «як Австрія». З огляду на це, українцям не буде ніякої рації відриватися від Російської держави. Для третіх, як для М. Драгоманова, федералістська ідея була привабливою тому, що, по-перше, здавалась можливою до втілення без допомоги західних сусідів; по-друге, в її досягненні можна було розраховувати на допомогу тих народів Австро-Угорської та Російської імперій, які потерпали так само, як й українці; по-третє, М. Драгоманов вірив у можливість політичної і національної автономії без «державної відрубності»; і, по-четверте, був переконаний в існуванні «спільних інтересів» між українцями і Росією. Вказані аргументи доповнювались тим, що можливості федерації як форми державного устрою були перевірені і підтверджені міжнародною політичною практикою, до якої М. Драгоманов завжди був схильний звертатись, простежуючи закономірності політичного життя різних народів і держав. Прихильність до ідеї автономії і федерації пояснювалась і тим, що деякі з інтелектуалів (Т.Зіньківський) вбачали саме в цій формі державного устрою засіб захисту «дрібних» народів від «потужних».

Аналіз документів засвідчує, що єдиного погляду на можливу структуру федерації, в які й би Україна могла бути автономією, в українській політичній думці межі віків не було. Натомість - безліч варіантів можливих федеративних зв'язків. Появу кожної з цих версій обумовлювали політичні події межі ХІХ - ХХ ст., ідеологічні вподобання носіїв «ідеї державності».

У розділі доведено, що різними були й надії, які покладали українці на автономію та федерацію. Частина самостійницьки настроєних елементів схильна була розглядати автономію як «нижчий» ступінь самостійності, як «етап» у її здобутті. Ті, хто мріяв про «європейську федерацію», розглядав автономію у складі Росії як етап на шляху саме до неї. Соціалісти-федералісти вбачали у федерації засіб «примирення» людства, чинник, який уможливить перемогу соціалізму, «торжество робочого люду». Були й такі з-поміж українських інтелектуалів, які пов'язували з федеруванням Росії надії на забезпечення громадянської свободи і гарантій цієї свободи для всіх «інородців» поруч великоросів. Тобто були переконані, що федерування Росії було б в інтересах всіх національностей. В роки російської революції і українських національно-визвольних змагань українці побачили у федерації «останній порятунок» для Росії, останню можливість збереження цілості Російської держави.

Цілком очевидно, що інтелектуальна еліта проробила значну теоретичну роботу навколо проблеми «сутність автономно-федералістської форми державного устрою». Зокрема, увага концентрувалась на особливостях зародження елементів федералізму та їх проявах у різні часові періоди людської цивілізації в окремих регіонах, механізмі функціонування федеративних державних утворень, можливостях поступового впровадження елементів федералізму в Російській імперії.

Наголошуючи безумовну першість і вагомість досліджень, розгорнутих у цьому напрямку М. Драгомановим, автор аналізує цілий ряд драгомановських праць - як вже добре відомих, так і менш знаних. Їх опрацювання показало, що вчений найпершу увагу приділяв питанню генези федералізму та генези ідеї децентралізації. Зокрема - розвитку «вільних порядків», відносин самоуправління як характерних елементів федералізму у стародавніх германців, південних слов'ян, греків, італійців, індійців, римлян; а далі - в середньовічній Європі.

Епоха Середньовіччя була привабливою і для І. Франка як «золотий час» автономії, але і як час «автономічно-федералістичного хаосу», з якого постали новочасні централізовані держави.

Заслугою М. Драгоманова й І. Франка було те, що вони «реставрували», а за тим дослідили причини виникнення національних автономістичних потягів. М. Драгоманов, зокрема, довів, що живильним грунтом для них служив «національний централізм».

Дослідження витоків європейських централізмів та автономістичних прагнень поневолених народів, осягнення накопиченого в даній галузі досвіду дозволило М. Драгоманову здійснити аналіз етапів та особливостей розвитку «державно-національного централізму» в Австро-Угорщині та Росії. Прикметно, що при цьому вчений, на відміну від інших представників української еліти, був схильним розглядати процеси в Російській імперії не осібно, не як щось оригінальне за своїми характеристиками для Європи, а, навпаки, - у загальноєвропейському контексті, порівнюючи, проводячи аналогії, вирізняючи спільне і особливе у розвитку державних централізмів Європи. Набуте знання дозволило М. Драгоманову, а згодом й іншим українським інтелектуалам, перейти до пошуку шляхів децентралізації Росії, обмеження самодержавства.

Подальший аналіз форм державного устрою країн світу підвів еліту до усвідомлення того, що кожне державне утворення, яке функціонує на засадах федералізму, забезпечує лише певний рівень децентралізації, певний рівень самостійності суб'єктів федерації, дає свій зразок відносин по лінії «окраїни-центр».

Значну увагу в тексті розділу приділено дослідженню понятійного апарату, яким користувались прихильники державного самовизначення українців. З'ясовано, що останній знаходився у стадії формування. Документи політичної думки свідчать, що одні і ті ж терміни її представники витлумачували неоднозначно. Так, федерація в текстах М. Драгоманова мала ряд синонімів і була тотожна таким категоріям, як «спілка держав», «вільна спілка», «вільне товариство». В інших авторів «спілка держав» могла означати як власне федеративні, так і конфедеративні чи й імперські зв'язки. Не було чіткого розмежування й таких категорій, як «форма державного устрою» та «форма державного правління», а тому часом відбувалась підміна одного поняття іншим. Проте, на початок національно-визвольних змагань, як видно із праць М. Грушевського, програмних та інших теоретичних документів і матеріалів політичних партій, представники української політичної думки в основному адекватно витрактовували сутність зазначених термінів. Окрім того, в зазначений час їхня теоретична робота зосереджується на з'ясуванні сутності таких явищ політичного життя, як «краєва автономія», «національна автономія», «національно-територіальна автономія». Значна увага приділялася й дослідженню питання «верховного суверена» у федерації, розподілу влади, прав і обов'язків суб'єктів тощо.

Теоретичні наробки інтелектуальної еліти стали ідейно-теоретичним фундаментом для створення автономістської концепції державності.

Незважаючи на панування серед української інтелектуальної еліти ідей автономії й федерації, на межі століть серед представників української еліти були люди, яких не залишав байдужим самостійницький ідеал.

Факти, наведені в дисертації, підвели до висновку, що самостійницьке середовище умовно складалось із представників трьох груп: були «самостійники в минулому» такі, як П. Куліш і В. Антонович; самостійники «під тиском обставин», як М. Грушевський, і самостійники, які вважали незалежність України безальтернативною метою - В. Липинський, Д. Донцов та ін. Останні, окресливши свій ідеал - незалежна, соборна Україна - відважились протиставити себе не лише офіційній державі і владі, російському суспільству, але й українцям - прихильникам інтернаціоналістських чи федералістських ідей, а також тим, які вважали самостійництво шкідливою «вигадкою» ворогів українців (як С. Шелухін).

У розділі обстоюється думка про те, що у контексті самостійництва необхідно розглядати і постать та ідеї М. Драгоманова.

Аналізуючи ідейну базу самостійництва, дисертантка звертає увагу на неоднозначність трактування його прихильниками термінів «політична самостійність», «визволення», «сепаратизм».

Розділ містить матеріали, які свідчать на користь того, що самостійницький ідеал був привабливим не тільки для тих, які дотримувалися виразно націоналістичних позицій. Послуговуючись різноманітними аргументами, його обстоювали і марксисти, як, наприклад, Ю. Бачинський, і соціалісти-революціонери, як, приміром, М. Залізняк і т.д. В залежності від ідеологічних орієнтирів, пріоритетності національного чи соціального, одні із самостійників твердили, що «самостійна Україна» гасло в першу чергу української буржуазії. Другі ж, посилаючись на міжнародний досвід, переконували, що державна самостійність - соціалістичне гасло, адже постулат усамостійнення цілковито узгоджується із соціалістичним світоглядом, оскільки лише у «власній» державі стане досяжним ідеал - суспільство без визиску, без нерівності. Не було єдиної точки зори і на структуру спільноти: класово зредукована нація / «українців-робітників» і «українців-хліборобів»/ чи плюралістичне суспільство, яке складалося б із представників різних верств - від робітників і селян до буржуазії. Останнє забезпечило б, як здавалось, її здатність до влаштування свого самостійного державного життя (І. Франко, М.Міхновський, О. Барвінський). Неузгодженість в теорії призводила на практиці до незінтегрованості самостійницького середовища, до відкритого протистояння його представників. Лише одиниці, як, наприклад, Д. Донцов, а згодом і М. Грушевський, виказували розуміння того, що створення держави вимагає компромісів, єдності, ідейної поступливості.

Як свідчать опрацьовані документи, не було серед самостійників і єдиного погляду на шляхи досягнення мети (за допомогою підтримки ззовні /члени СВУ/ чи за рахунок «власних сил» /В. Липинський, В. Винниченко/). Відтак, одні покладали надії, що самостійна Україна постане в наслідок розгрому у війні Росії і при найактивнішій допомозі Австрії та Німеччини (М. Михайленко, Д. Донцов). Другі сподівались на національну революцію, яка стане своєрідним повторенням для українців національних революцій 1848 р., подій «весни народів». Однак, були й такі в українському суспільстві, які відмовлялись сприймати війну і революцію як оптимальні форми боротьби за незалежність, висловлювались за пошук інших, «поступових», шляхів досягнення державної незалежності (В. Темницький). Наслідком дотримання альтернативних шляхів просування до самостійної України була неготовність носіїв ідеї до активних спільних дій, про що засвідчив перебіг подій в роки національно-визвольних змагань.

Автор аналізує аргументи, посилаючись на які, еліта намагалась привернути увагу Європи до проблеми української державності (Україна - чинник європейської рівноваги, «забороло» Європи проти Росії, царської експансії, впливів «панмосковітизму» тощо). При цьому звертає увагу на посилення антиросійської спрямованості української політичної думки в роки світової війни.

П'ятий розділ - «Концепції держави» - присвячений аналізу ідей української політичної думки стосовно засад (політичних, соціально-економічних, культурних тощо) майбутньої держави. Дисертантка доводить, що прихильники автономії України мислили її як національно-територіальну автономію в етнографічних межах. Відтак - наголошували необхідність перетворення Російської держави з унітарної у федерацію за рахунок надання націям (чи «землям») автономних прав.

В розділі аналізуються пропоновані форми устрою української автономії (унітарна чи автономія земель); сутність поглядів на зміст відносин у федерації (позбавлення автономії права виходу із «союзу» чи забезпечення правовим чином можливості розірвання зв'язків з федерацією); проблема суверенності (цілого чи частин, нації чи «землі»); форми правління (монархія чи республіка).

Особливу увагу приділено дослідженню основ республіканської форми правління у тому вигляді, в якому вона постала на сторінках спадщини українців-автономістів. Доведено, що інтелектуальна еліта виявляла прихильність до республіки парламентського типу, в якій би діяв принцип розподілу влади, було б забезпечене загальне, рівне, безцензове, безпосереднє, таємне і т.д. виборче право, культивувались найрізноманітніші демократичні процедури. Все це підвело до висновку, що автономісти були добре обізнані із сутністю, механізмом функціонування тогочасних демократій світу, що дозволило їм закласти в свої державницькі концепції саме демократичні принципи. Дане зауваження є правомірним і стосовно постановки питання прав та обов'язків національних меншин, які проживали на українських землях.

Як окремий аспект теми в дисертації розглядаються автономістські устремління підавстрійських українців, аналізується сутність їхніх політичних домагань, звертається увага на те, що якщо підросійські українці бажали автономії в рамках демократичної республіки, то підавстрійські вірили у «правдивий автономізм» у рамках монархії.

На фоні подій сімнадцятого - початку вісімнадцятого року в Російській імперії досліджується ідейна еволюція представників української політичної думки від автономістсько-федералістичної ідеї до самостійництва.

Інтенсивна праця, пророблена інтелектуальною елітою в досліджуваний період, дозволила їй, зрештою, обгрунтувати принципи національної самоорганізації і самоуправління. Було зроблено ще один рішучий крок на шляху до спростування тези про нездатність українців до власного державного життя.

Розділ містить аналіз самостійницької концепції. Дослідженню піддані витворені інтелектуальною елітою, як вірогідні, форми державного устрою, державного правління, механізм здійснення влади, її джерела, функції держави, структура політичної системи, особливості функціонування громадянського суспільства в майбутній державі.

З'ясовано, що Україна більшості самостійників уявлялась демократичною республікою (президентською чи парламентською). Однак, частина носіїв ідеї перевагу віддавала конституційній монархії.

Прихильники республіканської форми правління передбачали розбудову держави на принципах децентралізації і місцевого самоуправління. Наголошуючи на необхідності забезпечення умов для розвитку перш за все української нації, самостійники разом з тим значну увагу приділили питанню створення умов для розвитку національних меншин. У програмах українських політичних партій (УНП, УДХП, УПСС, УПСР), а також у проекті «Основного Закону Самостійної України Спілки народу українського» були закладені в цілому демократичні принципи організації життя останніх, окреслені їх права (в тому числі на рівне виборче право для всіх націй, представництво в парламенті, органах місцевого самоуправління, культурний розвиток, дію релігійних установ тощо), а також обов'язки. Сутність останніх зводилась до формули «бути патріотом України».

Як окремий аспект проблеми взаємин українців з представниками інших націй розглядається питання відображення в інтелектуальній спадщині провідників нації ставлення до такого негативного явища, як фобія (русо-, полоно-, юдо-), витрактування гасла «Україна для українців», понять «український народ», «Українська держава» тощо. Прагнучи об'єктивності в оцінці суджень інтелектуальної еліти, дисертантка здійснила порівняльний аналіз поглядів на ту чи іншу проблему представників різних ідейних напрямів (наприклад, М. Грушевського, І. Франка, С. Рудницького), а також представників інших націй (Владіміра Жаботинського).

В розділі доводиться, що в цілому толерантне ставлення самостійників до нацменшин, витрактування «українського народу» не як власне етнічно українського, але як всіх жителів України, уможливило появу концепції територіалізму (В. Липинський).

Прикметною рисою розвитку політичного думання самостійників було те, що частина з них намагалась вибудовувати Україну хоча і з врахуванням інтересів всіх націй, що проживали на території республіки, однак акцентувала увагу на забезпеченні найперше політичних інтересів певних класів (робітників, селян) як в середовищі українців, так і національних меншин. Інша частина (члени УДХП) керувалась у державному будівництві політичними інтересами представників усіх верств українського народу.

Витворення українською елітою республікансько-самостійницьких проектів (як перед тим і автономістсько-федералістських) і порівняння в цілому тенденцій політичного думання українців межі століть з аналогічними процесами в російському суспільстві підвело до висновку про те, що розвиток української політичної думки йшов принципово іншим руслом, ніж російської. Росіяни у своїй масі були далекими від ідеалів федерації, республіки, визнання необхідності самовизначення націй. Засадничими категоріями російської політичної думки були «монархія», «православ'я», «теократія», «диктатура».

Такий висновок став можливим в результаті аналізу спадщини російських консерваторів і неоконсерваторів (К. Леонтьєва, М. Данилевського, Л. Тихомирова, В. Соловйова), ліберальних ідеологів (Б. Чичеріна, С. Муромцева, М. Коркунова, Л. Петражицького), ліберальних і революційних народників (К. Кавеліна, П. Лаврова, П. Ткачова), носіїв бунтарсько-анархістських ідеалів (С. Нечаєва, М. Бакуніна), ідеологів «економізму», радикалів (на чолі з В. Леніним), консерваторів початку ХХ ст. (С. Булгакова, М. Бердяєва, П. Струве, С. Франка, П. Новгородцева).

З врахуванням того, що представники української політичної думки крім розробки питань суто політичних увагу спрямовували на економічні, культурні аспекти розвитку нації, в дисертації піддано аналізу соціальні, економічні, культурні засади майбутньої України. З'ясовано, що наслідком рефлексій інтелектуальної еліти було постання на теоретичному рівні «Великої України» (термін М. Грушевського) як високорозвинутої країни.

Економічною «підставою» держави вважалось селянство (М. Грушевський, В. Липинський, С. Рудницький). Україна мислилась, як держава високо розвинутого фермерського господарства. Інтелектуальній еліті вдалося, враховуючи геоособливості української території, її надр, грунтів і т.д. накреслити шляхи подальшої модернізації аграрної нації, її утвердження як невід'ємної складової багатонаціональної Європи. При цьому яскраво вираженою рисою політичного думання в зазначеному напрямку було прагнення «залишатись собою» в «нових» формах державного життя.

У розділі здійснено критичний аналіз теоретичної спадщини визначного економіста доби М. Туган-Барановського - прихильника соціалістичного шляху розвитку державного життя. В ході дослідження еволюції поглядів вченого, висвітлення суперечностей його світогляду показано, з одного боку, його прагнення ідеалу - забезпечення найбільшої свободи особистості, розвитку її духовності, культури, з іншого - його відданість ідеї унітарної, централізованої соціалістичної держави, яка б виступала серйозною перешкодою на шляху досягнення ідеалу.

З'ясовано сутність критики Б. Туган-Барановським соціалістичних ідей К. Маркса, сенсімоністів, Родбертуса, Е. Кабе; підстави несприйняття вченим федералізму та причини його переходу до обгрунтування необхідності культивування «федералістичних систем», розвитку місцевого самоуправління; сутність «кінцевого» ідеалу - «анархічного комунізму» - та шляхи його досягнення.

Прикметно, що крізь призму інтересів особистості, задоволення її прав намагався розглядати державу і Б.Кістяківський. Однак державу майбутнього він не пов'язував з капіталізмом чи соціалізмом, а намагався розглядати її як правову організацію «в нормальному соціальному ладі». В дисертації проаналізовані обгрунтовані вченим риси правової держави (обмеженість, підзаконність, розподіл влади; недоторканість особи; свобода совісті, слова, зносин, спілок, зібрань; наділення громадян суб'єктивними публічними правами; народ /і особа/ - об'єкт і суб'єкт влади, її співучасник; загальне, рівне, пряме і таємне виборче право тощо). Ряд положень концепції Б.Кістяківського піддано аналізу шляхом їх порівняння із елементами концепцій В. Гессена, Г. Шершеневича, С. Котляревського. Це підвело до висновку про значно більшу методологічну виваженість аргументів і тверджень Б.Кістяківського стосовно сутності правової держави, ніж зазначених дослідників.

У порівнянні з попередниками, які вдавалися до обгрунтування найперше соціальних, економічних засад соціалістичної держави, Б.Кістяківський був серед тих небагатьох дослідників (поруч, приміром, А. Менгера чи Й. Покровського), які звернулись до правової її природи. Соціалістичну державу вчений розглядав лише як один із можливих типів правової держави.

Творці концепцій держави - самостійної, у вигляді автономії, соціалістичної, правової - в українській політичній думці не лише вдалися до осмислення проблем, що постали на межі століть перед нацією, але й піднялись до осягнення та розвитку питань, якими зваблювались тогочасні провідні уми Європи. Наслідком праці стало випродукування ідей, які, впливаючи на свідомість сучасників, сприяли, зрештою, творенню програм політичних сил спільноти і - ширше - теоретичних основ національно-визвольних змагань. Окрім того, українська інтелектуальна еліта суттєво змінила ідейний спектр політичної думки Російської і Австро-Угорської імперій, зробила внесок у розвиток політичного думання європейців в цілому.

У висновках підбито підсумки дослідження. Зокрема, вказується на те, що у кінці ХІХ та впродовж ХХ ст. з'явились численні праці різної наукової вартості, різного ступеня об'єктивності, глибини, в яких дослідники - вітчизняні і зарубіжні - більшою чи меншою мірою звертались до аналізу й інтерпретації багатоаспектної проблеми українського державотворення. Однак, окремим предметом дослідження ідея державності, складовими якої були б причини української бездержавності, питання можливості, необхідності, підстав створення держави та витворені інтелектуальною елітою державницькі концепції не були.

Джерельна база досліджуваної проблеми є досить об'ємною, включає різножанрові твори. Доцільним для використання є перші видання текстів праць, що були здійснені за життя авторів, а також рукописів, які відклались в архівах. Їх аналіз дозволяє твердити, що впродовж ХІХ ст. частина інтелігенції українських земель пройшла у своєму розвитку кілька етапів - українознавчий, українофільський, піднявшись, зрештою до декларування своєї українськості.

Становлення української еліти відбувалось в умовах російсько-польських інтелектуальних і політичних впливів при в цілому не сприятливому як європейському, так і внутріімперському політичному кліматі. Дана обставина обумовила негативні явища в її середовищі. Не дивлячись на це, в українському інтелектуальному середовищі формувались як течії політичної думки лібералізм, соціалізм, націоналізм, ідейні початки яких сягали лона українофільства. Кожен з напрямів мав свою ідейну специфіку. Представники вказаних ідейно-політичних течій знаходились під значним ідейним впливом М. Драгоманова.

На зламі ХІХ - ХХ ст. політичне думання піднялось до того рівня, який дозволяє розглядати його як прояв повноцінних інтелектуальних процесів в організмі нації.

Заслугою інтелектуальної еліти стало те, що вона підняла «українське питання» до рівня проблеми, стрижнем якої стала ідея власної держави. Аналіз останніх дозволяє виділити, як її структурні складові, ідеї щодо причин бездержавності українців, ідеї про необхідність і підстави української держави, ідеї щодо сутності майбутньої держави. В свою чергу кожен з компонентів складався з раціональних та ірраціональних ідей - міфів.

Представники української політичної думки змогли виділити внутрішні і зовнішні чинники, які призводили до бездержавності. При цьому їм вдалось довести, що українська нація має все необхідне для створення держави в економічному, політичному, культурному плані. В ході обгрунтування вказаних тверджень використовувались аргументи, які були почерпнуті як із минулого, так і з сучасності та з уявного майбутнього нації.

Категоріально - політична основа державницького дискурсу на зламі століть знаходилась у стадії формування, чим і пояснюється плюралізм в її тлумаченні. Однак, на кінець досліджуваного періоду політична думка оперувала поняттями, які в цілому адекватно відбивали політико-державотворчий процес та дозволили ідеї державності змістовно і структурно набрати самодостатнього вигляду.

Концепції української державності з'явились на грунті осмислення причин виникнення держави, її сутності, мети, функцій, механізму діяльності. В ході їх розробки були з'ясовані (конкретизовані) державні кордони як кордони в етнічних межах; переваги набула національно-державницька ідея над національно-етнічною; республіканський федералізм прийшов на зміну панслов'янському; ідеї децентралізації суспільства (переважно в сфері політики та культури) витіснили централістські, недемократичні. Однак в сфері економіки частиною інтелектуалів перевага віддавалась централістським началам. Поширення набули й ідеї етнічної єдності, соборності, антимілітаризму, космополітизму. Результатом їх реалізації мала стати «Велика Україна» - політично, економічно, культурно могутня держава.

Федералістська та самостійницька ідеї були своєрідною противагою ідеї неспроможності українців до державного життя. Їх культивування було реакцією на централістські, бюрократичні, націоналістичні, шовіністичні прояви Росії, на байдужість Австро-Угорщини до проблем недержавних народів. Ідея української автономії була грунтовніше опрацьованою, глибше вкоріненою в свідомість, була домінуючою в політичній думці. Самостійницький же ідеал в досліджуваний період вперше отримав політичне, економічне, культурницьке обгрунтування. Розробка обох ідей, в основі яких лежало альтернативне бачення шляхів державного розвитку, уможливили швидкий перехід на практиці від федералістських до самостійницьких устремлінь.

Українська державницька думка мала ряд відмітних рис, які вигідно відрізняли її від російської і польської. Її представники зробили вагомий внесок як у вітчизняну, так і європейську інтелектуальну скарбницю, адже витворили ідеї, які і сьогодні не втратили практичної цінності. Разом з тим для політичних рефлексій ряду її носіїв були характерними провінціоналізм, антидемократичність і т.д.

Подальше дослідження ідеї української державності, на думку дисертантки, могло б бути зосередженим на таких питаннях: 1) вплив фактору подвійної лояльності на процеси українського державотворення; 2) український космополітизм в контексті державницьких устремлінь нації; 3) особливості взаємовпливу національної свідомості українців та інших недержавних націй; 4) внесок окремих представників української інтелектуальної еліти в розробку теорії держави; 5) місце української політичної думки у загальноєвропейському інтелектуальному процесі та ін. Дослідження зазначеної проблематики сприятиме як пізнанню своєї спадщини українцями, а, отже, створенню основи для розуміння інтелектуальної і політичної історії нації, так і подальшому «вписанню» української історії в європейський контекст.

Дане, як й інші подібні дослідження, підводить до висновку про необхідність збереження інтелектуальної спадщини шляхом відшукання і перевидання творів представників політичної думки, забезпечення умов для її належного зберігання в архівах, книгосховищах, а також своєчасного оновлення шкільних та вузівських підручників з врахуванням напрацювань дослідників, що матиме не лише пізнавальне, але й виховне значення.

Основні положення та висновки дисертації викладені в таких публікаціях

а) монографія

Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ - початок ХХ століття). - К., 1998. - 350 с. (19,5 др. арк.).

Рецензії: Шевчук В. Дослідження з проблем державності // Літературна Україна. - 1998. - №21 (21 травня). - С. 2; Шкляр Л. До ідей української державности на межі століть // Розбудова держави. - 1998. - №11 - 12. - С. 126-128; Якушик В. Основне - державницьке самоусвідомлення // Віче. - 1998. - №7. - С. 154-156.

б) брошури, розділи в колективних працях

2. Програма курсу «Історія української культури». - К.: КТЕІ, 1993. - 12 с. (У співавторстві з В.В. Масловим. Особисто М.С. Кармазіній належить 0,4 др. арк. тексту).

3. Методичні рекомендації до самостійного вивчення теми «Історія політичної думки» з курсу «Політологія». - К.: КТЕІ, 1994. - 15 с.

4. Методичні рекомендації до самостійного вивчення теми «Українська політична думка ХІХ - початку ХХ ст.». - К.: КДТЕУ, 1996. - 18 с.

5. Генеза політичної думки в Україні // Опорний конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання з базової освіти. - К.: КДТЕУ, 1998. - С. 16-18.

в) статті в наукових журналах

6. Політична думка України на зламі століть: маловивчені аспекти національної ідентичності // Розбудова держави. - 1996. - №6. - С. 23-28.

7. Історик ідей Юліан Охримович // Віче. - 1996. - С. 131-140.

8. Ідея федералізму в українській політичній думці на зламі ХІХ - ХХ століть // Історія в школах України. - 1997. - №4. - С. 2-6.

9. Ідея самостійної держави та її носії в українському національно-визвольному русі // Історія в школах України. - 1998. - №1. - С. 2-6.

10. Становлення української еліти (кінець ХІХ - початок ХХ сторіччя) [частина І] // Розбудова держави. - 1998. - №3-4. - С. 99-106.

11. Становлення української еліти (кінець ХІХ - початок ХХ сторіччя) [частина ІІ] // Розбудова держави. - 1998. - №5-6. - С. 114-122.

12. Михайло Драгоманов і національне відродження // Відродження. - 1998. - №6. - С. 16-19.

13. Україна «між Сходом і Заходом» чи «країна границь»? // Віче. - 1998. - №12. - С. 118-125.

14. Світ ідей Миколи Міхновського // Нова політика. - 1998. - №6. - С. 39-44.

15. Штрихи до політичного портрета Степана Рудницького // Вісник КДТЕУ. - 1998. - №4. - С. 129-145.

16. Самостійницький ідеал в українській політичній думці кінця ХІХ - початку ХХ ст. ст. // Визвольний шлях (Лондон). - 1998. - №9. - С. 1096-1100.

17. Проблема економічного розвитку українців у рефлексіях національної еліти кінця ХІХ - першої чверті ХХ ст. // Нова політика. - 1998. - №4. - С. 52-56. (У співавторстві з І.В. Вербою. Особисто М.С. Кармазіній належить 0,3 др. арк. тексту).

18. До питання про стан методології досліджень в суспільних науках // Відродження. - 1999. - №1. - С. 12-15.

19. Ідея федералізму: сподівання і реалії кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Сучасність. - 1999. - №1. - С. 79-87.

Українська інтелігенція ХІХ - початку ХХ ст. // Історія України. - 1999. - №3 (січень). - С. 1-2.

Питання національних меншин в українській політичній думці кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Історія України. - 1999. - №11 (березень). - С. 1-2.

г) матеріали, тези конференцій

Роль кабінету українознавства у формуванні національної свідомості студентів // Методичні проблеми підготовки фахівців до ринкової економіки. Тези республ. конференції. - К.: КТЕІ, 1994.

Українська інтелектуальна спадщина як фактор виховання духовності у студентської молоді // Актуальні проблеми гуманітаризації освіти та виховання духовної культури студентів у сучасних умовах. Тези міжнародної конференції. - К.: КДТЕУ, 1996.

Ідея федералізму та її носії в українському національно-визвольному русі // Центральна Рада і український державотворчий процес. До 80-річчя Центральної Ради. Матеріали наукової конференції (20 березня 1997 р.). - К.: НАН України, Ін-т історії України, 1997. - С. 153-163.

Размещено на Allbest.ru