Особливості розвитку сучасної політичної еліти України

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

Вступ

Здобуття незалежності Україною та перехід нашої держави від тоталітарного режиму до демократичного, проголошення становлення правової держави передбачає удосконалення політичної еліти та методів її діяльності. Актуальність даного дослідження полягає в необхідності визначення стану і особливостей розвитку сучасної політичної еліти України як основу нації на шляху до створення демократичного суспільства.

Література щодо політичної еліти є у великій кількості та підходи про її значення є багатомірні. Існує значна кількість думок, концепцій, теорій, які розглядають сутність, стан та проблеми розвитку політичної еліти. На значну увагу належать твори представників класичної теорії еліт: Парето “Трактат з загальної соціології”, Гаетано Моска “Теорія правління та парламентське правління”, Роберта Міхельса “Політичні партії”, праці українських дослідників: Липинського, Д. Донцова, І. Лисяк - Рудницького.

Слід відзначити і твори сучасних українських вчених. Зокрема, у статті Шульги М.,Потєхіна О, Бойко Н., та ін. “Еліти в суспільстві: нагальний зміст та теоретичні проблеми” здійснено ґрунтовний аналіз феномену політичної еліти, розглянуто взаємовідношення сучасної еліти та номенклатури, соціальні умови формування політичної еліти, клановість сучасної політичної еліти України.

Серед українських науковців слід розглянути статті Черемкової С. “Політична еліта та демократична процедура” та Наумкіної С. “Формування української політичної еліти та проблема демократії: динаміка розвитку і взаємодії”, в яких висвітлюються проблеми розвитку демократії в нашій країні та політичної еліти України - як головної детермінанти цього розвитку.

Російський вчений Мирський Г. у статті «Судьба советской элиты: самоубийство или трансформация» розглядає причини занепаду радянської еліти та особливості її функціонування.

Українські дослідники Варзар І. та Туренко В. у статті “Борці за “щастя нації” чи політична еліта” здійснили ґрунтовний аналіз розвитку політичної еліти на Україні протягом ХХ століття, визначивши його основні риси та національні особливості.

Михальченко М. в статті “Еліта в Україні: їсте, куме, що зварили” досліджує розвиток політичної еліти України, виявляючи загальні тенденції її розвитку, позитивні та негативні зрушення в її функціонуванні.

В статті “Проблеми і біль становлення української еліти” автор М. Головатий розглядає політичну еліту як основу побудови української нації.

В статтях Халецьої О. “Поняття еліти в українській соціології: категоріально - понятійний аналіз” та Гладкого О. “До проблеми політичної еліти України” висвітлюються погляди українських державних діячів та вчених на формування незалежної держави та необхідні риси, якими повинна володіти еліта, яка має бути авангардою верствою суспільства.

Гаман- Голутвина О.В. в роботі “Определение основных понятий элитологии” розглянула аспекти понять “еліта” та “елітне рекрутування”, привівши різноманітні підходи та визначення.

Канак Ф. у роботі “Суверенітет народу і його доступ до влади: інтелігенція й еліта між народом та урядом” висвітлив розбіжності між елітами тоталітарного та демократичного режиму, розглянув еліти громадянського суспільства та перехідного стану, звернувши основну увагу на дослідження політичної еліти сучасної України. та ін.

Мета даного дослідження: проаналізувати стан сучасної політичної еліти України, визначити тенденції її розвитку.

Гіпотезою роботи є припущення, що рівень розвитку держави залежить від ефективності становлення політичної еліти.

Відповідно до мети і висунутої гіпотези об'єктом дослідження є політична еліта України. Предметом роботи є механізм становлення і тенденції розвитку політичної еліти України.

Досягнення зазначеної мети потребує виконання наступних завдань:

показати генезис класичних теорій еліт, оскільки розгляд роботи потрібно починати з історії виникнення для найкращого дослідження формування політичної еліти та прогнозування змін у її функціонуванні;

висвітлити основні засади сучасних теорій еліт;

визначити особливості становлення та характерні риси сучасної політичної еліти України, основні погляди на її функціонування.

простежити ставлення населення і спеціалістів до особливостей функціонування і розвитку політичної еліти України;

визначити основні шляхи підвищення ефективності політичної еліти в умовах сучасного суспільства.

При розкритті завдань було використано наступні методологічні принципи: історизм, логічні прийоми - аналіз і синтез, порівняння і узагальнення. політична еліта

Структура роботи обумовлена основним змістом дослідження та поставленими завданнями. Дослідження складається з двох розділів: перший - розкриває основні поняття та показує розвиток теорій еліт закордонними та українськими дослідниками; другий - розкриває характерні риси та особливості функціонування та розвитку сучасної політичної еліти України.

Новизна дослідження в тому, що не зважаючи на значну кількість дослідницької та наукової літератури, зроблена спроба висвітлити і проаналізувати проблеми та особливості функціонування української політичної еліти в умовах формування демократичного суспільства.

Робота може бути використана як теоретичний та практичний матеріал у навчальному процесі при вивчення теми політичної еліти, в побудові курсу “Загальна теорія політики”.

Розділ 1. Основні поняття

1.1 Визначення основних понять

Теорія еліт як наукова дисципліна виникла в ХХ сторіччі. Синонимічне основному її термінові -- "еліта" - поняття "політичний клас" ввів у науковий лексикон італійський учений Г.Моска, саме ж поняття "еліта" зобов'язане своєю появою в словнику соціології і політичної науки його співвітчизникові В.Парето. Однак у сучасній політології "еліта" стала загальноприйнятою категорією, використовуваної в дослідженні пануючого класу, у зв'язку з роботами Г.Ласселла [8, с.97].

Як у класичній, так і в сучасній політичній науці зберігаються значні розбіжності в трактуванні терміну "еліта". Але як істотно ні відрізнялися б дефініції даного поняття, практично кожна з них підкреслює вибраність приналежних до "еліти" осіб. Точки зору на зміст категорії "еліта" відрізняються один від одного в основному відношенням до ідеальних принципів рекрутування еліти і відповідними аксіологичними установками: одні дослідники вважають, що справжня еліта повинна відрізнятися знатністю свого походження; інші зараховують до цієї категорії самих багатих осіб; треті, які вважають елітарність функцією особистих заслуг і достоїнств, -- найбільш обдарованих представників соціуму.

Адекватність різних інтерпретацій обумовлена специфікою тієї області соціального знання, у рамках якої ведеться дослідження. Культурологічному і соціально-філософському підходам найбільшою мірою відповідає останнє з перерахованих вище визначень складу еліти. Для сучасних політологічних досліджень більш доречним є трактування еліти як категорії осіб, що володіють владою, -- поза залежністю від того, які фактори обумовили їхнє владне положення: походження, фінансове становище або особисті заслуги. Усі перераховані фактори називаються критеріями типологізації еліт.

Вищій прошарок будь-якого сучасного суспільства містить у собі різні елітні групи: економічні, інтелектуальні, професійні. Щодо виділення саме політичної еліти в загальній структурі еліт, властивій тому або іншому суспільству, у сучасній науці ведеться серйозна теоретична дискусія і її навряд чи можна вважати на сьогоднішній день остаточно завершеною. [8,. с. 98 ]

У дослідницькій літературі склалися три основних підходи до теоретичного розгляду політичної еліти:

1) позиційний, що встановлює ступінь політичного впливу тієї або іншої особи, виходячи з його позиції в системі влади (до еліти, відповідно до такого підходу, відносяться насамперед члени уряду, парламенту і т.п.);

2) репутаційний, заснований на виявленні рейтингу політика за допомогою експертних оцінок;

3) підхід, що базується переважно на виділенні осіб, що приймають стратегічні рішення. [8. с 98]

Позиційний підхід є занадто формальним через значного перебільшення при його використанні ролі осіб, що володіють лише номінальною владою, і, навпроти, ігнорування могутнього політичного впливу "тіньових" фігур; вибір такого способу виділення еліти чреватий також помилкою при встановленні реального політичного впливу діячів, які за своїм номінальним статусом є рівнозначними.

Репутаційний аналіз широко практикується, зокрема, при складанні експертами рейтингів провідних політиків. Разом з тим у випадку застосування репутационного методу досить ймовірна невиправдано висока залежність аналітика від суб'єктивних думок експертів, що також не сприяє надійності результатів досліджень.

Відповідно до третього підходу політична еліта включає осіб, що приймає стратегічно важливі рішення. Перевага третього підходу обумовлена тим, що у його основу покладена та інтерпретація феномена влади, що найбільш адекватна саме вивченню політичних еліт на відміну від дослідження політичного лідерства.

Якість політичної влади багато в чому визначена якістю політичних еліт та їх взаємостосунками. Поведінка політичних еліт -- це один з найважливіших факторів розвитку суспільства в тому чи іншому напрямі, успіху (або поразки) тих чи інших реформ і починів. Виключно важливою стає роль еліти у періоди радикальних соціальних трансформацій. 27,. с. 335

Наукова література використовує цілий ряд понять для опису особливостей формування і функціонування політичних еліт. Так, наприклад, учені виділяють різні способи впливу: прямий, непрямий і номінальний. Прямим впливом називається особисту участь тієї або іншої особи в ухваленні остаточного рішення; непрямий вплив здійснюють на людину, що приймає остаточне рішення інші особи.

Саме через значимість непрямого впливу й у теорії, і в сучасній політичній практиці коректне формулювання політичної еліти повинно брати до уваги не тільки участь визначених осіб у прийнятті рішень, але й можливий - позитивний або негативний -- вплив будь - кого на цей процес.

Слід зазначити, що елітою не є арифметична сума осіб, які так чи інакше впливають на вироблення найважливіших рішень. Елітою називається особлива соціальна спільність, об'єднана подібністю ціннісних установок, стереотипів і норм поведінки. При цьому стандарти поведінки -- реальні і декларуємі -- можуть досить істотно розрізнятися. Рівень внутрішньої згуртованості еліти залежить від рівня її соціальної і національної однорідності, домінуючих моделей елітного рекрутування, переважаючого стилю політичного лідерства і т.д. Тому уявленню про внутрішню інтегрованість еліти зовсім не суперечить реальний плюралізм елітних угруповань у суспільстві. Крім того, використовувані політичною елітою ресурси не обов'язково є політичними за своїм характером.

Найважливіша функція еліти - вироблення і прийняття стратегічних рішень і забезпечення їх трансляції на рівень масової свідомості і поведінки. Складну вертикаль сучасного суспільства можна представити у вигляді трирівневої піраміди: верхній рівень займає правляча еліта (еліти); на середньому знаходяться політичні групи, що здійснюють трансляцію прийнятих "нагорі" рішень; основу піраміди складають маси населення, що виступають об'єктом керування[8. с.100].

Щодо функцій еліти, то серед них можна виділити три:

1) бути «аристократією духу», бути найкращими, бути взірцем у суспільстві, на який повинні рівнятись (за Ортегою);

2) змогти зорганізувати суспільство та повести його за собою: «Мірилом вартості кожної дійсної аристократії є її здатність творити нові цінності, будувати, організувати життя» (за Липинським);

3) здатність піклуватись про суспільні інтереси понад усе, а лише потім про інтереси свого прошарку та особисті (за Донцовим).

Надзвичайно важливим при визначенні привілейованої верстви є всебічний підхід, який полягає у наявності всіх вищезгаданих ознак та функцій. Якщо ж їхній перелік є неповним, то ми маємо справу не з елітою суспільства, а з певною того групою, тобто звичайною верствою.9, с. 45

За своїми функціями еліта розподіляється на певні класи та типи. Існують численії класифікації еліт. Так, К.Мангейм виділяї такі головні типи еліт: політичні, організаторські, інтелектуальні, художні, моральні і релігійні. Д. Лассуел і А. Каплан запропонували свою класифікацію. Вонм називають такі типи еліт: 1) ті, хто реалізує офіційну владу; 2) шляхетні; 3) «справедливі»; 4) «популісти»; 5) «мужні»; 6) багаті; 7) спеціалісти; 8) ідеологи. Найбільш деталізовану класифікацію еліт стосовно американського суспільства дав Райт Міллс. Це такі еліти: 1) «локальні приятельські сфери»; 2) «чотириста еліт метрополії» (мається на увазі коло старих, багатих нью-йоркських родин.); 3) «слави» (люди, що живуть у світлі «юпітерів» -зірки кіно, театру, спорту тощо); 4) «великі багатії»; 5) «топ-менеджери»; 6) «багатії світу корпорацій»; 7) «політичне керівництво» 38, с. 14

Можливість зворотного впливу основи соціальної піраміди на її вершину залежить від конкретних обставин: особливостей політичної культури, історичних традицій політичного розвитку, типу політичного режиму, типу політичного лідерства, конкретного розміщення політичних сил у суспільстві і т.д. Дж.Хіглі обґрунтував залежність граничних значень впливу елітних груп на позаелітні від недоторканності через установки на сакральні цінності в традиціоналістському суспільстві і насущних економічних інтересах у суспільстві модернізованому.

Питання про особливості рекрутування еліти є важливим при розгляді основних понять еліти. На відміну від професійних елітарних співтовариств, політична еліта являє собою відкриту систему. Механізмами рекрутування політичної еліти називаються принципи висування в її склад новобранців, що неминуче відрізняються в залежності від суспільного ладу й історичної епохи (такими принципами, поперемінно або синхронно, були кровне родство, спадкування, володіння власністю, професійна компетентність, партійна приналежність, особиста відданість, старшинство або вислуга років, протекціонізм та ін..).

Політологи розрізняють "закриту" і "відкриту" еліти в залежності від оцінки того, як здійснюється ротація її складу за рахунок вихідців із позаелітних прошарків. Еліту називають відкритою, якщо доступ у неї відкритий представникам різних соціальних страт. Закритою еліта є у випадку, коли процес рекрутування набув самовідтворюючого характеру.

При цьому не існує однозначної залежності між типом суспільства як системи (відкрите/закрите) і формою елітної ротації. М.Марджер на прикладі вивчення особливостей структурування еліт США показав, що, незважаючи на плюралізм елітної організації американського суспільства, система рекрутування американської еліти є незначно відкритою для тих, хто має низький соціальний статус.

Каналами рекрутування називаються шляхи просування до вершини політичної ієрархії. Дослідники відносять до числа основних інституціональних каналів такого роду державний апарат, органи місцевого врядування, армію, політичні партії, релігійні організації. Домінування того або іншого каналу обумовлено історичними традиціями політичного розвитку, особливостями політичного режиму та ін.

Наприклад, робота Р.Патнема "Порівняльне дослідження політичних еліт” дає матеріал для порівняння ефективності тих або інших каналів рекрутування еліт у різних країнах. Патнем показує, що роль політичних партій у формуванні вищих ешелонів влади значна в парламентських режимах більшості західних країн.

Категорія проникності каналів рекрутування описує способи горизонтального пересування членів політичної еліти в системі різноманітних каналів Дослідження Патнема, Т.Дая і Дж.Пікерінга,наприклад, показують, що США властивий високий рівень проникності каналів рекрутування. Як правило, вищий ешелон управлінського апарату заповнюється особами з різних сфер бізнесу й освіти.

Політологи сперечаються з приводу того, якою є конкретна композиція політичної еліти, які її функції у суспільстві, як їх треба оцінювати (позитивно чи негативно). Немає узгодженості й у питанні про кількість еліт. Навіть саме існування політичних еліт далеко не всі політологи вважають за безумовний факт.27. с. 337 Та все ж переважна більшість дослідників виходять з того, що політичні еліти -- не особливі соціальні організми, для яких характерні:

а) максимальна концентрація влади (у межах суспільства в цілому або якогось одного з основних сегментів);

б) рекрутування нових члені переважно з вищих щаблів суспільства, тобто вузька соціальна база;

в) певний рівень внутрішньої згуртованості й взаємозв'язку;

г)спільність політичних поглядів і переконань;

д) спільні інтереси і прагнення.

Тому еліта - це люди близькі за походженням, які інтенсивно взаємодіють і (як правило) мають спільні цінності, схильності і цілі. Специфіку еліти підсумував Дж. Мізель у формі “трьох С” - group consciousness (групова свідомість), coherence (згуртованість), та conspirancy (спільні спрямування) 27, с. 338

Таким чином, політичну еліту правомірно визначити як внутрішньо єдністну соціальну групу суспільства, що становить меньшість і яка є суб'єктом підготовки і прийняття (або впливу на прийняття/неприйняття) найважливіших стратегічних рішень і володіючу необхідним для цього ресурсним потенціалом.

1.2 Класичні підходи до вивчення еліт

В другій половині XIX в. у зв'язку з подальшою централізацією і бюрократизацією політичного життя настав період критичної переоцінки досвіду представницького правління і ліберально-демократичних цінностей. 15, с. 707

Як зазначалось вище, термін “еліта” потрапив до лексикону соціальних і політичних наук наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., завдяки працям В. Парето та Г. Моска, незважаючи на те, що сам цей термін виник у ХVІІ ст. для позначення найвищої якості предметів чи товарів, пізніше його почали застосовувати для позначення добірних соціальних груп.

На противагу ліберальним політичним доктринам, поширеним в ХІХ - на початку ХХ ст., які зазнали, що демократичне керівництво виявляє волю всього народу, Парето (1848--1923) в своїй теорії еліт та Моска (1858--1941) в концепції політичного класу стверджували, що більшість населення ніколи не керувала і не буде керувати суспільством.

На початку XX в. елітарний підхід до вивчення політики був доповнений вивченням впливу так званих зацікавлених груп (А. Бентлі) і новим поглядом на роль бюрократії (М. Вебер).

Теорія еліти була вперше докладно викладена В. Парето в його «Трактаті загальної соціології» (1916).

В.Парето, запропонував узяти за критерій - успішність, і тих, хто досягнув найбільшого успіху, називати елітою. 9, с.43

В. Парето визначав як еліту тих людей, що домоглися найвищих показників у своєму середовищі, своїй сфері діяльності (байдуже, що це за сфера).

Парето у своєму обґрунтуванні концепції правлячої еліти виходив із припущення, що кожне суспільство можна розділити на дві страти, або прошарки,-- вищу страту, у якій звичайно знаходяться правлячі, і нижчу страту, де знаходяться керовані. І виділяє у вищому прошарку (еліті) дві підгрупи-- правлячу і неправлячу еліти, а в нижчій страті такий поділ вважає невиправданим. Таким чином, фундаментальне розходження в Парето виглядає як розходження між елітою і масою. 15, 705

Парето, аналізуючи еліту, застосував «психологічний» підхід. Він вважав, що соціальну поведінку людей зумовлюють психологічні фактори, які він назвав «дериватами» і «резидіумами» . Деякі з них визначають рішучий, агресивний, силовий стиль поведінки членів політичної еліти, що їх Парето називав «левами». Інші ж детермінують гнучкий комбінаційний стиль, притаманний «лисицям».27, с.339

Правляча еліта перебуває в стані повільної, але постійній трансформації. Усі суспільства відрізняються між собою багато в чому внаслідок розходжень, що кореняться в природі своїх еліт. У результаті меншість керує більшістю, прибігаючи до двох різновидів прийомів і засобів-- сили і хитрості. Звідси й інша його формула-- «Історія суспільств є здебільшого історія наступності аристократії»15, 709

До влади замість «левів» поступово приходять «лисиці», але від цього еліта стає уразливою щодо зазіхань нових «левів», які силою знову беруть владу, щоби надалі все ж поступитися нею «лисицям». Цей процес Парето назвав «циркуляцією еліт».

Гаетано Моска запропонував інший підхід, що дістав. назву «організаційного». Він, як і Парето, відзначив неминучість поділу будь-якого суспільства на правлячу меншину і керовану більшість, виклавши свою теорію в роботах “Теорія правління і парламентське правління” (1884) та в “основах політичної науки” (1886, 1923)

Відповідно до роз'яснень Моски, у всіх людських суспільствах, що досягли відомого рівня розвитку і культури, керівництво, здійснюється постійно особливою, тобто організованою, меншістю. Цю меншість Моска іменував також пануючим класом, що керує класом, який підкоряється.15, с.708

На думку Моски, фундаментом суспільного розвитку є не економіка, а політика. Правлячий клас зосереджує в своїх руках керівництво політичним життям держави, оскільки об'єднує індивідів, які мають «політичну свідомість» і відчутно впливають на розвиток суспільства. З переходом від однієї епохи до іншої змінюється склад панівного класу, його структура, вимоги до його членів тощо. Але як такий цей клас існує завжди. 30, с.388

Розглядаючи структуру і динаміку правлячого класу, Моска виокремлює в ньому дві властиві цьому класу тенденції -- аристократичну і демократичну. Моска називає три способи, за допомогою яких правлячий клас зміцнює та оновлює себе. Це --- спадкоємство, вибір і кооптація.30, с. 402

Ключ до розуміння керівної ролі еліти Моска вбачав у здатності меншини бути організованою. Для того щоби посісти місце в еліті, треба бути володарем (або давати це) кількох атрибутів: це можуть бути багатство турбота про громадянський добробут, військова відважність або статус у релігійній ієрархії. Однак здатність еліти контролювати суспільство залежить від її здатності згуртовуватися в єдину силу, виступати спільним фронтом проти інших сил у суспільстві. Г. Моска це формулює так: «Влада (могутність) будь-якої меншини нездолана для будь-якого індивіда у складі більшості, котрий є самотнім перед тотальністю організованої меншини» 27, с.341. Г.Моска підкреслював, що доля суспільства залежить, передусім, від підготовленості правлячого класу, його компетентності, рівня культури, соціальної активності та політичної гнучкості.3, с. 30

Роберт Міхельс (1876--1936) у своїй книзі «Політичні партії» та ін. Визначає, що сама олігархія є породженням і потреб психології мас і психології організації, особливостями самих організацій. В умовах складної взаємодії технічних властивостей політичної організації з психічними властивостями організованих мас і їх політичних лідерів відбувається поступовий перехід від «спонтанного лідерства» до «олігархічного керівництва» через стадії «професійного» і «стабілізованого» лідерства. 15, с.710

Міхельс згодний з тим, що контроль з боку еліти є можливим лише завдяки її організованості. Міхельс сформулював гіпотетичний закон, який керує будь-якими соціальними організаціями -- відомий «залізний закон олігархії», зміст можна витлумачити наступним чином: у будь-якій організації, незалежно від її масштабів, керівники стають необхідними для успіхів її діяльності та для її збереження. Природа організації така, що вона наділяє владою й перевагами групу лідерів, у той же час даючи їм можливість не бути контрольованими, отже, і відповідальними перед членами цієї організації, навіть там, де цих керівників обирають. 27, с.342 Створення великих організацій, без яких не може обійтись жодна демократія, на думку Міхельса, все ж таки закономірно веде до виокремлення з їхнього середовища активної панівної еліти30, с.419 Міхельс визнавав також роль психологічних факторів в утворенні еліт. Таким він вважав, зокрема, апатичність більшості людей стосовно політики. Міхельс дійшов до думки, високопосадовість керуючого прошарку (еліти) забезпечує його збагачення. 9, с.43 Та певним гарантом демократії може бути суперництво олігархій.

Основні положення класичних ранніх теорій політичних еліт можна підсумувати таким чином:

1) За класичними теоріями еліти, в сучасних (індустріальних) суспільствах багатство, соціальний статус і політична влада визначають і посилюють одне одного.

2) Еліта -- це організаційно оформлена, згуртована і взаємопов'язана організована група.

3) Еліті властиве прагнення до консенсусу щодо бажаного устрою суспільства та організації влади. Консенсус зумовлений її прагненням зберегти своє панівне становище.

4) Еліта для одержання підтримки мас на словах схильна до демократичних ідеалів, хоча насправді є консервативною й зневажає ці маси.

Ранні теорії політичної еліти суперечили на межі XIX--XX ви. марксистській концепції про вирішальну роль народних мас в історії, показуючи, що суспільством керує не клас, який в цілому має економічну або військову владу, а еліта завдяки особливим достойностям її членів і здатності бути зорганізованою.

Засновники теорії еліт досить скептично ставилися до демократичних ідеалів, вважаючи, що вони практично нездійсненні, досить низько оцінювали дійовість виборів як демократичного механізму формування влади й контролю за нею. 27, с.343

До елітаристського й олігархічного тлумачення сучасних політичних інститутів і процесів додається ще одна концепція природи політики і політичної влади, яка найчастіше іменується груповим підходом до вивчення політики, а також теорією «груп тиску», «зацікавлених груп» 15, с.711

Своєрідний погляд на еліту пропонує Хосе Ортега-і-Гасет - нестільки кількісний, скільки якісний. З цього випливає, що наступними рисами еліти є вимогливість до себе та невичерпне бажання вдосконалюватись, а ці риси обов'язково повинні привести до глибокої освіченості та високої культури людей еліти, тобто перетворити цей прошарок на взірець для суспільства.9, с.45

Починаючи з XIX ст., виявляє себе й інший підхід до феномена еліт, за яким їхнє існування не вважається непоборною перешкодою для демократичного розвитку суспільства. Уже в книзі А. де Токвіля «Демократія в Америці» розглянуто й проаналізовано умови, які можуть обмежувати тенденції узурпації влади елітою.

Проміжну позицію між консервативними і демократичними теоріями еліти посідав німецький соціолог К. Мангейм. У книгах «Ідеологія та утопія» він розглядав теорії еліти як фашистські за своєю природою. У пізніших роботах він дещо змінив свою позицію і в книзі «Людина і суспільство за епохи Реконструкції він розглядав індустріальне суспільство як таке, що рухається від класової організації до елітарної системи. За К. Мангеймом, існування відповідальних еліт, які сповідують гуманістичні цінності, необхідне й можливе.

Французький соціолог Е. Дюркгейм у своїй роботі “Професійна етика і громадянська мораль» писав, що функції уряду здатна здійснювати невелика група індивідів, яка може, не придушуючи решти громадян, репрезентувати їх найважливіші інтереси. У сучасних суспільствах, вважав він, такі групи найкраще репрезентують асоціації.

Макс Вебер (1864--1920) вбачав головну особливість функціонування парламентської демократії в способах відбору політичних лідерів і контролю над адміністративною бюрократією. Вебер запропонував концепцію ідеальних типів влади: патріархальна влада, харизматична влада, раціонально-легітимна влада. Основним і головним елементом цієї влади, її несущою конструкцією є професійна бюрократія.

Попередником українських теорій еліт можна вважати Г. Сковороду (1772 - 1794), який відзначав потребу суспільства у провідній верстві. В український політичній думці початку ХХ ст. вагоме місце надавалося проблемі взаємодії еліти і народних мас, зокрема М.Тутан-Барановський (1865-1919) зазначав, що для існування і функціонування суспільства потрібно, щоб в ньому була "центральна інстанція", яка б давала напрямок іншим верствам суспільства. Не потрібно забувати, писав він, що більшість, народна маса, по суті справи, складається з людей середнього рівня; історією ж посувають нечисленні поводирі людства, люди з виключним хистом, герої думки і волі. 35, с. 34

Особливо гостро проблему еліти в українському суспільстві і соціологічній думці поставив досвід поразки визвольних змагань 1917-1921 рр. Саме неготовністю "верхів", браком провідної верстви в українському суспільстві пояснював поразку революції В.Винниченко у праці "Відродження нації" (1920).

Найбільш послідовно досвід визвольних змагань 1917-1921 рр. в контексті проблеми еліт розглянув В.Липинський(1882-1931). Саме еліта, а не народні маси, на думку вченого, виступає в ролі націотворчої сили. Спираючись на теоретичні висновки В.Парето, КМангейма, В. Липинський визначав суспільний устрій як "метод організації аристократії". 35, с.35

У 20-х роках ХХ століття провідною державницькою верствою в українському суспільстві виступили націонал-комуністи. Імена В.Еллан-Блакитного, М.Скрипника, О.Шумського, В.Чубаря та інших назавжди вписані в українську історію як ідеологів та виконавців політики українізації в УРСР.

Вагомий внесок у розробку концепції національної еліти в цей період вніс Д.Донцов (1883-1973). В основу розуміння суспільного буття він поклав теорію "провідної верстви", яку ототожнював з національною елітою. Наявність "сильної, активної, провідної" верстви виступає головною передумовою формування нації. Кредо еліти--це активна праця громадянина на благо рідного народу, розгляд усіх форм діяльності з позиції національної ідеї, вищості суспільних інтересів над особистими, матеріальними. "Провідна верства" повинна творитися вихідцями з усіх соціальних станів суспільства на підставі суворого добору кращих, з подальшим збереженням і постійним плеканням своєї духовної і моральної вищості і чистоти.

Д. Донцов виділив основні риси національної еліти, як головні прикмети "володарського духу": І) шляхетний порив формотворця, 2) наявність концепції свого задуму; 3) наявність "твердої руки". Для Донцова націотворча еліта -- це передусім політична, тобто владна еліта. 35, с.36

Таким чином, проблема еліти плідно розроблялася в українській суспільно-політичній думці другої половини ХІХ--початку XX ст., переважно зусиллями українських вчених, які не належали до марксистської школи, а виступали проти неї. Відносно класичних теорій еліт, то найбільше нововведення запропоноване ними складалося у твердженні, що в суспільстві завжди править «незначна меншість» у вигляді «політичного класу» або «правлячої еліти».

1.3 Сучасні теорії еліт

В сучасній політичній науці існує багато різних, часто протилежних як за теоретичним змістом, так і за ідеологічною забарвленістю, інтерпретацій сутності політичних еліт та їхролі в суспільстві.

Одна з основних демаркаційних ліній пролягає в цій галузі між теоретиками, які продовжують традиції школи Парето і Моски, вважаючи, що в сучасному соціальному світі влада нероздільно належить правлячій верхівці, та їх опонентами, які доводять, що існування політичних еліт за певних умов сумісне з демократичними принципами керівництва суспільством. Перших можна позначити як прихильників моністичного «ліво-ліберального елітизму», а других -- як прихильників плюралістичного «праволіберального елітизму».27, с. 346

Одним із найпомітніших представників першого напрямку був американський соціолог Чарлз Райт Міллс. Він вважав, що з часів В. Парето й Г. Моски соціальні зрушення призвели не до послаблення, а до посилення домінуючої ролі еліт. Сучасними суспільствами, якими б демократичними не були їх конституції, фактично володарює еліта, і навіть в Америці, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, де існує велика рівність економічних та соціальних умов життя громадян, а також потужна демократична ідеологія, соціальний розвиток привів до безпрецедентного посилення влади еліти, до її непідзвітності решті суспільства. Ч. Р. Міллс розвивав концепцію «пануючої еліти», за якою в сучасному американському суспільстві демократичні інститути деградували, а влада не є похідною від видатних здібностей чи достойностей осіб, а є атрибутом вищих позицій у найважливіших інститутах суспільства. Еліта, за Міллсом, -- продукт «інституціонального ландшафту» суспільства. Життя сучасного суспільства є високо інституціоналізованим, такими інститутами сучасного американського суспільства вчений вважав потужні корпорації, політичну виконавчу владу та армію. Еліту складають вищі керівники цих інститутів, між якими існує тісний взаємозв'язок і взаєморозуміння, є спільні інтереси, прагнення й цінності; ці керівники часто переходять з однієї інституціональної «верхівки» до іншої. Для еліти властиві спільний стиль і спосіб життя, почуття єдності, спільності. Склад еліти поповнюють переважно вихідці з найзабезпеченіших верств суспільства. 27, с. 347

Існували і опоненти такого підходу, зокрема Р. А. Даль стверджував, що в американській політичній системі всі активні й легітимні групи населення здатні змусити владу і громадськість прислухатися до себе на певних критичних стадіях ухвалення рішень. В суспільстві не існує жодної певної групи, здатної ефективно контролювати всі аспекти суспільного буття. Крім того, Даль вказував на необхідність розмежовувати актуальну та потенційну владу еліти, а також на відсутність прямого зв'язку між походженням еліти (з відносно; вузьких привілейованих кіл) та її політичною поведінкою.

У сучасній політологічній літературі аналізують проблему політичних еліт як правило, за допомогою однієї з п'яти теоретично можливих моделей структурування влади:

1) «Радикально-демократична модель». За нею в ухваленні політичних рішень бере участь кожен із членів соціальної організації. Усі громадяни (члени соціальної організації) мають рівні можливості для участі в управлінні. У такого типу соціальних системах політична еліта як така не існує. Хоча певні індивіди й можуть призначатися на адміністративні посади, вони не мають вирішального впливу на ухвалення колективних рішень. Подібні політичні організації практично не існують у реальному бутті, крім утопічних комун або невеличких асоціацій, створюваних для виконання дуже обмежених завдань.

2) «Демократично-плюралістична модель». За цією моделлю, основними суб'єктами прийняття політичних рішень є групи, що виникають на базі певних інтересів. Ці групи конкурують одна з одною з приводу тих чи інших ресурсів, а також щодо політичної влади та впливу на уряд. Така конкуренція є основною перешкодою для концентрації влади в одних руках. 27, с. 349

У кожній із таких конкуруючих груп, у кожному центрі влади виникають свої лідери, які приймають найважливіші рішення, але виключно в межах тих чи інших галузей суспільних інтересів, що пов'язані зі специфікою конкретної групи.

Позиції еліти в політичних інститутах плюралістичі-структурованої влади заповнюються переважно завдяки змаганню особистостей, які роблять власну кар'єру в межах того чи іншого сектора суспільного буття.

3) “Мульти-елітна модель виходить із визнання більшої автономності та незалежності еліт, а також і більшої ієрархізації владних повноважень всередині кожної з них. У суспільстві існує розгалужений комплекс еліт, що мають значний рівень незалежності. Між ними наявні суперечності та конкуренція. Кількість елітарних ієрархій визначена історико-культурними потребами суспільства, його традиціями, розміщенням соціальних сил.

Не надаючи будь-якій з еліт переваги над іншими елітами, ця модель припускає, що у певних ситуаціях функціонування суспільства роль тієї чи іншої еліти може значно зростати.

4) Модель «пануючої еліти». За цією моделлю, політичні ресурси сконцентровано у вузькій групі людей, які ухвалюють ключові для суспільства рішення саме через те, що посідають командні позиції у високоцент-ралізованих інституціональних ієрархіях. Люди, які перебувають на найвищих позиціях в інституціональних ієрархіях, тісно взаємопов'язані між собою, взаємодіють одне з одним, поділяють спільні політичні погляди. Члени еліти часто походять із спільного соціального кореня, мають подібний спосіб життя, часто родичаючись через власні шлюби або шлюби своїх дітей.

Правляча еліта допускає існування під собою так званої «вторинної системи влади» для розв'язання менш суттєвих для неї проблем: парламент, деякі урядові установи, місцеві , органи влади. На цьому рівні стають можливими і певна політична конкуренція, і демократичний плюралізм. Владна еліта ізольована від людності й не залежить від політичне неорганізованих мас.

5) «Модель класового конфлікту». Витоки цієї моделі можна вбачати у марксистській методології, яка наголошує на ролі великих соціальних груп (класів) у соціально-економічних та соціально-політичних процесах. За цією моделлю, політичну владу у сучасному суспільстві розподілено не між політичними елітами (або елітою й не-елітою), а між двома великими класами -- великим монополістичним капіталом та позбавленим власності робітничим класом. Клас капіталістів завдяки контролю над засобами виробництва здійснює ідеологічний та політичний контроль. Категорія «політичної еліти» в межах цієї моделі стає по суті зайвою, оскільки тут оперують абстрактнішими поняттями, такими, як «клас», «класові інтереси», «держава», вилучаючи з аналізу фізичних суб'єктів -- реальних діячів.

Схарактеризовані вище моделі структуризацїї влади, звичайно, не є точним відбитком різних реальних станів політичної організації суспільства. Це абстрактні теоретичні конструкції, інструмент для конкретного аналізу реального стану політичного життя. 27, с. 354

У своїй книзі «Демократія для еліти. Вступ в американську політику» сучасні американські політологи Томас Р. Дай і Р. Хармон Зіглер, які належать до школи неоелітистів, виклали елітарну теорію так:

1) Суспільство поділяється на меншість, що володіє владою, і більшість, у якої її немає. Невелика кількість людей розподіляє матеріальні цінності в суспільстві; маси не визначають державну політику.

2) Ті з небагатьох, хто управляє, не є типовими представниками мас. Еліти формується переважно з представників найвищої соціально-економічної верстви суспільства.

3) Перехід до еліти має бути повільним і тривалим, щоб зберегти стабільність і запобігти радикальним змінам. Тільки той, хто визнає основні узгоджені правила діяльності еліти, допускається в правлячі крла.

4) Еліти єдині в підході до основних цінностей соціальної системи і збереження самої системи. Вони розходяться у поглядах на відносно вузьке коло питань.

5) Державна політика відображає не вимоги мас, а панівні інтереси еліти. Зміни в державній політиці здійснюються частіше зсередини, ніж революційним шляхом.

6) Правлячі еліти майже на підпадають під вплив з боку байдужої частини громадян. 30, с. 410

Останнім часом висувають усе більшу кількість аргументів на користь «мульти-елітної» моделі як такої, що є найбільш близькою до реальної структуризації влади в західному світі.

Важливим напрямком в емпіричному дослідженн еліти є вивчення її ідеологічних пріоритетів, цінностей вірувань, переконань. В емпіричних дослідженнях еліт застосовують усі основні інструменти емпіричної соціології: соціологічні опитування, інтерв'ю, вивчення архівних документів, щоденників, мемуарів, контент-аналізи преси тощо. Але, варто підкреслити, еліти -- це привілейовані й замкнені групи, що схильні дозволяти ретельно себе досліджувати. Тому збирання емпіричної інформації про їх життя доволі ускладнене. Отже, вчені мають часто далеко, не повний її обсяг, необхідний для точної оцінки ролі політичний еліт у сучасному суспільстві.

На складність визначення груп, які належать до еліти у перехідних суспільствах, звертають увагу й зарубіжні дослідники. Так, німецький вчений У.Хоффман-Ланге зауважує, що «навряд чи має сенс надмірне розширення поняття еліти, застосування його до індивідів або груп, що відіграли роль одноденок у політичному процесі. Так, лідери рухів протесту, які навіть виступили суттєвим чинником скасування авторитарного режиму, не можуть бути віднесені до членів національної еліти, доки вони не досягнуть успіхів в інституціалізації свого політичного впливу, створивши стійкі організації, тобто політичні партії або групи тиску».38, с.14

Щодо сучасних українських теорій еліт, то більшість українських вчених, які у роки Першої та Другої світових війн опинилися на еміграції, центральною проблемою традиційно ставили взаємодію мас і еліти у процесах націотворення. Цю тему розробляли В.Старосольський, О.І. Бочковський. І.Лисяк-Рудницький та інші. ІЛисяк-Рудницький (1919-1984) зазначав, що циркуляція еліт повинна здійснюватися таким чином, щоб забезпечувати постійність історичного процесу. З іншого боку, якщо культурне успадкування на рівні еліт переривається (еліта асимілюється на користь панівної нації або усувається фізично), то народ формує нову еліту. Наявність саме еліти, за Лисяком-Рудницьким, виступає як головна відмінність між" "історичними" та "неісторичними" націями. У статті "Україна між Сходом та Заходом" вчений зазначав, що еліта виступає носієм державницької організації та високої культури, лише звернення до народної культури творило підвалини для наступного відродження та розвитку нової еліти.. 35, с. 37

В той час, як українські вчені на еміграції активно розробляли різні аспекти теорії еліт, і в першу чергу української еліти, в СРСР та радянській Україні ця проблематика вважалася забороненою. Вчення про еліти було оголошено буржуазним, реакційним, а його розробники автоматично зараховані до переліку псевдовчених. Отже не є дивним, що внесок вчених-марксистів вивчення української еліти практично дорівнює нулю.

Ситуація у соціальному дослідженні ролі еліт в Україні змінилася лише з кінця 80-х -- початку 90-х рр. XX ст. Поволі зростає усвідомлення її суспільної актуальності і користі. Можна навіть говорити про існування певної моди на дослідження феномену еліт, зростає кількість наукових публікацій з цієї проблематики. Серед останніх слід виокремити праці Я.Дашкевича, С.Вовканича, В.Мороза, присвячені дослідженню генезису та розвитку сучасної української еліти [35,с.37]. Незважаючи на значний науковий інтерес, тема еліти однак все ще залишається мало-дослідженою в сучасній українській науці. В дослідженнях українських вчених порівняно більше уваги надається вивченню політичної еліти [35, с.37]. Лише декілька робіт присвячено проблемам класифікації українських еліт, характеристиці їх ознак, структур, аналізу результатів діяльності.

Дана галузь соціології, як і вся українська гуманітарна наука, знаходиться у нелегкому пошуку, виробляє свою методичну базу, концептуальну схему та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат, кардинально переосмислюється предмет дослідження. Створюються умови для рівноправного існування різних підходів і точок зору, починають з'являтися емпіричні дослідження. Відбувається реконструкція власної перерваної соціологічної традиції, вивчення і адаптація світових соціологічних надбань.

Еліта, за визначенням А.Тойнбі, -- це люди, які творчо і активно діють у всіх сферах життєдіяльності: господарсько-економічній, політичній та духовній. Єдиний шлях творення еліти розпочати діяти активно і творчо, а не імітувати соціальні реформи, як до тепер, діяти в сфері піднесення економіки, політики і культури з метою подолання тотальної кризи, яка охопила українське суспільство. 35, с.37

Після здобуття Україною в 1991 році незалежності актуалізується проблема еліт, котра, щоправда, на перших порах розроблялася в рамках зарубіжної політичної науки, механічно перенесеної на вітчизняний грунт. Пізніше елітаристська проблематика починає висвітлюватися на новому конкретно-історичному матеріалі. Саме це дозволило українським науковцям зробити певний внесок у теорію еліт, особливо такого невідомого західним ученим феномена як посткомуністична еліта. У цьому плані помітними є роботи В.А.Потульницького. 2,с. 32

У 1992 році Е.Вільсон та В.Якушик ввели в науковий обіг та політичну лексику поняття "партія влади", яке почало широко використовуватися і в політологічних дослідженнях. ЇЇ почав розробляти М.Рябчук. Було звернено також увагу, зокрема Б.Гаврилишиним. на появу в Україні "нової" еліти - капіталістів-рантьє. У працях сучасних політологів знаходять відображення процеси злиття різних категорій еліти, зокрема з категорією "тіньовиків" та кримінальною. О.Турчиновим запропонована класифікація різноманітних політико-економічних кланів. Останнім часом українські вчені починають досліджувати проблему псевдоеліти, або квазіеліти.2, с.35

Таким чином, через те, що радянській соціологічній і політичній думці проблема еліти не стала предметом спеціального дослідження в силу ідеологічних причин сучасна вітчизняна суспільствознавча наука зустрічається з певними труднощами в її аналізі та інтерпретації.Стосовно сучасних теорій еліт, то існує багато поглядів та теорій про її існування та розвиток, що пояснюється різними соціальними нормами, структурою суспільства та навіть політичною культурою.

Розділ 2. Особливості стану і формування сучасної політиної еліти України

2.1 Характерні риси сучасної української політичної еліти. Погляди і оцінки

В Україні як пострадянській державі трансформаційний процес є надзвичайно складним. Україна не мала стійких традицій державотворення і процес кардинальних суспільно - політичних перетворень збігся в часі з процесом побудови держави. А це означає, що й процес становлення політичної еліти відбувається в надзвичайно складній, нетрадиційній ситуації.

Пострадянське суспільство відрізняється характером самих елітних груп. Групи, що утворюють у суспільстві роль еліт ще не усталенні. Така ситуація змушує поставити науковцями кардинальне питання - чи є взагалі зараз в Україні політична еліта?. Існують різні думки з цього приводу, зокрема дослідження центру Разумкова 2003 року показало, що 37% експертів підтвердили існування політичної еліти, 37,2% вважають, що вона існує лише за формальною ознакою, а за рівнем суспільного авторитету і довіри - ні і 4,8% опитаних експертів вважають, що в Україні не існує політичної еліти. (Додаток 3) 40,с. 10.

Також до елітарних груп, що існують в Україні належать ті, кого можна назвати протоелітою (лідери громадських організацій, парламентських груп), “псевдоеліти” (частина депутатів, випадкові люди у політиці), постеліти (частина старої еліти, що зберегла свої позиції в суспільстві). 38, с. 15 - 16.

На сучасному етапі розвитку українського національного буття стає цілком очевидним, що негаразди в країні і перспективи подальшого її розвитку виявляються якнайтісніше пов'язаними з труднощами формування національних еліт. Канак, с.83 Сучасна українська еліта перебуває на переломному етапі: закінчується епоха функціонування (і володарювання) старої партійно-радянської еліти і на історичну арену виходить еліта, яка сформувалась як самостійна група вже в умовах незалежної України. 21, с.8.

У1998-2000 роках в українській еліті простежувалися три типи настроїв:

а) деяка паніка серед частини володарюючої політичної та економічної еліти, що сформувались радянських часів за свої позиції і майбутнє;

б) мобілізаційні настрої частини опозиційної еліти лівого флангу "на останній вирішальний бій" за "світле минуле";

в) очікування свого часу в економіці і політиці "нових українців", які почали активно "вриватись" у владу в центрі і регіонах. 21,с. 8

У 1992 році Е.Вільсон та В.Якушик ввели в науковий обіг та політичну лексику поняття "партія влади", яке почало широко використовуватися і в політологічних дослідженнях. На думку М.Рябчука, властиві політичний і економічний консерватизм, схильність до авторитаризм, високий ступінь групової поруки та кланова згуртованість. 2, с. 32

Було звернено також увагу, зокрема Б.Гаврилишиним на появу в Україні "нової" еліти - капіталістів-рантьє, їхні прибутки залежать від економічної системи, що значною мірою залишається керованою та регульованою державою. 2, с. 32

В Україні відбулися процеси злиття різних категорій еліти, зокрема з категорією "тіньовиків" та кримінальною. Клан - тіньове, закрите угрупування, яке не має легітимного оформлення і утворилась на ґрунті спільних інтересів його учасників. На думку деяких спостерігачів в Україні діють 4 клани( ВПК, Дніпропетровські та Донецькі паливно - енергетичні та банківсько - фінансовий), які розподілили сферу впливу і ведуть боротьбу за легітимну владу. Також виділяють локальні, місцеві клани (кримський, одеський рівень). 38 с.24.О.Турчиновим запропонована класифікація різноманітних політико-економічних кланів. По-перше, це регіональні адміністративно-економічні групи, які включають керівників державних органів регіону, представників держапарату та комерційних структур. По-друге, центральні адміністративно-економічні групи, які складаються з керівників центральних органів державної влади, представників держапарату центральних відомств та комерційних структур. По-третє, це галузеві адміністративно-економічні групи, які включають керівників тієї чи іншої галузі економіки або ж керівників галузевих підприємств. 2, с. 33

У процесі дослідження проблем політичної еліти України соціологічною службою Центра Разумкова були проведені експертне і загальнонаціональне опитування.

Експертне опитування проводилося з 10 вересня по 9 жовтня 2003 року. Опитані 147експертів, що є представниками політичної еліти або належать до груп впливу, що формує її рішення. Опитування проводилося серед представників органів державної влади (у т.ч. серед народних депутатів України, співробітників адміністрації Президента України, апарата Ради національної безпеки й оборони, секретаріату Верховної Ради України, центральних органів виконавчої влади, обласних державних адміністрацій), а також серед представників політичних партій, неурядових організацій, наукових академічних установ, що співробітничають з органами державної влади і/або політичними партіями, політичних оглядачів провідних ЗМІ.

Загальнонаціональне соціологічне дослідження проведене 4-12 серпня і 16-23 вересня 2003 року у всіх регіонах України. Опитані відповідно 2019 і 2015 респондентів у віці старше 18 років. Помилка вибірки -- 2,3%.40,с. 11

Українські вчені починають досліджувати проблему псевдоеліти, або квазіеліти, для якої характерна воля до влади, мудрість, витонченість тощо. О.Білий та Малахов, наприклад, ставлять під сумнів існування такої еліти в Україні нині, причому як в політичній, так і в духовній сферах. 2, с. 33.

Однією із рис політичної еліти України є її публічно непрозора політична спрямованість, принципові рішення приймаються закритою від суспільства. 38, с.21. Підтвердженням закритого характеру політичної еліти є дані опитування, проведеного центром Разумкова в 2003 році. За цими даними 62% опитаних громадян впевнені, що їх діти не матимуть можливості ввійти до правлячої еліти України, лише 1,9 % впевнені, що діти можуть ввійти до її складу.(Додаток 14) 40,с. 10