Міжетнічна взаємодія на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІМ. І.Ф. КУРАСА НАН УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

МІЖЕТНІЧНА ВЗАЄМОДІЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Спеціальність: Етнополітологія та етнодержавознавство

Гон Максим Мойсейович

Київ, 2007 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається ключовою роллю взаємодії етнічно національних спільнот у формуванні міжетнічних відносин. Значимість інтеракціонізму в умовах етнічних відмінностей очевидніша із врахуванням участі етнонацій у політичних процесах як самостійних суб'єктів, що нерідко обстоюють ті варіанти врегулювання між групових суперечностей/конфліктів, які задовольняють виключно власні інтереси. Ініціативи хоча б одного з них, спрямовані на зміну/збереження існуючого статус-кво, особливо ж у реаліях ранжованої системи міжетнічних відносин, зумовлюють функціонування протидіючого процесу.

Його суспільна значимість незаперечна, адже взаємні стимули й реакції груп безпосередньо коригують міжетнічні відносини. Останні, будучи знаковим компонентом структури інтеракціонізму етнонаціональних спільнот, є одним із факторів, які безпосередньо впливають на політичні процеси в поліетнічних державах.

Досліджувана проблема становить значний науковий інтерес, зважаючи на варіативність видів міжетнічної взаємодії. Амбівалентність процесу суб'єкт-суб'єктних відносин (безпосередні й опосередковані) диверсифікує явище інтеракціонізму, відтак - визначає імператив його всебічного осмислення з урахуванням особливостей характеру контактів поміж групами.

Актуальність дослідження обраного об'єкт-предметного поля визначається й іншими критеріями. Зокрема, динамікою міжетнічної взаємодії, яка обумовлює імовірність кореляції взаємин етнонаціональних спільнот, а також інтеракціонізмом у західноукраїнській етнополітичній сфері рівно- та різностатусних груп.

Названі компоненти досліджуваної проблеми окреслюють її теоретичну продуктивність. Враховуючи модерність етнополітологічних студій в Україні й проблеми міжетнічної взаємодії зокрема, вона є важливою для вітчизняної науки.

Ступінь розроблення теми є недостатнім. Це зумовлено тим, що науковці України включилися у вивчення міжетнічної взаємодії, не успадкувавши від радянського суспільствознавства необхідного комплексу концептуальних гіпотез. Такий стан справ - наслідок спроб учених обґрунтувати виникнення нових тенденцій міжетнічної взаємодії в умовах „соціалістичного будівництва”. До того ж теоретичні положення, що розроблялися фахівцями-етнографами, суперечили класовим цінностям правлячої партії. Відтак їх кваліфіковано „буржуазними”, що означало негласне табу на їхню подальшу розробку. Водночас курс на формування „радянської людини”, громадянина, що не відав би свого роду-племені, призвів до штучного звуження спектру суб'єктів політичних процесів, тим самим неможливими вивчення їхніх інтеракцій.

Кардинальні зміни в наукових дослідженнях, що розпочалися в 1980-х рр., супроводжувалися поверненням етнонаціональних спільнот до числа самостійних суб'єктів політичних процесів. Однак аналіз вітчизняної етнополітології засвідчує, що західноукраїнська етнополітична сфера міжвоєнного періоду залишається здебільшого поза спектром уваги вчених. Відтак експлікація міжетнічних процесів у ній уособлює той об'єкт пізнання, що сприяє вивченню явища міжетнічної взаємодії. Це, з одного боку, визначає необхідність дослідження обраної нами теми, з другого - її значущість.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами й темами. Дисертаційне дослідження виконане в руслі плану теоретичної розробки політичних і етнонаціональних проблем державотворення в Україні, що здійснюється кафедрою політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури (номер державної реєстрації 0100У00297). Під час їх реалізації у межах досліджуваної в дисертації проблеми здобувачем сформульовано й конкретизовано теоретичні положення міжетнічної взаємодії.

Мета дисертаційного дослідження полягає у вивченні соціальної взаємодії в умовах етнічних відмінностей, її теоретичному та методологічному осмисленні, виявленні особливостей і закономірностей поведінки/ініціатив суб'єктів етнополітичної сфери в міжетнічних процесах, вироблення рекомендацій, що сприятимуть гармонізації їх інтеракціонізму в Україні та формуванню міжетнічної злагоди в ній.

Визначена мета обумовлює наступні завдання дослідження:

- визначити та проаналізувати основні теоретико-методологічні підходи у вивченні міжетнічної взаємодії;

- проаналізувати роль простору міжетнічної соціокультурної дистанції в інтеракціонізмі груп;

- з'ясувати пріоритети етнонаціональної політики держав в умовах трансформаційних процесів та після їх завершення;

- проаналізувати номіновані політичними акторами „ми” - інтереси та стратегію їх захисту;

- дослідити характер міжетнічних процесів у досліджуваному регіоні, проаналізувати взаємодію рівних та різних статусних етнонаціональних спільнот;

- визначити корелюючі міжетнічну взаємодію об'єктивні та суб'єктивні фактори;

- дослідити амбівалентність форм врегулювання міжетнічних суперечностей;

- проаналізувати міжетнічні суперечності й конфлікти за сферами їх прояву;

- з'ясувати критерії консенсусів між рівно- та різностатусними етнонаціональними спільнотами, розробити теоретичні положення їх досягнення;

- визначити особливості етноповедінки груп в умовах воєнно-політичного конфлікту;

- дослідити функціональність зовнішньополітичних факторів як кореляційного чинника міжетнічної взаємодії;

- вивчити культуру інтеракціонізму груп, визначити її структуру.

Об'єкт дослідження - діяльність суб'єктів західноукраїнської етнополітичної сфери, міжетнічні процеси та міжетнічні відносини.

Предмет дослідження - міжетнічна взаємодія у період між двома світовими війнами на західноукраїнських землях.

Географічні межі дослідження охоплюють територію, яку після поразки української національно-демократичної революції інкорпоровано Другою Річчю Посполитою. Міжетнічна взаємодія в західноукраїнському регіоні вивчається в хронологічних рамках 1918-1939 рр., тобто з розпаду Австро-Угорської й Російської імперій і до початку Другої світової війни.

У процесі реалізації дослідницьких завдань використано різні методи дослідження. Зокрема, застосування порівняльно-історичного та емпіричного методів аналізу сприяло з'ясуванню особливостей етнічної поведінки, культури міжетнічної взаємодії та етнонаціональної політики держав. Враховуючи факт переходу контролю над дефіцитними ресурсами на західноукраїнських землях від українців до поляків, а також зміни в орієнтації політичної еліти останніх на різні етнополітичні моделі держав, у роботі використано проблемно-хронологічний метод дослідження.

З метою з'ясування впливу міжетнічної взаємодії на політичні процеси, їхню взаємозалежність, дослідження етнополітичних концепцій держав, які в різний час інституціоналізувалися в регіоні, застосовано системний метод дослідження. Він, зокрема, сприяє виявленню особливостей ініціатив влади стосовно різно-статусних етнонаціональних спільнот, їхньої реакції як на дії держав, так і політичних акторів з числа „чужих”. При формулюванні висновків дисертаційного дослідження використано ретроспективний метод аналізу. Водночас у роботі застосовано такі загальнонаукові методи етнічної політології, як індукція та дедукція, аналіз і синтез, а також принципи історизму, об'єктивності та міждисциплінарний підхід.

Наукова новизна одержаних результатів:

- вперше в українській політології здійснено комплексний аналіз міжетнічної взаємодії на західноукраїнських землях у міжвоєнний період;

- доведено амбівалентну роль простору міжетнічної соціокультурної дистанції у взаємодії груп;

- розвинуто твердження Дж. Рекса про даність нейтральних міжетнічних стосунків та Р. Парка стосовно „безликого соціального порядку” як ситуацій, коли відсутність сталих міжетнічних контактів є передумовою компромісного співіснування „чужих”;

- досліджено „ми” - інтереси всіх етнонаціональних суб'єктів міжетнічного інтеракціонізму та стратегію їх захисту головними політичними акторами;

- з'ясовано особливості етнополітичної поведінки українців, поляків та імміграційних етнонаціональних спільнот в умовах трансформаційних процесів;

- доведено функціональність зовнішньополітичних факторів як одної з корелюючих міжетнічні процеси детермінант;

- запропоноване авторське бачення структури культури міжетнічної взаємодії;

- визначено критерії компромісів між рівно- та різностатусними національними спільнотами;

- запропоновано інтерпретувати міжетнічний конфлікт як врегулювання суперечностей у різних формах (конкуренція, суперництво, боротьба тощо), які відображають сутність здійснених ініціатив для захисту „ми” - інтересів;

- обґрунтовано правомірність виокремлення в модернізаційній концепції міжетнічних суперечностей і конфліктів її протомодернізаційного варіанту;

- встановлено правомірність оперування запропонованою О. Тєвдой-Бурмілі дефініцією „охоронного” націоналізму;

- запропоновано трактувати особливим типом міжетнічних суперечностей ті, які зумовлені неприйняттям політичних символів конкуруючих груп, трактувати їх елементом семіотичних суперечностей/конфліктів.

Цими параметрами визначається теоретичне значення дисертаційного дослідження. Його практичне застосування можливе в розробці й викладанні спеціальних та нормативних (етнополітологія, конфліктологія, історія України) курсів, для подальшої розробки теоретичних положень міжетнічної взаємодії та вивчення міжетнічних процесів. Одержані результати дослідження можуть бути враховані в подальшій розробці концептуальних принципів і засад державної етнонаціональної політики України.

Апробація результатів дисертації здійснена на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: Першій міжнародній науковій конференції „Проблеми Голокосту в Україні” (Дніпропетровськ, 17-18 грудня 2001 р.), Другій міжнародній науковій конференції „Проблеми Голокосту в Україні” (Дніпропетровськ, 21-23 жовтня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції „Україна і Польща в ХХ ст.: проблеми історії і політології” (Київ, 16-18 травня 2002 р.), Дев'ятій щорічній Міжнародній Міждисциплінарній Конференції з Юдаїки (м. Корольов Московської області, 4-6 лютого 2002 р.), III міжнародній науковій конференції „Західно-Українська Народна Республіка: до 85-річчя утворення” (Івано-Франківськ, 31 жовтня 2003 р.), XI міжнародній науковій конференції „Єврейська історія та культура в країнах Центральної та Східної Європи - „Доля єврейських громад Центральної та Східної Європи в першій половині ХХ століття (до Другої світової війни)” (Київ, 26-28 серпня 2003 р.), Першій Міжнародній науковій конференції „Духовна вісь України: Галичина - Наддніпрянщина - Донеччина” (Івано-Франківськ, 24-25 червня 2004 р.), VII міжнародній науково-практичній конференції „Наука і освіта `2004” (Дніпропетровськ, 10-25 лютого 2004 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Суспільство: історія, методологія дослідження, практика” (Тернопіль, 18 червня 2004 р.), Науковій конференції „Україна і слов'янський світ: історія і сучасність” (Рівне, 25-26 травня 2004 р.), Першому науковому семінарі-школі для студентів університетів України „Історія Голокосту в Європі: проблеми толерантності та захисту прав людини” (Львів, 13-15 лютого 2004 р.), „Школе по изучению истории Катастрофы (Beit-Sefer Shoah)” (Київ, 9 березня 2005 р.), щорічному науковому семінарі „Геополітичні домінанти країн ЦСЄ на початку XXI століття” (Рівне, 11-12 квітня 2005 р.), Міжнародній науковій конференції „Український і польський народи у горнилі Другої світової війни (1939-1945)” (Київ, 12 травня 2005 р.), Всеукраїнській науковій конференції „Друга світова війна і доля народів України” (Київ, 23-24 червня 2005 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Політичні партії і вибори в Україні: історія та сучасність” (Івано-Франківськ, 14-15 жовтня 2005 р.), науково-практичній краєзнавчій конференції „Велика Волинь: історія і сучасність” (Рівне, 14 грудня 2005 р.), Регіональних наукових конференціях „Актуальні проблеми історії західноукраїнських земель першої половини ХХ століття” (Рівне, 15 лютого 2006 р., 27 лютого 2007 р.), VII Всеукраїнській науково-практичній конференції „Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні” (Острог, 26 травня 2006 р.) та інших.

Основні положення й висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва та архітектури, оприлюднювалися у виступах на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Рівненського державного гуманітарного університету (2005, 2006, 2007 рр.).

Протягом 2004-2005, 2005-2006, 2006-2007 навчальних років за темою дисертаційного дослідження здобувачем викладався авторський спецкурс на історично-соціологічному факультеті Рівненського державного гуманітарного університету.

Публікації.

Результати дисертаційного дослідження оприлюднене в двох авторських монографіях, 28 статтях у фахових виданнях, що внесені до переліків ВАК України, 11 статтях у інших наукових збірниках, двох статтях та трьох тезах за результатами конференцій.

Структурно дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Обсяг дисертації становить 454 стор. З них основний текст - 372 стор., список використаних джерел складається з 788 найменувань і займає 76 стор. Чотири таблиці займають одну сторінку, шість додатків - 6 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено її зв'язок з науковими програмами організацій, об'єкт та предмет дослідження, сформульовано його мету і завдання, наукову новизну, теоретичне значення та практичне застосування, методи дослідження, а також висвітлено характер апробації.

У першому розділі - „Основні теоретико-методологічні аспекти вивчення міжетнічної взаємодії. Джерельна база дослідження” - констатовано, що останньою є архівні й частково опубліковані документи. Серед перших - документи органів влади й матеріали, що висвітлюють діяльність політичних акторів. Документи такого характеру опрацьовано в Державних архівах Івано-Франківської, Волинської, Львівської, Рівненської, Тернопільської областей, Центральному державному історичному архіві України у Львові, Центральному державному архіві громадських об'єднань України, Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, а також Архіві Актів Нових у Варшаві.

Важливим джерелом для вивчення міжетнічної взаємодії є етнічна преса. За критерієм інформативності найзначимішими є газети „Діло”, „Нова Доба”, „Новий час”, „Републіка”, „Chwila”, „Їycie Woіynia”, а також часописи „Sprawy Narodowoњciowe”, „Biuletyn Polsko-Ukraiсski”, які спеціалізувалися на висвітленні проблем міжетнічної взаємодії в Польщі.

Своєрідним дзеркалом оцінки реалій, у яких перебувають групи, виступає суспільно-політична література. У формі агрегованих партіями завдань, реалізація яких сприяла б зміні становища „своїх”, вони відображені в їхніх програмах, листівках та зверненнях, пропагандистських виданнях, а також публіцистичній літературі. З-поміж останньої особливо важливими є праці тих, хто претендував на статус етнічних лідерів чи бодай складав ядро найактивніших членів партійних чи громадських інституцій. У дисертаційному дослідженні використано також мемуарну літературу.

У розділі проаналізовано основні корпуси праць, у яких аналізується проблема міжетнічної взаємодії. З-поміж робіт зарубіжних учених значними є праці С. Ліпсета й С. Роккана, В. Боттеро й К. Пренді, А.Рьоммєлє, Б. Андерсона, Е. Геллнера, Е.Д. Сміта, І. Берліна. В їхніх роботах визначено фактори стратифікації суб'єктів етнополітичної сфери та їхніх структурних розмежувань. Враховуючи відмінність характеру переживань різних порядкових груп, їх відображення в статусних ідеологіях, вчені Заходу досліджують проблему націоналізму. Водночас, з огляду на те, що каталізатори міжетнічної взаємодії криються в колективних інтересах, власне - бажанні груп утримати свої домінуючі позиції або ж прагненні позбутися панування інших, особливу увагу вчених Європи та США привертає соціальний конфлікт. Його вивченню присвячені роботи Р. Дарендорфа, Л. Козера, Р. Коллінза, Д. Зенгхааса, Р. Преторіуса, Р. Уілсона, Т.Р. Гарра та ін. Особливе місце з-поміж цих праць посідає дослідження В. Хеслі, яка узагальнила домінуючі серед вчених Заходу підходи в оцінці причин етнічних рухів.

Зосереджуючи увагу на всіх суб'єктах етнополітичної сфери, зарубіжні вчені приділяють значну увагу проблемам атитюдів етнонаціональних спільнот, їхнім діям та етнополітиці держав. Цим проблемам присвячені роботи Дж. Рекса, Н.Дж. Смелзера, Е. Мендельсона, Е. Яна та ін. Серед цих праць багатогранністю проаналізованих проблем, серед яких етнополітика держав, помітно виділяються монографії Дж. Ротшильда та Р. Брюбейкера.

На розробку теоретичних положень міжетнічної взаємодії радянськими вченими суттєво вплинув ідеологічний монізм, що панував у СРСР. З-поміж проблем, які досліджувалися ними (зокрема, Ю. Бромлеєм, Ф. Горовським, Л. Лавровою та ін.) - типологія етнічних процесів. Намагаючись теоретично обґрунтувати „зближення й взаємопроникнення” етнонаціональних спільнот, вчені СРСР (В. Скуратовський та ін.) зосередили увагу на розробці проблеми культури міжетнічного спілкування. Інновації ж на кшталт „формування соціалістичних національних відносин” сприяли абсолютизації постулату інтернаціоналізації як визначального принципу радянської методології.

Інший тематичний комплекс формують праці, що мали за мету так звану „критику буржуазних концепцій”. Вони - непереконлива й кон'юнктурна спроба довести еклектичність суджень учених Західної Європи й США, які, водночас, опосередковано сприяли знайомству з їх теоретичним доробком (наприклад, концепціями, що присвячені вивченню взаємодії домінуючої та підпорядкованих груп) науковців СРСР. Разом з тим твердження про „без конфліктність” радянського суспільства призвело до зосередження уваги на конфліктах внутрішньо групових, появи численних публікацій про „дружбу і співпрацю народів СРСР”.

З-поміж робіт пострадянських учених з проблем міжетнічної взаємодії чільне місце посідають дослідження науковців Росії. Епіцентром їхньої уваги є міжетнічний конфлікт (роботи О. Здравомислова, В. Тішкова, О. Ахієзера, Б. Краснова, А. Ямскова й ін.). З-поміж цих праць особливо помітними є монографія А. Глухової - теоретично-методологічне осмислення дискурсу політичних, у т. ч., й етнічних конфліктів, та дослідження Г. Солдатовою явища міжетнічної напруги, яка, згідно висновку вченої, охоплює всі етапи між групових суперечностей.

Загалом пострадянська етнополітологічна думка репрезентує різні напрями теоретичного осягнення міжетнічної взаємодії. Досліджуються, зокрема, основоположна для неї дихотомія „ми - вони”, етностатусна ідеологія, політична культура й етнокультурні між групові контакти, місце міфу в ідеології політичних акторів тощо. Вітчизняний внесок у розробку теоретичних положень міжетнічних процесів розмежовано як за характером студій (праці політологів та істориків), так і за хронологічним принципом. Це зумовлено тим, що окремі елементи дискурсу міжетнічної взаємодії розроблялися (здебільшого опосередковано) сучасниками досліджуваних подій. З-поміж них - О. Бочковський, В. Старосольський, Ю. Вассиян, Д. Донцов, В. Липинський, Я. Олесницький, М. Сціборський, С. Томашівський, В. Целевич та ін. Важливі теоретичні й концептуальні положення з досліджуваної проблеми містяться в працях сучасних вітчизняних учених. Зокрема, В. Євтуха, О. Майбороди, О. Картунова, І. Кресіної, В. Котигоренко, Л. Нагорної, С. Римаренка, М. Шульги, Ю. Мацієвського та ін.

Доробок українських учених з проблеми міжетнічної взаємодії доповнюється працями істориків (Ю. Сливки, С. Макарчука, О. Зайцева, В. Кугутяка О. Павлишина, Н. Стоколос, Ю. Крамара та ін.). Більшість із них, за влучним спостереженням Р. Коллінза, є певною мірою теоретиками конфлікту з тієї простої причини, що драматичні факти історії, які вони описують, складаються з боротьби, чвар і незгод”. Щоправда, на відміну від праць польських та інших західних учених (зокрема, А. Хойновського, М. Папєжинської-Турек, В. Вєжбєнца, О. Бергманна, В. Паруха, Е. Коко, В. Міха, Н. Арндта) роботи вітчизняних науковців здебільшого обмежуються аналізом взаємодії українців і поляків.

Праці зарубіжних і вітчизняних учених визначають ті принципи й положення, які стали теоретичною і методологічною основою для аналізу міжетнічної взаємодії в обраному хронотопі. Фокусуючи увагу на етнополітичній поведінці як її основному формотворчому чиннику, вони трактують групи, з одного боку, як цілість, з другого, як такі, які цілі виявляються в діяльності сформованих в їхньому середовищі політичних акторів. Спільно з державою вони формують спектр суб'єктів етнополітичної сфери, в той час як соціум постає поділеним на „своїх” і „чужих” внаслідок структурних розмежувань, функціональності в будь-якому етнополітичному організмі простору соціокультурної дистанції. Остання, в якій лінії розмежування є рівновеликими, хоча й виконує в умовах етнічних відмінностей функції, проте не виступає безпосередньою передумовою конкуренції груп та загострення їхніх стосунків. Конфлікти виникають внаслідок депривації етнонаціональних спільнот, політизації їхнього невдоволення. Воно, з одного боку, - результат порівняння становища групи як у горизонтальному, так і вертикальному „зрізах”, яке є закономірним елементом оцінки суспільних реалій підпорядкованими групами в тих поліетнічних державах, у яких функціонує ранжована система міжетнічних відносин, з другого - їх прагнення змінити існуючий статус-кво. Відтак поруч із об'єктивним співіснуванням етнонаціональних спільнот у межах певного етнополітичного організму, яке є результатом їх спільного громадянства, ініціативи принаймні однієї з груп зумовлюють функціональність протидіючого процесу. Суб'єкт-суб'єктні стосунки його учасників є варіантами етнічно-контактних ситуацій, що виникають як сукупність обстоювання групами в поліетнічних державах своїх інтересів, цілей, захисту чи спроб ліквідації існуючих статусів, відтак - виконання певних ролей.

Незважаючи на варіативність концепцій аналізу етнонаціональної політики держав зарубіжними та вітчизняними вченими, вона оцінюється за критеріями розподілу нею різного роду обмежених ресурсів, створення/консервації системи рівності шансів для реалізації різними групами ціннісних можливостей і диференційованого ставлення до їхніх культурних ресурсів.

У другому розділі - „Західноукраїнська етнополітичне сфера: суб'єкти і тенденції” - аналізується етнічно-соціальна структура населення регіону, пріоритети етнонаціональної політики держав, які в різний час інституціоналізувалися на західноукраїнських землях чи включали до свого складу їх окремі частини, а також артикульовані партіями групові інтереси та стратегії їх захисту.

Зокрема, проаналізовано соціальний склад населення регіону, констатовано відмінність між ареальним та дисперсним характером проживання українців, поляків, євреїв та інших імміграційних меншин, соціальну неструктурованість більшості етнонаціональних спільнот, що проживали на західноукраїнських землях. Беручи до уваги лінії соціального розмежування між містом і селом та культурний поділ праці, з'ясовано функціонування в західноукраїнській етнополітичній сфері міжетнічної дистанції в її соціальному й етнопсихологічному дискурсах.

Аналізуючи пріоритети етнонаціональної політики держав, констатовано, що в умовах трансформаційних процесів вони виступали інституційним засобом для втілення інтересів тих етнічних націй, які здобули дефіцитні ресурси. Ця тенденція протягом міжвоєнного періоду функціонує перманентно, що підтверджується етнополітикою Другої Речі Посполитої на західноукраїнських землях.

У дисертації з'ясовано тотожність ініціатив держав у сфері етнонаціональної політики, що виявилася в наступній тріаді: забезпечення державного суверенітету, збереження територіальної цілісності та досягнення стабільного функціонування їх політичних систем. З огляду на розбіжності в сприйнятті держави „своїми” й „чужими”, засобом для реалізації цих цілей стала легітимація влади. Успіхи й невдачі в реалізації останньої, інтеграції суспільства на засадах спільних цінностей проаналізовано на прикладі позиціонування різних етнонаціональних спільнот у виборчих кампаніях до Українських національних зборів у північно-західних землях (грудень 1917 р.), Української Національної Ради в Галичині (листопад 1918 р.) та польських національних зборів (листопад 1922 р.).

Держави, за винятком Галицької соціалістичної радянської республіки (ГСРР), для спонукання етнічних меншин до легітимації влади презентували схожі стратегії. Поруч із формалізованою відповіддю на питання про обрану їх політичними елітами етнополітичну модель, законодавство модерних держав визначало „правила гри” суб'єктів міжетнічної взаємодії, способи легітимного захисту ними своїх групових інтересів тощо. Важливу роль відведено також захисту прав етнічних меншин. Він постає не тільки значимим елементом правового поля новоутворених держав, але й засобом кореляції етнополітичної поведінки „чужих”. При цьому розробка такого законодавства, яке сприяло б мінімізації міжетнічної напруги й суперечностей, є бажаною для держав, але не їх самоціллю. Адже за певних умов (зокрема - застосування владою сили) потенціал міжетнічного антагонізму може бути тимчасово „заглушений”, власне - герметизувати у самому собі, що сприяє усталенню хоч і конфронтаційної, проте стабільності. Натомість головним з-поміж пріоритетів держав у сфері етнонаціональної політики виявилося запобігання зазіханню етнічних меншин на владу, нейтралізація їх сепаратизму.

Незважаючи на різницю в ставленні етнічних еліт українців і поляків до принципів багато культурності, як Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), так і Друга Річ Посполита постала перед імперативом формування поліетнічної політичної спільноти. Це, як і необхідність об'єднання громадян незалежно від їхньої етнічності в реалізації спільного проекту майбутнього, окреслило завдання формування подвійної етнонаціональної свідомості етнічних меншин.

Враховуючи різницю агрегованих етнічними партіями завдань, що зумовлена монополізацією влади одним із суб'єктів міжетнічної взаємодії й усталенням його ординаційних стосунків з „чужими”, у розділі проаналізовано номіновані політичними акторами „ми” - інтереси та стратегії їх захисту. Вони, враховуючи різний статус груп, означені очевидною амбівалентністю: партії, що постали в середовищі титульних етносів, обстоювали інтереси держави, інші ж, які об'єднували етнічні групи з числа етнічних меншин, - захищалися від їхнього диктату. В умовах етнізації політики й міжетнічних суперечностей це зумовило функціональну роль етнічних партій як конфліктних груп.

Спільність артикульованих політичними акторами українців і поляків завдань (зокрема, етнополітичний ренесанс) простежується лише на початку трансформаційних процесів. Після інкорпорації Другою Річчю Посполитою західноукраїнських земель сповідуванні більшістю польських партій стратегії набули імперських ознак. Це твердження аргументується, з одного боку, асиміляторськими проектами щодо слов'янських етнічних меншин ендеків, їх прагненнями макіавеллістськими методами посилити т. зв. „польський стан посідання” на західноукраїнських землях та забезпечити умови для домінування в них польської культури тощо, з другого, бажанням змусити емігрувати з Польщі євреїв.

Хоча, на відміну від ендеків, які обстоювали ідеал моноетнічної держави, польські консерватори, представники лівих і центристських сил нації-держави виступали за запровадження територіальної автономії на західноукраїнських землях та надання національно-культурної автономії дисперсним меншинам, вони, за винятком поодиноких партій (наприклад, Незалежної селянської партії, комуністів), заперечували право українців на політичне самовизначення. Не поділяючи намірів праворадикалів асимілювати їх, обстоюючи платформу конституційного захисту прав етнічних меншин у питанні розподілу основного економічного ресурсу регіону - землі, ці партії керувалися здебільшого інтересами виключно центральної етнічної групи.

Її пріоритети, що сфокусувалися в ідеях, за тодішнім політичним лексиконом, т. зв., „державної асиміляції” (тобто завдання формування подвійної етнічно-громадянської ідентичності „чужих”) і державної солідарності, склали основу політичної платформи пілсудчиків. Їх переорієнтація на „консолідацію національну” засвідчила курс влади та нової проурядової коаліції на ліквідацію існуючих у польській державі соціокультурних підсистем, мінімізацію впливу етнічних меншин на суспільно-політичні процеси.

Різні стратегії в питанні досягнення цілей етнічної нації, розбіжності в методах їх реалізації та трактуванні сутності міжетнічного інтеракціонізму зумовили формування демократичної та радикальної течій українського етнонаціоналізму. Речники останньої, як і польські націоналісти, трактували конфлікт іманентним єством міжетнічної взаємодії. Водночас представники обох течій українського етнонаціоналізму відмежувалися від тих партій, що визнали анексію Польщею західноукраїнських земель. Аналізуючи фактори, що зумовлювали позицію останніх, констатовано захист конформістами, як і іншими українськими партіями, етнокультурних ресурсів групи, їхню одностайність у різкій критиці існуючої в Польщі системи розподілу економічних ресурсів.

Захист культурних символів та економічних інтересів визначали сутність завдань, що агреговані й політичними акторами імміграційних етнічних меншин - євреїв, росіян, до певної міри (враховуючи домінуючу чи тривалу аполітичність) чехів і німців. Вони, як у часи існування українських держав, так і після їх падіння, намагалися порозумітися з центральною владою, сприяти інтеграції „своїх” у новопосталі етнополітичні організми на найсприятливіших для них умовах.

У розділі стверджується, що міжетнічна соціокультурна дистанція, як і зумовлена культурними ресурсами спільнот світоглядна, соціокультурна дихотомія „свій - чужий”, є факторами, які зумовили етнічний принцип політичної структуризації етнофорів. Етнічні партії виступали інструментом внутрішньогрупової інтеграції, а їхня діяльність, що відобразила політизацію „ми”-переживань, характеризувалася нонконформізмом (за винятком угодовців) у захисті прав „своїх”, що й спричинило превалювання в міжетнічній взаємодії на західноукраїнських землях суперечностей і конфліктів.

У третьому розділі - „Міжетнічна взаємодія в умовах трансформаційних процесів” - аналізується етнополітична поведінка її суб'єктів, стратегії центральних влад періоду державно-політичних змін та культура міжетнічної взаємодії.

Зокрема, у дисертації з'ясовано детермінантні фактори політизації етнічності, яку класифіковано як сталі та ситуативні. До перших віднесено, по-перше, імпліцитні механізми етнічності, які спонукали ініціативи українців, поляків та євреїв, спрямовані на здобуття державності, по-друге - етнополітику українських і польської держав, які, реалізовані в атмосфері зростаючої політичної самосвідомості етнічних груп, викликали захисну протидію етнічних меншин. Натомість ситуативні детермінанти визначено реакцією окремих етнічності на імпульси-виклики двоякого характеру. З одного боку, тих, які мають безпосереднє етнічне „авторство” й спрямовувалися на реалізацію конкретних завдань, з другого - як результат незалежних від суб'єктів західноукраїнської етнополітичної сфери суспільних реалій.

Визначальний фактор, що вплинув на характер етнополітичної поведінки груп у час краху імперій, наявність/відсутність їх претензій на здобуття дефіцитних ресурсів, зокрема - влади. Намагання українців і поляків встановити свій політичний контроль у регіоні призвели до їх воєнно-політичного конфлікту. При цьому політична поведінка етнічних груп з числа обох етнічних націй позначена амплітудою коливань від активної участі в етнічних рухах чи навпаки, протиставлення новій владі чи інертного споглядання за інституціоналізацією в регіоні нових етнополітичних організмів.

Тим часом для дисперсних етнічних меншин, які демонстрували здебільшого інтеграційну етнополітичну поведінку, транзитивний стан став часовим простором для адаптації в нових суспільно-політичних реаліях.

Досліджуючи характер етнічної поведінки за критерієм домінуючих на груповому рівні тенденцій, які визначаються за переважаючим формами реакції-відповіді етнонаціональних спільнот на зовнішні щодо них виклики з метою охорони групових інтересів і цінностей, констатовано, що її визначальними ознаками були:

1. участь українців і поляків у державно-інституційному, статусно-рольовому конфлікті та самоусунення від нього інших етнонаціональних спільнот;

2.- нонконформізм претендентів на здобуття політичного контролю над Східною Галичиною етнічних націй у час вирішення проблеми її державно-правового статусу на міжнародній арені;

3. мобілізація сил, спрямованих на здобуття етнічними меншинами повноти громадянських прав.

Етнополітичну поведінку українців і поляків періоду їх воєнно-політичного конфлікту, із врахуванням версій у визначенні її основних типів за характером, цілями й методами, визначено як нонконформістсько-наступальну. При цьому констатація самого факту війни між претендентами на здобуття обмежених ресурсів етнічними націями слугує апріорним свідченням такої їх етнічної поведінки, яка на первинному рівні характеризується активністю, на вторинному - конфліктністю, почасти - агресивністю. Враховуючи ж те, що після поразки Української Галицької Армії (УГА) й укладення Ризького мирного договору більшість українців захищали свої інтереси легітимними методами, за ознакою їх етнополітичної поведінки в умовах анексії західноукраїнських земель Польщею визначено нонконформістсько-захисну.

Відмінну - пасивну - етнополітичну поведінку демонстрували впродовж трансформаційних процесів інші спільноти. Одні з них (німці, чехи, певний час - росіяни) виявляли інертність чи аполітичність, тим часом як євреї - агреговану етнічними лідерами й політичними акторами позицію нейтралітету у воєнно-політичному конфлікті. Разом з тим, враховуючи послідовність у захисті етнічними меншинами своїх прав та інтересів, їх політичну поведінку класифіковано як нонконформістсько-захисну, а росіян такою, що поєднала ознаки як наступального і захисного нонконформізму (відповідно - антикомуністичний і монархічний рухи, боротьба за етнічні права), так і конформізму, що виявився у декларації Російським народним об'єднанням лояльності його членів до Польщі.

Відмінності в домінантах етнічної поведінки суб'єктів міжетнічної взаємодії - наслідок різних цілей, які в час краху імперій намагалися реалізувати реальні й дисперсні спільноти. Певна ж схожість їхніх стратегій визначилася після набуття ними нових/старих статусів у результаті завершення воєнно-політичного міжетнічного конфлікту. Точки перетинання у вимогах етнічних меншин - домагання запровадження автономії в її територіальному та національно-культурному варіантах, громадянського рівноправ'я тощо - як і необхідність захисту від агресивної етнонаціональної політики держави стали передумовою ситуативної співпраці підпорядкованих груп. Визначальна перешкода, яка стала на заваді досягнення їх політичного консенсусу в подальшому, - розбіжність у ставленні до Польської держави.

Стратегію держав у сфері етнонаціональних відносин періоду трансформаційних процесів проаналізовано в трьох політичних ситуаціях:

1. в умовах збройного міжетнічного територіального конфлікту;

2. у час невизначеного переможцями в світовій війні державно-правового статусу Східної Галичини;

3. в умовах анексії західноукраїнських земель Польщею.

З'ясовано, що в першій з них етнополітика держав спрямовувалася на ліквідацію етнічного сепаратизму, а права етнічних меншин нерідко трактувалися похідними від їхньої політичної лояльності.

Упродовж вироблення країнами Антанти рішення стосовно долі східної частини Галичини держава-окупант реалізувала низку спрямованих на експорт заходів, які мали сприяти здобуттю прийнятної для Польщі відповіді на питання про державно-правову приналежність регіону.

Водночас вона включила його населення до участі в загальнодержавних акціях. У третій з визначених політичних ситуацій держава діяла як суверен, що забезпечило їй можливості для завершення процесу інкорпорації західноукраїнських земель, переходу до застосування принципів етнізації політики.

У дисертації з'ясовано, що стратегія етнонаціональної політики в умовах інституціоналізації держав є сублімованим відображенням ними цілей колишніх антиколоніальних етнічних рухів. Відтак спільними для них, за винятком ГСРР, виявилося забезпечення преференцій новопосталим націям-державам у всіх сферах суспільного життя, яке супроводжувалося формалізацією прав етнічних меншин. Здійснюючи таку нормативно-регулюючу функцію, держави тим самим намагалися спонукати їх визнати іноетнічну владу.

Етнополітика польської та українських держав суттєво відрізняється за двома параметрами: готовністю створити оптимальні умови для збереження культурних ресурсів етнічних меншин та застосуванням принципів міжетнічної субординації. Першого досягнуто завдяки проголошенню Центральною Радою закону про національно-культурну автономію, його включенню до Конституції Української Народної Республіки (УНР) та впровадження інституту екстериторіальної автономії в ЗУНР. Остання застосувала принципи інституційного гарантування прав етнічних меншин, законом про вибори запровадила етнічні квоти в законодавчому органі республіки. Натомість державна етнічно-національна політика Польщі періоду парламентської демократії характеризується запровадженням субординації міжетнічних відносин. Їх складові - етнократія, застосування владою своєрідних стандартів щодо етнічних меншин, які конструювалися за критерієм їх політичної лояльності тощо. З огляду на це констатується відмінність стратегій держав та втілюваних ними етнополітичних моделей. Державна політика УНР і ЗУНР у сфері етнонаціональних відносин базується на засадах консенсусу, а Другої Речі Посполитої - конфронтації. За втілюваними моделями перші класифіковано як громадянські держави, другу - як державу, що націоналізується. Лише після коректив, внесених у стратегію влади пілсудчиками, етнічно-політична модель Польщі тимчасово еволюціонувала в бік держави поліетнічної.

У дисертації з'ясовано культуру міжетнічної взаємодії в умовах трансформаційних процесів. Її структуру визначено як сукупність оціночної орієнтації, політичної культури та засобів, які використовуються етнічними групами й політичними акторами у взаємодії з „чужими”. Враховуючи особливу роль держав у конструюванні архітектоніки культури міжетнічного інтеракціонізму, проаналізовано їх законодавчі акти, декларації урядів тощо. Вони трактуються засобами донесення до суб'єктів політичних процесів тих принципів, що обираються елітами груп у царині етнонаціональної політики. Водночас втілення ними конкретних стратегій засвідчило розрив між трансльованими етнічними лідерами принципами культури взаємодії груп та її безпосередньою практикою.

Враховуючи зміну політичних ситуацій, у міжетнічному інтеракціонізмі часів трансформаційних процесів виокремлено той його тип, який означено культурою міжетнічної взаємодії періоду воєнно-політичного конфлікту. На елітарному рівні вона включала ініціативи, спрямовані на його врегулювання, спроби залучення „чужих” до співпраці з етнічними націями, які претендували на здобуття обмежених ресурсів тощо. Хоча терпимість щодо них нерідко виявляли окремі спільноти, груповий рівень міжетнічної взаємодії характеризується нонконформізмом. Вияви його поведінкових форм різняться в залежності від ситуацій, проте базуються на спільному знаменнику ізоляційної етнополітичної поведінки.

Визначальний формотворчий критерій характеру міжетнічної взаємодії - методи захисту групових інтересів - не змінюється й після завершення воєнної фази етнічного конфлікту. Класифікуючи ініціативи й дії етнічних меншин в обстоюванні своїх інтересів у новій політичній ситуації як діалогове та ненасильницько-захисні, констатовано превалювання в етнічній поведінці поляків їх радикально-наступального антиподу.

Ця тенденція виявилася в етнічно-національній політиці Польщі, яка здебільшого ігнорувала вимогами етнічних меншин. Іншу практику - консультації, досягнення консенсусу різних статусних етнонаціональних спільнот, демонстрували Центральна Рада, Директорія УНР і ЗУНР, протягом 1926-1935 рр. - Польща. Різні етнополітичні моделі держав та засоби, що використовувалися ними й титульними етносами для їх втілення, відображають як відмінності цінностей, так і етнополітичної поведінки, які в комплексі й визначали культуру міжетнічної взаємодії.

У четвертому розділі - „Міжетнічні компроміси періоду „санації” - з'ясовано їх амбівалентну природу. Вона виявляється, з одного боку, в ініціативах суб'єктів міжетнічних процесів, з другого - у взаємодії в без емоційному стані, т. зв., „безликому соціальному порядку”, який є наслідком низької активності міжетнічних контактів або ж їх відсутності. Таке взаємно ігноруючи співіснування груп класифіковано нейтральним модулем міжетнічних компромісів. Водночас поява контактів поміж ними чи їх активізація призводить до аберації нейтральних стосунків у нову якість.

Досліджуючи інтеракціонізм різних статусних етнонаціональних спільнот, констатовано, що з часу приходу до влади пілсудчиків платформою компромісу нації-держави з етнічними меншинами обрано курс на формування поліетнічної політичної спільноти. Засобами її конструювання трактувалися спонукання державно-громадянської ідентичності „чужих”, їхня подвійна лояльність. З-поміж ініціатив влади, які мали сприяти гармонізації взаємин поляків з етнічними меншинами, - залучення останніх до участі в проурядовій між партійній коаліції, налагодження комунікативних каналів між колишніми учасниками воєнно-політичного конфлікту, сепаратні угоди уряду з політичними акторами українців та євреїв тощо.

Констатуючи об'єктивні передумови міжетнічних компромісів, наголошено на значимості готовності до порозуміння з підпорядкованими групами титульного етносу.

Водночас, з урахуванням функціонування автоматичного стереотипу польського месіанізму, що призвів до культуртрегерства нації-держави та поєднався з комплексом переможця у війні, висновується, що подолання синдрому упередженості (як і у випадку із гармонізацією взаємодії рівних статусних груп) залежить від низки факторів. Зокрема, спроможності етнічних лідерів скоригувати настрої стосовно „чужих” у лоні власної групи, здатності останньої долати пастки необ'єктивності, продукувати спільні переживання з тими, хто зазвичай чи в конкретній політичній ситуації уособлював опонента чи супротивника.

Враховуючи фактор етнічно-статусних інтересів, проаналізовано специфіку оцінки адресованих групам ззовні пропозицій. Так, прийнятність вертикально-висхідних ініціатив оцінювалася нацією-державою у вузькій шкалі пріоритетів збереження територіальної цілісності держави й національного суверенітету, відповідності пропозицій етнічних меншин їх конформістсько-інтеграційній етнополітичній поведінці. Натомість індикатором прийнятності для підпорядкованих етнонаціональних спільнот вертикально-низхідних починань є критерій відповідності пропозицій титульного етносу перспективі інтеграції підпорядкованих груп в етнополітичний організм, умов, за яких вона має відбуватися. Відтак досягнення міжетнічних компромісів/консенсусів залежить з-поміж іншого від прийнятності пропозицій для „чужих” (проблема ступені загрози їх груповим інтересам), готовності до поступок (сповідування кредо „ми” + „вони” інтереси), їх меж, компенсації „своїм” від зміни існуючого статус-кво чи альтруїстської відмови від неї.

Більшість агрегованих польськими політичними акторами варіантів врегулювання міжетнічних суперечностей - не стільки платформи компромісів, скільки камуфльований (в інших випадках - відкритий) ультиматум „чужим”. Його прийняття етнічними меншинами трактується компромісами безвиході та, враховуючи джерело їх артикуляції, компромісом сили. Водночас констатовано, що значна частина ініціатив польських партій та держави, як і пропозиції росіян, що загрожували перетворенню українців у етнічних маргіналів, є псевдо компромісними за своєю сутністю, імітацією прагнення до міжетнічного консенсусу.

Для імміграційних етнічних меншин єдино можливий шлях досягнення компромісу з поляками - дотримання ними інтеграційної етнополітичної поведінки. Водночас українці після втрати державності обстоювали той варіант політичного консенсусу з титульним етносом, який базувався на їхній участі в державному управлінні й запровадженні автономії в регіоні їх ареального проживання. Рівночасно задля здобуття паритетних з нацією-державою прав всі без винятку етнічні меншини домагалися створення оптимальних умов для збереження власних культурних ресурсів. Це визначає головний критерій в їхньому баченні умов компромісу різних статусних етнонаціональних спільнот: інтеграція в державу на правах рівноправних суб'єктів політичної нації.

Досліджуючи інтеракціонізм рівних статусних етнонаціональних спільнот з'ясовано, що характер їхніх стосунків коригувався фактором розбіжностей інтересів українців та імміграційних меншин, їхніх взаємних реакцій на спроби одного з суб'єктів міжетнічної взаємодії досягти цілей, які суперечать інтересам інших підпорядкованих груп, а також (не)готовності останніх чи їхніх представників захищати „вони” - інтереси. Значимим є й політичне позиціонування дисперсних спільнот, яке зумовлювало характер реакції автохтонної етнічної більшості західноукраїнських земель.

У дисертації розкрито об'єктивні та суб'єктивні причини, що перешкоджали реалізації чи усталенню співпраці рівних статусних груп. З-поміж комплексу перших - природне превалювання в етнічно-груповій свідомості „ми” - інтересів, відтак - неготовність більшості етнофорів - „своїх” здійснювати поступки на користь „чужих”, перманентність для дисперсних етнічних меншин ситуацій вибору, коли їхньої лояльності щодо себе одночасно домагалися як поляки, так і українці. Серед суб'єктивних причин - відсутність агрегованої політичними акторами етнічних меншин платформи комплексного врегулювання їхніх проблем у Польщі, політичної волі імміграційних спільнот щодо підтримки справедливих вимог українців та тієї політичної культури, яка б враховувала наслідки двостороннього партнерства для третьої сторони.

Етнополітична поведінка підпорядкованих груп засвідчила, що з двох основних платформ, на яких вони могли досягти компромісу, співпраця в розбудові держави й протиставлення їй, остання виявилася неприйнятною для євреїв, росіян, чехів, німців.

Водночас відсутність спільних масштабних кампаній етнічних меншин, спрямованих на їхню інтеграцію в польський етнополітичний організм на правах його рівноправних суб'єктів, взаємної підтримки в цьому процесі свідчить, що їхня співпраця була ситуативною й не визначала домінуючої тенденції в двох чи багатосторонній взаємодії.

У п'ятому розділі - „Міжетнічні суперечності й конфлікти” - висновується, що їхніми передумовами є протиставлення одних суб'єктів інтеракціонізму прагненням інших, яке фокусується в діалектиці (взаємо)заперечення „вони” - устремлінь. Ініціативи етнонаціональних спільнот, спрямовані на зміну/збереження суспільних реалій свідчать як про їхню відмову від взаємодії на засадах існуючих „правил гри” чи навпаки - їх захист, так і про намір запобігти досягненню прийнятних результатів конкуруючою стороною.

Досліджуючи міжетнічні суперечності за сферами їх прояву, проаналізовано етнічно-соціальні, ціннісні й етнополітичні конфлікти. Враховуючи те, що останні виникають внаслідок конкуренції ідеологій „своїх” і „чужих”, практичного втілення предмету їхніх переживань, вивчено конфлікти інтересів, цінностей та адаптації. Визначальною детермінантою перших є прагнення українців до етнополітичного ренесансу й протиставлення йому держави й поляків. Їхнє протиборство за відновлення/збереження суверенітету над західноукраїнськими землями - свідчення функціональності фактору контролю над територією як каталізатора міжетнічних суперечностей. Це підтверджується короткочасною польсько-чеською конфронтацією, зумовленою підтримкою Варшавою німецької агресії проти Чехо-Словаччини.

Комплекс причин конфліктів інтересів доповнюється намаганнями влади й частини польських партій асимілювати етнічні меншини (за винятком євреїв), їхнім захистом своїх культурних ресурсів. Значимими для виникнення міжетнічних суперечностей стали відмова польського уряду від виконання умов т. зв., Малого Версальського трактату й обстоювання дискримінованими спільнотами міжнародного контролю за реалізацією Польською державою їхніх прав і свобод, відмінності у виборі зовнішньополітичних союзників суб'єктами міжетнічної взаємодії. Про це свідчить негативна реакція євреїв на спроби, з одного боку, уряду Польщі, з другого, - окремих українських політичних акторів, налагодити співпрацю з Німеччиною, українсько-єврейська конфронтація, спричинена розбіжністю оцінок стосовно надання автономії Карпатській Україні. Реакція українців, чехів та євреїв на загрозу „своїм” з боку тоталітарних режимів у державах, де проживало основне ядро чи частина етнонаціональної спільноти, відображає варіативність причин конфліктів інтересів, що суттєво коригували міжетнічні стосунки.

Причинами адаптаційних суперечностей трактується відмова уряду Другої Речі Посполитої від запровадження територіальної автономії, якої домагалися українці, обстоювання низкою польських партій твердження про моноетнічний характер держави, їхнє прагнення розв'язати єврейське питання на засадах еміграціонізму, що було підтримане центральною владою наприкінці 1930-х рр., небажання останньої й титульного етносу забезпечити рівноправність етнонаціональних спільнот в ухваленні кардинальних рішень з проблем розвитку держави.

У дисертації запропоновано виокремлювати з-поміж етнополітичних суперечностей ті, що зумовлені неприйняттям політичних символів конкуруючих груп, класифікувати їх елементом семіотичних суперечностей/конфліктів. Правомірність такого судження підтверджується боротьбою поляків зі створюваним українцями культом борців за державність.