37

ЗМІСТ

• Вступ 2
• Розділ 1. Сутність політичної опозиції, як основного показника демократичної держави 6
• 1.1. Теоретичні аспекти поняття «опозиція» 6
• 1.2. Структура та класифікація політичної опозиції 12
• 1.3. Основні характеристики та цілі парламентської опозиції 16
• 1.4. Характеристика взаємин «влада-опозиція» 17
• Розділ 2. Становлення та еволюція діяльності політичної опозиції в Україні 20
• 2.1 Становлення та принципи функціонування української політичної опозиції 20
• 2.2. Критерії опозиційності політичних сил України 22
• 2.3. Історія становлення та сучасний стан інституту політичної опозиції в Україні 25
• Висновки 33
• Список використаної літератури 39

Вступ

Актуальність теми дослідження. Одним з головних елементів сучасних демократичних та правових держав є наявність політичної опозиції, яка критикує рішення діючої влади. Законодавче регулювання та методи діяльності політичної опозиції відмінні в різних державах, але будь-яке демократичне суспільство передбачає можливість незгоди із рішеннями уряду та право на отримання статусу влади легальним шляхом.

Політична опозиція є важливим інститутом політичної системи, який визначально впливає на характер процесу державотворення. Але, поряд з виконанням позитивних функцій в суспільстві, опозиція за певних умов може бути дестабілізатором політичної ситуації в державі.

Існування опозиції є органічним явищем, необхідною характеристикою політичного устрою демократичної країни. Виступаючи повноправним інститутом політичної системи, опозиція є ефективним засобом цивілізованого розв'язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп, висловлених на політичному рівні, невід'ємною складовою механізму стримувань і противаг у структурі владних відносин.

Досвід розвинутих демократій засвідчує, що надання опозиції повноцінних можливостей для представлення та обстоювання своєї, альтернативної щодо офіційної, точки зору, конкуренції з правлячими політичними силами, стабілізує політичну структуру суспільства, запобігає виникненню гострих політичних конфліктів і кризових ситуацій, слугує засобом пом'якшення надмірної соціальної напруги та зменшення вірогідності помилок при прийнятті важливих державних рішень.

З іншого боку, відсутність дієздатної опозиції або легітимних каналів для реалізації її поглядів спричиняє підвищення рівня соціальної нестабільності, провокує політичну апатію населення, або навпаки -- розвиток подій за конфліктним, силовим сценарієм.

Україна, проголосивши курс на європейську інтеграцію та входження до євроатлантичних структур, тим самим взяла зобов'язання щодо приведення своєї політичної системи, характеру відносин у ній, рівня політичної культури у відповідність до демократичних стандартів. Одним із важливих завдань на цьому шляху має стати формування цивілізованих стосунків між владою та опозицією.

Сучасні процеси, які змінюють українське суспільство та його політичне життя, є підтвердженням актуальності та важливості звернення до аналізу політичної опозиції як суб'єкту політичного процесу та інституту демократії. Крім того, не тільки більшість пересічних громадян, а і політичних діячів не мають чіткого розуміння даного політичного інституту, відповідно не мають змоги будувати адекватні відносини з опозицією, які б дійсно сприяли демократизації суспільства. Тобто, як сучасна політична практика, так і недостатність теоретичних розробок вимагають та актуалізують розгляд проблем, пов'язаних з формуванням політичної опозиції в Україні та легітимізацією її діяльності.

Актуальність досліджуваного питання особливо зросла під час так званої «помаранчевої» революції, коли фактично здійснився переворот, і опозиція прийшла до влади.

Справді, нині проблема політичної опозиції набула серйозного резонансу не лише у контексті обговорення конституційних змін, але й на міжнародному рівні, коли численні зарубіжні експерти звертають увагу на дотримання прав і гарантій, пов'язаних з опозиційною діяльністю. Більше того, оцінюючи ступінь демократизації політичної системи України, значна кількість експертів звертається саме до стану з дотримання прав політичної опозиції в Україні. Тому наукові політико-правові дослідження цієї теми є надзвичайно актуальними. Адже незалежно від змін, які будуть внесені у Конституцію України, законодавцю доведеться приймати спеціальний закон, який регулюватиме правові засади і гарантії опозиційної діяльності. Тобто закріплення правового статусу парламентської більшості обов'язково має своєю логічною складовою відповідне юридичне визначення політичної опозиції, а також з'ясування правомірності обмеження цього поняття лише такою її формою (таким її проявом), як парламентська опозиція. [30, 36].

В Україні немає конституційно затвердженого, оформленого інституту опозиції. Мабуть, вона може вважатися лише побічно закріпленою, адже згідно статті 34 Конституції України проголошується свобода слова і думки. Тобто ті, хто не згоден з офіційним курсом влади, можуть висловити це відверто та публічно. Саме ці свободи і є підставою для існування і функціонування опозиції.

І ще слід зазначити, що українське суспільство поступово приходить до розуміння, що бажання деяких представників влади в центрі і регіонах не мати вільної опозиції не сприяє демократизації суспільних відносин, породжує нові форми протистояння та соціальних напружень.

Метою дослідження є осмислення політичної опозиції, як інституту демократії, суб'єкту політичного процесу та індикатору правової держави сучасного українського суспільства. Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:

- розглянути сутність та характерні ознаки політичної опозиції;

- проаналізувати зміст та характерні ознаки опозиційної діяльності, як форми реалізації політики;;

- проаналізувати особливості становлення та еволюцію діяльності політичної опозиції в сучасній Україні.

Об'єктом дослідження є опозиція як суб'єкт політичного процесу.

Предметом дослідження є процес становлення політичної опозиції як елементу демократизації держави і суспільства та особливості її діяльності в сучасній Україні.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Положення й висновки курсової роботи можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять, при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження проблематики політичної опозиції в правовій, демократичній державі.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 30 найменувань.

Розділ 1. Сутність політичної опозиції, як основного показника демократичної держави

1.1 Теоретичні аспекти поняття «опозиція»

Опозиція визначається як політичне угрупування, партія або вільна асоціація громадян, яка бажає змінити уряд та його політику. Тобто, опозиція -- це організована політична сила, що критикує владу та здійснює її контроль. Під інститутом політичної опозиції - правила гри та певні кодекси поведінки, а також відносини та зв'язки, які встановлюють та регулюють опозиційну діяльність в межах політичної системи.

У «Сучасному словнику з політології» знаходимо таке визначення: «Опозиція (від лат. Opposition - протиставлення):

1) протиставлення чого-небудь чому-небудь;

2) у політиці - протиставлення власних поглядів та дій іншим поглядам та діям;

3) партія чи група всередині якої-небудь організації, яка не згодна з офіційною думкою чи позицією керівництва цієї організації» [21, 341].

Опозиція в політиці може виявлятися на різних рівнях: у рамках політичної системи в цілому, всередині інститутів державної влади, у складі політичної партії чи суспільної організації. У рамках політичної системи опозицію складають політичні сили (партії), які не згодні з офіційним політичним курсом.

Політичну силу можна вважати політичною опозицією за наступними критеріями:

1) чітка структура;

2) наявність альтернативної політики;

3) оприлюднення своєї позиції щодо політики влади;

4) бажання замінити діючу владу безпосередньо або ж, якщо це не суб'єкт виборчого процесу, то підтримка певної політичної сили.

Отже, політична опозиція - це інститут політичної системи, що включає організовані політичні сили, які не схвалюють програму і діяльність влади, пропонують альтернативні рішення і для їх реалізації прагнуть замінити владну команду.

Наявність опозиції - ознака демократизму політичної системи, один з факторів динамізації політичної сили.

М. Михальченко зазначає: «Опозиція в Україні формується не з питання перерозподілу місць в парламенті й не з питання контролю за органами місцевого самоврядування. Позиції її визначаються щодо стратегічного курсу України, проголошеного її Конституцією, і політики Президента України» [14, 3].

Насамперед зазначимо, що коли говоримо про опозицію, маємо на увазі легітимне існування в суспільстві політичної сили (ідей та організацій), яка публічно висловлює свою незгоду з програмою та практикою діючої влади і в такий саме спосіб пропонує власні проекти політичних дій, чим і рекрутує своїх прихильників. Не будь-яке і будь-чим невдоволення, а саме претензії до влади - в цьому суть опозиції [29, 12].

У статті «Політична опозиція у демократичній державі (Правові аспекти аналізу)” Француз А.Й. вказує на серйозність ставлення до опозиції: «Аналізуючи зміст цього поняття, важливо чітко відмежовувати це явище від різних проявів незгоди з діями офіційної державної влади. Дійсно, у багатьох пострадянських державах досить часто використовуються такі поняття, як «напівопозиція», «тимчасова опозиція», «ситуативна опозиція», які вживаються здебільшого стосовно будь-якої незгоди, спричиненої діями вищих органів державної влади. При цьому ґрунтом подібної незгоди у переважній більшості випадків є кадрові питання чи проблеми створення «сприятливих умов» для політичного бізнесу владних кланів» [30, 36]. І далі: «Вживаючи поняття «опозиція» та розкриваючи її місце у демократичних політичних системах, методологічно доцільно звернутися до поняття «інституційна позиція», яке застосовує О. Глухова. Під ним російська дослідниця розуміє сукупність політичних ресурсів (це насамперед «урядова структура» політичної системи - державна бюрократія, позиції всередині законодавчих органів та судової ієрархії), які дозволяють політичним групам реалізовувати владу, здійснювати вплив на розвиток суспільно-політичних процесів.

Інституційні позиції присутні у будь-яких політичних системах, оскільки наявність центру (або центрів) влади є неодмінною властивістю політичної сфери» [30, 38-39].

І ще одна думка до цієї теми: «Правлячим колам дуже важко усвідомити, що опозиція - об'єктивна даність вільної демократичної держави. Вона є своєрідним відображенням пануючого режиму, яким, власне, і формується. Опозиція для нестабільного суспільства - оздоровчий фактор. В умовах конкуренції з нею виконавча влада вимушена оперативно реагувати на протиріччя з метою їх нейтралізації. Тим самим вона протидіє монополізації влади» [8, 72].

Роль опозиції у політичній системі виявляє себе через функції, які вона здатна виконувати. До них належать репрезентація інтересів, комунікативна функція, критика уряду та формування альтернатив, зняття громадського невдоволення та допомога у вирішенні конфліктів. Репрезентація інтересів опозицією передбачає артикулювання нею інтересів тих соціальних груп, які були проігноровані урядом. Влада нездатна задовольнити інтереси кожного громадянина, тому опозиція виступає своєрідним компенсатором вимог. В межах виконання комунікативної функції опозиція діє як посередник між владою та громадськістю. Вона надає уряду відомості щодо найменших змін громадської думки для того, щоб він відповідним чином трансформував політичний курс.

З іншого боку опозиція забезпечує громадськість альтернативною інформацією, на основі якої друга може брати участь у політичному процесі. Критика уряду означає прискіпливий аналіз його політичних рішень з метою корекції політичного курсу. У випадку ігнорування потреб народу опозиція пропонує альтернативний курс. Проте формування альтернатив передбачає не лише альтернативний політичний курс, а вироблення альтернативних правил політичної гри та підготовка альтернативних лідерів. За умови зростання громадського незадоволення опозиція здатна полегшити ситуацію, виступаючи джерелом альтернативних рішень. Також вона може здійснювати значний внесок у вирішенні конфліктуючих інтересів та стримані конфлікту.

Отже, опозиція як широке поняття об'єднує організації, партії, групи, осіб, які виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому. В цьому сенсі опозиція є діалектичним «двійником» влади - інституціоналізацією інтересів, які не отримали представлення у владі. Оскільки опозиційність є якістю, притаманною самій природі людського суспільства в силу його неоднорідності і відмінності інтересів як окремих людей, так і соціальних груп, опозиція існує в будь-якій соціальній системі, де ресурси, що визначають поведінку її членів розподілені нерівномірним чином. Тому вона існує в будь-якому суспільстві, є «тінню» влади.

Спосіб формальної організації і особливостей діяльності опозиції в державі залежить від цілої сукупності чинників. У демократичних країнах Заходу опозиція відіграє важливу роль - бере безпосередню участь в процесі управління державою. Проте, ступінь її залучення до державної діяльності є різним, і ця різниця перебуває, фактично, у прямій залежності від трьох основних чинників. Першим чинником є тип виборчої системи. Другий основний чинник, що впливає на специфіку політичної опозиції в країні, це тип партійної системи. Третій - форма правління. Від неї залежить якою мірою відбувається безпосереднє залучення опозиції до керівництва державою, і, зокрема, чи відіграє вона роль в призначенні і звільненні з посад окремих урядовців, або уряду в цілому.

Наразі головними критеріями опозиційності в Україні є протидія, опір урядовій політиці, яка може виражатися або в представленні альтернативних шляхів розвитку суспільства, або в виступах проти існуючої системи влади взагалі, виступах проти конституції, політичної системи в цілому. В її рамках можна виділяти два напрямки - протидія змісту політики і протидія методам її здійснення. До трьох основних груп критеріїв опозиційності відносяться, по-перше, структурні критерії опозиційності. По-друге важливими є група критеріїв, яку ми можемо віднести до функціональних, і які мають показувати, чи виконують сили, що претендують на статус опозиційних, певні очікувані від них функції. Третьою групою критеріїв, дуже важливою для України є програмні критерії. Саме від відмінностей в програмі, в стратегії розвитку країни яку пропонують різні політичні сили, ми маємо очікувати найбільш чітких та зрозумілих підстав для розрізнення опозиційних та неопозиційних сил. Наявність саме такого типу критеріїв опозиційності в Україні ускладнює законодавче визначення статусу опозиції в Україні [25, 31].

Наявність конструктивної опозиції передбачає публічність (прозорість) політики та робить можливими багатоваріантність, альтернативність, більш чітку аргументованість у прийнятті рішень органами влади, формування більш оптимальної політики. Контроль з боку опозиції примушує уряд діяти більш ефективно, обмежує зловживання владою, порушення громадянських і політичних прав і свобод населення, запобігає різкому коливанню політичного курсу уряду, а отже -- сприяє підтриманню соціальної стабільності.

Перебування парій в опозиції сприяє вихованню серед їх членів дисципліни та відповідальності, необхідних для перемоги над опонентами, підвищенню рівня політичної культури та професіоналізму партійних керівників, виявленню найбільш обдарованих партійних кадрів.

Узагальнюючи різні підходи до визначення політичної опозиції, можна характеризувати її як сукупність суб'єктів політичного життя, які виступають проти змісту політики, що реалізується діючою владою, та/або методів реалізації цієї політики, ведуть активну діяльність, спрямовану на те, щоб самим зайняти центральне місце у владній системі.

3 самого визначення випливає, що функціонування опозиції, як повноцінного політичного інституту можливе лише в демократичному суспільстві. У тоталітарних державах діяльність опозиції часто розглядається як державна зрада, а тому опозиція всіляко придушується, жорстоко карається, а іноді -- знищується фізично.

Якщо в державі існує авторитарний режим, то створюється громадсько-політична опозиція. Коли демократична форма правління вже задекларована, і діють формальні умови для діяльності політичної опозиції, то тут, на нашу думку, суб'єктом політичної опозиції є політична сила. Якщо в державах, в яких відбуваються процеси демократичної трансформації функціонування політичної опозиції обмежується різними способами, тоді єдиною можливістю змінити ситуацію і примусити владу прислухатися до її вимог є залучення громадськості.

У демократичному суспільстві політична опозиція набуває легітимної та інституційної форми. Її становлення як політичного інституту невід'ємно пов'язане з розвитком парламентаризму.

1.2 Структура та класифікація політичної опозиції

Якщо звернутися до питання структури опозиції, то достатньо повно цю проблему висвітлив відомий дослідник М. Михальченко [14, 3]. Опозиція може існувати на різних рівнях політичної влади, в різних її видах, а також всередині кожного з них. Розрізняють системну та позасистемну (структурну) опозиції.

· Системна опозиція в Україні виступає за вдосконалення існуючої політичної системи, все ще перебуває на складному етапі становлення, визначення стратегії і тактики політичної боротьби. Вона має більшу громадську підтримку, ніж позасистемна. Однак відсутність єдності в її рядах, нескоординованість зусиль зменшують її ефективність.

Вона начебто і спирається на благородні цілі: щоб влада була народною, політики - чесними і компетентними, щоб Україна швидко увійшла в Європейську спільноту як рівна серед рівних. Але подібні принципи відомі ще з радянських часів, вони не зовсім відповідають об'єктивній дійсності, а тому народ ставиться до них дуже обережно.

Системна опозиція виступає під гаслами активізації реформ (насамперед у сфері економіки та державного управління), боротьби з корупцією та «тіньовою економікою», обіцяє свободу ЗМІ, більшої прозорості, моральності й відповідальності влади перед народом.

До системної опозиції відносяться крайні праві («Наша Україна», «Батьківщина») та центристи («Партія Регіонів»).

· Позасистемна опозиція (яка протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму) має сталий, але досить обмежений електорат, не має значного впливу на органи державної влади, а відтак її діяльність не створює великої загрози ні для інститутів влади, ні для підвалин державного устрою в Україні.

Підґрунтям для існування позасистемної опозиції є ностальгія за «кращим радянським минулим», популізм лідерів, які використовують помилки влади для просування власних ідей.

Це - ліві та крайні ліві партії («СДПУ(о)», «КПУ», «ПСПУ»). [14,3-4].

На основі теоретичних досліджено можна виокремити такі види політичної опозиції:

· структурна - неструктурна;

· відповідальна - невідповідальна;

· лояльна, нелояльна та напівлояльна;

· парламентська - непарламентська;

· активна - пасивна.

У західній політологічній науці використовують ще декілька видів політичної опозиції: структурна, честолюбна, «німа», родинна, інституціональна опозиції.

- Структурна опозиція - та, яка прагне змінити або навпаки стримати зміни основних складових політичної системи: політичний режим, соціально-економічна структура, політичний курс.

- Честолюбна опозиція - та, яка виконує усі функції опозиції, але основна її мета - здобути владу.

- «Німа» опозиція діє приховано без оголошення себе опозицію владі, її методами є байдужість та апатія.

- Родинна опозиція - члени групи якої пов'язані безпосередніми відносинами.

- Інституціональна опозиція - та, яка організована у вигляді формальних груп, що регулюють свою діяльність через різноманітні інституції.

Політична опозиція функціонує у двох основних формах - парламентській і позапарламентській. Парламентська опозиція - це фракції (коаліції фракцій), що не підтримують політичної позиції парламентської більшості, пропонують альтернативні рішення і у будь-який момент готові замінити чинний уряд власним. Позапарламентська опозиція - організований публічний прояв незгоди політичних сил з діями і рішеннями влади, спрямований на зміну офіційного політичного курсу, політики державних органів та їх посадових осіб.

В українському суспільстві є своєрідний політичний спорт - гра в опозицію. Є політичні сили, які оголошують себе непримиренною опозицією, а назавтра стають друзями влади. Також загальновідома практика, коли державний діяч, звільнений з поста за зловживання владою, політичну нездатність чи розкрадання народного добра, за одну ніч стає «опозиціонером» і галасує на весь світ, що його переслідують за опозиційні погляди.

Це - процес пошуку популярності на критиці влади, процес штучного «виготовлення» певного політичного стилю, щоб подати себе в привабливому вигляді «борця за народне щастя». Але привласнені іміджі швидко зникають після досягнення своєї мети [14, 5-6].

У політологічній науці існують різні підходи до класифікації опозиції. Так, за місцем дії її характеризують як парламентську і позапарламентську; за ставленням до системи влади -- як системну і позасистемну; за характером вимог -- як радикальну, помірковану і лояльну; за місцем у спектрі політичних сил (за змістом діяльності) -- ліву, праву, центристську.

Системна опозиція поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики. Позасистемна -- протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму. Поміркована опозиція частіше визначається як "конструктивна", тобто така, що застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до "політичних торгів" з принципових питань. Радикальна ("жорстка") опозиція застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з діючою владою.

Узагальнюючи існуючі в сучасному політологічному та політичному обігах положення стосовно суспільних функцій опозиції, можна виокремити наступі:

1) формулювання, висловлення та узагальнення інтересів соціальних груп, які пропонують альтернативні шляхи розвитку суспільства або зазнають утиску;

2) організована критика владних інститутів, внесення альтернатив офіційній політиці та здійснення контролю над діяльністю діючої влади;

3) спрямування існуючого в суспільстві невдоволення владою в демократичні цивілізовані форми замість ірраціональних, руйнівних дій;

4) підвищення ефективності політичної діяльності та ступеню легітимності влади, стимулювання останньої до самооновлення, сприяння формуванню політичної еліти.

Ефективність діяльності опозиції, належне виконання нею суспільних функцій залежать від багатьох факторів. Серед них:

- законодавче визначення статусу опозиції, гарантії її прав;

- наявність механізмів врахування позиції меншості під час прийняття рішень у парламенті;

- наявність громадської підтримки вимог опозиції;

- згуртованість сил опозиції, наявність авторитетного лідера (лідерів) та ін.

1.3 Основні характеристики та цілі парламентської опозиції

За класичною схемою, парламентська опозиція формується та діє безпосередньо у вищому представницькому органі законодавчої гілки державної влади, де протистоїть проурядовій більшості (у країнах з президентською або змішаною формою правління -- пропрезидентській більшості). Суб'єктами парламентської опозиції виступають як окремі депутати, так і депутатські об'єднання (фракції, групи та ін.), що мають законне право на реалізацію цієї влади.

Конституційне право визнає парламентською опозицією політичні сили, що представлені в парламенті, але не входять до складу уряду та не підтримують його. Наприклад, у Конституції землі Шлезвіг-Гольштайн (ФРН) зазначається: «Парламентська опозиція є важливою складовою частиною парламентської демократії. Завданням опозиції є контроль і критика програми та рішень Уряду. Вона протистоїть як альтернатива депутатам і фракціям, на які спирається Уряд».

Парламентська опозиція повною мірою бере участь у реалізації парламентом його функцій. Найбільш важливими з погляду цілей опозиції є законодавча, фінансово-бюджетна та контрольна функції.

Основними цілями, яких прагне досягти опозиція у парламенті є:

1) перетворитися на парламентську більшість;

2) отримати контроль над виконавчою владою.

У країнах з парламентською формою правління ці дві цілі співпадають. У країнах з президентською або змішаними формами правління (США, Франція, Україна) реалізація згаданих цілей опозиції можлива за рахунок проведення виборів вищого законодавчого органу та виборів Президента країни [3, 91-92].

Правильність цього твердження стосовно України засвідчили політичні події 2002 (йдеться насамперед про парламентські вибори 2002, коли опозиційні сили як правого, так і лівого ґатунку отримали перемогу над партією «влади» в загальнодержавному багатомандатному окрузі, але не змогли обрати «своє» керівництво Парламенту), які чітко показали пріоритетність для будь-яких політичних сил перемоги на президентських виборах і необхідність збалансування системи влади на конституційному рівні.

1.4 Характеристика взаємин «влада-опозиція»

Відносини «влада - опозиція» у сучасному українському суспільстві, особливо у світлі подій минулого року, викликають неабиякий інтерес. Які вони насправді, ці відносини?

Наприклад, Г. Золотухін зазначає: «Ущемлення прав одних за рахунок інших рано чи пізно закінчується конфронтацією політичних сил. Зокрема в протистоянні «влада - опозиція» можливі декілька варіантів розвитку подій. В одному випадку - щире бажання, здатність до діалогу, компромісу. В іншому - взаємозвинувачення, дискредитація, демонстрація сили» [7, 74].

В Україні опозиція радикальна, оскільки, на відміну від боротьби за частково втрачені права на Заході, вітчизняна опозиція хоче змінити існуючий лад. Тому відносини «влада - опозиція» характеризуються як взаємоподолання, а це свідчить про психологічну неготовність до компромісу. Є спроби створювати з опозиційних лідерів ворогів, від яких слід чекати дій, що загрожують національній безпеці. Але опозиція - зовсім не темна деструктивна сила, мета якої - революція.

Своєрідність української опозиції вбачають не лише в різнобарвності ціннісних орієнтацій учасників, а й у їх високій здатності до короткочасного вольового зусилля і політичній пасивності в інші часи [8, 73-74].

Зі своїм баченням проблеми та пропозиціями щодо її вирішення виступає Леонід Тупчієнко: «Задовольнивши в певний спосіб свої претензії до влади, вчорашня опозиція сама стає об'єктом претензій з боку іншої політичної сили. В такій змінюваності влади і проявляється контроль над нею з боку суспільства.

Але це - лише схема. Насправді існує презумпція влади: вона виступає перетвореною формою вищої необхідності, а отже критику може легко назвати замахом на державу і перенести її за межі закону.

Тому політична теорія одним із головних визначає питання: як зберегти політичне суперництво - джерело оновлення суспільних відносин - і водночас не зруйнувати суспільний порядок» [29, 13-15].

Дії влади і опозиції в Україні мають оцінюватись за економічними, політичними та етичними критеріями. Власне, від нашої здатності дотримуватися такого комплексного підходу до оцінки влади і опозиції й залежить остаточний результат - благополучне або неблагополучне життя в країні» [14, 10].

Таким чином, поняття «політична опозиція» іноді розглядають як критику дій влади певними політичними або ж громадськими силами. Однак критика - це не основний критерій діяльності політичної опозиції. Якщо, наприклад, представники закладів освіти і науки будуть критикувати дії влади у цій галузі, то ми все одно не можемо їх назвати політичною опозицією. В той же час політична опозиція також може акцентувати увагу на даній проблемі. Суб'єктами політичної опозиції в демократичному суспільстві, або в суспільстві, яке прагне таким стати є політичні сили (політичні партії, громадсько-політичні організації, політичні рухи).

Тому, словосполучення «політична опозиція» означає відмінну, протилежну владній позицію політичних сил, які прагнуть змінити правлячу еліту, усунути її від влади. Будь-хто має право і можливість бути в рядах політичної опозиції, але як член певної політичної сили. Якщо окрема людина критикує дії влади в будь-який дозволений Конституцією спосіб, то це свідомий громадянин держави, який не байдужий до політичних подій, але він не є суб'єктом політичної опозиції.

Розділ 2. Становлення та еволюція діяльності політичної опозиції в Україні

2.1 Становлення та принципи функціонування української політичної опозиції

Поштовхом для формування опозиції як складової політичної системи стало проголошення незалежності та початок розбудови демократичної плюралістичної держави. Проте в умовах авторитарного режиму ознакою опозиції стали ситуативність та латентність існування. Для неї притаманна була антипрезидентська спрямованість та прагнення зміни політичного режиму. В ході низки подій, таких як "Касетний скандал", громадянська акція "Україна без Кучми" та політична криза 2000-2001 рр., був розпочатий новий етап розвитку української опозиційності. Він характерний безкомпромісністю, відкритістю, певною організованістю, а також підтримкою з боку населення.

На початку ХХІ ст. важливим кроком в процесі утвердження опозиції стало переведення її з ролі "ворога держави" у стан конструктивного опонента владі, що актуалізувало необхідність законодавчого визначення ролі та статусу опозиції.

Сьогодні розбудова демократичної держави в Україні зіткнулася із рядом проблем утвердження політичної опозиції. Серед них відсутність консенсусу в політиці, слабкість опозиційного лідерства, недостатній кадровий потенціал професійних чиновників вищого рангу, недоліки політичної реформи, невизначеність суб'єктів опозиційної діяльності, відсутність фінансового забезпечення парламентських партій опозиції, відсутність законодавчого регулювання опозиційної діяльності та низький рівень демократичної політичної культури суспільства.

Юридичне закріплення прав та гарантій діяльності політичної меншості та відсутність демократичної політичної культури займають найбільш значиме місце серед них. У наукових колах необхідність, форма та межі закріплення статусу опозиції перебувають у гострій дискусії. Проте регламентація діяльності опозиції постає невід'ємною складовою становлення її як політичного інституту. Аналіз переваг цього кроку дає можливість виокремити наступні причини: парламентарно-президентська форма правління, пропорційна виборча система, відсутність законодавчого статусу Регламенту Верховної Ради, відсутність сталих парламентських традицій та значимість для розбудови партійної системи.

Однак за відсутності демократичної політичної культури суспільства регламентація діяльності опозиції видається лише формальністю. Опозиція як політичний інститут формується в першу чергу на основі відповідних „правилах гри” усіх учасників політичної сцени, після чого набуває сенсу їх законодавче закріплення. Хоча це і не заперечує нагальність прийняття відповідного законопроекту. Але проблема політичної культури та культури особистості, яка регулюється нормами взаємоповаги, відповідальності, дотримання встановлених правил та терпимості, набуває першочергового значення [3, 94].

Політична опозиція в Україні отримала вільні можливості для розвитку після встановлення незалежності країни. В подальшому її функціонування визначалося декількома основними чинниками. До яких можна віднести: специфіку суперпрезидентського режиму, якості самих опозиціонерів, постійне трансформування виборчої системи.

Зрештою поступовий розвиток політичних партій, а саме вони постійно були основою опозиційної діяльності в Україні, привів до появи опозиції, яка була готова як до рішучих дій, так і до отримання влади. Важливе значення в цьому процесі мало впровадження в Україні пропорційної системи на виборах до парламенту та органів місцевого самоврядування. Це дало остаточний імпульс до формування опозиції в Україні. Втім численні спроби законодавчим шляхом визначити права та повноваження опозиції поки що нічим не завершилися. Не в останню чергу причина цього полягає в “незавершеності” і “неусталеності” політичної реформи в Україні. За її результатами значно змінився розклад сил в трикутнику “Президент - парламент - Прем'єр-міністр”, що реактуалізувало питання про критерії опозиційності в Україні.

Можна стверджувати, що взаємодія влади та політичної опозиції практично завжди була проблемним місцем української політики. Тривалий час держава домінувала над опозицією, а остання не демонструвала своєї конструктивності, готовності взяти владу в свої руки, не являла собою якоїсь альтернативи влади. Досвід парламенту п'ятого та шостого скликання показав, що непорозуміння між опозицією та владою, в нових умовах, що склалися після “політичної реформи”, може призвести до політичного колапсу. Невміння окремих політиків та державних діячів домовлятися, неповага до опозиції та її прав стає важливою загрозою ефективності та стабільності політичної системи.

2.2 Критерії опозиційності політичних сил України

Для чіткого розуміння місця та ролі опозиції в Україні необхідно визначити критерії опозиційності політичних сил. До цього часу у вітчизняній політологічній літературі такі критерії стосовно саме сучасної української політичної системи не вироблені.

Це створює передумови для довільного визначення (або "призначення") опозиції владою, до використання тези про "справжню" та "несправжню" опозицію, як знаряддя політичної боротьби між різними політичними силами (перш за все, тими, які вважають себе опозиційними).

Внаслідок цього зменшується довіра суспільства до опозиції, відкривається можливість використання у вітчизняному політичному обігу евфемізмів на зразок "вибіркова" опозиція, опозиція "до конкретних осіб" тощо -- тобто розмивається зміст самого поняття "опозиційність".

Для визначення змісту поняття "опозиційність" слід звернутися до конструкції політичної системи України та її особливостей. Адже, якщо опозиційність у загальному розумінні визначається як неприйняття політичного курсу, що проводиться діючою владою, то для визначення критерію опозиційності необхідно, перш за все, з'ясувати, які саме владні інститути реально виробляють і здійснюють цей курс.

Формально, згідно 31 статтею 85 Конституції України, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики належить до повноважень Верховної Ради України. Крім того Верховна Рада схвалює Програму Діяльності Кабінету Міністрів України, на виконання якої спрямовується діяльність Уряду. Кабінет Міністрів України (стаття 116), забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави. Однак, у дійсності політичний курс держави практично повністю визначається Президентом України. Це пояснюється наступними чинниками [2, 44].

По-перше, його передвиборна програма, що містить головні принципи внутрішньої і зовнішньої політики держави, отримує безпосередню легітимізацію через голосування більшості громадян, незалежно від їх партійної належності.

Це формальна сторона справи. Теза відповідала б дійсності, якби, по-перше, зазначена передвиборна програма справді містила б розгорнутий, конкретний виклад майбутніх дій претендента та бажаних результатів цих дій, по-друге, якби вибори відбувалися справді чесно й прозоро, а їх результати не піддавалися б сумніву.

По-друге, обсяг конституційних повноважень Президента дає йому змогу повністю контролювати вертикаль виконавчої влади (від Кабінету Міністрів до місцевих державних адміністрацій), формально йому не підпорядковану, та реалізовувати через неї пріоритети, визначені у власній передвиборчій програмі. Крім того, він здійснює усі принципово важливі кадрові призначення в системі виконавчої влади, зокрема, на посади в Уряді, голови Служби безпеки України, Державної податкової адміністрації тощо. Таким чином забезпечується лояльність цих структур до Президента та здійснюється своєрідна "оплата" прихильників глави держави.

За умов слабкості судової влади та неструктурованості Парламенту, посада Президента набуває виняткової ваги в системі гілок державної влади.

Все це робить Президента та Прем'єр-міністра фактично єдиними уособленнями влади в країні, тому опозиційність до офіційного політичного курсу вимушено набуває форми опозиційності до діючого глави держави та очільника уряду.

Зрозуміло, що таким чином побудована система влади не потребує суттєвої участі політичних сил (а тим більше -- опозиційних) у вироблені та реалізації політичного курсу. За великим рахунком, у такій системі влади опозиція існувати не може і це залежить не лише від особистих якостей глави держави, його демократичності, або недемократичності, а від системи державної влади, визначеною Конституцією та політичних традицій, що склалися.

Крім того, в політичній системі України відсутнє законодавче закріплення статусу парламентської більшості у Верховній Раді, яка мала б право формувати Уряд та призначати прем'єр-міністра. Процес формування більшості в Парламенті відбувається під прямим чи опосередкованим впливом Президента, спрямованим на забезпечення лояльності вищого законодавчого органу до глави держави.

Таким чином, головним критерієм опозиційності політичних сил, з огляду на особливості сучасної політичної системи в Україні, можна вважати їх ставлення до політики Президента та Уряду, що передбачає:

· чітко артикульоване, публічно висловлене критичне ставлення до цієї політики;

· неучасть у її реалізації (тобто відсутність представників на керівних посадах в Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів та інших центральних органах виконавчої влади) [3, 96].

Сучасна ситуація в Україні характеризується модифікацією політичної системи, пов'язаною з конституційною реформою та перенесенням основного важеля впливу в системі органів державної влади від Президента до Прем'єр-міністра. Це обумовлює переміщення акценту у протистоянні опозиції та влади у площину “парламент - уряд”. Визначення статусу парламентської більшості автоматично тягне за собою необхідність регламентації статусу та функціонування опозиційної меншості у парламенті.

Саме тому часто і йдеться про потребу визначення статусу саме парламентської опозиції (або меншості). В цьому разі поле, яке потрібно внормувати, дуже вузьке і зводиться до парламентського статусу опозиції і тих механізмів, яких не вистачає меншості. Деякі дослідник вважають, що це поле не потребує прийняття окремого законопроекту. Головним мотивом цього рішення є очевидна, виходячи з положень, що містяться в запропонованих депутатами законопроектах, загроза монополізації статусу опозиції домінуючою серед опозиційних фракцій, яка зможе шляхом формалізації свого статусу опозиції перебрати на себе ефірний час, керівництво «тіньовим» урядом, участь в розподілі комітетів і т.д.

2.3 Історія становлення та сучасний стан інституту політичної опозиції в Україні

Право на обмеження будь-якої абсолютної влади розвивалася в межах філософської та політичної думки гуманістів, протестантів-просвітителів, православних братств. Принцип опозиції поступово утверджувався не лише теоретично, але і у політичному житті.

В кінці ХVІІ ст. він приймає різні форми та вектори спрямування: відмова підкорення самодержавній імперській політиці Москви; протистояння українським гетьманам; народний супротив корисливій політиці козацької старшини. У ХІХ ст. набрала сили духовна опозиція російському уряду, яка прийняла форму національно-культурного відродження, а на початку ХХ ст. національного руху. Саме у ХХ ст. опозиція із духовної та релігійної трансформується у політичну форму вияву. Підтвердженням цього постає діяльність Центральної Ради, Директорії, самостійників, націонал-комуністичного руху, шестидесятників.

Українська опозиція заявила про себе на повний голос після вибуху «касетного скандалу» 28 листопада 2000 року. Тодішня «опозиція» формувалася поступово. Частина лідерів «опозиції» весь час критикувала Президента України (О. Мороз, Ю. Тимошенко, О. Турчинов), частина перейшла до опозиції згодом (С. Головатий після відставки з поста міністра юстиції України).

Більшість учасників протестних акцій постійно декларували конструктивну «опозицію» до влади, готовність співпрацювати з нею та вести діалог. Частина лідерів не заявляли про свою опозиційність, будучи при цьому потенційно опозиційною. В основному контури сьогоднішньої «опозиції» сформувалися після виборів до Верховної Ради України 1998 р.

Помилкою влади було поступове згортання діалогу та можливостей для співпраці з опозицією, яке відбулося протягом 1998--1999 років головним чином через недостатню увагу до політичної опозиції з боку органів державної влади. На тлі політичних успіхів -- Конституційної Угоди 1995 р., Конституції 1996 р., міжнародного визнання -- влада втратила з поля зору опозицію, зосередилася на виборах до Верховної Ради та Президента України [6, 595].

Зауваження опозиції не сприймалися як потенційні загрози політичній стабільності у державі. Заяви ряду політиків про загрозу диктатури в Україні були надто абстрактними. Проте на тлі цих заяв в Україні склалася дещо інша система влади, яка суттєво відрізнялася від влади зразка 1994--1996 років.

Склалися впливові адміністративно - фінансові групи, які оформилися у політичні партії та сконцентрували свої зусилля на утриманні влади з метою реалізації своїх фінансових інтересів. Політичні рішення в державі приймалися інколи під впливом та в інтересах зазначених адміністративно - фінансових груп, які при цьому не несли жодної відповідальності за ці рішення. Через це діалог з опозицією було практично втрачено.

Політична напруженість постійно зростала, хоча й мала прихований характер. Задоволення корпоративних інтересів одних адміністративно - фінансових груп за рахунок інших та за рахунок національних інтересів України спричинило суттєві помилки, які ще більше загострили ситуацію. Це перетворилося на систему. З часом коло тих, хто міг використовувати своє наближення до влади, ставало вужчим, відповідно коло незадоволених постійно розширювалося.

Справа Гонгадзе та «касетний скандал» стали лише приводом до конфлікту, причини якого визріли раніше. Формування «опозиції» на момент оприлюднення записів вже відбулося, і це не вплинуло на конфігурацію сторін. Хто був «за» або «проти» до кінця листопада, той не змінив своїх поглядів і згодом. Виняток становить хіба що Ю. Тимошенко, але її перехід до лав тодішньої «опозиції», напевне, пов'язаний з її відставкою з посади віце-прем'єр-міністра України з питань ПЕК, а не зі справою Гонгадзе чи «касетним скандалом». На теперішньому етапі в опозиції до влади знаходяться декілька партій -- Парті Регіонів (В. Янукович), Комуністична України (П.Симоненко).

Неувага влади до опозиції, яка є індикатором суспільних аномалій, в усі часи призводила до серйозних політичних потрясінь, причому незалежно від політичного режиму. Тоталітарний режим Чаушеску в Румунії зазнав краху і закінчився стратою диктатора та його дружини. Натомість у демократичних США Річард Ніксон подав у відставку з поста президента країни під загрозою імпічменту.

Неувагу до опозиції в Україні було викликано надмірним впливом на прийняття владних рішень з боку адміністративно - фінансових груп, які у владних структурах почувалися тимчасовими прохідними особами («временщиками») та прагнули з допомогою влади переграти бізнесових конкурентів, не дбаючи при цьому про національні інтереси України.

Для опозиції важливо дотримуватися легітимних засобів політичної боротьби. Події, пов'язані з «касетним скандалом», стали серйозним уроком для діяльності політичної опозиції в Україні з одного боку та значним випробуванням для української влади -- з іншого.

На початку ХХІ ст. важливим кроком в процесі утвердження опозиції стало переведення її з ролі "ворога держави" у стан конструктивного опонента владі, що актуалізувало необхідність законодавчого визначення ролі та статусу опозиції.

Сьогодні розбудова демократичної держави в Україні зіткнулася із рядом проблем утвердження політичної опозиції. Серед них відсутність консенсусу в політиці, слабкість опозиційного лідерства, недостатній кадровий потенціал професійних чиновників вищого рангу, недоліки політичної реформи, невизначеність суб'єктів опозиційної діяльності, відсутність фінансового забезпечення парламентських партій опозиції, відсутність законодавчого регулювання опозиційної діяльності та низький рівень демократичної політичної культури суспільства.

Юридичне закріплення прав та гарантій діяльності політичної меншості та відсутність демократичної політичної культури займають найбільш значиме місце серед них. У наукових колах необхідність, форма та межі закріплення статусу опозиції перебувають у гострій дискусії. Проте регламентація діяльності опозиції постає невід'ємною складовою становлення її як політичного інституту. Аналіз переваг цього кроку дає можливість виокремити наступні причини: парламентарно-президентська форма правління, пропорційна виборча система, відсутність законодавчого статусу Регламенту Верховної Ради, відсутність сталих парламентських традицій та значимість для розбудови партійної системи [24, 34].

Однак за відсутності демократичної політичної культури суспільства регламентація діяльності опозиції видається лише формальністю. Опозиція як політичний інститут формується в першу чергу на основі відповідних „правилах гри” усіх учасників політичної сцени, після чого набуває сенсу їх законодавче закріплення. Хоча це і не заперечує нагальність прийняття відповідного законопроекту. Але проблема політичної культури та культури особистості, яка регулюється нормами взаємоповаги, відповідальності, дотримання встановлених правил та терпимості, набуває першочергового значення.

Шлях до демократії у кожної країни свій. Тому запозичення якоїсь моделі політичної опозиції, яка діє в розвинутих демократичних країнах, навряд чи принесе Україні подібний результат. Однак орієнтиром у побудові моделі інституціоналізації політичної опозиції в Україні може стати німецький варіант, в якому опозиція наділена широким спектром повноважень у законодавчій та контрольній сферах, а також здатна впливати на дії виконавчої влади. В орієнтованій на парламент німецькій моделі відсутній єдиний центр опозиції, що є характерним і для України, і вирішення нагальних питань потребує консенсусного стилю прийняття політичних рішень.

Політологи, що вивчають проблеми політичної опозиції в Україні рекомендують вжити наступних кроків для удосконалення її становища:

1) статус парламентської опозиції необхідно визначити через спеціальний закон „Про парламентську опозицію”, а не змінами до Регламенту Верховної Ради та інших нормативно-правових документів;

2) доцільно запровадити правове регулювання парламентської опозиції, а не політичної в цілому;

3) у нормативних актах варто оперувати поняттям „опозиція”, а не „меншість” з причини наділення першого відповідним смисловим навантаженням, яке характеризує мету та засоби опозиції;

4) фракції або їх об'єднання визнати основним суб'єктом парламентської опозиції;

5) за умови подальшої розробки наявних законопроектів про опозицію усунути усі суперечності по відношенню до чинної Конституції;

6) врегулювання системи розподілу владних повноважень та вдосконалення їх балансу [3, 102].

В результаті аналізу проблем утвердження політичної опозиції в Україні становлення інституту опозиції має пройти тривалий період випробовувань. Вирішення названих проблем є можливим еволюційним шляхом в процесі демократичної трансформації політичної системи.

Незважаючи на це, вже сьогодні можливо відзначити позитивний рух у досягненні цієї мети. Зокрема, стабілізація партійної системи, демократична ротація і мирна передача влади між двома основними політичними силами, поширення у наукових колах позиції про необхідність законодавчого врегулювання статусу опозиції в Україні та його спроби свідчать про початок інституціоналізації опозиції в державі, метою якої є стабільна демократія.

Таким чином, відносини між владою та опозицією можуть формуватися за різними схемами, головними з яких є:

1) визнання опозиції як політичної реальності, налагодження співробітництва з нею у певних межах;

2) ігнорування опозиції, недопущення її до реальної політики;

3) силовий тиск на опозицію, її повне відторгнення як ворожої для даної політичної системи течії.

Ситуація в Україні розвивається переважно за схемами ігнорування владою опозиції та силового тиску на неї (за часів Президента Л.Кучми). Це має негативні наслідки як для суспільства в цілому, так і для влади зокрема.

Як засвідчує перебіг політичних процесів в Україні протягом останніх років, взаємодія влади та опозиції перебуває на стадії становлення та явно не відповідає рівню розвинутих демократичних країн. Влада розглядає опозиційні політичні партії не як політичного опонента, а скоріше як політичного ворога екстремістських дій.

Наразі, після Помаранчевої революції, що відбулася у листопаді-грудні 2004 р.,і в результаті привела до влади демократичні сили, ситуація політичної опозиції значно покращилися. Адже, під час виборів до Верховної Ради України, наприклад у 2002р., основними напрямами протидії влади опозиційним силам були: обмеження впливу опозиційних партій на органи державної влади; обмеження присутності опозиційних партій в інформаційному просторі, обмеження можливості проведення масових заходів опозиційних партій; обмеження діяльності лідерів опозиційних партій, що засвідчили звіти українських і міжнародних спостерігачів.

В Україні, надалі буде спостерігатися поступовий перехід до типу взаємовідносин "нестійка влада -- організована опозиція". З наближенням президентських виборів глава держави втрачатиме політичну вагу, а опозиція все більше згуртовуватиметься навколо реальних кандидатів на президентську посаду. До чинників, що обмежують ефективність дії опозиції в Україні, не сприяють налагодженню конструктивних взаємин між нею та владою, слід віднести: