Громадянське суспільство в європейській традиції: інваріанти і суперечності

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ: ІНВАРІАНТИ І СУПЕРЕЧНОСТІ

Ярослав Пасько,

к.ф.н., доцент Донецької державної академії управління

Останнім часом проблема громадянського суспільства стала своєрідним соціально-філософським фокусом, у якому розгортаються жваві суперечки європейських дослідників. Змінюються погляди щодо визначення та історії виникнення цього поняття, вимальовуються базові моделі європейського суспільного розвитку. З плином часу стає все більш зрозумілим, що бажання пояснити сучасні концептуальні співвідношення європейської культури - свободи і несвободи, приватної і державної власності, правової та неправової держави, громадянського і тоталітарного суспільства за допомогою універсальних, не прив'язаних до певної суспільно-історичної традиції понять є недостатньо коректним і теоретично обгрунтованим, об'єктивно призводить до редукціонізму, ігноруванню соціально-історичної обумовленості та спадкоємності. Особливо небезпечним такий підхід є в сучасних українських умовах, де накопичилось значна кількість проблем, що потребують нагального вирішення. Очевидно, що більшість з них є похідними від найголовнішої - складності усвідомлення причетності України до історичних та соціо-філософських коренів сучасної духовної Європи у всіх її суперечностях.

Зміни, що відбулися на теренах Європи в останнє десятиліття надали можливості для творчої рефлексії, щодо принципових аспектів різноманітних версій громадянського суспільства в європейській традиції. З'являються цікаві і розлогі теоретичні розвідки, що піддають аналізу культурно-цивілізаційну та громадянську спадщину Європи в діахронічному та синхронічному вимірах. Поважні європейські та українські дослідники Ю. Габермас, К.О. Апель, Р. Пайпс, Н. Боббїо, Д. Аплебі, Дж. Кін, С. Кримський, А. Карась, В. Табачковський, М. Попович, А. Колодій - певною мірою відбили теоретичні складові європейського дискурсу свободи, синтезувавши принципові аспекти різноманітних версій суспільного розвитку. Їх теоретичні візії затвердили думку про щільну взаємопов'язаність феномена сучасної демократії не тільки з рівням повсякденної культури "життєвого світу" конкретної людини, але й соціо-філософським і історико-цивілізаційним минулим європейської культури. Модерний демократичний дискурс репрезентується в контексті гармонічної єдності минулого, сучасного і майбутнього. В тім, конкретно історичні передумови, специфіка правових та майнових вимірів духовної Європи, співвідношення стержневих моделей громадянського розвитку висвітленні все ж недостатньо. Зважуючи на це необхідно відтворити становлення та еволюцію європейських громадянських процесів, виявити як інваріантні складові європейського суспільного розвитку, що сприяли становленню демократичних інституцій в Європі, так і ідейну специфіку суперечливих версій розвитку.

Достатньо поширеною серед більшості європейських і деяких американських дослідників є теза, згідно з якою ідея громадянського суспільства народилась у XVIII ст., як реакція європейських суспільств на феодальну систему. Такої позиції дотримуються такі різнопланові дослідники, як Міхник, Федорович, Резник. Не заперечуючи взаємозв'язку між занепадом феодальних відносин і розвитком громадянських процесів в Європі, зауважемо, що таке сприйняття збіднює соціально-філософський та історичний аспект становлення цього поняття. Громадянське суспільство на Заході складалося протягом тривалого часу - в межах антично-християнської традиції з її специфічним розподілом приватного і публічного, розвитком інститута римського права, в певних історичних умовах, коли суспільство, користуючись можливостями автономного розвитку, створювало автономні форми співіснування. (Асоціації вільних громадян, міста, гільдії спілки).

Попри різноманітні трактації європейського суспільного розвитку, мусимо говорити про сталу європейську традицію розмежування приватного та публічного, що власне і визначало специфіку автономних громадянських відносин і виміри особистісного існування, починаючи з античності. Історично громадянин належав двом вимірам існування: власному окремому, домінуючими чинниками якого були господарсько-економічні та побутові проблеми, і публічно-політичному - головними атрибутами якого були активна політична діяльність та вишукане мовне мистецтво, що ґрунтувалось на блискучих взірцях античної риторики.

Існування полісної держави відбивало, одночасно, дихтомію і щільну взаємопов'язаність господарського і політичного, суспільного та приватного. Відбувався процес звуження однієї сфери за рахунок розширення іншої, хоча певна автономія кожної зберігалася.

Починаючи з часів Лікурга та Солона, правові норми визначали права громадян на земельну власність, стримуючи античну спільноту поліса від знищення приватної сфери. Відповідно до законів Солона громадяни поділялися за майновою ознакою на чотири групи. "Кожному класу він надав посади у відповідності з майновими оцінками" - стверджує Аристотель [1.- С.216]. Найменш заможніша група отримувала менше можливостей для громадянської самореалізації.

Античні джерела переконливо свідчать, що наявність інституту власності усвідомлювалась як точка опертя, що забезпечує громадянинові можливість гідного існування в політичному просторі. Античність уособлює специфічну полісну модель громадянського функціонування. Тут існують приватна власність та класова диференціація. Це обумовлює розподіл не лише на осіб громадянського статусу та рабів, але й серед вільних людей на соціальні групи відповідно до розміру прибутків. Приватна складова зберігає в античності вагому роль. Навіть Платон, який постійно виступав за знищення приватної власності і наполягав на звуженні приватного життя, не знаходив можливості знищити його остаточно. Зокрема, він з великою повагою ставився до межових стовпів, що захищали господарські маєтки громадян, не завертаючи увагу, при цьому, на суперечність своєї позиції [2. - С.342].

Зважуючи на важливість і необхідність приватного, антична громадськість сприймала це явище як підгрунття для успішної політичної діяльності. Політичний простір поліса надав громадянам право на свободу, духовну, політичну і правову самореалізацію. Дослідники ХІХ - ХХ століть, зокрема, Б. Констан та Дарендорф звертають увагу на визначальну роль політичної свободи у громадян античного світу, стверджуючи, проте, що "особиста незалежність не поширюється ані на думки, ані на заняття, ані тим більше на релігію...люди античності не мали жодного уявлення про індивідуальні права...в стародавньому світі індивід, майже суверенний у громадських справах, залишається рабом у суспільному житті"[3. - С.98].

Очевидно, така позиція має певне історичне підгрунття й узгоджується з думкою багатьох науковців. Дійсно, найбільш поширеним розумінням свободи в античному суспільстві є політична свобода або свобода від тиранії. Проте, публічний вимір не обмежувався політичною дієвістю, а віддзеркалював імперативи духовної та правової свободи, невід'ємні від будь якої демократії. Варто згадати прояви людської свободи софістів і Сократа, кініків та стоїків, відбити діяльність античного ареопага, який забезпечував впровадження законів, щоб зрозуміти - таке розмаїття світоглядних пошуків заперечує відсутність духовно-правової самореалізації.

Вільний, політичний ракурс існування античної людини був міцно взаємопов'язаним з приватним особистісним виміром, визначальними чинниками якого були життєва необхідність, господарсько-людські потреби, відношення власності та влади. Приватна складова античного буття не просто функціонувала в неподільній єдності з політичним життям, але й була вагомим підгрунттям - основою, яка забезпечувала в подальшому вихід у сферу політичного існування. Приватне органічно переходило в публічне і навпаки. Саме започаткування в Давній Греції приватної земельної власності заклало підвалини першого у світі демократичного ладу. Американський дослідник скандинавського походження В.Д. Хансон слушно стверджує, що "становлення і подальший розвиток класу заможних селян - володіючих власністю, тримаючих і обробляючих, в повному обсязі, свої землі, було історично новим явищем"[4. - С.138]. Поступово з оточення вільних рівноправних громадян утворюється сталий прошарок землевласників, який і складає осередки античного самоврядування і уможливлює стрімкий розквіт політичних відносин у полісних державах.

Таким чином, політична іпостась античної демократії забезпечується достатньо розвинутою приватно-господарською системою, інститутом власності, який надавав підгрунття статусу громадянства та високим майновим цензом, що гарантував громадянинові міста активну участь у політичному житті. Аристотель звертає увагу на те, що походження поліса безпосередньо детерміновано життєвими потребами і лише притаманна йому найвища мета "переносить громадян з простого звичайного життя у добре життя" [5. - С.34]. Відповідно до цього громадяни, які неспроможні на якісному рівні виконувати господарські та родинні обов'язки, не зможуть реалізувати себе в справжньому політичному житті. Життя в лоні господарської системи взаємовідносин існує заради іншого світоглядно-активного виміру - виміру публічного ствердження.

Поліс, як суттєва квінтесенція політичного співжиття, відрізнявся від господарсько-приватного існування тим, що ґрунтувався на автономних від державного примусу вільних взаємовідносинах громадян, наділених почуттям взаємної відповідальності. Політичне життя репрезентувало себе через рівні, непідзвітні відносини людей і передбачало відсутність владного тиску та економічної необхідності. Набуваючи свободи, властиві цьому особливому виміру існування, громадянин відмовляється від понять - панування, підкорення, звітності - і намагається проявити себе у площині вільного соціально-політичного дискурсу, змагаючись серед подібних до себе рівних особистостей.

Суспільна думка античного світу акцентує увагу на важливості громадянської активності людини, усвідомлюючи значимість та певну ризикованість цього шляху. Адже, людина, яка не здатна впоратись з обов'язками політичного життя, приречена на роль аутсайдера і вимушена повернутися до приватного співжиття. Адаптуватись до вимог публічного існування мали змогу лише неперевершені особистості - ті, хто відчував відповідальність за благо поліса і заради цього міг віддати своє життя.

Здатність у потрібний момент відмовитись від гедоністичних споживацьких цінностей, актуалізуючи цінності вільної громади, історично було підставовим чинником, сприяючим розвиткові демократичних процесів в Давній Греції. Це був принцип взаємної відповідальності громадян не лише за власну долю, але й за долю громадянського співтовариства в цілому.

Німецький дослідник Ганс Йонас достатньо переконливо доводить, що сучасна західна етика відповідальності визріває з родинного маєтку античного поліса і розповсюджується на духовну та політичну сферу суспільного буття: "У родинному оточенні греків завжди наявна взаємність, оскільки я, відповідальний за кого-небудь, живучи серед людей завжди відчуває і відповідальність з боку когось іншого. Це випливає з того, що людина не є незалежною істотою; і правідповідальність батьківського піклування кожний відчув передусім на самому собі" [6. - С.157].

Постаючи на теренах приватного ойкоса, впорядковуючи господарські відносини, принцип відповідальності має тенденцію до розширення. Поступово він стає домінантним в політичній сфері і у відносинах влади. "Як тільки досягається влада, одразу з'являється і об'єктивна відповідальність. Її сфера поширюється аналогічно до батьківської відповідальності, тобто від фізичного існування - до вищих інтересів, від безпеки до повноти буття, від благополуччя до щастя" [7. - С. 158].

Народжуючись у сфері приватного життя етика відповідальності набуває важливості і в житті громадському. Вона впливає і змінює суспільно-політичне життя особи та суспільства. Підкорює владні відносини духовним імперативам полісного світу.

Етика відповідальності постійно проявляє себе у політичному житті, репрезентуючи себе через відкриті рівні, непідзвітні відносини громадян. В громадянсько-політичному світі не існувало розподілу на володаря і раба, патрона і клієнта, вищого та нижчого. Всі проблеми духовного та політичного життя є вільними для обговорення і полеміки. Кожна особа, яка є складовою політико-публічної сфери, розглядається не як засіб, а як вища мета - рівний співучасник діалогу, обтяжений відповідальністю за долю як громадянської спільноти, так і поліса в цілому.

Античний принцип відповідальності поступово став вагомою рисою європейської культури, він "виходив з факту існування людей один з одним і один для іншого" [8. - С.124].

Очевидно, що не варто порівнювати античний принцип відповідальності з сучасними концептуальними положеннями "нової макроетики" К.О. Апеля та Ю. Габермаса. Втім, слід визнати вагоме значення цього принципу для конституювання громадянського суспільства. Він органічно поєднує приватну та суспільно-політичну іпостась європейського ладу, детермінує відносини власності та влади, сприяє розвиткові громадянських інституцій.

Джерелом формування демократичної версії громадянського розвитку історично вважаються Афіни. Органічно складаючись на підґрунті цивільних громад, з їх системою приватної власності на землю, демократія набуває чинності в приватній та публічній площині. Вона виявляється вагомою передумовою, стрижнем стабільного функціонування громадянського співжиття та владних відносин в полісі потягом тривалого часу.

Існувала і суперечна модель суспільного розвитку - Спартанська, яка була успадкована в більшості елліністичних держав. Тут земельна власність повністю контролювалась владною елітою. Вільного політичного життя практично не існувало. Р.Пайпс слушно звертає увагу на специфічну рису такої моделі: ієрархічну форму взаємовідносин між особами та тотальну підзвітність духовної та світської еліт верховному володареві.

Очевидно, що підставові складові підзвітності знаходилися в сфері власності. "Верховний володар був власником майна своїх підданих і їх самих" [9. - С.140].

Таким чином маємо дві суперечливі тенденції розвитку полюсу - спартанську та афінську. Відповідно до першої, громадяни відсторонені від будь-якої суспільної діяльності і займаються передусім військовою працею. Щодо господарсько-приватної іпостасі, то вона виводилась поза межі поліса і існувала серед залежного від Спарти населення. Примусові відносини перешкоджали розвитку товарно-грошових стосунків Спарти з іншими полюсами. Унеможливлюючи публічну сферу така модель державного існування утверджувала деспотичні форми, за яких громадяни перетворювались у слухняних підданих держави. З політичного лексикону зникає поняття громадянин, натомість всі в цьому полюсі є підлеглими. Історична Спарта є втіленням дискурсу несвободи.

Іншу можливість розвитку спостерігаємо в Афінах. Тут ринкові відносини були достатньо поширені. Полюсна структура управління сприяла розвиткові ремісництва та торгівельної діяльності. Вона органічно співіснує з міською архітектонікою, заохочуючи зростання економіки, господарсько-особистісних ініціатив, приватної сфери. Економічне підгрунтя надає громадянину можливість особливого існування в публічному вимірі - у відкритій суперечці з рівними за статусом особами реалізувати свої найкращі якості, залучаючись до вічності.

Афіни репрезентували для своїх громадян автономний вимір політичного існування. Таку ж свободу і автономний статус вони надавали полісам, що укладали з ними договірні відносини. Шануючи свободи інших громадянство Афін всіляко сприяло розвиткові економічних та публічних засад полісного життя. Економічними та політичним формами такого світосприйняття були антична цивільна громада, грецька демократія. Саме демократична політична система, з її шануванням прав громадянина у приватній та публічній площині, складаючись на підгрунті цивільних громад, виявилась передумовою стабільного функціонування громадянського суспільства та владних відносин в полісі протягом тривалого часу.

Щоправда, в історичній перспективі полісна держава виявилась нездатною подолати суперечність, пов'язану з руйнуванням приватної сфери громадянського існування, що поступово призвело до загальної деградації суспільних відносин. Розвиток приватної власності, торгівельного капіталу в більшості полісів призводив до збільшення соціальної нерівності і загострення суспільних відносин усіх без винятку полісних державах. В таких умовах демократичний тип держави ставав не дієздатним, як не дієздатною виявилась стара система владних відносин, що грунтувалася на публічній відкритості і публічній репрезентації. Натомість верхівка суспільства віддзеркалюючи суспільні настрої стає більш схильною до партікулярних, підкилимних домовленостей, ігноруючи громадські інтереси та моральні імперативи.

Збіднілі громадяни наполягали на подальшому розширенні системи державних дотацій і пільг, а заможні - на гарантуванні права власності від зазіхань бідноти і встановленні міцної влади. Соціальна криза полісного організму доповнювалась помітною духовною кризою. Характерною ознакою того часу було зростання політичної байдужості, відмова від публічної відданості державі, від активної громадянської позиції. Втрачена єдність громадянина і держави, підданих і влади історично оберталося ментальною не визначеністю, моральною втомою та певною втратою ціннісних орієнтирів суспільства в цілому, які відроджуються лише в добу середньовіччя.

Суперечливі виміри середньовічного ладу: дискурс свободи і підлеглості

Об'єктивно разом з середніми століттями почався новий і вкрай важливий етап європейського розвитку. Він пов'язаний з глибинними змінами, що були обумовлені радикальною трансформацією світу, у якому функціонувала і визначала себе особа, різноманітні корпоративні спільноти та владні інституції. Цей етап варто визначити як корпоративну демократію - суспільний лад у відповідності з яким середньовічний індивід повністю розчинюється у корпоративному стані, гільдії, цехові, соціальній групі, натомість отримуючи за лояльність певні гарантії та привілеї.

Загально відомо, що середньовічні цивілізації надзвичайно складні явища, в якому поєднуються різноманітні чинники суспільного життя, культурні традиції та норми, втілюються різноманітні ідеологеми. Втім це не означає, що не існують певні обмеження, які задають концептуальні параметри різним версіям суспільного розвитку. Такими стержневими інваріантами громадянського життя середньовіччя є виміри права і власності.

Правові демократичні традиції стають універсальним складовими середньовічного суспільства, починаючи з ХІІ століття. Відомі європейські юристи Фортескью, Кун та інші сформували сталу європейську традицію поваги до вимірів права та власності. Згідно з цією традицією право тлумачити закони держави не має ані король, ані парламент, а лише вузький прошарок юристів-професіоналів. Саме в середньовіччі закладаються базові імперативі правового способу мислення, відповідно до яких саме закону належить головна роль у визначенні правового і неправового способу мислення. Починаючи з ХІІ ст. Європа має вже постійно існуючи юридичні школи. Представники цих шкіл стають не тільки академічними теоретиками, але й юридичними консультантами, які мають вагому роль в тлумаченні конституційних норм, що грунтуються на засадах римського права. В римському цивільному праві були сфокусовані стрижневі демократичні норми модерної Європи, закони, що гарантували свободу громадянина і недоторканість його власності. Задовго до Ієремії Бентама священна особа та професор пруського духовного закладу Клаус Маєрдорф наполягає на тому, що саме правові засади римського права, впроваджені європейськими юристами, сприяли розвиткові інституту власності: "власність і право народжуються і помирають разом. До того, як з'явилися закони, не існувало ніякої власності. Якщо відмовитись від законів, зникне будь-яка власність" [10, с. 37].

Чіткішу і концептуально виражену кореляцію між правом і власністю знаходимо у І. Бентама та М. Фінлі. Зокрема шотландський дослідник вбачає причину взаємної обумовленості закону і власності у тому, що власність може зберігатися у гідному стані лише тоді, коли будь-яка людина має на неї виключне право, а підґрунтям цього права має бути не фізична сила чи суспільний звичай, а лише закон. "Практично неможливо уявити собі суспільство, що визнає і припускає приватну власність, проте законом її не захищає", слушно стверджує І.Бентам [11, с. 45].

Соціофілософські та історичні джерела переконливо свідчать, що уявлення середньовічної людини щодо приватної власності та законів, відображене зокрема у "Великій Хартії вільностей", підводять до сучасного європейського розуміння власності та права. "Договірне право та право власності історично відбивають історичний вплив римської цивілізації навіть в тих частинах Європи, де римського права в повному обсязі ніколи не існувало. Ці поняття... є підвалинами сучасної європейської культури" [12, с. 47].

Відомі юридичні документи середньовіччя постійно акцентують увагу на правах громадян, які безпосередньо пов'язані з власністю на землю: праві власності на землю, передачі землі в оренду, податковому праві. Середньовічне право у загальних рисах репрезентує земельне право. "Велика Хартія вільностей" та "Золота булла", в яких вбачають стрижневі виміри середньовічної свободи, безпосередньо вплинули на формування міської правової культури. За вимогою аристократичного прошарку у цих документах король підтверджує правовий і політичний статус громадян, право власності на землю.

Попри те, що в переході від античності до середньовіччя вбачають різкий злам суспільних цінностей та імперативів, що, зокрема, відбувається у варварському занедбанні на певний час демократичних інституцій античності, все ж правові виміри демократії зберігаються і навіть поширюються, набуваючи ваги в усіх країнах Європи.

Новий крок у цьому напрямку було зроблено церквою в добу суперечки за інвеституру, яка визначила правові відносини сакральної та профанної влади. Саме в лоні церкви визріває усвідомлення того, що для рівноваги церковної та світської влади, унормування відносин панування та підзвітності - необхідна єдина правова традиція. Усвідомлення важливості єдиної правової традиції визрівало протягом тривалого часу.

Зміни, що відбулися в Європі з кінця XI до початку XII ст., радикально сприяли цьому процесові. Важливою новацією європейського середньовіччя стало відновлення церквою текстів Юстиніана, їх інкорпорація в системи освіти європейських університетів та створення на їх основі права католицької церкви - системи канонічного права, що була відсепарована від богослужіння, риторики та моралі. Усвідомлюючи небезпечність домінування звичаєвих відносин в суспільстві, церква починає активно використовувати римське право в формуванні власної правової доктрини, активізуючи розвиток ідей, які вели до розмежування сакрального та профанного, встановлюючи ідеальні правові імперативи.

Принципи та норми канонічного права мали точку опору у висловлюванні папи Григорія VII: "Господь не сказав - моє ім'я Звичай. Навпаки, Бог сам є закон, і тому закон є найдорожче для нього" [13, с.420]. В 1140 р. канонічне право було систематизоване і його тексти почали визначати світське існування. Відштовхуючись від нього, найвищі аристократичні прошарки створювали нормативи міського права, професійні судові інститути, сприяли розповсюдженню юридичної літератури. Поступово було сформовано цілісний інститут європейського права, унікальний культурний феномен, що грунтувався на традиціях римської правової культури. Розквіт канонічного і академічного права спричинив становлення раціонально обґрунтованого і впорядкованого світського судочинства. Саме XII-XIII ст. стали добою формування цивільного права, політичної організації суспільства, що спиралася на відокремлене від релігії і політики право.

Римська правова культура, що вражала сучасників своєю витонченою раціональністю, була осмислена і узагальнена в межах нової філософської парадигми. Виходячи з римських юридичних взірців, нових правових реалій та ідей, англійський суддівський корпус у XII ст. створює новий порядок судочинства з цивільних спорів шляхетних осіб, відповідно до якого формуються підставові гарантії прав людини та недоторканність її майна від свавільного привласнення. Мусимо засвідчити органічну спадкоємність церковного та світського права. Церква надала взірець чітко окресленої системи правосуддя, якою достатньо тривалий час користувалися і профанні особи, значна частина яких, включаючи і аристократію, була неосвіченою. Канонічні тексти, які були написані на пергаментному папері, сприймалися пересічною свідомістю як магічні і викликали повагу у шляхетних верств населення. Поступово профанна аристократія, інтеріоризуючи цінності вищої сакральної касти, починає тримати експертів з правових питань, знавців громадянського та судового права.

З ХІІ-ХІІІ ст. формується світська система судочинства, відмінна від канонічної. В усіх європейських центрах здійснюється процес унормування та коригування канонічних норм та їх адаптація до системи профанного судочинства. В європейських суспільствах зростає усвідомлення необхідності одноманітних юридичних норм, які б спиралися на перевірену століттями систему римського права з її сталими складовими судових інституцій, її кадровим потенціалом.

Поступово римське право зробилося головним і майже єдиним предметом вивчення з боку європейських законознавців. Воно проникає в усі сфери європейського життя, змінюючи тубільне право на користь міцної нормативної судової системи і єдиної правової науки. Не всі дослідники середньовічної доби позитивно сприймають тріумфальну ходу римського права (зокрема А.Токвіль жорстко критикує його як інструмент монархічного ладу), проте думки майже всіх учених цієї проблематики збігаються в тому, що відродження цієї правової інституції в Європі сприяло розвиткові громадянського суспільства, корпоративної демократії, надало поштовх до переходу від статусних відносин до договірних, вдосконалило відносини власності.

Взаємні зобов'язання у сфері власності, політики, права, що були маніфестовані у римському праві, з часом набули суспільно-історичного та філософського значення, заклали підвалини подальшого конституційного життя, спонукали різноманітні європейські спільноти до пошуку суспільних компромісів та примирень.

Саме в ХІІІ ст., за слушною думкою англійського дослідника Ентоні Блека на основі правової культури закладаються базові цінності громадянського суспільства: вимога особистої безпеки, свобода від домінанти з будь-якого боку, принцип рівності всіх перед законом, право на приватну власність і приватне життя, інститут договірних відносин між індивідом та групою, повага до іншої особистості.

Розвиток громадянських чеснот історично пов'язаний з становленням міської громади, міського самоврядування, товарного обігу, з системою перетворення грошей у капітал. М.Вебер акцентував увагу на унікальності євпропейського міста, лона громадянських процесів. "Громадянське суспільство виникає тільки на заході, подібним унікальним явищем є міська громада". Міська громада згідно з веберівською традицією, - поселення яких характеризується домінуванням торгівельно-комерційних відносин має потужні оборонні споруди, ринок власне судочинство та автономне право, можливість вибирати та контролювати органи місцевої влади. "Такий своєрідний збіг складивих міг виникнути лише в особливих умовах і у визначений час, себто в середньовічній Європі". [14 ; С . 336]

То була доба, коли поставали нові міста-гільдії, формквався загальний етос громадянина міста за принципами солідарності, взаємодопомоги людей, професійної та групової відданості спільного розуміння справедливості. Саме місто уособлювало собою принципи свободи і автономності.

Втім маємо в середньовіччя і антитезу принципу свободи - феодально-клієнталіську модель підлеглості.

Клієнтелістські відносини виникли як продукт неорганічного суспільства, що мають тенденцію зберігати тривалий час соціальну дезорганізацію та фрагментацію. Італійський дослідник Н. Граціано дає влучне визначення патронально-кліенталістським відносинам: "Клієнтура - це єдине об'єднання, в якому люди об'єднуються не на основі взаємної довіри, а підтиском необхідності" [15, с.148].

Клієнтелістські взаємозв'язки досить чітко віддзеркалювали структурні особливості феодального суспільства. Європейська аристократія, яка володіла землею, спиралася на клієнтурну структуру різних рівнів. У відповідності з нею кожний представник аристократичного шару, у межах свого впливу, очолював групу осіб, належних до різних соціальних станів, які економічно та політично залежали від землевласника - патрона.

Усвідомлюючи свою залежність, громадяни забезпечують патронові легітимну, а у випадку незвичайних обставин нелегітимну підтримку - вдаючись до насильницьких дій, захищаючи його інтереси різними засобами - в жорстких ієрархічних відносинах феодальної залежності. Для сільської, в загальних рисах, цивілізації традиційного типу, класичні відносини патрон-клієнт були зрозумілими, прийнятними та сприятливими для мобілізації суспільства.

Різні верстви феодального соціуму були трансляторами системи клієнтелістських відносин, оскільки лише вона забезпечувала гарантоване фізичне існування та корпоративну підтримку, була вагомим медіатором між різноманітними суспільними групами і далекою і незрозумілою державною владою. За браком горизонтальної демократичної солідарності в феодальному маєтку вертикальна клієнтелістська форма взаємозалежності виконувала стабілізаційну функцію в суспільстві, зберігаючи суспільний спокій за допомогою примусових форм соціальності. Така система примушувала залежні суспільні страти, насамперед селянство, виконуючи вимоги землевласника-патрона, залишатися пригніченими та відданими латифундистам.

Очевидно, що форма залежності клієнта від патрона в середньовічному суспільстві була різною: від формально-незалежного осілого шляхтича, що був наближеним до свого покровителя - великого сеньйора, до "слуги", який за посередництвом патрона торував шлях до посадового місця, маєтку, в решті-решт до статусу "людини доброї". Проте, незмінним залишається загальний дискурс несвободи, підлеглості, відповідно до якого пануючими були форми примусу, звітності, насильства. Натомість правові виміри, людська гідність та етичні імперативи стають другорядними. Особа в дискурсі підлеглості втрачає своє унікальне значення, розглядається як істота соціальна, подібна до багатьох інших. Така людина стає байдужою до насильства, втрачає почуття відповідальності як за власну долю, так і за долю всього суспільства.

Клієнтелістські відносини об'єктивно призводили до хронічної слабкості держави, нерівномірного розподілу багатства, цілковитої відсутності уявлення про рівність цих людей перед законом, верховенство позаправової влади. Взаємодія, толерація, справжнє почуття колективної відповідальності тут відсутні. Ієрархічна форма соціальності зводила нанівець атри-і бути громадянськості, автономності, індивідуальності, вільного волевиявлення. За влучним висловленням французького дослідника Ж.Маке - "клієнтелізм є характерною формою феодальних відносин, адже феодалізм не є засобом виробництва, він уособлює собою політичний режим, який визначає керуючих і підзвітних" [16, с. 97].

Специфічною формою клієнтели, як і феодальних відносин в цілому, є міжособистісний зв'язок, відповідно до якого феодальні інститути встановлюють між двома нерівними особами протекціоністські стосунки, з одного боку, лояльності і підлеглості, з іншого. Такі стратифікаційні, ієрархічні відносини патрона і клієнта історично склали квінтесенцію феодального ладу і відповідного дискурсу несвободи.

Іншою характерною рисою феодального ладу було те, що всі події тут розгортались у межах приватного домогосподарства, а публічно-політичні відносини є практично відсутніми. В цьому варто вбачати істотну відмінність між середньовіччям і античністю, адже для античності властива жорстка суперечність публічного і приватного, натомість у середньовічну добу така дихотомія майже не простежується. Якщо в античному полісі "справжнє буття" існує лише в політичній сфері і, відповідно до нього, людина мусить перебороти жагу до біологічного та господарського існування, - утверджуючись у політичній сфері серед подібних до себе рівних особистостей, то у середньовіччі особа маніфестує себе не тільки в площині сакральне-профанне, але й у межах категорій панування, підкорення, звітності та насильства.

Звичайно це не означає, що відносини володаря і підлеглого, патрона і клієнта у середньовіччі ґрунтувались на аморальних засадах. Навпаки, відомо, що феодальні відносини передбачали шанобливе ставлення до моральних чеснот. Т.Аквінський, зокрема, вказує на те, що кожен людський закон набуває чинності лише тоді, коли "він випроваджується з природного закону", тобто не суперечить моральним нормам. Продовжуючи власну думку, середньовічний філософ іде ще далі, стверджуючи, що "громадянин має обов'язок совісті не коритися приписам авторитетів, якщо ці розпорядження суперечать вимогам морального порядку, основним правам людини або вказівкам Євангелія" [17, с.34]. Моральним нормам мусять підкорятися всі. Навіть влада, яка за походженням має сакральний характер, мусить верифікуватись моральними настановами і відповідністю права та моралі.

Громадсько-владний простір середньовічного маєтку не міг існувати без права, моралі, звичаєвості - фундаментальних духовних складових суспільного розвитку. Втім, владні інституції, постійно відтворюючи себе, зміцнюючи власну вагу за допомогою економічних і позаекономічних важелів, далеко не завжди діяли в межах правових ненасильницьких дій. Сама клієнтелістська ієрархічна система репрезентує достатньо спрощену версію традиційної системи влади та суспільної уніфікації. Згідно з нею визначальну роль відігравали корпоративні відносини взаємного обов'язку та певна нетолерація до інших версій суспільного розвитку громадянського суспільства, міського самоврядування і вільної комунікації. За такої системи владні обмеження і розпорядження регламентували життя кожного мешканця від народження до самої смерті, зводячи нанівець творчий потенціал громадян та їх здатність до автономного виміру існування.

Клієнтелістська модель суспільного розвитку історично була приречена на відмову від базових цінностей європейської цивілізації - засад індивідуалізму та демократизму, вільної господарської та публічної діяльності, громадянської солідарності. Ґрунтуючись на трьох складових - родинних зв'язках, владі володаря-патрона та групі людей, відданих патронові, така система мала обмежений ресурс функціонування і практично не мала можливості для збереження у аутентичному вигляді. Модель, за якою стосунки регулюються традицією, привілеями, патримоніальною вірністю, доброю волею та відданістю підлеглого, увійшла в історію як уособлення відчуження та несвободи.

Антитезою несвободи в середньовіччі стала система міського самоврядування, яка суттєво відрізнялась від феодального способу існування. "У феодальному світі, де переважали вертикальні структури, стосунки між людьми визначалися такими уявленнями, як феод і служба, інвеститура і схиляння", справедливо зауважує Ж.Баланд'є [18, с.156]. Відомо, що ці стосунки також безпосередньо залежали від наявності поваги до господаря і до васала, і специфіки взаємовідносин між ними.

Іншу модель співіснування спостерігаємо в містах. Тут історично виникають горизонтальні солідаристські структури, які характеризуються співпрацею рівних. "Гільдія, братство, університет, а передусім гільдія над гільдіями, спілка всіх громадян - комуна, - були інституціями, що створені новим світоглядом і відображають нові ідеали", - резюмує згадуваний нами французький дослідник Ж.Баланд'є [19, с.176].

Відомо, що ідеали та імперативи міського соліда-ризму почали теоретично розвиватися ще з часів Пла-тона та Аристотеля. Аристотель широко розвиває цю тему в своєму широковідомому дослідженні "Нікома-хова етика", наголошуючи, що "міське суспільство, або члени громадянського суспільства повинні бути одного розуму та серця задля суспільного блага" [20, с.253]. Така солідарність членів міста, починаючи ще з часів античності, була суттєвою його рисою. Втім, існують і вагомі відмінності між античним полісом та середньовічним містом.

В античному полісі окрема особа постійно відчуває свою залежність від спільноти і передусім від держави, яка визначає поведінку і спосіб життя громадянина. Аристотель, звертаючи увагу на підпорядкованість громадянина державі, підсумовує свою думку так: "Держава є таким природним творенням, що випереджає особистість" [21, с. 376]. Відповідно особистісні інтереси є віддзеркаленням державних і лежать у площині публічного існування. Приватні інтереси е другорядними і впроваджуються в життя лише заради іншого світоглядно-активного виміру - виміру публічного ствердження і державного блага. Звичаєве право було вагомішим за писані юридичні норми. В античному місті ще не існувало сталої нормативної судової системи і єдиної правової науки.

На відміну від античного полісу, де громадяни функціонують переважно в політичній площині, в середньовічному місті головним типом людини стає особа, що орієнтується передусім на економічний успіх. У містах поступово утворюються структури громадянського суспільства, а точкою опертя нового суспільства стає незаангажований авторитетами та ієрархічною підлеглістю, автономний від тиску громадянин, творець солідаристського простору міського самоврядування. Власне міське суспільство надавало людині можливість не лише жити поряд з іншими, але й спільно у взаємодії реалізовувати ідеали справжнього досконалого буття у вимірі права і власності. Повага до правових норм була характерною рисою середньовічного міста.

Відвоювання свободи середньовічними містами спочатку здійснювалось у традиційно середньовічний спосіб - шляхом поступового здобування привілеїв. Першим з них стало автономне міське судочинство. Найбільшого успіху досягли італійські та німецькі міста - Флоренція, Падуя, Кельн. Питання земельного володіння, ринкових і торгівельних відносин сталі сферою юрисдикції міських судів, що почали застосовувати рівне спільне для усіх громадян міста особливе право. Американський дослідник Гарольд Дж. Берман звертає увагу на унікальну особливість західного міста - його історичну свідомість, усвідомлення ним власного історичного руху від минулого до майбутнього високі правові гарантії [22, С. 134].

Наступним кроком до свободи для кожного міста було здобуття автокефалії, тобто права вважати власні судові та адміністративні інституції останньою і найвищою інстанцією влади Здобути справжню автокефалію спромоглася лише частина італійських середземноморських міст. В цілому проблема співвідношення автокефалії і гетерокефалії визначалася економічними можливостями міста і злиденністю політичного можновладця. Спокусою поповнити зубожілу казну, як для сеньйора міста, так і монарха, у найлегший спосіб було продати заможному місту суверенні права. Навпаки, зубожіле місто поступово втрачало свої автокефальні здобутки, поступаючись зверхності - юрисдикції державно-монархічної бюрократії, яка унеможливлювала розвиток громадянських інституцій. У такому разі міські магістрати перетворювались у звичайні державні установи і контролювалися вищою адміністрацією.

Таким чином, необхідними моментами досягнення автономії і автокефалії міста стають процеси лібералізації оподаткування міщан і вивільнення їх з-під зовнішнього оподаткування. Ця сфера стала площиною гострої боротьби між містом і державою від Середньовіччя до Нового часу, доби, в якій держава завершила освоєння міста.

Нарешті, останнім кроком у цьому напрямку було формування ринкового права. Ринок, що був серцевиною кожного середньовічного міста, спочатку контролювався сеньйорами міст і монаршими розпорядженнями, але у добу урбаністичного ренесансу стає важливою автономною константою, підпадаючи лише під юрисдикцію міських магістратів. Ринком ніхто не керує, натомість він - рушійна і основна сила усієї економіки. Саме ринок утворює громадянське суспільство, окреслює його обрії і визначає специфічні риси. Бьюкенен звертає увагу на те, що ринок є інститутом вільного обміну, у якому громадяни намагаються реалізувати власні наміри. Проте варто відзначити, що ринок певною мірою підкоряє власній логіці сили громадянського суспільства. Сумісні дії осіб в межах обміну призводять до формування спільних зв'язків та взаємовпливів, в межах яких громадяни вже не можуть поводити себе на власний розсуд. Вони вимушені підкорятись законам ринку, законам глобальної системи цілей.

Відносна несвобода і економічна детермінованість ринкового механізму водночас є значно вищою мірою свободи щодо політично-тоталітарного суспільства. Ринок як опосередкування і зв'язок між вільно конкуруючими індивідами надає їм можливість реалізувати власні мотиви і цілі, за умови сумісництва мотивів і цілей всіх дійових осіб обміну. Тут не має пріоритетних домінуючих точок зору, тільки із схожості бажань і нахилів суб'єктів ринку народжується певна ієрархія цінностей, благ, бажань та дій. Передбачається необхідність постійних домовленостей та співробітництва між учасниками ринкового обміну.

Місто, сприяючи ринковим відносинам, надає можливості налагодити співробітництво громадян, не враховуючи їх статус но-ієрархічний стан, виходячи лише з раціональних критерій розвитку суспільних відносин. Більше того, ринок сприяє досягненню компромісу - адже він нівелює соціальні розбіжності. Згода між учасниками ринку можлива ще й тому, що всі питання розглядаються за допомогою грошових відносин. Політичні релігійні уподобання мають другорядне значення, наперед виходять "ефективність та економічна доцільність".

В цій системі людина має можливість вибору форм суспільної діяльності, має можливість набути потенційну свободу. Єдиною об'єктивно-практичною умовою актуалізації цієї можливості з боку міського суспільства стають податки. Необхідно лише сплачувати податки міський бюджет, і місто не буде зазіхати на автономний статуї громадянина.

Періодична зміна форм діяльності у міському суспільстві є наслідком не тільки суб'єктивних водінь окремих суспільних індивідів, але й імперативом самого ринку. Ринок і громадянське суспільство є засобами опосередкування та спільного призвичаювання індивідуальних інтересів.

В обміні та комунікації громадяни створюють побудовані на консенсусі та згоді рішення. Проте ринок і громадянське суспільство, за різними формами, трансформують індивідуальні інтереси та потреби. Ринок орієнтований на матеріальні пріоритети на користь індивідів за результатами обміну. Громадянське суспільство, хоча і виникає на підґрунті ринку, мінімізує індивідуальні матеріальні пріоритети, проте воно являє собою не просто коніломерат індивідуальних або суспільних інтересів.

Громадянське суспільство історично складається як цілісна сфера громадянського життя суспільства, що є відносно самостійною як від держав них інституцій і механізму державної влади, так і від безпосередніх ринкових інструментаріїв. Це унікальна система взаємодії суспільних індивідів, соціальних груп, верств і прошарків, що збалансовує вектори своїх складових, виявляючи рівнодіючу безлічі індивідуальних і групових прагнень і сподівань. Громадянський лад, як і ринкова система, своїм функціонуванням об'єктивно відтворює суспільні імперативи політичній системі, одночасно зумовлюючи становлення таких державних форм, які були б спроможні адекватно реагувати на об'єктивні інтереси суспільства.

Громадянське суспільство - це певне соціальне відображення ринкової системи, відображення, яке імперативи ринку чарівно перекодовують на формули свободи, а формули свободи - у соціальні імперативи демократії. Проте існують і певні розбіжності між ринком та громадянським суспільством. У ринковому суспільстві панує значно жорсткіший детермінізм і необхідність приборкання особистої сваволі громадян-репрезентантів ринку. Людські відносини, суспільні відносини набувають безособового характеру. Домінуючим е фактор раціональності ринкового ладу, що передбачає ефективність господарчих процесів та економічну користь для діючих осіб обміну.

Головною детермінантою ринку є гроші. Гроші зумовлюють можливість участі у ринкових операціях, стають засобами обміну, критерієм оцінки і стабілізації економіки, за слушним висловом Н. Лумана, "гроші є бог, який усе визначає" [23, С. 123-124]. Гроші визначають усі взаємодії в господарчих процесах. За твердженням класика лібералізму Гаєка, "гроші є стрижнем економічних та політичних процесів в суспільстві" [24, С. 89]. Все піддається обчислюванню. Виявилось, що навіть масштаби споживання на тривалий час можна підрахувати за допомогою грошей. Те саме стосується і категорії часу, яка теж починає усвідомлюватись через грошовий вимір. Очевидно, що громадянське суспільство значно менше залежне від грошей, ніж інститут ринку.

Громадянин діє в умовах ринкового середовища міста з набагато більшим почуттям відповідальності, ніж в громадянському суспільстві. Він мусить постійно працювати в ситуації цілепокладання, підраховуючи прибутки та втрати від своєї діяльності. Ринок надає більшу кількість варіантів, обмежуючи необхідністю прийняття жорстких і конкретних рішень. При цьому передбачається наявність єдиної орієнтації репрезентантів ринку. Домінуючою є ситуація свободи від примусу, яка безпосередньо залежить від згоди всіх. Саме при збереженні цього принципу ринок стає відповідником демократії: більшість не має можливості нав'язати свої правила меншості. Проте ускладнюється пошук компромісу між всіма зацікавленими особами.

Ринковий процес в місті історично формувався як відкритий і безперервний, навіть за наявності багатьох стадій та переходів. Вії припускає існування розгалуженої системи потреб та бажані споживачів, якщо вони доходять згоди в результаті обміну Квінтесенцією ринкового мислення стає необхідність за все платити. Відповідно в цьому суспільстві потреби реєструються точніше і сприймаються гостріше, ніж у громадянському суспільстві Рішення розмірковуються краще, оскільки ті, хто ці рішення приймають, згодні платити за них.

Варто, одначе, зважувати на те, що людські і суспільні відносини в ринковій системі мають дещо спотворений характер зав дяки підкореності людей речам, безособовості, проте не можні заперечувати виважено-раціонального характеру цього організму.

Людина середньовіччя мала постійно вирішувати, що краще для неї - ірраціональна сваволя особисто залежності чи раціональний диктат речей. Це зовсім не теоретична проблема, а питання специфіки культури, менталітету Ті історичних традиції народу. Урбаністична цивілізація Відродження, а слідом за нею уся європейська спільність обирають ринок з його речною залежністю і раціональністю. Разом з ринком вони здобули інститути представницької демократії і соціального добробуту, проторували шлях до громадянського суспільства.

Тайна феномена громадянського суспільства полягає в тому що саме в цій сфері здійснюється усвідомлення ринкових детермінант. Механізми цього усвідомлення були найрізноманітнішими, але всі вони насамперед формують суспільний менталітет певної поваги до громадянської системи. Відповідна система незалежно від того, сподобається вона тому чи іншому індивідові, тій чи іншій суспільній групі, чи ні, починає сприйматися масовою свідомістю як об'єктивний порядок речей, як соціальні необхідність, але не тільки як соціальна даність свавільного панування бюрократів, багатіїв, нероб і злодіїв. Це формувало у європейської людини ментальний імунітет до ідеології бунту, руйнувало стереотип безглуздого марнотрата і нещадного бунтівника.

Натомість у людей створюється відчуття причетності до цього суспільства й органічної єдності з ним. То е відчуття власного громадянського статусу у суспільстві, що природно і є однією з передумов свободи.

Варто також зазначити, що відображення ринкових імперативів у громадянському суспільстві здійснювалось усім спектром різноманітних соціальних груп через призму їх потреб і інтересів. Тут стає неможливою монолітність суспільної свідомості і одностайність громадської думки. Обов'язковим є плюралізм ідей, думок, політичних, культурологічних, професійних та конфесійних об'єднань, які покликані виявляти і формувати ці ідеї та думки.

Разом з тим такий плюралізм зовсім не є конгломератом взаємосуперечливих ідей. Всі ці ідеї мають спільну об'єктивну основу: вони віддзеркалюють вимоги ринкової системи чи закону вартості. Розбіжності між цими ідеями і програмами стосуються лише питань раціоналізації, гуманізації і збалансованості цієї системи. У такому суспільстві кожна людина здобуває можливість вибору ідей, цінностей, варіацій стерео типів мислення в межах ринкової парадигми. Таким чином, громадянське суспільство стає сферою духовної і соціальної свободи. Можна говорити про межі цієї свободи - чим і займались філософи нового часу, але не підлягає сумніву те, що громадянське суспільство .створює атмосферу суб'єктивного відчуття наявності свободи у кожного індивіда, відчуття можливості вибору думок, об'єднань, і спілок, форм діяльності.

В особистому вимірі свобода сприймається і маніфестується громадянином як можливість автономно визначеного і цілеспрямованою розвитку. Людина вільно вибирає ритм та дієвий простір свого життя. Вона усвідомлює себе як самоцінний, особливий і самодостатній організм. Проте громадянське суспільство вимагає від особи узгодження своїх цілей і дій з іншими громадянами. "В громадянському суспільстві кожен для себе ціль, всі інші для нього ніщо. Проте без узгодження з іншими особа не може досягнути обсягу своїх цілей" [25, С. 228].

Громадянське суспільство надає особі можливість реалізувати свої поліаспектні інтереси, оберігаючи свою гідність і право на незалежну автономну позицію у вирішенні визначальних суспільних проблем. Громадянин здатен вибирати свою політичну позицію і переконання і має можливість вільно змінити їх. Громадянське суспільство прагне до певної взаємоповаги особистостей їх спільного визначення і взаємного відстоювання прав та інтересів особи, узгодження позицій і приборкання егоїстичних нахилів громадян.

Цивільне суспільство припускає певне протиставлення особи іншим громадянам та суспільству в цілому. Людина відокремлює свою самість від диктату з будь якого боку, дистанцюється від примусових зв'язків та обмежень. Натомість вона прагне до багатовимірності, співвідносячи себе з іншими особистостями, впливаючи на них, розширюючи комунікаційне поле громадянського суспільства.