Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Проблема набуття Україною членства в НАТО

Зміст

Вступ

Розділ 1. Євроатлантична інтеграція України у внутрішньому вимірі

Розділ 2. Проблема регіональної безпеки України на шляху до Північноатлантичного Альянсу

Розділ 3. Пріоритети України в процесі набуття членства в НАТО на перспективу

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Summary

Вступ

Початок ХХІ століття позначився загостренням низки глобальних проблем, але водночас окреслились й унікальні можливості для створення нової архітектури міжнародної безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Сьогодні жодна країна неспроможна гарантувати свою безпеку лише власними силами. У зв'язку з цим особливого значення набуває розширення Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та Європейського Союзу (ЄС) як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить природне прагнення європейських держав до взаємної інтеграції.

Розвиток подій у світі та на європейському континенті протягом останніх років засвідчив, що НАТО посідає провідне місце у складній архітектурі європейської та євроатлантичної системи безпеки. Така оцінка базується на тому, що понад півсторіччя НАТО зберігає мир у Європі. Маючи у своєму розпорядженні арсенал звичайної і ядерної зброї, організація продовжує забезпечувати захист союзників і водночас слугує основою для розбудови широкої мережі співробітництва з країнами Кавказу, Центральної Азії, Росією та Україною. Жодна інша організація не виконує такого комплексу функцій.

Щодо України, то її відносини з Північноатлантичним альянсом не є лише складником концепції безпеки. Певне зближення з НАТО і декларований курс на інтеграцію в євроатлантичний простір мають спиратися на принципову нову модель суспільно-політичного розвитку, відповідну стратегію внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної ситуації, передусім характеру відносин з Росією. Сусідство з новими членами НАТО та аплікатами до цієї структури на західних кордонах відкриває перед Україною нові можливості інтеграції в європейські структури безпеки. Прагматичність цих цілей дає підстави сподіватись на їх широку підтримку в Україні різними політичними силами - від лівоцентристських до правих та націоналістичних - і поступове утвердження раціонального сприйняття Альянсу найширшими верствами населення.

Вступ до НАТО західних сусідів України, який став закономірним наслідком геополітичних змін на континенті, робить відносини з цією організацією ще важливішими не лише в межах західного вектора української зовнішньої політики, а й у масштабі субрегіональних стосунків. Останніми роками відбулася якісна еволюція фундаментальних засад організації суспільства та зовнішньополітичних орієнтацій країн Центральної і Східної Європи, настійливих ініціаторів розширення Північноатлантичного альянсу.

Суть передумов просування альянсу на Схід - повернення країн регіону до природного суспільного та міжнародного стану і зближення на цій основі цілісних і геополітичних орієнтацій, зокрема уявлень про зміст і параметри безпеки у просторі на захід від СНД. Розширення НАТО реально має не тільки військово-політичне значення, природний інтерес інтегрування містить і вагоміші складники - економічний та культурно-цивілізаційний.

Розширення НАТО на Схід, відповідно до умов вступу, має сприяти розв'язанню конфліктів, усуненню територіальних претензій до сусідів, зміцненню цивільного контролю над збройними силами, дотриманню прав національних меншин і прав людини, демократичному розвитку. Виконання цих вимог країнами ЦСЄ - новими членами НАТО - сприятиме зміцненню безпеки на західних кордонах України і створить додаткові стимули для внутрішніх перетворень в країні.

Тому актуальність теми полягає в тому, що інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури є, безумовно, головною стратегічною метою держави. Сьогодні Україну розглядають як опору і генератор стабільності й безпеки в Європі. У ній вбачають стратегічний ланцюг між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем, унікального стратегічного партнера Європейського Союзу та особливого партнера НАТО.

Щодо вітчизняної та іноземної історіографії, то вона досить широка. Особливо слід відзначити такі джерела як: Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р., Матеріали міжнародного "круглого столу експертів", що стосуються співпраці та добросусідства України та ЄС, у роботі використані також дані провідних вітчизняних установ, що займаються дослідженням громадської думки: Фонду "Демократичні ініціативи", Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України.

Фундаментальним дослідженням є монографія «Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства» присвячена аналізу одного з найбільш пріоритетних напрямків зовнішньополітичного та воєнно-політичного курсу України євроатлантичній інтеграції. У роботі комплексно висвітлено цілий спектр проблем, пов'язаних з формуванням та реалізацією цього курсу, окреслено роль Північноатлантичного альянсу в архітектурі європейської безпеки та нові функції, яких набуває ця організація у зв'язку з трансформацією сучасної системи міжнародних відносин, формуванням їх монополярної структури.

G. Udovenko, James Sherr основну увагу приділили передбаченню наслідків другої хвилі розширення НАТО, питанню про те, яку роль у цьому процесі може відігравати Україна, на якому місці вона опиниться внаслідок таких кардинальних змін у геополітичній обстановці на європейському континенті.

Унаслідок цього процесу втратить сенс для України один з основних принципів реалізації геополітичних інтересів - принцип балансу сили. Всі західні і південно-західні сусіди України стануть членами НАТО, і відносини з ними у сфері безпеки й оборони визначатимуться не двостороннім співвідношенням сил, а сумарним оборонним потенціалом країн-членів Альянсу.

Процес другої хвилі розширення НАТО, на думку Б. Сікора поставить Україну в ситуацію відмови від політики балансування і необхідності визначення свого остаточного геополітичного вибору, адже Україна опиниться затиснутою між сферами впливу НАТО та Росією і в такому становищі не зможе самостійно протистояти ймовірним викликам з боку як однієї, так і іншої геополітичної потуги.

В. Гречанінов та М. Сунгуровський у своїх працях визначили стратегічні інтереси України щодо НАТО й показали еволюцію їх усвідомлення українським політикумом. Ці інтереси формувалися під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників. Головним з них стала зміна дезінтеграційних тенденцій на інтеграційні процеси в зовнішньополітичному середовищі. Від того, до яких інтеграційних процесів Україна виявиться залученою, залежатиме її подальше майбутнє.

Приєднання до НАТО гарантує Україні зміцнення її державного суверенітету, збереження незалежності і територіальної цілісності, оскільки ні сам Альянс, ні його члени не зазіхають на ці базові національні інтереси - вважає О.Палій. Поглинання України Росією чи приєднання першої до другої призведе до повної втрати цих базових цінностей української нації і зникнення України як незалежної суверенної держави. Усвідомлення такої перспективи формує геополітичні інтереси України, пов'язані з приєднанням її до Північноатлантичного альянсу.

В. Горбулін у своїй праці зазначає, що інший базовий стратегічний інтерес України щодо НАТО пов'язаний передусім з тими сприятливими умовами, які надає членство в Альянсі для зміцнення демократичних цінностей і розбудови громадянського суспільства в нашій країні. Отже, вступ України в НАТО - це реалізація її цивілізаційних інтересів. Він означатиме входження України в європейську цивілізацію.

Дослідники Н. Дмитренко та О.Дергачов вважають, що членство в НАТО надає вагомі гарантії збереження національної ідентичності та єдності української нації. Перебування в спільноті цивілізованих демократичних країн - членів Альянсу сприяє формуванню української національної еліти, орієнтованої на національні та європейські цінності, розвиткові української національної культури та культури національних меншин України. Водночас воно значно обмежує можливості російської інформаційної і культурної експансії в Україну, що закріпляє в українцях малоросійську провінційну ментальність - широко висвітлено у роботах Ю. Саєнко та О. Куця.

Ряд публікацій Д. Кульмія, І. Іванова і Т. Брежнєва стосується проблем безпеки, вирішення яких пов'язане з процесом євроатлантичної інтеграції, зокрема здійснено ідентифікацію нових загроз регіональній безпеці після другої хвилі розширення НАТО та механізмів їх нейтралізації, дано оцінку балансу сили в регіоні, окреслено такі проблеми, як неврегульованість питання кордонів, нелегальна міграція, територіальні питання та міжетнічні суперечки. Велику увагу приділено розв'язанню проблеми іноземної військової присутності.

Так як кордони посідають особливе місце серед вимог до країни-претендента на вступ до Європейського союзу та НАТО, то для України першочерговим завданням є вирішення всіх проблем, що стосуються проблем кордонів з її сусідами - Росією, Румунією, Молдовою, Білоруссю.

Важливою складовою частиною роботи Ф. Ларрабі є оцінка внутрішньої готовності України до набуття членства в НАТО, того, наскільки вона відповідає політичним та військовим критеріям членства в Альянсі. У праці А. Уткіна проаналізовано також ставлення українського суспільства до вступу України в Альянс, визначено роль засобів масової інформації у формуванні суспільної думки щодо НАТО.

Окрім того, робота О. Зарубінського покликана вирішити цілу низку практичних завдань, пов'язаних з реалізацією євроатлантичного курсу України. У статтях І. Копняката В. Косевцева зокрема викладено концептуальні підходи до формування Стратегії дій з набуття Україною членства в НАТО. Така проблема загальнодержавного значення як нелегальна міграція та біженці докладно висвітлена у статтях В. Павлюха, М. Литвина та С. Ратушного.

Щодо проблем зовнішньополітичного вибору України в умовах розширення НАТО, то це чітко висвітлено у матеріалах науково-практичного семінару Чернівецького національного університету.

Таким чином, метою магістерської роботи є докладніше ознайомлення з цілим спектром проблем, пов'язаних з формуванням та реалізацією одного з найважливіших стратегічних пріоритетів зовнішньої політики України - курсу на євроатлантичну інтеграцію.

Відповідно до історіографічного огляду та джерельної бази, автор, висвітлюючи основні аспекти процесу набуття Україною членства в НАТО ставить перед собою такі завдання:

- розкрити політичні критерії вступу до НАТО та проблеми соціально-економічних і політичних реформ в Україні, громадську думку щодо НАТО, роль регіональних мас-медіа у формуванні позитивного іміджу Альянсу

- указати на проблеми кордонів, іноземної військової присутності та нелегальної міграції України на шляху до НАТО

- визначити пріоритети України в процесі набуття членства в Північноатлантичному Альянсі на перспективу.

Дана робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та резюме англійською мовою.

Розділ 1. Євроатлантична інтеграція України у внутрішньому вимірі

інтеграція пріоритет реформа

У загальному вимірі зв'язок між наміром України вступити до НАТО і внутрішніми реформами є очевидним і не потребує доведення. Він полягає передусім у заохоченні до реформ за зразком розвинених демократичних держав. Фактично йдеться про доповнення внутрішніх рішень щодо реалізації певної моделі суспільного розвитку відповідними міжнародними зобов'язаннями і залученням зовнішніх чинників.

Вплив міжнародних зобов'язань на внутрішній розвиток держав - явище, яке набуло значних масштабів і нової якості в рамках еволюції й розширення європейської та євроатлантичної спільноти. Найбільш наочно це виявляється у процесі подолання ізольованості й переходу до повномасштабної міжнародної співпраці посткомуністичних, у тому числі нових незалежних держав, для яких внутрішні трансформації і зміни геополітичних координат відбуваються синхронно й певною мірою взаємно обумовлені. Такий вплив став одним з ключових чинників розвитку міждержавного співробітництва в регіоні, що об'єднує колишні «Захід» та «Схід», і формування відносної надрегіональної суспільно-політичної та економічної гомогенності.

Намір вступити до таких організацій, як НАТО та ЄС, без посередньо пов'язаний з обранням і реалізацією певної моделі національного розвитку. Такий намір, за логікою, мав би базуватися на цілковитій визначеності засад суспільно-політичного ладу. Досвід держав, що становили першу та другу хвилі роз ширення НАТО, це цілком підтверджує. В українському випаду маємо набагато складніший і суперечливіший варіант, коли рішення про інтеграцію було ухвалено не тільки задовго до набуття країною необхідних характеристик, а й за умов відсутності відповідних виразних тенденцій. Хоча таке рішення поки що не може бути реалізоване, воно вже перетворюється на вагомий зовнішній чинник внутрішнього розвитку.

Україна в будь-якому разі стала б об'єктом впливу глобальних, а надто - європейських тенденцій і сферою інтересів Заходу, але, проголосивши про намір стати членом НАТО і ЄС, вона змінює режим такого впливу й породжує складний суспільний феномен. Його сутність полягає в тому, що суспільство і політична еліта, розраховуючи на підтримку Заходу, все ще хворобливо реагують на конкретні прояви впливу привабливих партнерів, а внутрішні політичні та економічні реалії далеко не відповідають цивілізованим стандартам. Тобто цей вплив не має в Україні сприятливого середовища.

Однією з закономірних особливостей сприйняття міжнародних чинників національного буття в масовій свідомості нашого суспільства є певна недовіра до НАТО і ЄС, автоматичне приписування негативної ролі, звичка протиставляти їх внутрішнім передумовам. Одним із парадоксів політичного життя є поширеність подібного підходу серед політичної еліти і навіть фахівців. Це доповнюється неартикульованістю національних інтересів і фактичним продовженням дискусій та від критої політичної боротьби з приводу моделі національного розвитку і пріоритетів зовнішньої політики. Тобто в країні досі не існує таких внутрішніх чинників, які б склали шкалу оцінки чинників зовнішніх. Відомо, що тільки в розвиненому суспільстві з цілком визначеними національними інтересами внутрішні чинники є усталеними, цілком органічними, такими, що виконують роль базових, первинних. Перехідні суспільства, до яких за багатьма ознаками належить і українське, перебувають у пошуку орієнтирів та зразків, і тому звернення до успішного досвіду є закономірним. Сам цей процес почасти перетворився на поле й інструмент внутрішньополітичної боротьби. До того ж і влада, і суспільство можуть виявитися недостатньо готовими для того, щоб скористатися привабливим досвідом.

Але, окрім обрання певної моделі національного розвитку, існують і більш стандартні, проте важливі потреби певного зближення з міжнародними партнерами. Розвиток співпраці, повно цінне використання можливостей, що їх дає інтернаціоналізація, особливо з огляду на європейські реалії, об'єктивно потребує сповідування спільних принципів та дотримання схожих норм і стандартів організації та функціонування державних інститутів, гарантування громадянських прав і свобод, ведення бізнесу і т. ін. Отже, наближення до критеріїв членства є важливим для підвищення ефективності співпраці і в такий спосіб - захисту національних інтересів. Водночас цілком очевидно, що й Захід зацікавлений у демократичній трансформації України, яка зробить її щонайменше більш прогнозованою і безпечною.

Ресурси міжнародної співпраці концентруються переважно на Заході, але вони, як і решта більш традиційних цінних ресурсів, виборюються в конкурентній боротьбі. Інтенсивність останньої врешті і сприяла становленню найбільш привабливого міжнародного формування - Європейського Союзу - та самого явища інтеграції. Саме ця інтенсивність, підтримувана детальною унормованістю і високою організованістю, створює поки що нездоланні перешкоди на шляху України до Європи, які не обмежуються об'єктивними показниками відставання в розвитку й ускладнюються недостатньо адекватним розумінням проблеми.

Серед українських політиків поширений хибний погляд на умови співпраці, що висуваються високорозвиненими країнами до нових східноєвропейських партнерів, передусім як на штучний витвір урядів, прояв егоїзму багатих, прагнення диктувати власні правила гри і здійснювати експансію. Подібне ж ставлення існує і до процесів глобалізації та інтернаціоналізації взагалі, за якими не визнається їхня об'єктивна природа - результат розвитку міжнародної спільноти. Високорозвинені держави дійсно уособлюють і найповніше використовують ці процеси, але й самі так чи інакше підпорядковуються їм. Урешті необхідно розрізняти впливи, пов'язані з невідповідністю національних реалій загальновизнаним нормам, і ті, що є наслідком поставлених окремими партнерами конкретних власних цілей.

Щільне, інтенсивне європейське та євроатлантичне співробітництво, здійснюване за високими стандартами, створює ситуацію примусу до розвитку, у якій неструктуроване суспільство і неефективна держава почувають себе невпевнено. В країні це проявляється, по-перше, у збереженні анти західних настроїв як серед частини еліти, так і серед населення, по-друге, у перебільшенні значення політико-дипломатичних зусиль і здатності укладених угод змінити реальне становище держави на міжнародній арені без реального дотримання конкретних приписів і загальної спрямованості. Такі засоби можуть бути ефективними в урегулюванні конфліктних ситуацій, але не посилюють конструктивних потенцій.

Після завершення холодної війни характер зовнішніх впливів змінився. Загалом зникає протистояння, а отже - функція послаблення, розкладання, руйнування. Натомість головним стає заохочення до конструктивних дій, упровадження випробуваних часом зразків та норм. Те, що відбувається, схоже на конвергенцію за рахунок переходу посткомуністичних країн на засади організації західного суспільства.

Що стосується виокремлених у новій стратегії сусідства «західних нових незалежних держав» - Білорусі, Молдови та України, то їхня периферійність, відстороненість від інтеграції є передусім наслідком не стільки хибною вибору, скільки свідомого дистанціювання. Нездатність до повноцінної участі у спільних континентальних процесах посилюється незацікавленістю в цьому правлячої верхівки названих країн, що доповнюється не тільки вразливістю щодо альтернативного російського впливу, а й певною прихильністю до нього. Однак при цьому вони не можуть ігнорувати потужний західний чинник і мають маневрувати і пристосовуватись.

У випадку, коли правляча верхівка сприймає зовнішні впливи як такі, що містять загрози, і при цьому підмінює національні інтереси власними, конкретна їхня роль стає особливо суперечливою. Міжнародні чинники по-різному сприймаються владою, окремими політичними силами і суспільними верствами.

Ця внутрішня суперечливість постійно охолоджує партнерів і не зникає в разі формальних офіційних кроків влади, які начебто фіксують певний стратегічний вибір. Навпаки, вона формує щонайменше обережне ставлення до таких кроків.

Співпраця з НАТО набула з боку України інтеграційних перспектив лише в середині 2002 р., тобто значно пізніше, ніж був реанімований (після декларацій 1991-1993 рр.) і офіційно переведений у практичну площину «європейський вибір». Упродовж певного періоду такий курс обмежувався наміром вступити до Європейського Союзу, тоді як на євроатлантичну інтеграцію практично було накладено табу. Це переважно пов'язано з геополітичними обставинами (російським чинником), але значну роль відігравали й внутрішньополітичні обставини.

Так чи інакше, активність на західному векторі зовнішньої політики закладала загальне підґрунтя для зближення, і стосунки України з Північноатлантичним альянсом завжди виходили за рамки політики в галузі безпеки. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного альянсу (1997 р.) зафіксувала такі засади та цілі: розвиток демократичних інститутів, визнання верховенства права, зміцнення демократії, політичного плюралізму та ринкової економіки, а також встановлення демократичного цивільного контролю над збройними силами. Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 р., затверджена Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. № 1209/98, спрямована на «забезпечення реалізації положень Хартії про особливе партнерство», не містила реформаторського компонента. Зафіксувавши, що «стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур та повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки», вона мала майже виключно зовнішньополітичне спрямування. Що стосується наближення до політичних стандартів НАТО, то в цьому фундаментальному документі на явні хіба що «поступове впровадження в Україні системи цивільного керівництва Збройними силами та іншими військовими формуваннями, а також демократичного контролю за їх діяльністю» та «вивчення практики участі законодавчих, судових, урядових і неурядових структур, ЗМІ держав-членів НАТО та країн-партнерів у створенні та підтримці належних цивільно-військових відносин у державі».

Символічним кроком уперед стала аналогічна програма на 2001-2004 рр. Цей документ містить завдання «сприяння по ширенню принципів демократії, додержання прав і свобод людини і громадянина, верховенства права». Серед напрямів спів робітництва - ознайомлення з практикою участі законодавчих, судових, урядових і неурядових установ, ЗМІ держав-членів НАТО та держав-партнерів у створенні та підтримці належних цивільно-військових відносин; використання досвіду держав-членів НАТО для розроблення стратегії впровадження демократичного цивільного контролю над оборонною сферою України; удосконалення національного законодавства з питань правового регулювання цивільно-військових відносин; упровадження за сприяння експертів НАТО механізму забезпечення демократичного цивільного контролю за діяльністю правоохоронних органів та сил внутрішньої безпеки; запозичення досвіду держав-членів НАТО та держав-партнерів у реформуванні сил внутрішньої безпеки, визначенні їхнього статусу та порядку застосування.

Проте й тут безпосередня прив'язка поглиблення співпраці до внутрішніх реформ відсутня. Натомість серед аргументів на користь розвитку відносин з НАТО наводиться його власне ре формування. У програмі зазначено, що «протягом двох останніх років Північноатлантичним альянсом було здійснено важливі кроки щодо його зовнішньої адаптації та внутрішньої реорганізації...». Зафіксовано, що Україна, замість інтеграції, «активізує свою діяльність, спрямовану на поглиблення конструктивного співробітництва з Організацією Північноатлантичного договору». Обидві державні програми в їх політичній частині були, безумовно, кроком назад від положень Хартії про особливе партнерство. Справді особливим партнерство України з НАТО стає після офіційного проголошення Києвом курсу на вступ, тобто на повну інтеграцію.

Донедавна успішно розвивалася хіба що співпраця у військовій сфері, зокрема у проведенні навчань, підготовці кадрів, забезпеченні сумісності обладнання та процедур управління військами. Але коли йшлося про реформування армії та воєн но-політичної сфери загалом, упровадження обов'язкового для демократичної держави громадянського контролю над армією, силовими структурами, тут ми майже не просунулися. За основними показниками Україна не наблизилася до стандартів Альянсу. За умов, коли на практиці завдання інтеграції в цю євроатлантичну структуру не ставилося, можна було вважати, що має місце співробітництво, яке, попри далеко не повне виконання погоджених планів, більш-менш задовольняло обидві сторони і не містило складних завдань.

Певна непослідовність у ставленні до НАТО особливо помітна на фоні постійних наполегливих спроб зближення з ЄС. У червні 1998 р. було прийнято Постанову Кабінету Міністрів «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» і створено Міжвідомчу координаційну раду та Центр порівняльного аналізу при Міністерстві юстиції для визначення відповідності проектів законів та інших нормативних актів законодавству ЄС. У Верховній Раді розроблено програму гармонізації законодавства України з законодавством ЄС. Президент України Л.Д.Кучма в інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. зазначив: «Підтверджуючи свій європейський вибір, ми ставимо за стратегічну мету вступ до Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збігаються з завданнями, які планується вирішувати у внутрішній сфері. І насамперед тими, що стосуються якості життя народу». У Посланні Президента до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр.» отримав подальший розвиток економічний складник західного вектора зовнішньої політики. У розділі «Стратегічні пріоритети» зокрема зазначено: «Базовою основою нашого дальшого розвитку є і європейський вибір, від даність України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії. Український народ вистраждав своє суверенне право долучитися до цих цінностей».

Усе це ускладнює логічне пояснення як паузи у зближенні з НАТО, так і її несподіваного завершення. Інтеграція радикально відрізняється від співпраці насамперед тим, що передбачає глибокі внутрішні перетворення, цільове просування до критеріїв членства. Наскільки відповідальним і обґрунтованим, а крім того, наскільки твердим, остаточним було рішення про вступ до НАТО? Воно виникло за відсутності жодних відповідних змін у владі, корекції моделі національного розвитку та міжнародного становища країни. Рішення Ради національної безпеки і оборони (РНБО) у травні 2002 р. видавалося черговим маневром у межах звичної двовекторності. Досить дивними є аргументи, наведені на користь цього рішення. Попри їх переконливість і вичерпність, всі вони є «старими». Тож виникає питання: чому потрібно було чекати кілька років і тільки тепер проголошувати намір інтегруватися? Адже відомо, що влада жодним чином не використовувала минулі роки для реального наближення країни до стандартів Альянсу. Більше того, євроатлантичний вектор зовнішньої політики на певний час був узагалі заморожений.

Кілька місяців реальний зміст рішення РНБО, затвердженого Указом Президента, залишався не до кінця ясним. Високі посадовці в офіційних коментарях уникали слів «вступ до НАТО» і наголошували, що йдеться про дуже тривалий процес, який дасть час для досягнення суспільного консенсусу. До дещо більшої визначеності призвели слухання про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО, проведені Верховною Радою 23 жовтня 2002 р. 263 депутати схвалили євроатлантичну інтеграцію України, яка була визнана «суттєвим фактором зміцнення її національної безпеки, покликаним сприяти розвитку демократичних інститутів, громадянського суспільства, захисту прав і свобод людини, і, таким чином, відповідає життєво важливим інтересам українського народу». У листопаді 2002 р. на саміті у Празі Україна і НАТО прийняли амбіційний План дій та Цільовий план на 2003 р. Нарешті у січні 2003 р. Президент Л.Кучма створив і очолив Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. При цьому він заявив: «Як голова держави я несу повну й особисту відповідальність за визначення і реалізацію курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію».

У Посланні Президента до Верховної Ради України у квітні 2003 р. зазначається:. «Прагнення України бути визнаною європейською державою ґрунтується на спільному із західним світом розумінні та баченні суспільних цінностей. Створення громадянського суспільства, розвиток демократичних інституцій, забезпечення прав і свобод людини виступають пріоритетними національними інтересами України, які визначено ще на початку її утворення як незалежної держави... Для досягнення поставленої мети - набуття повноправного членства в НАТО - державна влада має вдосконалити політичну систему, розвивати інститути громадянського суспільства... Україні належить адаптувати законодавство до права Європейського Союзу, яке не зводиться лише до законодавства ЄС, а включає спільні принципи, цінності та правову культуру».

Стосунки з НАТО одним ривком були виведені на більшу висоту, ніж з ЄС, і набули чіткіших перспектив - якщо не стосовно членства, то щодо запланованих внутрішніх реформ. У Плані дій Україна - НАТО, підписаному восени 2002 р., як принцип зафіксовано таке: «З метою більш тісної євроатлантичної інтеграції Україна продовжуватиме проводити внутрішню політику, основану на зміцненні демократії та верховенстві права, повазі до прав людини, принципі розподілу влад і незалежності судів, демократичних виборах відповідно до норм Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), політичному плюралізмі, свободі слова, повазі до прав національних та етнічних меншин та недискримінації за політичними, релігійними або етнічними ознаками».

Цільовий план Україна - НАТО на 2003 р. передбачав конкретні дії, спрямовані на вирішення актуальних політичних проблем: здійснення заходів щодо вдосконалення виборчих процедур, зокрема підготовку законопроектів про внесення змін до Законів України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» та «Про вибори народних депутатів України»; вдосконалення роботи та реформування Центральної виборчої комісії, вдосконалення діяльності членів виборчих комісій щодо забезпечення відкритості виборчого процесу в день виборів та оприлюднення результатів виборів з урахуванням рекомендацій ОБСЄ; здійснення заходів щодо поліпшення ситуації у сфері свободи слова та друку і сприяння розширенню кола власників ЗМІ; сприяння, виходячи з рекомендацій ОБСЄ, вільним і чесним виборам згідно із законодавством, проведення конференції з цієї тематики із запрошенням представників іноземних держав та міжнародних організацій; зміцнення повноважень та незалежності судів; здійснення за ходів щодо прийняття адміністративно-процесуального кодексу України, інших законів України з метою забезпечення належного функціонування судової системи, в тому числі новоутворених Вищого адміністративного суду України, Апеляційного суду України та Касаційного суду України; подальше реформування законодавства України у сфері правосудця відповідно до євроатлантичних стандартів; сприяння постійному розвиткові і зміцненню громадянського суспільства, забезпеченню верховенства права, захисту основних прав людини і громадянських свобод; перегляд законів та інших нормативно-правових актів України з метою зміцнення громадянського суспільства.

Чи зробить Альянс реформи більш вірогідними? Те, що реформи - справа суто українська, не викликає сумніву. Але на сьогодні залишається під питанням серйозність намірів і практична здатність державного керівництва здійснити такі радикальні перетворення в політичній та економічній сфері, які потрібні для вступу до НАТО. Тому необхідно з'ясувати, у чому передусім має полягати роль НАТО - у сприянні і допомозі чи в примусі до реформування - і що може стати результатом різних намірів партнерів?

Альянс безумовно зацікавлений у демократичних перетвореннях в Україні. Але слід чітко розуміти, у чому конкретно полягає ця зацікавленість і якою мірою він готовий сприяти їх проведенню. Досить очевидно, що все може обмежитися прагненням до стабільності, передбачуваності або навіть запобіганням участі в альтернативних об'єднаннях. Те, на що погоджується НАТО у взаєминах з Україною, спрямоване насамперед на вирішення актуальних для Альянсу завдань, а вже потім - на впорядкування і можливий розвиток співпраці, що лише створює перед умови для переходу до інтеграційного етапу в майбутньому.

Фактично останні українсько-натовські документи містять найповнішу і найконкретнішу програму проведення внутрішніх реформ. Чи створюють вони більше передумов для справді демократичних перетворень, для яких досі не вистачало реального бажання та політичної волі? Донедавна предметна програма реформування політичної та правової сфери і виведення її на мінімальний рівень демократизації були пов'язані з членством в Раді Європи. Зазначимо, що вимоги дотримання норм демократії передбачені і для членів ОБСЄ. Таким чином, протягом перших років незалежності склався комплекс між народних зобов'язань та орієнтованих на міжнародну співпрацю самозобов'язань щодо загальних засад політичного розвитку. Фактично цей комплекс, хоча й був позбавлений певної системності, у ключових питаннях є більш чітким і послідовним, ніж суто внутрішні програми політичних реформ. Він не містить компромісних орієнтирів, продиктованих суперечливими внутрішніми суспільно-політичними реаліями, і передбачає більш визначену, хоча й не пряму відповідальність. Те, що Україна досі не виконала стартових умов членства в Раді Європи і залишається об'єктом моніторингу з її боку, є свідченням неготовності держави дотримуватися зобов'язань. І це створює показовий фон для оцінки її ініціатив у стосунках з ЄС та НАТО.

Укладення угод з Європейським Союзом та НАТО, які за своїм змістом набагато ширші, ніж класичні міжнародні договори про співпрацю, і містять деталізовані зобов'язання щодо роз витку національної політичної системи, не має серйозного опертя в українському суспільстві і в українській владі. Маємо феномен сучасної України: наміри влади здійснити й демократичні реформи найбільш чітко і категорично зафіксовані не у внутрішніх, а в міжнародних документах. Звичайно, там немає детальних програм, проте окреслено ключові принципові позиції.

Зазначимо, що НАТО не належить до тих міжнародних акторів, які мають вагомий вплив на внутрішню ситуацію в Україні. Альянс, зрештою, ніколи не розвивав дієвих механізмів такого впливу і - головне - не виділяв для цього значних ресурсів. Активізація стосунків з НАТО мало що змінює в цьому сенсі.

Вашингтон цілком відверто пов'язує перспективи взаємин України і Північноатлантичного альянсу з майбутніми президентськими виборами. Тодішній посол США в Україні Карлос Паскуаль, перебуваючи в червні 2003 р. у Полтаві, заявив, що в найближчі 1,5 року вирішиться доля України щодо вступу в НАТО, яка багато в чому залежатиме від майбутніх президентських виборів, а також від формування ринкової економіки і демократії, основою якої є свобода слова. «Наявність виборчого процесу за стандартами ОБСЄ і результат, який відображає волю народу, є життєво необхідним для успіху в прагненні України приєднатися до НАТО та просунутися ближче до Європейського Союзу. США також наполегливо підтримують свободу слова в Україні, і я буду працювати над тим, щоб це стало реальністю», -- зазначив новопризначений посол США в Україні Джон Гербст. При цьому «забезпечення інтеграції України до євроатлантичної співдружності є метою зовнішньої політики США», - зазначив він, виступаючи з доповіддю перед членами Комітету з міжнародних стосунків Конгресу США в середині червня 2003 р.

У Посланні до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.» є показовий пасаж: «Захід вимагає від нас демократії вже сьогодні. Я також дуже цього хочу. Однак будемо реалістами». Це можна визнати за констатацію наявності серйозних об'єктивних перешкод становленню демократії, а те, що формулювання Президента стосується року проведення референдуму, який став яскравим прикладом спотворення владою волевиявлення громадян, окреслює й масштаби суб'єктивних перешкод. Дії влади у сфері соціально-економічних та політичних реформ не відповідають зразкам розвинених правових демократій, і зовнішніх імпульсів для зміни ситуації на сьогодні недостатньо. Міжнародні зобов'язання не впливають на зміст та спосіб здійснений політичної і конституційної реформ. Проте вони залишаються чинниками поточного політичного процесу і принаймні формально не ігноруються.

Наприкінці травня 2003 р. було погоджено рішення створити міжпарламентську раду Україна - НАТО, основним зав данням якої буде реалізація Програми дій «Україна - НАТО», а також здійснення річних цільових програм України і НАТО.

Це може створити додаткові можливості для України брати активну участь у процесах євроатлантичної інтеграції. Брюссель у цілому висловлює задоволення тим, як Київ виконує цільовий і спільний плани дій з НАТО, однак Україна ще має багато зробити, щоб побудувати громадянське суспільство з вільними мас-медіа. В НАТО говорять, що заохочують Україну проводити демократичні реформи, включаючи правову та оборонну, а також підсилювати контроль за експортом озброєнь і сприяти розвитку вільної і незалежної преси. Альянс обіцяє, що й на далі допомагатиме Києву в таких реформах.

На другому засіданні Державної ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України 19 травня 2003 р. Президент Леонід Кучма закликав «менше говорити про наше бажання вступити до ЄС або НАТО, а більше робити для створення реальних передумов для такого членства». При цьому він стверджував, що «і законодавча, і виконавча гілки влади не лише на словах, а й на ділі доводять налаштованість сприяти новим зрушенням в економіці, у процесі демократизації суспільства та в підвищенні рівня забезпечення прав та свобод людини». Як заявив 30 травня 2003 р. Голова Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції Володимир Горбулін, «Цільовий план Україна - НАТО на 2003 р. виконується задовільно, однак існує потреба в чіткому підході до реалізації запланованого відповідно до стандартів Альянсу... Частина цільових заходів уже виконана, виконується, частково виконується або хоча б окреслена у виконанні, але якість має бути кращою, відповідною до стандартів НАТО... Близько 66 заходів базуються на законодавчій основі. Тут дуже багато зроблено, але прийняти закон мало, його ще потрібно імплементувати». На жаль, це був чи не єдиний випадок визнання великої відстані між двома нерівнозначними аспектами українського реформування: номінальне ухваленим і впровадженим у політичну практику. В експертному середовищі утвердила ся думка, що військово-політична інтеграція в західному напрямку - до НАТО - відбувається повільно. Зокрема так вважають 63,1% фахівців, опитаних Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України в червні 2003 р. 23,6% оцінюють темп просування до західних військово-політичних структур як «середній», 10,5% - як «нульовий» і тільки 2,1% відзначили інтенсифікацію процесу.

Сьогодні мусимо констатувати щонайменше серйозне відставання у виконанні Плану на 2004 р. Бракує реальної зацікавленості в його завданнях (за винятком кількох відповідальних за них відомств), спостерігається пасивність щодо питання інтеграції в НАТО більшості політичних сил, у тому числі тих, які підтримують Президента. Проведення реформ і конкретне наближення до інтеграції в Альянс до цього часу здебільшого залишаються темою для обговорення і все ще не переходять у практичну площину. Натомість останній період відкрив кілька цікавих сюжетів у сфері практичної взаємодії. Не виконуючи того, що може прискорити інтеграцію, Україна виявляє активність у розвитку співпраці. Чи є це з боку Києва паралельними кроками, чи свідченням розрахунків на підміну політичних критеріїв геополітичними? Так чи інакше, саме друга версія одержала останнім часом певне наповнення. Україна приєдналася до коаліції з роззброєння Іраку. Зростання довіри до Києва знайшло під твердження в тому, ряд країн НАТО прийняв рішення про використання українського літака Ан-124 «Руслан» для військово-транспортних перевезень у 12 країнах-членах Альянсу на період до 2010р.

Наша країна, зважаючи на її масштаби, а також рівень мілітаризації та геополітичні координати, вірогідно, матиме досить оригінальну модель набуття членства в Альянсі, який до того ж пропонує гнучку систему співпраці. По-перше, можна використовувати декілька механізмів та моделей, по-друге, у більшості з цих механізмів передбачено складання індивідуальної програми партнерства, обрання зручних темпів і ритму її реалізації. Але це жодним чином не можна пов'язувати зі зниженням планки політичних критеріїв. Україні не варто розраховувати на отримання великої підтримки від Альянсу у вирішенні наших внутрішніх проблем. Українська специфіка мала б укластися саме у формат Плану дій Україна - НАТО, здійснення якого висуне на порядок денний створення більш стандартного плану дій щодо членства в Альянсі.

Загальна зміна атмосфери і вдала конструкція безпеки «НАТО плюс» для великої Європи надає Україні значні можливості для зниження фінансової планки для вступу. Характерно, що ті сили в Україні, що не підтримують вступ до НАТО, чи ті, що хотіли б обґрунтувати відкладення цього питання на непевний час, наводять аргументи саме фінансового, економічного плану, хоч мають на увазі політичні аспекти. Очевидними є неготовність, а інколи й нерозуміння того, яких змін потрібно досягти в політичній сфері, яких стандартів демократії потребує країна для того, щоб нас розглядали як потенційного члена НАТО.

Особливих сподівань на Україну в її нинішньому стані брюссельські партнери, очевидно, не покладають. І начебто було б правильним так само і в Україні не надавати надто великого значення і новим планам співпраці, і рішенню вступити в Альянс, відокремити реальні завдання від того, що за певних умов стане можливим у майбутньому. Водночас у країні, попри конкретні наміри стати повноправним членом НАТО та ЄС, набуває поширення думка про те, що це не має бути самоціллю. Реальну цінність становить здійснення таких реформ, що перетворять Україну на європейську державу, для якої таке членство буде формальністю. Отже, варто нарешті знайти реальне співвідношення між власним бажанням перетворитися на розвинену європейську демократію і наміром, окрім того, скористатися результатами відповідних змін для вступу до НАТО. Адже немає іншого важливого питання, у якому б зовнішньо політичні орієнтири так випереджали б внутрішню об'єктивну і суб'єктивну готовність дотримуватися їх.

У внутрішніх дискусіях щодо національних інтересів і зовнішньополітичних пріоритетів НАТО має вигляд найбільш суперечливого партнера. Так, за даними опитування Центру «Соціальний моніторинг» та Українського інституту соціальних досліджень, проведеного після оприлюднення рішення РНБО про намір вступити до цієї організації (у червні та листопаді 2002 р.), на запитання про те, що собою являє НАТО (респондент міг обрати не більше трьох варіантів відповіді), 26% і 29% опитаних відповіли, що це - найпотужніша і найвпливовіша воєнно-політична структура сучасності; 20% і 22% - агресивний воєнно-політичний блок; 17% і 22% - «світовий жандарм, що стоїть на сторожі інтересів найбагатших країн Заходу»; 19% і 18% - оборонний союз; 20% і 17% - миротворча організація.

Частина політичної еліти - ліві - та чимало представників так званих центристів мають такі самі успадковані органічні перестороги щодо Альянсу; решта з них виходять з того, що це щонайменше - незручний і занадто вимогливий партнер, який сповідує якісно відмінні цінності. Навіть послідовні прихильники вступу до Альянсу мають зважати на суспільні настрої.

Цікаво, що НАТО концентрує на собі негатив, якого практично немає чи принаймні набагато менше, ніж у сприйнятті тих держав, що визначають його політику. Крім того, все ще надзвичайно потужним є російський чинник, певною мірою суміщений з європейським вибором своїм зближенням з ЄС; він усе ще відіграє виразну антинатовську роль. На цьому фоні вибору на користь «повної євроатлантичної інтеграції» прихильність до нездійснених, але зручних позаблоковості та двовекторності продовжує становити гідну конкуренцію.

За даними загальноукраїнських соціологічних опитувань Центру ім. Олександра Разумкова громадяни швидше не готові підтримати вступ до Альянсу. Цим Україна відрізняється від своїх західних сусідів та країн Балтії. Характерно що рівень підтримки вступу до ЄС в Україні є не меншим, ніж у країн-кандидатів.

Очевидно, що імідж цієї організації надто ідеологізований і в масовій свідомості тісно пов'язаний з «імперіалізмом». Показовим є те, що влада не поспішає змінити ставлення українських громадян до НАТО і при цьому не цурається привносити антизахідні ідеї в масову свідомість. Слід зважати на те, що провладними силами в ході минулих виборів (2002 р.) Захід розглядався інколи не як партнер, а як ворог. Влада не тільки використовувала для цього крайніх лівих та крайніх націоналістів, а й сама відповідно коментувала, хоч і стримано, небажані для неї зовнішні впливи.

Мусимо констатувати, що загальне ставлення до Альянсу дає можливість владі в разі потреби не тільки відносно легко загальмувати курс на євроатлантичну інтеграцію чи відмовитися від нього, а й знайти підтримку таких дій у суспільстві. Це накладає відбиток хиткості, непевності на сучасну конструкцію відносин України і НАТО.

Але безумовно має слушність відомий англійський фахівець Джеймс Шерр, коли стверджує, що Україна постраждає й у випадку, якщо Брюссель не виявлятиме ентузіазму в здійсненні погоджених планів, і в разі, коли вона сама не буде сумлінно їх виконувати.

Неадекватність сприйняття Альянсу призводить до неправильного розуміння його реального місця в системі міжнародних відносин і значення співпраці з ним. По-перше, він є не від'ємною частиною Заходу, однією з несучих конструкцій сучасного світоустрою і не може бути штучно виділений з-по між інших споріднених структур, як це відбувається в масовій свідомості українців. По-друге, з огляду на загальноєвропейські процеси ставлення до західних партнерів, зокрема Північноатлантичного альянсу, не може бути відокремлене від позиції щодо демократичних цінностей. Альянс не є їх випадковим чи другорядним носієм. Навпаки, він відіграє особливу роль в їх захисті та консолідації.

Трактування європейського вибору не тільки в геополітичному сенсі, а і як моделі суспільного розвитку має й суто практичні детермінанти. Для вирішення внутрішніх проблем країна конче потребує залучення додаткових зовнішніх ресурсів. Крім того, очевидно, що на сучасному етапі і тим більше в перспективі оптимальним форматом вирішення багатьох питань національного буття є міжнародний рівень. Ключовими в цьому сенсі є гарантування безпеки та оптимізація умов розвитку. З огляду на ці орієнтири видаються цікавими твердження, наведені в спеціалізованій доповіді «Євроатлантична інтеграція України: сучасний стан та перспективи», що увійшла до Послання Президента Верховній Раді 2003 р. У ній зазначено: «Вибір Україною основних стратегічних партнерів - це також питання ефективності нашого включення в існуючу систему розподілу функцій і ролей у сучасному геополітичному та геоекономічному просторі. Він ґрунтується на стратегічному баченні шляхів розвитку держави, її національних інтересів і засобів їх реалізації. Усвідомлюючи важливість мати надійних стратегічних союзників серед європейських країн, головним вектором зовнішньополітичної діяльності держави визначено курс на євроатлантичну та європейську інтеграцію. Така стратегія істотно впливає на весь спектр пріоритетів зовнішньої активності держави, на формування нової моделі громадянського суспільства та національної безпеки.

Розвиток взаємин з іншими державами та групами держав має узгоджуватися з основним курсом нашої держави і будуватися відповідно до її національних інтересів».

З огляду на формальний бік справи Україна вирішила для себе питання про вступ до Альянсу. Але концептуальні засади її зовнішньої політики змін не зазнали. Нічого не чути про відмову і практичний відхід від позаблоковості. Події останніх місяців переконують, що балансування між Заходом і Росією триває. Більше того, виникли нові, більш фундаментальні невизначеності. Так само, як і раніше, практично нічого не робилося для досягнення реальної позаблоковості; зараз у діях влади не видно реальних намірів і здатності реалізувати стратегію колективної безпеки. Це відбиває й новий Закон «Про основи національної безпеки» й особливо - проект Воєнної доктрини України. Крім того, нові підходи до питань геополітичної самоідентифікації та національної безпеки потребують абсолютно інших відносин з партнерами і відповідності складним критеріям, тобто - глибокого реформування. Українська влада об'єктивно не готова до цього і тому не має можливості змінити статус держави в чинній системі міжнародної безпеки. Нова українська «непозаблоковість» так само дорівнює утриманню від повноцінної, синхронної участі в загальноєвропейських процесах. Фактично вона є ознакою своєрідної, притаманної лише Україні регіональної біполярності. Ця невизначеність має, таким чином, вже не тільки концептуальний характер, а й набуває суто практичного виміру.

Роль НАТО як партнера української держави не слід обмежувати роллю лобіста реформ. Зближення з Альянсом забезпечує імпорт геополітичної стабільності, покращення умов розвитку міжнародної співпраці. Але й цей начебто більш традиційний аспект взаємодії за сучасних умов потребує набуття нових суспільно-політичних характеристик. Північноатлантичний альянс -- це організація, що забезпечує не абстрактну безпеку, а таку, що базується на особливому її розумінні. Намір вступити до НАТО має спиратися на демократичні стандарти сприйняття проблем безпеки і реакції на них. Зміна орієнтирів щодо цілей і засобів гарантування безпеки є складником демократичних трансформацій суспільства. В Україні цей надскладний процес має ще більш загальну функцію - формування (чи не вперше в історії) суспільних уявлень про національну безпеку і потреби в ній як в атрибуті зрілої політичної нації та сучасної європейської держави.

В Україні не набуло поширення сприйняття безпеки як передусім суспільного феномена. Деталізованість офіційної концепції національної безпеки, значна увага, що приділяється її економічному, екологічному, демографічному, інформаційному та деяким іншим спеціальним аспектам, не надає необхідної якості. Спрощеність і схематичність, прив'язаність до потреб державного механізму визначають обмеженість підходів до проблем безпеки в її внутрішньому та міжнародному вимірах, особливо з огляду на сучасні європейські стандарти. В Україні не склалося сприйняття безпеки за стандартами демократичного суспільства. Якщо використовувати досвід наших західних сусідів, країн Центрально-Східної Європи, то головним у ньому є, безумовно, досягнення консенсусу серед політичної еліти в розумінні змісту національної безпеки і стратегії її забезпечення.