Парламент України в політичній комунікації: політологічний аналіз

Автором розглянуто комунікативний ресурс політичних партій у процесі законотворення в двох аспектах: участь парламентських партій в законодавчій діяльності Верховної Ради України; законотворчі ініціативи партій, що ведуть боротьбу за політичну владу та електоральну підтримку. Участь політичних партій у створенні правового поля суспільства перебуває у прямій залежності від спроможності політичної системи до моделювання каналів артикуляції громадських ініціатив. Логіка політичного розвитку України, інтеграційні процеси, які відбуваються в суспільстві та спрямовані на еволюцію політичної системи держави у європейському векторі, об'єктивно структуруватимуть також й інститут політичних партій. Їхню комунікативну природу, орієнтовану на законотворення, визначає механізм реалізації (виконання) партіями конкретних функцій, основними з яких є боротьба за владу і здійснення влади, формування ідеологічних доктрин та вироблення політичного курсу країни, формування громадської думки, політичне структурування і соціалізація.

Класифіковано законотворчу діяльність як комунікативні можливості нормотворчої матеріалізації потреб різних верств суспільства мовою законів та політичної реклами законопроектів. Моніторинг законодавчої бази, а також зміст законопроектів дає можливість розкрити залежність основних напрямів законотворення із програмними цілями політичних партій. Галузеве законодавство в частині внесення змін і доповнень, що їх ініціюють депутати від політичних партій, відбиває мотивацію суб'єктів законодавчої ініціативи.

Змагальність соціальних ініціатив у правовому полі на рівні законопроектних варіацій об'єктивно породжуватиме нових фігурантів цього процесу, і будь-які спроби влади обмежити такий діалог формалізованими вимогами до якості законотворчої інформації не тільки створюватимуть чи посилюватимуть інформаційний дефіцит, а й породжуватимуть абсентеїзм, зневагу до закону. Натомість інформування сприяє усвідомленню потреб громади, розумінню напруження та невдоволення, які відчувають члени громади, спонуканню їх до започаткування позитивних дій з метою прийняття відповідних рішень. Розглядаючи низові ланки формування комунікаторів законотворчої інформації як структурні складові загального каналу політичної комунікації, зазначено, що їхні особливості пов'язані із рівнем політичної культури громадян.

Враховано, що довготривалий розвиток України у складі імперських політичних структур, невдалі спроби власного державотворення в минулому, авторитарні традиції “зачистки масової свідомості” глибоко вкарбували

у суспільну свідомість відчуття відстороненості від форм участі громадянина у великій політиці. Через це організаційне забезпечення зазначених процесів за арсеналом властивих їм функцій не може бути здійснене виключно можливостями “публічної сфери”. Без відповідного функціонування інститутів державної влади, зацікавленості влади у використанні інформаційного ресурсу соціальної законотворчості, його правового, організаційного, а також комунікативного забезпечення вбачається проблематичним гармонізувати консолідований із владою механізм соціального законотворення. Проблеми структуризації процесів законотворення перебувають у прямому зв'язку з комунікацією ініціатив, пов'язаних із трансформацією політичної системи суспільства.

Прагнення громадян до сублімації своїх інтересів можуть бути матеріалізовані відповідно до існуючого механізму перетворення соціальної потреби на загальнообов'язкову норму соціального буття. Таким чином законотворчість має виконувати завдання закріплення в законі нових реалій, прийнятних для соціуму моделей суспільних стосунків, що мають бути втілені в загальній системі поведінки усіх членів суспільства. Отже, артикуляція суспільних інтересів актуалізує проблему суб'єктивізації законотворчих ініціатив. У структурі політичної комунікації власне соціальні суб'єкти законотворчих ініціатив перебувають у сталій залежності від повноважень конституціональних суб'єктів законодавчої ініціативи. У цьому і полягає специфіка перетворення соціального законотворення на етап професійного законодавчого процесу. При адаптації особливостей цього процесу на діалогічну систему комунікації ми, по-перше, маємо враховувати чисельність джерел, що мають право на створення повідомлень, а, по-друге, мати на увазі, що в ієрархічній комунікації існує постійна потреба в інформаційному збагаченні цих джерел.

Таким чином систематизація законотворчих ініціатив суспільства структурується на рівні суб'єктів законодавчої ініціативи. Суб'єкти права законодавчої ініціативи перебувають у прямому зв'язку з парламентом, який, себто зв'язок, виявляється у двох напрямах. По-перше, через суб'єктів права законодавчої ініціативи забезпечується можливість своєчасно отримати законопроекти, підготовленими сторонами, зацікавленими в правовому регулюванні тих чи інших суспільних відносин. По-друге, суб'єкти права законодавчої ініціативи забезпечують можливість координації та погодження в законодавчому масиві різних суспільних інтересів, до певної міри унеможливлюючи в такий спосіб виникнення підвалин для соціального конфлікту. Діалогова модель комунікації між парламентом і суб'єктами права законодавчої ініціативи обумовлена передовсім представницьким характером самої Верховної Ради України.

Наголошується: практика парламентської діяльності, особливо в період протистояння між гілками влади, час від часу корегує пріоритети суб'єктів права законодавчої ініціативи не на користь депутатського корпусу. Активізація непарламентських суб'єктів законодавчої ініціативи є свідченням недостатньої ефективності парламентського законодавчого процесу в забезпеченні державного управління суспільством. Звертається увага на тенденції до звуження суспільної ролі парламентаризму, активізацію процесів, спрямованих на обмеження демократичних процедур на противагу єдиному законодавчому та представницькому органу держави. З урахуванням того, що організація та діяльність урядових структур істотно відрізняються від парламентської практики, неважко уявити, наскільки відмінними від процесуальних вимог до вироблення законів є урядові процедури створення “законозамінюючих постанов”.

Діяльність Верховної Ради України актуалізує визначення сутності парламентської моделі лобіювання, причин та об'єктів його реалізації в контексті комунікативних процедур законотворення та мотиваційних зв'язків як визначальної складової механізму лобістського впливу на діяльність парламенту. Зазначено, що цей процес являє собою особливу систему функціонування представництва групових інтересів в органах влади. Він доповнює і в різноманітних напрямах акредитує політичне та регіональне представництво інтересів, що здійснюється народними депутатами безпосередньо чи опосередковано. Це пов'язано із тим, що груповий інтерес є тією вихідною категорією, спираючись на яку, лобізм витлумачується як своєрідний політичний механізм прийняття рішень. Саме через груповий інтерес вбачається ефективним з'ясовувати проблеми, що породжують лобізм, а також явища, які є його похідними.

На нинішньому етапі лобістська діяльність у політичній комунікації розглядається автором як така, що не формалізована в частині правового забезпечення цього процесу і функціонує переважно у площині питань, пов'язаних із розподілом і перерозподілом економічних ресурсів, власності, а також адміністративних важелів впливу. Отже, лобістська діяльність в узагальненому викладі трактується як комплекс цілеспрямованих зусиль з просування своїх вимог в органах влади і управління різного рівня. Водночас ототожнення механізму лобіювання як сукупності силових методів та корупційних дій для досягнення мети призводить до формування апріорно негативної оцінки лобіювання. Така оцінка на рівні суспільної свідомості є доволі поширеною, зокрема й в політичних колах.

У світовому законодавстві, системі політичної комунікації вже сформовано доволі визначене уявлення про лобіювання та форми його унормування. У зв'язку з цим вбачається правомірним визначення лобіювання як форми політичної комунікації, що являє собою механізм впливу приватних і громадських організацій, політичних партій тощо на процес прийняття рішень парламентом. Фактори, що визначають природу лобістської діяльності, в свою чергу структурують власне суб'єкти цього процесу, оскільки розвиток політичної системи передбачає окреслення тематики напрямів реалізації інтересів лобістів. Автор визначає основні причини формування парламентського лобіювання: по-перше, трансформація політичної системи України, що пов'язана із професіоналізацією Верховної Ради, що працює на постійній основі, конституційними повноваженнями парламенту, а також багатопартійністю як ознаки політичної структуризації суспільства; по-друге, традиційні передумови, пов'язані з історичним розвитком соціуму, якому характерне протистояння і боротьба між цінностями минулого і нинішніми мотиваціями; по-третє, плюралістичність соціального простору, яка характеризується наявністю різновекторних групових інтересів, установок, цінностей, пошуком прийнятних моделей адаптації до сучасних умов існування та реалізацією запланованих програм. Проте, незважаючи на доволі широке представництво потенційних суб'єктів тиску на парламент на стадії матеріалізації лобістських пропозицій, цей процес залишається маловивченим.

Зазначається, що найбільш сприятливою зоною для лобіювання є профільні комітети парламенту. Саме у цих структурах готуються та оцінюються проекти законодавчих актів, а думка профільного комітету під час представлення та обговорення законопроекту на пленарному засіданні часто справляє вирішальний вплив на рішення Верховної Ради України. Саме тому профільні комітети виступають основним джерелом комунікації, що привертає увагу лобістів. При цьому між фракціями триває перманентна змагальність за квотування місць у привабливих з точки зору розподілу матеріальних ресурсів профільних комітетах.

При аналізі механізму лобіювання законопроектів у парламенті все дедалі рельєфніше вимальовуватиметься тенденція до природного акцентування лобістського впливу не тільки на комітети як лабораторію проектування законотворчих рішень, а також на фракції як останню і визначальну інституцію їхнього прийняття. Себто центром зусиль лобістів є структурований парламент, а в цьому контексті -- лідери думок. Вони є визначальними чинниками остаточної моделі фінальної частини лобістської діяльності. Автор робить висновок, що принципове розв'язання проблеми парламентського лобіювання полягає у створенні рівних можливостей для представництва корпоративних інтересів, розгалуженої системи прозорих форм їхнього комунікативного забезпечення за допомогою зміцнення інститутів громадянського суспільства як домінуючих суб'єктів соціально-політичного впливу на парламент. Наголошується, що проблема імплементації українського законодавства багато у чому може бути вирішена засобами політичної комунікації. Несприйняття різновекторних інтеграційних мотивацій в інформаційному просторі суспільства все ж таки багато у чому утримується через наявність серйозних комунікативних лакун у спробах виведення імплементаційної практики із режиму надзвичайних і часом конфліктних ситуацій в парламенті. Остання обставина актуалізує проблему організації міжнародної діяльності Верховної Ради України. Її інтенсифікація обумовлюється усвідомленням того, що міжпарламентські зв'язки є складовою частиною міждержавних відносин і справляють суттєвий вплив на зміст, рівень, динаміку і перспективу розвитку сучасних міжнародних відносин. Для українських парламентаріїв досвід цієї роботи перебуває на стадії поглиблення практичної роботи здобутками тих дослідників, для яких предметом наукового аналізу є комунікативна природа, внутрішня структура, а також завдання міжнародних парламентських організацій.

Розділ п'ятий “Парламентський дискурс в структурі політичної комунікації: проблеми типології” розкриває зміст поняття парламентського дискурсу. Типи парламентського дискурсу перебувають у прямій залежності від предмета дискурсу, завдань, що стоять перед різними політичними силами в сенсі збільшення кількості прихильників та розв'язуються за допомогою застосування комунікативних можливостей.

Зазначено, що типи парламентського дискурсу перебувають у прямій залежності від предмета дискурсу, завдань, які стоять перед різними політичними силами в сенсі збільшення кількості прихильників, що зазвичай розв'язуються за допомогою застосування або владних, або комунікативних повноважень. При цьому процес соціалізації дискурсу передбачає ситуацію, що дозволяє депутатові встановлювати і підтримувати соціальні стосунки, сигналізувати про свою приналежність до конкретної суспільної групи, утверджувати свою особистісно-політичну ідентичність, яка має відповідати визначальним ідеологічним ознакам парламентської партії. Визначений принцип переміщення дискурсу від рівня індивідуального контакту до більш високого рівня складних соціальних відносин. На такому рівні депутатське (кандидатське) мовлення політичного, релігійного, етнічного тощо змісту, що має конкретний адресат, може мати інший, непередбачуваний результат. Обумовлено це наступною залежністю: чим більшою є аудиторія, тим сильнішими є розбіжності в освітньому, фаховому, культурному рівні електорату, тим, відповідно, менше шансів у депутата (кандидата) бути почутим і зрозумілим аудиторією. Для зміцнення парламентського дискурсу в частині його електоральної спрямованості врахування зазначеної тенденції важливе: популяризація законодавчої бази через ініціативи соціальних перетворень виводить парламентський дискурс від неефективної констатації до статусу електоральних очікувань. Природно, що в парламентському дискурсі завжди присутня комбінаторність констатацій та пропозицій. Інша особливість полягає у неодмінній її типовості, оскільки парламентар завжди залежить не лише від обставин, котрі корелюють його передвиборчі та депутатські намагання виконати “накази виборців” -- саме представницький, а головне -- колегіальний характер єдиного законодавчого органу моделює парламентський дискурс як процес перманентних стереотипних сполучень.

Наголошено, що парламентський дискурс у системі політичної комунікації дедалі помітніше впливає як на основні інформаційно-організаційні чинники розвитку політичної системи, так і на зміст електоральної свідомості і, відповідно, позицій громадян у період виборчих кампаній. При цьому стає зрозумілою потреба у вдосконаленні організаційного забезпечення парламентського дискурсу, передовсім на законодавчому рівні -- зміни до регламенту Верховної Ради України виходять на порядок денний і мають передбачати демократизацію процедур законодавчої роботи з урахуванням настійної потреби у підвищенні відкритості та публічності діяльності Верховної Ради України, зміцненні комунікативних зв'язків з іншими гілками державної влади, зокрема виконавчої. Таким чином парламентський дискурс за чіткими ознаками суб'єктності, типологічними особливостями, інформаційними класифікаторами становить усталену в плані дослідження практики парламентаризму категорію та динамічну складову законодавчого процесу в структурі політичної комунікації.

Класифіковано парламентську риторику в частині з'ясування її ознак як загального, окремого і особливого. Загальне кореспондується із теорією та практикою журналістської майстерності і частиною інформаційних ознак політичного мовлення, яке поширюється засобами масової комунікації. У таких випадках політичне мовлення відбувається у форматі усталених жанрів ЗМК. Таким чином вбачається логічним порушити питання про масовокомунікативну діяльність, коли депутат стає повноцінним учасником реалізації завдань, що стоять перед мас-медіа. Також загальне виявляється у підпорядкуванні методики парламентського мовлення основним принципам риторики, які передбачають дотримання законів формальної логіки, врахування психологічних закономірностей ораторського мистецтва, визначення системи суспільно-політичного красномовства тощо. Категорія окремого в парламентській риториці пов'язана із комунікативними характеристиками парламенту як органу публічного дискурсу в частині здійснення ним законодавчої функції. Тобто парламентський корпус має спільний для себе предмет диспуту. Його артикуляція в сесійній залі депутатами і поширення змісту дебатів засобами масової інформації як організаційно, так і тематично упорядковані регламентом, порядком денним пленарного засідання. При цьому враховано, що предмет диспуту обслуговується усталеною системою понять, котрі віддзеркалюють інформаційний тезаурус законодавчого процесу в цілому, і понятійний апарат певних галузей права зокрема. Тобто окреме в парламентській риториці багато в чому пов'язане із спорідненістю тем дискурсу, властивостями комунікативного ресурсу депутатського корпусу як лексично окресленого робочого колективу, його мовну культуру у широкому розумінні, яка прийнята в даному колективі і являє собою сукупність мовлення його членів. При цьому парламентське мовлення відчутно еволюціонує в напрямі гармонізації парламентського дискурсу за змістом (імплементація законодавства до світової практики) та українізації красномовства депутатів за формою.

Пошук спільного знаменника щодо ціннісних орієнтацій комунікатора, яким виступає народний депутат, і реципієнта (аудиторія) залежить як від когнітивних, так і від ситуативних факторів. Водночас рівень ефективності парламентської риторики залежить також як від індивідуальних здібностей промовця до їхнього врахування, так і використання. Тому питома вага особливого в парламентському диспуті стає помітною складовою.

Виконане завдання розмежування елементів парламентської риторики за критерієм застосування комунікативних функції (денотативної, контактної та експресивної). Розкритий зв'язок жанрів парламентських дебатів (доповідь, виступ, запитання-відповіді, заява) із зазначеними функціями.

Підкреслено, що оцінка діяльності парламенту ЗМК через їхню трансформацію оціночних суджень в суспільній свідомості робить пресу вагомою рушійною силою у вихованні суспільної моралі. В принципі інформаційне забезпечення формування депутатського корпусу, його структуризації і функціонування відбувається в контексті декларованих цінностей суспільної моралі. Аналіз функціональних можливостей парламентської преси як компонента інформаційних зв'язків доводить до висновку, що вона є одночасним продуктом громадської думки й силою, яка її формує. Цілком природно, що ЗМК залучені до боротьби між різними суб'єктами як в парламенті, так і за його межами. На пресу поширюється загальна закономірність цієї боротьби, котра полягає у тому, що ці мас-медійні засоби потрапляють переважно під вплив пануючого суб'єкта політичної комунікації. Проте з огляду на трансформацію політичних стосунків в інформаційному просторі, динаміку співвідношення сил у суспільстві і парламенті, зокрема, будь-які спроби усталених класифікацій пануючих суб'єктів політичної комунікації на кшталт “спонсорських карт вітчизняних ЗМІ” є доволі умовними і в кінцевому рахунку такими, що не справлятимуть реальний вплив конкретних депутатів чи їхніх парламентських об'єднань на соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються у суспільстві, передовсім, в таких галузях соціальної дійсності: виховній, духовній, економічній, культурній, освітній, правовій.

Висновки

парламент законодавчий політичний держава

Роль і місце парламенту в політичній комунікації пов'язані з механізмом його формування засобами електоральної стратифікації в процесі народного волевиявлення. Парламент віддзеркалює соціально-політичний стан держави і його діяльність корегується еволюцією складових громадянського суспільства, енергетикою об'єктивних і суб'єктивних протиріч і конфліктів, які спрямовуються до парламенту і матеріалізуються та розв'язуються передовсім у межах повноважень конституційно визначених суб'єктів права законодавчої ініціативи.

Проблема функціонування Верховної Ради України в контексті міжінституціональних зв'язків залишається гострою на шляху адаптації конституційних змін до основних складових політичної комунікації в трикутнику “Верховна Рада -- Президент України -- Кабінет Міністрів”. Сутність суперечностей, як свідчить аналіз ключових мотивацій та публічних аргументацій, багато в чому є визначальною конфлікту інтерпретацій основних концептів політичної комунікації як у тлумаченні конкретних положень Конституцій, так і в публічних апеляціях до єдиного джерела влади, яким є народ України.

Вивчення практики залучення громадськості до законодавчого процесу окреслює питання соціалізації суспільних проблем за межами функціональних обов'язків суб'єктів законодавчої ініціативи. Аналіз роботи профільних комітетів Верховної Ради України діагностує усталену практику формалізації громадських ініціатив, що мають доволі віддалену перспективу реалізації через багато в чому імпровізований механізм проведення слухань у комітетах, недостатнє комунікативне забезпечення постановки і механізмів розв'язання проблем шляхом соціальної апробації законопроектів.

Гострим залишається питання професіоналізації депутатського корпусу. Відсутність належного комунікативного забезпечення народних депутатів складовими понятійно-категоріального апарату функціонування парламенту, домінування спрощеної моделі тлумачення депутатського професіоналізму за формальними ознаками об'єктивно впливає на ослаблення інтерактивного діалогу з громадянами, знеособлення комунікативної моделі народного обранця в частині його компетенції, гальмує процес відкритості парламентських партій як визначальної категорії в плані впливу на електорат.

Фракційна структуризація парламенту, котра здійснюється в результаті реалізації недосконалого закону про вибори депутатів на пропорційній основі, актуалізує потребу чіткої артикуляції ідеологічної ідентифікації політичних партій. Змістовна розпорошеність, невизначеність, а часом тотожність передвиборчих програм багатьох політичних партій свідчать про нагальну потребу партійного будівництва засобами парламентської демократії, оскільки саме у Верховній Раді України через комунікативні ресурси вищого представницького органу держави політичні партії мають можливість підвищити свій рейтинг. Водночас все ще дається взнаки ідеологічна невизначеність партій, зокрема парламентських, що свідчить про мажоритарну наслідковість передвиборчих проектів. Перспективи розвитку парламентаризму в Україні у нинішній період перебувають у прямій кореляції зв'язків Верховної Ради і Президента України. Формування алгоритму неперервності повноважень єдиного законодавчого органу і глави держави залежать від усвідомлення необхідності дотримання балансу противаг, що стримуватимуть зазначених суб'єктів політичної комунікації як від тенденцій до парламентського абсолютизму, так і до прагнення реставрації одноосібного правління.

Культура парламентаризму ще не перетворилася на реальну складову змісту політичної комунікації. Цей процес гальмує низька гласність діяльності Верховної Ради України. Сам характер роботи цієї політичної інституції залучає до інформаційного простору вербальні носії діалогічних відносин. Кількість таких відносин безпосередньо пов'язана з політичною і правовою культурою громадськості. Саме тому культура парламентаризму розглядається як сегмент політичної культури. Їхнє формування багато в чому залежить від пріоритетів парламентської діяльності.

Соціалізація законопроектних робіт має перспективи за умов їх відповідності електоральним вимогам, які покладаються в основу політичної боротьби у Верховній Раді України, а також у середовищі позапарламентських партій. Аналіз роботи парламенту України в контексті неформальної комунікації актуалізує проблему лобістської діяльності в частині впливу на процеси законотворення. Визначення цього явища як природне для світової практики парламентаризму загострює проблему легітимізації і демаркації цього поняття в системі складових законотворчої діяльності на рівні парламентських фракцій та профільних комітетів Верховної Ради України. За відсутності правового врегулювання парламентського лобізму відкритою залишається проблема його адаптації до традиційно-цивілізаційних норм законодавчої матеріалізації інтересів різних прошарків українського суспільства та іноземних інвесторів.

Констатація наявності інформаційних лакун між парламентом і електоратом України свідчить про низький рівень інтерактивного контакту депутатського корпусу з виборцями, актуалізує пошук оптимальної моделі утримання електоральної довіри до парламентських партій.

Підвищення уваги громадян України до парламенту можливе за умови популяризації Верховної Ради України засобами масової комунікації за сприяння депутатського корпусу та аналітично-пресових служб апарату Верховної Ради України: надання ЗМК відповідних матеріалів, дотримання закону про статус народного депутата України в частині інформаційного забезпечення його діяльності, інших нормативно-правових документів щодо забезпечення висвітлення роботи парламенту. Реалізація комунікативних ресурсів українського парламенту має перспективи в напрямі підвищення правової культури громадян через механізми розтлумачення провідних концептів законотворення за допомогою впровадження програм популяризації нормативно-правових актів, передовсім соціального змісту, засобами комунікації, створення доступної інформаційної бази, навчально-практичних коментарів, кодифікованих збірників законодавства тощо. Поширення ідей парламентаризму в українському соціумі пов'язане зі створенням позитивного іміджу парламенту в громадській думці передовсім через фракційну стратифікацію оціночних категорій, оскільки практика підміни частковості більшими за інформаційною насиченістю категоріями оцінки єдиного законодавчого органу дезавуює електоральні симпатії перманентним зростанням негативних категорій узагальненого характеру.

Перспективи поширення інформації парламентської діяльності засобами системі Інтернет полягають у підвищенні доступу громадян до інформаційно-пошукових мереж парламенту, збільшенні кількості та інформативності персональних сайтів народних депутатів, фракцій та профільних комітетів, організації інтерактивних контактів та іміджевих проектів засобами електронної комунікації, а також залученні до виборчого процесу комп'ютерних технологій в частині складання та уточнення списків виборців, утворення виборчих комісій, проведення передвиборчої агітації, підрахунку голосів та встановлення інформаційних підсумків виборів до Верховної Ради України.

Парламентська преса виступає комунікатором діалогічних відносин у плюралістичному суспільстві, акумулюючи ініціативи нормотворчого характеру, соціальні очікування і пропозиції політичних сил. Верховна Рада України є центром інтеграційних процесів різновекторного характеру. Це, з одного боку, ускладнює, а з іншого -- урізноманітнює імплементацію українського законодавства. Участь народних депутатів у роботі міжнародних парламентських об'єднань закладає інформаційні засади для формування

в Україні впливових інституцій громадянського суспільства, що є перспективною основою розвитку теорії та практики парламентаризму в Україні.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Індивідуальна монографія

1.Парламент України в політичній комунікації. -- К.: Україна, 2007. -- 352 с.

Рецензії

Кочубей Л. Комунікативна природа ціннісних ідей парламентаризму // Політичний менеджмент. -- 2007. -- № 5. -- С. 181-183.

Чічановський А. Від парламенту до парламентаризму // Віче. -- 2007. --

№ 21-20. -- С. 9-10.

Статті у фахових виданнях

2.Наукова публікація як тип видання // Бюлетень Вищої атестаційної комісії. -- 1998. -- № 3. -- С. 25.

3.Права людини в контексті європейської інтеграції України: структурний аналіз періодики (1992-2000 рр.) // Віче. -- 2002. -- № 6. -- С. 73-76.

4.Законотворча діяльність парламенту України: джерелознавча критика документів // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. -- Вип. 18. -- К., 2002. -- С. 261-269.

5.Парламентські дебати в системі політичної комунікації // Віче. -- 2003. -- № 4. -- С.20-24.

6.Діалогова комунікація в парламентській демократії // Віче. -- 2003. -- № 10. -- С. 32-39.

7.Конституційний процес в контексті основних документів Верховної Ради України // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. -- Вип. 24. -- К., 2003. -- С. 93-100.

8.Політична комунікація: проблеми структуризації // Політичний менеджмент. -- 2004. -- № 2. -- С. 121-130.

9.Контент-аналіз у політичних дослідженнях преси // Політичний менеджмент. -- 2004. -- № 3. -- С. 30-36.

10.Парламентська тематика в політичній комунікації // Науковий вісник Одеського державного економічного університету. -- 2004. -- № 3. -- С. 58-65.

11.Політична комунікація. Лоза і корінь діалогової моделі // Віче. -- 2004. -- № 4. -- С. 8-11.

12.Роль парламенту у формуванні правової культури громадян України // Людина і політика. -- 2004. -- № 4. -- С. 141-146.

13.Парламентаризм як об'єкт електоральної комунікації // Політичний менеджмент. -- 2004. -- № 5. -- С. 92-101.

14.Політичний менеджмент у сучасному світі // Трибуна. -- 2004. -- № 7-8. -- С. 31.

15.Неупереджено і всебічно. Парламент і преса України в контексті європейських стандартів // Політика і час. -- 2004. -- № 9. -- С. 71-76.

16.Політична реклама чи пропаганда? // Віче. -- 2004. -- № 9. -- С. 16-22.

17.ЗМІ як інститут громадянського суспільства // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. -- Вип. 25. -- К., 2004. -- С. 63-74.

18.Законотворча діяльність як комунікативний процес // Політичний менеджмент. -- 2005. -- № 2. -- С. 89-103.

19.Проблеми імунітету засобів масової інформації у виборчому процесі // Діалог: Збірник наукових праць. -- Вип. 3. -- Одеса, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2005. -- С. 12-27.

20.Парламентське лобіювання в контексті політичної комунікації // Політичний менеджмент. -- 2005. -- № 4. -- С. 50-63.

21.Віртуальне суспільство чи демократія участі? // Віче. -- 2005. -- № 4. -- С. 21-26.

22.Парламентський дискурс в публічних комунікаціях // Політичний менеджмент. -- 2005. -- № 6. -- С. 103-114.

23.Парламентські конфлікти в політичній комунікації // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. -- Вип. 27. -- К., 2005. -- С. 172-178.

24.Конфлікт інтерпретацій в парламентському дискурсі // Матеріали наукової конференції “Дні науки філософського факультету -- 2005”: Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка, 2005. -- С. 23-26.

25.Правила гри та гра без правил: Парламент і Президент України в контексті політичної комунікації // Віче. -- 2006. -- № 3-4. -- С. 48-53.

26.Комунікативний ресурс парламентсько-урядових зв'язків: проблеми еволюції // Політичний менеджмент. -- 2006. -- № 4. -- С. 98-108.

27.Парламентський дискурс в публічних комунікаціях // Політичний менеджмент. -- 2006. -- № 6. -- С. 103-114.

28.Парламентська риторика : досвід комунікативної структуризації // Сучасна українська політика : Політики і політологи про неї. -- Вип. 8. -- Київ-Миколаїв: Українська академія політичних наук, 2006. -- С. 68-84.

29.Політична реклама як комунікативна складова формування парламентської еліти // Політичний менеджмент. -- 2006. -- Спеціальний випуск. -- С. 191-206.

30.Суспільно-парламентська комунікація як основа підвищення правової культури громадян // Матеріали круглого столу “Розширення доступу громадян до законотворчого процесу” (Інститут законодавства Верховної Ради України). -- К.: Парламентське вид-во. -- 2006. -- С. 23-30.

31.Імплементація законодавства України до європейських стандартів як комунікативний процес // Політичний менеджмент. -- 2007. -- № 1. -- С. 138-151.

Размещено на Allbest.ru