Феноменологія націоналізму

Зрештою, чимало зауважень викликала основна ідея ґелнерівської теорії, а саме -- націоналізм як явище, пов'язане з індустріальною модернізацією. Практично всі коментатори вказують або на очевидні факти наявності націоналізму як у країнах його зародження -- Англії та Франції, так і в країнах його другої чи третьої хвилі (Індія) в доіндустріальну епоху, або ж на виникнення націоналістичних сепаратистських рухів у постіндустріальному світі (Квебек, Шотландія та ін.). Сам Ґелнер пояснює «доіндустріальний» націоналізм тим, що передумови індустріальної доби формувалися задовго до її «першого пришестя» і носіями націоналізму в той момент були тільки інтелектуали, здатні зрозуміти або відчути історичну перспективу 58.

Утримаємся від докладних коментарів щодо наведених зауважень. Зазначимо лише, що спростування основних положень цієї теорії не призвело до якісно нових теоретичних побудов. Заперечення стосуються або її «неповноти» (чи існувала коли-небудь «вичерпна» теорія?), або ж певних її компонентів, що не відповідають, або точніше, «неправильно» відповідають фактам. У будь-якому випадку це одна з теорій, досить амбітна й багатоаспектна. Сам Ґелнер в останніх статтях і зауваженнях щодо своєї теорії заперечував наявність у ній «редукціонізму», наголошуючи на її культурологічних аспектах та привертаючи увагу до соціально-психологічних аспектів виникнення націоналізму (очевидно, тут варто з ним погодитися).

Марксизм і націоналізм

«Класичний» марксизм, як стверджують сучасні автори Р. Шпорлюк, Дж. Броілі, Е. Гобсбаум та інші (серед них, як бачимо, є й марксисти), не спромігся розробити власну теорію націй і націоналізму. Проте наслідувачі фундаторів марксизму, значною мірою під тиском обставин, зокрема проникнення у європейський робітничий рух націоналістичних ідей, приблизно з 1880-х років приділяють більше уваги цим проблемам, а в першій чверті XX ст. питання націй і націоналізму стають важливим компонентом ідеологічних конструкцій марксизму, особливо в таких галузях, як право націй на самовизначення і колоніальне питання. Ми вже згадували про такі постаті, як К. Каутський, О. Бауер, К. Реннер, Й. Сталін, В. Ленін та інші, стосовно теорії національного питання.

Хоча «класичний» марксизм і не створив власного теоретичного бачення націоналізму, він усе ж таки не мине звернутися до цієї проблеми. В найбільш узагальненому вигляді можна сформулювати деякі основні постулати «класичного» марксизму стосовно націоналізму. Пояснення природи націоналізму в «класичному» марксизмі базувалося на теорії конфлікту, в даному випадку -- на теорії конфлікту (або боротьби) між класами. Націоналізм і національна держава з'являються, за марксистською інтерпретацією, як наслідок конфлікту буржуазії з феодальною аристократією, боротьби буржуазії за владу, а також як наслідок її змагань за ринки з буржуазією інших країн. Ідея національної організації політичного й економічного життя є наслідком егоїстичних класових інтересів буржуазії. В ширшому контексті, нації і націоналізм -- явище буржуазної епохи, породження капіталістичної суспільно-економічної формації. Це не що інше, як тимчасовий, перехідний ступінь в історичній еволюції людства до комунізму, до безнаціонального, безкласового суспільства.

Зауважимо, що в цій концепції були цілком раціональні моменти. Буржуазія (або середній клас) справді була, особливо в епоху «класичного» марксизму, тим соціальним середовищем, у якому націоналізм мав найбільше прихильників, і політико-економічні міркування були не останнім чинником, що сприяв поширенню націоналістичних принципів. Бачення націоналізму як ідеологічного феномена, винайденого для вирішення соціального конфлікту, також має певні історичні підстави. Зрештою, можна погодитися і з наголосом на «тимчасовості» націоналізму, оскільки це збігається з надзвичайно оригінальним твердженням про те, що «немає нічого вічного під сонцем»...

Проте в базових положеннях марксизму стосовно націоналізму можна знайти надмірні спрощення, які, можливо, й породили ту політичну короткозорість фундаторів марксизму в галузі національного питання, про яку згадують майже всі аналітики, що цікавляться питанням «марксизм і націоналізм». Звернемося до центральної «помилки» фундаторів марксизму щодо націоналізму, яка визначила хибність усіх інших їхніх висновків у цій галузі. Ототожнення націоналізму з ідеологією конкретного класу -- буржуазії, як відомо, не витримало випробування часом ще в епоху «класичного» марксизму. Робітничий клас усіх країн Європи в період II Інтернаціоналу виявив неабияку прихильність до націоналістичної ідеології, не меншу, ніж його «класовий ворог» -- буржуазія. У країнах Центральної і Східної Європи, у Третьому світі (вже у XX ст.) націоналізм став ідеологією багатьох верств і соціальних груп -- інтелігенції, аристократії, робітничого класу, селянства, бюрократії тощо. Навіть більше, націоналізм перетворився на інтегруючу ідеологію, що об'єднувала інтереси найрізноманітніших класів і верств, які, за Марксом, мали перебувати у стані класового конфлікту.

Цікаво, що життя змусило послідовників Маркса уважніше поставитися до націоналізму. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. поважний внесок у теорію нації і національного питання був зроблений саме послідовниками Маркса -- згадаємо хоча б такі постаті, як К. Каутський, Р. Люксембург, О. Бауер, А. Грамші та ін. Такі проблеми, як узгодження класового інтересу з національним, право націй на самовизначення, колоніалізм і націоналізм, знайшли своє місце в розробках марксистських мислителів того часу. Більшість політико-теоретичних конструкцій марксистських мислителів були адаптовані їхніми послідовниками в наукових версіях у той період, коли націоналізм перетворився на предмет суто наукових досліджень.

Очевидно, не варто детально аналізувати підходи до теорії націй і націоналізму, що склалися в сучасній марксистській соціології та історіографії. Ми вже зверталися до цих сюжетів у інших наших нарисах: згадаємо «уявлені спільноти» Б. Андерсона, «винахід традиції» Е. Гобсбаума чи аналіз «внутрішнього колоніалізму» Т. Нейрна. Зауважимо лише, що підходи сучасних марксистських дослідників також мають відношення до теорії конфлікту або пов'язані з класовим підходом, як це було у «класичному» марксизмі. Проте в них немає абсолютизації цих елементів, вони досить гармонійно співіснують із пізнавальними конструкціями інших методологічних систем, що підтверджує тезу про умовність відмінностей між ідеологіями, які суперечать одна одній.

Консервативний підхід

Познайомимося з наступним варіантом теоретичного осмислення націоналізму, який, на відміну від теорій Дойча та Ґелнера, несе на собі відбиток певної політичної зумовленості. Традиційно його називають «консервативним», з огляду на світоглядні засади його авторів, ставлення яких до націоналізму -- передусім критичне, до того ж негативно-критичне.

Витоки цієї традиції знаходимо в знаменитому есе (1862) лорда Актона «Націоналізм» (у даному випадку, з огляду на зміст цього есе, дозволимо собі саме так досить вільно перекласти слово «nationality», яким користувався Актон). Автор наголошував на тому, що «націоналізм не прагне ані свободи, ані добробуту, які віддаються на заклання залізній необхідності творення нації і держави». Тому націоналізм завжди пов'язаний з матеріальною і моральною руїною, яка стає наслідком того, що цей «новий винахід» -- націоналізм, ставить себе вище за промисел Божий та інтереси людства 59.

Найцікавішою і, мабуть, найбільш плідною інтерпретацією цього підходу на рівні наукового дослідження була праця англійського дослідника Ілії Кедорі «Націоналізм» (1960). Ми вже згадували вище, що Кедорі визначав націоналізм-доктрину як штучний витвір мислителів XVIII ст. Розглянемо його аргументацію докладніше.

Перше, що впадає в око -- виразно негативне ставлення Кедорі до націоналізму, безумовно, викликане ідеологічною орієнтацією автора. Націоналізм, за Кедорі, -- це, передусім, деструктивна сила, спрямована на дестабілізацію усталеного політичного устрою, він породжує екстремістську політику. Націоналізм перетворює політику на «боротьбу принципів» (до його появи політика, на думку Кедорі, була боротьбою інтересів). Іншими словами, націоналізм переплутує штучно створені, «винайдені» принципи з реальними інтересами, ототожнює їх. Унаслідок цього конфлікти, викликані націоналізмом, неможливо вирішити компромісним шляхом, вони вирізняються своєю безглуздістю й затятістю. Таким чином, не варто чекати від націоналізму миру, свободи та процвітання, навпаки, він «породжує нові конфлікти підсилює напруженість і несе з собою катастрофу численним народам...» 60.

У своїй основі націоналізм є абсурдним і з погляду суто логічного. Політичні кордони, національні «одиниці» визначаються мовними ознаками. Націоналістичний ідеал вимагає, щоб кордони держави збігалися з ареалом розселення групи людей, які розмовляють однією, спільною мовою. Держава охоплює своїми кордонами всю націю, а нація -- це, передусім, спільна мова. Прагнення націоналістів змішати мовне питання, що належить до сфери антропології, з політикою, є безпідставним, вважає Кедорі. «Немає жодних реальних причин стверджувати, що . лише той факт, що народ, який розмовляє однією мовою чи належить до однієї раси, сам по собі створює необхідні умови для того, щоб цей народ мав власний уряд. Правомірність такого твердження можна довести лише тоді, коли стане зрозумілим, чому подібність в одному має абсолютно переважати відмінності в іншому» 61. Реальний світ набагато складніший, аніж той, що існує в націоналістичному ідеалі. Розмаїття рас, мов, релігій, політичних традицій, які не існують окремо, а перебувають у постійній взаємодії, робить націоналістичний принцип «одна мова -- одна нація -- одна держава» логічним і політичним абсурдом. Це призводить до виникнення досить «туманних вимог і непевних ситуацій» 62, дестабілізації, конфліктів тощо.

Погляд на історію, характерний для націоналістичної доктрини, на думку Кедорі, також далекий від реальності. Націоналістична історіографія, наприклад, подає історичне минуле Європи як процес поступового формування й самоствердження націй у рамках суверенних держав. Проте чи були ці держави «національними»? Імперія Габсбургів, Пруссія Фрідріха Великого, місто-держава Венеція були потужними державами, але занадто далекими від націоналістичного ідеалу. Зрештою, можна навести приклад Франції, котра вперше дала зразок націоналізму в модерні часи. Чи можна, наприклад, вважати «Францію» часів Філіппа Красивого, Генріха IV та Людовіка XIV «національною» державою, й узагалі однією й тією ж державою? Загалом, Франція, як держава, існувала не тому, що французи утворювали «націю». Французька держава -- це результат дії династичних амбіцій, обставин, вдалих воєнних авантюр, адміністративних і дипломатичних здібностей правителів. Усе це, а не націоналістичні принципи, уможливило спільне існування «французів» у «Франції», тяглість у стабільному існуванні політичних спільнот 63. Це також доводить абсурдність вимог націоналістичної доктрини.

Націоналістична доктрина, підсумовує свої критичні міркування Кедорі, загалом не відповідає об'єктивним потребам розвитку людського суспільства. Це суб'єктивний витвір волюнтаристського характеру. Націоналіст визначає свою належність до певної нації вольовим актом. Його нація існує не тому, що існують певна територія, спільна мова, релігія тощо, а тому, що він вважає, що вона, ця нація, існує (цей пасаж навдивовижу нагадує «Уявлені спільноти» Б. Андерсона, які, щоправда, з'явилися через двадцять років після публікації книги І. Кедорі). «Зрештою, національне самовизначення -- це волюнтаристський вибір; і націоналізм, передусім, це метод навчання тому, як правильно зробити цей вибір» 64. При цьому, однак, воля індивіда має підкорятися потребам «нації», «національної держави», отже, індивідуальне самовизначення перетворюється на колективне.

Таким чином, на думку Кедорі, націоналістична доктрина базується на двох фундаментальних критеріях: лінгвістичному та волюнтаристському.

«Портрет націоналіста, змальований Кедорі, -- зауважує Е. Сміт, -- значно відрізняється від автопортрета першого. Замість героїчного вихователя свого народу ми бачимо фанатика, неспроможного дати собі раду у цьому недосконалому, корумпованому світі. Замість лідера, на якого, подібно до давнього пророка, покладено священну місію пробудження заблукалої нації та викриття психічних деформацій, породжених бездушним гнітом та надлишком штучного раціоналізму, ми бачимо лише секуляризований варіант месії часів первісного християнства, який намагається встановити царство справедливості на землі, змінюючи одні негаразди ще більшими» 65.

Кедорі був не першим і не останнім прокурором націоналізму, який вимагав смертного вироку для цієї «ідеологічної потвори». «Вольовий» та «лінгвістичний» складники націоналізму також згадувалися й аналізувалися до нього. Критична частина його міркувань --це підсумок і найвиразніша форма консервативної критики націоналізму. Утім, слід визнати, що цій критиці не бракує раціональних моментів, особливо в тій частині, що присвячена націоналістичній ідеології та міфології. Проте, як справедливо зауважив Е.Сміт, основною визначальною хибою побудов цього автора є те, що в них переплутуються етичні й логічні аргументи 66. Це дає підставу звинуватити їхнього автора в упередженості. Додамо, що змішуються в одне ціле ідеологічна, світоглядна критика і науковий аналіз. Привертає увагу й очевидна однобічність у виборі об'єктів критики націоналізму.

Згадані методологічні хиби призвели й до відповідних пізнавальних помилок. По-перше, теза Кедорі про те, що до епохи націоналізму політичні й міжнародні конфлікти спричинялися не певними абстрактними принципами, а лише конкретними інтересами -- територіальними, економічними чи політичними -- аж ніяк не відповідає дійсності. Можна згадати, наприклад, релігійні війни XVI -- початку XVII ст., хрестові походи тощо. В усіх цих випадках ідеологічні мотиви були одними з вирішальних причин конфлікту. Отже, вважає Е. Сміт, справа не у відсутності принципів у донаціоналістичну еру, а в їхньому змісті.

По-друге, зауважує Е. Сміт, критика націоналізму у Кедорі надто однобічна. Вона зосереджена лише на негативних рисах націоналізму і обминає його позитивні моменти. Літературні й культурні ренесанси в Європі XIX ст., в Африці, на Близькому Сході й Індії у XIX -- XX ст., з їхнім впливом на розвиток людства загалом -- це лише один приклад позитивного внеску націоналізму у прогресивні зміни.

По-третє, Кедорі звертає увагу, передусім, на крайні вияви націоналізму -- змовництво, тероризм, нігілізм, жорстокість щодо «зрадників» національної справи, тоталітарність. Позитивні риси націоналізму у країнах, що розвиваються (встановлення стабільного уряду, культурне піднесення, економічні реформи тощо), наприклад, вплив націоналізму на запровадження конституційного ладу в Індії та Оттоманській Туреччині, його сприяння позитивним соціальним змінам і суспільній модернізації (Японія, Китай, кемалістська Туреччина) -- залишилися поза увагою.

Зрештою, дефініція націоналізму, запропонована Кедорі, що обмежується лише двома пунктами (мова і колективне самовизначення), є надто неповною і фактично' відповідає лише одній історичній версії націоналізму, а саме -- німецькій, або «органічній». Водночас вона подається як єдина, загальна версія націоналізму 67. Зауважимо, що ототожнення націоналізму взагалі з німецькою «органічною» версією було й залишається досить популярним у західній соціології.

Націоналізм з погляду психології

Цікавою можна вважати й ту обставину, що націоналізм, будучи явищем психологічним, здебільшого трактується дослідниками як вияв патологічних схильностей і рис людської натури. Англійський публіцист Дж. Гобсон якось зауважив (щоправда, маючи на увазі екстремальні вияви націоналізму), що він є наслідком дії невротичного характеру, породженого міським життям 68.

Найцікавішим варіантом версії націоналізму як психопатологічного феномена можна вважати дослідження групи американських соціологів університету Берклі («берклійська група»), здійснене ними в другій половиш 1940-х -- на початку 50-х років. Узагальнивши результати соціологічного опитування, проведеного серед американських студентів, дослідники спробували створити колективний портрет «націоналістичної особистості».

Ось яким постає образ націоналіста в їхній версії: націоналіст -- це, передусім, особистість етноцентрична та авторитарна. Ясна річ, він ставиться критично до іноземців, вважає їхні мотиви підозрілими, їхні винаходи незрозумілими; він презирливо ставиться до їхніх звичаїв та вірувань, остерігається тісних контактів з ними, він упевнений, що треба контролювати їх за допомогою військової могутності, отже -- він палкий прихильник сили та незалежності власної нації. Проте націоналіст схильний також вишукувати недоліки і серед власних співвітчизників, особливо серед расових чи релігійних меншин. Образ людства в його уяві -- це недовіра, заздрість і нетерпимість. Встановлюючи жорсткий самоконтроль, націоналіст вимагає, щоб «ухильники», які не дбають про загальноприйняті цінності, були суворо покарані. Він вважає, що тільки міцна влада може стримувати анархічні імпульси людської натури, він схиляється перед авторитарними лідерами і відчуває нервозну потребу в тому, щоб підкорятися могутнім представникам влади. Він є переконаним, обмеженим догматиком. Він випромінює страх і ворожість. Його більше цікавить те, що він ненавидить, аніж те, що він любить, він прагне не стільки до самореалізації, скільки до самозахисту. Всі його погляди -- це стереотипні вияви хибного відчуження, песимізму й почуття незахищеності. Націоналіст -- це слабке «его» 69.

Отже, етноцентризм, авторитарність та «слабке его» (як бачимо, «ліва» американська інтелігенція скористалася термінологією Фройда) -- основні риси націоналістичної особистості. Звичайно, запитання -- чи відповідає цей портрет дійсності -- буде суто риторичним, бо відповідь на нього неможлива. Цілком очевидно, що в цьому портреті можна знайти чимало рис, справді характерних для націоналістичного світосприйняття, особливо в його екстремальних формах (складається враження, що дослідження будь-якого психологічного феномена зосереджується саме на його крайніх виявах). Очевидно й те, що комплекс психологічних проявів, систематизований «берклійською групою», не обов'язково стосується саме націоналістичної особистості. Наведену характеристику можна застосувати до будь-якої особистості, яка сповідує догматичні, авторитаристські погляди. Під цю схему можна підвести релігійний екстремізм і фундаменталізм, комунізм, сектантство, фемінізм, фашизм -- і чимало інших «ізмів».

Неважко помітити, що з цього портрета зовсім випадає образ епохи «гуманітарного націоналізму», якщо користуватися термінологією К. Дж Гейза. Зрозуміло, що націоналіст «берклійської групи» виник із конкретного соціологічного матеріалу, зібраного дослідниками, а цей матеріал збирався на основі анкет, запитання в яких формулювалися у певному контексті, визначеному політичними й культурними прихильностями дослідників. Цілком очевидно, якби таке соціологічне дослідження здійснили націоналісти, портрет націоналістичної особистості дещо відрізнявся б від запропонованого дослідниками з Берклі. Привертає увагу й та обставина, що критика націоналістичної особистості «лівих» американських інтелектуалів значною мірою збігається з критикою, що її запропонував «консервативний» дослідник з Англії -- І. Кедорі. Отже, узагальнення «берклійської групи», безперечно, мають сенс і є цілком слушними, звичайно, до певної міри, а саме -- в тому, що стосується певних конкретних виявів соціальної поведінки. Очевидно, не варто сприймати їх як стабільну, узагальнену характеристику націоналістичної особистості узагалі, як такої.

Націоналізм, нацизм і фашизм

Найпоширеніший погляд на згадані ідеологічні течії, висловлений у численних працях дослідників націоналізму, як у минулому, так і в наш час, неважко визначити: італійський фашизм і німецький нацизм вважаються екстремістськими формами вияву націоналізму. «Фашизм, -- писав Г. Кон, -- цей безкомпромісний ворог європейської цивілізації, доводить націоналізм до його останньої межі, до тоталітарного націоналізму, в якому зникають людство та особистість і залишається лише нація, яка замінює все...» 70. І справді, націоналізм має багато спільного з нацизмом і фашизмом як із сутнісного, так і з формального погляду: нація як головна цінність, апеляція до емотивної сфери, використання однакової символіки й міфології, етатизм тощо. Зрештою, можна взагалі скласти досить невибагливий рецепт виготовлення ідеологічного коктейлю, подібного до фашизму й нацизму взагалі: він полягатиме у змішуванні елементів радикального націоналізму, расизму та соціальної демагогії.

Проте, на думку Е. Сміта, між фашизмом, нацизмом і націоналізмом є фундаментальні відмінності, які перетворюють ці ідеології на якісно різні явища. Для націоналістів нація -- це етнічна спільнота, що вирізняється, головним чином, власною історією та мовою, члени цієї спільноти -- це вільні громадяни, які мають рівні права й обов'язки у своєму територіально чітко окресленому «домі». Мета націоналістів -- підтримка життєздатності цієї спільноти, її автономії і єдності.

Фашизм, зі свого боку, схильний убачати в нації засіб, знаряддя застосування сили щодо інших націй. Його прагнення більше експансіоністські, аніж спрямовані на внутрішнє буття нації, він більше хибує на тоталітарність 71.

Набагато глибші відмінності між націоналізмом і нацизмом. Націоналіст вважає, що кожна нація має власний характер, чесноти, призначення й місію. Для нациста ж світ поділений на раси, які перебувають у стані війни одна з одною і розташовані за ієрархією крові й влади. Основними цінностями для націоналіста є історія, громадянство і батьківщина, для нациста вони підпорядковані' фізичному пануванню і державній владі, що реалізуються у вічній війні.

Згідно з принципами націоналізму, люди належать до націй завдяки вибору та почуттю належності, традиції або ж спільній культурі чи мові; для нациста люди перетворюються на органи расової касти, вони лише зразки крові й фізичних параметрів, їхні ментальні характеристики

-- це не більше як вияв незмінних біологічних властивостей. Зрештою, для більшості націоналістів насильство й війна (коли вони потрібні) є засобами досягнення незалежності, єдності й самостійності. Для нацизму війна

-- це самореалізація людини, правдива й природна форма вияву її расового інстинкту 72.

Е. Сміт хоча й не заперечує «ідеологічну спорідненість» націоналізму, нацизму і фашизму, проте вважає, що на аналітичному рівні націоналізм і фашизм варто розглядати як окремі доктрини і соціологічні явища 73. Загалом його аргументи досить слушні, і все ж таки вони не є достатньо переконливими. Очевидно, варто погодитися з тим, що підхід до цих явищ має бути історичним. Коли йдеться про спорідненість націоналізму, нацизму і фашизму, нерідко не беретmся до уваги той факт, що останні дві ідеології виникли в цілком конкретних країнах і в конкретній історичній ситуації. Який саме націоналізм має безпосереднє відношення до нацизму і фашизму? Чи відповідають німецькі націоналісти XIX ст. Ф. Ліст, Й. Фіхте та інші за злочини Гітлера? Чи мають спокутувати Дж. Мадзіні та інші діячі італійського «рісорджименто» гріхи Б. Муссоліні? Позитивна відповідь на ці риторичні запитання нагадуватиме міркування тих, хто покладає вину за злочини комуністичних режимів XX ст. на К. Маркса...

Водночас не можна заперечувати тієї очевидної обставини, що нацизм і фашизм справді постають як доведення до абсурду деяких основних постулатів націоналізму, отже є спорідненими явищами, і спорідненими саме ідеологічно. Як вважає професор Манчестерського університету Джон Броілі, Е. Сміт надто захопився, прагнучи відокремити нацизм від націоналізму. «Нацизм, -- наголошує він, -- виростає з націоналістичних ідей попередніх часів. Він наполягає на тому, що існує національна спільнота, інтереси якої вищі за особисті, групові чи позанаціональні. [...] Більшість його гасел безпосередньо сформульована в націоналістичних термінах і дістає підтримку саме завдяки націоналістичній ортодоксальності і значно меншою мірою через расову чи антисемітську очманілість, характерну для деяких його лідерів. Він має міцні ідеологічні та інші зв'язки з попередніми формами націоналізму» 74.

Отже, варто погодитися з тим, що нацизм і фашизм справді можна вважати екстремальними формами націоналізму, що виникають на основі граничної абсолютизації певних ідеологем націоналізму і змішування їх із радикальними соціальними гаслами та расовими передсудами. Утім думка Е.Сміта про відокремлення їх на аналітичному рівні також є цілком раціональною.

Націоналізм і расизм

Ми вже зауважували, що більшість дослідників вважають за необхідне відокремлювати поняття «нація» від поняття «раса». Разом з тим, деякі примордіалісти, розглядаючи певні біологічні чинники як важливі складники формування «націй», вважають доцільним включати расові характеристики до терміна «нація».

Мислителі періоду «класичного націоналізму» (кінець XVIII -- початок XIX ст.) свідомо чи несвідомо використовували елементи «расового підходу», формулюючи свої висновки щодо відмінностей між народами: вони вказували на такі чинники, як спільність походження (або, за сучасною термінологією, біологічна спільність), клімат тощо. Зрозуміло, це не перетворювало їх на расистів, як не стає расистом той, хто визнає відмінність біологічних характеристик, таких як колір шкіри, будова черепа, або антропологічний тип.

Наприклад, німецькі націоналістичні мислителі початку XIX ст. (Е.-М. Арндт, Й. Г. Фіхте, Ф. Шлегель та ін.) не були расистами в сучасному розумінні цього слова, однак у їхніх міркуваннях вже були мотиви, що свідчили про змішування расових і націоналістичних принципів. Арндт, зокрема, писав про расову «чистоту» німців, які не були «бастардизовані іншими народами» 75. Однією з причин «ін'єкції» расових мотивів у націоналістичний світогляд І. Кедорі вважав надзвичайну важливість мови для останнього. Мова для націоналістів була чи не найголовнішим свідченням існування нації, підтвердженням історичної тяглості певної національної спільноти. «Проте, -- зауважував Кедорі, -- національна мова визнавалась особливою рисою певної нації тому, що ця нація складає окремий набір расових рис, що відрізняють її від інших націй» 76.

У середині XIX ст. тема «раса і нація» стала досить популярною серед інтелектуалів. У 1853 р. граф Артур де Ґобіно (1816 -- 1862) опублікував «Есе про нерівність людських рас», де обґрунтовував особливі права білої раси як вищої. Порівнюючи чорну і білу раси, Ґобіно стверджував, що представники першої стоять ближче до тварин і мають обмежені розумові можливості, хоча й добре розвинені фізично. Чорна раса нездатна утворити цивілізоване суспільство. Натомість, біла раса є обдарованою, енергійною та інтелектуальною, і лише вона й тільки вона стоїть біля початків людської цивілізації. Расова чистота, вважав Ґобіно, є передумовою вічності народу, змішування рас веде до його смерті. Справжня цивілізація існуватиме лише тоді, коли у світі пануватиме арійська раса 77. В Англії, майже одночасно з Ґобіно, подібні погляди пропагував Роберт Нокс, в Америці -- Дж. Нотт і Дж. Р. Ґідден. У Ґобіно швидко з'явилися послідовники в Німеччині (композитор Ріхард Ваґнер був його палким прихильником) і Франції. Очевидно, саме середина XIX ст. стала часом народження расизму як системи поглядів. Проте певний час расизм і націоналізм існували окремо. У другій половині XIX -- на початку XX ст. расові міфи поступово стають частиною націоналістичних аргументів. В Англії, США, Німеччині ідея верховенства англосаксонської, тевтонської чи нордичної рас використовувалась для моральної та політичної легітимізації виняткових прав відповідних націй. Вищі раси і нації, які стали їхнім уособленням, розглядалися як носії цивілізації та прогресу, виникло своєрідне расово-націоналістичне месіанство, ідея поширення «цивілізації» вищими націями серед нижчих. Американський сенатор Альберт Беверідж, наприклад, стверджував, що англомовні і тевтонські народи призначені самим Господом встановити порядок у світі хаосу, а місія американського народу -- «відновлення світу» 78.

Популярність расових теорій у поясненні національного характеру, властивостей і здатностей певних націй була надзвичайною, при цьому не обов'язково інтерес до расових аспектів національного буття свідчив про наявність расизму. Видатний французький психолог Ґюстав Ле Бон (1841 -- 1931) шукав пояснення характеру націй у «незмінній душі раси ... її власній долі». Англійський антрополог Артур Кітс (1866 -- 1955) вважав національні почуття частиною «племінного інстинкту», успадкованого від найдавніших часів. Визначний німецький історик Фрідріх Майнеке (1862 -- 1954) вважав, що має існувати «природна кровна основа», яка є основою нації 79.

З поширенням «соціального дарвінізму» та активізацією колоніальної політики провідних держав світу суміш расистської риторики і націоналізму стала ще актуальнішою, особливо в англо-саксонських країнах. Герберт Спенсер, Карл Пірсон та Бенджамен Кід в Англії, Джон Фіск та Гомер Лі у США обстоювали ідеї, згідно з якими боротьба між расами і націями -- це також своєрідний дарвінівський «природний добір», у якому виживає найсильніший. У Німеччині часів Бісмарка ідея расової спорідненості німців була одним з ідеологічних гасел їх об'єднання.

Очевидно, наведених прикладів цілком досить, щоб простежити процес злиття націоналістичних аргументів з расовими і расистськими. Цей процес не обмежувався сферами науки та публіцистики, він став віддзеркаленням суспільно-політичних зрушень й, у свою чергу, впливав на них. Як зазначає норвезький антрополог Томас Еріксен, соціологічна концепція «раси» і, відповідно, расизм з'явилися унаслідок певних суспільних потреб. Якби теорія про те, що люди з рудим волоссям мають специфічні успадковані риси, мала певне соціальне й культурне значення, зауважує Еріксен, очевидно, «наука про рудих» стала б окремою галуззю досліджень 80. Націоналізм на певному етапі свого розвитку адаптував расові теорії для своїх потреб. Цього вимагали обставини його розвитку, це було «соціальним замовленням». Расизм став частиною політичного міфу деяких версій націоналізму. У XX ст. найвідомішими прикладами такої взаємодії стали нацизм і фашизм, апартеїд, «чорний націоналізм» 1950 -- 1960-х років.

Висновки

Завершуючи наш огляд підходів до феноменології націоналізму, вкотре мусимо констатувати той очевидний факт, що її аналіз потребує елементів методологічного плюралізму. Ми переконалися, що розгляд суттєвих рис націоналізму навіть на рівні абстрактних понять у рамках лише однієї методології буде однобічним. З іншого боку, якщо спробувати синтезувати різні методологічні підходи в одній версії (принаймні, ті їхні елементи, які не суперечать один одному) стає зрозумілим, що виникає понятійний гомункул, абсолютно непридатний як аналітичний інструментарій.

У цьому значенні питання взаємодії націоналізму як доктрини з іншими світоглядними системами є вельми показовим, оскільки стає очевидною лабільність його як системи і, відповідно, -- багатоманітність ідеологічних інкарнацій націоналізму. Звідси випливає, що підхід до його вивчення, знову-таки, не може бути обмежений рамками однієї методології. Очевидно, у цьому контексті досить актуальним стає питання про типологію націоналізму (націоналізмів), до якого ми звернемося в наступному нарисі.