1) особливості політичної системи України;

2) загальні вади української багатопартійності;

3) низький рівень політичної та правової культури представників влади та опозиції;

4) невизначеність формалізованого правового статусу опозиції.

Висновки

Термін «опозиція» політична наука визначає як протидію, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії. Опозиція є невід'ємним компонентом, свого роду індикатором демократичного суспільства і правової держави. У політичній практиці та науці визначаються різні види і форми політичної опозиції: стосовно системи влади - лояльні й нелояльні, за місцем дії - парламентські й непарламентські; за способом дії - системні й ситуаційно орієнтовані.

Опозиція є невід'ємною частиною громадянського суспільства. Українська Держава гарантує додержання прав і свобод громадянам відповідними статтями Конституції України (ст. ст. 3, 5, 8, 15, 21--24, 34, 36, 38--39, 44, 55, 57, 64).

Організаційно опозиція оформлюється у вигляді партійних угруповань, парламентських фракцій, груп тиску. Завдання опозиції полягає у проведенні критики дій правлячої влади, виявленню в державній політиці слабких місць та недоліків і викриття їх, запобіганню перекосові політичного курсу країни на користь певних угруповань. Опозиція напрацьовує альтернативні варіанти вирішення назрілих проблем у суспільстві, вимагає кореляції політичного курсу Уряду, порядку денного Верховної Ради України тощо.

Опозицію можна поділити на помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну. За місцем у суспільних структурах опозиція може бути внутрішня (у межах політичної організації, партії тощо), загальна (у межах держави) та зовнішня (емігранти, політичні дисиденти, певна частина діаспори незадоволена політичним курсом керівництва країни).

Наявність та статус опозиції в країні безпосередньо залежить від діючої політичної системи. Взаємовідносини гілок влади, структура партійної системи визначають умови існування опозиційних сил, можливість досягнення консенсусу з правлячою елітою, ступінь деструктивності радикальних елементів.

Цивілізована опозиція - це коли суперечності між більшістю і меншістю не ставлять під загрозу основи конституційної і правової системи. У класичному розумінні цивілізована опозиція - це коли не тільки партія, що перемогла, визнає законність і справедливість правил гри, а й партія переможена - також, хоча саме їй це визнання дається нелегко. Зауважимо при цьому: переможена партія виходить з того, що в ході суперництва зіткнулася не сили Добра і Зла, а лише земні інтереси, кожен з яких законний, і що благополуччя однієї із сторін не досягається за рахунок кривдження іншої. Зрештою політичні перемоги і поразки не є остаточними: слід просто потерпіти до наступних виборів.

Якщо політична боротьба сприймається як зіткнення Добра і Зла, партія-переможець прагне почати національну історію з «чистого аркуша», «переграти» її, а переможена партія чекає свого часу, щоб повернути рух історії у зворотному напрямі, така протидія, то така опозиція не може вважатися конструктивною.

Опозиція в Україні не має тривалих традицій. За доби СРСР опозиції московському режимові практично не існувало. Опозиція з'явилася з дозволу кремлівської влади лише під час Перебудови. Наслідком нерозвиненості стала ідейна та організаційна незрілість, неструктурованість сьогоднішньої опозиції в Україні.

Поштовхом для формування опозиції як складової політичної системи стало проголошення незалежності та початок розбудови демократичної плюралістичної держави. Проте в умовах авторитарного режиму ознакою опозиції стали ситуативність та латентність існування. Для неї притаманна була антипрезидентська спрямованість та прагнення зміни політичного режиму. В ході низки подій, таких як "Касетний скандал", громадянська акція "Україна без Кучми" та політична криза 2000-2001 рр., був розпочатий новий етап розвитку української опозиційності. Він характерний безкомпромісністю, відкритістю, певною організованістю, а також підтримкою з боку населення.

Політична система та інститути громадянського суспільства в Україні за жартівливою розшифровкою прихильниками радикальних політичних сил назви герценівського журналу «Колокол», як «Кол о Кол». Б. Рубл зазначає: «Громадяни режимів, що демократизуються, повинні почати думати інакше про природу політичної гри і влади, переходити від жорсткої політики «хто кого» до політики, орієнтованої на компроміс і створення механізмів включення населення в політику». Отже, конструктивна опозиція має бути альтернативною, а не антагоністичною політиці, стратегії і тактиці правлячої владної еліти.

У сучасному українському суспільстві ще не створені умови для функціонування цивілізованої опозиції.

Таким чином, існування політичної опозиції є необхідною ознакою демократичних політичних систем, оскільки її поява та розвиток випливають із самої ідеї демократії, яка має передбачати та враховувати всі точки зору, наявні у суспільстві стосовно напрямів державного і суспільного розвитку. Тому політична опозиція є своєрідним відзеркаленням офіційної влади, яка набуває свого статусу лише в процесі чесної конкурентної боротьби з іншими політичними силами і може бути замінена ними у разі невиконання своїх обіцянок, втрати народної довіри тощо. Внаслідок цього така взаємодія влади та опозиції є важливим свідченням політичного та ідеологічного плюралізму, свободи слова і гарантією забезпечення права громадян брати безпосередню участь у політичному процесі. Це в свою чергу дозволяє визначити рівень демократизації політичної системи, тобто рівень розвитку демократії в країні.

Опозиція, як будь-яка галузь політичних відношень має свої плюси та мінуси. До позитивних рис можна віднести таке:

– сприяння відокремленню і відображенню інтересів груп населення, яких не влаштовують пріоритети соціального чи економічного розвитку;

– критика влади та протидія окремим, не досить проробленим рішенням чи діям;

– розвиток опозиції у напрямку критики, контролю та альтернативи дає змогу владним структурам враховувати альтернативні рішення і тим самим зменшувати конфліктність у суспільстві.

Що стосується негативного, то можна зазначити:

– фанатичний опір зближенню з країнами, які мають найновіші технології;

– амбіційні претензії опозиційних лідерів тощо.

Важливим елементом, який дозволить покращити діяльність опозиції та підвищити ефективність її впливу на виконавчу владу, є нормативне забезпечення функціонування інституту опозиції. При цьому слід звернути увагу на те, що це - одне з прав людини і громадянина. Доречно процитувати тут пропозиції, зроблені дослідником Французом А.Й.: “...Слід зважати, що свобода опозиційної діяльності означає таке:

а) єдиною детермінантою участі або неучасті є вільний особистий вибір кожного громадянина;

б) будь-який примус, погрози, підкуп або щось подібне стосовно підтримки опозиції чи офіційного курсу влади забороняються і переслідуються законом; в) групи громадян та окремі громадяни можуть вільно вести опозиційну діяльність відповідно до Конституції і чинного законодавства України, виступаючи у ЗМІ, проводячи збори, мітинги, демонстрації тощо” [30, 43].

В Україні повинні бути створені та забезпечені умови для вільного і безперешкодного здійснення опозиційної діяльності, у той же час здійснення опозиційної діяльності не може бути підставою для надання опозиції переваг чи обмеження їх прав. Метою опозиційної діяльності є її участь у розбудові в Україні суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави шляхом використання нею прав та здійснення обов'язків, визначених законом, в інтересах громадян України та держави.

Головним інституційним елементом опозиційних структур виступають партії, які набувають статусу опозиційних чи правлячих у ході змагання за владу через вибори. Для оптимальної діяльності механізму представництва та узгодження суспільних інтересів необхідно створення міцної партійної системи з кількох провідних партій з кількома партіями-супутниками, замість існуючих в Україні атомізовано-поляризованих квазіпартій. Це відбуватиметься у міру політичного дозрівання українського суспільства та піднесення його громадянської свідомості. Завданням опозиції є прихід до влади і в кожному випадку вплив на владу, тому повноцінне функціонування опозиції можливе лише на тлі представницької діяльності.

Діяльність політичної опозиції має відбуватися у правовому полі держави. Держава не повинна дозволяти діяльність політичних партій, які ставлять собі за мету знищити Українську державу, обмежити її суверенітет або зазіхають на територіальну цілісність чи прагнуть завдати шкоди національним інтересам українського народу. Досягнути цього можна або шляхом прямої заборони політичних організацій, що порушують Конституцію України, або уведенням додаткових обмежень.

Значною проблемою діяльності опозиційних політичних партій є проблема фінансова. Програвши вибори, партія втрачає не лише важелі втілення своєї програми, а й значні стимули та мотиви власної діяльності. Намагаючись дістати фінансування, партії починають обслуговувати фінансово-промислові групи, від підтримки яких вони що далі, то більше залежать. Якщо до цього додати можливість тиску на виборців та фальсифікації результатів виборів, то для партій взагалі створюється спокуса відмовитися від програмних цілей та повністю стати на службу інтересів структури, яка здійснює фінансування. Через це у партіях виникають розколи на «ідейно-фінансовому підґрунті».

Вирішення цієї проблеми є досить просте. Держава повинна запровадити фінансування політичних партій відповідно до їхніх результатів на виборах та кількості отриманих місць у вищому представницькому органі. Можлива також цільова підтримка опозиційних партій (за англійським варіантом) або загальне фінансування (за німецьким).

Визначним фактором розвитку громадянського суспільства через створення принципово іншого розподілу влади -- між правлячою більшістю та опозицією -- може стати практика надання опозиції права протягом певного періоду (наприклад в Англії -- 20 днів) формувати порядок денний роботи парламенту.

За своєю природою опозиція є носієм альтернативних шляхів розвитку суспільства, тому заслуговує на постійну взаємодію з владою, а не лише від виборів до виборів. Неврегульованість механізмів взаємодії влади та політичної опозиції спричиняє радикальні протести з боку опозиції, як це сталося в Україні наприкінці 2000 р., призводить до соціальних заворушень, революцій, як це вже траплялося в історії. Цивілізоване функціонування опозиції є невід'ємним елементом політичної системи та основою розвитку громадянського суспільства.

Максимальне врахування потенціалу суспільних ідей виступає чинником гармонійного та динамічного життя країни, сприяє досягненню загальнонаціонального консенсусу стосовно стратегії політичного, економічного та духовного розвитку української нації.

Список використаної літератури:

1. Бадзьо Ю. Влада - опозиція - держава в Україні сьогодні. Думки проти течії. - К.: Смолоскип, 1994. - 30 с.

2. Видрін Д. Еліта - це проблема будови суспільства // Віче. - 2003. - №5 (134). - С. 44.

3. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / За заг. ред. Ф. М. Рудича. - К., 2006. - 412 с.

4. Громыко А. Политические режимы. - М., 1994. - С. 8.

5. Демократическое правовое государство и гражданское общество в странах Центрально-Восточной Европы. - М.: Наука, 2005. - 184 с.

6. Єржов О.В. Політичні партії і становлення демократії: політико-правові аспекти участі партій у виборчому процесі // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К., 2002. - Вип.19. - С. 595-596.

7. Закон України “Про політичні партії в Україні” від 5.04.2001 р. // Офіційний вісник України. - 2001. - №17. - С. 728.

8. Золотухін Г. Влада - опозиція: боротьба проти себе?//Віче. - 2003. - №10. - С. 72-74.

9. Колодій А., Харченко В., Климанська Л., Комина Я. Політологія. - К., 2000. - С. 282.

10. Кривоцюк П. Створення партій демократичного типу: світовий досвід та українські реалії // Людина і політика. - 2002. - №5. - С. 44.

11. Лага В. А. Феномен „опозиційної ідеології” та „ідеології опозиції” // Політичний менеджмент. - Український науковий журнал, 2004. - Вип. №2 (5). - С.91-100.

12. Матвеев С.А. и др. Политология: Учебное пособие/ Под ред. С.А. Матвеева. - Х.: Одиссей, 2004.

13. Мельник В.А. Современный словарь по политологии. - Мн.: Книжный Дом, 2004.

14. Михальченко М. Позиції опозиції: Хто є хто в України//Віче. - 2002. - №7. - С. 3-11.

15. Павленко Р. Опозиція: права і повноваження // Людина і політика. - 2002. - №4. - С. 6-9.

16. Паламарчук В., Литвиненко О. Український варіант сучасної європейської демократичної держави // Віче. - 2003. - №5 (134). - С. 39.

17. Пахарєв А. Політичні ідеології та багатопартійність в Україні: знайомі незнайомці // Віче. - 2002. - №10 (127). - С.24.

18. Полішкарова О.О. Критерії структуризації політичного простору в процесі розбудови громадянського суспільства в Україні // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К., 2001. - Вип.11. - С. 564.

19. Примуш М. Політичні партії на виборах // Віче. - 2003. - №10 (139). - С. 47.

20. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Генеза, 2004. - С. 423-424.

21. Політологічний словник: Навч. посіб. / За ред. М.Ф. Головатого, О. В. Антонюка. - К.: МАУП, 2005. - С. 596.

22. Політологія: історія та методологія / За ред. Ф.М. Кирилюка. - К., 2000. - С. 412.

23. Політологія: Підручник / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - 3-тє 6. вид., перероб., доп. - К.: ВЦ «Академія», 2006. - С. 229.

24. Правове внормування статусу опозиції, її прав і гарантій діяльності. // Національна безпека і оборона, № 7. - К., 2002. - С. 34.

25. Рудич Ф. Взаємодія опозиції і влади в Україні: спроба політологічного аналізу // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. - К., 2002. - С. 34.

26. Рябчук М. Дилеми українського Фауста. Громадянське суспільство і “розбудова держави” - К., 2000. - С. 132.

27. Соколов В., Рябіка В. Громадянське суспільство: дійові особи та виконавці // Віче. - 2003. - №4 (133). - С. 26.

28. Степаненко В. Українське громадянське суспільство. «Помаранчева» стадія становлення//Віче. - 2005. - №2. - С. 49-55.

29. Тупчієнко Л. Політичні опоненти. Чи готові слухати одне одного?//Віче. - 2002. - №3. -С. 12-15.

30. Француз А.Й. Політична опозиція у демократичній державі (правові аспекти аналізу)//Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - №5. - С. 35-45.