Політична свідомість та ідеологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Політична свідомість як психологічний феномен

2. Структура політичної свідомості

3. Типи політичної свідомості

4. Політична ідеологія

4.1 Поняття і сутність

4.2 Основні ідеологічні течії в сучасному світі

Висновок

Література



Вступ

Політична свідомість - одна з центральних категорій науки про політику, що входить у систему її понятійних координат і означає сприймання суб'єктом тієї частини навколишньої його дійсності, яка зв'язана з політикою і в яку включений він, сам суб'єкт, а також зв'язані з політикою дії і стани. Політична свідомість багатомірне, неоднорідне, внутрішньо суперечливе, багаторівневе утворення, «пульсуюче», що відображає в узагальненій формі ступінь знайомства суб'єкту з політикою і раціонального, несвідомого до неї ставлення. Гносеологічно політична свідомість тісно зв'язана з іншими політологічними поняттями і категоріями: з політичною культурою - генетично політична свідомість виступає її похідним, вищим рівнем і водночас в розвинених формах політичної культури, її стрижневим компонентом: з політичною поведінкою політична свідомість виступає раціональною основою суб'єктивних механізмів такої поведінки; з політичною системою суспільства - політична свідомість представляє її суб'єктивний фундамент, людську основу та ін.



1. Політична свідомість як психологічний феномен

Розглядати суть політичної свідомості можна лише за умови окреслення питання взаємозв'язку психіки і свідомості.

Найвищим рівнем розвитку психіки людини є свідомість як результат спільного способу буття людей, їх довготривалої трудової діяльності.

Свідомість має такі характерні особливості і компоненти:

* знання про навколишню дійсність, природу, суспільство. Тобто рівень свідомості залежить безпосередньо від рівня знань і соціального досвіду людини. З інтенсивним розвитком людини потреба в знаннях стає дедалі гострішою;

* виокремлення людиною себе в предметному світі як суб'єкта пізнання. Пізнаючи себе, людина критичніше зіставляє себе з іншими людьми. Процес самопізнання сприяє більш дієвій самореалізації особистості;

* цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Йдеться про бік свідомості, пов'язаний із самоконтролем, коригуванням людиною своїх дій, їх удосконаленням;

* ставлення людини до об'єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе. Це пов'язано з самооцінюванням, самокритикою, причому особливу роль тут відіграє саме емоційно-вольова сфера людини.

Свідомість людини не лише характеризується активністю, а й тісно пов'язана з нею. У процесі постійного відображення дійсності інформація, що надходить до мозку, не механічно віддзеркалюється, а оброб­ляється ним свідомо - відповідно до мети, завдання та соціального досвіду людини.

Стан, рівень розвитку, виявлення свідомості у кожної людини різні і залежать від багатьох компонентів - знань, наукового світогляду, ідейних і моральних засад та переконань, ставлення до себе та до інших людей тощо.

Специфічною людською формою духовно-практичного відображення та фіксування відповідних об'єктивних процесів дійсності, світу людського буття на рівні явища є буденна свідомість. У житті основ­ним принципом функціонування буденної свідомості є так званий здоровий глузд. Буденна свідомість виконує роль необхідного компонента суспільно-історичної практики людей і відповідних їй форм суспільної та індивідуальної свідомості.

По суті, буденна свідомість, як і свідомість загалом, має суспільно-індивідуальну природу. Як форма духовно-практичного освоєння світу вона є суб'єктивним образом об'єктивно існуючого світу. Водночас, оскільки такий образ належить конкретному суб'єкту, він також відображає своєрідність, унікальність його життєвого досвіду і досвіду конкретних соціальних груп суспільства.

Психічне життя, свідомість і діяльність людини завжди тісно взаємопов'язані, зазнають взаємовпливу.

Розглянемо феномен політичної свідомості.

Згідно з визначенням, наведеним у політологічному словнику, політична свідомість - це опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток і задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів; сукупність поглядів, оцінок, установок, які, відображаючи політико-владні відносини, набувають відносної самостійності [82, 267].

До основних сфер політичної свідомості належать такі:

* політична наука - політичні теорії, концепції, гіпотези;

* політична ідеологія - політичні цінності, ідеали, доктрини, гасла, програми;

* політична психологія - політичні відчуття, думки, настрої, воля, спрямованість тощо.

Політична свідомість є віддзеркаленням реалій буття, тобто вона тісно пов'язана з розвитком продуктивних сил, з особливостями політичної системи суспільства та суспільно-політичними відносинами, що існують у цій системі, станом освіти, культури.

Як одна з найважливіших характеристик політичного життя суспільства політична свідомість має певні особливості, умови виникнення та шляхи формування. Передумовою формування такої свідомості є те, що людина починає усвідомлювати свою групову належність, групову ідентичність і водночас те, що вона неспроможна реалізувати власні та групові інтереси без вступу в певні відносини з політичною владою. Політична свідомість притаманна конкретній людині вже тоді, коли вона усвідомлює свій громадянський статус, громадянську позицію, а разом з ними і реальну потребу, а то й необхідність впливати на владу.

Для формування політичної свідомості вкрай необхідні аналітично-критичне ставлення до навколишнього середовища, дійсності та осмислення їх, наявність у людини конкретних норм, цінностей, ідеалів, чітке усвідомлення власної мети та мети політичної сили, структури (групи, партії, об'єднання, організації тощо), до якої людина неформально належить.

За змістом політична свідомість включає в себе певні політичні ідеї, погляди, теорії, інтереси, настрої, почуття, а за специфікою прояву вона активно впливає на інші форми суспільної свідомості, має часто досить високий ступінь відображення соціально-класових інтересів.

Розрізняють політичну свідомість масову, групову, індивідуальну, буденну і науково-теоретичну.

Перші три форми свідомості пов'язані з її суб'єктами, а дві останні визначаються глибиною відображення дійсності. Буденна свідомість формується на основі повсякденного життя людей, досвіду їх діяльності. Для неї характерні нестійкість, суперечливість, фрагментарність, відповідна емоційність, несистематизованість. Науково-теоретична політична свідомість відрізняється від буденної тим, що ґрунтується на цілеспрямованому дослідженні, постійному аналізі політичного процесу. А тому вона більш систематизована, цілісна, здатна до прогнозування розвитку та змін.

Виокремлюють також основні типи політичної свідомості: державну та недержавну.

Державний, або етатистський, тип політичної свідомості ґрунтується на позиції, що найвищими, найважливішими є інтереси держави (Н. Макіавеллі, Т. Гоббс).

Недержавний, або анархістський, тип політичної свідомості, навпаки, виникає там, де політичну владу вважають злом, а державу - експлуататором, ворогом свободи.

Основні функції політичної свідомості:

* пізнавальна - система знань про політичну дійсність загалом;

* оцінювальна - забезпечення і сприяння орієнтації у політичному житті на основі оцінювання політичних подій;

* регулятивна - орієнтування стосовно участі у політичному житті;

* інтегруюча - сприяння об'єднанню окремих соціальних груп, суб'єктів політичного процесу на основі спільних ідей, цінностей, установок;

* прогностична - передбачення особливостей розвитку політичного процесу, подій;

* нормативна - створення загальноприйнятого образу майбутнього.

Між наукою та ідеологією існують суттєві відмінності. Якщо основною метою науки є пошук абсолютної істини, то для ідеології основним є захист та обґрунтування інтересів певних соціальних сил. Звичайно, для останнього політики і політичні сили використовують результати наукової діяльності.

Наука більш єдина, цілісна, ідеологія - більш урізноманітнена, диференційована, оскільки політичні інтереси різних учасників політичного життя надто різняться. Існує широке розмаїття теорій, ідей, ідеалів, інтересів, цінностей, програм, символів - усього того, з чого, власне, і складається кожна окрема конкретна ідеологія.

Як і більшість форм суспільної свідомості, політична свідомість має два рівні - ідеологічний та психологічний. Оскільки нас цікавить саме другий рівень, то політичну свідомість можна вважати сукупністю почуттів, усталених настроїв, традицій, ідей і певних теоретичних систем, які відображають найістотніші інтереси великих соціальних груп, їх ставлення одна до одної і до політичних інститутів суспільства [48, 207].

Політична свідомість є не що інше, як сприйняття людиною частини життєвої реальності, яка безпосередньо пов'язана з політикою. Це суб'єктивний образ відповідної політичної системи.

Носіями політичної свідомості є багато суб'єктів: особистість, група, клас, нація, маса, суспільство. Свідомість кожного з цих суб'єктів має певні особливості і потребує окремого наукового розгляду.

Структурно політична свідомість включає такі аспекти:

* політико-психологічний - настрої, почуття, наміри, установки, мотиви, переконання, воля та ін.;

* політико-ідеологічний - цінності, ідеали, ідеї, доктрини, погляди, концепції, теорії;

* політико-дієвий - свідомість консервативна, ліберальна, радикальна, реформістська та ін.

Політична свідомість формується у процесі пізнання суб'єктом певних політико-владних відносин, політичних інтересів, установок, цінностей, а також у процесі політичного виховання, формування політичної культури суб'єкта політики.

Досить складним психолого-соціальним феноменом є національна самосвідомість як багаторівневе, багатофункціональне явище. Варто зазначити, що усвідомлення насамперед себе є основою усвідомлення інших, а відтак національна самосвідомість є передумовою, основою свідомого бачення та розуміння усього, що оточує націю. Аналогічно, що більше нація знає про своїх сусідів, інші спільноті, то більше вона пізнає і саму себе. Виходячи з цього про націю можна говорити, з одного боку, як про спільноту, що має специфічні ознаки та особливості, а з другого - вона певною мірою набуває ознак, властивих іншим націям і народам.

Проблему свідомості потрібно розглядати у тісному взаємозв'язку з проблемою цінностей ідеологій.

Для кожного суспільства характерні певні ідеї, цінності, норми, у тому числі й політичні. Усі вони мають соціальне коріння - історичне, економічне, політичне.

Політичні ідеї - не реальність, а уявне, позірне бачення людьми тих чи інших явищ, станів, тобто ідеї завжди відрізняються від реальності, вони лише окреслюють бажання людини, спонукають її до дії з метою реалізації ідей, їх перетворення на реально існуючі цінності.

Наявність і взаємодія різних типів політичної свідомості набирає форм ідеологічного протиборства. їх розглядають не лише в політичній психології, а й у таких науках, як філософія політики, конфліктологія, соціальна психологія, політологія та ін.

Політична свідомість має два рівні, які тісно переплітаються і взаємодіють - буденний {емпіричний) і теоретичний {науковий). Буденний рівень є результатом стихійного процесу духовного засвоєння дійсності, а теоретичний передбачає більш-менш організовану духовну діяльність. До такої діяльності потрібно бути не лише схильним, а й певною мірою підготовленим. Тут уже йдеться про відповідні політичні технології, або інженерії.

На буденному (емпіричному) рівні політична свідомість постає у формі певних відчуттів, уявлень, переживань, ілюзій тощо. Усвідомлення політики на теоретичному (науковому) рівні передбачає глибоке пізнання сутності політичних явищ, свідоме їх використання у вирішенні конкретних політичних завдань, коригування політичних рішень і дій.

Як своєрідне відображення дійсності політична свідомість має певну самостійність, оскільки знання людини про ті чи інші процеси та явища не є простим їх відображенням, а результатом творчого осмис­лення, опрацювання, усвідомлення.

Потреба влади є причиною політичної поведінки, а отже, політична свідомість і політична поведінка взаємопов'язані, взаємозалежні, про що йтиметься далі.

Щоб стати фактором, який спричиняє дію, потреба має трансформуватися в мету (цілі). Формою її вираження є політична ідея.

Система поглядів та ідей, в яких усвідомлюється й оцінюється ставлення людей до дійсності та один до одного, а також міститься мета (програма) соціальної діяльності, становить ідеологію. Ще точніше: у сучасній політології ідеологію трактують як систему цінностей людей, що включені в політичну діяльність.



2. Структура політичної свідомості

Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що відображають внутрішні і зовнішні процеси функціонування держави та інших політичних інститутів і структур суспільства, дає змогу так охарактеризувати її структуру:

· політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість);

· політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп;

· спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства.

Соціологічний підхід до даної проблеми дає змогу вичленувати політичну свідомість суспільства, нації, групи (великої й малої, формальної й неформальної, вікової, професійної та ін.), індивіда, а також людської спільноти в цілому.

Першим рівнем духовного відображення політичного життя є емпірична політична свідомість, в якій безпосередньо з повсякденної практики фіксується досвід суб'єкта. її нерідко ототожнюють з буденною. Але між ними є відмінності.

Буденна політична свідомість, як і емпірична, являє собою сукупність ідей і поглядів, що виникають безпосередньо з повсякденної практики того чи іншого соціального прошарку, групи людей, окремих індивідів. Але вона не зводиться лише до емпіричної, бо до її змісту входять ідеологічні й теоретичні елементи, що характеризують емоційно помірковане осмислення дійсності.

Емпірична й буденна свідомість відображають здебільшого поверхневі процеси, не проникаючи в їх сутнісні характеристики. Але як здоровий глузд, народна мудрість і на цих рівнях становить певну пізнавальну цінність, може бути одним із джерел теоретичної та ідеологічної свідомості. Буденна свідомість, крім того, забезпечує безпосередню орієнтацію людини в практичному виборі рішень.

Емпірична і буденна політична свідомість мають чітко виражені соціально-психологічні риси - почуття, настрої, емоції, імпульсивність, гостроту сприйняття політичних процесів, подій, рішень.

Безпосередній зв'язок із практикою та соціально-психологічна оформленість надають емпіричному й буденному рівням політичної свідомості особливої динаміки, рухливості, гнучкості в реагуванні на зміни політичних умов, здатних чинити суттєвий, навіть вирішальний вплив на хід політичного процесу.

Особливо яскраво соціально-психологічний рівень політичної свідомості дається взнаки в поведінці людей у натовпі, дії якого нерідко непередбачувані, настрої піддаються маніпулюванню з боку різних організованих політичних сил.

Вищим рівнем політичної свідомості є політико-теоретична свідомість, тобто сукупність ідей, поглядів, учень, концепцій, доктрин, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, глибинних взаємозв'язків і суперечностей, закономірностей суспільно-політичного розвитку. Розвинута політична теорія (наука) - це не тільки сукупність достовірних знань про політичні процеси та явища, вона містить у собі відповідний механізм побудови цього знання, розкриває логічну залежність одних елементів від інших, одних категорій і понять від інших. Сформована на основі узагальнення суспільної практики, політична теорія є найбільш досконалою формою наукового обґрунтування політичної діяльності. Прикладом такого внутрішньо систематизованого знання про політичну дійсність можна назвати політологію як наукову й навчальну дисципліну.

Слід мати на увазі, що політичні або соціально-політичні концепції, учення й доктрини порівняно з теорією є вужчими за своїм предметом і менш глибокими за рівнем узагальнення формами відображення політичної дійсності. Наприклад, політична концепція (від лат. conceptio - розуміння, система) - це відповідний спосіб розуміння, трактування будь-якого політичного явища або процесу, основна точка зору на певне питання суспільного життя. Цей термін використовується також для позначення провідного задуму в політичній діяльності. Соціально-політичне учення є сукупністю теоретичних положень про будь-яку сферу соціально-політичної дійсності. В окремих випадках ученням називають систему соціально-політичних поглядів того чи іншого мислителя (наприклад, учення Аристотеля, учення Н. Макіавеллі, учення Г. Гегеля і т. д.). Політична доктрина (лат. doctrina - учення) часто розуміється як більш або менш послідовно викладена концепція, сукупність взаємопогоджених принципів підходу до розгляду політичних явищ, а також до організації політичної діяльності. Термін «доктрина» іноді використовується і для позначення політичних поглядів, які характеризуються відтінками схоластики й догматизму. Звідси вислови «доктринер», «доктринерство».

Теоретична свідомість є стрижнем політичної ідеології, котра являє собою систематизоване, цілісне, концептуальне відображення корінних інтересів певної нації, соціальної групи, організації, що пов'язані з боротьбою за владу, її утриманням та захистом задля реалізації цих інтересів.

Слід звернути увагу на відмінність між теоретичним та ідеологічним рівнями політичної свідомості. Якщо наука дає знання про предмети і явища дійсності, їх закономірності, то ідеологія ще й відбиває ставлення до предмета знань. Це ставлення зумовлюється інтересами й оцінками соціальних груп, організацій, інститутів, з позицій яких в ідеології відображається дійсність.

Кожний громадянин співвідносить свої політичні знання, цінності, оцінки і переконання з існуючими політичними, організаційними та процедурними інститутами (політична система в цілому, політичний режим, партії, організації, законодавство, лідери і т. п.). Відбувається певний аналіз цих інститутів і політичної системи в цілому, вивчення й оцінка її з точки зору здатності задовольняти політичні потреби й інтереси. В такому значенні організаційні та процедурні інститути політичної системи можна розглядати як інструментальний аспект політичної ідеології.

Ідеологія, на відміну від науки, завжди упереджена. Наука не має права підлаштовуватися під чиїсь смаки та настрої. Це - закон її існування, порушення якого призводить до виродження наукового знання.

Характер зв'язку науки та ідеології визначається конкретно-історичними та соціальними факторами, місцем і роллю в суспільному прогресі тієї або іншої соціальної групи - носіїв певної ідеології.

Особливе місце у відображенні політичних процесів і явищ посідає політична самосвідомість. Ця особливість полягає перш за все у тому, що політична самосвідомість як осмислення політичного життя характеризується специфічною активністю завдяки активності як індивідуальної свідомості, так і політики як форми суспільної свідомості. Тому політична свідомість - це реалізація свого «Я» в сфері політики як спосіб дійсного ставлення людини до світу.

Політичну самосвідомість слід розглядати з точки зору її суб'єктивності, тобто, по-перше, усвідомлення особою політичної свідомості суспільства, інших суб'єктів політичної діяльності як відносно самостійної ланки суспільної свідомості; по-друге, усвідомлення рівня власної політичної свідомості щодо політичної свідомості суспільства та інших суб'єктів діяльності; по-третє, на підставі співвіднесення усвідомлення своєї життєдіяльності в межах суспільної необхідності.

Активність й дієвість політичної самосвідомості виявляється в політичній самовизначеності й самоідентифікації особи, в умінні використовувати нагромаджений людством соціально-історичний досвід, персоніфіковувати його, а також конкретний досвід певних соціальних груп та організацій, тобто надавати цьому досвіду своє власне індивідуальне неповторне забарвлення.

Політична самосвідомість - це й національна самосвідомість, яка є передумовою, основою бачення того, що оточує націю. Нація, що володіє знанням про інші спільноти, водночас володіє знанням і про саму себе, оскільки спосіб бачення певного об'єкта (інших спільнот) характеризує і сам суб'єкт бачення. Розглядаючи національну політичну самосвідомість, можна говорити, що в ній зафіксовані унікальність самої нації як етносу, приналежність до всього людського роду, а також відповідь на питання, яким чином вона може визначити на теоретичному рівні свою національну ідентичність і оригінальність, за допомогою яких самоінтерпретацій вона може захистити себе від повного розчинення в іншому середовищі.

Національна політична самосвідомість виступає творцем ціннісних орієнтацій народу, його різних соціальних груп і верств. Знання про те, хто ми є, нерозривно пов'язане зі знанням і можливими відповідями на питання про здатність і шляхи цивілізованої національної державотворчої діяльності. Акт національного самоусвідомлення багато в чому визначає подальшу мотиваційну сферу прикладання сил у державотворчих процесах. Вироблення національної політичної самосвідомості, яка допомогла б ствердженню історичної місії української нації, не може не враховувати думку В. Липинського, який вважав, що «консолідація української нації можлива не тільки на базі національного, але й територіального патріотизму». Мається на увазі пробудження самосвідомості всіх постійних мешканців української землі, незважаючи на їхню соціальну приналежність, віросповідання, етнічне походження та національну, культурну свідомість - саме ця ідея лежить в основі цивілізованої демократичної діяльності. На думку Б. Цимбалістого, національну політичну самосвідомість може характеризувати те, якою мірою члени спільноти мають спільне почуття національної ідентичності (вертикальна ідентифікація), так само може її характеризувати й те, наскільки одиниці ідентифікуються з іншими членами спільноти, зокрема, якою мірою вони мають взаємне довір'я до своїх співгромадян (горизонтальна ідентифікація).

У контексті проблеми національної політичної самосвідомості суттєвого значення набуває питання усвідомлення людиною чи соціальною групою свого минулого, минулого власної нації, народу та держави. Йдеться про таке явище, як історична самосвідомість. Така самосвідомість включає в себе знання про події, традиції, ідеї, теорії - тобто все те, завдяки чому народ усвідомлює своє минуле і одночасно формує своє ставлення до сьогодення. Не можна забувати, що серед елементів національної культури, якими живиться й підтримується історична політична самосвідомість, є й такі найважливіші джерела, як уявлення про територію свого проживання та історична пам'ять. Як висловився відомий історик О. Субтельний, народу, котрий плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає і спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом.

У сучасній політології широко використовуються такі поняття, як групова, спеціалізована та масова політична свідомість.

У груповій свідомості відбивається неоднорідність соціальних, національних та інших великих спільнот. Кожна соціальна група намагається подати свої політичні інтереси як такі, що відповідають загальним інтересам. Але найпосутніший вплив на характер політичної свідомості тієї чи іншої соціальної групи справляють економічно домінуючі соціальні сили, які мають максимальні можливості для духовного виробництва і, відповідно, для впливу на всіх громадян.

Спеціалізована свідомість ідеологічно однорідна. Найчастіше її носіями виступають політичні партії, організації. Вони фіксують необхідність цілеспрямованого формування та розвитку масової свідомості у відповідному напрямі. Головне у спеціалізованій свідомості - це вироблення, розвиток і впровадження в свідомість громадян, соціальної групи (чи груп), соціального прошарку відповідної ідеології.

Масова політична свідомість виражає опосередковано рівень і зміст потреб людей, а також характер їхніх знань про суспільно-політичну дійсність - як тих, що вироблені різними ідеологіями й закріплені в політичній культурі, так і тих, що здобуті практикою масових соціальних груп.

Масова політична свідомість - складний духовний феномен. Вона досить динамічна, має конкретно-історичний характер, часто переживає періоди піднесення та спаду. Ці періоди накопичують історичний досвід - як позитивний, так і негативний. Взагалі, досвід відіграє велику роль у формуванні та розвитку масової політичної свідомості.

На масову політичну свідомість впливає багато чинників. Серед них - політичний курс партій, їх тактико-стратегічна діяльність і різні соціальні зрушення, зміст конкретної політичної ситуації й тощо.

У житті можливі різні варіанти взаємозв'язку спеціалізованої й масової політичної свідомості. Іноді те, що теоретично й практично зжило себе в діяльності тієї або іншої партії, може довго бути актуальним для політичної свідомості мас. Інколи трапляється й навпаки: політична свідомість мас фіксує, а то й вимагає певних дій, прийняття відповідного політичного рішення, а спеціалізована свідомість не готова до вироблення та прийняття рішень відповідно до політичних обставин. Сьогодні в масовій політичній свідомості українського суспільства виявляється нестійка рівновага двох протилежних систем цінностей, які умовно можна визначити як демократичну й авторитарну. З одного боку, є підтримка тих змін, що відбуваються в суспільному житті і які вселяють надію чи навіть впевненість у майбутньому. З іншого - наявність інертності й песимізму, стійке прагнення зберегти хоча б те, що є, і «захистити» себе у невідомому майбутньому.

Наростання тієї чи іншої тенденції в масовій свідомості значною мірою пов'язане з економічною ситуацією у державі. Наша країна, як вважають багато експертів, ще не подолала граничної позначки системної кризи. Тому у найближчі часи не виключені прояви спалахів авторитарної тенденції в масовій політичній свідомості, що можуть визрівати на ґрунті економічного невпорядкування.

Масова політична свідомість сучасного українського суспільства має в собі підстави для реалізації цих трьох варіантів. В існуючих соціально-економічних і політичних умовах бажання змін у людей поєднуються з настороженим ставленням до реформ. Тому не тільки рішуче реформування економіки, не тільки активна перебудова старої політичної системи, а й соціальний захист і соціальне забезпечення народу можуть запобігти встановленню у державі авторитарної форми правління.

Треба зазначити, що масова політична свідомість фіксується в громадській думці. Це сукупність суджень, які поділяють різні спільноти щодо оцінки тих чи інших подій, явищ дійсності.

Громадська думка виконує такі функції: експресивну, контрольну, консультативну, директивну.

Основними каналами з'ясування суспільної думки є референдуми, опитування населення, інтерв'ю для засобів масової інформації, збори, маніфести, загальнонародні обговорення соціально-політичних проблем. Громадська думка містить як істинні, так і викривлені, ілюзорні уявлення про дійсність. Вона формується не лише під впливом соціально-економічних і політичних факторів, а й за допомогою ідеологічних засобів.

Як приклад громадської думки щодо політичних процесів і явищ у суспільстві можна назвати її судження про:

- політичні інститути й структури (наприклад, держава може сприйматися чи як орган примусу, чи як інститут, що організує та регулює суспільні процеси);

- нормативну систему (наприклад, повага до закону або зневажливе ставлення до нього);

- політичні події (розуміння їх необхідності або випадковості, визначення правильності або неправильності прийняття рішень);

- окремі політичні ролі (ставлення до інституту президентства, лідера в політичних організаціях, партіях з точки зору лояльності або раціональності, а також до окремих політичних діячів - політичні рейтинги).

Без громадської думки неможливо уявити всю багатоманітність політичного життя суспільства. По суті, вона є політичним змістом колективної волі і тому стає необхідним елементом функціонування самої політичної системи. Від спрямованості громадської думки значною мірою залежить успіх зусиль правлячої політичної групи щодо досягнення поставлених цілей. Саме тому в усіх державах між різними політичними силами точиться боротьба за монопольний вплив на органи та структури, які формують громадську думку: преса, радіо, телебачення, партія, парламент. Твердження, що засоби масової інформації є четвертою владою, має свій сенс. їм належить вирішальна роль у формуванні громадської думки, що дуже важливо для забезпечення успіху тієї або іншої політичної сили.

Оскільки в політичній свідомості, громадській думці розкриваються інтереси людей, то важливою проблемою є досягнення певної гармонії між політикою й станом цієї свідомості. Майже кожне політичне рішення приречене на провал, якщо воно вступає в конфлікт із домінуючим у суспільстві інтересом та усталеною політичною свідомістю. В такому разі необхідно міняти або політику, або керівний склад правлячої групи, або різними засобами впливати на громадську думку. Спроби розв'язати таку суперечність авторитарно, а тим більше силою можуть спричинити серйозні політичні наслідки.



3. Типи політичної свідомості

Поняття «тип політичної свідомості» використовується для характеристики істотних особливостей відображення в свідомості різних категорій людей політичних явищ і процесів та пов'язаної з цим своєрідності їх ставлення до політичної дійсності. Така своєрідність закріплюється в політичних установках і позиціях різних суб'єктів політичних відносин і проявляється в їх тяжінні до специфічної або постійної політичної поведінки. При цьому особливо слід наголосити на моменті повторення, в ході якого тільки й можуть проявлятися реальні політичні погляди й переконання людей, дійсний рівень і характер їх політичної свідомості. Аналіз реальної політичної поведінки людей є найефективнішим засобом виявлення особливостей їх політичної свідомості.

Весь різноманітний спектр ідейно-політичних установок, переконань і позицій людей можна систематизувати за різними підставами, які дозволяють виділити найхарактерніші риси їхньої політичної свідомості. В літературі найбільш поширена типологізація за такими підставами: за соціальним складом суб'єктів політики, оскільки політичній свідомості відповідних соціальних груп властиві специфічні риси; за прихильністю людей до певних суспільних ідеалів й цінностей; за характером ставлення різних груп до інститутів державної влади; за схильністю людей до того чи того способу діяльності в сфері політики; за особливостями емоційно-психологічних переживань, що пов'язані з динамікою політичних процесів. Існують й інші підстави і критерії, за якими можлива типологізація суспільної свідомості. Вкажемо на найпоширеніші типи політичної свідомості.

Залежно від прихильності людей до відповідних політичних ідеалів і цінностей політична свідомість може бути:

- ліберальною, для якої пріоритетами в політиці є принципи свободи індивіда;

- консервативною, яка спрямована на збереження традиційних суспільних підвалин і цінностей; - соціалістичною, яка спирається на пріоритет у політиці принципів колективізму, соціальної рівності й справедливості.

У літературі зустрічається також типологія політичної свідомості залежно від характеру ставлення суб'єкта політичної дії до держави як політичного інституту. Одні люди визнають її суспільне значення, бачать у ній важливий засіб вирішення всіх соціальних проблем і навіть схильні абсолютизувати роль держави. В цьому випадку кажуть про етатистський (від фр. etat - держава) тип політичної свідомості, який спирається на розуміння активної ролі держави в суспільних процесах, особливо в економічних сферах. Є й такі групи людей, які скептично ставляться до держави або взагалі не визнають її позитивної ролі в суспільному житті. Тоді кажуть про анархістський (від грецьк. anarchia - безвладдя) тип політичної свідомості, для якого характерна орієнтація на бездержавне регулювання суспільних процесів, і перш за все в сфері матеріального виробництва.

Залежно від прихильності суб'єктів політики до тих чи тих форм політичного устрою суспільства, а отже, і до способів організації політичного життя, можна назвати демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості. Перший орієнтується на принципи й норми демократичних форм політичного життя, другий - на необмежену владу однієї особи, третій - не тільки на необмежене панування, але й на повний контроль з боку суб'єкта володарювання (окремої особи або групи) за всіма сферами життя суспільства.

Якщо за основу взяти орієнтацію на характер соціальної діяльності суб'єкта, то політична свідомість може бути консервативною (орієнтується на збереження колишніх суспільних устоїв), радикальною (орієнтується на докорінні, рішучі перетворення), реформістською (орієнтується на здійснення соціальних змін шляхом реформ) та революційною (орієнтується на здійснення різкого стрибкоподібного переходу від одного якісного стану до іншого).

Можна назвати ще один критерій типологізації політичної свідомості - це орієнтація певних груп людей на регулятивні механізми в межах політичної системи. Історія суспільства знає два основні регулятивні механізми - ринок і державу. Схильність до того або того механізму в політичному житті формує відповідні типи політичної свідомості - ринкову або бюрократичну.

Ринкова політична свідомість розглядає політичні процеси й явища крізь призму відносин «купівлі - продажу», досягнення користі, що вважається метою політичної діяльності. Політика є різновидом бізнесу, сам політик - або «товар», або «бізнесмен». Політичні рішення - результат «торгової угоди». Ця свідомість орієнтується на конкурентну боротьбу як універсальний принцип функціонування політичної системи. Це свідомість індивідуалізму, для якої найвищою метою є приватні (іноді групові) інтереси. Держава та інші політичні структури розглядаються і оцінюються як засіб реалізації інтересів.

Бюрократична свідомість спирається на корпоративні інтереси групи осіб або апарату управління певних державних чи господарських структур. Політична свідомість бюрократичного типу сприймає раціональність як організованість (або порядок) і бюрократичне управління.

Треба мати на увазі, що той або інший тип політичної свідомості у чистому вигляді зустрічається дуже рідко. В реальному житті окремої людини може одночасно проявлятися декілька типових рис політичної свідомості. А може бути й так, що політична свідомість і поведінка людини синтезує всі складові елементи політичних орієнтацій в суспільному житті. Це означає, що кожний носій політичної свідомості завжди повинен аналізуватися у певних параметрах політичного простору і часу, складові елементи яких перебувають у діалектичній взаємодії, котра активно впливає на характер мислення, цінності, переконання й поведінку конкретної особи.

Сучасні реалії політичного життя українського суспільства дають можливість для узагальнення типологічних ознак політичної свідомості. Спираючись на матеріали різних соціологічних досліджень, моніторингів, аналітичні розробки, можна назвати такі домінуючі типи української політичної свідомості:

1. Патерналістсько-егалітарна політична свідомість. Для неї характерні очікування вирішення всіх проблем за рахунок політики держави або, в крайньому разі, місцевої влади і керівництва підприємств. Носії такої політичної свідомості відверто жадають «сильної руки», яка б навела порядок у державі аж до переділу власності.

2. Індивідуалістично-ліберальна політична свідомість. Для неї характерна орієнтація при вирішенні своїх проблем перш за все на власні сили, переконаність у тому, що можна самому керувати своєю долею. Представники цього типу діяльні, у них немає невпевненості у своєму майбутньому, вони більшою мірою орієнтовані на кар'єру і життєвий успіх.

Решта населення являє собою різні перехідні типи між цими двома крайніми типами свідомості. У цілому тенденція розвитку політичної свідомості йде у напрямі переважного зростання групи з індивідуалістично-ліберальними переконаннями. Але при цьому слід мати на увазі, що носіями усіх типів політичної свідомості притаманні внутрішня суперечливість, багато у чому пов'язану з об'єктивною суперечливістю українського політичного життя.

Політична свідомість існує в двох основних формах - як політична психологія і як політична ідеологія. Оскільки масова політична свідомість - політична психологія мас - була проаналізована нами раніше, докладніше зупинимося на аналізі феномена «політичної ідеології».



4. Політична ідеологія

4.1 Поняття і сутність

політичний свідомість ідеологічний лібералізм

Термін «ідеологія» був введений в науковий побут французьким дослідником Антуаном Дестют де Траси в кінці ХУШ століття і означав «науку про ідеї».

Ідеологія - система поглядів, уявлень, ідей, що виражають інтереси того або іншого суспільства або соціальної спільності.

Політична ідеологія концентрує свою увагу на політичних ідеях, теоріях, інтересах. Політичні ідеології виступають як раціонально-ціннісна форма мотивації політичної поведінки і складають світоглядну основу політики.

Кожна ідеологія має свою точку зору на хід політичного і соціально-економічного розвитку суспільства, свої методи і засоби рішення, що стоять перед суспільством задач. Тому основною функцією політичної ідеології є оволодіння суспільною свідомістю. Один з родоначальників ідеології К.Маркс вважав, що коли ідеї опановують масами, то вони стають матеріальною силою.

Будь-яка ідеологія носить політичний характер, але поняття політична ідеологія вживається в специфічному значенні - як сукупність поглядів соціальних груп на політичний устрій суспільства, на місце політики в суспільному житті.

Політична ідеологія, як ядро політичної свідомості, систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражає інтереси різних соціальних груп з приводу влади, має такі форми прояву:

· політичні теорії;

· політичні концепції;

· політичні ідеї;

· соціально-політичні ідеали;

· політичні принципи;

· політичні гасла;

· політичні погляди.

Політична ідеологія виконує ряд функцій:

· вираз і захист інтересів певної соціальної спільності (групи, класу, нації);

· упровадження в суспільну свідомість своїх критеріїв оцінки політичних подій, політичної історії;

· інтеграція (об'єднання) людей на базі загальних оцінок, ціннісних орієнтацій, політичних уявлень;

· організація і регулювання поведінки людей на основі загально ідеологічних норм і цінностей;

· обґрунтовування мотивів політичної поведінки і мобілізація соціальних спільностей на реалізацію поставлених задач;

· легітимізація влади; раціональне обґрунтовування (виправдання) діяльності правлячої еліти.

Необхідно відзначити, що ідеологія є духовним знаряддям еліт. Саме еліти розробляють (оновлюють) і упроваджують політичну ідеологію в широкі соціальні шари, намагаючись привернути на свій бік максимальне число прихильників своїх ідей. Природно, що ці еліти переслідують перш за все свою особисту мету і інтереси.

Існують три основні рівні функціонування політичної ідеології:

1. Теоретико-концептуальний, на якому формуються основні положення і обґрунтовуються ідеали і цінності певного класу, нації, соціальної спільності.

2. Програмно-політичний, на якому соціально-філософські принципи і ідеали перекладаються на мову програм і гасел, формується нормативна основа для ухвалення управлінських рішень і політичної поведінки громадян.

3. Актуалізований, який характеризує рівень освоєння громадянами ідей, мети, принципів конкретної ідеології. На цьому рівні визначається ступінь впливу ідеології на практичну діяльність людей.

4.2 Основні ідеологічні течії в сучасному світі

Історично першою політичною ідеологією стала ідеологія лібералізму, родоначальником якої були Дж. Локк, Т.Гоббс і А.Сміт. В основі ідеології лібералізму (лат. liberalis - вільний), що виникла в кінці ХУП і остаточно що оформилася до середини Х1Х століття лежить концепція про пріоритет особистих прав і свобод над всіма іншими (суспільством, державою). При цьому зі всіх свобод перевага віддається економічним свободам (свободі підприємництва, пріоритету приватної власності).

Лібералізм - політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Основоположними ознаками лібералізму є:

· свобода особи;

· пошана і дотримання прав людини;

· свобода приватного володіння і підприємництва;

· правова рівність громадян;

· договірна система утворення держави;

· розподіл влади, ідея вільних виборів всіх інститутів влади;

· невтручання держави в приватне життя.

Лібералізм:

· обґрунтував процес відособлення і становлення самостійного індивіда - представника буржуазії, що зароджувалася;

· як початкове висунув положення про святенність і невідчужуваність природних прав і свобод особи (права на життя, свободу і приватну власність), про їх пріоритет над інтересами суспільства і держави;

· вважає, що умовами самореалізації індивіда є зріле цивільне суспільство, правова рівність громадян, політичний плюралізм як принцип організації життя суспільства на початках різноманіття, правова держава з обмеженими можливостями втручання в сфери життя цивільного суспільства.

Виниклий в першій половині ХХ століття на базі класичного лібералізму неолібералізм трансформував ряд його ідей:

· була прийнята теза про необхідність розширення соціальних функцій держави і меж його втручання в економічну і соціальну сфери;

· положення про жорсткий розподіл політичних ролей керівників і керованих змінилося тезою про консенсус всіх політичних сил як сутності політики;

· найважливішими достоїнствами політичної системи були визнані справедливість, зв'язаність держави правом, орієнтація уряду на моральні цінності і принципи, участь мас в політичному процесі, конкуренція еліт.

Головне значення лібералізму можна виразити формулою: держава повинна захищати особу від зловживань і негативних наслідків функціонування ринкової системи.

Неоліберали бачать помилку старого лібералізму в недооцінці матеріальних аспектів забезпечення свободи, ігноруванні досвіду соціально-орієнтованої економіки Німеччини. Вони підкреслюють, що в нормально функціонуючому суспільстві повинні бути переборюванні найбільш волаючі види нерівності, яки дестабілізують суспільство і заважають розвитку кожного індивіда.

Таким чином, основна відмінність неолібералізму і класичного лібералізму полягає в різному розумінні суспільної ролі держави. Якщо класичний лібералізм виступав проти втручання держави в економічне життя, сучасні ліберали відводять йому значну роль в рішенні соціально-економічних проблем.

Консерватизм і неоконсерватизм. Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії (від лат. conservare - зберігати, охороняти) відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально економічного розвитку.

Консерватизм - політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Передумовою виникнення консерватизму стала Велика Французька революція 1789 року, в результаті якої мир був приголомшений радикалізмом політичного перевлаштування. Тому консерватизм відкидає будь-які революційні зміни суспільного устрою.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Основні положення консерватизму:

· базовими цінностями є: порядок, стабільність і традиціоналізм;

· суспільство і держава є результатом природної еволюції, а не договори і об'єднання громадян (як прийнято вважати в лібералізмі);

· суспільство розвивається завдяки наявності в ньому так званої природної життєвої сили, існування якої раціонально пояснити неможливо, тому немає необхідності втручатися в хід історичного розвитку;

· приватна власність, ринок і вільне підприємництво є результатом розвитку якогось природного життєвого начала;

· політичним ідеалом є сильна держава, чітка політична стратифікація: влада належить еліті, а свобода є підкорення влади і лояльність до неї.

Класичний консерватизм також зміг трансформуватися в неоконсерватизм («рейганоміка» в США, «тетчеризм» в Англії), який далеко пішов від первинної ідеї:

· відбулася помітна еволюція у бік пріоритету прав і свобод окремої особи при істотному обмеженні економічних і соціальних функцій держави за рахунок приватизації державної власності і скорочення державних програм;

· консерватизм став ідеологією широких верств «середнього класу» західного суспільства.

Історична заслуга неоконсерватизма:

· він сформулював і запропонував ефективні способи рішення актуальних проблем, викликаних економічним спадом 70-х років ХХ століття. До числа цих способів відносяться: а) структурна перебудова економіки, що відповідала потребам нового етапу технологічної революції; б) створення нової системи стимулів замість традиційної, орієнтованої на зростання рівня життя. Нові мотивації були пов'язані із зростанням якості життя, створення нових форм самореалізації особи;

· органічно з'єднав старі цінності доіндустріальної епохи (сім'я, релігія, мораль) з цінностями постіндустріальної ери - творча праця, унікальність кожної особи, прискорений розвиток культури, освіти, активне залучення працівників до управління виробництвом.

Комунізм. Комуністична ідеологія сформувалася на основі марксизму - учення, що виникло в Західній Європі в середині Х1Х століття. На противагу панувавшому тоді класичному лібералізму марксизм сформулював вчення про побудову справедливого суспільства, в якому буде, нарешті, раз і назавжди покінчено з експлуатацією людини людиною.

Марксизм:

· сформулював вчення про побудову справедливого - комуністичного - суспільства, в якому буде: покінчено з експлуатацією людини людиною; подолані всі види соціального відчуження людини від влади, власності і результатів праці;

· став світоглядом пролетаріату, що виникнув в результаті промислового перевороту;

· був радикальною ідеологією, що акцентувала увагу на революційних, насильних методах перетворення соціальної дійсності, що витікало із змісту марксистської концепції суспільного розвитку;

· розглядав історичний прогрес як послідовну зміну суспільно-економічних формацій; при цьому антагоністичні формації (рабовласницька, феодальна, капіталістична) зароджуються на базі приватної власності, а комунізм (і його перша фаза - соціалізм) формується на принципово іншій економічній основі - суспільної власності;

· вважав, що непримиренність соціальних інтересів пролетаріату і буржуазії і, отже, жорстка класова боротьба обумовлені збереженням приватної власності в руках буржуазії. Тому революційний перехід від капіталізму до соціалізму полягає, перш за все, в експропріації приватної власності і передачі її в руки тих, хто своєю працею створює всі багатства суспільства, а також у встановленні диктатури пролетаріату;

· характеризував комуністичній суспільство, перш за все, через людину нового типу, орієнтованого виключно на моральні стимули до праці (праця на загальне благо є одночасно праця на благо власне і нащадків; в праці формується особа; праця є спосіб самовираження і т.п.);

· вважав, що найважливішим механізмом інтеграції різних елементів соціальної структури виступає комуністична партія. Для більш повної реалізації цієї функції передбачалося перетворення партії у владну структуру, зрощення з державою, яка під її керівництвом повинна поступово замінюватися системою суспільного самоврядування.

Марксистська концепція соціалізму розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму. Соціалізм характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засобі виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забезпеченням соціальної справедливості, мов для всебічного гармонійного розвитку особистості.

Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної і духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В'єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.

Фашизм. На відміну від лібералізму, консерватизму і комунізму, зорієнтованих на інтереси конкретних соціальних класів і груп, фашизм спирається на ідею расової переваги, національної ідентичності і забезпечує інтеграцію населення навкруги мети національного відродження. Ідейні коріння фашизму ведуть свій початок від расово-антропологічного напрямку соціології, від робіт Ж.Гобіно, Х.Чемберлена. Відштовхуючись від основних положень антропосоціології, теоретики фашизму вибудовують свою систему цінностей:

· нація - вища і вічна реальність, заснована на спільності крові. Існує ієрархія рас і націй, вони діляться на «вищих» і «нижчих», і тому необхідно боротися за збереження «чистоти» вищої нації (раси);

· вищі раси (нації), зокрема арійська, повинні панувати над нижчими, нещадно знищуючи опір з їх боку;

· сильна, нещадна влада тоталітарної держави, ядром якої є авторитарна партія, що забезпечує загальний контроль над особою і суспільством;

· культ вождя.

Різновиди фашизму (італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм) були викликані до життя низкою причин:

· поява нових видів діяльності і форм розподілу праці руйнувала звичні соціальні зв'язки і традиційний устрій життя;

· ускладнення соціальних відносин доповнювалося глибокою економічною кризою кінця 20-х років ХХ століття;