Основні ідеологічні доктрини в сучасному світі

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІНАНСІВ ТА МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

ДОНЕЦЬКА ФІЛІЯ

ЗАОЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни ПОЛІТОЛОГІЯ

Студентки ІІІ курсу

Група Оаз-07-Бк

Чернегі Тетяни Геннадіївни

Завдання 1. Розкрити змістовне навантаження наступних понять: “соціал-демократія”, “сепаратизм”, “політичний розвиток”, ”референдум”, “толерантність”, “політичне управління”, “ соціальна держава”

“Соціал-демократія” -- ідеологічна й політична течія , яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850--1932). Його теоретична позиція тісно повґязана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К.Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади.

Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.

Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції -- «демократичний соціалізм».

“Сепаратизм” - (фр. separatisme, от лат. separatus - отдельный) - стремление отделиться, обособиться; движение за отделение части государства и создание нового государственного образования или за предоставление части страны автономии.

“Референдум” (лат. -- те, що повинно бути повідомленим) -- засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя -- безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми за предметом проведення:

* конституційний -- на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;

* законодавчі -- на всенародне голосування виносяться проект закону або чинний закон;

* консультативний -- проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя.

Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:

- обов'язковий -- предметом референдуму є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішу­ються питання про зміну території України);

- факультативний -- проводиться з метою виявлення громадської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).

“Політичний розвиток” -- це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення рівня політичної культури суспільства.

Якщо суспільство в політичному плані не розвивається, це призводить до політичної стагнації -- застою, відсутності змін, окостенінню організаційних форм, розпаду політичних структур, а внаслідок цього -- до краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу загалом.

Такі негативні процеси супроводжуються політичною нестабільністю, соціальними конфліктами, кризами тощо.

“ТОЛЕРАНТНІСТЬ “ - (від лат. tolerantis - терплячий) - терпиме ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій. Є неодмінною умовою демократичного, правового, стабільного суспільно-політичного устроющеОзнака поділу

Толерантність передбачає наявність у суспільстві деяких установок, які стосуються розуміння людини та людяності. Зокрема, це установка на незалежність, автономність індивіда, його особисту відповідальність за свої переконання та вчинки, неприпустимість силового нав'язування будь-яких ідей, якими б позитивними та корисними вони не були. Толерантність передбачає також розуміння відносності багатьох наших переконань та суджень, усвідомлення неможливості їхнього універсального обґрунтування. Саме такі установки є незвичними для людей, які сформувалися в умовах тоталітаризму.

Одностайність, незалежно від того, як розуміють її у конфесійному, етнонаціональному чи ідеологічному сенсі, сприймається багатьма нашими співвітчизниками, зокрема політиками, публіцистами, науковцями, як щось краще від толерантності та плюралізму. Вважають інколи, що толерантність і плюралізм є виявом моральної і політичної слабкості, відсутності впевненості та стійких переконань. Масова свідомість віддає перевагу авторитаризму та патерналізму, які несумісні з ідеєю толерантності.

Якщо ми визнаємо, що ця ідея сьогодні має вагомий практичний сенс, то питання про створення практичних передумов (соціальних, культурних, психологічних тощо) для її культивування заслуговує спеціального дослідження. Зокрема актуалізується питання про можливі способи тлумачення самого поняття толерантності.

Друге розуміння толерантності пов'язане із поглядом на неї як на повагу до іншого суб'єкта, якого разом з тим не можна зрозуміти і з яким не можна взаємодіяти через несумісність поглядів. Таке тлумачення спирається на сучасні культурно-антропологічні дослідження, новітні філософські концепції, згідно з якими усі культури рівноправні, але водночас несумісні. Не існує жодної привілейованої системи поглядів та цінностей. Будучи рівноцінними, різні культурні парадигми заслуговують на повагу, але не можуть взаємодіяти одна з одною. Можна переходити з одного культурного світу в інший, засвоюючи його систему цінностей, “переключаючи гештальт” у процесі сприйняття, за Т.Куном, але неможливо жити водночас у двох різних світах.

“ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ” - вид суспільного управління, що здійснюється обраними народом або організацією органами і які приймають політичні рішення у сфері реалізації стратегічної суспільної мети, функціонування і розвитку політичних, правових, соціально-економічних та культурних інститутів. У.П. здійснюється на рівні державних органів, регіональних структур влади та органів місцевого самоврядування, партій, груп тиску, політичних лідерів, засобів масової інформації тощо.

“Соціальна правова держава “ -- це політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак.

1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, по­садових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загально дозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон -- владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави...»

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини -- наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5. Побудова відносин особи та держава на основі взаємної відповідальності: як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість під­міни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін -- шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів -- налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

9. Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки-- мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав -- формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.

11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут -- йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення -- старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

12. Забезпечення державою соціальної функції власності -- власність не повинна використовуватися на шкоду людині і су­спільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13. Проведення державою політики соціальної поступки -- вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

Завдання 2. Світові політико- ідеологічні доктрини

Поняття “політичної ідеології”. Основні підходи і тлумачення поняття “політичної ідеології” (К. Мангейм, В. Парето , Ф. Уоткінс, С. Хантінгон)

Термін «ідеологія» був введений французьким філософом і економістом Антуаном Дестют де Траси для позначення вчення про ідеї. З часу появи терміну в науці склалася безліч поглядів на явище ідеології.

Представники французького матеріалізму писали про ідеологію, як і Антуан Дестют де Траси. У Франції при Наполеоні термін придбав негативний відтінок. Маркс і Енгельс вважали, що ідеологія представляє дійсність в спотвореному вигляді.

Ідеологічний простір завжди плюралістичний. В суспільстві одночасно існують різноманітні ідеологічні теорії. Функціонуючи, вони взаємодоповнюють одні одних, створюючи єдину ідеологічну систему. Навіть в тоталітарних режимах, де існує державна ідеологія, котра поглинає майже повністю духовне життя суспільства, функціонують контрідеології. Заборонені контрідеології все-таки кидають виклик даному стану.

Політична ідеологія - різновид корпоративної свідомості, яка відбиває групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку та відрізняється духовним експансіонізмом. Вона доктринально обґрунтовує претензії тієї чи іншої групи осіб на владу і функціонально служить підкоренню суспільної думки політичній меті цієї групи. Всі політичні ідеології розрізняються за двома основними критеріями: за пропонованою моделлю трансформації суспільства і за ставленням до прогресу і шляхів його досягнення. Перший критерій поділяє політичні ідеології на праві, ліві і центристські, другий - розмежовує радикалів, прибічників глибоких революційних перетворень, і консерваторів, апологетів збереження існуючого політичного ладу.

Політичні ідеології - продукт епохи Просвітництва і тому в них неминуче відобразились взаємовиключні ідеї соціального прогресу: раціональна соціально-політична думка епохи пропонувала різні моделі суспільного розвитку.

Представники правого спектру вбачали можливість прогресу в суспільстві, заснованому на вільній конкуренції, ринкових відносинах і пріоритеті приватної власності.

Ідеологи лівого спектру робили акцент на радикальне перетворення суспільства в ім'я досягнення рівності, соціальної справедливості і створення соціальних передумов для розквіту індивіда. Обидва крайні фланги представлені ультраправими та ультралівими, а між ними знаходяться ідеологи центристського напряму.

Політичні ідеології являють собою духовне знаряддя національних еліт і обумовлюють ступінь ідейного впливу на маси. Тому реальна роль політичних ідеологій у суспільстві залежить від того, наскільки вони в ньому інтегровані.

Політичні ідеології поліфункціональні, основними їх функціями є:

- оволодіння суспільною свідомістю;

- впровадження в суспільну свідомість власних оцінок минулого, сьогодення і майбутнього;

- завоювання суспільної думки з приводу цілей і завдань політичного розвитку;

- згуртування суспільства на основі інтересів певної соціальної спільноти.

Слід зазначити, що не всі політичні ідеологи спираються на конкретні соціальні групи і верстви (наприклад, ідеологія фашизму, анархізму) і що будь-яка ідеологія тією чи іншою мірою дистанціюється від політичних реалій. Найбільш схильні до утопізму ідеології опозиційних сил, хоча й офіційні ідеології часто прикрашають дійсність.

Політичні ідеології надають сенсу і орієнтації діяльності суб'єктів політики і являють собою раціонально-ціннісну форму мотивації політичної поведінки, створюючи світоглядну основу політики.

З часів введення французьким ученим Де Трессі (1754-1836) терміну "ідеологія" в науковий обіг у політичній теорії склались різні погляди на це духовне явище. Наприклад, марксизм виходить з обумовленості ідеологічних доктрин матеріальними умовами життєдіяльності суспільних груп, в силу чого вони характеризуються як теоретичні уявлення, що захищають загальноколективні інтереси. Формування ідеології повґязується тут з діяльністю спеціалізованого колективного субґєкта. В залежності від місця, яке займає група в суспільних відносинах (якщо, наприклад, класу притаманні інтереси, які співпадають з провідними тенденціями суспільного прогресу), марксизм визнає можливість виконання ідеологією функцій наукового знання.

На відміну від канонічних позицій марксизму в західній політології не припиняються дискусії про джерела і статус ідеологічних течій. Так, для прибічників неоанархізму ідеологія виступає як породження масової свідомості. Ліберально-позитивістська традиція, гіперболізуючи ідеологію, інтерпретує її як надісторичне явище, що існуюче не залежить від соціальних і політичних умов; неомакіавеллісти (Г.Моска, Р.Міхельс, В.Парето) схильні навіть естетичні або релігійні форми свідомості трактувати як специфічні форми прояву політичної ідеології, які породжені потребами легітимізації влади. В той же час широко розповсюдженими є погляди, що характеризують ідеологію як "прислугу влади", яка не має у політиці серйозної ваги і значення.

Разом з тим, незважаючи на відомий релятивізм, у західній ідеології все ж склався ряд стійких позицій відносно ідеології.

Так, принциповою позицією є безкомпромісне розведення ідеології і науки, заперечення за ідеологією пізнавальних функцій. Ще М.Вебер відносив ідеологію, як і інші світоглядні й релігійні утворення, до сфери віри, заперечуючи цим навіть постановку питання про її науковість. Визнаний авторитет у даній галузі К.Мангейм слідом за Вебером розглядав будь-яку ідеологію як неадекватне відображення дійсності, як сукупність ідей, що свідомо приховують дійсне становище речей. Досить поширеним є також і функціональне тлумачення ідеології як інституту інтеграції спільноти (О.Лемберг, Г.Парсонс), за якими її соціально-історичні джерела й детермінанти залишаються в тіні. Нерідко поняття ідеології зводиться до визначення психології окремих груп та індивідів (Р.Пайпс, В.Старк, Л.Браун). Якщо підсумувати раціональні оцінки й підходи до розуміння даної форми політичної свідомості, то можна сказати, що політична ідеологія являє собою систематизовану сукупність ідейних поглядів, що виражають і захищають інтереси тієї чи іншої суспільної групи й вимагають підкорення індивідуальних поглядів і вчинків якнайбільшої кількості людства відповідній меті і завданням використання влади. Коротко кажучи, політична ідеологія - це доктрина, що обґрунтовує домагання якої-небудь групи на владу або її використання, передбачаючи тому ту або іншу стратегію політичних дій.

На відміну від науки (чиїм завданням є пошук істини), функції ідеології, перш за все, зводяться до оволодіння масовою політичною свідомістю населення, до втілення у неї своїх критеріїв оцінки теперішнього й майбутнього розвитку суспільства, визначення мети й завдань, за якими люди повинні орієнтуватися у просторі. Володіючи яскраво вираженим характером, ідеологія повинна створювати позитивний образ політичної лінії, що проводиться, її відповідності інтересам того чи іншого класу, нації, держави. При цьому ідеологія повинна не стільки займатися пропагуванням, поширенням тих чи інших ідеалів і цінностей, скільки стимулювати цілеспрямовані дії і вчинки громадян, партій і інших політичних асоціацій.

Основні ідеологічні доктрини в сучасному світі

Основні сучасні ідеології - лібералізм, соціалізм, націоналізм - виникли в умовах становлення і розвитку західноєвропейської цивілізації. Ці ідеології відображали реальні ті багатообразні конфлікти буржуазного розвитку. Ідеологія сучасної соціал-демократії своїм корінням сходить до течії реформізму в II Інтернаціоналі (1889-1914 рр.), представленому Е. Бернштейном, Вандервельде, Фольмаром, Жоресом та ін., до переконань теоретиків Робочого Соціалістичного Інтернаціоналу, що існував в міжвоєнний період; концепціям ліберального реформізму, серед яких особливе місце належить кейнсіанству.

Особливістю ідеології соціал-демократів є реформізм, обґрунтування політики регулювання і перерозподілу прибутків в ефективно працюючій ринковій економіці. Один з найбільших теоретиків II Інтернационала Е. Бернштейн заперечував неминучість краху капіталізму і всякий зв'язок настання соціалізму з цим крахом. Соціалізм не зводиться до заміни приватній власності суспільною, вважав Бернштейн. Шлях до соціалізму - це пошук нових «товариських форм виробництва» в умовах мирного розвитку капіталістичної економіки і політичної демократії. «Кінцева мета - ніщо, рух - все» - таким стало гасло соціалізму реформістів.

Сучасна концепція «демократичного соціалізму» в основних своїх рисах була створена в 50-і роки в результаті ухвалення Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу на міжнародній конференції соціалістичних партій у Франкфурті-на-Майні в 1951 році. «Демократичний соціалізм», згідно програмним документам соціал-демократії, - це шлях, який відрізняється і від капіталізму, і від «реального соціалізму». Капіталізм, на думку соціал-демократів, розвинув величезні продуктивні сили, проте поставив права власності над правами людини. Комуністи ж, там, де вони прийшли до влади, знищили свободу, створили нове класове суспільство і неефективну економіку, засновану на примусовій праці.

Соціал-демократи однакове значення надають як принципу особистої свободи, так і принципам солідарності і справедливості. Традиційна формула: «Соціалізм = ототожнення + планова економіка», на думку теоретиків соціал-демократії, повинна бути остаточно відкинута. Критерій відмінності між капіталізмом і соціалізмом полягає не в принципах організації економіки, а в тому положенні, яке людина займає в суспільстві, в його свободі, праві на участь в ухваленні рішень, значущих для держави, можливості реалізувати себе в різних сферах суспільного життя.

Складовими частинами концепції «демократичного соціалізму» є політична, економічна і соціальна демократія.

Ідея політичної демократії ґрунтується на принципах свободи і рівності. Соціал-демократи визнають можливість існування різних форм демократії, проте у будь-якому випадку основоположними вимогами політичної демократії повинні бути: наявність вільних виборів; надання громадянам дійсного вибору між різними політичними альтернативами; можливість зміни уряду мирними засобами; гарантія прав особи і меншин; існування незалежної судової системи, заснованої на верховенстві закону. Демократія в інтерпретації соціал-демократів представляється як абсолютна цінність, що має надкласовий характер. Виступаючи за «чисту» демократію, соціал-демократи розуміють державу як верховний соціальний інститут, в рамках якого регулюються і примиряються протилежні соціальні інтереси. Держава виступає як головний орган суспільних змін і прогресивного розвитку.

Даючи обґрунтування економічної демократії, соціал-демократи підкреслювали в своїх офіційних документах, що виступають за суспільну власність, але в рамках змішаної економіки. Приватна власність доступна в певних секторах економіки. Різноманіття форм власності повинне працювати на ефективність виробництва. Колективна власність не є просто самоціллю, а повинна служити інструментом підвищення добробуту суспільства.

Пріоритет в своїй економічній стратегії соціал-демократи віддають ринковим відносинам. Держава, у свою чергу, повинна регулювати ринок: не допускати домінування на нім тільки великого бізнесу, добиватися, щоб технології використовувалися на благо всього суспільства. Іншими словами, міжнародна соціал-демократія визнала принцип: «Конкуренція - наскільки можливо, планування - наскільки необхідно».

Досягнення економічної демократії пов'язуються і з розвитком «співучасті» представників трудящих в управлінні капіталістичними фірмами, а також з розвитком «самоврядування». В цілому економічна сфера повинна відрізнятися чітко вираженою соціальною спрямованістю і бути підконтрольна суспільству, але без втрати ефективності, притаманній ринковій економіці.

Терміном „соціальна демократія” позначається якісна сторона способу життя людей, яке комплексно характеризує міру соціальної свободи людини, умови і зміст його трудової діяльності, доступність системи освіти і духовних цінностей, стан навколишнього середовища, побутові умови. Боротьба за соціальну демократію - це перш за все боротьба за вищу якість життя.

Соціал-демократи в західних країнах, перебуваючи при владі або роблячи вплив на владу, багато в чому сприяли демократизації суспільства, розширенню і закріпленню прав і свобод трудящих. Їх реальна політика була близька практиці ліберального реформізму, але відрізнялася більшою соціальною спрямованістю і боротьбою за соціальну справедливість.

Зміцнення позицій соціал-демократів зв'язане і з тим, що авторитарний комунізм виявився шляхом, усіяним величезними жертвами і вимощеним економічними і соціальними невдачами. Соціал-демократія продовжує шукати рівновагу між свободою і соціальною справедливістю і прагне до соціальної держави, в якій усунена небезпека буйного розквіту бюрократії, перспективне планування не зв'язує суспільство по руках і ногах і особиста відповідальність всіх членів суспільства ставиться на перший план.

Соціалістична ідеологія і в революційній, і в реформістові модифікації здійснювала і здійснює серйозний вплив на людей праці, особливо тих, хто працює по найму. Вплив цієї ідеології обумовлений тим, що вона націлена на справедливе суспільство, без експлуатації, з рівним соціальним статусом громадян. Соціалізм вперше пов'язав можливість здійснення високих гуманістичних ідеалів з необхідністю відмінити приватну власність і знищити експлуататорську державу.

У ідеологічному відношенні головне протистояння XX століття - боротьба ліберальних і соціалістичних ідей. Крах Східного блоку соціалістичних держав примусив соціалістичну ідеологію перейти до оборони. Але соціалізм, що розуміється як гуманне, демократичне суспільство, як і раніше залишається «відкритим питанням», інтелектуальним і практичним завданням, рішення якого прихильники соціалістичної ідеології поки не мають.

Загальною тенденцією розвитку соціалістичної ідеології в кінці XX сторіччя є лібералізація соціалізму, хоча зберігають вплив і радикальні форми - комунізм і необільшовизм.

У них в максимальній мірі ввійшло вираження розуміння проблем сучасного суспільства основними соціальними прошарками і класами, і саме в цих ідеологіях соціальні групи отримали ясну самосвідомість Виконуючи свої політичні функції, ідеологія намагається згуртувати, інтегрувати суспільство або на базі інтересів якої-небудь соціальної чи національної групи (наприклад, середнього класу, громадян корінної національності тощо), або на ґрунті свідомо сформульованої мети, що не опирається на певні соціально-економічні страти чи групи населення (наприклад, ідеологія анархізму, нацизму).

Здатність реально інтегрувати населення суспільства буде безпосередньо залежати від того, наскільки ідеї і положення ідеології відповідають буденним поглядам і уявленням людей про кращий стиль життя, а також від того, чи знайде дана доктрина адекватні рівню суспільної свідомості форми інтеграції своїх теоретичних висновків.

Крім раціональних, теоретично обгрунтованих положень, будь-яка ідеологія передбачає деякий відрив від дійсності, проголошує мету й ідеали, які населенню пропонуються сприймати на віру. Меншою мірою таким нальотом колективних вірувань володіють офіційні ідеології. Направляючи реальний курс державної політики, вони лише прикрашають дійсність та ініціюють апологетичні настрої. Більша схильність до утопічних припущень притаманна ідеології опозиційних сил, що, як правило, очікують від влади значно більше, ніж вона може дати, і намагаються за допомогою красивого ідеалу привернути до себе якнайбільше прибічників.

Комуністична і соціалістична ідеології

Соціалістична ідеологія має тривалу історію. Однак термін „соціалізм” вперше появився в суспільній літературі тільки в 30-х роках XIX століття. Літературне авторство приписується французькому теоретику П`єру Леру, котрий у 1834 році написав статтю „Про індивідуалізм та соціалізм”.

Ідеї, котрі пізніше стали називати соціалістичними, з'явились у XVI столітті. Вони відображали стихійний протест експлуатованих прошарків періоду першочергового накопичення капіталу. Ці теорії про ідеальний суспільний устрій, котрий відповідає природі людини, знешкоджує експлуатацію, піднімає благоустрій нижчого класу і ліквідує приватну власність, стали називати утопічним соціалізмом. Його засновниками є англієць Томас Мор (1478-1535рр.), автор книги „Утопія” та італієць Томмазо Кампанелла (1568-1639рр.), котрий написав „Місто сонця”. Вони вважали, що саме суспільна власність створить умови для справедливого розподілу, рівності, благоустрою і соціального миру. Соціальна рівність сприймалась як найвище благо і для особи і для суспільства.

На протязі ХVII-ХIХ ст. багато теоретиків намагались відкрити формулу ідеального суспільства, так як капіталізм, створивши світ, переповнений багатством, все-таки був насичений жебрацтвом. Найбільший вклад у розробку соціалістичних концепцій утопічного напрямку внесли французи А. Сен-Симон (1760-1825рр.), Шарль Фур'є (!772-1837рр.) та англієць Роберт Оуен (1771-1858рр.). Їх праці формувались під впливом Великої Французької революції та бурхливого розвитку промислового капіталу. Погляди теоретиків утопічного соціалізму значно різнились між собою по багатьох питаннях, але всі вони вважали, що в суспільстві вже є умови для невідкладної реформи устрою на справедливих умовах, щоб покінчити з нерівністю, бідністю і пороками. Ініціатива перетворення повинна йти зверху від тих хто має, котрі забов?язані допомогти бідним та зробити всіх щасливими. Соціалістична ідеологія цілеспрямовано захищала інтереси робітників, соціальний прогрес і вірила в прекрасне майбутнє людства.

В цей період виникає і крайній прояв соціалізму - комуністична ідеологія. Комуністична ідеологія була більш послідовною у прямуванні перетворити суспільство на основі рівності засобами встановлення суспільної власності на засоби виробництва, а інколи і на предмети вжитку.

Теоретики утопічного соціалізму сформулювали основні принципи організації майбутнього справедливого суспільства: від кожного по його здібностях, кожній здібності по її справам; всебічного і гармонічного розвитку особи; ліквідації відмінностей між містом та селом; різноманіття і заміни фізичної та духовної праці; вільного розвитку кожного як умови вільного розвитку всіх. Соціалісти - утопісти вважали, що або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто. Соціалістичний устрій повинен надавати реальну можливість бути щасливим кожному. Ідеологія соціалістів початку ХІХ століття була просякнута емоційно-образним уявленням про майбутнє і нагадувала соціальну поезію.

Представники утопічного соціалізму і комунізму по-різному відносились до методів реалізації своїх ідей. Сен-Симон і Фур'є вважали, що головний шлях - реформи, і свята справа бідних - це і діло багатих. Інші, наприклад, Маблі, Мел'є, Бабеф закликали робітників до революції.

Марксизм як ідеологія пролетаріату

В 40-і роки ХІХ століття виникає марксизм як теоретичне вираження пролетарського руху. К.Маркс (1818-1883рр.) і Ф. Енгельс (1820-1895рр.) створили філософську, економічну та соціально-політичну теорію, котра здійснила величезний вплив на історію людства другої половини ХІХ і ХХ століть. Марксизм і комуністична ідеологія стали синонімами.

Комуністичне суспільство в розумінні марксизму - це не відкрита ідеальна модель щасливого устрою, в закономірний результат прогресу цивілізації. Капіталізм сам створює передумови для соціальної революції, ліквідації приватної власності та переходу до соціалізму. Головне протиріччя, котре підриває капіталізм із середини - це протиріччя між суспільним характером праці, сформованим промисловістю та ринком, та приватною власністю на засоби виробництва. Капіталізм, як вважали марксисти, створює і свого соціального грабаря - пролетаріат. Звільнення пролетаріату - лейтмотив соціальної революції. Але, звільняючи себе, пролетаріат звільняє і всіх робітників від любих форм експлуатації.

Досягнення соціалізму можливе лише в результаті історичної творчості пролетаріату, здійснення пролетарської революції та встановлення диктатури пролетаріату. Гасло „ Пролетарі всіх країн, об'єднуйтесь!” став мобілізуючим закликом до боротьби з експлуататорами. Марксизм як ідеологія перетворив соціалізм у боротьбу мільйонів, на десятиріччя ця ідеологія стала духовною зброєю експлуатованих та пригнічених.

Розвиток комуністичної формації проходить, вважав Маркс та Енгельс, ряд етапів: перехідний період, соціалізм і власне комунізм. Це довготривалий процес перетворення життя суспільства на справді гуманістичних початках, коли людина стає вищим створінням для людини. Комунізм в своєму вищому розвитку - це суспільство вільних свідомих робітників, де встановиться суспільне самоврядування, а держава вмре, де не буде класів, і соціальна рівність досягне втілення у принципі ”Від кожного по здібностях, кожному - по необхідному”. В трактуванні марксизму комунізм є рухом до безмежного розквіту особи в умовах свободи від експлуатації, це початок справжньої історії людства.

Революційний пафос марксизму знайшов своє втілення в теорії та практиці ленінізму, котрий став теоретичною основою пролетарської революції в Росії та соціалістичного будування в СРСР.

Не дивлячись на суттєву поразку, викликану розпадом СРСР, ліквідацією Східного боку соціалістичних держав, ортодоксальний марксизм зберігає значний вплив на окремі соціальні групи в пострадянському суспільстві. Це обумовлене ідеями соціальної рівності, справедливості і соціальних гарантій з боку держави на працю, безкоштовну освіту, медичне обслуговування, житло.

Одночасно з революційним напрямом в соціалістичній думці формувався і інший напрям, який теж спирався на марксизм, але намагався пристосуватися до нових історичних реалій не шляхом форсованої революційності, а шляхом соціальних реформ. У XX столітті цей напрям став називатися соціал-демократичним на противагу комуністичному.

Лібералізм: походження й основні політичні ідеї (Дж. Локк, І. Бентам, Дж. С.Мілль). Історична еволюція ліберальної ідеології

В політичній історії Заходу виникнення лібералізму пов'язане з розвитком капіталістичного суспільства і співпадає по часу з періодом буржуазних революцій ХVIII-ХIХ ст. Теоретики класичного лібералізму Дж. Локк (1632-1704рр.), Адам Сміт (1723-1790рр.), Ш. Л. Монтеск'є (1689-1755рр.) виражали інтереси мас, що вели боротьбу з феодальною реакцією. Їх ідеї лягли в основу концепції демократії.

Центральне місце ідей лібералізму займає ідея індивідуальної свободи. Лібералізм відстоював цінність людської особистості ті її права на самостійне переслідування власного інтересу. Індивідуалізм в розумінні епохи Просвіти - це здатність затвердити себе як носія розуму, здатність перетворювати реальність в згоді з потребами розуму, зробити її гідною природи людини.

Ліберальна доктрина природних прав людини на життя, свободу, власність вимагала від суспільства надання особі максимальної свободи для самореалізації. Природнім і єдиним обмеженням такої свободи була свобода іншого індивіда.

Ліберальна теорія „суспільної угоди” засновувала суверенність народу як джерела влади і формування держави як угоди між народом та владою. Охорона власної безпеки і прав власності була першопричиною для соціальної угоди, згідно якої об'єднання людей в співтовариство і підпорядкування владі і є захистом їх безпеки і власності. Влада - лише опікун суспільних прав. Якщо влада не зуміла захистити права громадян, значить, не виправдала їх довіри та не може більше претендувати на підпорядкування зі сторони громадян.

Ідея опору деспотичній владі займала важливе місце в ідеології і політичній боротьбі ХVII-ХVIII віків. Думки лібералів в основному розходились у питанні про способи опору владі, яка перевищує свої повноваження. В цілому ж лібералізм признавав право на революційний спротив деспотизму і виправдовував не тільки революції в Англії та Франції, але й американську війну за незалежність.

Крім принципу управління зі згоди громадян, лібералізм обґрунтовував й принцип управління на основі закону. Ціллю держави є забезпечення верховенства права, вимогам якого вона сама має підкорюватись. Класичний лібералізм рішуче виступав за рівність громадян перед законом, захищав правові основи демократії та парламентаризму. Рівність в свободі по загальному закону - такий ліберальний імператив права.

В економічній області ліберали захищали принцип вільного робочого обміну, власної підприємницької ініціативи, конкуренції, засуджували протекціонізм, політичне втручання в економіку. Основну функцію держави ліберали того часу вбачали в охороні приватної власності, встановленні загальних рамок вільної конкуренції, охороні порядку і контролі за законослухняними громадянами, а також у захисті зовнішньополітичного суверенітету країни. Держава - це всього лиш „нічний вартовий”. Лозунг „Анархія плюс констебль” гарно відображала суть цієї точки зору.

Найбільш послідовну концепцію ліберальної демократії і конституціоналізму сформулював один із ведучих ідеологів американської буржуазної революції Т. Пейн. Пейн вважав державу необхідним злом: чим воно менше, тим краще для суспільства. Наділені невід'ємними правами, вільні і рівні від природи індивіди передують державі як у минулому, так і в сучасності та в майбутньому. Держава вважається законною і цивілізованою лише у тому випадку, якщо вона створена на основі активної згоди громадян, конституційно оформлена і зафіксована за допомогою парламентських представницьких механізмів. Таке представництво і така влада не мають яких-небудь особливих прав, вони мають лише обов'язки перед своїми громадянами.

У демократичному представницькому правлінні ліберали вбачали досить ефективний механізм захисту інтересів особистості та суспільства. Теоретики лібералізму, а саме, Дж. Локк і особливо послідовники Ш.-Л. Монтеск'є, обґрунтували принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, котрі повинні стримувати і зрівноважувати одна одну. Система стримувань і противаг розглядалась як перешкода до узурпації влади будь-ким, будь-то особа, партія, гілка влади або більшість. Демократична більшість, не обмежена нічим, також може стати деспотом, вважали ліберали. Тому в демократії повинен існувати центр опору демократії, тобто виборчому деспотизму більшості. Права меншості бути гарантованими. По суті справи, ліберали відстоювали право на політичну опозицію.

В духовній сфері лібералізм схилявся до терпіння та компромісу. Свобода думки та слова для ліберала вважалась найважливішим принципом життєдіяльності.

Лібералізм зіграв величезну роль у руйнуванні ідеологічних цінностей традиційного суспільства. Він затвердив новий демократичний символ віри:

- індивідуалізм, який вбачає основну задачу суспільства та держави в забезпеченні кожному індивіду можливостей для розвитку його здібностей;

- свобода, яка повинна забезпечуватись в рамках закону в максимально можливих межах для кожного індивіда;

- рівність, як затвердження того, що всі люди рівні від природи і мають рівні права і можливості;

- братерство, яке розуміємо як співпрацю людей у створенні успішного суспільства і відмова від використання своєї свободи на зло іншим.

Ідеологія класичного лібералізму почалась видозмінюватись у XIX віці. Лібералізм еволюціонував в сторону ліберального реформізму. Одним із перших серед ідеологів лібералізму, який побачив необхідність і перспективність цієї стратегії, був Дж. Ст. Мілль (1806-1877рр.), котрий вже у середині XIX віку вказував на необхідність гнучкої соціальної політики, направленої на вирівнювання тих нерівностей, котрими доля несправедливо наділила людство, але в рамках існуючого сьогодні порядку.

Під сумнів був поставлений і принцип невтручання держави у сферу ринкової економіки. Державне регулювання економіки і реформи стали розглядатись як необхідні умови вдосконалення суспільства і вирішення його протиріч.

Тенденція розвитку бурхливого реформізму стала помітною з 70-х років XIX віку. Реформами в області вибіркового стягнення податку на прибуток, розвитком антитрестового і трудового законодавства відзначений цей період у США, Англії, Франції, Німеччині. Втручання держави в економіку посилилось в роки першої світової війни і особливо в часи світової кризи (1929-1933рр.)

Величезний внесок у формування доктрини ліберального реформізму вніс англійський економіст Дж. Кейнс (1883-1946рр.). Його програма, сформульована під впливом світової економічної кризи, включала в себе активне втручання держави в соціально-економічну сферу, а саме, всебічне підвищення витрат держави, розширення суспільних робіт, інфляційну та циклічну податкову політику, циклічне балансування бюджету, досягнення балансу „попиту” та „повної зайнятості” та інше. Своє політичне втілення ліберальний реформізм по Кейнсу отримав у новому курсі президента Ф. Д. Рузвельта, завдяки чому США вийшли із економічної кризи та успішно здійснили глибоку економічну перебудову суспільства.

„Зоряний час” ліберального реформізму в США приходиться на 60-і роки ХХ століття, на період правління адміністрації Дж. Кеннеді та Л. Джонсона. Ідеологами ліберального реформізму була висунута концепція „державного благоустрою”, котра показувала нову роль держави в соціальній сфері західних країн. Соціальна політика в капіталістичних країн стала важливою сферою діяльності держави, асигнування на соціальні потреби виросли в гігантських розмірах. Оптимістична цілеспрямованість ідеологів і політиків була зв'язана з успіхами науково-технічної революції та економічним ростом. Здавалось, що наступила ера технічних відповідей на соціальні питання, і економічний ріст при раціональній політиці вирішить, остаточно, соціальні питання і покінчить із бідністю.

Соціальний лібералізм дійсно зумів вирішити багато питань, пов'язаних із освітою, медичним обслуговуванням, соціальним страхуванням, правами меншин, розширенням участі громадян в політичному процесі. Але безробіття та бідність залишились, хоч в розмірах, незрівняними з XIX століття.

Соціальний лібералізм породив і нові проблеми. Розростання державних суспільних політик призводило до росту бюрократичних структур і бюрократизації політики. Підвищення соціальних програм викликало думку, згідно з якою держава як орган, котрий усі права в тому числі й соціальні, повинен забезпечити громадянам у все більших розмірах. Виникло й багато інших проблем, які вимагали нових ідеологічних підходів у 80-х роках XX століття.

Незважаючи на суттєві відмінності, ліберальний реформізм не порвав ідеологічні зв'язки з класичним лібералізмом. Мостом між старим і новим лібералізмом стала опосередкованість до індивідуальної свободи, соціального прогресу, політичного плюралізму та демократії. Тільки тепер досягнення усього цього признавалось неможливим без державного втручання, так як тільки держава, являлась, з точки зору лібералів, надкласовим органом, здатним виступити незацікавленим посередником між соціальними інтересами та діяти заради загального блага та в ім'я свободи кожного.

Заслуга ліберальної ідеології у тому, що вона затвердила індивідуально-особистий початок буття. Ця ідеологія зуміла донести в якості універсальних, загально цивілізованих по своїй суті цінностей - демократію, свободу і цінність людського Я. Лібералізм змінив політичну практику і політичну мову, привив нову правову культуру, нову правосвідомість, слугував справі створення громадянського суспільства і правової держави.

Таким чином, ліберальна ідеологія являє собою досить цілу теоретичну конструкцію, яка має ряд ознак. В економіці - це обґрунтування економічної свободи і права власності; в соціальних відносинах - рівність можливостей; у політиці - захист представницької, плюралістичної демократії; в духовному житті - свобода думки та слова: у релігії - антиклерикализм; в моралі - індивідуалізм.

Сучасний лібералізм є засобом вираження інтересів середнього класу. Як ідеологія сучасний лібералізм, подібно класичному лібералізму, виступає за динамічне, орієнтоване на соціальний прогрес суспільство, в котрому особистий фактор, власні заслуги і результати знаходились б на першому місці. Ця ідеологія вимагає від особи максимальної реалізації своїх здібностей, бажання брати на себе відповідальність за власну долю, не розраховуючи на благодійність і гарантії держави-захисника Так, лібералізм ще на початкових етапах свого формування, успадкувавши ідейне багатство Д.Локка, А.Сміта, Т.Гоббса, які повґязували свободу особистості з повагою до основних прав людини, а також з системою приватної власності, поклав у основу своєї концепції ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва.

Відповідно провідними політичними ідеалами лібералізму виступали правова рівність громадян, договірна природа держави, а потім і рівноправність суперництва в політиці. Хоча до середини XX ст. ліберали не вживали терміну "демократія" (оберігаючи таким чином головну для них цінність - приватну власність), то потім, віддаючи належне соціальним функціям держави, стали приділяти демократичним цінностям значно більше уваги. Найважливішою перевагою політичної системи проголошувалась справедливість, а уряду -орієнтація на моральні якості громадянина. В основу політичної програми неолібералів покладені ідеї консенсусу керівників і керованих, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття політичних рішень.

На відміну від попередніх орієнтацій на механічні принципи визначення демократичності (враховуючи більшість) провідного значення набули плюралістичні форми організації політичного життя. Причому Р.Даль, Ч.Линдблюм та інші неоплюралісти вважають, що чим слабше правління більшості, тим воно більше відповідає принципам лібералізму. Хоча, представники праволіберальних течій (Ф.Хайєк, Д.Ешер) вважають, що при плюралізмі здатні формуватись механізми експропріації більшістю багатої меншості, що може поставити під загрозу головні принципи лібералізму.

На ліберальній ідейній основі отримали розвиток численні теорії політичної участі, партисипаторної демократії, а також елітарні концепції, що підкріпило популярність лібералізму серед прибічників різних моделей політичного облаштування суспільства на основі приватної власності, акцентувало на забезпеченні стабільності капіталістичних відносин.

Фундаментальна ідея консерватизму, сформульована ще Е.Берком у "Роздумах про французьку революцію" (1790), була у визнанні протиприродності свідомої перебудови суспільства. У руслі такого підходу цінності свободи, рівності та прогресу втрачали свою першопричину порівняно з ідеями традиціоналізму, наступності, ієрархічності, аристократизму. Політичними наслідками таких установок були погляди, що розуміли свободу як слухняність державі, стверджуючи непорушність інститутів влади капіталістичного суспільства, які захищали "природні" привілеї владу імущих. З часом на базі цих ідей навіть сформувалася особлива течія - лібералізм, яка засновувалась на цінностях крайнього індивідуалізму і запереченні політичного втручання у підприємницьку діяльність.

Консервативна ідеологія (Е. Бьорк, Ж. де Местор, Л. Де Бональд, Ф. Шатобріан). Неоконсерватизм

Консерватизм виник в кінці XVIII століття як реакція на французьку Просвіту і Велику французьку революцію. Консервативна ідеологія була відповіддю на виклик лібералізму і радикалізму. Оскільки консерватизм виникає саме як зіставлення ліберальним переконанням на природу людини, свободу, рівність і братерство, то його не вважають самостійною, «чистою» ідеологією. Консерватизм трактується як епіфеномен лібералізму, тобто явище, супутнє лібералізму, придаток лібералізму.

Подібне народження консерватизму не перешкодило йому перетворити на достатньо струнку систему поглядів, яка зазнала значну еволюцію, адаптуючись до сучасного світу.

Інтелектуальна консервативна традиція була розроблена англійцем Е. Берком (1729-1797 рр.), французами Ж. де Местром (1754-1821 рр.). Л. де Бональдом (1754-1840 рр.). Вони стали основоположниками традиційного консервативного напряму, який відрізнявся неприйняттям нігілістичного характеру французької революції XVIII століття, буржуазної демократії і індивідуальної свободи. «Батьки-засновники» політичної ідеології консерватизму виражали інтереси аристократії, тих шарів, яких капіталізм позбавляв стійкого соціального стану і станових привілеїв.

Оптимістичному погляду лібералів на природу людини, розум і воля якого в змозі перетворити суспільство на початках свободи, консерватори протиставили ідею про початкову недосконалість людської природи, через що прекрасні проекти радикального перевлаштування суспільства приречені на невдачу, оскільки порушують століттями встановлений порядок. Справжній «природі» людини, вважали консерватори, взагалі чуже поняття «свобода».

Сенс мають тільки конкретно-історичні свободи, здобуті предками, перевірені традиціями і що приймаються як історичною спадщина.

Найважливішим принципом консервативної ідеології є етичний абсолютизм, визнання існування непорушних етичних ідеалів і цінностей. Ці етичні ідеали і цінності особи повинні формуватися всіма способами суспільної і державної дії і приборкувати «гріховну» природу людини. Політика в цьому сенсі теж не може бути вільною від моралі.

Іншим найважливішим принципом консерватизму є традиціоналізм. Традиційні початки - це, на думку теоретиків консерватизму, фундамент будь-якого здорового суспільства. Суспільні реформи повинні спиратися на створені всіма колишніми поколіннями духовні традиції і цінності. Е. Берк вважав, що в будь-якому суспільстві складається солідарність поколінь. Кожен політичний діяч, що ухвалює рішення, повинен робити це відповідально не тільки перед своїми сучасниками, але і предками, і нащадками. Конструктивному раціоналізму лібералів Е. Берк демонстративно протиставляв апологію «забобонів». Саме у «звичайних забобонах», в традиції акумулюється мудрість, успадкована від предків, відбивається колективний розум, у тому числі і політичний.

Традиціоналізм консервативної ідеології найтіснішим чином пов'язаний з політичним реалізмом. Консерватизму чужий доктринерський підхід. Політична практика, як вважають консерватори, не повинна спиратися на голі теоретичні схеми. Реформи, які проводяться в суспільстві, повинні бути розраховані не на абстрактну людину, а на реальних людей, з плоті і крові, спосіб життя яких, сталі звички не можна раптово змінити без великих нещасть. Консерватизм повертав політичній думці відчуття історичності, відстоював в бурхливий революційний час безперервність історичного розвитку і збереження корисних частин «старої громадської будівлі», замість винаходу абстрактних конструкцій на «чистому листі» революційної історії.

Консерватизм, особливо сучасний, позитивно відноситься до ідеї рівності людей перед богом. Рівність існує в області моралі і чесноти, можливо навіть політична рівність. Але всі форми консервативної ідеології не приймають соціальної рівності. Ніяке суспільство не немислиме без ієрархії і, отже, нерівності. Саме у цьому основа порядку, відповідного «природі». Соціальна мобільність по вертикалі і по горизонталі важлива для суспільного розвитку.

Ще в кінці XVIII століття Е. Берк сформулював принцип мерітократії, відповідно до якого влада повинна знаходитися в руках гідних людей, вихідців з різних соціальних груп. Прийнявши з часом політичну демократію, консерватори стали прихильниками елітарної демократії, коли демократичний механізм дає можливість формувати професійну політичну еліту і висуває до влади гідних. Гідне - гідним - такий принцип консерваторів стосовно соціального статусу особи.