Поняття та сутність демократії

ВНЗ Університет економіки та права «КРОК»

«КРОК-Лідер»

Юридичний факультет

Кафедра теорії та історії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Поняття та сутнiсть демократiї

Керівник курсової роботи

Студентка II курсу групи КрЛ-08

Кандидат юридичних наук, доцент

Мачача Марина Володимирiвна

Ліненко Микола Олексійович

( підпис студента )

( Резолюція “До захисту” )

( Дата ) ( Підпис )

Київ - 2010

Зміст

Вступ

Розділ І. IСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ДЕМОКРАТІЇ

1.1 Виникнення демократії

1.2 Демократія в історіях країн світу

Розділ ІI. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕМОКРАТІЇ

2.1 Поняття та ознаки демократії

2.2 Функції та принципи демократії

2.3 Форми та інститути демократії

Розділ ІІІ. СУЧАСНИЙ СТАН І ПРОБЛЕМИ ДЕМОКРАТІЇ

3.1 Становлення та принципи сучасної демократії

3.2 Недоліки демократії

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність

У наш час питання демократії дуже болюче. Оскільки молода українська держава ще стоїть на шляху розвитку правових принципів. Владні структури неохоче беруться за розвиток української демократії, вбачаючи у ній перед усім засіб словесного оформлення, а не розуміння її сутності та механізмів. У цьому і полягають помилки демократії.

Наукова новизна

Полягає у дослiдженні поняття демократії. До нього зверталося чимало вчених та icторикiв, серед українських та росiйських можна видiлити таких: О.Ф. Скакун, М.С. Кельман, М. В. Цвiк, В.В. Копєйчиков та iншi. У своїх роботах вони розглядали основнi принципи, засади, функцiї, ознаки демократiї. Однак багато питань лишилося не вирiшеними. Дослiдження, якi проведенi, матимуть теоретичну та практичну цiннiснiсть

Предметом даної роботи є демократичні та політичні інститути.

Об'єктом роботи є суспільні відносини, що формують демократичні інституції.

Мета і завдання

Як і кожне суспільне явище демократія не є досконала, але щоб надалi розвивати її, потрібно критично проаналізувати та визначити проблемні питання демократії, визначити її складові, які впливають на формування сучасних суспільних відносин.

Для досягнення загальної мети в роботі були поставлені та вирішені завдання:

- з'ясувати виникнення та розвиток демократії;

- проаналiзувати та систематизувати основнi iсторичнi та теоретичнi засади демократії, що викладенi та розглянутi у лiтературних джерелах, ресурсах iнтернету;

- розглянути НПА, що регулюють основнi засади демократії;

- з'ясувати недосконалiсть демократичної системи.

Методологія

У процесi написання курсової роботи використанi такі методи:

- iсторичний;

- порiвняльний;

- системний;

- метод узагальнення;

- систематизацiї;

- класифікації.

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ДЕМОКРАТІЇ

1.1 Виникнення демократії

Люди з часом зрозуміли, що минула деспотична влада, яка була побудована на принципах військово-бюрократичної ієрархії, зазнала поразки. Тому вчені задумалися над створенням нової влади, яка б залежала від народу і служила йому.

Вперше поняття “демократія” як форма правління зародилася в древніх Афінах. Аристотель визначав демократію як "правління всіх".

Найбільш суттєвими правами громадянина були:

- право на свободу та особисту незалежність від будь-якої іншої людини;

- право на земельну ділянку на полісній території та економічну допомогу від держави у випадку матеріальних труднощів;

- право на носіння зброї і служби в ополченні;

- право на участь у справах держави;

- право на шанування і захист вітчизняних богів;

- право на захист і заступництво афінських законів.

«Формально всі громадяни Афін користувались рівними правами. Проте майнова нерівність вела і до політичної» [1, с.45]. Тому в Греції з'явився вільний ринок, що забезпечував її жителям більш високий рівень життя, ніж у сусідніх народів. Почуваючи себе вільними, знаючи свої права і можливості, греки вірили у свої сили, знали, що зможуть поліпшити життя своєю працею.

Обов'язками афінських громадян було:

- особисте збереження майна та праця на своїй земельній ділянці;

- допомога полісу у випадку надзвичайних обставин;

- захист рідного полісу від зовнішніх ворогів зі зброєю в руках;

- підкорення законам і виборним органам влади;

- активна участь у суспільному житті міста-держави;

- повага до батьківських богів.

«Сукупність громадянських прав складала честь громадянина. За злочин громадяни могли обмежуватись судом у правах» [1, с.45]. Громадяни почувались вільними, ще й тому що могли безпосередньо впливати на внутрішню і зовнішню політику свого міста-держави. Адже усі важливі питання життя міста і його взаємин із сусідами вирішували збори громадян. Вони приймали закони й обирали вищих посадових осіб. Оскільки громадяни брали участь у роботі таких зборів особисто, а не через своїх представників, демократія була безпосередня. У наш час пряма демократія теж має місце, наприклад, у формі волевиявлення громадян на референдумі.

Основним недоліком давньогрецьких демократій було те, що збори та рішення більшості голосів могли вирішити практично будь-яке питання без усяких правових обмежень. У законодавстві афінян не було конституції, зводу законів, суди звершувались присяжними (у складі 501 громадянина), за рахунок більшості приймалось рішення про винність людини чи ні. Через ці проблеми та недоліки демократія в Афінах інколи мала парадоксальні наслідки. Одним з таких є присудження до смерті філософа Сократа демократичними Афінами.

«Іншим яскравим класичним прикладом демократії є республіка Древнього Риму. Повсталий народ повалив царя Тарквінія Гордого і разом із сім'єю вигнав його за межі Риму. Із 509 р. до н.е. царська влада припинилась. Рим став республікою» [1, с.51]. З тих пір владу над Римом і його провінціями встановили виборні і щорічно змінювані консули, претори, народні трибуни і квестори. Щоб прийняти той чи інший закон скликались Народні Збори. Основною відмінністю між давньогрецькими містами-державами і Древнім Римом було те, що в останньому панувала представницька демократія, при якій громадяни обирали в органи влади людей, що безпосередньо представляють їхні інтереси.

Найбільшим досягненням римлян щодо розвитку демократії стало римське право. «Найдавнішою пам'яткою цього права є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 - 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів). Текст законів був написаний на ХІІ дерев'яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату. Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями» [1, ст.53]. Вони вміщували в себе головні правила, за якими повинні були здійснюватись угоди, дозволятися суперечки, установлюватися покарання за карні злочини.

Майже у всіх європейських країнах поступово при відмиранні феодальних відносин і становлення вільного ринку, середньовічне феодальне право замінялося класичним римським правом. На сьогоднішній день його норми певною мірою включені в національні правові системи всіх розвинутих країн світу.

1.2 Демократія в історіях країн світу

Якщо вивчати демократію, то можна побачити чимало цікавих моментів, серед них присутні як злети так і падіння. Історія зафіксувала увесь період розвитку демократії від самого початку її зародження до краху демократичного режиму.

Так, наприклад, в монархії Англії влада зосереджувалася в руках короля, проте рицарі були зацікавлені в тому, щоб вона була обмеженою. «Кopoль Іoaн Бeззeмeльний вів чиceльні нeвдaлі війни. Haмaгaючиcь дoбyти кoшти нa нoві пoxoди, він пoчaв обклaдaти нeпoміpними пoдaткaми, які суперечили звичаям, не тільки селян, гopoдян і pицapів, a й вeликиx фeoдaлів. У кpaїні yтвopивcя шиpoкий aнтикopoлівcький coюз, кoжнa гpyпa yчacників якoгo пepecлідyвaлa cвoї влacні цілі» [1, с.66].

Король, якому загрожувало скинення з трону, «капітулював і в чepвні 1215 poкy підпиcaв Beликy Xapтію вольностей» [1, с.67], яка стала фундаментом англійської демократії. «Вона фopмyвала pяд вaжливиx юpидичниx пpинципів cyдoвo-aдмініcтpaтивнoї cиcтeми aнглійcькoї фeoдaльнoї держави» [1, с.67], забороняла впровадження нових податків без згоди Великої ради, а, крім того, ув'язнення і кару з конфіскацією майна вільних людей без судового вироку.

Отже, в цих ситуаціях королівська влада повинна була уступати правопорядку. Майже через п'ятдесят років через новий конфлікт між королем та його підданими були скликані перші збори представників різних станів.

Iнша картина спостерiгалася в Польщi. Коли скінчилася ягеллонська династія (1572), у Польщі почалась боротьба за владу. Головна проблема була та - хто посяде престол. Тоді було вирішено обрати короля шляхом вільних виборів, у яких можуть взяти участь всі шляхтичі, незалежно від їх багатства й суспільного становища. Генрик Валуа став новообраним правителем, який був змушений визнати зобов'язання щодо дотримання певних устроєвих засад.

“Генрихові статті” суттєво обмежили королівську владу. Згідно них король повинен був раз на два роки скликати сейм. Шляхетська демократія істотно відрізнялася від інших відомих демократичних режимів - ґрунтувалася вона не на волі більшості, а на згоді всіх. На загальному сеймі рішення приймалося не більшістю голосів, а згодою всіх трьох станів, що брали участь у сеймі.

Ще одним прикладом розвитку демократії є Франція. У II пол. XVIII ст. у державі спалахували селянські виступи і на це була низка причин. «Селянство практично припинило платити податки. Відбиттям цього початкового періоду революції та вичерпного революційного піднесення, яке охопило всю країну, стала «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 р. Декларація стверджувала рівність людей перед законом, суверенітет нації, виключне право народу на створення законів, відповідальність і підзвітність посадових осіб, принцип поділу влади (законодавча, виконавча, судова), рівномірне (відповідно до майнового становища громадян) обкладання податками. Заключна 17 стаття проголошувала священність і недоторканність приватної власності» [2, с.202]. Під час революції були прийняті дві конституції: перша давала громадянам виборчі права, але робила їх залежними від майнового цензу, друга поширювала їх на всіх чоловіків, незалежно, чи багатими були, чи бідними.

Особливостi розвитку демократiї були також присутнi у Америцi. Англійські колонії в Америці, об'єднані в боротьбі за незалежність з англійською монархією, утворили нову федеративну державу. Фактично «Декларація незалежності і проголосила виникнення суверенних Сполучених Штатів Америки» [1, с.71]. “Отці-засновники” Сполучених Штатів більшу частину влади передали в руки окремих штатів. Федеральна влада, тобто центральна, мала займатися лише найнеобхіднішими справами. Було впроваджено принцип поділу влади на три гілки, згідно з яким законодавча влада мала займатися насамперед ухваленням законів, виконавча влада - дійсним правлінням, а суд повинен був залишитися незалежним арбітром, який розв'язує всі спори.

Отже, влада більшості стала обмеженою - вона не могла представляти довільних прав, а лише такі, які узгоджувалися з конституцією. До прийнятої в 1787 році Конституції через рік було долучено десять поправок, у яких записані фундаментальні права, що належать американським громадянам.

Особливе мiсце у становленнi демократiї вiдiграли жiнки Америки та Європи кін. ХІХ поч. ХХ ст. У ХІХ ст. поступово все більше людей діставали виборчі права, та завжди вони стосувалися лише чоловіків. «Одним з перших, хто доводив необхідність рівноправності статей в суспільстві, був давньогрецький філософ Платон: «Одинаковые природные свойства встречаются у живых существ того и другого пола, и по своей природе как женщины, так и мужчины могут принимать участие во всех делах». Але ця точка зору була скоріше авторитарною, ніж демократичною, оскільки за жінками закріплювались додаткові обов'язки, такі як військова служба» [3, c.215]. Напротивагу Платону, Арістотель був мислителем, який «задав «біологіську парадигму» в трактуванні жінок. Чоловік сподобляється їм активній формі, жінка - пасивній матерії, тілу. Арістотель писав, що жінка є жінкою в силу відсутності чоловічих властивостей. Жінка - істота, що страждає природною неповноцінністю» [3, с.214].

Суфражистки, які постійно боролися за рівноправність жінок, вважали це вкрай несправедливим. На їх думку, переконання, що жінок не цікавлять суспільні справи і що вони не вміли би прийняти розважних політичних рішень, було глибоко несправедливим. Учасниці конференції в Сенека Фоллз у 1848 р. оголосили декларацію про елементарні права жінок. Зрештою їхня боротьба закінчилася успіхом. Першими виборче право дістали мешканки Вайомінгу в Сполучених Штатах. В 1906 р. у Європі - допустила жінок до виборів Фінляндія. У 1919 р. Польща впровадила загальне виборче право для всіх громадян, незалежно від статі. Найдовше опиралася Швейцарія, де жінки здобули виборчі права на федеративному рівні в 1971 р., а в одному з кантонів - лише в 1991 р.

Таким чином розглянутi положення дозволяють зробити наступнi висновки:

1. Основи сьогоднiшньої демократії були закладенi ще за часiв iснування Давньої Греції та Давнього Риму.

2. Демократичнi засади минулого сформували громадянське суспiльство та поняття державної системи в цiлому та окремих її складових.

3. Демократiя сьогодення була закладена на основi стародавнiх пам'яток та законiв.

2. РОЗДІЛ ІI. ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

2.1 Поняття та ознаки демократії

Слово «демократія» почало своє існування з часів Давньої Греції і має дослівний переклад з давньогрецької «демос+кратія=народ+влада=влада народу» [11], тому її дуже часто ототожнюють з народовладдям. Саме в Давній Греції вперше почали досліджувати питання існування, розвитку та її поширення.

Існував певний поділ держав за формами правління, а саме:

- влада одного (монархія);

- влада кращих (аристократія);

- влада народу (демократія).

Демократія заснована «на принципах гуманізму, віри в людину, повагу до її гідності, духовності, рівності» [5, с.164]. Протягом усієї історії людства до поняття демократії зверталося чимало вчених, істориків, які у свою чергу додавали щось нове. Основних з них можна виділити: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж.Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джефферсон (XVIII ст.), А. Сахаров (Росія, XX ст.) та ін. «Багато хто з них (наприклад, А. Токвіль) акцентували увагу на необхідності «вчитися демократії». Ґете писав: «Лиш той є гідним щастя і свободи, хто що не день іде за них на бій» [6, с.147]. В числi сучасних науковцiв необхiдно вiдмiтити науковi працi В.В.Копєйчикова, О.Ф. Скакун, М.С. Кельмана, П.М. Рабiновича, М.В. Цвiка.

Ця ідея розвивалась і в Україні. Про демократію, її форми, функції писали та розглядали у своїх працях М. Драгоманов, С. Подолинський, М. Павлик, І. Франко, М. Грушевський. Останній писав, що «в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес трудового народу - це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народу недобре, його право розраховуватись з нею» [5, с.164].

Історія багата на численні події, дати, тому кожний історичний період вніс свої корективи в поняття демократії, через те вона збагатилася різноманітними ознаками і зосередила свою увагу на їх значущості.

«Слово «демократія» вживається в різному значенні:

- як форма держави;

- як політичний режим;

- як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій» [6, c.147].

Саме ці критерії визначають державу демократичною. Демократія як форма держави знаходить своє повне відображення лише у країнах із демократичним режимом. Слід зауважити, що насамперед суб'єктами демократії є громадянин і народ.

«Демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується такими ознаками:

1) Визнанням народу вищим джерелом влади.

2) Розвинута система законодавства.

3) Високий рівень розвитку прав і свобод людини.

4) Дієвість гарантування цих прав і свобод.

5) Панування в країні законодавства.

6) Виборністю основних органів держави.

7) Рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав.

8) Підпорядкування меншостей більшості при прийнятті рішень» [5, с.165].

Саме ці ознаки є основою, на яких будуються всі демократичні держави відрізнятися може лише їх ступінь розвитку. Отже, демократизація суспільства -- це досить тривалий процес, який може діяти безперервно, він потребує стабільності та гарантій не лише в середині держави, а й поза нею. В наш час бути демократичною державою престижно. Тому демократія є системою державних, громадських, ідеологічних інституцій, які мають на меті забезпечити не лише народовладдя, але й створити всі необхідні умови для цивілізованого життя людей.

Тому демократична держава сучасного типу наповнилася низкою «ознак та принципів, а саме:

1) Додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави.

2) Конституційне обмеження влади більшості над меншістю.

3) Повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження.

4) Верховенство закону.

5) Поділ влади та ін» [6, с.148].

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть усі цивілізовані держави.

«Демократія -- політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні держави ними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і мен-шості відповідно до міжнародних стандартів» [6, с.148].

В наш час чимало країн світу віддають перевагу демократії, але єдиного пiдходу щодо її сутностi в науковiй лiтературi не iснує. Тому в залежності від рівня розвитку держави, її політичних, економічних, національних та культурних відмінностей вирізняють такі концепції сучасної демократії:

1) Учасницька (партисипаторна) демократія (від англ.. participate - брати участь). Згідно цієї теорії широкі верстви населення повинні не лише обирати своїх представників чи приймати певні рішення на виборах, референдумах, а й брати участь у політичному процесі, тобто у підготовці, прийнятті, впровадженні в життя владних рішень. «Тобто в основі учасницької теорії лежить віра в просту людину, її здатність приймати виважені політичні рішення» [5, с.171]. Має місце думка, що в сучасних умовах у повному обсязі здійснити пряму демократію неможливо, але можна хоча б спробувати поєднати принципи представницької та прямої демократії. Автори теорії також стверджують, що «усі громадяни мають залучатися до прийняття рішень» [5, с.171].

2) Елітарна демократія. Ця теорія є абсолютно протилежною до попередньої, її автори наполягають на обмеженні участі широких верств населення в політичному житті держави.

3) Плюралістична демократія. Ця теорія є певним чином серединою, тобто компромісом між партисипаторною та елітарною теоріями. Її авторами є : Й. Шумпетер, М. Вебер, А. Бентлі, К. Дейч та ін. На їх думку, якщо виключити трансформаційні процеси, то народ не зможе виступати як єдиний суб'єкт політичної влади, це не дасть їм змогу свободи вибору. Необхідно розвивати культуру демократії. Адже вона нічого гарантувати не може, тут може бути як успіх, так і поразка. «Отже, демократія є і обіцянкою, і викликом. Обіцянкою того, що вільні люди, працюючи спільно, можуть управляти всі собою так, що не сприятиме реалізації їх особистої свободи, економічних можливостей і соціальної справедливості, викликом тому, що успіх демократичної ініціативи залежить не від будь-кого, а лише від громадян» [5, с.172].

Враховуючи зазначенi та iншi концепції i сучаснi теоретичнi розробки вчених можливо виокремити наступнi ознаки демократії:

1. Державний характер демократії:

а) «виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам» [6, с.148]. Народ безпосередньо та через представницькі органи бере участь в управлінні всіма справами як в суспільстві так і в державі;

б) забезпечується виборністю органів державної влади, тобто за рахунок проведення конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в підкоренні та впливі державної влади на поведінку та діяльність людей, щоб забезпечити безперешкодне та організоване управління суспільними справами.

2. Демократія має політичний характер:

а) «передбачає політичне різноманіття» [6, с.149]. Демократія дуже подібна до ринкової економіки, а з цього випливає, що повинна існувати конкуренція, а також опозиція та плюралістична політична система. При демократії також враховується різноманіття політичних думок -- партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань.

Розглядаючи західні держави та їх законодавства, можна побачити, що вони закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:

- загальне право голосу;

- рівність при виборах;

- таємне голосування;

- прямі вибори тощо.

Згідно ст. 15 Конституції України «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена» [8, с.5].

б) ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав.

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян -- економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само -- й їх обов'язки відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії Прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p. Набрали сили від 23 березня 1976 p., та ін.).

4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства -- до всіх суб'єктів політичної, а також і до державних органів -- засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм.

5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. У Конституції України наголошено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» [8, ст.4].

«Демократичну державу визначають такі засади:

1. Національний суверенітет.

2. Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє.

3. Влада більшості і прав меншості.

4. Гарантія основних прав людини.

5. Вільні та справедливі вибори.

6. Рівність усіх перед законом.

7. Справедливе правосуддя.

8. Конституційне обмеження влади уряду.

9. Соціальний, економічний і політичний плюралізм.

10. Принципи толерантності, співпраці і компромісу»[5, c.167].

Розглянемо вище виділені засади.

1. Національний суверенітет - це сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи. Він гарантується та забезпечується державністю, комплексом конституційних та юридичних актів, а також традиціями і неписаними правилами поведінки. Суверенітет передбачає збереження і розвиток власної культури та самобутності з принципом забезпечення громадянських прав і культурного самоврядування всіх національних та етнічних груп, що проживають на певній території.

2. Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє. У демократичній державі уряд є лише однією з ланок, що співіснує з суспільним ладом, який включає в себе багато різнорідних інститутів, політичних партій, рухів, організацій. Вся ця різноманітність об'єднується під загальним поняттям - плюралізм.

3. Влада більшості і меншості прав. У демократичній державі громадяни вільно приймають рішення, яке визначається за принципом більшості. Проте такий вибір не завжди є демократичним. У демократичному суспільстві влада більшості повинна включати в себе гарантії особистих прав людини, які у свою чергу мають захищати права меншин - релігійних, етнічних чи політичних або просто тих, хто програв навколо спірного законопроекту.

4. Гарантія основних прав людини. Згідно думок філософів-просвітителів, невід'ємні права людини - це права, що дані Богом. Вони не можуть бути відчужені, передані чи усунені. Такі права включають у себе свободу слова, думки, віросповідання, проведення зборів та ін. «Держава повинна не лише декларувати основні права людини, а й гарантувати їх» [5, c.169]

5. Вільні та справедливі вибори. Вибори є центральним інститутом демократичних режимів. Вони повинні бути вільні та справедливі. Нині усі сучасні демократії обирають органи державної влади та посадових осіб шляхом виборів. Проте не всі вибори є демократичними. «Демократичні вибори - це конкурентні, періодичні, всенародні й остаточні вибори, під час проведення яких найвищі особи, які прийматимуть державні рішення, обираються громадяни, котрі користуються широкою свободою критикувати уряд, публікувати таку критику і висувати альтернативи» [5, c.169]

6. Рівність усіх перед законом. Право на рівність усіх перед законом є фундаментальною основою будь-якого справедливого та демократичного суспільства.

7. Справедливе правосуддя. Кожна демократична держава повинна мати підтримувати правопорядок і карати за злочини.

8. Конституційне обмеження влади уряду. Конституція є основним законом держави. Всі громадяни повинні підкорятися її законам.

9. Соціальний, економічний і політичний плюралізм. «Плюралізм - це характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях» [12]. Існування плюралізму створює умови для повної реалізації демократії.

10. Принципи толерантності, співпраці і компромісу. Демократія не є чітким механізмом, що працює за програмою, тому суспільство вимагає відданості від своїх громадян, які визначають неминучість конфлікту та потребу толерантності.

2.2 Функції та принципи демократії

«Функції демократії -- основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою» [6, с.150].

В основному, демократія направлена на здійснення загальнодержавних функцій, до них можна віднести: політичну, економічну, соціальну, культурну тощо. Громадська думка має безпосередній вплив на всі вище перелічені функції.

«Громадська думка формується шляхом демократичного обгово-рення тих чи інших проблем засобами масової інформації, ко-легіальними дорадчими органами при Президентові і в структу-рах виконавчої влади, а також за допомогою проведення ініціативних експериментів. Усі ці фактори спроможні суттєво вплинути на вирішення обговорюваних проблем державними структурами -- Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів і т. ін» [7, с.109]. Отже, демократія -- не статичний, а динамічний стан суспільства, саме тому її функції в різні історичні періоди змінювалися, доповнювалися, збагачувалися, поглиблювалися.

Серед усіх функцій демократії можна виділити дві основні групи:

- що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;

- що виражають внутрішні функції діяльності держави.

Найбільш загальними функціями демократії є:

1. Організаційно-політична -- її основу складає організація політичної влади на демократичних засадах. «Вона містить у собі підфункцію самоорганізації народу як джерело державної влади і виражається у наявності організаційних зв'язків між суб'єктами демократії: органами держави, державними організаціями, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами» [6, с.150].

2. Регулятивно-компромісна -- це забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави.

3. Суспільно-стимулююча -- має на увазі «забезпечення найбільш оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, урахування і використання громадської думки і активності громадян при розробці та прийнятті державних рішень» [6, с.150].

4. Установча функція «знаходить свій вияв в утворенні народом органів свого первинного представництва безпосередньо шляхом всезагальних виборів [7, c.109].

5. Контрольна -- забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату.

6. Охоронна -- мається на увазі забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушенням і припинення їх.

Розглядаючи останні три функції демократії можна чітко побачити, що вони виражають внутрішні функції держави.

Принципи демократії -- незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.

Основні принципи демократії:

1) Виборність органів держави і постійний контакт із ними населення -- допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права.

2) Рівності та свобода громадян. «Принцип свободи деталізується у конституційно проголошених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, зборів, мітингів, спілок, асоціацій, совісті, право на участь у вирішенні державних справ, на самоврядування, на посаду на державній службі, виборче право тощо» [9, c.396].

3) Політичний та ідейний плюралізм. «Політичний плюралізм найповніше проявляться у багатопартійності. Він передбачає право кожної політичної організації дотримуватися, будь-яких поглядів і зобов'язує поважати інші думки» [9, c.397]. Плюралізм включає також політичне суперництво, наявність та офіційне визнання опозиції до влади.

4) Побудова влади на різні гілки (законодавчу, виконавчу та судову). «Влада здійснюється спеціально уповноваженими державними органами за умови невтручання кожної з гілок влади у сферу діяльності іншої. Отже, створюються сприятливі умови для забезпечення реальних прав людини, в тому числі її залучення до вирішення державних справ» [7, c.107-108].

5) Залучення населення до участі в роботі державних органів може відбуватися різними способами. Це може мати місце в рамках як безпосередньої, так і представницької форм здійснення народовладдя (через депутатів, участь у зборах виборців і трудових колективів, громадських обговореннях, через радіо, пресу, телебачення і т. ін.). Розширення участі населення в діяльності всіх державних органів є однією з форм підвищення ефективності демократії.

Крім названих принципів можна виділити й чимало інших, які безпосередньо відносяться до засад демократичної держави.

2.3 Форми та інститути демократії

Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форми демократії є її зовнішнім виявом.

Загалом можна назвати чимало форм демократії, але основні з них такі:

1. Народовладдя - знаходить свій вияв в управлінні народом державними і суспільними справами.

Народовладдя має два різновиди:

- пряма (безпосередня) демократія, її здійснюють безпосередньо громадяни держави через вибори, збори, мітинги;

- непряма (представницька) демократія здійснюється депутатами, що були обрані народом.

Однак не можна зводити всі існуючі форми демократії до названих двох різновидів, хоч вони і є дуже важливими у вченні про форми демократії.

2. «Реалізація і гарантування захищених правом демократичних прав людини і громадянина» [7, c.101]. Це випливає із ст. 3 Конституції України, де закріплюються права людини на життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. Загалом права людини i громадянина подiляються на групи, для яких характернi певнi ознаки. Наприклад, особисті, галузевi, природнi, трудові та інші права. «Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії» [7, c.101].

3. «Демократизм як загальнолюдський принцип по відношенню до діяльності державного апарату втілюється в систему підлеглих йому демократичних принципів» [7, c.101-102]. У демократичній державі система органів влади не може іcнувати без принципів гласності, законності, виборності, змінюваності. Саме завдяки ним здійснюються прогресивні перетворення.

Існує поділ демократії за сферами суспільного життя:

-- економічну;

-- соціальну;

-- політичну;

-- культурно-духовну та інші.

Форми демократії знаходять свій прояв у її інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.).

Інститути демократії -- це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.

Демократія здійснюється через численні інститути. Загалом їх можна поділити «на структурні (сесії представницьких органів, депутатські фракції і т. д.), та функціональні (депутатський запит, правотворчий почин, соціально-економічні, політичні, особисті права громадян, вибори, громадська думка тощо), можливе існування структурно-функціональних інститутів (наприклад, територіаль-ної або національної автономії)» [7, с.104-105].

За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії:

1) Імперативні - «мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян» [6, c.154]. Це референдум конституційний та законодавчий, вибори, накази виборців та інші.

2) Консультативні - «мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян» [6, c.154]. Це консультативний референдум, всенародне обговорення законопроектів, мітинги, анкетування та інші.

У системі інститутів демократії важливе місце посідають вибори.

Вибори -- «передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування)» [13].

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. У кожній демократичній державі вони мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

«Зараз в Україні обираються населенням на виборах такі органи влади та посадові особи:

- Президент;

- Верховна Рада України;

- міські, селищні та сільські голови;

- Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

- всі місцеві ради -- обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські» [15].

В залежності від певних ознак виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною).

При мажоритарній системі територія, на якій проживають виборці, поділяється на виборчі округи. В кожному окрузі мають вибрати одного члена даного органу влади (одномандатний округ), хоча зрідка практикуються і багатомандатні округи при збереженні принципів мажоритарної системи. Виборці голосують за конкретних кандидатів, які балотуються в даному окрузі (заборонено кандидувати в кількох округах одночасно). Чим більшу підтримку виборців в окрузі отримає кандидат, тим більше в нього шансів стати членом даного органу влади. Орган влади, таким чином, складається з представників різних округів.

«Для виборів місцевих органів влади мажоритарна система застосовується частіше, ніж для виборів парламенту. До того ж, чим на меншу територію поширюється дія органу влади, тим більш імовірно, що він обирається за мажоритарною системою» [15].

При пропорційній системі виборці голосують за партії, блоки партій чи по-іншому названі політичні сили. Від результатів голосування залежить те, скільки своїх представників матиме кожна політична сила в органі влади, що обирається: чим більше виборців проголосувало за політичну силу, тим більше представників цієї сили має бути в цьому органі.

Яскравим прикладом змішаної виборчої системи є вибори депутатів Верховної Ради України в 1998 р. Вони проводилися за змішаною системою: із 450 депутатів -- 225 обиралося в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості (мажоритарна система), а 225 -- за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (пропорційна система).

Ще одним важливим інститутом демократії є референдум, він «проводиться з метою забезпечення безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами» [5, c.189].

Референдум (від лат. referendum -- те, що треба доповісти) -- «в державному праві прийняття електоратом (виборцями) рішення з конституційних, законодавчих чи інших внутрішньо- чи зовнішньополітичних питань; всенародне опитування» [14].

Правова природа референдуму полягає в тому, що прийняті рішення в результаті голосування є загальнообов'язковими для державних органів, служать правовою базою їх правотворчості та правоорганізуючої діяльності. Референдум проводиться з метою забезпечення народовладдя -- безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами. Залежно від тих чи інших ознак референдуми поділяються на певні види.

За юридичними наслідками розрізняють:

- імперативний референдум. «Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження» [10, с.156]. Наприклад, імперативним був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою.

- консультативний референдум. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає «в установленні думки виборців щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не є обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми» [10, c.156].

За ступенем обов'язковості проведення референдумів можна виділити:

- обов'язковий - «це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених Конституцією проблем» [10, c.157]. Відповідно до ст. 73 Конституції України «виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України» [8, c.15];

- факультативний - це референдум, який «визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань» [10, с.157]. Це може стосуватися затвердження законів, міжнародних угод і т.д.

За предметом проведення референдуми поділяються на:

- конституційний - це референдум, «унаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція» [10, c.157];

- законодавчий - це референдум, на якому вирішуються питання стосовно до звичайного закону.

Предметом референдуму можуть бути питання:

— що мають істотне значення для визначення політики держави ззовні (міжнародні-правові питання) входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському Співтоваристві;

— що мають істотне значення для вдосконалення системи управління усередині (адміністративно-правові питання) вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністративно-територіального поділу.

За територією проведення референдуми можна поділити на:

1) Загальнонаціональні -- «проводиться в масштабах усій країни. Доцільно

проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються референдумом» [6, c.156].

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією. «Референдум в Україні не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії» [8, с.15].

2) Місцеві -- проводиться в межах окремих суб'єктів федерації (у федеративній державі) або адміністративно-територіальних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із метою вирішення найважливіших питань місцевого значення.

«Прийняті рішення на місцевому референдумі (наприклад, перейменування сіл, міст або дострокове припинення повноважень місцевої Ради, її голови) мають вищу юридичну силу щодо рішень відповідних місцевих Рад народних депутатів» [6, c.157].

Юридичні наслідки усіх зазначених референдумів можуть бути різними, а саме:

1. Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу юридичну силу, вони не потребують затвердження і є загальнообов'язковими для державних органів, також вони слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяльності.

2. Результати консультативного референдуму не є обов'язковими для винесення адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.

У Швейцарії, крім референдуму, інститутами безпосередньої демократії є ще й народне віче, народна законодавча ініціатива.

У США референдум застосовується нарівні з законодавчою ініціативою.

У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 р. почали практикуватися плебісцити -- всенародні опитування, які розглядаються як синоніми референдумів

Як висновок можна розглянути такi твердження:

1. Завдяки праць вчених та iсторикiв, що зверталися до поняття демократiї, можна розглянути та визначити демократичнi засади.

2. На основi вище наведених матерiалiв ми бачимо основне призначення демократiї.

3. За допомогою основних принципiв виборiв та референдумiв здiйснюється народне волевиявлення в державi.

РОЗДІЛ ІІІ. СУЧАСНИЙ СТАН І ПРОБЛЕМИ ДЕМОКРАТІЇ

3.1 Становлення та принципи сучасної демократiї

Становлення сучасної демократії пов'язане з утвердженням у процесі капіталістичного розвитку нового, у порівнянні з Середньовіччям, світогляду, в основі якого лежить ідея вроджених невідчужуваних прав людини. «Така нова система світогляду утверджувалась у процесі реалізації у всіх сферах суспільного життя ліберального вчення. Саме тому сучасна демократія часто йменується ліберальною демократією» [4, c.124].

«Пряма демократія (безпосередня демократія) -- це сукупність форм організації державної влади, за якої основні рішення щодо управління справами суспільства й держави схвалюються безпосередньо всіма громадянами на референдумах, зборах тощо» [16].

У західній політичній традиції виникнення ідеї демократії асоціюється з містами-державами Стародавньої Греції. Давньогрецька демократія в багатьох своїх аспектах суттєво відрізнялась від демократії наших днів. Вона являла собою насамперед «систему прямого правління, за якої весь народ, а точніше, сукупність вільних громадян, був ніби колективним законодавцем і якій не була відома система представництва. Таке положення було можливим у силу обмежених розмірів давньогрецької держави, яка охоплювала місто і прилеглу до нього сільську територію з населенням, як правило, не більше десяти тисяч громадян» [4, c.126].

Основні принципи сучасної ліберальної демократії зводяться до наступного:

- народне представництво (парламентаризм), яке здійснюється за допомогою виборів,

- поділ влади та зумовлена ним дія системи стримувань і противаг між окремими гілками влади;

- верховенство права (будь-який закон повинен мати правовий характер, тобто бути формальним вираженням свободи і рівності людей);

- верховенство закону (діяльність держави здійснюється строго на підставі й у межах закону) та ін.

Сучасна демократія вимагає: «межами дозволеного законом влада застосовуватись не може, оскільки за цими межами починається свавілля. Тому у владно-правових відносинах державні органи та посадові особи діють за принципом “заборонено все, що прямо не дозволено правом” (інакше “дозволено лише те, що прямо передбачено правом”)» [4, c.129]. Відповідно такі дозволи носія владних повноважень також окреслюють максимальну межу свободи підпорядкованих владним суб'єктам суб'єктів підвладних. Останні є вільні в тому, в що «влада втручатись не може (оскільки це протиправно) і діють за іншим принципом: “дозволено все, що не заборонено законом”» [4, c.129].

Отже, «взаємозв'язок принципів верховенства закону та верховенства права в умовах демократії простежується у правовій формі функціонування державних структур та визнанні прав людини пріоритетною цінністю перед усіма іншими можливими політичними цінностями, що, між іншим, означає створення максимального простору і можливостей для вільних дій і самореалізації особи» [4, c.130].

Однією з важливих характеристик демократії є політична рівність усіх без виключення громадян перед законом та дотримання принципу: одна людина - один голос. «Демократія передбачає, що всі особи, які контролюють політичні владні структури, мають бути відповідальні перед своїми виборцями і періодично, через строго встановлений термін переобиратись. Виборці повинні мати можливість організовуватись у партії для реалізації своїх цілей» [4, c.131].

Основоположне значення для теорії демократії мало формування й утвердження сучасної ідеї народного представництва, у відповідності з якою представницькі органи влади обираються не пожиттєво, а на певний, строго визначений конституцією строк.

Сутність принципу представництва полягає в тому, що “в політичній сфері виборці визначають мету, а обраний ними представник вибирає найбільш придатні, на його погляд, засоби для її досягнення» [4, c.132].

Одним із принципів демократії є утвердження принципу плюралізму в усіх сферах суспільного життя. Він гарантує умови для боротьби між різними соціально-політичними силами, розв'язання конфліктів, які виникають між ними, досягнення рівноваги і компромісу в суспільстві.

Демократія покликана створити умови для безперешкодної конкуренції різних соціально-політичних сил за свою долю влади. «Вона існує тільки там, де керівники політичної системи відбираються у процесі такої відкритої справедливої конкурентної боротьби, в якій можуть приймати участь у якості активних чи пасивних суб'єктів основні категорії дорослого населення» [4, c.133].

Сучасна демократія включає принцип “права не погоджуватись” із думками і позиціями інших членів чи груп суспільства. «Демократія відкидає можливість вольового нав'язування позицій однієї частини суспільства іншій його частині. З цієї точки зору суттєвою ознакою демократії, як форми правління більшості, є дотримання інтересів і прав меншості, адже там, де зникає меншість, там зникає і більшість, яка підмінюється просто масою» [4, c.134]. Це, зокрема, виражається в наявності лояльної і конструктивної опозиції в якості законного партнера в демократичному процесі. Відкидаючи будь-яку монополію окремої партії, демократія характеризується власним методом прийняття взаємоприйнятних рішень, який ґрунтується на діалозі, відкритості, терпимості, критичному дослідженні та компромісі.

Демократія вимагає, щоб усі учасники політичного процесу: влада, опозиція, партії, зацікавлені групи тощо дотримувались демократичних принципів співробітництва, що передбачає загальноприйняту згоду на мирний перехід влади від однієї партії (переможеної) до іншої, яка перемогла в ході виборчого процесу, в ротації державних службовців на всіх рівнях влади.

Якщо “в тоталітарних і авторитарних системах держава домінує над суспільством, то в умовах демократії, навпаки, суспільство домінує над державою чи принаймні суспільство користується значною автономією відносно держави» [4, c.135]. Особливо важливе значення має те, що на відміну від тоталітарної і авторитарної моделей, де сила займає статус першого, чи головного аргументу, покликаного вирішувати конфлікти, що виникають у суспільстві шляхом нанесення супротивній стороні поразки, в демократичній моделі сила - це останній аргумент, який може використовуватись лише в тому випадку, коли альтернативи відсутні.

3.2 Недоліки демократії

Демократія являє собою винятково актуальний і одночасно складний і суперечливий об'єкт дослідження. Ця суперечливість проявляється вже у відношенні до неї вчених. До прихильників демократії варто віднести Ш.Л.Монтеск'є, Дж.Ст.Мілля, А.Токвіля, Т.Джеферсона, К.Хайєка. Серед її супротивників і критиків Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс, В.Цаплін, І.Єфімов та ін. Можна погодитися з тим, що “це складне багатопланове явище, в яке дослідники, залежно від світоглядних пристрастей і цільових настанов проведеного аналізу, вкладають свій специфічний зміст. Крім того, природа демократії подвійна: мова може йти про демократію ідеальну (нормативну) і демократію реальну (емпіричну). Нарешті, це пов'язане з різноманіттям видів демократії. Крім політичної, є економічна, індустріальна й соціальна демократія” [17, с. 267].

Те, що демократія - це одне з найвидатніших досягнень людства, не викликає в більшості дослідників особливих заперечень. Але те, що вона вкрай недосконала звичайно також не викликає сумнівів.

Демократія реалізує свої функції дуже неефективно. Демократія - це форма існування політичного ринку, що перебуває в дуже сильній залежності від економічного ринку, що обмежує свободу вибору, конкуренцію політиків і ідей, а також захист прав і свобод, стабільність суспільства й ефективність влади.

Політичний аспект демократії означає, що вона виступає формою здійснення влади на основі вільного й рівноправного вибору представника в орган влади. Основна її проблема полягає в тім, що демократичні вибори схильні до популізму. Вони досить часто забезпечують перемогу тому кандидатові на владну посаду, що вміє багато обіцяти й подобатися виборцям. При цьому цілком імовірний вибір непрофесійного, некомпетентного й аморального політика, що неминуче призводить до деформації управлінської діяльності.