Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М.КОРЕЦЬКОГО

УДК 351.85 (477): 323.1

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

ДЕРЖАВНА ЕТНОКУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ І РЕАЛІЗАЦІЇ

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Науковий консультант - доктор наук з державного управління, професор НАДОЛІШНІЙ Петро Іванович, Одеський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, завідувач кафедри державного управління і місцевого самоврядування. Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор ПАНЧУК Май Іванович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, завідувач відділу національних меншин;

доктор політичних наук, професор КАРТУНОВ Олексій Васильович, Київський університет економіки та права “Крок”, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін;

доктор політичних наук, професор ОБУШНИЙ Микола Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політології.

Провідна установа: Київський національний університет будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України, кафедра політичних наук.

Захист відбудеться 11 листопада 2005 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук при Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Автореферат розіслано 5 жовтня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Політика у сфері етнокультурного розвитку є одним із магістральних напрямів діяльності держави, що набуває особливо важливого значення в контексті становлення громадянського суспільства, процесів глобалізації, визначення Україною курсу на європейську інтеграцію.

Від успішного розв'язання проблем щодо забезпечення етнокультурних потреб усіх спільнот, здійснення політики культурного плюралізму, гармонізації міжетнічних відносин залежать стабільність і ефективність державних інститутів, рівень демократизації суспільного життя. Проведення в життя зваженої та ефективної державної етнонаціональної, етнокультурної політики є запорукою громадянського миру в українському суспільстві. Уповільнення ж законотворчого процесу щодо етнокультурних прав, зокрема національних (етнічних) меншин, недостатня дієвість механізмів реалізації державної етнонаціональної політики можуть призвести до протиставлення етнічних культур, гальмування процесу загальноукраїнського культурного поступу.

Активне вивчення проблем етнонаціонального розвитку в контексті українського державного будівництва розпочалося ще в 90-ті роки минулого століття. Вітчизняні вчені започаткували низку напрямів досліджень етнонаціональних відносин, етнополітичного, етнодержавного розвитку, в тому числі осмислення феномена етнокультури. Автор підкреслює вагомий внесок учених І.Варзара, Л.Винара, М.Вівчарика, О.Картунова, О.Мироненка, Ю.Римаренка, А.Шевченка, Ю.Шемшученка, Л.Шкляра та ін. у розвиток етнодержавознавства.

У науковій літературі широко висвітлюються процеси національного життя в умовах поліетнічного українського суспільства (І.Іванченко, В.Наулко, М.Панчук, Б.Чирко та ін.). Проблемам соціокультурного розвитку національних меншин присвячені дослідження О.Антонюка, В.Євтуха, І.Кресіної, І.Кураса, О.Майбороди, М.Обушного, В.Панібудьласки, М.Панчука, В.Ребкала, В.Трощинського, М.Шульги, а також наукові положення, сформульовані російськими вченими Р.Абдулатіповим, Е.Баграмовим, М.Губогло, В.Михайловим, В.Тишковим, О.Чичановським, іншими зарубіжними вченими та ін. Цілісна концепція етнонаціональної обумовленості модернізації системи врядування в контексті становлення громадянського суспільства в Україні розроблена П.Надолішнім. Соціально-філософські проблеми розвитку і функціонування етнокультури як саморегульованої системи дослідив В.Скуратівський. Відбувається переосмислення традиційних уявлень щодо ролі етнічності в практиці політичного і державного життя.

Державно-управлінські аспекти, які мають загальнотеоретичне значения для дослідження проблем державної політики у сфері етнокультур, здійснили В. Луговий, В. Князєв, Н. Нижник та ін.

Критично осмислюючи міжетнічні та етнополітичні відносини, українські науковці порівнюють свої гіпотези й висновки з думкою зарубіжних учених. Здійснювані дослідження спрямовані на вивчення найбільш актуальних теоретичних і практичних проблем, виявлення основних тенденцій розвитку національних і міграційних процесів та спрямування їх у річище забезпечення самоцінності етнокультур в усіх їх численних проявах, гарантування культурних прав громадян незалежно від їх етнічного походження, створення єдиного українського культурного ландшафту.

Розвиток етнокультурних процесів об'єктивно зумовлює посилення тенденції до децентралізації державно-владних повноважень і деконцентрації державно-управлінських функцій. А це, в свою чергу, потребує врахування в процесі здійснення політичної і адміністративної реформ етнокультурного фактора і водночас внесення суттєвих змін у механізми формування і реалізації державної політики в етнонаціональній сфері, регулювання етнокультурних процесів. Водночас, незважаючи на широке коло розвідок із зазначених та інших напрямів державного регулювання етнокультурних процесів, багато питань потребують подальшого наукового дослідження. Спеціальні монографічні дослідження в галузі формування і реалізації державної етнокультурної політики України відсутні.

Тобто назріла потреба в політологічному аналізі цих проблем, дослідженні особливостей формування і реалізації державної політики України у сфері етнокультурного розвитку як невід'ємної складової державної етнополітики і державної культурної політики. Таким чином, актуальність теми дисертаційного дослідження випливає насамперед з необхідності виокремлення адекватних наукових підходів до вироблення гармонійної державної етнокультурної політики в умовах поліетнічності й багатокультурності українського суспільства, досягнення оптимального балансу між загальнонаціональними та етнічними інтересами, запобігання необґрунтованій політизації етнокультурних процесів, визначення механізмів формування та особливостей реалізації етнокультурної політики Української держави на сучасному етапі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. В основу дисертації покладені результати наукових досліджень за участю автора, зокрема: соціологічного дослідження сучасного стану культур національних меншин, що проживають у Донецькій, Закарпатській, Чернівецькій, Миколаївській областях та в Автономній Республіці Крим (1995-1996); розробок у рамках проектів Національної програми дослідження, збереження і відродження традиційної народної культури України 1992-2010 рр., Концептуальних основ державної програми розвитку української культури і культур національних меншин, що населяють Україну (1998), Комплексної програми підготовки державних службовців (2000), Комплексних заходів щодо розвитку культур національних меншин України на період до 2005 року (2002) (за програмою схвалених наукових досліджень з проблем етнокультурного розвитку національних меншин України). Дисертаційне дослідження пов'язане з Концепцією розвитку культур національних меншин (1995) у тій її частині, що стосується науково-дослідних завдань, проектом Концепції державної етнонаціональної політики (2004), з Концепцією державної регіональної політики (2001). Шляхи і напрями розв'язання низки проблем у царині етнокультурного відродження, що розглядаються в дисертації, відповідають основним засадам Програми адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їх культури та освіти (2002).

З огляду на те, що держава має ставити такі завдання, реалізація яких сприятиме не лише збереженню культурних надбань, а й подальшому їх примноженню, формуванню національної свідомості етнічних спільнот і всього українського суспільства, важливе значення має зв'язок дисертаційного дослідження з Державною програмою розвитку культури на період до 2007 року, прийнятою у 2003 році, з Національною програмою “Закордонне українство” на період до 2005 року”.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в уточненні концептуальних засад державної етнокультурної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства, теоретичному обґрунтуванні механізмів її формування і реалізації, визначенні шляхів підвищення ефективності впливу держави на процеси етнокультурного розвитку.

З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:

- вивчити стан дослідження проблеми у вітчизняній і зарубіжній політичній науці;

- уточнити зміст базових понять етнополітології і етнодержавознавства - “етнокультурні регіони”, “державна політика у сфері етнокультурного розвитку”, “багатокультурність”, “етнокультурна самоорганізація”; “національно-культурна автономія” та ін.;

- окреслити основні принципи державної етнокультурної політики на сучасному етапі;

- визначити основні теоретико-методологічні підходи до аналізу процесів відродження етнічних культур в Україні і державного впливу на сферу етнокультурного розвитку;

- проаналізувати особливості сучасного етапу етнокультурного розвитку українського суспільства і обґрунтувати пріоритетні завдання державної політики в цій сфері;

- проаналізувати вітчизняну та зарубіжну практику формування концепцій державної етнокультурної політики і програм її реалізації;

- дослідити вплив глобалізаційних процесів на функціонування етнокультурної сфери українського суспільства. Визначити завдання органів державної влади щодо забезпечення культурних потреб зарубіжних українців;

- з'ясувати сутність механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку суспільства, проаналізувати форми та методи її реалізації, практику застосування програмно-цільового підходу в управлінні етнокультурним розвитком;

- здійснити порівняльний аналіз норм Конституції і законів України щодо культурних прав національних меншин та конституцій і законів розвинених країн, визначити їх відповідність нормам міжнародного права;

- обґрунтувати шляхи оптимізації правових, економічних, організаційних механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку українського суспільства на сучасному етапі.

Об'єкт дослідження - державна політика у сфері етнокультурного розвитку в сучасній Україні.

Предмет дослідження - механізми формування та реалізації державної етнокультурної політики в Україні в умовах утвердження української поліетнічн6ої нації і становлення громадянського суспільства.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали як філософські, загальнонаукові, так і спеціальні наукові методи. Системний підхід як методологічна основа дослідження дав змогу простежити сучасну етнічну ситуацію в суспільстві, виявити суперечності у формуванні й реалізації механізмів державної етнокультурної політики, визначити конкретні шляхи їх оптимізації. У процесі дослідження використано комплекс взаємодоповнюючих методів. Застосування порівняльного методу дало можливість, по-перше, зіставити конституційні положення України і низки інших держав світу, по-друге, визначити їх відповідність нормам міжнародного права. Застосування функціонально-правового методу дало можливість визначити загальний напрям шляхів оптимізації організаційно-функціональних структур регулювання етнокультурних процесів. За допомогою економіко-статистичних методів у дослідженні інтерпретуються дані, які ілюструють основні показники соціально-економічного розвитку етнорегіонів, виявляють їх тенденції, що дає змогу обґрунтувати рекомендації щодо спрямування бюджетної та інноваційної політики на розвиток та збереження етнокультур тощо. Застосування методів класифікації й систематизації дало змогу узагальнити законодавчу і наукову літературу за темою дослідження. Методи аналізу і синтезу використовувалися при виробленні концептуального підходу до створення теоретичної моделі комплексного механізму формування і реалізації політики України у сфері етнокультурного розвитку. За допомогою структурно-функціонального методу здійснено класифікацію розподілу функцій та основних напрямів діяльності органів державної влади і управління, які здійснюють формування і реалізацію державної політики у сфері етнокультурного розвитку. Для розробки рекомендацій щодо оптимізації механізмів формування і реалізації державної етнокультурної політики застосовані методи моделювання і прогнозування.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. У дисертації здійснено комплексний етнополітологічний аналіз державної етнокультурної політики, на основі чого визначено наукові й організаційні засади етнокультурної політики Української держави на сучасному етапі та механізми її формування і реалізації.

У межах дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. Вперше досліджено особливості етнокультурного розвитку на національному, регіональному і місцевому рівнях на сучасному етапі. Доведено, що тенденція політизації етнокультурних процесів зумовлена не тільки об'єктивними потребами розвитку етнічних спільнот, а й неадекватністю державної етнокультурної політики суспільним реаліям, відсутністю дійових правових, економічних, організаційних, інших механізмів її реалізації і достатнього ресурсного забезпечення.

2. Теоретично обґрунтовано модель комплексного механізму формування і реалізації політики держави у сфері етнокультурного розвитку як сукупність соціально-політичних, правових, економічних, організаційних механізмів і визначено конкретні шляхи його оптимізації.

3. Визначено сукупність базових принципів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку, до яких, зокрема, віднесено принципи багатокультурності, самоцінності етнокультур, єдності прав та можливостей громадян і їх спільнот щодо задоволення етнокультурних інтересів, пріоритету загальнолюдських духовних цінностей.

4. Запропоновано соціокультурний підхід до регулювання міграційних процесів як забезпечення облаштування, створення належних умов для життя, праці, культурної діяльності, відпочинку, залучення фінансових коштів на будівництво житла і розвиток соціально-культурної інфраструктури, збереження етнічної самобутності, мови й культури різних категорій мігрантів.

5. Сформульовано положення про глобальний український культурний простір, його вплив на процеси суспільного розвитку в Україні. Визначено механізми збереження і посилення інтелектуального потенціалу зарубіжних українців, його залучення до організації міжнародного культурного обміну, розширення пропаганди етнокультурної спадщини через дво- і багатосторонні угоди, творчі програми національних осередків ЮНЕСКО.

6. Удосконалено понятійний апарат етнополітології щодо розкриття змісту й тлумачення таких базових понять, як “полікультурність”, “етнокультурні процеси”, “державна політика у сфері етнокультурного розвитку”, “етнокультурний регіон”, “етнокультурна самоорганізація”, “етнокультурні традиції”. Введено в науковий обіг поняття “організаційно-функціональна структура формування і реалізації державної етнокультурної політики”.

7. Обґрунтовано методологію і методику програмно-цільового підходу до вироблення і реалізації державної етнокультурної політики. Доведено, що метод соціально-культурного проектування (СКП) може бути ефективно використаний при розробці регіональних цільових програм і комплексних програм етнокультурного розвитку.

8. Запропоновано схему розподілу функції реалізації державної етнокультурної політики по управлінських функціях органів виконавчої влади, забезпечення вертикальної і горизонтальної координації діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування і громадських організацій відповідно до принципу децентралізованого регулювання.

9. Вдосконалено концепції регіоналізації країни (доповнення регіоноутворюючих факторів такими, зокрема, як мовний і культурно-освітній). При реформуванні адміністративно-територіального устрою країни, кожної її території обов'язковим має бути урахування соціокультурних інтересів етнічних спільнот, матеріально-технічного, соціокультурного та інформаційного забезпечення їх життєдіяльності.

10. Сформульовано положення про те, що важливою функцією держави є забезпечення етнокультурних потреб не лише громадян, а й етнічних спільнот; удосконалено положення про інституціоналізацію формування і реалізації державної етнокультурної політики України; про органічний взаємозв'язок ефективності політики держави у сфері етнокультури та реформування системи публічної влади; про національно-культурну автономію як форму самовизначення і самоорганізації етнічних спільнот.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертаційного дослідження дадуть змогу, з одного боку, розширити межі наукового аналізу з цієї теми, а з іншого - визначити перспективні шляхи розв'язання найважливіших проблем культурного розвитку етнічних груп України. Вони можуть стати основою для розгляду на державному рівні нових підходів до формування і проведення політики у сфері етнокультурного розвитку України з наступним створенням цільових комплексних програм, а також використовуватися при створенні спеціальних навчальних програм у системі вищих закладів культури і освіти, інститутів підвищення кваліфікації працівників гуманітарного профілю, у практичній діяльності науково-методичних центрів народної творчості і просвітницької роботи, в системі інформаційного забезпечення культури. Основні положення дисертації можуть бути інтегровані в проблематику фундаментальних досліджень з політології, теорії та історії державного управління, зокрема з таких проблем, як особливості формування системи публічної влади в умовах багатокультурності суспільства, вплив етнокультурних процесів на перебіг політичної, адміністративної і адміністративно-територіальної реформ в Україні.

Результати дослідження частково впроваджені в науково-дослідній та освітянській сферах, зокрема в діяльності Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і мистецтв України, Центру перепідготовки та підвищення кваліфікації керівних кадрів органів Державної податкової служби України Державної податкової адміністрації України. За темою дослідження автором прочитано курси лекцій “Теорія і практика етнонаціональної політики в Україні”, “Проблеми сучасних міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин та розвитку національно-культурних традицій”.

Положення та висновки дисертації відображені в навчальних посібниках, навчально-методичних розробках Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і мистецтв України.

Апробація результатів дослідження. Положення дисертації апробовані автором на міжнародних наукових і науково-практичних конференціях та семінарах: Результати аналізу особливостей сучасного стану культурного відродження та розвитку національних меншин України, висновки і практичні пропозиції використані дисертантом на семінарах Національної академії державного управління при Президентові України, а також на міжнародних семінарах Головного управління державної служби України в рамках програм TACIS, TRANSFORM (1997-2003) та європейських конференціях IOV/UNESCO (1994-2004).

Результати, отримані в процесі дисертаційного дослідження, використані Головним управлінням державної служби України для розробки методичних рекомендацій щодо створення професійної програми підвищення кваліфікації державних службовців в Україні (Проект EDUK 9605: Україна, семінар з розроблення методичних рекомендацій щодо створення навчальних програм підвищення кваліфікації державних службовців в Україні) та в рамках проекту Tacis “Інституційне удосконалення державної служби та організація професійного навчання державних службовців в Україні” у співпраці з фахівцями країн Європейського Союзу; Державним комітетом України у справах національностей та міграції для підготовки проекту Концепції державної етнонаціональної політики України, проекту Закону “Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні” (2002); Міністерством культури і туризму України при підготовці проектів Національної програми “Закордонне українство” на період до 2005 року (2001), Комплексних заходів щодо розвитку культур національних меншин України на період до 2005 року, прийнятих у 2001-2003 рр., та проекту Закону України “Про культуру” (2002); Державною академією керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і мистецтв України при створенні спеціальних навчальних програм та програмно-методичного забезпечення навчального процесу в системі культурологічних вищих закладів культури і освіти, інститутів підвищення кваліфікації працівників культури і мистецтв; Українським культурно-просвітницьким центром “Дружба” Міністерства культури і мистецтв України при проведенні комплексного дослідження (1995) в Донецькій, Закарпатській, Чернівецькій, Миколаївській областях та Автономній Республіці Крим “Етнічна самосвідомість, проблеми національно-культурного розвитку”. Дисертація обговорена і рекомендована до захисту кафедрою соціальної і гуманітарної політики Національної академії державного управління при Президентові України.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені у 39 наукових публікаціях, 28 з яких у фахових виданнях, визначених ВАК України.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи зумовили її структуру. Робота складається із вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (452 найменувань), додатків. Загальний обсяг дисертації становить 450 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, визначає мету і дослідницькі завдання, предмет і об'єкт, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, розкриває зв'язок дисертації з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади державної політики у сфері етнокультурного розвитку України” здійснено аналіз наукової літератури за темою дисертації. Дисертантка обґрунтовує теоретико-методологічні підходи до аналізу державної політики у сфері етнокультурного розвитку.

На основі порівняльного аналізу концептуальних засад державної політики в етнокультурній сфері в Україні та інших державах автор уточнює зміст низки базових понять етнополітології, етнодержавознавства і теорії державного управління. У роботі визначено сукупність основних принципів державної етнокультурної політики, розкрито сутність механізмів формування і реалізації державної політики в етнокультурній сфері. У першому підрозділі “Стан наукового дослідження проблеми” проведений автором аналіз літератури за темою дисертації засвідчив: у суспільній свідомості поступово утверджується розуміння того, що етнонаціональні (традиційні) системи культурних цінностей відіграють важливу роль у суспільному розвитку. Особливе значення мала розробка українськими вченими концептуальних підходів до аналізу в цілому етнонаціональних процесів, етнокультури як саморегульованої системи, проблем реалізації державної етнонаціональної політики, методології дослідження процесів етнонаціонального розвитку, врахування етнонаціонального фактора в ході суспільних реформ.

Ці проблеми досліджуються у працях О.Антонюка, В.Євтуха, О.Картунова, І.Кресіної, І.Кураса, О.Майбороди, П.Надолішнього, В.Наулка, В.Панібудьласки, М.Панчука, М.Пірен, І.Пономарьова, І.Попової, Н.Побєди, В.Ребкала, Ю.Римаренка, Ф.Рудича, В.Трощинського, Л.Шкляра, М.Шульги та ін. Важливе значення мають висновки, що містяться у працях попередніх поколінь українських та російських учених - О.Бочковського, В.Вернадського, М.Грушевського, Л.Гумільова, М.Драгоманова, наукові положення, сформульовані сучасними російськими науковцями - Р.Абдулатіповим, Е.Баграмовим, М.Губогло, В.Тишковим, О.Чичановським, В.Михайловим, іншими зарубіжними вченими, зокрема У.Кімліком та Е. Смітом.

Так, праці Ю.Римаренка дали змогу здійснити методологічну переорієнтацію у досліджуваній сфері наукового знання, розширити й поглибити етнополітологічні погляди, впровадити етнодержавознавчі підходи. Теоретико-методологічний аналіз зарубіжних етнополітичних концепцій здійснив О.Картунов, політологічний аналіз етнонаціональних чинників державотворення - Л.Шкляр. Методологічні проблеми етно- та націогенезу розкриті І.Оніщенко. Проблемам формування етнополітики на сучасному етапі присвячені праці О.Антонюка. Основні характеристики і напрями еволюції української національної свідомості як духовного феномена нації розкриті в працях І.Кресіної. Деякі аспекти взаємозумовленості розвитку етносу, нації, особи і держави аналізує в своїх працях С.Римаренко. Теоретична модель етнонаціональної зумовленості процесу розбудови нової системи врядування в контексті становлення громадянського суспільства в Україні розроблена П.Надолішнім.

За результатами аналізу науково-теоретичних напрацювань щодо процесу розвитку і функціонування етносоціальної культури як саморегульованої системи (В.Скуратівський) можна стверджувати, що він здійснюється на трьох основних рівнях: об'єктивної саморегуляції на основі функціонування суспільних, зокрема національних і міжетнічних, відносин; регулювання розвитку етносоціальної культури інститутами і засобами громадянського суспільства, його основними структурами; свідомого, внутрішнього саморегулювання особистістю свого етносоціального потенціалу, її самореалізації. Отже, соціальне регулювання, поглиблення свідомих саморегульованих засад у формуванні та розвитку етносоціальної культури, перетворення її на фактор нормалізації, гармонізації національних та міжетнічних відносин означає насамперед максимально повне використання всіх об'єктивних механізмів саморегуляції.

Визначенню основних тенденцій розвитку сучасної соціокультурної ситуації в українському суспільстві, розкриттю суперечностей реалізації державної політики України у сфері культури присвячене дисертаційне дослідження В.Карлової.

Загальнотеоретичне та методологічне значення для аналізу проблем державної політики в етнокультурній сфері мають праці В.Авер'янова, В.Бабкіна, В.Бакуменка, М.Головатого, В.Князєва, О.Мироненка, М.Михальченка, І.Надольного, Н.Нижник, Ю.Шемшученка та ін.

Однак, незважаючи на великий обсяг літератури, спеціальне дослідження стану, місця і ролі етнокультурної політики в розвитку українського суспільства на сучасному етапі поки що не проводилося. Залишаються недостатньо вивченими низка актуальних проблем дієвості державного впливу на процеси етнокультурного відродження в контексті становлення громадянського суспільства і тенденцій глобалізації, відповідності державно-владних механізмів рівню етнокультурної мобілізованості, територіальній та екстериторіальній самоорганізації етнічних спільнот, а також особливості етнокультури як об'єкта політико-правового регулювання. Потребують поглибленого наукового аналізу концептуальні засади багатокультурності як підсистеми суспільства, інституційного чинника розвитку українського соціуму.

У другому підрозділі “Сутність державної політики у сфері етнокультурного розвитку та концептуальні підходи до її формування і реалізації” дисертантка переконливо доводить, що сутність державної етнокультурної політики полягає у відродженні етнічної самосвідомості й збереженні духовної і матеріальної культури етносів, сприянні розвитку їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, забезпеченні інформаційних, культурних, освітніх потреб, у створенні умов для активного включення всіх етнокультур у духовне життя суспільства. У дисертації використовується поняття “державна політика у сфері етнокультурного розвитку” (“державна етнокультурна політика”), яке означає діяльність держави у сфері етнокультурного розвитку та міжетнічних культурних відносин. Тобто державна етнокультурна політика органічно зв'язана з державною етнополітикою і культурною політикою держави. Вона має відображати духовні інтереси усіх складових української політичної нації та української діаспори. Українська нація, національні меншини є одночасно суб'єктами етнонаціональної, а отже, етнокультурної політики.

Державна політика у сфері етнокультурного розвитку, її формування і реалізація мають базуватися і на загальносистемних принципах: гуманізму, демократизму, публічності, науковості, законності тощо. Особливе значення має дотримання спеціальних принципів - багатокультурності; самоцінності етнокультур; єдності прав та обов'язків громадян і їхніх спільнот щодо задоволення етнокультурних інтересів; орієнтації носіїв культур на загальнолюдські духовні цінності. Вони корелюються із проголошеними міжнародною спільнотою такими принципами культурної політики в постіндустріальному суспільстві, як сприяння розвитку етнічної та національної ідентичності, культурному і мовному розмаїттю; підтримка творчості та ін.

Для аналізу процесів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку важливе значення мають наукові категорії, які розкриваються дисертантом у третьому підрозділі “Поняття комплексного механізму формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку”. Особливість процесу реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку полягає, зокрема, в тому, що він здійснюється переважно у формі регулятивного впливу з обмеженим використанням адміністративних методів. Спираючись на наведені у розділі тлумачення змісту поняття “механізми державного управління”, автор обґрунтовує комплексний механізм формування і реалізації державної етнокультурної політики як сукупність засобів і способів цілеспрямованого впливу держави на вирішення питань збереження культурної самобутності етносів і забезпечення інтеграції етнокультур в єдиний культурний простір України. Виокремлено соціально-політичні, соціально-психологічні, правові, економічні, організаційні, інші механізми реалізації державної етнокультурної політики.

За природою основних параметрів організаційного процесу виділено організаційно-структурні, організаційно-технічні, організаційно-економічні, організаційно-адміністративні й комплексні організаційні механізми. Введено в науковий обіг поняття організаційно-функціональної структури формування і реалізації державної етнокультурної політики. Його зміст автор визначає як систему органів державної влади, державних установ і організацій, їх функцій, а також відповідних організаційних взаємозв'язків, призначення якої - забезпечити цілісний державно-управлінський вплив на сферу етнокультурного розвитку. Теоретико-методологічну основу функціонування й удосконалення організаційно-функціональної структури державної політики у сфері етнокультурного розвитку, крім загальних принципів (системності, поділу влади, демократизму, прозорості, правової упорядкованості, наукової обґрунтованості та ін.), становлять три підгрупи організаційно-технологічних принципів: структурно-цільові; структурно-функціональні; структурно-організаційні.

В організаційно-функціональній структурі державної етнокультурної політики визначено три рівні: вищий - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України; центральний - центральні органи виконавчої влади; місцевий - органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації. На центральному і місцевому рівнях обґрунтовано створення розгалуженої мережі підвідомчих установ і закладів культури.

Порівняльний аналіз розроблюваних в Україні проектів концепцій етнонаціонального, етнокультурного розвитку з аналогічними чинними зарубіжними документами показав, що одним із найсуттєвіших їх недоліків є недостатня орієнтованість на створення умов для втілення в життя державної політики і особливо - відсутність ефективних економічних, правових, організаційних механізмів її реалізації.

За результатами проведеного у розділі аналізу зроблено висновок, що наукова проблема, яка зумовлена об'єктивною суспільною потребою і актуалізована відсутністю відповідних ґрунтовних теоретичних розробок, потребує дослідження на основі системного підходу.

У другому розділі “Особливості сучасного етапу етнокультурного розвитку в Україні” визначаються загальні тенденції і регіональні особливості етнокультурного розвитку країни; висвітлюється процес формування мережі етнокультурних об'єднань і центрів, аналізуються причини політизації етнокультурного розвитку; розглядаються соціокультурні проблеми міграції, актуальні питання облаштування й адаптації осіб, депортованих за національною ознакою, та їх нащадків, що повертаються в Україну.

У першому підрозділі “Етнокультурні регіони та фактори їх формування” на основі результатів дослідження регіональних особливостей України автор визначає основні чинники, що впливають на звичаєво-традиційну сферу духовно-культурного життя її регіонів. Дисертантка, розширивши діапазон регіоноутворюючих факторів (етнічний, історичний, соціокультурний, культурно-освітній), аналізує їх стан на сучасному етапі за такими ознаками, як мова, традиційна культура, освіта, наука. З огляду на поглиблення процесів регіоналізації і підвищення ролі регіонів у суспільно-політичному та етнокультурному житті, а також розуміння культурно-освітнього фактора як одного з визначальних випливає, що етнокультурний регіон - це територія, яка відрізняється від інших територій за різноманітністю культурних виявів, сукупністю та інтенсивністю взаємозв'язаних етнічних елементів, структур, відносин, що її утворюють.

Вивчення культурного життя регіонів дало змогу виявити його поліфонічність. Доведено, що культурний розвиток регіонів залежить від рівня їх розвитку, державного сприяння йому, утвердження в суспільстві толерантності й поваги до культури, історії, мови, традицій різних етносів при збереженні інтегруючої ролі української культури. Українське суспільство може успішно розвиватися лише за наявності достатніх внутрішніх можливостей регіонів та за державної підтримки їх культурної різноманітності, базуючись на принципах самодостатності, рівноправності, гармонізації соціальних відносин, на традиційних культурних регуляторах, а також за умови недопущення рецидивів протистояння чи ігнорування самоцінності культурних архетипів локального середовища регіонів.

Відтак одним з актуальних завдань державної влади на сучасному етапі є формування і проведення якісно нової державної регіональної політики. Державна регіональна політика - це складова не тільки соціально-економічного, а й етнонаціонального, етнокультурного розвитку країни, тісно пов'язаного із здійсненням адміністративної реформи та вдосконаленням адміністративно-територіального устрою.

У другому підрозділі “Тенденції і особливості розвитку культур етнічних та субетнічних спільнот” дисертант переконливо доводить, що в етнокультурному русі спостерігаються як позитивні тенденції, так і певні суперечності. Відбувається інтенсивний процес формування громадських організацій: етнокультурних товариств, асоціацій тощо.

До сталих тенденцій в етнокультурному русі автор відносить: пробудження почуттів національної гідності й упевненості меншин у творчих силах своїх етносів; зародження масового аматорського художнього руху, створення професійних театрів і мистецьких колективів національних меншин; розвиток мережі національних шкіл, організація класів і груп, відділень і курсів у спеціальних навчальних закладах; запровадження на телебаченні й радіо передач та друкованих органів мовами національних меншин. Етнокультурні центри (громадські організації, які репрезентують один з механізмів культурно-національної автономії і новий тип культурно-дозвільної організації, що ставить перед собою завдання культурної консолідації певного етносу, відродження, розвитку і популяризації духовної культури різних етнічних спільнот) стали відігравати роль авторитетних інститутів громадського управління етнокультурними процесами.

Процеси етнокультурного розвитку тісно взаємозв'язані з етнополітичними. На базі етнокультурних об'єднань із всеукраїнським статусом утворюються об'єднання, які формують субпредставницькі органи, включають фінансові та комерційні структури, налагоджують тісні зв'язки з різними міжнародними організаціями та дипломатичними службами зарубіжних країн. На передній план у загальному етнокультурному русі виходять соціально-економічні проблеми, що зумовлює новий перерозподіл сил між політичними партіями і блоками, що представляють різні етнічні групи.

Дисертантка відзначає суттєве відставання чинної нормативно-правової бази від стрімкого розвитку самоорганізації етнічних спільнот. Серед інших факторів, що справляють негативний вплив на етнокультурну ситуацію, автор називає невирішеність питання щодо забезпечення етнокультурних товариств фінансовими та іншими ресурсами. Тобто політизація етнокультурного руху відбувається не лише внаслідок активного пошуку етнічними спільнотами адекватних форм культурного самовизначення, а й через неповне і несвоєчасне задоволенням їх потреб, зокрема матеріально-фінансових.

Соціокультурне регулювання міграційних процесів, подальше впровадження у державну та суспільно-корисну практику концепції міграційної політики розкриваються дисертанткою у третьому підрозділі “Соціокультурні проблеми міграції” Автор відзначає, що на духовності, культурі, світогляді, політичному і соціально-економічному житті регіонів і країни в цілому істотно позначаються міграційні процеси. Їх соціокультурне регулювання полягає у створенні належних умов для життя, праці, культурної діяльності, відпочинку, залученні фінансових коштів як на будівництво житла, так і на розвиток соціально-культурної інфраструктури, відродженні й розвитку культури та освіти, збереженні національної самобутності, мови й культури різних категорій мігрантів. Адаптація, інтеграція та облаштування репатріантів здійснюються згідно з довгостроковими програмами, затвердженими постановами Кабінету Міністрів України. Це Програма розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, які повернулися в Автономну Республіку Крим на постійне проживання, на період до 2005 року (постанова Кабінету Міністрів України від 16 травня 2002 № 618); Програма адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвиток їх культури та освіти (постанова Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 № 29); Програма сприяння соціальному становленню та адаптації кримськотатарської молоді на 2002-2005 роки (постанова Кабінету Міністрів України від 25 січня 2002 № 88). Реалізація комплексних заходів, пов'язаних з вирішенням зазначених проблем, стосується сприяння процесу соціально-економічного та етнокультурного розвитку раніше депортованих громадян, розробки нормативно-законодавчої бази та створення правових умов для їх реабілітації, захисту прав етнічних меншин, збереження їхньої національної самобутності, мови й культури. Й, нарешті, прийняття Закону України “Про відновлення прав осіб депортованих за національною ознакою” (проект, 2003).

Потребує поглиблення співпраця з потенційними країнами-донорами, міжнародними організаціями та благодійними фондами у розв'язанні проблем депортованих. У грудні 2000 року за участю Міністерства закордонних справ і Держкомнацміграції було проведено ряд міжнародних конференцій з питань надання допомоги в облаштуванні депортованих, які повертаються в Україну; ролі міжнародних організацій та донорських інституцій у вирішенні проблем інтеграції в українське суспільство осіб, депортованих за національною ознакою з території Криму (пройшла за сприяння Генерального управління з соціальних питань та охорони здоров'я Ради Європи). Відбулися зустрічі з експертами Міжнародної організації міграції з питань співробітництва, у засіданні міжвідомчої групи з вивчення питань щодо приєднання України до європейської конвенції “Про правовий статус трудящих-мігрантів” (м. Київ, 2002).

Під егідою ООН була розроблена Програма розвитку та інтеграції Криму, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців реалізує низку програм, спрямованих на задоволення нагальних потреб біженців та репатріантів.

Незважаючи на здійснювані заходи, подальше впровадження в державну та суспільно-корисну практику концепції міграційної політики в соціокультурному контексті та міграційної програми як механізму її реалізації потребує більшої уваги. Сьогодні проблемами міграції в Україні опікуються вісім міністерств та інших органів виконавчої влади, що суттєво ускладнює на практиці управління міграційними процесами, недостатньо уваги приділяється соціокультурним аспектам міграції. Тому для їх вирішення було б доцільно створити єдину потужну Державну міграційну службу України, що звільнило б окремі органи виконавчої влади від виконання не властивих їм функцій. Потрібна єдина автоматизована система обміну інформацією між відповідними органами влади, а також із профільними службами держав ЄС, інших, насамперед сусідніх, країн.

У третьому розділі “Етнокультура в системі міждержавного співробітництва” розкриваються сутність закордонного українства як складника світового українського культурного простору та особливості співпраці з українською діаспорою; досліджуються напрями співробітництва України із зарубіжними країнами в культурній сфері; аналізуються можливості договірних засад у розвитку міжнародного співробітництва щодо збереження етнокультур.

Як зазначає дисертантка у першому підрозділі “Закордонне українство як складник українського світового культурного простору” задоволення етнокультурних і мовних потреб українців, які перебувають поза “ядром” українського етносу, є одним з найважливіших напрямів державної етнокультурної політики. Проведення трьох всесвітніх форумів українців продемонструвало, що фактично формується глобальний український культурний простір. У розділі систематизовано й узагальнено настрої і очікування української діаспори, що обумовлені історично, виокремлено проблеми збереження етнічної ідентичності українців у різних частинах світу.

За роки незалежності у налагодженні культурно-освітніх і мистецьких зв'язків з українською діаспорою відбулися помітні зрушення. На основі міжнародних домовленостей Україна протягом 90-х років минулого століття організовувала в зарубіжних країнах культурно-мистецькі фестивалі, образотворчі виставки, гастролі професійних колективів представників різних етносів країни, надавала практичну допомогу художнім колективам українців за кордоном. В Україні проводилися фестивалі народної художньої творчості закордонних українців. У розвитку культурних зв'язків України із зарубіжними країнами важливу роль відіграла створена в 90-і роки ХХ ст. Українська всесвітня координаційна рада.

За результатами узагальнення очікувань українських громад у Росії та в інших державах пострадянського простору щодо забезпечення їх етнокультурних потреб дисертантка визначила найсуттєвіші з них. Це організаційна, правова, фінансова допомога з боку влади країн їх проживання у забезпеченні діяльності культурних, освітніх і наукових осередків; випуск періодичних видань та налагодження книговидавничої справи, заснування центрів українського мистецтва в місцях компактного проживання українців; організація українських радіо- і телепередач у регіонах; створення механізмів широкого залучення потенціалу закордонних українців до розвитку Української держави, підтримки з її боку ініціатив, спрямованих на збереження етнокультурної самобутності світового українства.

У другому підрозділі “Розширення культурного співробітництва України із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями” визначені нові підходи до організації міжнародного культурного обміну як загальнодержавної проблеми, що активізують підтримку Україною заходів щодо відродження культури закордонних українців і сприятимуть розвитку етнокультур на теренах України. Йдеться, зокрема, про державну підтримку в Україні громадських національних осередків - членів Міжнародної організації з народної творчості (IOV), Міжнародної музичної ради (IMC), Міжнародної організації фольклорних фестивалів (CIOFF), які працюють під патронатом ЮНЕСКО. Співробітництво за програмами цих неурядових організацій має охопити широкий спектр міжнародних симпозіумів, конференцій, робочих семінарів, проведення культурно-мистецьких заходів. Це сприятиме розширенню можливостей для залучення інтелектуального, культурно-мистецького потенціалу країни до міжнародної співпраці; зміцненню культурно-творчих, освітніх і наукових зв'язків України із світовим співтовариством.

Автор доводить, що розвиток зв'язків з українцями, які проживають за межами України, є одним з важливих факторів застосування комплексного підходу до налагодження взаємовигідного економічного, політичного та культурного співробітництва з іншими державами і водночас сприяє такому співробітництву.

У третьому підрозділі “Міжнародні договори як чинники розвитку співробітництва у сфері етнокультури” автор зазначає, що з огляду на європейський вибір України особливого значення набувають дво- та багатосторонні угоди України з державами, де проживають українці, й державами, що є етнічними батьківщинами національних меншин України. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу потребує запровадження нових засад транскордонного співробітництва, розширення субрегіональних зв'язків, розробки механізмів співробітництва в рамках єврорегіонів, де етнокультурний фактор відіграє провідну роль. До пріоритетних напрямів міжнародної співпраці дисертантка відносить також запобігання сучасним загрозам для традиційних культур, мінімізацію негативних впливів ринку і процесів глобалізації на культурну сферу життя суспільства.

У четвертому розділі “Програмно-цільовий підхід до реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку” відповідно до пріоритетів державної політики у сфері етнокультурного розвитку визначаються завдання щодо її реалізації. Розкривається сутність програмно-цільового підходу в управлінні суспільним розвитком Аналізується практика реалізації державних програм розвитку української культури і культур національних меншин, програм сприяння вирішенню проблем закордонного українства; пропонуються шляхи подальшого вдосконалення програмно-цільового управління етнокультурним розвитком.

У першому підрозділі “Пріоритети державної політики у сфері етнокультурного розвитку і завдання щодо її реалізації. Сутність програмно-цільового підходу в управлінні суспільним розвитком” на основі аналізу стану розвитку культури в контексті етнонаціональної політики Української держави, її інфраструктури автор уточнює пріоритети державної політики у сфері етнокультурного розвитку. Відповідно визначено, що діяльність органів державної влади має бути спрямована на вирішення таких основних завдань: відродження та розвиток культури українського етносу в межах України; задоволення культурних потреб національних меншин у країні; підтримка прагнення як східної, так і західної української діаспори щодо збереження етнічної ідентичності; забезпечення міжнаціональної культурної взаємодії, взаємоповаги і толерантності у відносинах між представниками різних етносів; розвиток інфраструктури етнокультурної сфери.

Одним з найважливіших принципів державного регулювання в етнокультурній сфері за умов становлення громадянського суспільства є принцип демократизму. Прийняття рішень у царині культури та їх реалізація передбачають залучення громадськості. Фахові оцінки та громадська думка мають обов'язково враховуватися в діяльності державних органів і установ. На цьому принципі ґрунтуються: Державна програма розвитку культури на період до 2007 року; Державна програма відродження й розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994-2000 рр.; Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 року, інші цільові програми. Їх сутність і значення полягає у забезпеченні загальноукраїнського культурного поступу, збереженні духовної спадщини, культурному відродженні етнічних спільнот в Україні та української діаспори.

Водночас за останні роки при певному поліпшенні фінансування культурної сфери не відбулося принципового перегляду зобов'язань держави щодо обсягів надання культурних послуг населенню. Проблема невідповідності розмірів фінансування культури і державних зобов'язань гарантованих законодавством, реальним потребам суспільства в цілому та етнічних груп залишається невирішеною. Продовжує скорочуватися мережа установ і закладів культури і мистецтва, чисельність їх працівників, особливо в сільській місцевості. За роки незалежності кількість цих організацій зменшилася майже на три тисячі. Рівень оплати працівників культури і мистецтва на 2004 р. склав лише 60 відсотків середнього показника заробітної плати по народному господарству. У другому підрозділі “Цільові програми розвитку української культури і культур національних меншин” обґрунтовано ефективність програмно-цільового підходу, який забезпечує цільову спрямованість етнокультурної політики і взаємозв'язок завдань державної політики з реальними ресурсами. Наведено класифікацію державних цільових програм за різними підставами. Автор зазначає, що у перші роки незалежності в загальнодержавних документах питання відродження і розвитку культур етнічних спільнот були позбавлені необхідної конкретизації, а їх спектр був звужений. Більшість заходів, що намічалися, мали половинчастий чи навіть ортодоксальний характер, не були системно організовані й не мали належного ресурсного забезпечення. Завдяки ж цільовим програмам об'єднуються організаційні та фінансові ресурси органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій національних меншин, забезпечується координація дій суб'єктів етнокультурної політики у досягненні узгоджених цілей.