Громадянське суспільство в європейській традиції: інваріанти і суперечності

Таким чином, зіставляючи ринок і громадянське суспільство мусимо відзначити спорідненість концептуальних вимірів. Громадянське суспільство в багатьох аспектах є ізоморфним відображенням ринку. Як ринок являє собою систему розподілу праці так і громадянське суспільство постає як система розподілу думок, ідей та об'єднань. Як на ринку панують вільні ціни, незалежні від адміністративного і законодавчого примусу, так і в громадянському суспільстві диспонуються вільні думки, утворюються різноманітні громадянські об'єднання, непідлеглі безпосередньому державному контролю. Як ринок живе в умовах цін, що постійно коливаються, так і в громадянському суспільстві гойдається індекс суспільних думок, змінюються переконання, переформовуються соціальні цілі різних суспільних груп, народжуються і вмирають ідеї. Нарешті, головна спільна риса: в громадянському суспільстві діє така сама, що і в ринковій системі, "невидима рука". Вона приводить плюралізм думок у системну єдність, що виводить рівнодіючу усіх громадських аспірацій, думок і переконань, регулює той процес, котрий дістав назву консенсусу.

Так розбудовується механізм волевиявлення суспільства. Процес формування ринкового та громадянського суспільства з самого початку супроводжувався руйнацією тоталітарних структур та інверсією суспільства і держави. З об'єкта державної влади суспільство перетворюється у її суверена і мету, трансформуючи державу у засіб реалізації власної свободи. Тому, врешті-решт, громадянське суспільство органічно пов'язано з демократією. Демократія набуває істинних форм лише на основі громадянського суспільства. Ринок, громадянське суспільство і демократія - різні іпостасі єдиного: суспільства приватної власності і свободи.

Реальна історія європейського громадянського суспільства торувала собі дорогу в декількох головних напрямках. Проте хронологічно першою спробою формування громадянського суспільства була доба середземноморських вільних міст-комун. Відповідна модель залишила нам комуналістський тип розвитку, варіації самоврядування міських громад, муніципалітетів. Цінності середземноморської парадигми громадянського суспільства влучно формулюються яскравим мислителем Відродження Н. Макіавеллі: прагнення збереження і примноження майна, насолода маєтністю, мир і безпека громадян, право кожного мати і обстоювати власні переконання [26, С. 48].

Н. Макіавеллі має рацію. Середземноморська цивілізація відтворила стрижневі постулати європейського громадянського суспільства. Економічним базисом міста став промисловий, торговельний і банківський капітал, який здійснив експансію міського способу життя, заклав підвалини цивілізованого підприємництва та розподілу груп інтересів. В політичній сфері вільні міста доби Ренесансу і Реформації фактично зруйнували Священну Римську Імперію і здійснили політичну дезінтеграцію Європи. Під політичним протекторатом абсолютизму розвивались найрізноманітніші форми громадянської активності, оптимальні форми комунікації.

Проте, починаючи з XVI ст. починається новий економічний занепад багатьох вільних міст, що пояснюється еволюцією ринкових відносин. Він був викликаний тим, що з різних причин, в традиційних міських формах підприємництва почала знижуватись норма прибутку. Стара форма підприємницької активності увійшла в кризу. Нові промислові підприємства, що створювали максимальний прибуток, виникали у нових більш оптимальних місцях. Так утворювався новий ринок, що охоплював значні терени. До старих його складових долучалась нова земельна приватна власність, новий земельний капітал.

Громадянське суспільство в добу модерна: правові і релігійні виміри. Європа і Україна

Історично розвиток нових суспільних відносин за класичною формою здійснювався в Англії і знаходив своє теоретичне обгрунтування в ідеології лібералізму. Практична історія ринкового суспільства в нову історичну епоху починалась не з демократії, а з становлення громадянського суспільства автономного від тотального контролю держави. Відповідний факт лібералізму осмислюється в вигляді нової парадигми. Її базовою особливістю є наявність самодостатньої особи. Вона є первинною реальністю що до держави та суспільства.

Автономність індивіда стає умовою гармонізації правової ладу в цілому. Правовий принцип є основою будь-якої домовленості, за якою свобода індивіда повинна бути співвіднесена зі свободою інших осіб. "Право є найвищим принципом, з котрого мусять виходити усі максими, що зачіпають суспільство...". Дійсно, правовий принцип передбачає відносну самостійність громадян, наявність основ правової держави, як розглядає індивідів за законами їх власної самостійності: "кожний ... сам собі є паном". "Відповідно до цього принципу держава має виконувати лиже одну функцію: охороняти законність і власність. Провідними підвалинами нової суспільної системи моралі, права, добра і справедливості можуть бути тільки свобода людини і її власність. Тому, підкреслює один з теоретиків лібералізму Ф. Цванг, "Боротьба за свободу - це боротьба за приватну власність, а боротьба за засади приватної власності - боротьба за свободу" [27, С. 64].

Іншою складовою духовного оновлення суспільства стала Реформація. Саме програма Реформації стала релігійно-християнською іпостассю громадянського суспільства. Вона сакралізувала приватну власність, підприємницьку і професійну діяльність взагалі, санкціонувала економічний успіх як Знак Божою благословіння. Імперському тоталітаризмові вона протиставила ідеї державного суверенітету і права нації на самовизначення. Побудова ліберально-протестантської парадигми завершувалась концепцією суспільного договору.

Таким чином, була віднайдена політична форма, адекватна ринковій економіці. Такою формою було визнано представницьку демократію. Новочасна свідомість поставила людину віч-на-віч з богом над державою.

Проте тільки в останній чверті XVIII ст. ліберально-протестантська парадигма свободи, демократії і приватної власності стає феноменом європейського менталітету і масової свідомості, її імперативом і політичним ідеалом, об'єктивуючись в ідею громадянського суспільства.

Саме у цей час зіткнулися два державотворчих принципи. За старим - кордони імперії мають обмежуватись тільки мілітарними можливостями держави і географічними перешкодами. Новий принцип наголошував на тому, що кордони держави повинні збігатися з межами економічної системи, з межами нових ринків, що укладалися на початку Нового часу. Боротьба плине із змінним успіхом, але врешті-решт перемагає друга тенденція. Абсолютні монархії, авторитарні за своєю сутністю, стають політичним каркасом ринку, знаряддям його підтримки і захисту.

У свою чергу стара модель громадянського суспільства - міська поступається місцем новій - ліберальній моделі, яка пробиває собі шлях через нову культуру. Так, органічною складовою нової моделі громадянського суспільства стає секуляризована і стандартизована культура. Такий тип культури Ернст Гелнер назвав високою культурою. "Висока культура пише він - являє собою упорядковану і стандартизовану систему ідей" [28, С. 229]. Ринкове суспільство, трансформуючись, розпрацьовує єдину стандартизовану культуру і пронизується нею. Така культура стає Детермінуючим засобом сталого розвитку ринку, засобом ефективної о усвідомлення суспільством імперативів власного способу життя. Коли така культура виходить за межі міста і заповнює собою певний територіальний ареал, а також стає характерною ознакою належності до суспільства кожної людини - вона дістає назву нації, в такий спосіб громадянське суспільство починає сприйматись як національне суспільство, тобто поступово в європейській історії склалося так, що окреслені і відокремлені системи ринку і громадянського суспільства дістали назву націй. Тому поняття "культура" і "нація" стали іманентними атрибутами ринку та громадянського суспільства.

Таким чином, стає зрозумілим, що становлення громадянського суспільства та ринкової системи пов'язано не тільки з формуванням нового типу особистості і приватної власності, але й з утворенням нової стандартизованої культури, що набуває певних національно-правових контурів. З'ясовується, що держава, громадянське суспільство, ринок і культура не лише відсторонені та протиставлені, але й зумовлюють одне одного, що проявляється в конкретно-історичних реаліях ХІХ - ХХ ст.ст., але це вже є темою іншої розвідки.

Попри певні відмінності між європейської та українською історичними традиціями мусимо говорити про сталу соціо-філософську та культурно-цивілізаційну спадкоємність між європейською полісною культурою та корпоративною шляхетською демократією. Стрижневі постулати античної демократії - приватна власність та відкрите публічне ствердження вільних громадян демократичні форми обрання державної влади на достатньо тривалий час визначили суспільне буття української людини.

Європейський вплив у сфері публічного та приватного виявився під час розквіту міської демократії (Магдебурзьке право), творення Литовського кодексу, Конституції Пилипа Орлика, впровадження системи адміністративного самоврядування і договірних відносин. Таким чином, вплив континентально-демократичної традиції на цьому етапі, політична інкорпорованість українського суспільства в європейські події, сприяли тому, що Україна майже до ХІХ сторіччя торувала шляхом побудови європейського громадянсько-правового ладу з національно-традиційною українською звичаєвою специфікою: вічовим демократизмом і, навіть, елементами розподілу влад.

За умов сприятливого вектору суспільного розвитку, цивілізованого співіснування громадського і державного, економічного та політичного, дисперсії власності та влади - починають створюватися автономні демократичні утворення. Ще у ХV сторіччі з'явилася верства, яка тривалий час уособлювала собою автономну українську спільноту - козацтво. Устрій козачини мав риси європейського самоврядування і втілював ідею рівності перед законом.

Козацтво маніфестувало себе як відкритий орден і включало представників всіх суспільних страт: шляхту, релігійних лицарів, міщан, простих селян. Ідея замкненості етатистські та тоталітарні тенденції довгий час були супротивними українському суспільству, як такі, що суперечили українському менталітетові та й українській політичній культурі. Козацтво протягом ХVІ - ХVІІІ сторіч було "пасіонароною" політичною верствою, яка, з одного боку, виконувала функції ядра позадержавних суспільних відносин, а з іншого, поєднувала приватні, громадянсько-політичні та державні інтереси, взявши на себе місію посередника між особою та державою.

Козацька революція не створила досконалої демократичної суспільної системи, яка б забезпечила повноцінне функціонування громадянського суспільства. У тогочасній Європі принципу рівності всіх громадян перед законом ще не існувало. Але, незважаючи на певні соціальні напруження та протиріччя між суспільними стратами в приватному та публічному вимірах, свобод в українському суспільстві було більше, ніж, скажімо, у сусідніх країнах Росії та Польщі.

Козацька цивілізація аналогічно полісній ґрунтувалася на приватній власності. підгрунттям, основою козацького статусу був приватний земельний клин, що підтверджують історичні джерела. Господарська система перевіряла козацьку людину на міцність, готуючи до іншої форми існування, - військової, громадянсько-політичної тощо.

В європейському вимірі існувала і правова система козацтва, яка ґрунтувалась передовсім на Литовському статуті, німецькому Магдебурзькому праві та праві звичаєвому. В межах козацької культури був сформований досить активний, як в економічному, так і в суспільно-політичному житті, тип особистості. Потенційно він був здатним вирішити найскладніші громадянські проблеми, створити етос працездатності, бути дієвим актором громадянського суспільства. Проте, історичні події ХVІІІ - ХХ сторіч перешкодили цьому.

Українська людина стала об'єктом втілення різноманітних соціальних утопій, передусім російської та радянсько-комуністичної. Внаслідок відсутності власної держави та громадянсько-національної ідеологеми суспільного розвитку вона була вимушена транслювати концепції російської та радянської духовної традиції. Будь-яка форма автономної активності придушувалась, українська особа не могла виходити на рівень громадянських проблем, консервуючись на спрощеному народному рівні.

В ХХ столітті тенденції відчуження глобалізуються, набуваючи драматичного характеру. Приватна сфера, а з нею і інститут приватної власності, скасовується остаточно, особа перетворюється на тотального агента держави, яка підпорядковує собі приватні і публічні виміри життя. Будь-яка вільна комунікація в такому суспільстві стає неможливою, адже одразу ставить під сумнів самоіснування тоталітарної системи. Спрощуються і стають прозорими суспільні відносини, підкоряючись лише ієрархічному принципу володарювання і підкорення. Економічна система стає одержавленою, функціонуючою поза суспільними інтересами і потребами, віддзеркалюючи не імперативи громадянського суспільства, а бюрократичні форми влади.

Звичайно, така система не могла бути довготривалою. Зміни, які відбулися на теренах Східної Європи, призвели до відродження приватних і публічних вимірів громадянського суспільства і в Україні. Проте, на відміну від європейського громадянського суспільства, яке є цілісною збалансованою системою активно діючих особистостей відносно автономних від держави, українське суспільство є соціальним організмом, в якому неможливі передумови становлення світоглядно-гуманістичних принципів, таких як відокремлення економіки від політики, власності і громадянина від влади.

Українські проблеми накладаються на суперечливі соціокультурні трансформації "ситуації Постмодерну". Передусім це - глобалізація культури та специфічність національних традицій, поява нових форм впливу на громадянські спільноти та формування нових субкультур, що не завжди поділяють ідеали громадянського суспільства. Таким чином, витворення сучасної ідеології громадянського суспільства, яка б поєднала особистісні, групові, суспільні та приватні цілі, залишається актуальною. Від вирішення цього питання залежить майбутнє України.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аристотель. Политика. Соч.: В 4 т. Т. 4 . М., 1984. - c. 375-644.

2. Платон. Законы. Ростов-на-Дону. 1994.- 389 с .

3. Констан Б. О свободе древних и ее сравнение со свободой у современных людей // Полис. - 1993. - No 2. - с. 37-59.

4. Hanson V. Peasant - Citizen and State. New York, 1988. - 244 р.

5. Аристотель. Политика. Соч: В 4 т. Т. 4. М., 1984., с. 375-644.

6. Йонас Г. Принцип відповідальності. - К., 2000. - 289 с.

7. Там саме.

8. Там саме.

9. Пайпс Р. Собственность и свобода. - М., 2000.- 415 с.

10. Джероза Л. Церковне право. - Л., 2001.- 289 с.

11. Ed. Bowring. The works of Jeremy Benham., - Edinburgh., 1983.- 473 р.

12. Берман Гарольд Дж. Вера и закон: примирение права и религии. М., 1998.- 431 с.

13. Там саме.

14. Вебер М. Избранное. Образ общества. Город. - М., 1994. - 702 с.

15. Graziano F. Patron - Client relationships in Southern Italy. - Bologna, 1983. - 312 р.

16. Маке Ж. Философская антропология. - М., 2001. - 512 с.

17. Цит. за: Тулюк-Кульчицький Д. Про закони в науці Томи Аквіната. - Мюнхен, 1969. - 179 с.

18. Баландье Ж. Политическая антропология. - М., 2001. - 456 с.

19. Там саме.

20. Аристотель Никомахова етика. Соч.: В 4 т. Т.4. М., 1984., с. 53-294.

21. Там саме.

22. Берман Гарольд Дж. Вера и закон: примирение права и религии. М., 1998. 431 с.

23. Luhmann N. The Ethical and Economic theories of Adams Smith. - New-Yorc, 1965. - 343 р.

24. Гайек А. Фрідріх \. Рівність, цінність і чесноти. - К., 1998. 212 с.

25. Гегель Г. В. Філософія права. - М., 1990. - 524 с.

26. Макиавелли Государь и рассуждения на первые три книги Тита Ливия. - Спб., 1905. - 289 с.

27. Цит. за: Гобс ТОмас. Бегемот. - К., 1996. - 336 с.

28. Гелнер Э. Условия свободы. Гражданское общество и его исторические соперники. - М., 1995. - 235 с.