Змістовний аналіз виборів Президента України, які відбувалися в 1999 та 2004 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Методологічні аспекти аналізу виборчого процесу

Розділ 2. Особливості організації проведення виборів Президента України 1999, 2004 років

Розділ 3. Аналіз результатів виборів Президента України 1999 та 2004 років

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У будь-якому демократичному суспільстві присутній інститут виборів, який відіграє важливу роль у політичному житті держави. Вибори забезпечують найменш болісний для громадян і всього суспільства мирний перехід до демократії. За своєю суттю вони виключають політичне насильство. Здійснювані за їхньою допомогою зміни влади відбуваються без пролиття крові, людських жертв, руйнувань і т. п. Крім того, вибори -- найефективніший засіб ліквідації авторитарного режиму і приходу до влади демократичних сил. Вибори являють собою механізм за допомогою якого відбувається формування і оновлення політичної еліти будь-якої цивілізованої країни.

Хотілося б відмітити, що вибори на території України існували досить давно. Вони виникли ще в первісному суспільстві, де перемагав сильніший. Але кожен історичний етап розвитку нашої держави приносив нові особливості у проведення виборів, тим самим удосконалюючи і роблячи їх справді життєво важливим інститутом політичного життя суспільства, який виконує досить важливу роль сьогодні. Адже вибори є найосновнішою формою безпосередньої демократії.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійсненн волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у сфері прямого або так званого безпосереднього народовладдя.

Також актуальність дослідження обумовлена виключною важливістю виборчих процесів для повноцінного розвитку громадянського суспільства і політичної системи. Вироблення дієвого виборчого механізму особливо актуальне для країн перехідного типу, до яких сьогодні належить і Україна. Тому завдання формування ефективних механізмів підтримки демократії за допомогою інституту виборів є вкрай актуальним.

Мета роботи - дати змістовний аналіз виборам Президента України, які відбувалися в 1999 та 2004 роках.

Виконання поставленої мети зумовило наступні завдання:

а) розкрити зміст понять «вибори», «виборчий процес»

б) дати характеристику видам мажоритарної виборчої системи, як системи при виборах глави держави

в) розглянути нормативно-правові акти за якими регламентуються Вибори Президента України (Конституція України, Закон «Про вибори Президента України», Закон «Про Центральну виборчу комісію»)

г) порівняти основні організаційні аспекти виборчого процесу, при проведенні виборів Президента України 1999 та 2004 років

д) охарактеризувати загальнонаціональний та регіональний аспект явки на виборах 1999, 2004 років.

е) проаналізувати результати виборів Президента України 1999 та 2004 років

є) коротко розглянути види фальсифікацій, які застосовувались на виборах 1999,2004 років.

Об'єкт дослідження даної роботи - інститут виборів, як основа демократичного суспільства.

Предметом даного дослідження є виборчий процес при виборах Президента України, які проводились в 1999 та 2004 роках.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, загальних висновків і списку використаних джерел та літератури.

В першому розділі автором розкривається суть понять «вибори», «виборчий процес», розкриваються складові виборчого процесу, а також дається характеристика мажоритарній виборчій системі, за якої відбуваються вибори глави держави.

В другому розділі «Особливості організації проведення виборів Президента України 1999, 2004 рр» розглядаються основні нормативно-правові акти, що регламентують вибори Президента України та порівнюються організаційні аспекти виборчого процесу в 1999 та 2004 роках.

В третьому розділі «Аналіз результатів виборів Президента України 1999 та 2004 років» автором характеризується загальнодержавна та регіональна активність виборців на виборах 1999, 2004 років, аналізуються результати цих виборів, а також розглядаються види фальсифікацій, які були присутні, як на виборах Президента України 1999 року, так і на виборах 2004 року.

Розділ 1. Методологічні аспекти аналізу виборчого процесу

Стаття 69 Конституції України зазначає, що «Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.»[16, c.22]

Вибори -- один з найдавніших інститутів конституційного права, який широко використовувався у Стародавній Греції, Римі, а згодом у XVI-XIX ст.

Вибори-- це техніка голосування, яка використовується в галузі публічного і приватного права для визначення, хто буде обраний до складу відповідних державних органів або буде заміщати певну посаду. Вибори-- це голосування громадян, які проживають на певних територіях за кандидатур, що висунуті до складу представницького органу або на заміщення певної посади.[24, c.213]

Що стосується конституційного права, то вибори є інститутом цієї галузі права, зміст якого складається з сукупності відповідних норм Конституції України та законів про вибори народних депутатів, депутатів місцевих рад і сільських, селищних та місцевих голів, а також Президента України.

Отже, конституційно-правовий інститут виборів -- це сукупність норм цієї галузі, які регулюють процес обрання кандидатів у представницькі органи і на виборні посади. Вибори за конституційним правом можна класифікувати залежно:

* від територіальних меж їх проведення на:

- загальнонаціональні;

- регіональні.

* Від виду органу або посадової особи на:

- парламентські;

- президентські;

- муніципальні;

- вибори суддів.

* Від способу волевиявлення виборців на:

- прямі вибори, які передбачають безпосередній тип голосування, тобто безпосереднє вираження виборцем власного ставлення до висунутих кандидатур;

- побічні (непрямі) вибори, за яких виборці шляхом голосування формують колегію виборців, яка збирається один раз, щоб визначити особу або осіб, які будуть заступати виборні посади. Показними в цьому відношенні є вибори президента у США.

Президентська кампанія у США проходить в декілька етапів.

Перший етап - висування кандидатів на пост президента і віце-президента. Сама система висування кандидатів достатньо складна, тому що не прописана в Конституції і визначається законодавством кожного штату.

Другий етап - проведення національних з'їздів партій, на яких кожна партія визначає свого кандидата на посаду президента і віце-президента. З'їзди несуть велике пропагандистське навантаження і за формою нагадують театралізований мітинг, даючи старт президентській кампанії.

Вирішальний етап - національні вибори, які дозволяють визначити переможців - президента і віце-президента. Їх проводять у вівторок, після першого понеділка у листопаді кожного високосного року. Виборець, голосуючи за кандидата тієї чи іншої партії на посаду президента, насправді голосує за виборців, висунутих цією партією в даному штаті. Кандидат у президенти, що набрав у цьому штаті більше голосів, ніж його суперник, отримує голоси усіх виборців даного штату (за принципом «переможець отримує все»). Тому принципове значення має навіть мінімальна перевага голосів, відданих за виборців штату.

Наступний етап - голосування колегії виборців (грудень). Кандидати в президенти і віце-президенти повинні отримати більше половини голосів виборців (не менше 270 з 538 голосів). Списки з підсумками голосування направляються голові сенату (за Конституцією ним є віце-президент).

Заключний етап - сумісне засідання обох палат Конгресу (січень наступного за виборами року), на якому оголошуються списки колегій виборців. Конституція передбачає, що якщо жоден з кандидатів не отримав більшості голосів виборців, президент буде визначений голосуванням палати представників

- багатоступеневі вибори, при проведенні яких виразником волі виборців виступає постійно діючий представницький орган або одна з його палат, до компетенції яких входить обрання іншого органу або посадової особи. Цей вид виборів застосовувався в СРСР з 1924 по 1936 pp. [24, c.107]

В виборчому законодавстві приділяється велика увага виборчому процесу, тобто певної врегульованої правовими нормами сукупності дій громадян і уповноважених органів, які спрямовані на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядуваня. Виборчим процесом називається врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів, організацій, окремих громадян, їх колективів і груп з підготовки та проведення виборів до представницьких та інших виборних органів державної влади та місцевого самоврядування.

Засади виборчого процесу -- це ті вихідні ідеї та вимоги, що покладаються в основу здійснення кожної виборчої процедури, тобто таких дій, в результаті послідовного виконання яких відбувається формування виборного органу або заміщення виборної вакантної посади.

Виборчий процес здійснюється на засадах: законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес; політичного плюралізму; гласності і відкритості; рівності прав суб'єктів виборчого процесу; рівності всіх кандидатів у депутати і президенти України; свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу до засобів масової інформації; неупередженості до партій (блоків), кандидатів у президенти і депутати з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та керівників підприємств, установ і організацій.

Суб'єктами виборчого процесу є:

1. громадяни України, які мають право голосу (виборці);

2. виборчі комісії, утворені відповідно до Законів України "Про Центральну виборчу комісію", "Про вибори Президента України", "Про вибори народних депутатів України";

3. кандидати у депутати і президенти України; партії (блоки), які висунули кандидатів у депутати;

4. органи державної влади та органи місцевого самоврядування;

5. офіційні спостерігачі від партій (блоків) -- суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів у депутати і президенти, від іноземних держав і міжнародних організацій. [24, c.112]

Як правило, виборчий процес, тобто сукупність певних стадій, пов'язаних з організацією і проведенням виборів, включає такі стадії:

1. Призначення дати виборів. Дата виборів призначається уповноваженим органом (наприклад, президентом, прем'єр-міністром) у відповідності з законодавством країни. В деяких країнах дата виборів прямо вказується у Конституції або в законі.

2. Реєстрація виборців.

У сучасній практиці використовуються декілька форм реєстрації:

- обов'язкова (Україна, Росія), яка означає, що держава сама складає списки виборців на основі свідчень про їх проживання на певній території;

- добровільна (США), яка передбачає, що виборці повинні самі зареєструватися на виборній дільниці. Політологи вважають, що подібна практика негативно впливає на електоральну активність. Наприклад, не усі американці реєструються і не всі зареєстровані беруть потім участь у виборах.

3. Установлення виборчих округів і виборчих дільниць.

4. Створення виборчих органів. Для організаційного керівництва виборчим процесом, як правило, створюють центральний виборчий орган, територіальні (окружні) виборчі органи, дільничні комісії.

5. Висування кандидатів, формування партійних списків. На даній стадії визначається коло осіб, з яких будуть вибрані президент, сенатори, депутати.

6. Реєстрація кандидатів.

7. Передвиборна кампанія зареєстрованих кандидатів. Вона починається з моменту реєстрації кандидата і закінчується напередодні голосування. У день голосування забороняється будь-яка передвиборна агітація. [19, c.231]

Проведення сучасних виборчих кампаній особливо вимагає проведення спеціальних досліджень у сфері політичного маркетингу, що дозволяють визначитися з програмами кандидатів, орієнтованими на різні групи виборців, а також вибудувати певні імідж-стратегії. Для переконання виборців у достоїнствах кандидатів і перевагах їхніх програм використовуються різноманітні засоби:

- реклама в ЗМІ, головна увага відводиться телебаченню (політологи вважають, що 70% іміджу створюється саме за допомогою TV);

- агітаційна кампанія "від дверей до дверей", яка передбачає безпосередню роботу активістів кандидата з електоратом за місцем проживання;

- зустрічі кандидата з виборцями;

- листівкова і плакатна агітація, графіті;

- проведення різних акцій (мітинги, шоу, розповсюдження партійної символіки тощо). Використовуються й інші способи рекламування політиків і партій. Наприклад, республіканці як свій символ часто використовують живих слонів.

Проведення передвиборчої кампанії вимагає значних грошових коштів, які поступають з добровільних пожертвувань, виділяються партіями і частково державою.

8. Проведення процедури голосування. Сам термін «голосування» прийшов з античної Спарти, де вищий орган влади формувався у ході загальних зборів загальними криками, а вибраним вважався той спартанець, за якого кричали голосніше. Подібна практика прийняття рішень носить і іншу назву - «акламація». Таким чином, наприклад, приймалися рішення у Візантії в VII ст., у середньовічних республіках Новгороду і Пскова. З античних Афін прийшла й виборча урна. В урну кидали чорне та біле каміння (своєрідні бюлетені), голосуючи «за» чи «проти» рішення (подібним чином громадяни афінського полісу винесли вирок Сократу).

Сучасне голосування відбувається різними способами:

- підняттям рук (в невеликих поселеннях при виборах органів місцевого самоврядування);

- найпоширеніший спосіб - на паперових бюлетенях для голосування, коли навпроти прізвища кандидата, що обирається, ставиться певний знак;

- із застосуванням електронних машин шляхом натискування на кнопки або важелі (останній спосіб використовується в США).

Одним з найважливіших питань при проведенні виборів є встановлення і застосування тієї чи іншої виборчої системи. Наука конституційного права розглядає поняття виборчої системи у двох значеннях - широкому та вузькому.

У сучасній політичній науці є ряд підходів до трактування виборчої системи. По-перше, виборча система ототожнюється з виборчою формулою, механізмом перетворення голосів у мандати. По-друге, виборча система асоціюється з трьома елементами: структурою виборчого округу, структурою голосування та виборчою формулою. По-третє з точки зору конституційного права. В даному разі під виборчою системою розуміють сукупність встановлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати голосування. [19, c.233]

Міжнародна практика висунула дві основні системи виборів --мажоритарну і пропорційну. Кожна з пиху певній мірі застосовувалась або застосовується в Україні, що обумовлює практичне значення аналізу їх переваг і недоліків, можливих варіантів їх застосування.

У світовій практиці застосовують уніномінальні мажоритарні системи - вибори проводяться по одномандатних виборчих округах і поліномінальні - у багатомандатних округах.[15, c.75]

Вибори глави держави проводяться за допомогою уномінальних мажоритарних виборчих систем.

Серед уніномінальних мажоритарних систем розрізняють: систему відносної більшості, систему абсолютної більшості та систему кваліфікованої більшості.

Система відносної більшості історично найдавніша. Вибори за нею проводилися ще наприкінці XVIII століття. Зараз вона використовується в таких країнах, як: США, Нова Зеландія, Індія, Великобританія, Австралія тощо. За системою відносної більшості вибори проводяться в один тур, переможцем в кожному одномандатному окрузі стає той кандидат, який набрав більше голосів, ніж кожен з його супротивників. Голоси подані за переможених кандидатів не враховуються. Застосування такої системи має ряд позитивних рис. Зокрема, вона передбачає проведення результативних виборів і обрання представницької інституції; забезпечується тісний взаємозв'язок кандидата з виборцями; підвищується (хоч і у суб'єктивному розумінні електорату) відповідальність кандидата перед тими, хто його обрав. До вад системи слід віднести те, що підривається принцип представництва, адже значна частина голосів виборців втрачається. Отже, система відносної більшості, хоч і має ряд своїх переваг, але водночас значно спотворює волевиявлення електорату, що є суттєвим недоліком, враховуючи велике значення виборів для життя країни.[1, 47-48]

Наступна система, що буде характеризуватися - мажоритарна система абсолютної більшості. За цією системою для перемоги необхідно отримати більше 50% голосів виборців. Для відвернення ситуації, коли кандидат, що переміг, користується підтримкою менше ніж 50% виборців, вводяться правила розподілу місць, що передбачають проведення другого туру голосування, або ж дозволяють виділити найбільш прийнятного для більшості виборців кандидата на основі ординального бюлетеню (голосування).[1, с.49]

При категоричному голосуванні (голосуванні у два тури) передбачається, що якщо в першому турі жоден з кандидатів не набрав необхідної кількості голосів, то проводиться другий тур, в якому для перемоги необхідно набрати відносну більшість голосів. В другому турі беруть участь два кандидати, які набрали більше голосів в першому.

Позитивними рисами даної системи є те, що унеможливлюється формування однопартійного уряду більшості партії, яка загалом по країні зібрала менше голосів, а також зменшується, порівняно з системою відносної більшості, розрив між кількістю поданих за партію голосів та її парламентським представництвом.

До негативних рис мажоритарної системи абсолютної більшості слід віднести те, що, по-перше, дорожчає процедура виборів внаслідок двох турів, по-друге, відбувається фактично нехтування волевиявленням 50% виборців.

Існує ще один різновид системи мажоритарної системи абсолютної більшості, що дозволяє уникнути проведення другого туру. Це так зване альтернативне голосування, що відбувається на основі ординального бюлетеню. За цією системою виборець в одномандатному виборчому окрузі голосує не за одного кандидата, а за декількох, вказуючи цифрами навпроти прізвищ їх перевагу для нього. Навпроти прізвища самого бажаного кандидата ставиться 1, навпроти наступного - 2 і т.д. Якщо кандидат отримав більше половини перших переваг, він вважається обраним. В разі, коли жоден з кандидатів не набрав зазначеної кількості голосів, то з розподілу виключаються кандидати, що набрали найменшу кількість перших переваг, а їх голоси передаються іншим кандидатам відповідно до других переваг. Якщо ж і після цього жоден з кандидатів не набрав абсолютної кількості голосів, то з розподілу виключаються кандидати з найменшим числом перших і других переваг, і процес продовжується до того часу, доки жоден з кандидатів не набере відносної більшості голосів.[2, c.26]

Наступною уніномінальною виборчою системою є мажоритарна система кваліфікованої більшості. Вона передбачає те, що обраним вважається той кандидат, який набрав кваліфіковану більшість голосів, що встановлює законодавством і як правило перевищує абсолютну. Через нерезультативність ця система застосовується рідко, хоча використовується для обрання сенаторів в Італії, де для перемоги в першому турі потрібна кваліфікована більшість у 65%

голосів. Але в разі, якщо в першому турі не було набрано кваліфікованої більшості голосів, то проводиться другий тур, в якому необхідно набрати абсолютну більшість.

вибори кандидат агітація

Розділ 2. Особливості організації проведення виборів Президента України 1999, 2004 рр

Згідно чинного законодавства вибори Президента України регламентуються такими нормативно-правовими актами, як Конституція України, Закон України «Про вибори Президента України», Закон України «Про центральну виборчу комісію» та Постанови Центральної виборчої комісії.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, проголошує, що чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень.

Президентом України може бути обраний громадянин України,
який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в
Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.[15]

Закон «Про вибори Президента України» був прийнятий 5 березня 1999 року.

Згідно цього закону проводились вибори Президента 1999, 2004 та 2010 років.

Цей закон складається з 13 розділів в яких описуються загальні положення про вибори президента України , порядок і строки призначення та проведення виборів президента України, територіальна організація виборів, утворення виборчих комісій, принципи висування і реєстрації кандидатів у Президенти України, основні аспекти проведення передвиборчої агітації, проведення виборів Президента України та оголошення їх результатів.[9]

Закон України «Про Центральну виборчу комісію» був підписаний Президентом України Леонідом Кучмою 17 грудня 1997 року. В цьому законі зафіксовано порядок утворення, склад та організацію діяльності Центральної виборчої комісії, її повноваження, правовий статус та повноваження членів комісії, регламент та фінансування комісії.

Належна територіальна організація є одним із найважливіших чинників під час виборів Президента України. Зважаючи на важливість цього питання, його правове регулювання здійснюється у спеціальному розділі Закону України «Про вибори Президента України» з відповідною назвою «Територіальна організація виборів Президента України»

Згідно з частиною першою статті 19 цього Закону, вибори Президента України проводяться по єдиному загальнодержавному одномандатному виборчому округу, який охоплює всю територію України.[9]

Відповідно до частини другої статті 19 Закону, для проведення виборів Президента України утворюється 225 територіальних виборчих округів. Територіальний виборчий округ може включати в себе один або кілька районів та міст в області, районів у місті. Як на виборах 1999 року, так і на виборах 2004 року загальна кількість виборчих округів не змінилась, але змінились кількість, нумерація та межі округів по областях та містах. Так, до прикладу, в місті Києві при наявності десяти районів столиці було утворено відповідно десять територіальних виборчих округів (№214-223) проти дванадцяти на виборах Президента 1999 року. Додатково в 2004 році було утворено по одному виборчому округу в Закарпатській, Київській та Одеській областях - відповідно округи №75, №99 та №142. Також Цетральна виборча комісія утворила в межах міста Харкова 7 вибочих округів (у 1999 році їх було 6); у Дніпропетровську 6 округів (1999 року - 5); по два округи в Сімферополі та Херсоні (в 1999 - 3). По одному виборчому округу було утворено в містах Житомирі, Кіровограді, Сумах, Хмельницькому та Чернігові (1999 року - по 2). Ці зміни дозволили значно покращити систему оперативного впливу на виборчий процес стосовно формування виборчих комісій, утворення виборчих дільниць в межах певного населеного пункту або міста. Проте це значно ускладнило виконання Закону щодо приблизно однакової кількості виборців у територіальних виборчих округах. Таким чином чисельність виборців в округах із виборів Президента України 2004 року була від 100 тисяч (територіальний виборчий округ №142, м. Іллічівськ) до 269 тисяч (територіальний виборчий округ №217 м. Київ). Крім того порівняно з виборами Президента України 1999 року, під час формування виборчих округів із виборів Президента України 2004 року, змиенилися майже 20% центрів відповідних округів. Так, наприклад, центром територіального виборчого округу №99 стало місто Бориспіль (у 1999 році був Переяслав - Хмельницький).

Також Законом України «Про вибори Президента України» встановлено, що вибори Президента України організовують і проводять Центральна виборча комісія, територіальні виборчі комісії, утворені в кожному з 225 територіальних виборчих округів, та в окремому закордонному виборчому окрузі.[5, c.95] Виборчі комісії є суб'єктами виборчого процесу і складають структуровану систему. Система виборчих комісій є трирівневою. Очолює її Центральна виборча комісія, яка є комісією вищого рівня щодо всіх територіальних та дільничних виборчих комісій.

Територіальна виборча комісія є юридичною особою і комісією вищого рівня щодо всіх дільничних виборчих комісій на території відповідного територіального виборчого округу з питань виборів Президента України. Дільнична виборча комісія не є юридичною особою, однак має власну печатку, зразок якої затверджується Центральною виборчою комісією.

Повноваження Центральної виборчої комісії поширюються на всю територію України; територіальної виборчої комісії - на територію відповідного територіального виборчого округу; дільничної виборчої комісії - на територію відповідної виборчої дільниці.

Закон України «Про вибори Президента України» в редакції Закону України «Про внесення змін до закону України «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004 року вперше у виборчому законодавстві України визначив виборчі комісії як спеціальні колегіальні державні органи, що уповноважені організовувати підготовку та проведення виборів Президента України, забезпечувати повне й однакове дотримання законодавства України щодо виборів Президента України.

Відповідно до статті 23 Закону України «Про вибори Президента України» територіальна виборча комісія утворюється Центральною виборчою комісією у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії у кількості не менше десяти осіб. До центральної виборчої комісії вносяться подання щодо кандидатур до складу територіальних виборчих комісій, не більше двох осіб до однієї виборчої комісії від одного кандидата.[9]

На виборах Президента України 2004 року, так як і на виборах 1999 року Центральною виборчою комісією було утворено 225 територіальних виборчих комісій, які в свою чергу утворили, в 1999 році - 32922 дільничні виборчі комісіі (з них 92 дільниці при представництвах України за кордоном), а в 2004 році - 33224 дільничні виборчі комісії (123 з них в окремому закордонному виборчому окрузі).

В 1999 році до складу територіальних виборчих комісій увійшло близько 5000 осіб, а при виборах Президента 2004 року їх було вже 9760 осіб. На виборах 1999 року частина членів територіальних виборчих комісій, які мали вищу освіту, становила 62 відсотки, тоді як в першому турі виборів 2004 року вищу освіту мала переважна більшість членів, а саме 76,34 відсотки (7451 особа) від їх загальної кількості, а вже при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року їх відсоток ще виріс до 85,5%.[6, c.210]

Наступним важливим кроком при проведенні виборів Президента України є реєстрація кандидатів у Президенти.

На виборах Президента 1999 року виборці мали можливість ініціювати висунення кандидатів на пост Президента України шляхом використання механізму зборів виборців. Висування кандидата зазначеним суб'єктом виборчого процесу повинно здійснюватися на її з'їзді,зборах,конференції.[5, c.121] Вимоги до такого заходу також регламентовані статтею 47 Закону: в ньому повинно брати участь не менше ніж 200 делегатів, він має проводитися відкрито й публічно. Для цього про час і місце проведення з'їзду або зборів,конференції з метою висунення кандидата на пост Президента України заздалегідь повідомлялися засоби масової інформації, Центральна виборча комісія. В 2004 році вони втратили таку можливість, політологічне пояснення такої норми слід шукати у прагненні деполітизувати трудові колективи та посилити вагу політичних партій як основних структур виходження громадян у політичну систему, поглибити виконання партіями основних функції - агрегації та трансляції інтересів громадян до системи політичних інститутів. Відповідно до статті 10 Закону України „Про вибори Президента України”, висунення кандидатів на пост Президента України сьогодні належить громадянам України, які мають право голосу, і які реалізують через політичні партії, їхні виборчі блоки, а також шляхом самовисунення.[9]

Згідно з Законом процес реєстрації розпочинається за сто дев'ятнадцять днів і закінчується за дев'яносто п'ять днів до дня виборів.

Законом передбачено спеціальні вимоги до політичних партій та виборчих блоків політичних партій,які можуть бути суб'єктами висування кандидата на пост Президента України. Зокрема,кандидата на пост Президента України може висувати політична партія,яка зареєстрована в установленому законом порядку, не пізніш як за рік до дня виборів, або виборчий блок партій за умови,що до його складу входять політичні партії,зареєстровані не пізніше як за рік до дня виборів. Політичні партії,виборчі блоки політичних партій,які висунули кандидатів на пост Президента України,відповідно до статті 12 Закону України «Про вибори Президента України» є суб'єктами виборчого процесу.[9] Ці суб'єкти виборчого процесу можуть висунути лише одного кандидата на пост Президента України. В свою чергу особа може бути висунута кандидатом на пост Президента України лише однією політичною партією,виборчим блоком політичних партій згідно з волею кандидата.

Процедуру самовисування кандидата на пост Президента України визначено статтею 48 Закону України « Про вибори Президента України». Вона полягає в особистому поданні громадянином України ,який відповідно до статті 9 цього Закону може бути обраним Президентом України,до Центральної виборчої комісії,засвідченої в установленому законом порядку заяви про самовисунення кандидатом на пост Президента України і зі згодою на оприлюднення біографічних даних і декларації про майно та доходи,а також зобов'язання в разі обрання передати в порядку,встановленому законом,протягом місяця після офіційного оприлюднення результатів виборів в управління іншим особам належні йому підприємства та корпоративні права, припинити діяльність чи скласти представницький мандат,які відповідно до Конституції України та законів України несумісні з постом Президента України.[6, c.257]

Таке ж зобов'язання та згоду на оприлюднення біографічних даних і декларації про майно й доходи повинна містити заява про згоду балотуватися кандидатом на пост Президента України,подана до Центральної виборчої комісії для реєстрації,від особи,висунутої політичною партією,виборчим блоком політичних партій.

Важливу роль при висуванні кандидата в Президенти України, як в 1999 році так і в 2004 році відігравав збір підписів виборців. Згідно зі статтею 28 Закону України «Про вибори Президента України», претендент в кандидати в Президенти України 1999 року міг бути зареєстрований Центральною виборчою комісією як кандидат, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менше як 1 млн громадян України, які мають право голосу, серед них не менше як 30 тисяч громадян у кожному з 2/3 регіонів України.[5, c.124] Якщо раніше збір підписів виборців територіально вимірювався виборчими округами, то на президентських виборах 1999 р. і в подальшому - регіонами України.

На виборах 2004 р., кандидати повинні були зібрати не менше 500 тис. підписів виборців, які мають право голосу, серед них не менше як по 20 тис. підписів у кожному з 2/3 регіонів (АРК, області, міста Київ та Севастополь) України. Результати збирання підписів засвідчили, що по-перше, громадяни України більше готові підтримувати відомих публічних політиків, які на той момент політично активні на загальнонаціональному і на регіональному рівнях (В. Ющенко, В. Янукович, О. Омельченко).

В 1999 році кандидатами в Президенти України було зареєстровано 15 осіб, з них двоє зняли свої кандидатури, що ж до 2004 року то таких було зареєстровано 26 осіб і також два кандидати зняли свої кандидатури з виборів на пост глави держави.[25]

Так у 2004 році до Центральної виборчої комісії, визначений Законом термін, документи подали 44 кандидати на пост Президента України, 23 з яких - відмовлено в реєстрації з різних причин.

Через неналежне оформлення та відсутність окремих, необхідних для реєстрації документів, визначених Законом, у тому числі й документа про внесення грошової застави, Центральна виборча комісія постановила відмовити в реєстрації 17-ти кандидатам на пост Президента України.

Трьом кандидатам було відмовлено те, що заяву про самовисування ними було відправлено до Центральної виборчої комісії поштою, а не подані кандидатами особисто, як цього вимагає Закон.

Двом кандидатам було відмовлено через наявність в їхніх передвиборчих програмах, положень, які визнані Верховним судом України такими, що посягають на права й свободи людини.

Одному кандидату було відмовлено в зв'язку з тим, що він не проживав в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років, що суперечить вимогам статей 9 та 48 Закону України «Про вибори Президента України».[9]

Семеро з цих кандидатів на пост Президента скористались правом повторного подання заяви про реєстрацію кандидата разом із виправленими, відповідно до Закону, документами. П'ятьох з них було зареєстровано, двом відмовлено.

Вже під час виборчої кампанії кандидати на пост Президента України Кононов В.М. та Черниш Г.С. звернулись до Центральної виборчої комісії з письмовими заявами про відмову від балотування. На підставі цього Верховним Судом України були скасовані рішення Центральної виборчої комісії про реєстрацію кандидатів на пост Президента Кононова В.М. та Черниша Г.С.

Одразу після реєстрації кандидата в Президенти України розпочинається передвиборна агітація. Згідно закону кандидат на пост Президента України може розпочинати проведення передвиборної агітації наступного дня після його реєстрації Центральною виборчою комісією. Закінчується передвиборна агітація о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів. Агітація перед повторним голосуванням розпочинається з дня, наступного після призначення повторного голосування, і закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем повторного голосування. Передвиборна агітація у період виборчого процесу поза строками, встановленими законм, забороняється.

До 1999 року в Законі «Про вибори Президента України» не було прописано дати завершення передвиборної агітації. Натомість частина шоста статті 31 Закону редакції 1994 року містила посилання на статтю 35 Законну України «Про вибори народних депутатів України», згідно з якою проведення агітації в день виборів забороняється, тобто останнім днем ведення агітації вважався день, що передував дню виборів.

Закон «Про вибори Президента України» 1999 року містить чітке визначення строку закінчення передвиборної агітації: «за один день до дня виборів».[9]

Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-якій формі, будь якими засобами, що не суперечать Конституції України, за рахунок коштів Державного бюджету України, що виділяються на підготовку і проведення виборів, та за рахунок коштів виборчих фондів кандидатів на пост Президента України.

Згідно закону всі кандидати мають рівні права при проведеннi передвиборної агітації: виступати на передвиборних та iнших зборах, мiтингах, нарадах, засiданнях, безпосередньо пов'язаних з виборами, у засобах масової iнформацiї (пресi, радiо i телебаченнi).

Розділ 3. Аналіз результатів виборів Президента України 1999 та 2004 років

Згідно зі статтею 103 Конституції України, чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Президента України. Тому перший тур, як виборів 1999 року, так і виборів 2004 року відбувався в останню неділю жовтня, а саме 31 жовтня.[15]

За офіційною інформацією Центральної виборчої комісії до списків виборців на виборах Президента України 1999 року було внесено 37 мільйонів 332 тисячі 819 осіб.

Спостерігати за перебігом виборів до України прибули офіційні іноземні спостерігачі із 37 країн світу. М. Рябець указував, що найбільше представників було від ОБСЄ (216 осіб). Посольство США в Україні представляли 80 осіб, Міжнародне товариство прав людини - 75.

Взагалом явка виборців по Україні в першому турі виборів Президента України 1999 року склала 69,81% від загального числа виборців. Шож до регіонів то найбільша явка спостерігалась в західних областях України. Так в Тернопільській області проголосувало 82% виборців, в Хмельницькій - 77,63%, в Львівській - 77,62%, в Івано - Франківській - 77,7%. Найнижчі показники було зареєстровано в таких областях, як Одеська - 58,06%, Автономна Республіка Крим - 58,83%, Закарпатська - 60,25%, а також в м. Севастополь - 52,76% та в м. Київ - 63%.[3, c.81]

Надвечір 1 листопада до бази даних ЦВК було передано інформацію про результати голосування на всіх виборчих дільницях 225 територіальних виборчкомів. На підставі цих даних, попередні підсумки виборів зазнали лише незначного коригування, як зауважив голова Центральної виборчої комісії. За Леоніда Кучму віддали свої голоси 9 мільйонів 555 тисяч 954 виборці, що становило 36,56%. За Петра Симоненка було подано 5 мільйонів 818 тисяч 510 голосів (22,24%). Олександр Мороз отримав 2 мільйони 953 тисяч 687 голосів (11,3%), Наталія Вітренко - 2 мільйони 872 тисячі 758 (10,98%), Євген Марчук - 2 мільйони 130 тисяч 363 голоси (8,13%); Юрій Костенко - 569 тисяч 193 голоси (2,17%) і Геннадій Удовенко - 318 тисяч 689 голосів (1,22%). Усі інші кандидати одержали менше одного відсотка голосів виборців. Недійсними було визнано 1 мільйон 36 тисяч 906 бюлетенів, що становило майже 4 відсотки.[13, c.243] Проте вражало голосування за умовного шістнадцятого кандидата виборчої гонки - у графі про непідтримання жодного з кандидатів зробили позначки 476 183 виборці.

Інформація з регіонів про результати голосування надходила занадто повільно. Симпатії українських регіонів здебільшого були віддані Л. Кучмі, другим за рівнем підтримки виявився П. Симоненко. Суттєву перевагу голосів на свою користь Л. Кучма одержав у 15 областях України, містах Севастополі та Києві, в українських представництвах за кордоном. П. Симоненку належали симпатії переважної більшості виборців Криму та шести областей - Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Харківської і Херсонської. О. Мороз здобув перевагу в двох областях - Вінницькій та Полтавській. Електоральна більшість в Сумській області висловилася на підтримку Н. Вітренко.[25]

Другий тур президентських виборів в Україні відбувся 14 листопада 1999 року. За результатами виборів першого туру до нього вийшло двоє кандидатів - чинний Президент України Леонід Кучма та лідер Комуністичної партії України Петро Симоненко.

В другому турі виборів спостерігалося й таке доволі незвичне для всіх повторних голосувань явище, як зростання активності виборців. Цього разу загальнодержавна кількість громадян, що використали своє право голосу, зросла майже на чотири відсотки. І знову, як і в першому турі найбільше виборців проголосувало в західному регіоні: Львівська область - 85,73%, Тернопільська - 90.07%, Івано - Франківська - 88,36%. Найменш активнивними виявились виборці в Одеській області - 61,61%, Миколаївській - 66,53%, Автономній Республіці Крим - 63,39%, в м. Київ - 60,96% та м. Севастополь - 59.75%. Найбільший стрибок в явці в другому турі порівняно з першим здійснила Закарпатська область, якщо в першому турі явка складала 60,25% то вже в другому - 86% Складно сказати, що вплинуло на відповідну ситуацію - чи то популяризація тез про "червону загрозу", чи популяризація адмінресурсу. Що ж до результів виборів то за Леоніда Кучму віддали свої голоси 56,25% учасників виборів, або 15 мільйонів 870 тисяч 722 громадян. За його суперника, лідера Комуністичної партії Петра Симоненка, проголосували 37,80% виборців, або 10 мільйонів 665 тисяч 420 громадян і майже 3.4% або 970 тисяч виборців проголосували проти обох кандидатів.[13, c.244] Чинний Президент отримав перемогу в п'ятнадцятьох регіонах України, а також в м.Київ та м.Севастополь, тоді як його опонент лише в десятьох. Найбільшу підтримку Леонід Кучма отримав у Івано - Франківській області - 92,3% (або 859839 голосів), Тернопільській - 92,17% (727359 голосів), Львівській - 91,59% (1623941 голос) та Закарпатській - 84,53% (657314 голосів). Петро Симоненко залучився набільшою підтримкою виборців в таких регіонах: Вінницька область - 59,2% (628399 голосів), Полтавська область - 57,66% (582249 голосів) та Чернігівська область - 56,27% (440505 голосів).[25]

Результати голосування принесли й певні несподіванки. Так, у Донецькій області, виборчій вотчині комуністів, де вже в першому турі лідер комуністів випереджав усіх своїх суперників, в другому турі він зазнав відчутного фіаско - тут за Леоніда Кучму проголосувало 52,9% громадян.[3, c.93]

Таким чином за результатами другого туру виборів 1999 року на пост Президента України вдруге було обрано Леоніда Кучму.

На виборах Президента України 2004 року було зареєстровано близько 4 тис. міжнародних спостерігачів.

Явка виборців у першому турі, 31 жовтня 2004 року, по Україні склала майже 75%, що на більш, як 5% більше порівняно з першим туром виборів 1999 року.

Ситуація з явкою в регіонах виглядала наступним чином: області в яких прослідковувалась найвища активність виборців - це Тернопільська - 84,92%, Волинська - 82,91%, Сумська - 80,74%, Львівська - 80,83%; області в ких активність виборців була найменшою - Одеська - 64,79%, Закарпатська - 66,5%, Запорізька - 69,73.[25]

Близько 17:00 31 жовтня 2004 року було оприлюднено результати національного екзит-полу (опитування, яке проводилося біля виборчих дільниць). Це опитування проводили чотири найбільші соціальні служби, за його результатами, за Віктора Ющенка (кандидат від опозиції) проголосувало 44,8% виборців, за Віктора Януковича (кадидат від тодішньої влади) - 36,6%. Оскільки штаби головних кандидатів вели паралельний підрахунок голосів, вже наступного дня справдилися прогнози переважної більшості оглядачів та аналітиків - другий тур і участь у ньому «двох Вікторів». Остаточні результати виборів були оприлюднені Центральною виборчою комісією в останній відведений законом день: 10 листопада 2004 року В. Ющенко посів перше місце, набравши 39,87% голосів. За ним йшли В. Янукович (39,32%) та О.Мороз (5,81%). Лідер комуністів П. Симоненко, який на минулих виборах вийшов до другого туру, на цей раз зумів набрати всього-навсього близько 5% голосів виборців. Також бар'єр в один відсоток перейшла Наталія Вітренко (1,53%).[13, c.319-320]

Перемогу в регіонах зуміли отримати тільки двоє кандидатів - В. Ющенко та В. Янукович. Ющенко отримав перемогу в шістнадцяти областях і в місті Київ, а В. Янукович переміг в дев'яти областях та місті Севастополь. Опозиційний кандидат взяв гору в усіх західних областях та в центральній Україні, представник від влади переміг на сході та на півдні України. Наприклад за В. Ющенка в Івано - Франківській області проголосувало 89% від загального числа виборців, в Львівській - 87%, на Волині - 77,19%, на Тернопільщині - 87,52%.

В. Янукович отримав більшість голосів в Донецькій області - 86,74%, Луганській - 80%, в м. Севастополь - 73,54%.[9]

Вже після першого туру виборів можна прослідкувати розкол України на два табори: захід та центр - прихильники В. Ющенка, а схід та південь - прихильники В. Януковича.

21 листопада 2004 року о 8:00 розпочався другий тур виборів. На виборчих дільницях України було зареєстровано близько 37,6 млн. виборців, за її межами - 214,3 тис.[6, c. 415]

Активність виборців по Україні знову зросла. За повідомленням Центральної виборчої комісії вона становила 80,85% від загального числа виборців. Це майже на 6% більше порівняно з першим туром виборів того ж року і на 7% більше порівняно з другим туром виборів 1999 року.

Ситуація з активністю в регіонах порівняно з попереднім туром, а також з попередніми виборами майже не змінилась. Однак прослідковувалась надзвичайно висока явка виборців в Донецькій області - 96,65% (найвищий за всю історію незалежної України показник), в цьому регіоні вона й була найвища. Також високим відсотком активності відзначились Тернопільська область - 86,63%, Львівська область - 83,49%, Волинська область - 83,83%. Найнижча явка в другому турі була в Закарпатській області - 66,89%, Чернівецькій області - 71,95%, Херсонській області - 71,79%.[25]

Увечері 21 листопада було оприлюднено результати екзит-полів. За даними екзит-полу «Социс», перемагав Віктор Янукович - 48,2% голосів проти 46,8% у Віктора Ющенка (втім, керівник цього опитування сам поставив під сумніви ці дані, посилаючись на дуже велику кількість відмов відповідати (понад 30%).

За даними консорціуму соціологічних служб «Національний екзит-пол», пропорція була іншою, за В. Ющенка проголосувало 52,9% опитаних, за В. Януковича - 44,2%. Проти обох кандидатів за даними соціологів, проголосувало 2,8% виборців.

Утім ці результати дедалі більше розходились з данними Центральної виборчої комісії. 24 листопада, о 18:50 голова Центрвиборчкому Сергій Ківалов оприлюднив офіційні результати виборів: за В. Януковича - 49,46% голосів, за В. Ющенка - 46,61%. Таким чином Президентом України повинен був ставати В. Янукович, але штаб опозиції на чолі з В. Ющенком відмовились визнавати результати виборів, посилаючись на масову фальсифікацію. До прикладу представники комітету виборців України заявили, що в другому турі було сфальсифіковано 2,8 млн голосів. В. Ющенко заявив, що «бандитська влада» вкрала в нього більше 3 млн голосів, зокрема за відкріпними талонами вдалося сфабрикувати близько 700 тис. голосів на користь В. Януковича.

В результаті цих заяв та масових страйків Верховний Суд України заборонив офіційним друкованим органам уряду та парламенту («Урядовий кур'єр» та «Голос України») оприлюднювати результати виборів доти, доки не буде закінчено розгляд скарги представників В. Ющенка.

27 листопада Верховна Рада в Києві ухвалила постанову про недовіру Центральній виборчій комісії і цим оголосила результати виборів недійсними (хоча ця постанова не мала юридичної сили).

3 грудня 2004 року Верховний Суд України ухвалив: «Визнати дії Центральної виборчої комісії зі встановлення результатів повторного голосування на виборах Президента України і складання протоколу про результати повторного голосування по виборах Президента України від 24 листопада 2004 року неправомірними». Водночас суд ухвалив рішення провести повторне голосування 26 грудня 2004 року.

На повторне голосування 24 грудня було прийнято безпрецедентну кількість офіційних спостерігачів від іноземних держав (3285 осіб) та міжнародних організацій (9260 осіб).

Активність виборців під час «третього туру» по Україні склала 77, 32% або 29 068 184 виборці. Це на 3,5% менше ніж у другому турі. Щодо явки в регіонах то вона коливалась від 87, 81% в Тернопільській області до 65,25% в Закарпатській. Найактивнішими крім Тернопільщини виявились, Волинська область - 85,73%, Львівська - 85,22%, Івано - Франківська - 85,63% та Донецька - 83,85%. Найменша кількість виборців прийшла на дільниці в таких областях (крім Закарпаття): Херсонська - 67,45%, Одеська - 68%, Кіровоградська - 70,08%.

Під час підрахунку голосів, коли було опрацьовано 60% голосів виборців В. Юенко випереджав В. Януковича на 10%. Дещо пізніше за результатами опрацювання 90% бюлетенів стало остаточно зрозуміло, що В. Ющенко - переможець виборів. Остаточний підсумок виборів виглядав так - В. Ющенко отримав 51,99% голосів виборців (15,1 млн), В. Янукович - 44,2% (12,8 млн), кількість виборців, що не підтримали жодного кандидата 2,34% (682,2 тис).

[13, c.325]

Розподіл голосів у «третьому турі» майже не змінився. Як і в попередніх двох турах В. Ющенко отримав перемогу на заході та центрі, а В. Янукович на сході та півдні України. Зокрема найбільшу підтримку В. Ющенко отримав у Львівській області - 93,74%, Івано - Франківській - 95,72%, Волинській - 90,71% та Тернопільській - 96,03%. Щож до В. Януковича то за його кандидатуру найбільше віддали голосів у Донецькій області - 93,54%, Луганській - 91,24%, в Автономній Республіці Крим - 81,26% та м.Севастополь - 88,83%. Цього разу Ющенко отримав на 893 тис. голосів більше (переважно за рахунок центральних областей), а його суперник втратив майже 2,2 млн голосів, приблизно половину - на сході країни.

Таким чином новим Президентом України було визнано Віктора Ющенка. 23 січня 2005 року, він на Майдані Незалежності у досить помпезній атмосфері, що нагадувала виставу, склав присягу президента.

Не можна не відзначити застосування фальсифікації як при виборах 1999 року, так і при виборах 2004 року. Зокрема в 1999 році спостерігачі від європейських організацій, які були присутні на виборах, звернули увагу на два моменти - прямі фальсифікації (коли на деяких дільницях явка виборців перевищувала 100%) і безпрецедентно масштабне використання адміністративного ресурсу. Однак ані українські незалежні спостерігачі, ані західні не поставили під сумнів загальний результат виборів.

На виборах 2004 року ситуація змінилась, але в гіршу сторону. Спостерігачі від європейських та євроатлантичних організацій фіксували чиленні порушення законодавства й називали президентські вибори кроком назад порівняно з попередніми парламентськими (2002 року). Спостерігачі ж від країн СНД називали вибори «взірцевими». Втім, поняття «взірець» тоді можна було трактувати по-різному…

В 2004 році крім використання адміністративного ресурсу, був використаний такий вид фальсифікації, як голосування відкріпними талонами. Зокрема під час голосування з регіонів надходили повідомлення про колони автобусів, набитих людьми з відкріпними талонами, що організовано курсували від однієї виборчої дільниці до іншої, про десятки поїздів, які прибували до міст заходу і центру України і просто з яких пасажири поспішали з відкріпними талонами до виборчих урн.

Також в ході голосування використовувався такий вид фальсифікації, як вкидання до урн цілих пачок заздалегідь наготовлених бюлетенів. До Центральної виборчої комісії надходили й повідомлення про такі порушення, як напади на виборчі комісії, де передбачалась перемога В. Ющенка, або про виключення представників опозиції зі складу комісій тощо[23].

Ще одним способом за допомогою якого фальсифікувались вибори (як 1999 так і 2004 року) був підкуп виборців, людям пропонувалась певна кількість грошей, щоб вони проголосували за того кандидата, за якого їм скажуть.

Взагалі, підбиваючи підсумки, можна сказати, що організація виборів в Україні далеко не ідеальна, і потрібно вживати певних заходів на найвищому рівні.

Висновки

1. Розкриваючи суть поняття вибори можна сказати, що вибори є одним з інститутів конституційного права, зокрема одним з найстаріших інститутів. Вперше вибори почали застосовуватись, ще в Стародавніх Римі та Греції, а зараз це напевно одна з найосновніших форм безпосередньої демократії. За допомогою волевиявлення народ висуває у вищі владні представницькі органи людей, яким довіряє.