Організація українських націоналістів: шлях від теоретичних ідей до організаційної практики

Організація українських націоналістів: шлях від теоретичних ідей до організаційної практики

Олег Полянський

Український націоналістичний рух пройшов складний і тривалий шлях від теоретичного обгрунтування ідеології українського націоналізму до створення націоналістичних організацій і їх практичної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Ця актуальна проблема ще не знайшла належного висвітлення в українській історіографії. Тому метою даної роботи є, спираючись на джерела та літературу, дослідити: 1) виникнення, суть і розвиток української націоналістичної ідеології; 2) створення і діяльність українських націоналістичних організацій, зокрема ОУН; 3) причини і наслідки розколу ОУН; 4) місце і роль ідеології українського націоналізму та націоналістичних організацій в сучасних процесах українського державотворення.

У зв`язку з цим варто порушити кілька загальних питань, пов`язаних з поняттям націоналізму. На націоналізм, як європейське явище, звертає увагу професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк. На його думку, націоналізм - це не просто програма чи політичний рух, пов`язаний з питаннями мови, історії та фольклору. Націоналізм, як історичний феномен був «програмою й рухом, спрямованим на створення нового типу спільнот - націй», це одночасно світоглядна система й певний історичний етап в розвитку людства, це шлях до модерності й спосіб самозахисту від зовнішньої експансії: політичної, економічної, культурної».

«Без націоналізму, - пише він, - неможливо уявити собі історію Європи ХІХ ст. від Великої французької революції і Наполеона до початку Першої світової війни.

… У другій половині дев`ятнадцятого століття характер й напрям розвитку націоналізму змінився. Це було викликано багатьма причинами і не в останню чергу - необхідністю протиставити щось зростаючому впливові соціалізму… У ХХ столітті націоналізм неодноразово і успішно доводив свої можливості у змаганні з марсизмом і комунізмом» [1: 29, 357].

Це, так би мовити, «європейський націоналізм». Щодо України, то, насамперед, необхідно зазначити, що український націоналізм - не «ідеологічне збочення», не штучний винахід радикалів-параноїків чи ультрапатріотів, а вияв певної загальносвітової тенденції. Український націоналізм вписується в загальний контекст світової історії, хоча й має специфічні риси. На цю обставину звертає увагу відомий київський дослідник Г.Касьянов.

Він зазначає, що: «Протягом ХІХ ст. український націоналізм пройшов у своєму саморозвиткові три фази: зародившись на зламі XVIII-XIX ст. на соціально-психологічному рівні як суміш станових амбіцій нащадків козацько-шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової «різночинської» інтелігенції, він під впливом зовнішніх чинників… оформився в нову форму етнічної, а згодом національної ідентичності інтелектуальної еліти українського суспільства… Через кілька десятиліть він став елементом світогляду певної її частини…, а наприкінці ХІХ ст. почалося оформлення українського націоналізму в ідеологію і політичний рух…» [2: 308].

Ще один принциповий момент. Генезу і функціонування українського націоналізму можна розглядати на трьох рівнях: 1) соціально-психологічному - націоналізм як настрої, почуття; 2) ідеологічному - націоналізм як доктрина, світогляд, система ідей; 3) політичному - націоналізм як політичний рух. У загальному, український націоналізм - це світогляд, центральним елементом якого є визнання незаперечності, природності права на існування та легітимності націй загалом і української нації, зокрема.

«Націоналізм - в українській політичній термінології, - зауважує І.Лисяк-Рудницький, - під кінець 19 віку поняття однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом воно зазнало звуження. Перед першою світовою війною та під час визвольних змагань під націоналізмом стали здебільшого розуміти самостійництво. А коли у 1920-их роках виникла ідеологічна течія, що прийняла назву «націоналістичної» та оформилася в організований політичний рух, поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині» [3: 247].

Таким чином Організація Українських Націоналістів, що виникла понад 70 років тому, базувалася на ідеології українського націоналізму, засновником якого вважають відомого громадсько-політичного діяча Миколу Міхновського. Але ідея самостійності України, що її гаряче пропагував він, вперше висунув ще в середині ХІХ ст. Василь Подолинський у праці «Слово перестороги» (1848 р.): «Так, ми - русини і віримо твердо у воскресіння вільної, незалежної Русі. Раніш чи пізніш - не має значення. Відстань у часі нас не тривожить, бо що таке століття в національному житті... Ніщо не зможе здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи… Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами… Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно…» [4: 472].

Чіткіше ідею самостійності України обгрунтував громадсько-політичний діяч Юліан Бачинський. У праці «Україна irredenta» (1895 р.) він показав, що здобуття політичної незалежності України є головною передумовою її дальшого розвитку. Серед багатьох ідей, пише він, «одна ідея з давніх літ осталась ще живою: ідея самостійности національної українського народу. …Право на політичну самостійність - право бути своїм паном, в своїй власній хаті! …Україна - для себе! От її девіз. Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна нероздільна від Сяну по Кавказ! Се її прапор!» [5: 113-118].

Отже, зародившись у Галичині, ідея самостійності України незабаром поширилася на Східну Україну. У 1900 р. М.Міхновський у праці «Самостійна Україна» далі розвинув ідеї незалежності, ідеї українського націоналізму. «Коли справедливо, - писав він, - що кожна нація з погляду на межинародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави, коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим на обмежувану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найбільшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, - тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність єсть головна умова існування націй, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнаціональних відносин.

…Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов`язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж до Кавказу». Вона віддає себе на служіння цьому великому ідеалові, і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна проводитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважається так же відповідальною, як і боротьба фізичною силою.

…Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або вмремо. Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог - чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя… Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!» [6: 126-135].

Етапною у розвитку ідеології українського націоналізму стала праця Д.Донцова «Націоналізм», що вийшла 1926 р. Сповідуючи засади ідеалістичного волюнтаризму та ірраціоналізму, він став творцем т.зв. інтегрального націоналізму, що було своєрідною реакцією на тодішнє політичне становище української нації, поневоленої чотирма окупантами.

У своїй праці Д.Донцов з властивою йому безкомпромісністю заявив: «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її у нашій душі… Поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій світ…, поки «малоросійську» нижчість не заступить у нас зачіпна любов посідання (володіння - О.П.), поки теореми не стануть аксіомами…, «соромливість» - не обернеться в «брутальність», а безхребетне «народолюбство» - в агресивний націоналізм, доти не стане Україна нацією…. Мусимо набрати віри у велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря… Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватись не на частиннім, але повнім запереченню чужої.

…Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею опанування духовного, економічного і політичного нації. Без такої ідеї ми все лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що живе з роздвоєною душею…, народом без патосу, сателітом сильніших… Так буде, доки не виповімо безоглядної війни всім… інтернаціональним доктринам, які копошаться у нас, які сковують думку нації та її енергію, які розсаджують усяку збірну національну волю. Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціальна, лише тільки національна ідея…

Національна ідея, що хоче жити, має одверто оголосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, так і проти внутрішніх сил, що сковують її енергію. Мета нації не обмежується завданнями дня, ані тим етапом, який застала дана генерація. Нація глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь…» [7: 493-501].

Ще одним ідеологом українського націоналізму, зокрема т.зв. солідаризму і корпоративного державного устрою, був Микола Сціборський. У праці «Націократія» (1935) він насамперед дає характеристику соціалізму, комунізму та фашизму: «Розчарованість із устрою капіталістичної демократії найбільш виразно проявилася у вигляді нової ідеї й політичної концепції суспільно-виробничої організації людства - у соціалізмі. Останній - перейшовши початковий етап різних утопічних теорій - уже в другій половині минулого століття проявляється в житті у вигляді так зв. наукового, чи марксистівського соціялізму…

Соціялізм свою систему опер на вірі в «богоносну» місію пролетаріату й соціяльної революції…

У площині світоглядній і теоретичній - комунізм і соціалізм між собою тотожні. Їх обох зродила спільна доктрина марксизму, з її матеріалістичним розумінням історії, діалектикою, класовою боротьбою, соціальною революцією та планом створення бездержавно-інтернаціонального соціалістичного суспільства…

Руїнницький зміст комунізму лежить в його світогляді… Комунізм обездуховлює, каструє та обмежує в творчих спроможностях той фактор, що в дійсності є передумовою всякого поступу: живу людину…

Фашизм - це насамперед ідейна та духовна реакція на стан сучасности, що його витворила демократія, поступово втрачаючи духовну й національну основу свого єства, просякалася раціоналізмом і космополітизмом; соціялізм і комунізм цей процес поглибили своєю матеріалістичною концепцією та неприродними інтернаціональними утопіями…» [8: 676-678].

А далі розкриває своє бачення нації, держави: «Передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світовому баченні є власна, незалежна держава…

Нація та держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя і людей самоціллю. Натомість вона стає поруч з нацією, найвищою ціллю, що її націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові й особисті» [8: 681].

Після цього, М.Сціборський дає своє трактування ідеї української держави: «Націократією називаємо режим панування нації у власній державі… Зберігаючи комбінований принцип колективного й приватного інтересу, націократія національний розвиток країни будуватиме на мішаних засадах націоналізованої (себто удержавленої), муніципалізованої, кооперативної й приватно-капіталістичної промисловости…

Націократія заперечує принцип класової боротьби та право окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства… Вона… визначаючи пріоритет інтересів нації-держави над інтересами окремих груп - висуває принцип надкласовости…

Формою суспільної організації є для націократії - державний синдикалізм… Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Не класові й маєткові привілеї… лише виробнича функція індивідума й груп стає вирішальною в означенні їх ролі в суспільстві… Місце партій у державних органах займуть організовані на професійному принципі соціальні виробничі групи. У цьому власне й полягає ідея державного синдикалізму» [8: 682-686].

Оригінальну ідею української монархічної держави запропонував теоретик «елітарного консерватизму» В`ячеслав Липинський. Виходячи з того, що «Українська національна ідея тільки тоді в силі оживити собою українську етнографічну масу, коли вона кличе до повного національного визволення і на місце рабської служби чужим державним організаціям ставить змагання до створення власної держави» [9: 18], В.Липинський у «Листах до братів-хліборобів» обгрунтовував ідею побудови української самостійної держави і організацію її суспільства. Суть її зводилася до того, що спираючись на ідеологію українського консерватизму, перспективною є українська монархічна гетьманська держава.

«Ніхто нам не збудує держави, - писав він, - коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути… Тільки той, хто стоїть понад всякими виборами й понад всякими партіями - той, хто заінтересований у зрості, в скріпленню, а не використовуванню держави, - хто несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерти і по смерти перед своїми нащадками відповідальність - тільки Господар Монарх захоче й зможе тих найкращих організаторів знайти, до діла державного поставити…

Без української Монархії - в формі дідичного, а не виборного Гетьманства - не може повернути до Української Нації політично чесна, державно творча частина помосковщених і спольщених дворянських верхів… Тільки при гетьмансько-монархічній формі українського державного ладу український клас хліборобський зможе об`єднатись, зоорганізувати і придбати ту внутрішню силу, без якої не може ним бути об`єднана Українська Нація і не може бути збудована українська держава.

…Ідея Українського Гетьманства - це ідея нового монархізму і нового аристократизму… Гетьманство - це символ єдиної Української Нації і сили Української Держави…» [10: 354, 372, 387, 410-411].

Теоретичною розробкою української національної ідеї, ідеї українського державотворення займалися також Л.Цегельський («Самостійна Україна», 1915 р.), С.Рудницький («Чому ми хочемо самостійної України», «Українська справа зі становища політичної географії», 1923 р.), В.Старосольський («Теорія нації», 1921 р.), О.Бочковський («Вступ до Націології», 1934 р.) та ін.

Особливе місце, в умовах організаційного становлення українського націоналістичного руху, займають теоретичні праці Ю.Вассияна, В.Мартинця, Д.Андрієвського. Зокрема, Ю.Вассиян у роботі «Ідеологічні основи українського націоналізму» наголошує, що український націоналізм «не є тільки політичною програмою окремого гурту людей, теорією національного визволення на грунті ідей українського державництва, практичною організацією чинників державнотворчого акту, теоретичним, врешті, викладом об`єктивних пізнань дотичної нації, як історичного явища в загальному процесі світоставання… У своїй глибині він є рухом органічно-творчим… З огляду на це завдання націоналізму не обмежується програмою завтрашнього дня, але укладаються в той спосіб, щоб сягнути рішаюче в найдальшу будучність.

…Як найперше завдання висуває український націоналізм створення української держави. Державність для нації є найпершою передумовою можливости її росту в усякому відношенні. Тому для політично поневоленої нації власна держава - це перший, прямий і абсолютний наказ, що його треба здійснити найскорше. У бік державного чину український націоналізм спрямовує всі свої організовані сили та всю моральну енергію патосу української національної революції» [11: 80].

А В.Мартинець, обґрунтовуючи необхідність організаційного оформлення націоналістичного руху, виділяв такі першочергові завдання: «утворення понадклясової політичної організації, що була б джерелом української національно-державної ідеології, що давала б напрямні національної політики, профіляктором українського політичного життя й поштовхом до національної творчости.

…Не заступництво клясових інтересів, але координування та спрямування національної енергії в сильне річище творчого життя - оце завдання нової формації.

…уважаючи українську націю та її творчий прояв як самоціль, - український націоналізм мусить рішучо й неоднозначно стати на засади безоглядної непримиримости та безупинної боротьби з усіма чужими національними ідеями й чужими режимами на українській території.

…На принципі сили і спільности національних інтересів мають бути творені міждержавні союзи, у яких українська держава буде рівноправним суб`єктом і природним союзником.

…Сьогодні в стадії змагань до здобуття держави, рішення форми державного устрою не може мати першорядного значення… Треба звертати увагу не на форму влади, а на її зміст і діяльність, на завдання, які вона виконує чи плянує виконати.

…Кожна українська кляса чи стан є частиною української нації, і кожна мусить знайти підтримку українського націоналізму. Висловом українського націоналізму є змагання до національної творчости всіх груп, кляс, станів, всіх асоціацій, на якій ділянці суспільного життя вони не працювали б» [12: 163-166].

Д.Андрієвський підкреслював, що: «Призначення людини на землі не є раювання, лише виконання свого обов`язку супроти ідеалу… Для нашого українського покоління таким ідеалом є Велика Самостійна Соборна Українська Нація… Не доктрина, але живий факт є для них (націоналістів) категоричним імперативом, не під кутом інтересів якоїсь кляси й не в якійсь певній, універсальній, незмінній формі мислять вони Україну… Віра в націю каже їм покладатись на власні сили. Віра в національну ідею каже їм підпорядковувати всі місцеві відмінності основній цілості нації» [12: 317-318].

А В.Мартинець, характеризуючи українську політичну ситуацію, зазначав: «Криза нашого політичного життя має своє джерело не так у програмах і ідеологіях партій, як у самих людях, що ті партії складають, в їх психіці, в їх моральних категоріях і в їх діяльності… як би там не перемальовувати вивіски й виправляти патріотичні програми, люди, що складають ці партії, не зміняться» [12: 318].

Таким чином, перш ніж оформитися організаційно, націоналістичний рух виробив ідеологічну платформу, яка визначалася відомою тріадою принципів: незалежність, державність і соборність української нації. Націоналісти проголошували себе послідовниками ідеалістичного світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріалістичного світогляду, а й до позитивізму, представниками якого в Україні були М.Драгоманов, В.Антонович, І.Франко, М.Грушевський та ін. Як зазначав політолог Б.Червак: «Ще на зорі століття традиційний український націоналізм, передбачаючи смертельну небезпеку з боку закомуфльованих під прогрес теорій матеріалізму, протиставив їм свої духовні цінності, в основу яких було покладено принцип реалізації національного ідеалу» [13: 3].

Націоналізм проголошував примат волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією, прагнув виховати новий тип українця, фанатично відданого ідеалам руху. Вважаючи націю за абсолютну вартість, націоналізм принципово відкидав політичні вартості, що виходили поза межі національного інтересу. Рушійною силою українського націоналізму був пафос національно-визвольної боротьби.

Важливим чинником, що прискорив організаційне оформлення націоналістичного руху, стала поразка української національної революції 1917-1921 рр., яка була викликана рядом внутрішніх і зовнішніх факторів, об`єктивними і суб`єктивними причинами, різними політичними, соціально-економічними та психологічними умовами життя і боротьби східних і західних українців. Глибоке розчарування таким станом справ, зокрема втратою щойно посталої української державності, спонукало учасників національно-визвольних змагань до пошуків інших, нових шляхів боротьби за незалежність. Головна провина за поразки покладалася на тодішніх провідників національної революції, які здебільшого були соціалістичної орієнтації і замість рішучої та безкомпромісної боротьби за незалежність займалися соціальною демагогією й губилися в зовнішньополітичних симпатіях. Не сприяла національному самоствердженню антиукраїнська політика з боку більшовицької Росії, так й Четверного союзу та Антанти.

Важливою віхою на цьому шляху пошуків стало створення і боротьба Української Військової Організації. Початком УВО слід вважати розформування «Стрілецької ради» в липні 1920 р. і з`їзд представників всіх військових українських організацій у серпні 1920 р. в Празі. На з`їзді була прийнята постанова про повернення всіх старшин та стрільців українських армій на Батьківщину для участі в національно-визвольному русі. У вересні 1920 р. у Львові утворилася Тимчасова Начальна Колегія УВО, яка влітку 1921 р. трансформувалася в Начальну Команду УВО на чолі з полк. Є.Коновальцем і начальником штабу полк. Ю.Отмарштайном (після його смерті - сотн. Б.Гнатевичем). Членами НК УВО стали: М.Саєвич - бойовий референт, Осип Думин - розвідка, а також Я.Індишевський, Ю.Полянський, полк. р.Сушко, В.Кучабський, Ю.Головінський, полк. А.Мельник, Я.Селезінка та ін. З виїздом восени 1922 р. Є.Коновальця за кордон осідок НК УВО (згодом Головної Команди УВО) теж перенесено за кордон, а діяльністю УВО на західноукраїнських землях стала керувати Крайова Команда УВО (Крайовими комендантами були Ю.Полянський (1922-1923), П.Бакович (1923), А.Мельник (1923-1924), Я.Індишевський (1924), Ю.Головінський (1924-1926 і 1930), Б.Гнатевич (1926-1927), р.Сушко (1927-1928), О.Сеник (1929).

Свою роль і завдання УВО визначала так: «УВО є організацією, для якої тільки інтерес Української Нації є і буде рішаючим у її діяльності… Рівночасно, одначе, УВО є свідома того, що не тільки її завданням, але й обов`язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаганду, щоб підготувати відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву Українського Народу. УВО не ставить терористичної діяльності як виключно свого завдання. Не є вона рівнож… ніякою розвідчою централею… УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з`єдинену державу. Як організація, що веде свою діяльність на західноукраїнських землях, вважає вона своїм обов`язком проводити вже плянову підготовку цього революційного зриву проти польського займанця…

Рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на большевиків, УВО вважає зрадником визвольних змагань українського народу теж ті одиниці з-поміж українців, які пропагують орієнтацію на того чи іншого окупанта України і намагаються витворити серед української суспільности прихильні до Москви чи Польщі настрої» [14: 22-23].

Основною територією дії УВО була Галичина, яку поділили на 13 військових округ, округи на повіти з окружними і повітовими командами, яких налічувалося 58. Було зроблено спробу поширити діяльність УВО на Радянську Україну, для чого туди нелегально направили сотників І.Андруха та М.Опоку. Поза межами України експозитури УВО діяли в Чехословаччині, Німеччині, Литві, на американському континенті. Вони займалися фінансуванням організації, доставкою зброї та літератури, організацією вишкільних курсів, налагодженні зв`язків з іноземними колами та ін.

Як зазначає В.Мартинець: «Тодішні видатки покривало УВО з засобів, що їх вивезли Січові Стрільці з України, далі з пожертв заокеанської еміграції, присиланих др.М.Цеглинським і М.Репенем від «Федерації українців ЗДА» і від організованих Степаном Матчаком «Українських Бойових Комітетів» (УБК), а вкінці з фонду у висоті 100000 корон, що їх дав у 1920 р. уряд УНР на формування українського війська» [12: 33].

Незабаром після створення УВО розгорнула широку революційну діяльність на західноукраїнських землях. Насамперед проведено чотири масові акції: 1)бойкот присяги на вірність польській державі; 2)акції протесту проти загального перепису населення Західної України; 3)бойкот виборів до польського сейму; 4)бойкот набору до польського війська.

Крім пасивних форм боротьби, УВО вдалося до активного опору польським окупаційним властям. Він проявлявся, зокрема, в актах індивідуального терору (замах на маршала Ю.Пілсудського, львівського воєводу Грабовського, шкільного куратора Собінського), саботажній акції проти державних об`єктів - напади на військові склади, залізничні станції, мости, поліцейські установи. Водночас посилилася боротьба з польськими поміщиками та колоністами, проти маєтків яких було проведено численні підпали.

Окремою бойовою акцією став партизанський рейд у жовтні 1922 р., що його здійснила група бойовиків УВО, під командуванням колишніх чотарів УГА С.Мельничука та П.Шеремети, по Тернопільщині. Повстанський загін з боями пройшов Зборівський, Бережанський, Підгаєцький, Бучацький, Борщівський, Чортківський, Збаразький повіти, окремі загони діяли на Бродівщині та Сокальщині, навіть під Львовом. У боях під Заліщиками 31 жовтня 1922 р. було захоплено керівника групи С.Мельничука, а незабаром інших. Його та П.Шеремета розстріляли в Чорткові, а В.Крупу та р.Луцейка у Львові.

Однією з поширених форм боротьби УВО з окупаційним режимом стали експропріаційні акти, т.зв. «екси» - напади на поштові відділення та транспорти з метою здобуття коштів на потреби організації. Така різноманітність форм боротьби УВО тримала в постійній напрузі польські власті, з одного боку, і засвідчувала постійне прагнення українців здобути державну незалежність, з другого боку.

Друкованим органом УВО був місячник «Сурма», що почав виходити лише в січні 1927 р. Друкували часопис за кордоном, спочатку в Німеччині, пізніше - Чехословаччині та Литві і нелегально, тиражем 10000 примірників, доставляли в Україну та інші країни, в яких проживали українці. «Сурму» редагувала колегія в складі: Є.Коновальця, р.Ярого, Чумака, О.Сеника та В.Мартинця.

У першому номері «Сурми» було зазначено: «шість літ минає, як на румовищах власної Української Держави, серед тої великої руїни, двигнулася Українська Військова Організація. Може й числом невелика, а зате духом і завзяттям сильна громада, яка, плекаючи стрілецькі традиції Української Армії, поставила собі за ціль розбудити національну свідомість, розбити невільницькі кайдани та збудувати свою власну державу» [15].

Українська Військова Організація провела реєстрацію українських військових й оформила їх в організаційні формації, займалася придбанням та складуванням зброї.

Членом УВО міг стати кожен український патріот-самостійник, який хотів активно боротися в організованих лавах збройного підпілля проти ворожої окупації, незважаючи на свої ідеологічно-політичні переконання чи партійну приналежність. Вважалося, що такий підхід до формування членства УВО дасть можливість об`єднати в її рядах найкращих представників усіх українських політичних партій, груп і напрямків. Тобто, УВО повинна була базуватися на принципах позапартійності, тих принципах, на яких грунтується побудова національної армії.

На жаль, дуже швидко виявилося, що така «позапартійність» УВО стала не перевагою, а її серйозним недоліком. Об`єднання в рамках однієї організації людей різних політичних поглядів, стало причиною багатьох внутрішніх конфліктів.

До того ж, активна діяльність УВО не на жарт стурбувала як поляків, так і більшовиків. Радянська контррозвідка пильно стежила за діями УВО й намагалася її нейтралізувати всіма можливими способами. Доречі, спроби розколу УВО робили різними методами, які між, іншим, дуже нагадують спроби пізнішого розколу ОУН.

Отже, в перші роки своєї діяльності УВО намагалася близько контактувати з урядом ЗУНР, який очолював Є.Петрушевич. Але після переходу його у 1923 р. на радянофільські позиції, УВО на чолі з Є.Коновальцем дистанціювалась від екзильного уряду ЗУНР і вирішила йти своїм шляхом. У січні 1925 р. на конференції УВО в Ужгороді прихильники радянофільської політики Є.Петрушевича були усунені з рядів організації, проте створили нову - під назвою «Західно-Українська Народна Революційна Організація», яка, щоправда, не мала впливу і незабаром самоліквідувалася.

Варто звернути увагу на такі промовисті факти. Радянофільські симпатії Є.Петрушевича негайно намагалися використати більшовики, які робили все, щоб не втратити свого шансу, послабити організаційні сили, розколоти українську політичну й військову еміграцію. Для цього застосовували всі можливі, крайні засоби, лише б нейтралізувати політичну еміграцію, посіяти між її окремими групами ворожнечу.

Так, зокрема, робили все, щоб галицьке критичне ставлення до політики С.Петлюри в 1920-1921 рр. переросло у ворожість і конфронтацію. В той же час, у серпні 1921 р. Закордонний відділ ЦК КП(б)У доповідав особисту В.Леніну і Л.Троцькому, що вважає за необхідне вжити всіх заходів для поглиблення розколу між Є.Петрушевичем і Є.Коновальцем, який встановив контакт з українськими повстанцями. Паралельно робили спроби нейтралізувати Є.Коновальця і переобрати провід УВО в руки радянофільських елементів. На цьому грунті в УВО стався конфлікт. Є.Петрушевич висунув вимогу, щоб Є.Коновалець, як Головний Командант УВО, або повністю підпорядкувався екзильному урядові ЗУНР, або залишив свій пост. Цій проблемі була присвячена конфереція НК УВО, що відбулася в березні 1923 р. в Оліві поблизу Гданська. Полковник Є.Коновалець відмовився повністю підпорядкуватися урядові ЗУНР, оскільки стояв на позиціях соборності всієї України і мав контакти з С.Петлюрою. Але, щоб не спричинити відвертого конфлікту, залишив восени 1923 р. пост Начального Команданта УВО. Та перехід Є.Петрушевича й уряду ЗУНР на радянофільські позиції призвели до втрати їх авторитету серед українського політикуму і незабаром, наприкінці 1923 р., Є.Коновалець повернувся на свій пост.

Цікаво, що саме радянофільські елементи створили вже згадану ЗУНРО, провідником якої став Осип Думин, якого радянська контррозвідка намагалася залучити до співробітництва.

Ставало зрозуміло, що для здобуття Української Самостійної Соборної Держави недостатньо ні однієї УВО, ні тих методів боротьби, які вона використовувала. Все очевиднішою стає необхідність об`єднання всіх націоналістичних рухів і груп в одну Організацію, сконсолідовану єдиною ідеологією, статутом, програмою, стратегією і тактикою боротьби.

Звичайно, в українському національно-визвольному русі брали участь не лише нелегальні організації, а й легальні політичні партії. Такими на час окупації західноукраїнських земель Польщею були:

1)Українська Народно-Трудова Партія, яка до 1919 р. називалася Українська Національно-Демократична Партія. На базі її в липні 1925 р. створилося Українське Національно-Демократичне Об`єднання (УНДО). Лідерами цієї партії були: К.Левицький, І.Кедрин-Рудницький, М.Рудницький, О.Луцький, Л.Макарушка, В.Мудрий, М.Галущинський та ін. Офіційним органом - щоденна газета «Діло».

2)Українська Соціал-Радикальна Партія (УСРП). Друга, після УНДО, найсильніша легальна партія в Західній Україні. Визначними членами УСРП були: Л.Бачинський, І.Макух, М.Стахів, І.Блажкевич. Друкований орган - тижневик «Громадський голос».

3)Ще однією соціалістичною партією на західноукраїнських землях була Українська Соціал-Демократична Партія (УСДП); головні діячі: С.Вітик, Л.Ганкевич, В.Старосольський, В.Темницький. Друковані органи - малотиражні місячники «Вперед», «Воля».

4)Християнсько-Суспільна Партія у міжвоєнний період трансформувалася у малочисленну і маловпливову Українську Католицьку Народну Партію. Її провідниками були Станіславський єпископ Г.Хомишин та редактор «Нової Зорі» О.Назарук.

Крім них, діяли нечисленна, українсько-польсько-єврейська за національним складом, нелегальна Комуністична Партія Західної України, а також прокомуністичний Сель-Роб.

Але це були, так би мовити, традиційні партії з традиційними програмами, що, як показав історичний досвід, не спроможні були побудувати Українську Самостійну Соборну Державу. Тому на історичній арені появилося нове покоління борців, яке започаткувало якісно новий етап національно-визвольної боротьби українського народу, найхарактернішою рисою якого став націоналістичний рух.

Як зауважив один з дослідників: «Програш визвольних державницьких змагань зродив новий етап українського націоналізму - появу Українського Націоналістичного Руху як ідеологічно-програмової формації, яка поставила наголос на визволення української нації через духову мобілізацію українського народу до визвольно-революційної боротьби і висунула свою чітку програму політичного устрою майбутньої вільної української держави» [16: 20].

Одним з ідеологів цього руху, як уже було зазначено, став Дмитро Донцов. Чітко визначивши свої націоналістично-самостійницькі позиції в доповіді на студентському з`їзді у Львові 1913 р. «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», він згодом став визначним ідеологом українського націоналізму. Його праці «Модерне москофільство», «З приводу одної єресі», «Підстави нашої політики» обгрунтували необхідність національно-державної самостійності України, повне відокремлення її від Росії.

Палкими прихильниками національного руху стала молодь, зокрема студентська. Саме вона створила перші молодіжні націоналістичні організації, на основі яких постала ОУН.

Однією з них стала «Група української державницької молоді», до якої увійшли студенти Львівського таємного Українського Університету. Провідними членами Групи були С.Охримович, Ю.Вассиян, І.Габрусевич, Б.Кравців. Паралельно серед гімназійної молоді виникла «Організація Вищих Класів Українських Гімназій». Серед активу цієї організації слід в першу чергу назвати р.Шухевича, В.Яніва, Бандеру, О.Гасина, З.Коссака, Д.Грицая, О.Грабця, В.Сидора.

У 1926 р. у Львові постав «Союз Української Націоналістичної Молоді», який очолили О.Боднарович, Б.Кравців, М.Демкович-Добрянський. Друкованим органом СУНМ став часопис «Смолоскипи» та нелегальний журнал «Юнак». СУНМ співпрацював з УВО, багато його членів були одночасно в обох організаціях. Організаційно СУНМ поділявся на «групи» і «звена». Члени СУНМ поділялися на «прихильників», «новиків» і «дійсних» членів. «Прихильники» брали участь у зовнішній праці групи: сходинах, рефератах, дискусіях; «новики», крім цього, проходили спеціальний окремий ідеологічно-політичний вишкіл та виконували певні доручені їм завдання; «дійсні» члени проводили широку націоналістичну діяльність, спрямовану на розширення організації шляхом залучення нових членів, підбирали з-поміж членів СУНМ кандидатури на бойовиків УВО та ін. Напередодні створення ОУН СУНМ став найчисельнішою і найвпливовішою молодіжною організацією в Краї.

Часопис «Розбудова Нації» подавав таку характеристику СУНМ: «Умови, серед яких здійснювано організаційні спроби націоналістичної молоді, були надзвичайно некорисні. Не можна було спертися на аналогічну організацію старших громадян, бо такої не було… Групи, що творять Союз, є організаціями ідеологічного характеру. Вони перше кладуть вагу на самоосвідомлення членів, що відбувається при помочі сходин, рефератів на різні теми (ідеологія, історія, визвольна боротьба), журналів і книжок. Далі групи ведуть культурно-освітню працю по селах, дають ініціативу й беруть часто участь у закладанні «Просвіт», «Соколів», хорів, аматорських гуртків, уряджають вистави по селах, беруть участь в національних святах, їдуть по селах з відчитами, переводять збірки на національні цілі й стають завжди до праці в такі моменти, як громадські вибори, поміч жертвам повені, парламентарні вибори та ін. За час існування Союзу витворився вже певний тип молодого націоналіста. Своїм думанням і чином він чужий старому поколінню, яке виховувалось у партіях. Власне це є найбільшим успіхом, бо сьогодні існує, правда невеликий, але сильний гурток націоналістів, що зумів повести націоналістичний рух на Західній Україні та, вихований в соборницькому дусі, вважає себе частиною майбутньої організованої сили, яка росте всюди, де тільки живе молоде українське покоління…» [17].

Активно йшов процес розвитку націоналістичного руху в еміграції, особливо в Чехословаччині, яка стала центром української політичної еміграції у міжвоєнний період. Першою націоналістичною молодіжною організацією тут стала «Група Української Національної Молоді», що виникла 1921 р. в середовищі інтернованих вояків УГА у чеському містечку Ліберець. Організаторами ГУНМ були З.Петрів, М.Коновалець, О.Бойдуник, Ю.Вассиян та ін. ГУНМ з 1924 р. видавала у Празі свій журнал-місячник «Національна думка» (редактор - М.Коновалець, згодом О.Бабій).

В одному з номерів «Національної думки» було зазначено: «Українському народові доводиться боротися на чотири фронти. Найважливіші з них - це московський і польський, бо на них важиться судьба нації. Тому на цих фронтах у першій мірі мусить скупчитись вся увага нації, тут мусять бути зосереджені найбільші сили, бо тут кипіла і кипіти буде найжорстокіша боротьба» [18].

В іншій статті за 1924 р. наголошується: «Але завданням нашим є не тільки знищення ворога чи прискорення його упадку, але рівночасно скупчити в нації стільки енергії, стільки життєвої сили, щоб на будучих руїнах створити нове життя. Бо руйнування є тільки тоді доцільне, якщо є основою і засобом до творення.

…Максимум власних сил у боротьбі за власну державність, при рівночасному використанні кожної, хоч би найменшої помочі, яку приносить з собою хвилина… На наших національних прапорах мусить бути виписане… «добро української нації хай буде найвищим законом…» І тому на місце інтернаціоналістичних фраз несем в народ клич: «Україна понад усе» [19].

Щодо польської окупації західноукраїнських земель ГУНМ заявила: «…треба позбутися всяких ілюзій щодо можливости уладити національне життя, хоч би тільки тимчасово під Польщею і звернути всі сили на руйнування польської держави» [20].

А стосовно більшовицького режиму стверджувалося: «Або ми уважаємо Радянську Україну фактично за українську державу… або …фактично за фікцію і так довго, доки нема дійсної української держави…, тому, що на нашу думку Велика Україна є фактично під окупацією ворога, так як і Західна Україна… Українська політична думка не може йти по лінії радянщини… На місце інтернаціоналізму мусимо плекати ідею національної єдности, на місце братовбивчої клясової різні - ідею співпраці, позитивізму, реалізму та патріотизму» [21].

Осередки ГУМН були не тільки в Чехословаччині, а й у Відні, Берліні, Грацу та ін. 70% членів організації становили західні і 30% - східні українці.

Тому паралельно виникали націоналістичні організації наддніпрянців, зокрема «Українське Національне Об`єднання» (М.Сціборський, Д.Демчук), «Союз Українських фашистів» (Л.Костарів, П.Кожевників), «Союз Визволення України» (Ю.Коллард, Григорович).

У листопаді 1925 р. в Празі ці організації об`єдналися в «Легію Українських Націоналістів» на чолі з М.Сціборським. До Легії також входили Д.Демчук, Є.Маланюк, Л.Мосендз, Л.Костарів, П.Кожевників та ін. ЛУН видавала свій пресовий орган - місячник «Державна Нація». Найсильніші осередки Ліги були в Празі і Подебрадах.

Ідеологічна спорідненість ГУНМ і ЛУН сприяла об`єднанню двох організацій. В опрацьованому проекті статуту «Союзу Організацій Українських Націоналістів» так була визначена мета союзу: «Боротьба за якнайскорше відновлення Самостійної, Національної, Соборної Української держави, яка забезпечувала б добробут усіх верств українського народу…». У липні 1927 р. відбулися установчі збори Союзу, на яких обрано Управу в такому складі: голова - М.Сціборський; заступник - Козак; секретар С.Нижанківський. У постановах зборів зазначалося, що головним завданням є формування ідеологічних засад та основних напрямків української національної політики. Цю роботу можна було виконати через скликання спеціальних конференцій або Конгресу українських націоналістів. Завданням конгресу мало бути: «Створення нової української націоналістичної організації, яка об`єднала б усі співзвучні націоналістичні елементи як за кордоном, так і в Краю на базі одної організаційної схеми».

«Союз Організацій Українських Націоналістів» було створено як координаційний центр при збережені організаційної самостійності ЛУН і ГУНМ. Але в деяких містах, як, наприклад, у Брно, Берліні обидві організації об`єдналися в одну під назвою «Союз українських націоналістів», який ставив завдання готувати запланований Конгрес Українських Націоналістів.

З метою об`єднання всіх націоналістичних сил і підготовки Конгресу було проведено дві конференції Українських Націоналістів. Перша відбулася в листопаді 1927 р. в Берліні. В ній взяли участь представники УВО (Є.Коновалець, О.Сеник, С.Чучман, В.Мартинець), Групи Української Національної Молоді (С.Нижанківский, Ю.Вассиян), Легії Українських Націоналістів (М.Сціборський, П.Кожевників), Союзу Української Національної Молоді (О.Боднарович, Б.Кравців, С.Охримович), а також П.Сайкевич і Л.Макарушка від Крайової Команди УВО, Д.Андрієвський, З.Пеленський - співробітники «Національної Думки». Конференція висловилася за саморозпуск існуючих націоналістичних організацій і створення на їх базі єдиної Організації Українських Націоналістів. Було створено Провід Українських Націоналістів на чолі з Є.Коновальцем; членами ПУНу стали М.Сціборський, В.Мартинець, Д.Андрієвський. Щомісячним друкованим органом ПУНу став часопис «Розбудова нації», який почав виходити з січня 1928 р.

У першому номері часопису було опубліковано звернення, в якому зазначено: «Невдача наших національно-державних змагань у рр. 1917-1920 спричинила дезорієнтацію і так слабої та мало виробленої української політичної думки, появу безлічі партій, центрів і безнастанну борню всередині сторозтерзаної Нації. Тим часом з кривавого моря української революції та збройної боротьби за незалежність вилонився … національно-державний ідеал, що владно вимагає сконсолідування наших сил і координації нашого чину. В огні сих двох суперечностей розвинувся новий рух, що стає вище партійних розмежувань… Рух Українських Націоналістів… Конференція Українських Націоналістів… вирішила створити єдину Організацію Українських Націоналістів… і покликала до життя і чину Провід Українських Націоналістів» [22].

Але процес об`єднання націоналістичних організацій тривав повільно і з певними труднощами. Особливі проблеми були із самоліквідацією УВО, ставленням до легальних українських політичних партій. Для розв`язання цих суперечностей у квітні 1928 р. було скликано Другу Конференцію Українських Націоналістів у Празі. На ній ПУН прозвітував про роботу, стан підготовки до Конгресу, але головною темою конференції було ставлення українського націоналістичного руху, майбутньої ОУН до інших українських політичних партій, зокрема легальних.

З цього питання конференція прийняла таке рішення: «Провід Українських Націоналістів у своїй діяльності відмежовується від усіх українських політичних партій і груп та не вступає з ними в співпрацю. Всі організації українських націоналістів на українських землях і на чужині мусять стати на цей шлях» [23].

Сьогодні, з відстані історичної ретроспективи, можемо сказати, що це рішення було суперечливим і стало в майбутньому причиною багатьох непорозумінь в українському національно-визвольному русі, які дають себе відчути і сьогодні, зокрема у взаєминах ОУН(р) та КУНу з іншими українськими політичними партіями національно-державницької орієнтації.

Перший Конгрес Українських Націоналістів відбувся 28 січня - 3 лютого 1928 р. в столиці Австрії - Відні. В ньому взяли участь 30 делегатів і двоє гостей. Вони представляли: УВО (Я.Барановський, Є.Зиблікевич, О.Згорлякевич, М.Капустинський, Є.Коновалець, І.Мелько, А.Федина, р.Ярий); ГУНМ (В.Арсенич, О.Бабій, О.Бойдуник, Ю.Вассиян); ЛУН (М.Антоненко, В.Виноградник, М.Вікул, Я.Герасимович, Д.Демчук, М.Загривний, П.Кожевників, Л.Костарів, В.Мартинець, Я.Моралевич, Пасічник-Тарнавський, Ю.Руденко, М.Сціборський), СУНМ (С.Ленковський, С.Охримович); крім того, були як член ПУНу Д.Андрієвський та М.Кушнір і З.Пеленський.

Конгрес відбувався у формі пленарних засідань і засідань комісій. На пленарних засіданнях було заслухано такі доповіді: Є.Коновалець: «Український націоналізм», Д.Андрієвський: «Державний устрій України», З.Пеленський: «Міжнародна політика України», М.Сціборський: «Аграрна і торговельна політика», Л.Костарів: «Промислова політика», Я.Моралевич: «Фінансова політика», В.Мартинець: «Соціальна політика», О.Бабій: «Література і мистецтво», М.Вікул: «Релігійне питання», ген. М.Капустянський: «Військова справа», П.Кожевників: «Організація Українських Націоналістів».

Далі робота Конгресу проходила в шести комісіях: 1)ідеологічній - голова Ю.Вассиян; 2)соціально-економічній - голова Я.Моралевич; 3)військовій - голова полк.Є.Коновалець; 4)політичній - голова д-р Д.Демчук; 5)культурно-освітній - голова поет О.Бабій; 6) організаційній - інж. Л.Костарів.

На засіданнях комісій і пленумів було заслухано й обговорено 40 доповідей, серед яких: Ю.Вассиян: «До головних засад націоналізму», С.Охримович: «Причини невдачі наших визвольних змагань», С.Ленкавський: «Суверенна Україна та національна революція», Д.Демчук: «Основи українського націоналізму», О.Бойдуник: «Уваги до економічної політики України», Л.Костарів: «Революція національна і пролетарська», С.Нижанківський: «Проблеми майбутнього державного устрою України», П.Кожевніков: «Проект устрою ОУН» та ін.

3 лютого, в останній день роботи Конгресу, було обрано керівні органи ОУН. Головою ПУН одноголосно вибрано Є.Коновальця, а членами М.Сціборського, В.Мартинця, П.Кожевникова, Д.Андрієвського, Ю.Вассияна, М.Капустянського, Д.Демчука і Л.Костаріва. Головним суддею - Я.Дуба, головним контрольним - Я.Моралевича.

Виступаючи на закритті Конгресу, Є.Коновалець сказав: «Я не знаю… наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось тут прийнялися. Це залежить від праці, зусиль, послідовности і жертвенности нас усіх. І це залежатиме від того, наскільки ми нашу справу зуміємо зробити зрозумілою всьому українському громадянству. Отже, сьогодні ще надто швидко казати, що покликуючи до життя нашу Організацію, ми вже тим самим довершили велике діло… Але одне знаю напевно: доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на цілі десятиліття, і в якій куються новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії…» [14: 92].

А в повідомленні про Конгрес Українських Націоналістів інформувалося: «Маючи за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної Української Національної держави, українські націоналісти змагатимуть до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорности назовні. Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української Нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить у тяжкий час боротьби силу Української держави. Щойно після відновлення державности, національна диктатура перейде… до створення законодавчих органів, на засаді представництва всіх організованих суспільних верств… Місцеве самоврядування буде основою адміністративного устрою впорядкованої Української Держави, на чолі якої стоятиме покликаний представницьким органом голова держави» [14: 93].

У «Постановах Великого Збору Організації Українських Націоналістів», які, по суті, були Першою програмою ОУН, визначалися завдання та засади організації. Вона складалася з дев`яти розділів: 1)Загальні означення; 2)Державний устрій; 3)Соціально-економічні постанови; 4)Зовнішня політика; 5)Військова політика; 6)Культура і мистецтво; 7)Шкільна політика; 8)Релігійна політика; 9)Організація Українських Націоналістів.

У Постановах зазначалося, що український націоналізм - це духовний, політичний рух, який зродився з самої природи української нації, з її устремлінь і боротьби за вільне й творче життя. Нація розуміється як найвищий вияв людської суспільної самоорганізації. Внутрішньою формою Нації є національна ідея. Суспільною формою існування нації, яка найбільше гарантує її вільний і стабільний розвиток, є держава, і тільки через неї нація може стати повноцінним членом світового співтовариства. Тому головною метою ОУН є Українська Самостійна Соборна Держава.

Форма майбутньої української держави буде змінюватися на різних етапах її створення, тобто на етапах національної революції, національного державотворення та національно-державного самоврядування.

Господарське життя України буде базуватися на основі співпраці держави, кооперації і приватного капіталу. «Українська держава, - зазначалося в програмі, - буде змагати до осягнення господарської самовистачальності нації, збільшення народного майна та забезпечення матеріального благобуту населення шляхом розбудови всіх галузей народного господарства». Особливо повно в програмі ОУН була сформульована соціальна політика, яка завжди була актуальною для широкого загалу. Автори економічної програми ОУН виходили з традицій розвитку українських господарських форм і враховували наявний досвід західноєвропейських держав.

Зовнішня політика України повинна будуватися на союзі з тими державами, які вороже ставляться до окупантів України, але при цьому визначальним буде орієнтація на власні сили.

Так само послідовно і реально, по-державницьки визначалися основи військової, культурно-мистецької, освітньої, релігійної політики. А в підсумковому розділі Програми ОУН зазначалося: «Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свойого політичного діяння та не признаючи всіх тих міжнародних актів, умов і установ, що стан українського національно-державницького розірвання створили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне протиборство до всіх тих сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляться, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що являються відхиленням від повищих засад.