Організація українських націоналістів: шлях від теоретичних ідей до організаційної практики

…Організація Українських Націоналістів вестиме політику всеукраїнського державництва без придавання їй партійного, клясового чи якого-небудь іншого суспільно-групового характеру» [24: 3-16].

Таким чином, понад сімдесят років тому постала всеукраїнська Організація Українських Націоналістів, яка стала наймасовішою, найвпливовішою і найрадикальнішою силою, що повела безкомпромісну боротьбу за здійснення своєї стратегічної мети - побудову Української Самостійної Соборної Держави.

Як зазначав В.Мартинець: «Власне реакцією на партійно-політичний хаос, реакцією на внутрішню боротьбу й зовнішні орієнтації партій, є український націоналізм. Його гаслом стало: не розбиттям, але консолідацією сил, не внутрішньою, але боротьбою проти зовнішніх ворогів, не орієнтацією на чужонаціональні, але на внутрішні сили нації, можна вивести наше політичне життя з історичного зачарованого кола» [12: 301].

Але на шляху до цієї мети ОУН довелося долати значні труднощі як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Через десять років після створення в організації почалися процеси, які згодом привели до її розколу. Власне, проблема розколу в ОУН є однією з найважливіших в історії українського національно-визвольного руху ХХ ст.

Спроба висвітлення цього питання вимагає з`ясування ряду проблем, серед яких першочерговими є: 1)які об`єктивні і суб`єктивні причини розколу; 2)хто був зацікавлений у ньому і хто доклав рук до його здійснення; 3)які наслідки розколу ОУН для українського національно-визвольного руху зокрема і для України в цілому?

Отже, насамперед причини розколу. Вважаємо, що вони були закладені в самій організаційній структурі ОУН, зокрема тому, що Провід Українських Націоналістів перебував за кордоном, а основна територія діяльності організації була в Україні. Навіть при найкраще налагоджених зв`язках з Краєм, за таких обставин, Провід не міг вникнути в усі нюанси політичної ситуації в Україні, не відчував, очевидно, в усіх тонкощах пульсу національно-визвольної боротьби. Тобто, складалися передумови для певного відриву, чи можливо, швидше, дистанціювання вищого керівництва ОУН від рядового членства, яке тут, в Україні займалося реалізацією тих планів, що їх розробляв ПУН за кордоном. Тобто, нащодень свідомо ризикувало своїм життям задля здійснення найвищого ідеалу нації - створення Української Самостійної Соборної Держави.

Цікавими в цьому плані є матеріали, що їх наводить у своїй праці П.Балей: «Конфлікт «молодих» і «старих»…, а над усе конфлікт «крайовиків» із емігрантами, що вже стільки літ жили вигідно і безпечно на організаційних посадах, давали молодим із безпечної віддалі накази, для бойових акцій в краю, тепер той конфлікт, довго здушуваний, відзивається із стихійною силою. Відживають порахунки і претензії з часів організаційних судів і непорозумінь з головним проводом… Таїни, виявлені з Архіву Сеника, і все те, що про заграничний Провід розкрив Варшавський процес, не залишилося в пам`яті краєвиків без наслідків» [25: 63-64].

Ввжаємо також, що згода заслуженого для українського національно-визвольного руху діяча Андрія Мельника очолити, після того як радянський агент убив Є.Коновальця, ОУН була невмотивованою. Не йдеться про те, що А.Мельник менший патріот Української Держави, як С.Бандера. Справа в іншому. В тому, що, будучи заарештований польськими властями за діяльність в УВО у 1924 р. і відбувши тюремне ув`язнення до 1928 р. як розконспірований, він не міг брати й не брав участі ні в створенні ОУН, ні в її подальшій діяльності до смерті Є.Коновальця. Тобто, це не була оптимальна особистість на вождя ОУН напередодні трагічних випробувань Другою Світовою війною, і його противники мали підстави ставити питання про те, чому саме ця людина очолила ОУН. Не є переконливою і версія про усний заповіт Є.Коновальця щодо кандидатури А.Мельника.

Але, навіть очоливши ОУН фактично з жовтня 1938 р. і будучи затвердженим на цьому посту ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 р., Андрій Мельник, очевидно, не міг, через вищезгадані причини, адекватно орієнтуватися в усіх перипетіях надзвичайно складної міжнародної обстановки і не менш складної ситуації в українському національно-визвольному русі взагалі й місця в ньому ОУН зокрема.

Вимагає дальших серйозних і глибших документальних досліджень тема підривної, розкольницької щодо ОУН діяльності спецслужб СРСР, Німеччини, Польщі, Чехословаччини та інших держав.

Відомо, що вже в першому складі Проводу ОУН виявилися агенти спецслужб Німеччини (П.Кожевніков) та СРСР (Л.Костарів). Вбивство Є.Коновальця агентом НКВС підтвердило той факт, яку велику увагу приділяла більшовицька Москва знешкодженню ОУН. Не маючи змоги ліквідувати її, ставку було зроблено на фізичне знищення її провідників, з одного боку, і розкол та встановлення контролю над її діяльністю, з другого.

Спроба завербувати ідеолога ОУН М.Сціборського, яка не вдалася, намагання заслати в найближче оточення Є.Коновальця чекістських агентів засвідчують, що поруч з іншими методами більшовицький режим вдавався до тактики розколу ОУН зсередини і не всі спроби розкрила Служба Безпеки.

Як пише один з організаторів вбивства Є.Коновальця Павло Судоплатов: «Після повернення на Луб`янку Єжов відразу ж дав мені вказівку негайно розпочати роботу… Наступного дня Слуцький, як начальник Іноземного відділу, відіслав підготовлену записку Єжову. Це був план інтенсивного проникнення в ОУН… Для цього було, зокрема, запропоновано послати трьох співробітників українського НКВС слухачами в нацистську партійну школу. Ми вважали необхідним разом з ними послати для страхування одного справжнього українського націоналіста, при цьому бажано не дуже кмітливого… Всього за п`ять хвилин я виклав план оперативних заходів проти ОУН, підкресливши, що головна мета - проникнення в абвер через українські канали… Сталін… сказав… Наша мета - знешкодити рух українського фашизму і змусити цих бандитів знищувати один одного в боротьбі за владу» [26: 38-39].

Не меншу стурбованість діяльністю ОУН проявляли спецслужби Польщі та Чехословаччини. Добрим свідченням цього є справа т.зв. «Архіву Сеника» - документів ОУН, які виявила 1933 р. в Празі чеська розвідка і згодом передала польській.

Не менший інтерес до ОУН проявляли й німецькі спецслужби, які через члена Проводу Ріко Ярого намагалися впливати на ситуацію в організації.

Тому, не тільки тактичні чи ідейні розходження стали причиною розколу ОУН. І, очевидно, мав рацію професор Л.Шанковський, який зі згаданого приводу писав: «Коли дивитись на цей розкол з історичної перспективи, то не може бути сумніву, що розкол був важким ударом по українському визвольно-революційному русі. Такий важливий інструмент української визвольної політики, як ОУН, перестав існувати як одна, міцна і одноціла організація. На місце одної ОУН постали дві ОУН, що стали себе взаємно поборювати. Оця взаємна боротьба - це найбільший негатив розколу. Вона послабила впливи ОУН серед українського народу, була гальмом для поширення націоналістичного руху на ОСУЗ і СУЗ, внесла фанатичну нетерпимість, групову виключність і партійний роздор у середині цього руху. Вона культивувала ненависть, пропагувала самозакоханість і нетолерантність, санкціонувала недозволені методи в боротьбі. Вона послаблювала не тільки українську визвольну боротьбу, але послаблювала й послаблює все українське організоване життя. Беручи це все до уваги, з історичної перспективи, розколу ніяк виправдати не можна. Аргументи обох сторін, що їх видвигали й досі ще видвигають обі сторони, не можна вважати вистачальними й переконливими. Годі ж називати розкол в ОУН «очисткою від зопортунізованих і земігрантщених елементів», коли в середовищі ОУН під керівництвом полк.Мельника продовжували діяти такі визначні революціонери, як: др.Олег Кандиба-Ольжич, Олена Теліга, Ярослав Чемеринський-Оршан, Іван Рогач і багато інших, що своїм життям засвідчили вірність революційним ідеалам. Знову ж годі знецінювати середовище ОУН під керівництвом Степана Бандери й окреслювати його, як середовище «бунту», «анархії», «диверсії» і т.п., коли з цього середовища вийшли такі хрустальні революціонери, як Дмитро Мирон-Орлик, Дмитро Маївський-Тарас, Микола Арсенич-Михайло, Ярослав Старух-Стояр і тисячі інших, що на чолі з незабутнім ГК УПА ген.Романом Шухевичем-Чупринкою створювали цінні й тривкі вартості на шляху здійснення ідей Петлюри й Коновальця» [27: 648-649].

На превеликий жаль, причини і наслідки першого розколу ОУН не були свого часу глибоко проаналізовані, не зроблено належних висновків, що призвело до чергових розколів організації та послаблення українського національно-визвольного руху взагалі й ОУН зокрема.

Парадокс історії полягав у тому, що як у 30-х роках ПУН, перебуваючи за кордоном, був відірваний від реалій західноукраїнської дійсності, і це викликало опозицію місцевих членів ОУН, в т.ч. С.Бандери - т.зв. «крайовиків», так і в 40-50-их роках відірваність ЗЧ ОУН під проводом С.Бандери від реалій української дійсності призвела, значною мірою, до другого розколу в ОУН.

Конфлікт розпочався із невизнання рішень ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН в 1943 р., який до речі, вперше відбувся в Україні. Виходячи з конкретної історичної ситуації, враховуючи реалії підрадянської дійсності в Східній Україні, абсолютне несприйняття тамтешнім населенням будь-яких форм тоталітаризму, монопартійності та вождизму, ІІІ НВЗ ОУН прийняв постанови про демократизацію організації. А далі почалися непорозуміння із ЗП УГВР, внутрішній конфлікт доповнювався зовнішніми чинниками, зокрема провокативною діяльністю КГБ. Так, його агент Кім Філбі, через британські органи, мав доступ до зв`язків ЗЧ ОУН і заподіяв організації чимало шкоди.

Чи візьмемо справу польського і радянського агента Л.Лапінського - «Зенона», який у 1948-1954 рр. діяв в інтересах спецслужб, будучи провідником ОУН і шефом СБ на Закерзонні. Або, зрештою, порівняно недавня провокація КГБ під кодовою назвою «Бумеранг», у ході якої близько двадцяти років у 60-80-х рр. КГБ і польська безпека організували і керували т.зв. «націоналістичним підпіллям», яке начебто діяло в Україні та Польщі. Очолював це «підпілля» лікар С.Панчишин - співробітник КГБ, а його помічником був київський «журналіст» Ю.Іванченко [28: 59, 60-68, 116-117].

Очевидно, що навіть наведених фактів достатньо, щоб зрозуміти підривну і розкольну діяльність спецслужб проти ОУН.

Таким чином, внаслідок внутрішніх і зовнішніх факторів, не виключаючи психологічної несумісності, й відбувся другий розкол, який призвів до утворення ОУН(з), або т.зв. «двійкарів».

До речі, на шляху до об`єднання всіх націоналістичних сил саме вони пропонують: «не зв`язувати своєї діяльності… з тими чи тими «забронзованими» прізвищами, але віддавши їх історії та признавши всім їм їхні заслуги, не робити їх об`єктами, ні тим більше інструментом сучасних політичних дій. При такій постановці «бандерівці», наприклад, зможуть далі визнавати і вшановувати Бандеру, без того, щоб заперечувати і відкидати Мельника, а «мельниківці» будуть визнавати і вшановувати Мельника, без того, щоб заперечувати і відкидати Бандеру. У висліді, замість розтрясання наново старих конфліктових справ, ідентифікованих з одним чи другим прізвищем, можна буде шукати і знаходити спільні розв`язки для актуальних питань, проблем і складнощів національної політики» [28: 135].

Визначаючи місце і роль ОУН в історії українського національно-визвольного руху, можна погодитися з думкою київського дослідника А.Кентія, який зазначає, що особливості її організаційної структури, політики і стратегії пояснювалися насамперед умовами її існування та часом діяльності. «Чи могла бути іншою в своїх формах і методах роботи Організація, девізом якої було: «Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї», - пише він. Звичайно, ні. При цьому слід врахувати, що за польського і радянського режимів, які панували на українських землях, будь-яка пропаганда ідеї самостійної України, спроби використання парламентської боротьби за її досягнення виглядали безперспективними» [29: 15].

Тому залишалися тільки нелегальна політична і пропагандистська робота, диверсійно-підривна діяльність, які мали розхитувати окупаційні режими і за сприятливих міжнародних обставин привести до всенародного повстання, яке згодом мало перерости в національну революцію. Тільки такий шлях, на думку оунівців, міг привести до успіху, і запорукою його могла бути тільки така організація, зцементована чітким розумінням завдань, жорстокою внутрішньою дисципліною, згуртованістю своїх лав, готовністю всіх її членів покласти життя на вівтар перемоги.

Звичайно, що в тих екстремальних умовах, у яких діяла ОУН, в арсеналі її боротьби були й такі методи, які з погляду сьогодення не завжди можна виправдати. Але такий був час, такою була ситуація і саме вони диктували тоталітарні методи боротьби з тоталітарними окупаційними режимами.

Без сумніву, саме жертовна боротьба тисяч українських патріотів у лавах ОУН, згуртованих ідеєю боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, поруч з іншими суспільними силами, привела до відродження новітньої незалежної української держави у 1991 р.

Список використаних джерел

1.Шпорлюк Роман. Комунізм і націоналізм. - К.: Основи, 1998. - 479 с.

2.Касьянов Г.В.Теорії нації та націоналізму. - К.: Либідь, 1999. - 352 с.

3.Лисяк-Рудницький І. Націоналізм//Історичні есе: В 2 т. - Т.2. - К.: Основи, 1994. - 573 с.

4.Подолинський Василь. Слово перестороги//Записки НТШ. - Т.228. - Львів, 1994. - 472 с.

5.Бачинський Юліан. Україна irredenta//Політологія. Кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. - Львів: Світ. - 1996. - 800 с.

6.Міхновський Микола. Самостійна Україна//Політологія. Кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. - Львів: Світ. - 1996. - 800 с.

7.Донцов Дмитро. Націоналізм//Політологія. Кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. - Львів: Світ. - 1996. - 800 с.

8.Сціборський Микола. Націократія//Політологія. Кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. - Львів: Світ. - 1996. - 800 с.

9.Липинський Вячеслав. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - Київ-Філадельфія, 1994. - 285 с.

10.Липинський Вячеслав. Листи до братів-хліборобів.//Політологія. Кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. - Львів: Світ. - 1996. - 800 с.

11.Вассиян Юліян. Ідеологічні основи українського націоналізму//Організація Українських Націоналістів. 1929-1954. - На чужині, 1995. - 447 с.

12.Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму. - [Б.м.], 1949. - 349 с.

13.Червак Богдан. Між лезом меча і сріблом полину. - Дрогобич, 1994. - 64 с.

14.Мірчук Петро. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. - Т.1. 1920-1939. - Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. - 639 с.

15.Сурма. - 1927. - Ч.1.

16. Пундик Юрій. Український націоналізм. - Париж, 1966. - 96 с.

17.Розбудова нації. - 1928. - Ч.5.

18.Національна думка. - 1924. - Ч.3.

19.Національна думка. - 1927. - Ч.1.

20.Національна думка. - 1925. - Ч.1.

21.Національна думка. - 1927. - Ч.1.

22.Розбудова нації. - 1928. - Ч.1.

23.Розбудова нації. - 1928. - Ч.4.

24.ОУН в світі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів боротьби. 1929-1955//Причинки до суспільного мислення. - Ч.1. - Торонто, 1989. - 160 с.

25.Балей Петро. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р. Причини і наслідки. - Лас-Вегас, 1997. - 373 с.

26.Судоплатов П.А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 годы. - Москва, 1998. - 687 с.

27.Шанковський Л. Українська Повстанча Армія//Історія українського війська. - Вінніпег, 1953. - 837 с.

28.Камінський Анатоль. Від насильної до мирної революції. Нью-Йорк-Сідней-Лондон, 1996. - 143 с.

29.Кентій А.В. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929-1941 рр.). - К., 1998. - 201 с.