Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі: механізми формування і реалізації

Аналіз етнокультурних програм, незважаючи на суттєві недоліки, свідчить про доцільність у сучасних умовах проведення роботи з етнокультурного відродження передусім на основі програмно-цільового підходу. Світовий досвід підтверджує, зокрема, що пріоритети державної політики в сфері етнокультурного розвитку повинні мати переважно середньостроковий характер, визначатися реаліями суспільно-економічного життя і тими завданнями, які держава і суспільство вважають за першочергові для розв'язання на певному етапі.

Дисертантка визначає ключові проблеми, для вирішення яких доцільно розробити цільові програми різного рівня, а також шляхи подальшого вдосконалення програмно-цільового підходу в розв'язанні проблем етнокультурного розвитку. Йдеться про більш чітке визначення пріоритетів та ієрархії цілей; удосконалення процедури відбору проблем для вирішення програмними методами; забезпечення комплексності розроблюваних заходів, їх економічної обґрунтованості; об'єднання фінансових і матеріальних ресурсів, пошук джерел позабюджетного фінансування; узгодження загальнодержавних і регіональних завдань; здійснення своєчасного, за результатами моніторингових досліджень, коригування програм тощо. На регіональному рівні завдання етнокультурного розвитку вирішуються в межах загальних програм розвитку культури і спеціальних програм щодо розв'язання проблем певних етнічних спільнот. Узагальнення практики реалізації цих програм (Автономна Республіка Крим, області) дало автору можливість визначити комплексний механізм проведення культурної політики на регіональному рівні, рекомендувати як один із шляхів удосконалення державного регулювання етнокультурного розвитку технологію соціально-культурного проектування. В дисертації показано, що такий механізм включає: 1. Інфраструктуру культури: організаційні структури, які утворюють систему державного регулювання культурного життя і практичної реалізації завдань етнокультурної політики (державні органи, установи культури). 2. Матеріальні, фінансові, кадрові, інформаційні ресурси. 3. Соціальні механізми і процедури: правові; економічні; ідеологічні; соціально-психологічні. 4. Технології: а) технологія соціально-культурного проектування; б) менеджмент і маркетинг; в) Public relations, фандрайзинг, реклама та ін. Соціально-культурне проектування (СКП) визначається автором як специфічна технологія, що являє собою конструктивну, творчу діяльність, сутність якої полягає в аналізі проблем і виявленні причин їх виникнення, виробленні цілей і завдань, що характеризують бажаний стан об'єкта, у розробці шляхів і засобів досягнення мети.

Як зазначає дисертантка у третьому підрозділі “Національні програми сприяння вирішенню проблем діаспори за кордоном”, розуміння української діаспори як серйозної та важливої сили в розвитку контактів з країнами проживання українців стане фактором морально-психологічного зближення всіх українців, їх консолідації. Налагодити співробітництво з українською діаспорою на основі чіткої системи взаємовідносин, зміцнити авторитет України у світовому співтоваристві шляхом підвищення ролі української діаспори у країнах проживання, використати інтелектуальний, культурний і науковий потенціал української діаспори для прискорення ринкових реформ в Україні, розширити міжнародно-правову базу захисту інтересів закордонних українців.

Першою державною програмою була “Українська діаспора на період до 2000 року”(1996). Згідно з програмою укладалися міжвідомчі договори про співробітництво у галузях економіки, науки, культури, освіти, соціального захисту, інформаційного забезпечення, видавничої справи, туризму і спорту з урахуванням інтересів Української держави. Вивчалися питання про можливості відкриття консульських установ у місцях компактного проживання українців за кордоном, сприяння обласним державним організаціям у розробленні двосторонніх програм співробітництва між прикордонними областями України та відповідно Росії, Білорусі, Молдови, функціонування культурно-інформаційної інфраструктури національних меншин. Великий розділ програми “Українська діаспора на період до 2000 року” склали заходи із духовно-культурного обміну.

Важливим напрямом став розвиток галузевого співробітництва України з країнами поселення української діаспори. Підписано угоди про галузеве співробітництво, договори про партнерську співпрацю. Підписано також декілька протоколів стосовно російсько-українських консультацій в галузі задоволення культурно-освітніх та інформаційних потреб українців, що проживають в Російській Федерації.

Нова Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 року (2001) спрямована на підтримку та розвиток зв'язків з українцями, які проживають за межами України, залучення їх до участі в процесах, що відбуваються в Україні, шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України.

Програма передбачає захист і підтримку закордонних українців через різноманітні міжнародні організації, зміцнення зв'язків етнічних українців з батьківщиною свого походження, створення умов для достатньо вільного відвідування України етнічними українцями-громадянами інших держав. Передбачено прийняти нормативно-правові акти зі створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні, інших важливих питань. У Законі України “Про правовий статус закордонних українців” враховано досвід інших держав щодо нормативного врегулювання подібних питань.

Підсумки виконання державних програм свідчать, що кожен з її пунктів вимагав детальної розробки, планування, певного стратегічного підходу та розрахунків. Тому її слід було розглядати не як жорстку, усталену систему заходів, а як таку, що потребувала конкретного, гнучкого підходу з можливістю щорічного коригування відповідно до реальних потреб та актуальності цих заходів, з урахуванням фінансових можливостей. Зусилля міністерств, відомств і організацій України не були скоординовані задля втілення в життя програм, підтримки та розвитку зв'язків із співвітчизниками. Втілення в життя намічених заходів потребувало не тільки планування, а й певного стратегічного прогнозу, більш гнучкого підходу до визначення реальних потреб і можливостей, насамперед, фінансових. Мало що було зроблено для налагодження й розвитку соціально-економічного співробітництва з діаспорними організаціями, у першу чергу щодо створення в Україні та місцях компактного проживання українців за кордоном спільних підприємств, розвитку зв'язків між українськими підприємствами та підприємствами інших держав, на яких переважно зайняті українці, розвитку між ними взаємовигідної кооперації відповідно до законодавства кожної з цих держав; залучення інвестицій української діаспори до економіки України; організації центрів ділового співробітництва; створення системи спеціалізованих банків, фондів, комерційних структур з метою сприяння розвитку соціальної і культурної сфери українців, які проживають за кордоном.

У п'ятому розділі “Удосконалення правових та організаційно-структурних механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку” аналізується вітчизняна нормативно-правова база у сфері етнокультурного розвитку і обґрунтовуються основні підходи щодо її подальшого вдосконалення. Автор визначає напрями оптимізації діяльності центральних і місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування щодо сприяння етнокультурному розвитку. Дисертанткою запропоновані заходи щодо вдосконалення механізмів взаємодії органів державної влади з етнокультурними громадськими організаціями, міжнародними, у тому числі неурядовими, організаціями, посилення наукового і кадрового забезпечення реалізації державної етнокультурної політики.

Дисертантка розглядає у першому підрозділі “Правова база регулювання міжнаціональних культурних відносин: ключові проблеми і шляхи вирішення” відповідну правову базу із питань забезпечення рівних прав і можливостей представників усіх етнічних спільнот у сфері культури, яка створюється відповідно до принципу верховенства міжнародного права щодо національного законодавства. Спираючись на міжнародний досвід, Україна формує правові засади регулювання міжетнічних відносин. У цілому за останнє десятиріччя в Україні ухвалено понад 300 нормативно-правових актів з питань культури. Українські законодавчі акти високо оцінені такими авторитетними міжнародними організаціями, як ООН та ОБСЄ.

Однак, з огляду на нові суспільні реалії, законодавство України про культуру не можна вважати достатнім для забезпечення етнокультурних потреб. Нормативні акти не завжди узгоджені між собою, а нерідко суперечать одне одному. Зокрема, положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з нормами, що закріплюють державну монополію в галузі культури. Дисертантка відзначає невідповідність законодавства України окремим положенням Європейської хартії регіональних мов або мов меншин; факти невиконання органами державної влади чинних законодавчих актів; порушення конституційних прав громадян у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченні мережі закладів культури. Недостатньо враховані етнокультурні інтереси в законах, які регулюють соціально-економічні відносини, що унеможливлює реалізацію задекларованих прав.

Автор показує, що актуальною залишається необхідність визначення правових засад екстериторіальної самоорганізації етнічних спільнот, введення представницьких органів національних меншин у політико-правове поле, вироблення правових механізмів взаємодії між цими органами і органами державної влади та місцевого самоврядування.

Автор доводить, що відсутність достатньо ефективних правових механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку стимулює процес політизації етнокультурних процесів, що, у свою чергу, призводить до загострення конкуренції між лідерами громадських організацій національних меншин за домінування в національному русі, до перебирання на себе функцій органів виконавчої влади тощо.

У процесі вдосконалення правових механізмів державного регулювання процесів етнокультурного розвитку вирішального значення мають набути сучасні правові норми державної підтримки культури і забезпечення впливу суспільства на формування державної політики у сфері культури, її реалізації. Удосконалення чинних законів і прийняття нових повинно супроводжуватися розробкою і прийняттям відповідних підзаконних актів. Застосування норм міжнародного права має здійснюватися з обов'язковим урахуванням специфічних умов України.

У другому підрозділі “Оптимізація організаційно-функціональної структури формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку” автор доводить, що система органів державної влади, що склалася за роки незалежності, в цілому забезпечує формування і реалізацію політики у сфері етнокультурного розвитку. Дисертантка аналізує діяльність Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, які визначають концептуальні засади і формують правове поле державної політики у сфері етнокультурного розвитку, розробляють і затверджують державні програми, здійснюють контроль за діяльністю центральних і місцевих органів державної влади, дотриманням законодавства щодо забезпечення етнокультурних прав як органічної частини прав людини і громадянина. Розглядається діяльність створених в їх структурі профільних підрозділів.

Дисертантка досліджує практику реорганізації організаційно-функціональної структури державного регулювання етнонаціональних процесів на центральному рівні. Зазначено, зокрема, що впродовж 90-х років минулого століття назва і статус центрального органу виконавчої влади з питань етнонаціональної політики змінювалися практично щорічно, причому всупереч чинному законодавству. Черговий раз ліквідований у 1999 році Державний комітет України у справах національностей та міграції був відновлений Указом Президента України від 13 вересня 2001 року. Він посідає ключове місце в реалізації державної етнокультурної політики.

Особлива роль у реалізації державної етнокультурної політики відведена Міністерству культури і туризму України. Утворення в його структурі відділ культури етносів України та української діаспори (2001 р.) помітно підсилило вплив цього центрального органу виконавчої влади на процеси етнокультурного розвитку. Певні позитивні зміни намітилися і в діяльності деяких інших державних і недержавних інституцій, насамперед Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної академії наук України, Товариства “Україна-Світ”, що сприяє подальшому зростанню їх впливу на реалізацію державної політики у сфері міжетнічних, етнокультурних відносин.

Порівняльний аналіз положень про Державний комітет України у справах національностей та міграції, про Міністерство культури і мистецтв України, про Міністерство освіти і науки України засвідчує взаємодоповнюваність їх функцій і завдань. Тобто існує певна передумова для координації діяльності цих центральних органів виконавчої влади в реалізації державної етнокультурної політики. Хоча, як відзначає автор, ця передумова недостатня.

У положеннях про інші центральні органи виконавчої влади, а також у статутних документах всеукраїнських організацій (творчих спілок і товариств) не відображено їхні конкретні, специфічні функції щодо участі у реалізації державної етнокультурної політики, зв'язків з українцями, які проживають за межами України. Тобто залишається невирішеним питання про оптимальний розподіл функції державного регулювання етнокультурного розвитку по управлінських функціях центральних органів виконавчої влади, компетенція яких поширюється, зокрема, на соціально-економічну, інформаційну, інші сфери життя суспільства. На думку дисертантки, більш чітко належить розподілити повноваження Держкомнацміграції України і Міністерства культури і мистецтв України у напрямку посилення ролі останнього щодо формування і реалізації етнокультурної політики. Доцільно створити на базі Держкомнацміграції України єдину потужну Державну міграційну службу України, що звільнило б окремі органи виконавчої влади від виконання невластивих їм функцій.

Багатоаспектний комплекс завдань, що постає перед Україною у вирішенні завдань етнокультурного розвитку, налагодження взаємовідносин з українською діаспорою вимагає підвищення ефективності діяльності місцевих державних адміністрацій у цьому напрямі. Йдеться про підвищення ролі обласних, міських (Київ, Севастополь) державних адміністрацій як регіональних і районних як субрегіональних координаційних центрів у сфері регулювання етнокультурних процесів. При запровадженні нової моделі місцевого самоврядування зростатиме роль їх органів у реалізації культурної політики у цілому й етнокультурної зокрема.

За роки незалежності України при органах влади сформовано розвинену мережу координаційних і консультативно-дорадчих органів з питань етнонаціональної політики. Координаційним органом на всеукраїнському рівні є Рада представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України. Рада відповідно до покладених на неї завдань готує пропозиції щодо формування державної етнонаціональної політики, аналізує стан, тенденції та перспективи етнонаціонального розвитку України, розглядає проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, цільових програм, готує щодо них пропозиції. Консультативно-дорадчим органом при Президентові України є також Рада представників кримськотатарського народу. Проблеми реалізації етнокультурних прав дістають відображення у діяльності Комісії при Президентові України з питань громадянства.

Консультативно-дорадчі органи представників національних меншин функціонують також при Держкомнацміграції України (2003 р.) та місцевих органах виконавчої влади. Діяльність цих органів спільно з органами виконавчої влади спрямована на аналіз проблем громадського життя етнічних спільнот і підготовку на основі його результатів пропозицій щодо формування етнонаціональної, етнокультурної політики, вироблення відповідних управлінських рішень як на місцевому, так і на всеукраїнському рівнях.

Консультативно-дорадчі органи забезпечують взаємодію органів влади з “третім сектором” у цілому. В Україні, за різними оцінками (2003 р.), існує близько 40 000 зареєстрованих недержавних організацій (НДО). Формуються організаційні механізми взаємодії органів державної влади з міжнародними (у тому числі неурядовими) організаціями, організаційні механізми транскордонного співробітництва тощо.

Як зазначає дисертантка у третьому підрозділі “Наукове і кадрове забезпечення діяльності органів державної влади в контексті розвитку етнокультурних процесів”, дієвість правових, організаційних та інших механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку, їх удосконалення тісно пов'язано з подальшим розвитком наукових досліджень у даному напрямі та посиленням кадрового потенціалу органів державної влади. Наукові сили, які здійснюють дослідження проблем розвитку національних меншин і української діаспори, зосереджені у багатьох наукових центрах. Однак, як показано в дисертації, не вистачає належної координації у проведенні цих досліджень, взаємної зацікавленості органів влади і науковців у постійній співпраці.

Відповідні посади в органах влади мають обійняти фахівці, спроможні враховувати особливості етнокультурних процесів як об'єктів регулятивного впливу. Перепідготовку і підвищення кваліфікації державних службовців обласної і районної ланок для системи культури здійснює Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України; підготовку магістрів державного управління за спеціалізацією “управління культурою” - Одеський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. Як зазначається у дисертації, створення сучасної системи перепідготовка і підвищення кваліфікації управлінських кадрів у сфері культури потребує здійснення заходів, передбачених Комплексною програмою підготовки державних службовців, документами з питань адаптації інституту державної служби до стандартів країн Європейського Союзу.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено дослідження актуальної наукової проблеми, що полягає в обґрунтуванні місця і ролі етнокультурного фактора на сучасному етапі розвитку українського суспільства, розробці теоретичної моделі комплексного механізму формування і реалізації державної етнокультурної політики і визначенні шляхів його оптимізації.

1. Розвиток етнокультур слід розглядати як складову загальнонаціонального культурного поступу. Етнокультурний фактор належить до тих констант, якими визначаються сучасний стан і перспективи духовного розвитку українського суспільства. Його урахування набуває особливо важливого значення на новому етапі розбудови Української держави, коли політика в галузі культури постає як один з ключових елементів стратегії суспільного розвитку.

Протягом останнього десятиріччя аналіз етнонаціональних та етнокультурних процесів в Україні здійснювався на базі опанування теоретичної спадщини вітчизняної та зарубіжної науки. За відносно невеликий проміжок часу розвинулися етнополітологія та етнодержавознавство, досліджуються процеси розвитку національної свідомості українців, етнокультурні аспекти життєдіяльності кримськотатарського народу, національних меншин, проблеми впливу етнонаціонального фактора на перебіг адміністративної реформи.

2. Визначення засад державної етнокультурної політики та механізмів її вироблення і реалізації зумовили необхідність застосування системного підходу до аналізу перебігу процесів у цій сфері і їх регулювання. Використання етнорегіонального підходу дало змогу обґрунтувати положення про те, що розселення етнічних спільнот в Україні зі своїми усталеними традиціями, самобутньою культурною спадщиною слід класифікувати не тільки як етнорегіональне, а й етнокультурне. Поняття “етнокультурний регіон” найбільш точно відображає внутрішню етнонаціональну єдність як виявлення територіальної, мовної та культурної спільності. Для визначення підходів до розв'язання проблем етнокультурної самоорганізації принципове значення має використання теоретико-методологічного апарату синергетики. Розгляд організаційної і функціональної структур державного управління в їх єдності як організаційно-функціональної системи став основою для розробки організаційного механізму реалізації етнокультурної політики.

3. Українська діаспора певною мірою включена у політико-правове поле Української держави. Конкретні питання допомоги закордонним українцям щодо збереження їх етнічної ідентичності мають передбачатися в міждержавних, міжгалузевих та міжрегіональних угодах, ширше практикуватися укладання відповідних угод з країнами розселення української діаспори. Взаємодія держави із закордонним українством має бути спрямована не лише на посилення його культурного потенціалу, а й на залучення цього потенціалу для зміцнення взаємовигідного економічного та культурного міжнародного співробітництва, більш повне використання для цього можливостей гуманітарних фундацій.

4. Суспільно-політичні перетворення, що відбуваються в Україні як незалежній демократичній державі, суттєво змінюють культурне життя етнічних спільнот, стимулюють розвиток громадського самоврядування етнокультурними процесами, а отже, зумовлюють необхідність уточнення концептуальних засад державної політики в етнокультурній сфері. Необхідно прийняти Концепцію державної етнонаціональної політики України, в якій визначити цілі й пріоритетні напрями діяльності держави в гуманітарній (культурно-освітній) сфері, що випливають з її стратегічної мети - створення сприятливих умов для збереження самобутності й соціально-культурного розвитку усіх етнічних спільнот та етнокультур як складників української національної культури.

5. Теоретична модель комплексного механізму формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку України передбачає нові підходи до регулювання етнокультурних процесів на основі сукупності принципів, узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду, засвоєння сучасних технологій державного і громадського сприяння етнокультурному розвитку. В основу розробки механізму формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку мають бути покладені такі базові принципи, як самоцінність кожної з етнокультур, свобода творчої діяльності етносів, орієнтація носіїв культур на загальнолюдські духовні цінності, забезпечення етнічним спільнотам не тільки рівних прав, а й рівних можливостей для культурного розвитку. Слід виходити з того, що політика в етнокультурній сфері відображає інтереси національних меншин, усієї української політичної нації та закордонного українства.

6. Комплексний механізм державного регулювання у сфері етнокультурного розвитку являє собою сукупність соціально-політичних, правових, економічних, організаційних, інших механізмів. Його оптимізація розглядається як постійний процес вибору альтернативних варіантів організаційних структур, засобів економічного впливу, норм права і політико-адміністративних відносин, політичних і управлінських технологій тощо, які забезпечують адекватність державного впливу на етнокультурну сферу відповідно до потреб її розвитку за умов обмежених ресурсів і відповідно до світових норм і стандартів.

На сучасному етапі важливого значення набули: демократизація етнокультурної політики через широке залучення громадських організацій до вироблення проектів політичних і правових актів, управлінських рішень, участі в реалізації прийнятих документів і оцінці результатів; застосування програмно-цільового підходу при виробленні й реалізації етнокультурної політики, створення чіткої системи вертикальних і горизонтальних партнерських зв'язків у межах державних (загальнонаціональних) і регіональних цільових та комплексних програм; розвиток міжнародних культурних зв'язків; розробка дійової моделі організаційно-функціональної структури формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку.

7. Удосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення регулювання етнокультурного розвитку українського суспільства має передбачати визначення правових засад: культурного самовизначення і самоврядування етнічних спільнот; територіальної і екстериторіальної самоорганізації національних меншин; розвитку економічної і господарської ініціативи культурно-мистецьких організацій; використання культурно-історичної спадщини етнічних спільнот як інвестиційного ресурсу. Йдеться про закони України “Про національні меншини в Україні” (із змінами та доповненнями) і “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”. Національно-культурну автономію слід законодавчо визначити не лише як право певних спільнот на самостійне вирішення питань збереження своєї культурної ідентичності, а і як форму етнокультурного самовизначення і об'єкт політико-правових відносин. Доцільно внести необхідні зміни та доповнення до галузевих законодавчих актів, зокрема податкового законодавства, до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” і “Основи законодавства про культуру”, а в перспективі - прийняти Закон України “Про культуру”. Зведення відповідних норм галузевих законів можна передбачити в єдиному Кодексі законів про культуру.

8. Підвищення ролі економічних механізмів в етнокультурній сфері можна досягти шляхом розробки і реалізації забезпечених ресурсами середньострокових програм, диференційованого підходу до оподаткування випуску друкованої продукції, підтримки книговидавців через систему державних замовлень, стимулювання спонсорської, меценатської і цільової інвестиційної діяльності у сфері культури, а також акумуляції коштів з державного бюджету, з бюджетів місцевого самоврядування і з альтернативних джерел на засадах соціального партнерства в межах цільових програм і програм соціально-економічного розвитку регіонів.

9. З метою вирішення соціокультурних проблем міграції потрібно розробити і здійснити комплекс коротко- і середньострокових заходів, у межах яких передбачити: а) визначення регіонів України, найбільш придатних для розселення і працевлаштування мігрантів, їх культурної і мовної адаптації в українське суспільство; б) розробку інтегрованої в інформаційні системи Держкомнацміграції України, Держкомкордону України та МВС України комплексної державної системи обліку та ідентифікації осіб, що шукають притулку в Україні, а також біженців; в) запровадження у вищих навчальних закладах спеціалізації з підготовки фахівців у сфері міграції; г) започаткування постійних циклів радіо- і телепередач роз'яснювально-інформаційного характеру з питань міграції та біженців.

10. Державна політика реалізується, як правило, не одним державним органом, а їх сукупністю. Тому цілісний регулятивний вплив держави на етнокультурну сферу можна забезпечити завдяки: а) максимально повному розподілу цієї функції держави по управлінських функціях органів державної влади усіх рівнів; б) постійному взаємоузгодженню діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і національних громадських організацій. З цією метою доцільно: відновити діяльність Міжвідомчої ради з питань етнокультурного розвитку при Кабінеті Міністрів України. Спираючись на нагромаджений досвід, розвивати на регіональному і місцевому рівнях мережу консультативно-дорадчих і координаційних органів з питань міжетнічних відносин і етнокультурного розвитку; законодавчо визначити і забезпечити на практиці функціонування Державного комітету України у справах національностей та міграції як провідного центрального органу виконавчої влади у сфері етнонаціонального розвитку (зі спеціальним статусом), розширивши його повноваження з координації діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування усіх рівнів та неурядових організацій; внести відповідні доповнення до Положення про Міністерство культури і мистецтв України з метою посилення його координуючої функції щодо реалізації державної політики безпосередньо в етнокультурній сфері; переглянути положення непрофільних центральних органів виконавчої влади з метою уточнення або визначення функцій цих органів щодо реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку.

11. Ефективність державної етнокультурної політики безпосередньо пов'язана із спроможністю інституту державної служби забезпечувати її вироблення і реалізацію. Назріла необхідність в уточненні концепції представлення етнокультурних інтересів в органах державного управління та механізмів їх урахування. У заходах на виконання Комплексної програми підготовки державних службовців, нормативних актів з питань професіоналізації державної служби доцільно визначити навчальні заклади, орієнтовані на підготовку кадрів для органів державного управління і місцевого самоврядування в поліетнічних регіонах, у тому числі за спеціалізацією “культура”. Суттєвого вдосконалення потребує чинна система підвищення кваліфікації кадрів для профільних підрозділів державних органів і органів місцевого самоврядування, а також для організацій і установ культури.

12. Проведене дослідження розширило предметне поле політології і теорії державного управління, дало можливість виокремити актуальні проблеми подальших розвідок на визначеному напрямі. Зокрема, потребують поглибленого дослідження питання врахування етнокультурного фактора в здійсненні суспільних реформ, у тому числі ролі етнонаціональної свідомості населення у формуванні загальної культури управління суспільним розвитком, комплексного використання організаційних, правових, економічних, соціально-політичних механізмів розв'язання завдань в етнокультурній сфері, прогнозування процесів політизації етнокультурних процесів і їх наслідків та ін. Набуло актуальності запровадження моніторингу відповідності структур публічної влади історико-культурним традиціям регіонів і сучасним потребам їх модернізації. Обов'язковою передумовою конструювання технологій регулювання етнокультурних процесів має стати дослідження всієї сукупності взаємозв'язків між етнічними спільнотами, діагностика соціально-економічних і культурних факторів етнічної взаємодії, ролі етнокультурного фактора у становленні української політичної нації.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

етнокультурний державний політика суспільство

Монографії

1. Леонова А.О. Етнокультурна політика України: Моногр. - К.: М-во культури і мистецтв України, 1998. - 228 с.

2. Леонова А.О. Державна етнокультурна політика в сучасній Україні: Теорія і практика: Моногр. - К.: ДАКК КіМ, 2005. - 275 с.

Навчальні посібники, програми

3. Леонова А.О. Збереження і розвиток культур України у різноманітності їх національно-етнічних особливостей: Навч. посіб.- К.: М-во культури України, 1995. - 75 с.

4. Леонова А.О. Культура України у різноманітності національно-етнічних особливостей. Стан, проблеми, перспективи: Навч. посіб. - К.: М-во культури і мистецтв України, 1996. - 166 с.

Статті у наукових фахових виданнях

5. Леонова А. Деякі правові питання вирішення проблем національних меншин в Україні // Вісник УАДУ. - 1998. - № 4. - С. 180-185.

6. Леонова А. Вдосконалення підготовки державних службовців сфери культури в контексті Концепції державної етнополітики України: Організаційно-методичні аспекти: Зб. наук. пр. - К.: Вид-во УАДУ, 1998. - С. 143-149.

7. Леонова А. Програмні спрямування з розвитку української культури і культур національних меншин України // Вісник УАДУ. - 1999. - № 3. - С. 325-330.

8. Леонова А. Цільовий програмний підхід до розв'язання завдань відродження і розвитку етнокультури України // Вісник УАДУ. - 1999. - № 2. - С. 280-287.

9. Леонова А. Стратегічний підхід і прогнозування підготовки та перепідготовки державних службовців в контексті сучасних етнокультурних процесів // Вісник УАДУ. - 2000. - № 1. - С. 201-208.

10. Леонова А. Етнокультурна політика України (концептуальний підхід) // Вісник УАДУ. - 2000. - № 2. - С. 260-268.

11. Леонова А. Особливості управління етнокультурними процесами в Україні // Вісник УАДУ. - 2000. - № 3. - С. 180-189.

12. Леонова А. Правова основа оновлення культур національних меншин України: Зб. наук. пр. УАДУ. - К.: Вид-во УАДУ, 2000. - Вип. 2. - Ч.ІІ. - С. 373-380.

13. Леонова А. Український досвід розв'язання міграційних проблем в правовому контексті // Вісник УАДУ. - 2001. - № 1. - С. 322-331.

14. Леонова А. Етнонаціональний фактор розвитку українського суспільства як об'єкт наукових досліджень (90-ті рр. ХХ ст.): Зб. наук. пр. УАДУ. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - Вип. 1. - С. 460-471.

15. Леонова А. Культура як компонент розбудови державної етнополітики України // Вісник УАДУ. - 2001. - № 3. - С. 327-336.

16. Леонова А. Етнокультурні регіони України як складові культурного розвитку українського суспільства // Вісник УАДУ.- 2001. - № 4. - С.369-379.

17. Леонова А. Державна служба і її роль в розвитку культури національних меншин: Зб. наук. пр. УАДУ. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - Вип. 2. - С. 314-325.

18. Леонова А. Розвиток етнокультури в регіонах України в контексті адміністративної реформи (Закарпаття, Буковина, Миколаївщина, Крим): Зб. наук. пр. УАДУ. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - Вип. 1. - С. 394-407.

19. Леонова А. Культурна інтеграція України у світове співтовариство // Вісник УАДУ. - 2002. - № 1. - С. 276-283.

20. Леонова А. Державна культурна політика України: Нормативно-правовий аспект // Вісник УАДУ. - 2002. - № 2. - С. 300-306.

21. Леонова А. Організаційно-правові механізми регулювання етнокультурних процесів в Україні: Зб. наук. пр. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - Вип. 2. - С. 438-446.

22. Леонова А. Етнокультурна політика України: європейський орієнтир // Управління сучасним містом. - 2002. - № 4. - С. 59-62.

23. Леонова А. Етнокультурні аспекти міжнаціональних відносин в контексті процесів державотворення в Україні // Вісник УАДУ. - 2002. - № 4. - С. 295-300.

24. Леонова А. Органи виконавчої влади України і сучасна етнокультурна політика: Нові підходи, проблеми // Вісник УАДУ. - 2003. - № 1. - С. 357-363.

25. Леонова А. Регіоналізація та система управління етнокультурними процесами // Управління сучасним містом. - 2003. - № 4-6(10). - С. 23-27.

26. Леонова А.О. Цільові програми розвитку української культури і культур національних меншин. Сутність програмно-цільового підходу в управлінні суспільним розвитком // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип. 28. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2005. - С. 619-624.

27. Леонова А.О. Які ж вони - пріоритети етнокультурного розвитку? // Віче. - 2005. - № 4. - С. 66-69.

28. Леонова А. Наукове і кадрове забезпечення діяльності органів державної влади в контексті розвитку етнокультурних процесів // Вісник ДАКК КіМ. - 2005. - № 2. - С. 133-137. .

29. Леонова А.О. Діяльність координаційних і консультативно-дорадчих органів з питань етнонаціональної політики // Політичний менеджмент. - 2005. - № 3 (12). - С. 63-70.

Статті в інших виданнях

30. Леонова А. Українське законодавство і соціально-культурний розвиток національних меншин // Культура України: стан, проблеми, тенденції розвитку: Зб. наук. пр. - К.: М-во культури і мистецтв України, 1997. - С. 195-202.

31. Леонова А. Збереження та розвиток культур національних меншин у контексті європейського досвіду Зб. наук. пр. - К.: М-во культури і мистецтв України, ДАКК КіМ, 1998. - С. 139-148.

32. Леонова А. Міграційні процеси в Україні: культурно-правовий аспект // Духовність як основа консолідації суспільства: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. - К.: НДІ “Проблеми людини”, 1999. - Т. 16. - С. 187-194.

33. Леонова А.О. Етнокультурна політика України: сутність, засади, напрями // Україна на порозі третього тисячоліття: духовність як основа консолідації суспільства: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. - К.: НДІ “Проблеми людини”, 1999. - Т. 15.- С. 355-361.

34. Леонова А.О. Культура (етнорегіональний аспект) // Енциклопедія етнокультурознавства. - К., 2001. - Ч.1. - Кн. 2. - С. 106-109.

35. Leonova A. Some Aspects of Research Preservation and Revival of the Traditional Culture of Ukraine // Folk Art and Craft News. - 1994. - № 1. - P. 3-4.

36. Leonova A. Ethnoculture in the system of international cooperation // The Universal Values and National Distinctness of Traditional European Cultures in the Process of Integration of Europe. - Poland, 2004. - С. 209-215.

Тези доповідей на наукових конференціях

37. Leonova A. The character of the Protection and development of Folk Art and Art Handicrafts in the Ukraine // International Conf. - Dolna Krupa, Slovakia, IOV/UNESCO, 1994. - P. 61-64.

38. Leonova A. Folk Culture and the current Transformations in the different European Regions // 6^th Europen Conf. of IOV - Belarus: IOV/UNESCO, 2001. - P. 30-34.

39. Леонова А. Структурно-організаційний аспект державотворчої діяльності органів виконавчої влади України (етнокультурний фактор) // Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф.: В 2 т. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - Т.2. - С. 145-148.

АНОТАЦІЇ

Леонова А.О. Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі: механізми формування і реалізації. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.05 - Етнополітологія та етнодержавознавство. Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - Київ, 2005.

У дисертації обґрунтовано місце і роль етнокультурного фактора на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Розроблено теоретичну модель комплексного механізму формування і реалізації державної етнокультурної політики і визначено шляхи його оптимізації. Обґрунтовані основні параметри державної політики у сфері етнокультурного розвитку. Запропонована модель комплексного механізму формування і реалізації державної етнополітики передбачає вибір принципово нових підходів до регулювання етнокультурних процесів на основі узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду, провадження сучасних технологій державного і громадського сприяння етнокультурному розвиткові суспільства.

Ключові слова: багатокультурність; державна етнокультурна політика; державне регулювання етнокультурного розвитку; механізми державного регулювання етнокультурних процесів; етнокультурні регіони; культурно-мистецька діяльність; національні меншини; етнокультурні товариства; оптимізація механізмів державного регулювання етнокультурного розвитку; українська діаспора.

Леонова А.А. Государственная этнокультурная политика в Украине на современном этапе: механизмы формирования и реализации. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.05 - Этнополитология и этногосударствоведение. - Институт государства и права им. В.М.Корецкого НАН Украины. - Киев, 2005.

В диссертации обоснованы место и роль этнокультурного фактора на современном этапе развития украинского общества. Разработана теоретическая модель комплексного механизма формирования и реализации государственной политики и определены пути его оптимизации.

Обоснованы параметры государственной политики в сфере этнокультурного развития, которая основывается на принципах поликультурности, самоценности этнокультур, свободы творческой деятельности этносов, ориентации носителей культур на общечеловеческие духовные ценности, обеспечения этническим меньшинствам не только равных прав, но и равных возможностей для культурного развития, других.

Определено, что комплексный механизм государственного регулирования в сфере этнокультурного развития является совокупностью социально-политических, правовых, экономических, организационных иных средств (механизмов) целенаправленного воздействия с целью сохранения культурной самобытности этносов, обеспечения всем гражданам Украины, независимо от их этнического происхождения, равных возможностей для культурного развития. Его оптимизация рассматривается как постоянный процесс выбора альтернативных вариантов организационных структур, средств экономического влияния, норм права и политико-административных отношений, политических и управленческих технологий, которые обеспечивают соответствие государственного влияния на этнокультурную сферу с учетом потребностей ее развития в условиях ограниченных ресурсов.

Показано, что на современном этапе особое значение приобретают: демократизация этнокультурной политики, широкое привлечение общественных организаций к разработке проектов политических и правовых актов, управленческих решений, участии в реализации принятых документов и оценке результатов; расширение законодательной базы в целях обеспечения правовой защиты культурного наследия, финансового обеспечения развития этнокультурной сферы; развитие сотрудничества с другими государствами и соответствующими международными организациями; использование программно-целевого подхода как одного из инструментов обеспечения объединения усилий и средств различных субъектов этнокультурной политики для достижения цели; разработка действенной модели организационно-функциональной структуры формирования и реализации государственной политики в сфере этнокультурного развития.

В диссертации уделено большое внимание рассмотрению культурных связей с национальными организациями соотечественников, проживающих за пределами страны. Подчеркивается, что демократические преобразования обусловили возможность установления надежных контактов с соотечественниками за рубежом, создания и развития в Украине новых институтов (национальных комитетов, фундаций, групп), ставших основой равноправного партнерского сотрудничества с диаспорой дальнего и ближнего зарубежья, способствовали решению правовых и культурно-творческих проблем зарубежных украинцев, включению их культурного потенциала в процесс духовного развития украинского общества.

Ключевые слова: поликультурность; государственная этнокультурная политика; механизмы государственного регулирования этнокультурных процессов; этнокультурные регионы; национальные меньшинства; этнокультурные общества; украинская диаспора.

Leonova A.O. Current state ethnocultural policy in Ukraine: mechanisms of formation and realization. - Manuscript.

The thesis is submitted to the degree of Doctor of politology in speciality 23.00 05 -Ethnic Policy and Ethnic Science of State. - V.M.Koretsky Institute of State and Law of the National Academy of Sciences. - Kyiv, 2005.

The thesis offers the solution of topical scientific problem of substantiation of ethnocultural factor role in the current development of Ukrainian society, in the development of theoretical model of comprehensive mechanism of formation and realization of state ethnocultural policy and defining the ways of its optimization. The paper provides ground for the key parameters of the state policy in the ethnocultural development area. The offered model of comprehensive mechanism of the formation and realization of the state ethnical policy envisages the choice of fundamentally new approaches to the regulation of ethnocultural processes based on the generalized local and foreign experience, as well as the mastering of the modern technologies of the government and public assistance for the ethnological development of society.

The key words: cultural variety, deported peoples, state ethnocultural policy, state management of ethnocultural development, mechanisms of ethnocultural processes state development, ethnocultural regions, cultural and artistic activity, immigrants, national minority, national and cultural societies, optimization of the state management mechanisms of ethnocultural development, Ukrainian diaspora.

Размещено на Allbest.ru