Парламент України в політичній комунікації: політологічний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ імені І. Ф. КУРАСА

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Спеціальність 23.00.02 -- політичні інститути та процеси

ПАРЛАМЕНТ УКРАЇНИ В ПОЛІТИЧНІЙ КОМУНІКАЦІЇ: ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

ГАНЖУРОВ Юрій Семенович

Київ - 2007

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми полягає у важливості визначення перспектив розвитку політичної системи України, які залежать від місця і ролі парламенту

в політичній комунікації суспільства. Процеси демократизації невід'ємно пов'язані із джерелами, каналами поширення, інтерпретації і використання політичної комунікації. Вона є змістовною складовою політичної системи, а також соціальним чинником формування інститутів влади. Саме тому парламент як єдиний орган законодавчої влади та інститут представницької демократії виконує помітну роль комунікатора правових, номінаційних, міжінституціональних зв'язків, утворює потужний інформаційний ресурс щодо розв'язання великого кола питань у політичному, соціальному, економічному потенціалі держави. Водночас особливість парламенту полягає у тому, що він формується механізмами електоральної комунікації, котрі пов'язані із політичною пропагандою та агітацією в цілому, інформаційною складовою виборчого процесу, актами неформальної комунікації, передвиборчими технологіями. Парламент перебуває в центрі гармонізації зв'язків між державними пріоритетами і конкретними інтересами громадян.

Ступінь дослідження проблеми розкрито у першому розділі дисертації, в якому викладені когнітивні засади теорії та практики політичної комунікації як основи аналізу парламентської діяльності в частині систематизації комунікативних ресурсів Верховної Ради України, визначені ключові питання, розв'язання яких конкретизує суб'єктно-об'єктні характеристики парламенту України в політичній комунікації. Аналіз літератури з проблем вивчення ролі і місця Верховної Ради України в політичній комунікації, що виступає підсистемою політичної системи суспільства, аналітико-синтетична критика джерел, що відбивають конституційний процес в Україні та особливості парламентського дискурсу, дало можливість виокремити ряд проблем, що належним чином не розкриті та не узагальнені у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Саме вони склали зміст мети дослідження.

Мета дослідження -- розкрити політико-комунікативну роль і ресурси парламенту в системі політичної влади України, оцінити комунікативні засади його законодавчої діяльності, способи здійснення політичної комунікації.

Завдання дослідження випливають із мети і полягають у наступному:

- адаптувати модель політичної комунікації до практики становлення і розвитку українського парламентаризму на сучасному етапі;

- виокремити суб'єкти політичної комунікації в діяльності Верховної Ради України;

- окреслити основні характеристики парламенту як об'єкта політичної комунікації;

- з'ясувати сутність конфлікту інтерпретацій в системі міжінституціональних зв'язків Верховної Ради України;

- опрацювати модель екстраполяції проблемних питань функціонування парламенту в політичній комунікації в частині з'ясування мотивацій перспективних варіацій розподілу влади;

- вивчити інформаційну складову діяльності Верховної Ради України в частині виконання парламентом конституційних повноважень;

- проаналізувати сегмент офіційної та неформальної комунікації на рівні зв'язків суб'єктів законодавчої ініціативи; розкрити когнітивний зміст парламентського дискурсу як основи політичної комунікації парламенту;

- дослідити процеси формування політичної пропаганди і реклами в контексті електоральної комунікації.

Об'єкт і предмет дослідження відповідають його меті та завданням.

Об'єкт дослідження -- парламентаризм як спосіб організації державної влади, засіб розвитку демократії, зміцнення зв'язку влади і народу та форма взаємодії громадянського суспільства і держави.

Предмет дослідження -- парламент незалежної України як суб'єкт та об'єкт політичної комунікації.

Часові межі дослідження (1991-2007 рр.) дають можливість ретроспективного аналізу трансформації політичної комунікації у період реформацій

з огляду на еволюцію тих світоглядних ідей, що були покладені в основу розбудови української держави. У зазначений період діяльність Верховної Ради України заклала інформаційно насичену джерельну базу для аналізу процесу становлення парламенту як суб'єкта та об'єкта політичної комунікації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дана робота виконувалася в межах наукових планових тем відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України “Україна і держави Центральної та Східної Європи в новому геополітичному просторі: варіанти політичної модернізації” (0100U004977), “Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні” (0102U002855), “Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі” (0105U000046).

Методологія дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використано наявні досягнення в галузі методології соціального пізнання, зокрема, системний і конкретно-історичний в аналізі політичної системи України, структурно-функціональний і політико-порівняльний у дослідженні місця і функцій Верховної Ради України в політичній комунікації. За допомогою синергетичного методу розкрито зміст парламентського дискурсу та процес інтерпретації парламентської комунікації в ЗМК. Трансформаційний метод забезпечив вивчення взаємозв'язку між каденціями Верховної Ради України. Важливим виявився юридичний метод, за допомогою якого здійснювався аналіз правових документів, що регламентують діяльність політичних інституцій у форматі їхніх комунікативних зв'язків. Традиційно інформативним є соціологічний метод, покликаний з'ясувати вплив на систему політичної комунікації у напрямі оцінки парламентської діяльності. Соціологічні методи безпосередньо пов'язані із використанням кількісних методів досліджень. Тезаурус політичної науки в частині базових оцінок, впорядкування понятійного апарату політології передбачає застосування сучасних методик оцінювання політичної інформації, котра виступає комунікативним потенціалом політичного дискурсу. Важливим є визначення основних індексів неупередженості процесу дослідження матеріалів парламентської практики, до якої можуть наблизити власне кліометричні методи опрацювання різних джерел, передовсім контент-аналіз. Необхідність застосування цього методу випливає із усвідомлення важливості вивчення політичних процесів, які піддаються кількісним вимірам.

Наукова новизна результатів дослідження полягає у наступному:

- вперше в політологічному аналізі діяльності парламенту застосована модель політичної комунікації, яка дозволяє розкрити інформаційний ресурс парламенту в процесі реалізації конституційних повноважень;

- виконано структуризацію парламенту за ознакою комунікативно-функціональних можливостей суб'єктів законодавчої ініціативи;

- обґрунтовано необхідність соціалізації законодавчої функції парламенту формами інтерактивної участі громадян, інститутів громадянського суспільства;

- виявлено природу парламентського лобіювання в контексті неформальної комунікації;

- розкрито причини конфлікту інтерпретації в системі міжінституціональних зв'язків;

- введено до наукового обігу поняття “парламентський дискурс” в процесі аналізу його основних комунікативних функцій;

- визначено типологічні та функціональні ознаки парламентської преси;

- обґрунтовано концепцію підвищення культури парламентаризму як домінуючу складову політичної і правової культури громадян засобами парламентської комунікації;

- встановлено, що в умовах конституційної реформи визначальної ваги набуває перетворення політичної агітації на політичну пропаганду як систему еволюції “фактів-подій” на категорію “факти-знання”, що підвищує електоральну свідомість громадян;

- з'ясовано комунікативні особливості пропорційної виборчої системи та складові її розвитку у напрямі подальшого становлення партійного будівництва і зміцнення парламентських партій;

- запропоновано модель підвищення ефективності популяризації діяльності Верховної Ради України в частині підвищення питомої ваги первинної інформації в політичній комунікації.

Теоретичне та практичне значення дослідження пов'язане із адаптацією засад комунікативістики до діяльності парламенту в частині інтенсифікації комунікативних зв'язків із електоральними мотиваціями, соціалізації законопроектної та законодавчої діяльності профільних комітетів, а також полягає в розв'язанні актуальної наукової проблеми забезпечення ефективної діяльності українського парламенту як представницького органу влади, що має опиратися на довіру народу і виконує функції законотворця і контролю за діяльністю державних органів, захисту прав і свобод громадянина.

Розглядаючи парламентаризм як форму представницької демократії, коли вільно обговорюються і приймаються політичні рішення у формі законів, як теорію і практику функціонування парламенту, що здійснює представництво основних соціально-політичних груп населення, в роботі вперше систематизовано досвід діяльності Верховної Ради України як політичного комунікатора суспільного життя. Зазначено, що пропорційна виборча система деформує функцію з'єднання суверенітету народу з державною владою через непрозорість висунення депутатів і має бути вдосконалена.

Доведено, що відносно невисока ефективність роботи парламенту як суб'єкта та об'єкта політичної комунікації обумовлена недостатньо обґрунтованими програмами розвитку українського суспільства, зокрема й урядовими, низьким рівнем забезпечення політичної гласності, інших норм демократії. Результати дисертаційного дослідження щодо ролі та місця парламенту у системі політичної комунікації були враховані при формуванні національної нормативно-правової бази інформатизації народними депутатами -- членами комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. Окремі розділи дисертаційного дослідження покладено в основу розробки спецкурсу “Політична комунікація” для студентів спеціальностей гуманітарного профілю.

Наукова апробація результатів дослідження здійснена на ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми журналістикознавства” в частині аргументації правового імунітету ЗМК під час парламентських виборів (Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2005 р.); проблеми конфлікту інтерпретацій в парламентському дискурсі порушувалися під час роботи Міжнародної наукової конференції “Дні науки філософського факультету -- 2005” у Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка (2005 р.); основні питання соціалізації законотворчого процесу актуалізовані на засіданні “круглого столу” на тему: “Розширення доступу громадян до законотворчого процесу”, організованого Інститутом законодавства Верховної Ради України спільно з Програмою сприяння парламенту України та Асоціацією народних депутатів України (2006 р.); процеси формування парламентської еліти засобами політичної реклами розглядалися на “круглому столі” на тему: “Політичне лідерство на пострадянському просторі: загальне, особливе”, що був проведений Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України спільно з Українським центром політичного менеджменту (2006 р.); проблеми імплементації вітчизняного законодавства були предметом обговорення на Міжнародному “круглому столі” на тему: “Форум “Велика Європа рівних можливостей: цілі та перспективи””, що відбувся в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України (2007 р.).

Публікації: по темі дослідження опубліковано 40 статей, з них -- 30 у фахових періодичних виданнях, що є результатом особистої роботи автора, 1 індивідуальна монографія.

Структура дисертації відповідає меті та завданням дослідження, включає вступ, п'ять розділів, поділених на підрозділи, висновки. Загальний обсяг дисертаційної роботи становить 410 сторінок, список джерел складає 40 сторінок з 475 найменувань.

Основний зміст роботи

У вступі визначено актуальність теми дослідження, обґрунтовано зв'язок з науковими програмами, визначено мету, завдання, об'єкт і предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, а також відомості про апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

Розділ перший “Теоретико-методологічні основи дослідження парламенту в політичній комунікації розкриває понятійно-категоріальний апарат, методологічні аспекти, історіографію проблеми та джерельну базу дослідження.

Зазначено, що визначення ролі і місця парламенту в процесах демократизації українського суспільства актуалізує питання тлумачення поняття політичної комунікації як сукупності процесів інформаційного обміну, передачі політичної інформації, що спрямовують та структурують діяльність складових політичної системи та громадянського суспільства. Виокремлення досліджень політичної комунікації у відносно самостійний напрям припадає на період становлення загальної теорії комунікації. В зв'язку з цим вбачається логічним аналіз сутності політичної комунікації в контексті вивчення основних теоретико-концептуальних засад масової комунікації, котра є базовою категорією для з'ясування природи політико-комунікативних процесів у діяльності Верховної Ради України.

Проаналізовано масив літератури, в якому досліджуються проблеми визначення вектору впливу на процеси структуризації парламенту у відповідності із виборчим законодавством. Передовсім це стосується видань за авторством Є. Базовкіна, А. Білоуса, В. Борденюка, Г. Журавльової, В. Кременя, В. Шаповала, Ю. Шемшученка. Конституційно-правове забезпечення виборчої кампанії, удосконалення механізму формування інституту представницької демократії висвітлено в працях Т. Костецької, Л. Кривенко, Ю. Тадики, В. Тація, А. Цибенка. Спільним висновком зазначених праць можна вважати необхідність подальшої конституційної інституціолізації українського парламенту. Важливість розширення сфери наукового обігу категорії політичної комунікації в контексті діяльності парламенту відповідно до виконання ним своїх конституційних повноважень усвідомлено завдяки аналізу літератури з питань еволюції політичної системи, демократизації суспільного життя, вивчення типології політичної культури та соціальних мотивацій, питань конфліктології та місця України в системі геополітичних координат. Зазначені проблеми розкриваються в працях І. Кураса, Ю. Левенця, М. Михальченка, О. Рафальського, Ф. Рудича.

Дослідження виконане із врахуванням процесу взаємозбагачення наукових шкіл за допомогою концептуальної комунікативістики із зарубіжними фахівцями, котрі розглядають модель представницької демократії у формі соціально-політичної гармонізації, в основі якої -- когнітивні, психологічні, етнічні, правові зв'язки комунікативного характеру. В роботах Дж. Кіна, Дж. Сміта, Ю. Хабермаса, К. Шмітта розглядаються проблеми демократизації суспільства через відкритість моделі представницької демократії в режимі політичної комунікації.

Саме у цьому контексті розкриті основні концепти теорії політичної комунікації, викладені у працях А. Гіденса, Дж. Карена, П. Лазірефельда, Д. Мак-Куейла, Р. Мертона, Н. Постмана, Дж. Б. Томпсона, Дж. Уоллакота.

Враховані у дослідженні висновки, зроблені на підставі аналізу місця парламентів у системі органів державної влади, правових основ діяльності парламентів у частині основних функцій законодавчого органу, відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади, регіональною комунікацією, а також структури парламенту та організації його роботи, що були зроблені у працях Н. Алексєєва, А. Булакова, І. Гранкіна, П. Кислого та Ч. Вайза, М. Моргунової. Характерно, що в українських реаліях цей процес набуває інформаційного збагачення саме через його традиційну неусталеність а, отже, потребу у його фаховому обґрунтуванні. Крізь призму конкретизації парламентських функцій вивчають проблему типології парламентаризму А. Георгіца, Ю. Древаль, В. Журавський, А. Колодій, Є. Тихонова. Проблема підвищення ефективності Верховної Ради України актуалізує питання інтенсифікації інформаційної функції парламенту. Нині зазначена функція парламенту розглядається фахівцями переважно в контексті здійснення Верховною Радою України парламентського контролю, на що звертали увагу О. Андрійко, Ю. Барабаш, О. Майданник, В. Погорілко, І. Хмелько. Це дає підстави визначити її як важливу складову парламентської практики.

Контрольні повноваження парламенту органічно пов'язані із законотворчою функцією Верховної Ради України. Зазначену проблему, зокрема, аналізують О. Копиленко, М. Мельник, А. Рішелюк, О. Ющик. Конкретизація процесу законотворення за суб'єктними ознаками актуалізує проблему відкритості опрацювання ініціатив із врахуванням суперечливих інтересів громадян, що складає інформаційну основу підвищення політичної культури населення. Цій проблемі присвячені праці Ю. Бойка, Л. Нагорної, Л. Півневої, А. Погорєлової. Питання відносин Верховної Ради і Президента України порушуються у дослідженнях С. Агафонова, Ф. Бурчака, М. Кармазіної, Н. Щербініної. Політичною складовою міжінституціональної комунікації є зв'язки парламенту із Кабінетом Міністрів України, що являє собою предмет спеціальних розвідок В. Авер'янова, Н. Нижника, С. Серьогіної, І. Черленяка. Повчальним у сенсі історикополітологічних порівнянь вбачається досвід моделювання парламентсько-урядових зв'язків у працях А. Гамільтона, Дж. Грея, Д.-М. Медісона. Типовість парламентського лобізму в контексті міжгрупових інтересів висвітлюють Т. Гузенкова, Н. Зяблюк, Н. Лапіна, С. Перегудов, І. Семененко.

При з'ясуванні носіїв парламентської інформації за їхніми суб'єктно-об'єктними ознаками в системі політичної комунікації важливим є аналіз власне парламентського дискурсу -- тема, що до останнього часу залишалася малодослідженою. При цьому відкритими є питання інформаційної прозорості парламенту в контексті вивчення такого важливого комунікатора як парламентська трибуна. Дослідження цієї проблематики можливо в контексті залучення до методики аналізу концептів теорії політичного дискурсу, викладених у працях Л. Бляхера, І. Гальперіна, Т. Дейла, М. Желтухіної, М. Мінського, К. Серажим, Ю. Степанова, А. Стриженка. При цьому з'ясування категорій загального, особливого і окремого в парламентському дискурсі досягається адаптацію засад політичної риторики до комунікативних особливостей парламентського диспуту в контексті досліджень А. Баранова, С. Гурвича, В. Погорілка, М. Герман, М. Зарицького, Є. Казакевича, Ю. Лотмана, М. Макарова. Вивчення проблеми гармонізації парламентського дискурсу із завданнями підвищення публічності законодавчої влади актуалізує питання аналізу комунікативної складової політичної реклами та пропаганди. Із зазначеною темою кореспондуються праці Л. Кочубей, Л. Місюри, А. Пахарєва, Д. Ольшанського, Ю. Яковлєвої.

При цьому актуалізуються питання інформаційної відкритості влади та відповідальності ЗМІ, що загострюються в процесі інтерпретації подій у Верховній Раді України, висвітлення законотворчого процесу, пошуків компромісів як засобу унеможливлення конфліктних ситуацій чи з'ясування їхніх причин, подолання негативних наслідків у інформаційному просторі суспільства. Зазначена проблема аналізується у роботах О. Карпенка, Б. Коваленка, А. Пирогова, О. Рижова, В. Шнейдера.

Це є помітною складовою збагачення мережі політичної комунікації в контексті зміцнення складових громадянського суспільства. Зазначена проблематика в різних аспектах розкривається у працях П. Бурд'є, В. Горбатенка, Г. Дашутіна, Г. Лазутіної, Г. Ошки, Т. Попової, В. Серьогіна, О. Тертичного, М. Шульги.

Автором введено до наукового обігу результати аналізу джерел діяльності Верховної Ради України: парламентські документи, що відбивають складний і часом суперечливий процес сучасного державного управління. В Україні ці документи набули дослідницької ваги за період, коли Верховна Рада України почала працювати на професійній основі та після руйнації компартійних структур отримала реально-правовий статус єдиного законодавчого органу держави.

Розділ другий “Проблеми об'єктно-суб'єктної ідентифікації комунікативного ресурсу Верховної Ради України” розкриває сутність комунікативного забезпечення інформаційної функції парламенту.

Аналіз концептуальних нашарувань в оцінці ролі і місця парламентаризму у політичних трансформаціях суспільства розкриває множинність понятійної основи щодо визначення сутності парламентаризму. Це в свою чергу призвело до полісемії змісту політичної комунікації. В основі цього явища виявилися введені до інформаційного обігу джерела з теорії та практики парламентаризму, детерміновані у часі й просторі, що за останні роки адаптовані до українських реалій та систематизовані за проблемно-хронологічним принципом. Порівняльний аналіз тематично споріднених документів, що відбивають конституційний процес у зазначений період в Україні, дозволяє зробити висновок про важливість введення основних законопроектів Конституції України до науково-дослідної бази та інформаційного обігу як цінні індивідуальні джерела політичної історії України.

Підкреслено, що місце Верховної Ради України в політичній системі безпосередньо пов'язане з формуванням якісної та ефективної системи законодавства, потребами адекватно відображати принципи правової держави, що відповідають об'єктивним закономірностям розвитку суспільства.

Зроблено наголос на потребі комунікаційної адаптації конституційних новацій до потреб соціуму, оскільки відсутність в інформаційному просторі чітких, зрозумілих роз'яснень і тлумачень функцій парламенту може бути використана як складова кампанії з перегляду повноважень парламенту у формі референдумних ініціатив. З огляду на специфіку поєднання процесів реформування системи влади на засадах парламентаризму із інтересами суспільства актуалізовано той факт, що засобами масової комунікації розв'язати проблему розтлумачення соціально-демократичної складової парламентаризму проблематично без збагачення змісту політичної комунікації необхідними концептами соціальних, економічних, політичних переваг.

Розкрито проблему комунікативного забезпечення функцій парламенту. Аналіз механізму реалізації парламентських функцій каналами політичної комунікації дає підстави для порушення питання про структуризацію в парламентській практиці інформаційної функції. Комунікативні ресурси парламенту перетворюються на предмет наукового аналізу тому, що оцінка ефективності виконання парламентом конституційних повноважень через функціональні механізми можлива лишень через комунікативні мережі, що забезпечують функціонування політичних інститутів і зв'язок складових політичної системи в цілому. Проблеми зростання інформаційного обсягу парламентської практики вимальовують нові комунікативні можливості щодо обговорення питань, пов'язаних із виконанням Верховною Радою України своїх повноважень, у підрозділах парламенту.

Вивчення процесу формування питань для розгляду у комітетах парламенту України, співставлення проблематики роботи профільних комітетів відповідно до предмету їхнього відання дозволяє зробити висновок про інформаційну наступність, комунікативну етапність піднесення процесу розгляду проблеми від слухань у профільному комітеті до рівня парламентських слухань.

Зроблено висновок, що у структуризації діалогічних відносин парламенту із виборцями вирішальний вплив на матеріалізацію соціальної потреби у формах правової обізнаності матимуть інститути громадянського суспільства. Певна упередженість у коментуванні результатів законодавчої діяльності парламенту пояснюється тим, що законодавець не залишає за собою ефективних комунікативних можливостей щодо роз'яснювальної роботи серед громадян відносно соціальної сутності нормативно-правових актів і механізму їхнього застосування. Актуалізоване питання участі політичних партій України, передовсім парламентських, у поширенні правової інформації. Підставою для прогнозування щодо пожвавлення такої діяльності каналами політичної комунікації можна вважати усвідомлення суб'єктами виборчого процесу важливості здійснення системної політики з формування електоральної поведінки через перспективний сегмент впливу на масову свідомість, яким є законодавчий захист прав і основних свобод людини і громадянина.

З огляду на специфіку поєднання процесів реформування системи влади із інтересами суспільства звертається увага на той факт, що засобами масової комунікації розв'язати проблему розтлумачення соціально-демократичної складової парламентаризму проблематично без збагачення змісту політичної комунікації необхідними концептами соціальних, економічних, політичних переваг. Для цього парламент має реалізувати заходи щодо адаптації проекту законодавчих робіт на основі принципів розуміння та довіри до єдиного законодавчого органу держави. Основними детермінантами довіри в управлінні є: 1) прозорість, відкритість; 2) зворотний зв'язок; 3) перспективність, довготерміновість відносин; 4) раціональність, доцільність, вигідність відносин; 5) емоційний зв'язок.

Рушійною силою таких стосунків мають бути насамперед політичні партії як через свою діяльність у парламенті, так і в цілому в суспільстві. Результат цієї діяльності пов'язаний із подоланням погляду на партії виключно як на осередки, що плекають конфронтацію, перемогу над суперником. У сучасних умовах на перше місце висувається завдання виховання членів партії та її симпатиків у дусі демократії, парламентаризму, формування молодих лідерів з масштабним баченням проблем сьогодення і в перспективі -- відбір і просування здібної молоді у сфери управління. Головне завдання партій -- участь у формуванні політичної волі в рамках парламентського поля діяльності. Це зумовлює потребу в розробці перспективних політичних програм, роботі із суспільством, динамічних взаємозв'язках з населенням; здатність і бажання створювати коаліції, йти на компроміси в рамках парламенту, тобто брати на себе відповідальність за перебіг справ у державі.

У сенсі визначення комунікативного потенціалу політичної системи нашого суспільства вбачається правомірним зробити висновок про оптимізацію парламенту в частині забезпечення інформаційного суспільства не лише сукупністю правових знань, а й їхньою електронною структурною систематизацією в плані тематичного упорядкування. Прихильники автономізації парламентської практики щодо комп'ютеризованого забезпечення законотворчого процесу в межах депутатського корпусу та фахової компетенції працівників апарату Верховної Ради України гальмують з'ясування кола проблем, які можуть бути виявлені та усунуті за умов публічності, прозорості та доступності інформаційних ресурсів системи інформаційно-аналітичного забезпечення законотворчої та правозастосовної діяльності громадськості.

Наголошується на важливості визначення пріоритетів розвитку законодавства, адаптованого до соціальних потреб суспільства. По суті ці пріоритети втілюють у собі основні цілі і завдання законодавчої політики, визначають напрями реалізації законодавчої функції парламенту. Вони зумовлюються рядом важливих соціальних факторів. До них слід віднести громадську думку щодо важливості прийняття того чи іншого законодавчого акта, наявність об'єктивних передумов у суспільстві для врегулювання відповідних суспільних відносин. Через це процес формування правової культури громадян може розглядатися переважно в контексті розвитку законодавства. Ця особливість притаманна країнам пострадянського періоду на відміну від усталених демократій, де правова свідомість вже виступає соціальним регулятором інституціональних зв'язків між складовими політичної системи та громадянського суспільства. Натомість в умовах становлення й розвитку українського парламентаризму на перше місце висувається завдання комунікативного забезпечення консолідованої участі парламенту і громадян у формуванні правової системи цінностей суспільства. Тобто йдеться про максимальне наближення інтересів соціуму до механізму їхньої законодавчої імплементації. Це в свою чергу спонукатиме громадян до законотворчих ініціатив, що можуть бути продукованими тими, хто не лише зацікавлений у захисті своїх прав, а знає, як це зробити.

Еволюція формування правової культури бере початок від створення громадської думки як рушійної сили суспільної поведінки, зокрема в частині мотивації дій громадськості в процесі парламентських виборів. Поступово відбувається збагачення змісту громадської думки категорією “знання”. Саме ця категорія стає провідним чинником формування правової культури. У зв'язку з цим постає питання про спосіб наповнення такими знаннями суспільну свідомість. Іншими словами -- потребою визначити форми передачі правових знань громадянам. Суб'єктом такої передачі має виступати Верховна Рада з огляду на комунікативну сутність парламентської діяльності. Як визначальний для індексації правової культури громадян окреслений напрям ідентифікації Верховної Ради України у масовій свідомості як комунікатора ідей і сукупності поглядів, пов'язаних із функціями інституту представницької демократії в політичній системі суспільства. Реалізація цього завдання вимагатиме створення відповідних передумов, передовсім організаційно-інформаційних, для поширення засобами політичної комунікації теоретичних засад парламентаризму, що в свою чергу прискорить процеси формування соціальної потреби громадян в опануванні тих знань, що в широкому розумінні складають зміст культури парламентаризму.

Таким чином пошук ефективних форм діалогізації парламентської комунікації в контексті підвищення правової культури громадян України окреслює наступний напрям цього процесу, який полягає в організаційній структуризації власне участі громадян у парламентській діяльності. Зрозуміло, що найважливішою конституційною нормою щодо громадської участі в ухваленні рішень на національному рівні є право народу на ініціювання всеукраїнського референдуму, наслідки якого можуть бути неоднозначними для демократичних перспектив. У багатьох державах світу існує таке поняття, як “народна петиція”. Це право народу ініціювати розгляд в парламенті будь-якого питання чи будь-якого законопроекту, якщо це підтримано певною кількістю підписів громадян, котрі мають право голосу на виборах. Але через те, що такого права участі громадськості в українському законодавстві не передбачено, постає питання про пошук форм роботи депутатів із громадськістю, які б відрізнялися від вже діючих збільшенням учасників інтерактивного спілкування за допомогою популярних освітніх програм, розрахованих на широке коло споживачів правової інформації.

Автором порушене питання про тлумачення поняття “громадськість”, що залучається до парламентської діяльності, у вузькому розумінні, коли сам процес циркуляції релевантної інформації відчутно не впливає на формування правової культури різних прошарків населення України.

Зроблено висновок про високу питому вагу умовності в класифікації законопроектної роботи як такої, що містить об'єктивні передумови залучення громадськості (в широкому розумінні) до процесу соціальної гармонізації законотворення на засадах відкритості та гласності. Вочевидь, що реалізація принципу прозорості діяльності Верховної Ради України не є повною на стадії оприлюднення нормативно-правових актів, себто промульгації.

Суперечливість процесу упорядкування термінів і джерел офіційного оприлюднення нормативно-правових актів зумовлює негативні наслідки не тільки для розв'язання міжсуб'єктних конфліктів, в тому числі, у судовому порядку, а й поширення правової інформації засобами офіційної комунікації. Адже саме друга обставина є домінуючою у справі правового інформування громадян. Комплекс заходів з формування правової культури не обмежується введенням до інформаційного поля змісту законів та інших нормативно-правових актів суб'єктами їхнього поширення. Рівень підготовки тих, хто має засвоїти правові знання, вимагає відповідної допомоги в опануванні змісту правової інформації.

Підкреслюється: у такому контексті тлумачення правової інформації має велике значення для підвищення правової культури. З'ясування основних передумов для забезпечення процесу тлумачення розкриває усталену комунікативну залежність напрямів тлумачення від процесу систематизації законодавства, оскільки лише вербальна основа його оприлюднення створює сам об'єкт такого тлумачення.

Таким чином потреба роз'яснення змісту правової інформації залишається поширеним явищем у парламентській комунікації. В системі законодавчої техніки, яка передбачає формування законодавства, визначено складові її матеріалізації, які дадуть визначальні критерії пошуку прийнятної моделі популяризації законодавчого інформаційного ресурсу. В принципі, якщо методи інкорпорації та кодифікації перебувають у форматі суто процесу законотворення, то принцип консолідації, котрий передбачає об'єднання в єдиний нормативний збірник декількох актів, які регламентують діяльність в одній сфері суспільних відносин без втручання в їхній зміст, відкриває шлях до популяризації правових знань способом їхнього поширення засобами масової комунікації.

Зберігає актуальність питання про комунікативні канали поширення такої інформації. Процес тлумачення в контексті розповсюдження правових знань автор розглядає як категорію комунікативну на відміну від поняття тлумачення як складової юридичної практики. Тобто йдеться власне про процес коментування нормативно-правових актів. Це поняття дозволяє збільшити коло його учасників від суб'єктів законодавчої ініціативи до прихильників різних наукових шкіл, політологів, практиків. У нинішній час масив коментарів законодавчих актів доволі представницький. Щоправда рухливий стан законодавчої бази часто випереджає інформаційні програми у цьому напряму. До того ж, розраховані вони переважно не на масового читача і через це суттєво не впливають на зростання правової культури громадян.

Зазначено, що роль сучасної преси у формуванні правових знань вельми специфічна і полягає вона у пропаганді тих правових сюжетів, які кореспондуються з інтересами засновників видань чи тих політичних сил, ділових груп, що за ними стоять. Така вибірковість неминуче створює інформаційні прогалини в масиві тематичних публікацій. Проте окреслена тенденція не є визначальною у пошуку вразливих з точки зору ефективності поширення правових знань зон політичної комунікації. Основна проблема полягає у відсутності інструментарію популяризації змісту нормативно-правових актів. При цьому зазначене питання зводиться до пропаганди правової інформації шляхом її поширення засобами комунікації. Водночас не береться до уваги здатність громадян до її сприйняття. Отже, йдеться про пошук комунікативних механізмів популяризації правової інформації. Усвідомлення необхідності такого пошуку до певної міри ускладнюється усталеним ототожненням практики коментування правової інформації за допомогою споріднених законодавчих актів і поширення їх засобами друку чи в інший спосіб із системою комунікативного спрощення викладу змісту законодавчих документів. Автором порушено питання про розмежування коментарів чинних нормативно-правових документів та методики популяризації зазначених інформаційних масивів.

Розділ третій “Парламент -- Президент -- Уряд: питання комунікативного балансу конституційних повноважень” розкриває проблему структуризації комунікативних зв'язків, які визначають зміст правовідносин, динаміку і характер аргументацій, природу мотивацій в процесі пошуку оптимальної моделі поділу державної влади. Вони мають бути адекватні змісту еволюції політичної системи. Йдеться про конституційний перерозподіл владних повноважень, організаційне, нормативне та інформаційне забезпечення цього процесу. Вочевидь, що пошук оптимальної моделі об'єднання зусиль усіх складових державної влади вимагає визначення прийнятних і багато у чому компромісних варіантів ефективного каналу такої комунікації. Його формат визначається як усталеними формами співробітництва, так і пошуком нових спільних знаменників у системі державного правління. У традиційних формах міжінституціональних зв'язків домінують об'єктивні фактори, які пов'язані із механізмом реалізації кожним суб'єктом політичної комунікації своїх повноважень відповідно до чинної нормативно-правової бази. Проте в процесі політичних трансформацій закріплені в Конституції “правила гри” час від часу тлумачаться в залежності від ситуації, що створює сприятливі для окремих фігурантів цього процесу умови -- прагнення стати домінуючим суб'єктом політичної комунікації зазвичай виявляється відчутним фактором.

Для українських реалій стало природним розглядати це явище в контексті стосунків парламенту і президента в режимі стримувань і противаг -- провідної теми на тлі суперечок щодо прийнятних для нашої держави форм державного правління. В результаті дослідження суб'єктивного фактора в процесі структуризації інституту президента не можна обминути персоніфікованих важелів впливу на конфігурацію політичних еліт, хоча сам процес комунікації як організації та здійснення зв'язків між єдиним законодавчим органом та главою держави віддзеркалює об'єктивний стан демократичності країни.

Зазначено, що практично від часу проголошення державної незалежності України відносини між парламентом і президентом більшою чи меншою мірою мали конфронтаційний характер. Автор тлумачить явище конфліктності між ними в контексті історичних асоціацій споконвічно-змагальних стосунків представницької влади і суверена. Їхня конфігурація оберталася навколо органів представницької влади, і парламентські революції поглинали передовсім структури авторитарного правління часто саме з тим, щоб у кінцевому рахунку відтворити їх у гротескних формах постмонархічних диктатур.

Саме через це вбачається конче важливим як з огляду на промовисті факти політичної історії, так і з урахуванням варіацій політичного розвитку сучасної України розглядати модель комунікативних зв'язків Верховної Ради і інституту президента в процесі пошуку їхнього оптимального формату з точки зору зміцнення конституційного механізму стримування і противаг.

З'ясовано, що на перше місце серед арсеналу методики впливу, комплексу зв'язків, частина з яких залишається за межами офіційних каналів комунікації, мають висуватися передовсім конституційні форми, які передбачають вербальну матеріалізацію таких зв'язків. У цьому контексті конституційна норма про те, що Президент України звертається із щорічними та позачерговими посланнями до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України, відкриває шлях до гармонізації законодавчого процесу у перспективному плані.

У процесі коментування засобами парламентської інформації складових послання Президента України до Верховної Ради визначаються як пріоритети стосунків між цими суб'єктами політичної комунікації, так і принципові моменти конфігурації можливих конфліктів та варіанти їхнього розв'язання на різних рівнях міжінституціональних зв'язків. Проте послання Президента України є актом чітко визначеної періодичності. Водночас інформаційний простір відчуває постійну потребу у збагаченні тезаурусу стосунків між главою держави і парламентом.

Ретроспектива стосунків глави держави із депутатами окреслює усталену систему перманентного пошуку прийнятної для учасників комунікативного процесу моделі оптимізації таких зв'язків. При цьому відбувається постійна трансформація її різних видів від конституційно визначених повноважень суб'єктів комунікації до неформальних контактів. Зазначені категорії при формалізованій автономізації в реальному політичному житті час від часу перетинаються, утворюючи у такий спосіб синтетичну форму міжінституціональних зв'язків. При цьому важливо взяти до уваги домінуючу її складову -- суб'єктивний фактор її формування і спрямування з огляду на моністичний характер президентської влади. Ця обставина є доволі помітним предметом у дослідженнях інституту президента в Україні. Персоніфікація формату і змістовних особливостей комунікації в контексті типології політичного лідерства залишається в українських реаліях визначальним чинником у стосунках глави держави і єдиного законодавчого органу в Україні. Відомо, що всі президенти України свого часу були парламентаріями, які у Верховній Раді пройшли вишкіл політичної боротьби. Формування лідера держави в єдиному законодавчому органі закладає особливий з точки зору змагальності за посаду глави держави формат стосунків депутата в якості претендента на вищу державну посаду з одного боку та чинного президента з іншого. Через це парламент як трибуна публічної політики завжди репрезентується конкретними політиками, оскільки саме там відбувається парламентський відбір лідерів. В результаті цього процесу школа законотворення, політичної риторики і неформальної комунікації закладає основи формування лідера нації. Таким чином здобутки політичної комунікації на рівні реципієнта, яким є виборець, структурують зворотний зв'язок -- електоральна поведінка продукує, по-перше, звичну публічність колишнього парламентарія, а по-друге -- вимагає від обраного президента дій, які у суспільній свідомості не тільки не ототожнюються з парламентською комунікацією, а й навіть протиставляються останній. Це є результатом не лише ситуативного протиборства між депутатським корпусом і главою держави -- йдеться передовсім про перманентну змагальність за розподіл повноважень від актів неформальної комунікації до пропозицій щодо можливого перегляду конституційних повноважень Верховної Ради України і глави держави.

Аналіз парламентсько-президентської комунікації дозволяє зробити висновок про етапність її становлення у напрямі залучення до інформаційних носіїв таких зв'язків як елементи соціальної змагальності. Це вимагає, по-перше, активізації політично підготовленої громадськості для оптимізації публічних і зрозумілих електорату аргументів на користь різних варіантів реформування державної влади; по-друге, розробки відповідних програм освітнього характеру на основі порівняльного аналізу з урахуванням світового, передовсім європейського досвіду; по-третє, формування правової культури народу України для можливої ініціативи актів прямого волевиявлення у формі референдуму щодо змін до Основного Закону країни. Політичний досвід державотворення в Україні містить чимало прикладів комунікативних спроб деформації конституційних зв'язків між гілками влади, і вивчення основних чинників їхньої циркуляції у політико-правовому просторі призводить до висновку про децентрований характер існування багатовекторних носіїв у системі політичної комунікації. Спростовувати їхню доцільність неможливо з точки зору об'єктивної реальності їхнього існування в умовах еволюції політичної системи України, яка перебуває на стадії структуризації суспільно-правових відносин. Вони є рушійною силою конституційної реформи, а також -- об'єктом її реалізації. Тому автор визначив пріоритетний напрям парламентсько-урядової комунікації передовсім у конституційному форматі. В його основі перебувають найважливіші сфери суспільного життя, які згідно з Конституцією України потребують спільних дій органів законодавчої та виконавчої гілок влади. Таким є законодавчий, бюджетний процес, здійснення парламентом функцій контролю, у тому числі за дотриманням прав і свобод людини, кадрова політика, реалізація основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики, обґрунтування основних напрямів інтеграційного процесу та інші питання, межі компетенції розв'язання яких визначаються конституційними повноваженнями суб'єктів політичної комунікації.

Актуалізоване питання про оптимізацію джерел інформації, об'єктів її створення і суб'єктів опрацювання. Звичайно, під таким суб'єктом розуміється парламент у контексті законодавчо гарантованого права народного депутата відповідно до його статусу одержувати від органів виконавчої влади інформацію, необхідну для виконання ним обов'язків парламентарія. При цьому вимальовується стійка тенденція до класифікації потенційних джерел одержання урядової інформації.

Вивчення таких джерел свідчить про високий рівень імпровізацій у пошуках сюжетів урядової інформації. Звичайно, що ефективність різних новацій залежить як від конкретних фігурантів цього процесу, так і від сприятливих умов для її одержання. Проте дублювання джерел її отримання, суб'єктів тлумачення і засобів поширення створює колізії у комунікативних контактах між парламентом і урядом. В їхній основі -- індивідуалізована індексація інформаційних потоків, коли відомості від органів виконавчої влади відповідно до закону про статус народного депутата вимагає особисто депутат. Про доволі поширене явище індивідуалізації комунікативного обміну свідчать тиражовані засобами ЗМК під час пленарних засідань Верховної Ради України артикуляції подібних контактів у форматі перманентного невдоволення відповіддю на депутатський запит. Одначе при цьому варто звернути увагу передовсім не на сам предмет конфліктного діалогу між репрезентантами парламентсько-урядової комунікації, а на суперечливий характер її передачі та трансформації. Адже сам розподіл повноважень в урядових структурах за галузевим принципом не тотожний тематичній структуризації парламентських комітетів, які в свою чергу не мають важелів конкретизації депутатських запитів відповідно до профільної спрямованості. Водночас і керівники органів виконавчої влади в умовах ротації та політизації структур Кабінету Міністрів у пошуках оптимальної моделі коаліційного уряду схильні до індивідуалізації комунікативних дій.

Суперечливість пропозицій щодо розв'язання проблем соціально-економічного розвитку держави, котрі висловлюються членами одного Кабінету Міністрів, окреслюють серйозну проблему корозії адміністративної комунікації, і спроби Президента, Прем'єр-міністра України вгамувати прагнення міністрів, переважно із когорти вчорашніх парламентарів, до публічної політики залишаються неефективними. Вихід із такої ситуації полягає у відновленні та зміцненні тих каналів адміністративно-організаційної комунікації, які мають статус офіційних. У цьому полягає механізм компенсаційного відновлення інформаційного дефіциту -- комунікативна мережа заповнює лакуни, що утворюються внаслідок втаємниченості носіїв адміністративної комунікації і заповнюються альтернативною інформацією персоніфікованого характеру. Декларативні спроби оптимізувати виконавчу і законодавчу гілки влади на обопільному бажанні серйозно підійти до розв'язання комплексних проблем видаються пошуком пояснень існування цієї проблеми за межами законів комунікативних зв'язків. Тому суспільство міцно пов'язане із особливостями психологічного характеру представників політичної еліти. Вони виступають індивідуальними комунікаторами парламентсько-урядових зв'язків. Зрозуміло, важко заперечити роль особистого фактора в парламентсько-урядових контактах так само, як і деструктивний фактор неефективності окремих законів. Проте у даному разі збільшення кількісних показників не утворить якісно інший формат парламентсько-урядової комунікації, оскільки проблема полягає не в кількості законів, а в механізмі їхньої правової комунікації. Аналіз законодавчої бази в частині нормативно-правового врегулювання парламентсько-урядових зв'язків на рівні вимог чинних законів дозволяє зробити висновок про достатню основу для належного комунікативного контакту між парламентом і урядом України.

Від ідеологічної розшарованості, ситуативного об'єднання за принципом подолання спільного супротивника чи розподілом об'єктів інтересів парламентська модель формування виконавчої влади має пройти випробування урядовими посадами. При цьому кореляційний зв'язок між тимчасовою більшістю та коаліційним урядом видається цілком природним в умовах партійного будівництва. Зроблено висновок, що така конфігурація політичних комунікаторів може уникнути взаємопоглинаючих наслідків за умов зовнішньої корекції чи персономічної конкретизації. Власне ці два фактори тісно пов'язані поміж собою. В першому випадку йдеться про роль домінуючого суб'єкта політичної комунікації в особі Президента України. Передбачається, що він корегуватиме парламентсько-урядові зв'язки, а саме: по-перше, в правовому полі як суб'єкт права законодавчої ініціативи, по-друге, за допомогою конституційних важелів номінаційного характеру як по відношенню до уряду, так і щодо Верховної Ради, по-третє, каналами неформальної комунікації, ефективність застосування якої з огляду на традиції розв'язання широкого кола проблем, особливо в частині приватних інтересів, залишається ще вельми високою. У другому випадку ми маємо справу із дуалістичною природою коаліційного уряду, який приречений на варіативність і суперечливість комунікативних дій через його формування парламентськими партіями та главою держави за принципом квотування міністерських посад.

Розділ четвертий “Комунікативні засади законотворчої діяльності” розкриває питання моделювання оптимальних варіантів демократизації механізму законотворення, що через свою соціальну природу має розглядатися як процес матеріалізації ініціатив соціальних інститутів в систему правових відносин та здійснення державного управління суспільством за допомогою визначених ним правових норм. Зазначено, що в основі комунікативних явищ будь-якого соціуму перебуває система зв'язків, визначення їхньої суб'єктної сутності, інституалізації змісту та соціальних мотивацій, що породжені групами інтересів. Тому структуризація процесу законотворення аналізується в системі лінійних комунікативних контекстів, тобто в межах демократичної моделі (з пріоритетом зворотного зв'язку), та ієрархічної (з пріоритетом прямого зв'язку).