Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінститу-ціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютної більшості громадян є вибори і референдуми. Про особливості виборів за різних виборчих систем мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму політичної участі, як референдум.

За способом організації та проведення референдум близький до виборів. У політичній практиці сучасних держав референдум (від лат. referendum -- те, що має бути повідомлено) -- це всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспільного питання.

На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо.

Різновидом референдуму є плебісцит (від лат. plebs -- простий народ і scitum -- рішення, постанова) -- опитування населення шляхом голосування [5, с.104]. про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі.

Нерідко плебісцит тлумачиться дещо ширше -- як всенародне голосування, яке проводить держава з найважливіших питань.

Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інституту та його часте застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шлях демократії.

Проте оцінка референдуму як інституту прямої демократії не має бути однозначно позитивною, бо він нерідко виступає засобом політичного маніпулювання й досягнення правлячими колами політичних цілей. Розглянемо деякі тіньові, тобто слабкі й непомітні з першого погляду, сторони цього способу прийняття політичних рішень.

По-перше, референдум проводиться правлячими колами лише тоді, коли вони сподіваються отримати бажані результати голосування. Якщо такої певності немає, то рішення про референдум не приймається, а ініціюванню референдуму знизу чиняться всілякі перешкоди.

По-друге, парламент, президент чи уряд, ви носячи на референдум те чи інше питання, як правило, намагаються сформулювати його так, щоб по можливості наперед визначити бажану для них відповідь. Учасники референдуму не вносять змін до пропонованого законопроекту, а мають лише підтримати чи відкинути заздалегідь сформульоване рішення, вибравши один з двох можливих варіантів відповіді: «так» або «ні».

По-третє, в разі отримання небажаних для правлячих кіл результатів референдуму вони можуть довільно тлумачитися, наприклад як результати опитування, що не мають юридичних наслідків, можуть зовсім не братися до уваги або інтерпретуватися протилежним чином [12, с.147].По-четверте (і це чи не найголовніший недолік референдуму), рішення з найважливіших питань, які мають довготривале, стратегічне значення для суспільного розвитку, а нерідко і для долі держави в цілому, на референдумі приймається за ситуативного, моментного стану громадської думки, яка формується і змінюється значною мірою під впливом тимчасових чинників: окремих політичних подій, пропаганди, агітації тощо. Громадська думка може швидко змінитись, результати референдуму вже не будуть відповідати настроям більшої частини суспільства, проте зберігатимуть свою силу.

По-п?яте, на референдумі рішення з того чи іншого питання може прийматися некомпетентними з цього питання його учасниками. Це стосується, наприклад, вибору форми державного правління або державного устрою. Щодо переваг і недоліків кожної з цих форм і доцільності їх впровадження в тій чи іншій конкретній країні навіть фахівці не можуть дійти однозначної думки, а на референдумі вибирати ту чи іншу форму доводиться масам.

По-шосте, як це не парадоксально, але з допомогою референдуму меншість суспільства нерідко нав?язує свою волю його більшості. Оскільки референдум вважається таким, що відбувся, за умови участі в ньому простої більшості населення, яке має право голосу, то можлива ситуація, коли рішення на референдумі приймається меншістю населення. Наприклад, у референдумі щодо прийняття нині чинної Конституції Росії взяли участь 54 відсотки виборців, з яких проголосували «за» 58 відсотків. А це означає, що Основний Закон країни прийняла менш як третина всіх виборців.

Для того щоб референдум повніше відбивав волевиявлення народу, потрібно, щоб остаточно прийнятим вважалось таке рішення, яке підтримала кваліфікована більшість (дві третини) населення, що взяло участь у голосуванні. Але навіть у тому разі, коли рішення на референдумі приймається більшістю населення, в суспільстві завжди залишається меншість з протилежними інтересами, які вона може відстоювати різними засобами. А це означає, що референдум може призвести до соціального й політичного протистояння в суспільстві [11, с.158].

Отже, референдум не можна розглядати як ідеальний інструмент народовладдя. Відомі численні випадки, коли за допомогою референдуму приймалися недемократичні і навіть трагічні для долі держави рішення. Тим паче референдум не повинен бути кон?юнктурним засобом політичної боротьби і проводитись часто з будь-яких питань.

Виокремлюють два основних типи політичної поведінки: закритий і відкритий [12, с.126-133].

Для закритого типу політичної поведінки характерна політична бездіяльність, або так звана нульова політична активність. її причиною є те, що окремі люди реально не можуть займатися політичною діяльністю, не мають для цього відповідних можливостей.

Зрештою, перешкоджати політичній діяльності можуть апатія (відсутність інтересу до політичної діяльності), аномія, тобто такий стан психіки людини, коли вона відчуває, що фактично політичне життя проходить мимо неї. Участь у політичній діяльності залежить також від матеріальних, соціально-культурних і політико-правових умов, що існують

у суспільстві. Політична бездіяльність -- складне і неоднозначне явище, значною мірою зумовлене особистісними рисами і характеристиками людини.

Для другого типу політичної поведінки -- відкритого -- властива здебільшого вмотивована, цілеспрямована, раціональна, відповідно психологічно і емоційно зумовлена політична діяльність.

Важливого значення у контексті політичної психології набувають психологічні складові політичної поведінки людей, а отже, й політиків. Загалом психологи виокремлюють три форми виявлення активності людини: інстинктивну, навичкову та розумову. Відповідно до цієї класифікації розглядають і різновиди політичної поведінки. Фактично в політиці спостерігаються всі прояви людських інстинктів: самозбереження, жорстокість, агресія, насилля, солідарність та ін.

Коли говорять про політичні навички, то мають на увазі певні вміння, звички, стереотипи. Однак потрібно враховувати, що навички не завжди сприяють позитивній діяльності політика. Старі навички, наприклад, гальмують діяльність політика в нових умовах. Втім, будь-яка політична система вкрай зацікавлена, щоб населення, пересічні громадяни, а не лише професійні політики мали певні політичні навички.

Основною ознакою розумової поведінки є цілеспрямованість. її забезпечують за рахунок усіляких програм, ідеологічних схем, концепцій, акцій, кампаній тощо.

Механізм політичної поведінки неоднозначний і складний. Незалежно від власного бажання кожен політик тією чи іншою мірою виконує багато функцій, основними з яких (згідно з їх суспільним, політичним значенням) є такі:

* об'єднання суспільства, громадян навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво ця функція простежується вдіяльності політиків --лідерів політичних партій, об'єднань;

* пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує певних аналітичних навичок, уміння порівнювати,вибирати найефективніші рішення. Це значною мірою залежить від певного політичного чуття, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати заради досягнення очікуваного результату;

* захист громадян від проявів беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримання громадського порядку. Ця функція, як ніяка інша,експлуатується найчастіше, нерідко стаючи знаряддям дешевого популізму;

* зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього політик швидко відчужується від своїх прихильників;

* ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальноїенергії мас, мобілізація їх на реалізацію певних цілей і завдань. Ця функція широко використовується політиками-популістами, трибунами,майстрами проголошення гучних промов, людьми, що добре володіютьсловом і пером.

Політичний процес охоплює загалом такі види діяльності, як політична участь і політичне функціонування.

2.2 Особливості політичної участі в Україні

Дані про порівняно незначне число громадян, які брали участь в акціях опозиції проти режиму Л. Кучми на початку 2000-х pp. ("Україна без Кучми", "Повстань, Україно!" тощо), спонукали багатьох аналітиків до скептицизму щодо можливостей масової участі громадян напередодні демократичної революції листопада -- грудня 2004 р. Тим більше, що соцопитування 1990-х -- початку 2000-х pp. вказували на узвичаєну інертність більшості українських громадян. Позаяк важливою передумовою участі громадян у політиці є їхня психологічна готовність до того чи іншого виду участі, то варто взяти до уваги дані з "архіву опитувань громадської думки в Україні" [14].

Так, серед даних 1998 р. знаходимо такі показники ставлення українців (респондентів) до політичної участі:

а) небажання брати участь в жодній формі політичної діяльності-- 72,1%;

б) готовність взяти участь в окремих акціях підтримки партій та політичних організацій (виборчих кампаніях, збиранні підписів, мітингах, демонстраціях) -- 7,7%;

в) готовність працювати у місцевих політичних організаціях на громадських засадах -- 2,3%.

У разі порушення своїх прав та інтересів респонденти 1998 р. задекларували готовність взяти участь у таких заходах (вважаючи їх найефективнішими і припустимими):

а) передвиборні кампанії -- 16,6%;

б) збирання підписів під колективними відозвами -- 17,0%;

в) законні мітинги та демонстрації -- 16,6%;

г) загроза страйком -- 7,9%;

д) несанкціоновані мітинги та демонстрації -- 2,2%;

е) пікетування державних установ -- 4,4%. [14]

Дані соціологічних досліджень, які у 1990-х pp. проводили відомі українські соціологи Наталія Паніна і Євген Головаха, підтверджували сталість тенденції до низького рівня участі громадян у політичних і громадських організаціях. Так, 82,2% респондентів у 1994 році і 86,6% -- у 1998 році заявили, що не є членами жодної громадської чи політичної організації.

На запитання про членство респондентів (яким було запропоновано вибирати водночас декілька варіантів відповіді) у політичних і громадських організаціях були отримані, зокрема, такі дані:

Наведені вище дані про неучасть у політичних і громадських організаціях узгоджуються з опитуваннями Інституту соціології НАН України в 1999 році, наведеними Сергієм Макеєвим. Так, 84% респондентів 1999 р. заявили про свою неучасть у роботі громадських і політичних організацій. На свою належність до партій (яких номінально в Україні було тоді більше сотні) вказали 1,6% респондентів. Попри зростання кількості легалізованих об'єднань громадян впродовж кінця 1990-х pp. у півтора рази (більше тисячі організацій), загальний рівень участі громадян, за даними моніторингового опитування п'яти років, залишався стабільним, тобто лише 16--17% населення належало до громадських і політичних організацій та рухів загальнодержавного чи локального рівнів [19, с. 12]

На сталу тенденцію 1990-х -- початку 2000-х pp. до послаблення форм політичної самоорганізації українського суспільства вказувала й Г. Зеленько (2005), зазначивши, що членами політичних партій в Україні є не більше 2 % громадян. До того ж навіть у 2004 році 42,6% українських громадян вважали, що багатопартійна система Україні не потрібна. Не належність у 1994--2004 pp. близько 84 % громадян України до жодної з громадських, політичних організацій чи рухів (за даними соціологічного моніторингу) Г. Зеленько вважає виявом нерозвиненості формалізованих способів політичної участі (членство у партіях і громадських організаціях).

Спираючись на дослідження Н. Паніної, Є. Головахи, С. Ма-кеєва і Г. Зеленько, можна дійти низки висновків як щодо причин масової неучасті у політиці, так і щодо наслідків цього (враховуючи взаємне переплетення причин і наслідків). Так, серед основних причин масової неучасті у політиці в Україні є такі:

-- недостатнє укорінення у суспільному житті демократичних ідеалів і цінностей та недостатня здатність суспільства у разі потреби задіяти демократичні інститути і механізми для реалізації загальнонаціональних і групових інтересів (цим визначається насамперед культура політичної участі);

-- зіткнення продемократичних ціннісних систем і світоглядних настанов з несприятливими інструментальними можливостями ЇХ реалізації (загалом позитивне ставлення до демократії двох третин українців збігається з критичним ставленням такої ж частки громадян до інструментальних можливостей демократії у своїй країні); так 69% українців не вірять, що участь у голосуванні забезпечує їм вплив на процес ухвалення рішень у державі, проти 25% тих, що вірять; 78% громадян взагалі не вірять або сумніваються, що можуть впливати на рішення уряду;

-- нагромадження населенням значного негативного досвіду взаємодії з державними інстанціями, головним чином з приводу прав і свобод;

-- недовіра більшості українців до суспільних та політичних інституцій, які функціонально призначені захищати права громадян;

-- недовіра багатьох громадян до політичних партій і громадських організацій через відсутність достатнього якісного зростання демократичного політичного і громадянського суспільств на основі різкого збільшення кількісних ознак громадської самоорганізації (130 політичних партій і близько 3000 об'єднань громадян та громадських організацій);

-- нерозвинена культура суспільної участі, яка б мала спиратися на громадській відповідальності та впевненості громадян у корисності та дієвості своєї участі (це визначає якісні характеристики інститутів громадської самоорганізації);

-- недостатнє відчуття "політичної дієздатності" (political efficacy), яке є важливою передумовою і чинником активної участі у політиці (емпіричні дослідження західних вчених вказали на наявність тісного зв'язку між активною участю громадян у політиці та їхнім відчуттям політичної дієздатності, тобто відчуттям власної спроможності вплинути на перебіг політичних процесів);

-- звуження простору публічної політики через недостатнє відчуття громадянами реальної здатності впливати на політику держави;

-- звернення українців до таких засобів захисту своїх прав, як "неправові практики" -- особисті зв'язки, знайомства, хабарі (адже для переважної більшості українців такі інституції, як партії, профспілки, ЗМІ, не є інструментами для захисту своїх інтересів);

-- усвідомлення українцями значної ролі у житті суспільства насамперед організованої злочинності (40,2% опитаних), яким поступаються за впливом навіть підприємці та бізнесмени (27,0%) і чиновники (23,6% );

-- широке використання урядовцями незаконних засобів впливу на рішення виборців, відверте спотворення результатів волевиявлення через застосування адміністративного ресурсу, маніпулювання рішеннями судів, залучення фіскальних органів (яке мало місце у 1998, 1999, 2002 і 2004 pp.);

-- перебування більшості українського суспільства за межею бідності (зусилля громадян спрямовані переважно на елементарне виживання) [13, с. 123].

Наслідки тривалої масової неучасті у політиці в Україні:

-- відсутність усталеного механізму організованого колективного тиску на державні структури, який би спонукав до раціоналізації рішень виконавчих органів;

-- відсутність достатнього опору з боку громадян чи об'єднань державному управлінському апарату, який схильний самочинно привласнювати право конструювання "волі народу";

-- низькі життєві стандарти більшості громадян, чиї інтереси по-справжньому захистити можуть лише вони самі [13, с. 129].

Особливо перспективним напрямом зміцнення впливу нових громадських організацій і політичних партій в перехідному суспільстві України є створення коаліцій об'єднань громадян. Велику допомогу у створенні цих коаліцій можуть надати як дослідницькі центри науковців, так і певні групи підприємців. Украй важливою є політична воля і прагнення найвищих державних лідерів-реформаторів сприяти створенню правових і політичних передумов для публічного діалогу між громадсько-політичними активістами й державними управлінцями. Важливу стимулюючу роль для активізації участі громадян у політиці України має відіграти виконання суспільно-політичних і правових критеріїв, необхідних для вступу до НАТО і ЄС.

2.3 Порівняльний аналіз основних форм політичної участі громадян країн Західної Європи