Феноменологія націоналізму

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ НАЦІОНАЛІЗМУ

План

Вступ

Націоналізм: міфологія

Націоналізм: доктрина

Проблема взаємодії і взаємовпливів

Модернізаційна версія

Марксизм і націоналізм

Консервативний підхід

Націоналізм з погляду психології

Націоналізм, нацизм і фашизм

Націоналізм і расизм

Висновки

Вступ

Відповідь на запитання «що таке націоналізм?» на рівні формальної дефініції навряд чи влаштує нас, якщо не відповісти на нього в іншому варіанті, а саме, з погляду внутрішнього функціонування й розвитку цього феномена та його місця в житті суспільства. Користуючись висловом Р. Шпорлюка, можна сказати, що від «арифметики» націоналізму ми маємо перейти до його «алгебри».

Націоналізм -- поліморфний і поліфункціональний феномен, його дія проявляється у різних сферах життя людського суспільства. Націоналізм існує на політичному рівні, як відповідний рух. Як ідеологія, він сформульований у певній доктрині (чи доктринах), які обґрунтовують природу і права певних людських спільнот -- націй та легітимних взаємин між цими спільнотами на міжнародному рівні. Зрештою, існує економічна «інкарнація» націоналізму, психологічна тощо. «В ідеальному варіанті, -- стверджує Е. Сміт, -- націоналізм дає розрахунок необхідних ресурсів і рецепт оптимального способу життя, необхідних для забезпечення автономії та автентичності; якщо цього не вдається досягти, націоналісти змагаються за максимальний контроль над своєю землею та її ресурсами. До того ж, націоналізм діє ще на соціальному рівні, вимагаючи єдності й дієвості «народу», рівності людей, як громадян, перед законом та їхньої участі в суспільному житті задля «національного блага». Дивлячись на націю як на родину «з великої літери», він прагне створення духу національної єдності й братерства серед членів нації; ось чому він проповідує соціальну єдність кожної нації.

Проте в найзагальнішому розумінні націоналізм варто розглядати як різновид історичної культури та громадянського виховання, той, що перекриває собою або замінює старі моделі релігійної культури та сімейного виховання. Націоналізм -- це дещо більше за політичний стиль чи доктрину, це -- форма культури, ідеологія, мова, міфологія, система символів та форма свідомості, що набула всесвітнього значення.. .» 25

Безперечно, охопити усі згадані вияви націоналізму та здійснити їх науковий аналіз у рамках однієї книги неможливо. Отже, розглянемо ті з них, які найдокладніше досліджені й узагальнені в науково-теоретичних та ідеологічних розробках.

Націоналізм: міфологія

Більшість дослідників, як тих, що ставляться до націоналізму нейтрально, так і тих, які підкреслюють його негативні соціальні, політичні та інші прояви, визнають, що як у суспільній свідомості, так і в наукових дослідженнях уже склався певний комплекс усталених стереотипів стосовно націоналізму. Усе це становить своєрідну «міфологію» цього явища. Є міфологія націоналізму як така, що сформувалася у процесі його історичної еволюції, і міфологія «про націоналізм», що виникла внаслідок його взаємодії з іншими світоглядними системами та спроб його наукового аналізу. Зауважимо, що міфологічні уявлення та спосіб мислення, характерні для націоналізму чи його критиків, не є специфічними рисами самого націоналізму. Власні міфи має будь-яка ідеологічна система, оскільки міф -- неодмінний компонент будь-якого світогляду, навіть раціоналістичного.

Зважаючи на наше прагнення до об'єктивності (що буде нашим власним міфом), звернемося до міркувань тих дослідників, які належать до різних інтелектуальних традицій (наголосимо, що цю відмінність між «школами» ми вважаємо умовною). Британський неомарксист Том Нейрн у книзі «Розпад Британії: криза і неонаціоналізм» (The Break-Up of Britain: Crisis and Neo-Nationalism) привертає увагу до таких «концептуальних міфів» щодо націоналізму, які він сам влучно охарактеризував як «фольклор націоналізму». Нейрн уживає термін «міф» як відповідник слова «стереотип».

Насамперед, це детерміністський міф (стереотип) про те, що націоналізм -- це загалом історично зумовлена внутрішніми потребами суспільства стадія його розвитку, або «стадія росту», якщо скористатися терміном популярної теорії. Це, стверджує Нейрн, визнають представники як матеріалістичної, так і ідеалістичної філософії. Щоправда, перші (зокрема, марксисти) пов'язують появу націоналізму з виникненням національної ринкової економіки і буржуазії, тоді як другі ідентифікують «історичну необхідність» його народження з потребами колективної особистості, її духу, який має знайти своє вираження саме в націоналізмі.

Цікаво й те, що представники обох напрямів вважають епоху націоналізму «перехідною». Після неї має прийти епоха інтернаціоналізму -- це погляд марксистів, або ж епоха вищої гармонії Світового Духу -- так вважають їхні опоненти.

Звідси випливає ще один міф -- згадана «постнаціоналістична» епоха досяжна лише в тих суспільствах, де розвивався «нормальний», «природний» націоналізм. Відповідно, виникає поділ на «поміркований», «цивілізований», «прогресивний» націоналізм (у різних версіях він дістає назву «ліберального», «громадянського» тощо) та його протилежність -- «екстремістський», «агресивний» і т. ін.

Ще один елемент «фольклору» -- уявлення про те, що націоналізм є породженням не лише внутрішніх, об'єктивно зумовлених потреб суспільства, а й, передусім, наслідком певних психологічних потреб особистості. Він постачає народам та окремим індивідам дуже важливий товар -- «ідентичність», самоусвідомлення.

«Увесь цей фольклор націоналізму, -- зауважує Т. Нейрн, -- не можна вважати абсолютно хибним. Якби він був таким, він не діяв би як міф. З іншого боку, він також був би недієздатним, якщо був би істинним...» 26.

Е. Ґелнер, послідовний і сумлінний критик марксизму в питаннях теорії націоналізму, у книзі «Нації і націоналізм» також наводить декілька «помилкових теорій» націоналізму (він їх називає також і міфами), характерних як для самого націоналізму-доктрини, так і для його ідеологічних опонентів. Слідом за своїм марксистським колегою Ґелнер вважає основним і найпоширенішим міфом націоналізму уявлення про його «природність» і самодостатність. Прихильники цього міфу (серед них переважають націоналісти) дотримуються думки, що відсутність націоналізму може бути викликана лише певними несприятливими обставинами, наприклад насильницьким придушенням цієї природно зумовленої сили.. Національність, самоідентифікація людини з певною нацією -- це така сама природна річ, як група крові чи наявність органів зору. Не менш природним для націоналіста є й те, що люди однієї національності мають також належати до однієї національної держави.

Цьому міфові суперечить інший. Згідно з ним, націоналізм -- це лише штучний ідеологічний витвір, який абсолютно не відповідає потребам суспільства; він з'явився унаслідок «прикрого випадку». Політичне життя навіть в індустріальних суспільствах не потребує націоналізму. Найвиразніше цей погляд сформульований представником консервативної «школи» І. Кедорі.

Марксистські мислителі стали, на думку Ґелнера, авторами наступного досить поширеного міфу -- «теорії помилкової адреси». Подібно до того, як екстремістська частина мусульман-шиїтів вважає, що архангел Гавриїл помилково передав волю Аллаха Мухамедові (замість того, щоб повідомити про неї Алі), «класичні» марксисти загалом вважають, що послання історії було адресоване класам, але внаслідок якоїсь прикрої «поштової помилки» було доставлене націям.

І, нарешті, останнє «міфологічне» уявлення про націоналізм, за Ґелнером. Автор називає його «теорією Богів Темряви». Націоналізм у цьому варіанті -- це породження атавістичних сил, голосу крові, ірраціональна сила. Цей погляд характерний як для противників націоналізму, так і для його прихильників й адептів 27.

Окремо від стереотипних уявлень про націоналізм існує певний набір міфів, які можна вважати інтелектуальною власністю самого націоналізму. Американський історик Бойд Шейфер пропонує на аналітичному рівні відрізняти такі види націоналістичних міфів: метафізичні, «фізичні» (пов'язані з біологією, географією тощо), культурні та лінгвістичні, політичні, економічні та історичні. Цей поділ застосовано лише для зручності викладу історичного матеріалу у книзі Б. Шейфера «Обличчя націоналізму», отже, він є абсолютно умовним. Наприклад, до «фізичних» міфів можна віднести й економічні та політичні, а культурні та історичні (які також перетинаються) -- до метафізичних. Утім полишимо цю схоластику і звернемося до конкретних прикладів.

Найпоширеніший варіант націоналістичного метафізичного міфу -- ідея про обраність певної нації, її особливу місію або ж особливу природу, походження. Можна згадати іудейську версію -- євреї, як богообраний народ, італійську -- ідею Дж. Мадзіні про особливу місію італійців у світі, німецьку -- міркування Й.-Г. Фіхте про те, що нація -- це реальний вияв божественного, індійську -- заклик Шрі Ауробіндо Ґош до співвітчизників вірити у те, що вони є знаряддям Бога, і, відповідно, -- індійська нація -- це творіння Боже, тощо. В середині XIX ст. американські публіцисти проголошували особливу місію і долю своєї нації у світі, а на початку XX ст. сенатор Альберт Беверідж стверджував, що Господь «позначив американський народ як обрану націю, яка має відродити світ». Видатний російський письменник Ф. Достоєвський вважав російський народ особливим носієм християнської ідеї. Бури у Південній Африці порівнювали себе з юдеями, після вигнання останніх із Єгипту, і вважали себе носіями колонізаторської місії, освяченої божественною волею 28. Зрозуміло, що ці міфи ставали частиною культурної спадщини, частиною історичного міфу. Саме до нього ми й звернемося як до центрального елемента націоналістичної міфології.

Як уже згадувалося, національний (націоналістичний) міф є обов'язковим елементом, складовою національної свідомості, а в ширшому контексті -- важливою умовою самого існування етнічної групи в домодерні часи (Армстронг, Сміт), і нації у модерні часи. Міф у цьому розумінні має надзвичайне функціональне значення. В модерну епоху, тобто в епоху націотворення, відбувається легітимізація національного міфу: тут важливу роль відіграє історія, яка дає «наукове обґрунтування» міфові. Національний міф стає тотожним історичному.

Наведемо приклад конкретизації і легітимізації націоналістичного історичного міфу на прикладі етногенетичних версій слов'янських народів (російського, українського, білоруського), який подає російський дослідник Віктор Шнірельман. За його спостереженнями, ці версії склалися наприкінці XIX -- у 20-ті роки XX ст., і після розпаду СРСР були відновлені патріотичною історіографією (у період радянської влади їх заступив офіційний ідеологічний міф про споконвічну єдність цих народів, своєрідний варіант панславізму).

Спільними ознаками націоналістичного міфу згаданих трьох народів В. Шнірельман вважає:

1. Твердження про надзвичайну задавненість певної культури й мови. Він пов'язаний з боротьбою за територію і має ознаки «синдрому Робінзона Крузо».

2. Прагнення якнайбільше задавнити сучасні етнополітичні кордони і зробити їх якнайширшими.

3. Безумовна ідентифікація своєї етнічної групи з певною мовою, яка нібито властива цій групі з давніх-давен.

4. Упевненість у тому, що територія власного етносу була місцем формування не тільки цього етносу, а й «молодших» етнічних груп -- синдром «старшого брата».

5. Намагання ідентифікувати власних предків з яким-небудь «славетним» народом, добре відомим за писемними чи фольклорними джерелами.

6. Претензії на історичний пріоритет деяких культурних чи політичних досягнень своїх предків у порівнянні з предками сусідніх народів.

7. Перебільшення ступеня етнічної консолідації у давні часи.

8. Конструювання образу «зовнішнього ворога», боротьба з яким консолідує етнос.

9. Зарахування до своєї спільноти інших етнічних груп, що має довести силу власного етносу.

Усі згадані риси націоналістичних міфологем, як вважає В. Шнірельман, мають цілком зрозуміле «функціоналістське» підґрунтя: вони спрямовані на легітимізацію територіальних чи політичних амбіцій певного етносу, створення для нього психологічного комфорту й престижності, що полегшує конфронтацію даного етноса з іншими етносами, зміцнює його внутрішню солідарність тощо 29. Неважко помітити, що ці риси цілком відповідають загальному наборові націоналістичних міфів, характерних для будь-якої нації. Варто лише зауважити, що в країнах, де період національного «відродження» чи націотворення став уже давньою історією, подібні міфи існують як усталений елемент масової свідомості, свого часу створений романтичною чи навіть позитивістською історіографією та «інстальований» через систему початкової освіти, її зусиллями він відтворюється й далі. Наукове осмислення національного досвіду загалом значно відрізняється від цих уявлень. В умовах «національного відродження» згаданих слов'янських народів етнонаціональний міф присутній і в наукових розробках (він або реставрується, або формується заново).

Отже, повторимо: міф є обов'язковим, невід'ємним елементом націоналістичного світогляду, він виконує цілу низку важливих ідеологічних функцій, передусім, функцію об'єднання, інтеграції етнічної групи чи нації.

Націоналізм: доктрина

Чи справді націоналізм можна охарактеризувати як «доктрину», «теорію», «ідеологію» або «світогляд»? Чи не завеликий кредит він отримує з такими епітетами? Чи має він своїх видатних мислителів? Чи загальний набір принципів націоналізму, його, так би мовити, «споживчий кошик», зводиться до апології примітивних расових чи кровних інстинктів, що легко сприймаються обивателем, або ж запозичених в інших доктрин принципів? Можливо, націоналізм -- це лише ідеологічний покидьок, витвір безвідповідальних дій купки інтелектуалів, або ж наслідок змагань бюрократичної еліти, що прагне перерозподілу влади? Усі ці питання логічно виникали й виникають, коли дослідники намагаються оцінити ідеологічну вагу націоналізму в історії та сучасному житті.

Найпоширенішим був погляд (чимало дослідників, особливо ліберальної та неомарксистської орієнтації, дотримуються його і понині), згідно з яким націоналізм є доктринально мізерним. Е. Ґелнер вважав, що як доктрина націоналізм узагалі не вартий аналізу, і місце будь-якого «націоналістичного класика» завжди може бути вакантним -- заступити його легко, оскільки доктринальний набір націоналізму досить вузький і не надто вишуканий. Б. Андерсон, як ми вже згадували, не визнає існування видатних націоналістичних мислителш. Для Г. Сетон-Вотсона суть націоналізму зводиться до застосування народженої Просвітництвом доктрини суверенності народу щодо національних спільнот. Решта його доктринальних принципів -- це риторика 30. Загалом прихильники такого підходу мають рацію, але -- до певної міри. Можна погодитися з тим, наприклад, що основні націоналістичні постулати, сформульовані тим чи іншим ідеологом, не належать до інтелектуально витончених шедеврів. Не викликає сумнівів і те, що ці постулати, загалом сформульовані в XIX ст., залишаються незмінними, отже, кожний «новий» націоналістичний месія «відкриває Америку» лише для себе. Проте подібні закиди, які хибують передусім на інтелектуалістську зверхність, можна адресувати й будь-якій іншій доктрині, що претендує на масове сприйняття. Чи можна вважати інтелектуально вишуканими, скажімо, писання апологетів первісного християнства? Чи змінилися основні принципи західного лібералізму у порівнянні з часами, коли жили його «класики»? Ці риторичні запитання можна продовжувати, але сенсу в цьому немає. Цілком зрозуміло, що націоналістична доктрина, як і будь-яка інша, потребує докладного, всебічного й позбавленого політичної чи інтелектуальної упередженості аналізу.

Е. Сміт, який вважає, що націоналізм функціонує саме як ідеологічне явище, як політична доктрина, зрештою, як світогляд, наводить такі основні складові націоналістичної доктрини:

«1. Поділ людства на нації є природним;

2. Кожна нація має свій специфічний характер;

3. Джерелом, першоосновою будь-якої політичної влади є нація, вся [національна] спільнота загалом;

4. Якщо людина хоче бути вільною і прагне до самореалізації, вона має ототожнювати себе з певною нацією;

5. Нації можуть самореалізуватися лише у власній державі;

6. Відданість національній державі, батьківщині -- понад усе;

7. Головною передумовою всесвітньої свободи і гармонії є зміцнення національних держав» 31.

Сміт зауважує, що наведений набір доктринальних принципів свідчить, насамперед, про те, що націоналізм, на відміну від марксизму, не являє собою завершену теорію суспільних змін чи політичної дії. Його характерною рисою є «доктринальна уривчастість» (додамо до цього його доктринальну й політичну поліморфність). Отже, він потребує допоміжних теоретичних схем. Це значною мірою пояснює схильність націоналізму як ідеології до «позашлюбних» союзів з іншими ідеологіями.

Проте, на думку Е. Сміта, у працях різних націоналістичних мислителів є певні спільні ідеї, що дають підстави стверджувати наявність єдиної націоналістичної доктрини, основні компоненти якої узагальнені цим автором. Фактично Е. Сміт уперше скомпонував окремі елементи націоналістичної доктрини разом (жоден із націоналістичних мислителів цього не зробив).

Визнаючи за націоналізмом властивості доктрини, не варто переоцінювати її внутрішню «гармонійність». Можна звернути увагу лише на одне спостереження, яке, безперечно, має надзвичайне значення для розуміння природи націоналізму. В самій своїй основі націоналістична доктрина містить серйозну суперечність. «Загалом, -- зауважує Е. Ґелнер, -- націоналістична ідеологія грунтується на цілком хибній формі свідомості... Вона начебто виступає на захист старого фольклорного суспільства, насправді ж спрямована на побудову анонімного масового суспільства 32. Націоналісти нібито прагнуть легітимізувати минуле, щоб збудувати майбутнє, але при цьому руйнують це минуле.

Що ж до ідеї про відсутність видатних націоналістичних мислителів, зумовлену «примітивізмом», «інтелектуальною мізерністю» основних світоглядних постулатів націоналізму, варто звернутися до аргументації тих дослідників (К. Гейз, Г. Кон, Р. Шпорлюк та ін. Докладніше про це йтиметься у нарисі 7), які переконливо доводять, що націоналістична доктрина формувалась зусиллями багатьох видатних мислителів кінця XVIII -- XIX ст. Так само, як і будь-яка інша доктрина, націоналізм має власну інтелектуальну історію. У націоналізмі є своє бачення історії, культури, економіки, соціального устрою, релігійних взаємин тощо. Та обставина, що не існує націоналістичного «Маніфесту Комуністичної партії», не позбавляє націоналізм права на звання доктрини.

Згадаємо ще одне уявлення про націоналізм, яке протягом тривалого часу давало змогу девальвувати його як доктрину на ринку ідеологічних «цінних паперів». У найзагальнішому вигляді воно формулювалося так: націоналізм не має економічної програми. Лише в останні десятиліття це твердження було піддане серйозній ревізії (Г. Джонсон, Р. Шпорлюк, Л. Ґрінфелд). Узагальнюючи основні риси «політекономії націоналізму», відомий економіст, професор Лондонської школи економіки Г. Джонсон навів схему, за якою має розвиватися націоналістична економічна політика. Вона матиме два напрями: перший із них безпосередньо відповідатиме за створення національного валового продукту (Джонсон не використовує цього терміна), регулювання соціальних відносин тощо. Другий -- за створення «психологічного» національного продукту, відчуття психологічного комфорту, заснованого на економічних заходах. Нерідко, зауважує Джонсон, створення «психологічного прибутку» відбувається за рахунок матеріального. Згадаємо, наприклад, що політика протекціонізму, з погляду споживача та економічної вигоди, не завжди є оптимальною, проте вона завжди пасувала «національним почуттям», «національній гордості» тощо.

Як конкретно здійснюється націоналістична економічна політика? По-перше, писав Джонсон, вона підтримує передусім ті види діяльності, які мають символічну цінність для «національної ідентичності»; конкретніше, йдеться про те, наприклад, що особлива увага приділяється промисловості, зокрема тим галузям, що символізують промислову конкурентоздатність нації (згадаємо, яке значення мали автомобільна промисловість для американців, хімічна та сталеплавильна для німців, суднобудування для англійців, певні галузі промисловості для країн-«тигрів» Південно-Східної Азії тощо). По-друге, здійснення націоналістичної економічної політики має сприяти тим видам економічної діяльності, які відповідатимуть потребам середніх (чи освічених) класів у працевлаштуванні. Конкретний вибір тут залежатиме від рівня економічного розвитку країни: в малорозвинених країнах перевага надаватиметься видам діяльності, пов'язаним із бюрократичним обслуговуванням держави, в розвинених -- менеджментові, освіті, охороні здоров'я, юридичним професіям тощо; найпередовіші країни створюватимуть робочі місця передусім у сферах вищої освіти та науки. По-третє, націоналізм одночасно прагне організувати масштабний державний контроль за економічною діяльністю й водночас -- заохочувати різноманітні форми приватної економічної діяльності. Це гарантує працевлаштування освічених верств у сфері державного управління й водночас дає можливість здійснювати суспільний контроль за тим, щоб переваги у працевлаштуванні мали громадяни даної держави 33. Зрештою, націоналістична економічна політика спрямовується, особливо на початкових стадіях формування націй чи національних держав, на перерозподіл матеріального прибутку на користь середніх класів, наявність яких є передумовою стабільності суспільства та демократичності управління. «...Інвестиції формування середнього класу за рахунок ресурсів більшості населення, створені націоналістичною політикою, можуть бути найважливішою умовою творення життєздатної національної держави» 34. Зрозуміло, що в даному випадку ми маємо справу з ідеальною схемою, яка враховує розмаїття суспільної практики, запропоноване «ерою націоналізму». В реальності усі наведені елементи націоналістичної економічної політики фактично ніколи не були представлені разом, одночасно.

Очевидно, ці міркування Г. Джонсона значною мірою доповнюють висновки Е. Сміта щодо складових націоналістичної доктрини. Далі ми звернемося до конкретно-історичних прикладів того, як вона формувалася в усіх згаданих аспектах, у тому числі й економічних (див. нарис 7).

Завершуючи тему про «доктринальний зміст» націоналізму, згадаємо ще одне цікаве міркування. Р. Шпорлюк наводить твердження Вільяма Г. Сьюела про те, що будь-яка ідеологія новітнього часу значною мірою є деперсоніфікованою (особливо в епоху масової політики), і думка жодного мислителя чи політичного діяча ніколи не може охопити всю ідеологічну структуру загалом, тому націоналізм певною мірою -- це «твір без автора», він виник скоріше з вимог історичного моменту і можливостей ще ненародженої ідеології, а не як результат систематичних інтелектуальних зусиль якогось теоретика. Справді, якщо уважно проаналізувати історію світових доктрин, які мали визнаних «авторів», стане зрозумілим, що жодна з них не була сформульована в повному обсязі лише однією особою.

Отже, знаходячи компромісний варіант між цими підходами, можна припустити, що як доктрина націоналізм формувався, з одного боку, в концепціях цілого ряду теоретиків і мислителів (від Гердера і Руссо до Ліста та ін.), а з іншого -- як «деперсоніфікована» ідея, що виникла внаслідок виходу на історичну арену «масової політики» й відповідних ідеологій, певних об'єктивних потреб суспільства. Ми вже знаємо, що у націоналізму був «свій Вебер». Додамо до цього, що кожний конкретний націоналізм породжує свого «Ліста», «Мадзіні», «Бісмарка» тощо. На жаль, іноді не можна уникнути свого «Гітлера» або «Муссоліні», але від крайнощів не застрахована жодна ідеологічна система.

Проблема взаємодії і взаємовпливів

Очевидно, азбучною істиною для будь-якого суспільствознавця має бути те, що в суспільному житті ніщо не існує «в чистому вигляді». Немає, зокрема, й «дистильованих» ідеологій, усі вони, навіть ті, що суперечать одна одній, перетинаються, впливають одна на одну, запозичують одна в одної ті чи інші елементи. Можливо, націоналізм -- найяскравіший приклад такої взаємодії і взаємовпливів. Згадаймо, зокрема, унікальні «адаптаційні» можливості націоналізму: «Форми, яких набуває націоналізм, калейдоскопічні: релігійний, консервативний, ліберальний, фашистський, комуністичний, культурний, політичний, протекціоністський, інтеграційний, сепаратистський, іредентистський, діаспорний, паннаціоналізм тощо» 35. Зрештою, націоналізм, як світогляд, формувався як сплав найрізноманітніших світоглядних конструкцій, етичних систем і поглядів.

Наведемо такий приклад: лібералізм і націоналізм як «несумісні» доктрини. Зауважимо, що спочатку ці «несумісні» доктрини були, значною мірою, частиною єдиного світогляду. Відомо, що народження націоналізму пов'язане з виникненням ідеї суверенності особи. Самовизначення особистості, рівність членів нації перед законом -- ці ліберальні принципи стали визначальними в деяких «класичних» варіантах націоналізму. Можна припустити, що народження націоналізму як світогляду й ідеологічного явища було б узагалі неможливим без засадничих принципів лібералізму.

Лібералізм, у свою «класичну» епоху (XIX ст.), ставився до ідеї нації і, відповідно, -- до націоналізму, досить прихильно, оскільки нація у цю епоху розглядалася лібералами як необхідний ступінь, етап в еволюції людства (цим лібералізм, до речі, не відрізнявся від марксизму). «Нація» була відповідником «прогресу», тому й націоналізм, який сприяв формуванню великих націй, також мав усі права на існування, оскільки саме великі нації створювали найсприятливіші умови для прогресу людства загалом 35. Характерно, що у цьому відношенні настанови лібералізму також збігаються з відповідними сюжетами «класичного» марксизму, для якого право на існування мали лише «історичні», тобто великі нації.

Інший аспект -- думка Ґелнера, на яку звернув увагу Б. О'Лірі, про те, що націоналізм зберіг плюралізм у світовому політичному устрої, отже, сприяв виживанню політичного лібералізму в різних частинах світу. Якби збереглися світові імперії, зруйновані націоналізмом у XIX -- XX ст., епоха глобальної індустріалізації призвела б до побудови чогось на зразок «світових урядів» з режимами, подібними до режиму апартеїду в Південній Африці, з ієрархією расових та етнічних спільнот, створеною насильницьким шляхом 37.

Можливо, найвиразніше тема взаємодії і взаємовпливів націоналізму з іншими ідеологічними системами простежується на прикладі його ідеологічного «мезальянсу» з комунізмом. Комунізм як світоглядна система принципово відкидає націоналізм, обстоюючи принцип інтернаціоналізму, особливо для робітничого класу. Націоналізм у центр уваги ставигь нації і суперечності між ними, комунізм -- класи та класові конфлікти. Загалом, як стверджує Р. Шпорлюк, К. Маркс та деякі із його послідовників (назвемо їх «ортодоксальними» марксистами) не визнавали націоналізм як самостійну доктрину і політичну силу, вбачаючи в ньому «лише відображення егоїстичних інтересів буржуазії» 38. Зрештою, класичний марксизм проповідував теорію «відмирання» держави, тоді як для націоналізму національна держава є наріжним каменем усіх його ідеологічних побудов. Як бачимо, на перший погляд, націоналізм і комунізм доктринально постають як несумісні, протилежні системи.

Утім історичний досвід розвитку обох світоглядів та їхнього втілення в життя свідчить, що їхнє суперництво, в якому явно переміг націоналізм, було водночас взаємовигідним співіснуванням. Своїми значними успіхами в XX ст. (бодай і, тимчасовими) комунізм чималою мірою завдячував тому, що запозичував елементи націоналістичної доктрини. З іншого боку, націоналізм широко користався елементами соціальних програм комунізму, оскільки, згадаємо зауваження Е. Сміта, потребував «допоміжних ідеологій».

Е. Сміт вказує і на очевидну схожість деяких світоглядних рис комунізму і націоналізму. Обидва стали своєрідними формами «громадянської релігії», яка специфічно реагує на проблеми «недосконалого», з її погляду, суспільства, накреслює шляхи подолання цих проблем, формулює певний набір ідеалів, за які треба боротися для досягнення у майбутньому «золотого віку» людства і, зрештою, має рецепти прискорення переходу до «справжнього, природного» стану речей. Обидва світогляди розділяють людську історію на «передісторію» (яка включає для них сучасність), період революційного переходу до «історії» і, власне, «історію». Ця «історія» починається тоді, коли долається відчуження людини від людини й повернення її до «нормального» стану речей, до гармонійного суспільства, тобто лише у майбутньому. Обидві ідеології, підсумовує Е. Сміт, є історицистськими та еволюціоністськими у своєму баченні світу 39.

Очевидно, немає потреби описувати конкретну історію взаємодії та взаємовпливів комунізму і націоналізму.

Згадаємо лише такі явища, як «націонал-комунізм» у Східній та Південно-Східній Європі, «націоналізацію» російського комунізму і перетворення його на ідеологію модернізації в СРСР 1930-х років та програму творення «наднаціональної» супердержави, політичні програми «марксистських» рухів «третього світу» з їхньою виразною націоналістичною основою тощо. Усі ці аспекти докладно проаналізовано у книзі Р. Шпорлюка «Комунізм і націоналізм» та багатьох інших працях, присвячених феноменології націоналізму, до аналізу яких ми й переходимо.

Модернізаційна версія

Наведена назва теорії націоналізму, про яку йтиметься далі, -- суто умовна (марксистські версії націоналізму, наприклад, також є модерністськими). Для тих, хто заклопотаний пошуками відповідної полиці для тієї чи іншої теорії, можна запропонувати інший варіант і назвати цю версію «функціоналістською», «інструменталістською» або ж, зрештою, якось ідентифікувати її з ім'ям найвидатнішого представника цієї версії -- Ернеста Ґелнера. Модернізаційна версія феноменології націоналізму нині панує у світовому суспільствознавстві. Вона має чимало варіантів, відгалужень, інтерпретацій, однак ми звернемося до того варіанту, який, мабуть, найбільше вплинув на дослідження націоналізму.

Перш ніж перейти до розгляду системи поглядів на націоналізм, запропонованої Ґелнером, зауважимо, що його підхід формувався під впливом різноманітних інтелектуальних шкіл і традицій (що дало змогу авторові скористатися їхніми надбаннями, але не стати їхнім епігоном). Прискіпливому читачеві неважко буде віднайти в композиціях Ґелнера відлуння поглядів Г. Геґеля, Ж -Ж Руссо, Е. Дюркгайма, М. Вебера, О. Бауера, К. Дойча та ін. Водночас його теорія (як зауважив Е. Сміт, це справді теорія, на відміну від значної кількості версій, що претендують на це звання) розглядає націоналізм як цивілізаційний феномен, пов'язаний з глобальними зрушеннями в житті людського суспільства, отже, пропонує надзвичайно високий рівень узагальнення. Пояснення природи націоналізму у Ґелнера -- це один з аспектів його значно ширшої, глобальнішої філософії історії.

Ґелнер будує свою теорію у рамках трьох ключових понять: «культура», «економіка» і «держава». Взаємодія цих складових є тим підґрунтям, на якому виникає і розвивається націоналізм. Якщо два останніх терміни видаються у схемі Ґелнера загалом традиційними, то зміст поняття «культура» потребує особливого пояснення. Він у даному випадку має подвійне значення.

«Культура» в найзагальнішому, «антропологічному» значенні -- це загальний комплекс історично вироблених традицій, звичок, способу життя тощо. «Культура» в іншому, нормативному, значенні -- це «притаманний певній спільноті спосіб спілкування і взаємозв'язку». Якщо конкретизувати це поняття, то йтиметься передусім про певну стандартизовану, літературну мову, систему освіти, побудовану на цій мові, засоби зберігання й поширення інформації тощо 40. Цю культуру Ґелнер називає «високою», протиставляючи її «нижчій», не писемній культурі в антропологічному значенні, яка не має згаданих атрибутів.

Націоналізм розглядається Ґелнером у контексті загальної, «стадіальної» еволюції людського суспільства. Подібно до марксистів, які розглядали історію людства як процес зміни суспільно-економічних формацій, автор, цілком у дусі історичного матеріалізму, пропонує поділ людської історії на стадії, пов'язані не лише з певними способами виробництва, а й з характерними формами соціальних зв'язків, культури і способів пізнання. «Людство, -- стверджував він, -- пройшло через три основні стадії своєї історії: доаграрну, аграрну та індустріальну» 41.

На доаграрній стадії, іншими словами, в епоху бездержавності, націоналізм (як відповідний політичний принцип) не мав значення для організації людського суспільства, отже, не було підстав для його виникнення.

В аграрному суспільстві, з його складнішою організацією суспільного життя, націоналізм також не був зумовлений потребами розвитку. В аграрному суспільстві вже наявний комплекс чинників і явищ, які можуть спричинити виникнення націоналізму: держава, писемна культура, ієрархізована система влади, бюрократія та інтелігенція. Проте в ньому відсутні вирішальні соціально-економічні умови, відповідна ситуація, що стає необхідною для виникнення націоналізму. Передусім, таке суспільство не має потреби в гомогенній (однорідній) «високій» культурі.

У розвиненому аграрному суспільстві (Ґелнер називає його «агрописьменним») існує досить виразна соціальна стратифікація, яка збігається з культурним поділом. «Верхи» такого суспільства складаються з горизонтальних страт (аристократія, військові, бюрократія, священики й ін.), поєднаних між собою системою ієрархічних зв'язків; «низи» -- з виробників матеріальних благ, організованих у вертикальні страти, невеликі локальні спільноти, відокремлені одна від одної. «Висока» (в даному випадку -- писемна) культура -- це спосіб ідентифікації «верхів», відповідно, «нижча» -- існує в «низах» і майже непомітна в суспільному житті. «Нижча» культура є самодостатньою, сфера її дії обмежена потребами локальних спільнот (насамперед -- економічними).

Отже, аграрне суспільство складається з культурно самодостатніх і, відповідним чином, відокремлених відносно автономних спільнот. Воно стратифіковане та ієрархізоване не лише соціально, а й, що набагато важливіше, культурно. «В рамках традиційного [аграрного] суспільного устрою, -- зазначає Ґелнер, -- мови полювання, збирання врожаю, різноманітних ритуалів, офіційної установи, кухні й гарему становлять автономні системи» 42. Додамо до цього, що коли мова «високої» культури є здебільшого спільною для її носіїв, то розмаїття мов «нижчої» культури є досить великим.

У цій системі існує два способи відтворення «соціально адаптованого індивіда» -- особистості, здатної до виробничої діяльності. Перший, назвемо його «персональний», діє на рівні локальних спільнот. Майстер передає свої знання й навички підмайстрові, селянин -- своїм дітям, купець -- молодшому «персоналові» тощо. Другий -- «централізований», тобто через школи та університети. Зрозуміло, що другий спосіб безпосередньо стосується «високої» культури. В суспільствах, що передували індустріальному (модерному) суспільству, співіснували обидва варіанти. Відповідно, локальні спільноти продукували «соціально адаптованих індивідів» самостійно, без втручання й допомоги держави. Остання обмежувалася турботою про відтворення «клерків», тобто носіїв писемної культури. «Загалом, -- наголошує Ґелнер, -- ситуація в аграрному суспільстві виглядає таким чином: переважна більшість населення належить до одиниць, що самовідтворюються, одиниць, у межах яких молодь навчається на «робочому місці», в курсі загальної «науки життя», не розраховуючи або не потребуючи взагалі послуг спеціаліста з освіти. Меншість населення здобуває спеціалізовану освіту» 43.

За таких умов «клерк» (іншими словами -- письменна людина зі спеціальною освітою) стає надзвичайно важливою постаттю. Він уміє читати й писати, він є носієм інформації та монополістом у цій сфері. Він -- посередник між різними верствами суспільства, між горизонтально стратифікованими «верхами» й вертикально стратифікованими «низами», отже, він виступає від імені усього суспільства. І він відтворює собі подібних лише в тих масштабах, які потрібні для підтримання необхідної кількості представників його касти.

Отже, ми можемо сконструювати таку схему: економічній системі аграрного суспільства відповідає соціальна стратифікація (структура), яка, у свою чергу, збігається з культурним поділом. Різні соціальні й культурні «структури» інтегруються в одне ціле державою. Проте «аграрна фаза історії людства -- це той період, коли, так би мовити, саме існування держави не є імперативом... Навіть більше, сама форма держави є досить різноманітною...» 44. Таке суспільство, звичайно, також потребує держави, проте в основу останньої закладено інший політичний принцип, далекий від національного (династичний, релігійний та ін.). Держава, характерна для цього типу суспільства, інтегрує різноманітні «нижчі» культури, які загалом залишаються автономними від «високої» та одна від одної і самостійно самовідтворюються, продукуючи «соціально адаптованих індивідів». Отже, суспільної (культурної, економічної, політичної) потреби у виникненні «національних» одиниць немає.

У цьому пункті наших міркувань ми підходимо до головного моменту, з якого починається відлік часу «епохи націоналізму». На певному етапі еволюції суспільства, пов'язаному з розвитком продуктивних сил та технологічною революцією, починається перехід людства від аграрної епохи до індустріальної. Зароджується те, що Ґелнер називає «індустріальним» (модерним) суспільством. Основною, визначальною рисою цього суспільства є потреба в безперервному зростанні, передусім, економічному. За цих умов виникає якісно нова ситуація, коли традиційний соціальний та культурний поділ, характерний для аграрного суспільства, вже не відповідає потребам цього безперервного, постійного зростання, розвитку. «Структури» дестабілізуються, відбувається інтенсивна соціальна й культурна ерозія аграрного суспільства, порушуються стара соціальна ієрархія і традиційний поділ праці, що, у свою чергу, підвищує рівень соціальної мобільності. «...З'являється суспільство, основане на високорозвиненій технології і потребі постійного зростання, яке потребує мобільного поділу праці і постійного, частого і взаємозрозумілого спілкування між незнайомцями, що у свою чергу, вимагає системи чітких спільних понять, оформлених у стандартній мові» 45.

У цій ситуації змінюються, по-перше, співвідношення між «високою» і «нижчою» культурами, а по-друге, спосіб відтворення «соціально адаптованих індивідів». Індустріальне суспільство, основними умовами існування якого є прогрес і соціальна мобільність, потребує поширення й демонополізації «високої культури». «Аграрна епоха розвитку людства -- це той період, коли дехто може читати, а більшість -- ні, індустріальна епоха -- це коли всі можуть і мусять читати. В аграрну епоху писемні високі культури співіснують з неписемними нижчими ... культурами. В перехідний період між двома епохами деякі життєздатні нижчі культури перетворюються на нові високі культури; подекуди нова висока культура може бути винайденою, відтвореною політичними засобами або за допомогою культурної інженерії, основаної на елементах, запозичених з далекого минулого і перекомпонованих з метою створення чогось якісно нового... Утім високі культури, які вижили в перехідний період, уже не існують як спосіб спілкування та ознака духовенства чи придворної знаті, вони перетворюються на спосіб спілкування й ознаку нації» 46.

«Висока» культура й відповідна, стандартизована, літературна мова стають, за висловом Ґелнера, спільною «понятійною валютою», спільним культурним «атмосферним шаром», в якому члени певного суспільства лише й здатні дихати. Соціальна мобільність, як передумова постійного розвитку суспільства, призводить до того, що передача фахових навичок із покоління в покоління зникає як головний спосіб освіти. Фах, професія змінюються з покоління в покоління, а іноді й протягом життя однієї людини. До того ж, кількість спеціальностей у зв'язку з розвитком технологій, науки й освіти постійно збільшується. Зрозуміло, що у цьому варіанті має існувати певна стандартизована «позаконтекстуальна» мова спілкування, зрозуміла усім членам суспільства, від ученого до селянина, від державного службовця до представника «вільної професії». Такою мовою стає мова «високої» культури.

«Клерками», тобто носіями «високої» писемної культури, стає більшість населення.

«Висока» культура стає надбанням і ознакою більшості, отже не може існувати старий механізм відтворення «соціально адаптованих індивідів» через освіту. Локальні спільноти не здатні самовідтворюватися культурно й соціально не лише тому, що вони стають об'єктом ерозії і потреб соціальної мобільності, а й тому, що вони не можуть давати необхідну стандартизовану освіту, якої потребує «висока» культура. Індустріальне суспільство за більшістю критеріїв є найбільш спеціалізованим суспільством (з погляду поділу праці), проте його базова освітня система, та, що дає доступ до «високої» культури, є найбільш стандартизованою в історії людства.

Достатній рівень письменності й технічної компетентності у спільному культурному просторі не може бути забезпечений локальними спільнотами. Централізована система освіти стає нормою, навіть більше -- соціальна адаптація індивідів на рівні локальних спільнот стає неможливою без такої освіти.

Зрештою, виникає ще один сюжет: спеціалісти, які забезпечують функціонування централізованої, стандартизованої системи освіти, здобувають спеціальну освіту (зрозуміло, що такої ж освіти потребують і фахівці інших галузей). Отже, потрібна мережа вищої освіти, яка, своєю чергою, також потребує фахівців вищого рівня. Виникає ціла «освітня піраміда», яку спроможна утримувати лише певна централізована структура -- держава. Перефразовуючи відомий вислів Вебера про те, що лише держава має монополію на узаконене насильство, Ґелнер зауважує: не менш важливою монополією держави стає монополія на узаконену освіту. Держава і культура стають «конґруентними».

Усі ці економічні, соціальні й культурні зрушення створюють передумови виникнення націоналізму, політичного принципу, згідно з яким політичний та національний складники мають відповідати один одному.

Отже, імператив націоналізму, його корені, слід шукати не стільки в людській природі, психіці, які залишаються майже незмінними протягом тисячоліть, скільки в особливих структурних потребах індустріального суспільства. Націоналізм, як політичний принцип і як рух, не є наслідком ані ідеологічних збочень, ані емоційних крайнощів. Це -- зовнішній вияв глибоких структурних змін у відносинах між суспільством (polity) і культурою, змін, яких неможливо уникнути. Націоналізм виконує необхідну для подальшого розвитку суспільства функцію, він забезпечує «загальне поширення високої культури в суспільстві, в якому до цього часу нижчі культури панували в житті більшості, а часом й усього населення. Це означає повсюдне поширення культивованої школами й наукою мови, пристосованої для потреб чіткого й зрозумілого спілкування у сферах бюрократії і технології [управління й виробництва]. [Націоналізм] -- це побудова анонімного, деперсоніфікованого суспільства, де атомізовані індивіди можуть заступати один одного і тримаються разом передусім завдяки спільній культурі. Це суспільство заступає місце попередньої складної структури, що складалася з локальних груп, основаних на «фольк»-культурах, які самовідтворювалися на локальному рівні силами цих мікрогруп» 47.

Узагальнимо наведені вище аргументи й міркування.

1. Розвиток продуктивних сил в аграрному суспільстві й технологічна революція створюють передумови для переходу до індустріальної епохи й відповідного типу суспільства. Головний життєвий принцип цього суспільства -- постійне зростання, прогрес. Можна стверджувати, що головною умовою його стабільності є постійні зміни.

2. Виникає якісно новий тип поділу праці, який вимагає соціальної мобільності, готовності переходу від одного виду занять до іншого, часом навіть у рамках одного людського життя. Це породжує потребу в «спільному культурному просторі», в культурній гомогенності (однорідності) суспільства, в засобах спілкування, які є спільними для суспільства в цілому, зрозумілі усім його членам, незалежно від соціального та професійного контексту.

3. Таким спільним культурним простором стає «висока» культура, успадкована від аграрного суспільства, або ж яка-небудь «нижча» культура, яка у процесі переходу від аграрного до індустріального суспільства набуває статусу «високої».

4. Доступ до «високої» культури, яка перестає бути монополією меншості і стає надбанням більшості, можливий лише через централізовану, стандартизовану систему загальної освіти. Потреба в «соціально адаптованій особистості», породжена економікою, задовольняється лише через масове відтворення такої особистості. «Агенцією», яка забезпечує існування такої системи освіти в «національному» масштабі, може бути лише держава з її спроможністю до концентрації ресурсів і контролю за їх розподілом, з її організаційними можливостями. «Високі» культури стають центрами тяжіння, довкола яких формуються модерні держави.

5. Отже, економіка потребує соціальної мобільності й масштабних комунікативних можливостей для окремих особистостей на такому рівні, який забезпечується лише «високою» культурою, звичайно, спільною для цих особистостей. Економіка потребує централізованої культури і централізованої держави, культура не може існувати без держави, остання нежиттєздатна без «стандартного культурного тавра на членах власної пастви» 48. Взаємодія усіх цих елементів породжує націоналізм, який стає її зовнішнім виявом. Він, у свою чергу, оформлює економіку, культуру і державу в «національних» поняттях, виконує функцію інтеграції соціальних структур. Як політичний принцип, ідеологія, націоналізм виконує нормативну функцію. «В індустріальних суспільствах, -- зауважує Б. О'Лірі, -- націоналізм є функціональним еквівалентом світових релігій агрописемних суспільств та анімістичних культів доаграрних ... племінних форм» 49.

Розглядаючи цю загальну схему виникнення й розвитку націоналізму, слід враховувати ще три надзвичайно важливих елементи теорії Ґелнера: по-перше, індустріалізація (модернізація), а разом з нею і націоналізм, діють у двох напрямах. З одного боку, руйнуючи старі суспільні структури, а з іншого -- формуючи нові, в основу яких покладено «високі» культури. По-друге, згадані процеси мають нерівномірний характер: індустріальна модернізація та її невідступна тінь, націоналізм, поширюються по земній кулі неодночасно і з різним ступенем інтенсивності, отже, загальний процес має чимало «місцевих» варіантів 50. І по-третє, націоналізм загалом, як загально-історичне явище, як наслідок і функціональна ознака модерної доби, є необхідним і закономірним феноменом, проте виникнення кожного конкретного націоналізму і, відповідно, нації -- це випадковість 51.

Теорія Ґелнера, яка формувалася і формулювалася протягом не менше двох десятиліть, викликала безліч коментарів (від захоплених до різко критичних), породила чимало послідовників та епігонів і, безумовно, справила величезний вплив на розвиток досліджень націоналізму 52 Спробуємо узагальнити найцікавіші коментарі щодо неї.

Перше, на що звертають увагу майже всі критики (Е. Сміт, О'Лірі, Б. Андерсон та ін.), -- це те, що теорія Ґелнера є «відверто й безсоромно функціоналістською» 53. Функціоналізм (можна використати й інші терміни -- економічний детермінізм, інструменталізм) загалом був і залишається однією з головних рис історичного матеріалізму. Націоналізм у схемі Ґелнера виконує суспільну функцію, необхідну для трансформації традиційно-аграрного суспільства в модерно-індустріальне, він є наслідком модернізації і водночас -- її рушійною силою (тут Ґелнер у найзавершенішому вигляді узагальнив усі інші «матеріально-детерміністські» підходи до природи націоналізму). Націоналізм викликаний суспільною потребою -- тому він і виник. Цей варіант функціоналізму Ніколас Штаргард оцінив як телеологічне пояснення феномена націоналізму 54. І справді, пояснення суспільного явища лише відповідними суспільними потребами не дає повної картини: скільки суспільних потреб залишається незадоволеними?

Мабуть, таке розуміння одного з основних елементів теорії Ґелнера є, до певної міри, однобічним. По-перше, сам Ґелнер постійно наголошує на випадковості націй і націоналізму в конкретних виявах (що цілком природно суперечить його власній схемі генези націоналізму). По-друге, він будує досить зрозумілий причинний зв'язок, який пояснює виникнення націоналізму цілою низкою економічних, культурних і політичних чинників, хоча й не можна заперечити, що, подібно до будь-яких функціоналістських теорій (на зразок марксистської, наприклад), ґелнерівська хибує на телеологізм і соціальний детермінізм.

Націоналізм, за Ґелнером, виникає об'єктивно, незалежно від волі тих, хто бере участь у переході до модерного суспільства, вони не помічають причинного зв'язку між модернізацією і націоналізмом. У такому варіанті, зауважує Б. О'Лірі, суспільні процеси і події видаються цілком незрозумілими їх учасникам, а наслідки передують причинам 55. У цій схемі політика не існує як самостійний визначальний чинник у розвиткові націоналізму. Як наслідок, до певної міри недооцінюється й роль централізованої держави у культивуванні елементів націоналізму (зокрема «національної» культури в доіндустріальну епоху). Існує чимало прикладів того, як держава свідомо культивувала націоналізм як ідеологію модернізації (реформи Мейдзі в Японії у другій половині XIX ст., країни «третього світу» у XX ст. тощо).

Англійський дослідник пропонує таку корективу: «Еліти, які модернізуються, розуміють, що націоналізм є необхідним для модернізації передусім тому, що він руйнує перешкоди на її шляху ... такі як імперіалістичне панування чи кастові бар'єри, що заважають виходові продуктивної економічної, політичної та культурної енергії» 56. Особливо це стосується еліт тих країн і націй, які перейшли в епоху модернізації із запізненням -- Німеччини, Японії, Індії, країн «третього світу» 57.

Звідси випливає ще один критичний аргумент --теорія Ґелнера не враховує соціально-психологічного впливу й сили національних почуттів, націоналістичного сентименту. «Соціальна адаптація особистості» виглядає лише як прояв боротьби за місце під сонцем, що відбувається під націоналістичними гаслами. Проте, на думку критиків, національний (націоналістичний) сентимент, відданість певній культурі нерідко відіграють визначальну роль і не обов'язково пов'язані із суто матеріальними чи «матеріалістичними» міркуваннями, на що Ґелнер не звернув особливої уваги.