Основні ідеологічні доктрини в сучасному світі

Неоконсерватизм.

Об'єктивною основою появи неоконсерватизму була структурна криза капіталістичної економіки. Колишні засоби, що застосовувалися для виходу з кризових ситуацій і обґрунтовані ідеологією ліберального реформізму, виявилися недостатніми. Були потрібні радикальніші засоби. Звалилася віра в те, що науково-технічний прогрес через свій раціональний механізм вирішить соціальні проблеми. Виявилось, що для стабілізації суспільства необхідне міцне моральне підкріплення і додаткові засоби легітимації. Неоконсерватизм був відповіддю на «виклик» кризового стану науково-технічної цивілізації і ослаблення її духовно-етичних засад. Він виявився результативнішим, ніж інші ідеології.

Неоконсервативная ідеологія сильніше стимулювала індивідуальні досягнення, а неоконсервативная політика знайшла достатньо ефективні кошти вирішення економічних і соціальних проблем.

У світоглядному плані неоконсерватизм виступає за пріоритетність принципу свободи над принципом рівності. Рівність можлива тільки як рівність можливостей, але не як рівність умов і результатів. Соціальний порядок реалізується перш за все через суспільну ієрархію, яка виникає органічно, природним чином. Захищаючи ідею свободи і прав людини, неоконсерватизм акцентує увагу і на обов'язках людини перед самим собою і перед суспільством. Права людини тільки у поєднанні з усвідомленням обов'язків і розвиненим почуттям обов'язку ушляхетнюють особу.

У економічній області неоконсерватизм виступає за обмеження втручання держави в ринкову економіку. Держава зобов'язана сприяти приватній ініціативі, а не душити її. Це сприяння можливе за допомогою надання податкових пільг, стимулювання приватних інвестицій і пропозиції на ринку.

Будучи супротивниками патронтажного регулювання економіки, неоконсерватори роблять ставку на особовий чинник: особиста ініціатива, особиста зацікавленість, особисті можливості і особиста відповідальність - ось найважливіші і непорушні цінності ефективно функціонуючої економіки.

Соціальна політика неоконсерваторів тісно пов'язана з економічною. Три основні принципи складають суть неоконсервативної соціальної доктрини: принцип солідарності, заснований на уявленні про єдність праці і капіталу; принцип справедливості, тобто «справедливий розподіл доходів і власності», «справедлива заробітна плата», «справедлива податкова політика» та інші; принцип субсидіарності - допомога для сприяння самодопомоги і приватній ініціативі.

Відповідно до цих принципів особи і невеликі співтовариства повинні самі вирішувати свої соціально-економічні проблеми, а державі передовіряти тільки ті питання, які неможливо вирішити так само. Суть соціально-економічної політики неоконсерваторів полягає в створенні умов, що дозволяють робочим робити заощадження, набувати власності, знаходити фінансову самостійність і незалежність від державного «соціального опікування».

Неоконсерватори вважають, що надавати соціальні блага безкоштовно необхідно дійсно тим, хто їх потребує, і сам не в змозі себе забезпечити. Решта всіх громадян повинна платити за всі послуги, в яких вони мають необхідність і якими вони користуються, але отримувати їх в тому вигляді і такої якості, якої вони бажають і яке дозволяє їх матеріальний достаток.

Соціальне ринкове господарство - ось формула неоконсерваторів. Соціальне ринкове господарство, з погляду сучасних консерваторів, не тільки найбільш вдала економічна форма, що зміцнює і розширює клас власників. Воно також краще всього підходить людям: ставить перед громадянами завдання, але не розпоряджається ними.

У політичній сфері неоконсерватори вірні старій консервативній традиції - демократія повинна бути вертикальною, елітарною. Політична діяльність - не привілей і не монополія однієї соціальної групи, а саме професія, доступна кожному, але лише за наявності у нього відповідних здібностей, покликання і спеціальної освіти. Політикою можуть і навіть повинні цікавитися все, оскільки вона стосується всіх, і всі так чи інакше можуть брати участь в політичному житті країни, але бути політиком, працювати в політиці повинні тільки професіонали, щоб позбавити політичні рішення від дилетантизму.

Неоконсерватизм ввібрав в себе принципи класичного лібералізму, перш за все принцип індивідуальної свободи, але зумів пов'язувати їх з традиційними цінностями, такими як релігія, сім'я, закон і порядок, децентралізація і самоврядування, етнокультурне різноманіття.

Органічна концепція суспільства, яку зберіг неоконсерватизм, сприяла сприйняттю соціуму як цілісності, де поведінка індивідів з їх пристрастями і егоїзмом підпорядкована структурам, що склалися, цінностям, традиціям.

Завдяки цьому суспільство зберігає стійкість і забезпечує спадкоємність розвитку, зв'язок минулого з майбутнім.

Християнсько-демократична ідеологія й особливості їі доктрини. Релігійні ідеології. Релігійний фундаметалізм

Релігійна ідеологія -- це більш чи менш струнка система ідей, розробкою

та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

Чутливість громадян до індивідуально-етичних, ціннісно-культурних аргументів і доказів дуже вплинула й на популярність християнсько-демократичної ідеології, що пов'язує політичний розвиток з діяльністю вільних і рівноправних громадян, що керуються у своїй поведінці нормами релігійної моралі. Взаємодіючи з ліберально-консервативними ідеологіями, ці погляди рішуче впливають на масові умонастрої в країнах Заходу.

Під їх впливом у розвинутих індустріальних країнах формується новий політичний менталітет, який поєднує погляди й цінності, норми й судження людей про свободу, владу, засоби керівництва та управління, що раніше відносились до окремих ідеологічних доктрин. Радикалістські ж, конфронтаційні та догматичні ідеології користуються популярністю у досить обмеженого кола людей і знаходяться, по суті, на периферії політичного життя.

Причому, в міру демократизації цих суспільств сам статус ідеології, як форми ціннісно-групової орієнтації у політиці, з часом поступається своїм місцем індивідуальним позиціям громадян. В той самий час у перехідних суспільних системах, а також у країнах з високою соціально-класовою поляризацією населення, де висока питома вага і вплив маргінальних верств, суперечки ідеологій є провідною лінією в еволюції політичних режимів. Тут значне місце займають радикалістські ідеології (марксизм-ленінізм, неотроцкізм, різні напрямки фашистської ідеології, ідейні модифікації "нових лівих" і реакційних, фундаменталістських вчень тощо), які пропонують "хірургічні" методи для вирішення суспільних і політичних протиріч.

В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права,мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття. Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання (Тригатака -- у буддистів, Біблія -- у християн, Коран -- у мусульман та ін.).

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна.

Релігія для віруючого -- насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є "опіумом народу", автори ряду праць із філософії розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї -- хай ілюзорної компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати й інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії -- ідея Бога як відображення абстрактної людини -- не позбавлена гуманізму.

По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань, національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін., більше того, він їх передбачає і на них грунтується.

Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її еволюцію. Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, -- власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя,визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.

Зміст релігійного світогляду -- не божественний, а людський, або, краще сказати -- суспільний, незважаючи на його фантастичність. Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких полягає насамперед у збереженні й закріпленні віри у надприродне.

Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, щи релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію, згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розділяє і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

Релігійний фундаменталімзм -- одна з течій у протестантській ідеології та ісламі, представники якої виступають проти критичного перегляду застарілих релігійних понять; у широкому значенні -- релігійні напрями, які проголошують незмінність догматики, збереження ортодоксії.

Повернення релігійного фактора до політики у вигляді фундаменталізму є темою, до якої сьогодні, мабуть, найбільш часто звертаються як при підготовці політичних рішень, так і в наукових дискусіях та літературі. У масовій свідомості феномен фундаменталізму нерідко пов'язується з ісламом, а останній ототожнюється з тероризмом, релігійним фанатизмом, “війною проти невірних” (джихадом), репресіями проти не-мусульман, середньовічними тортурами та ін.

Однак, у широкому розумінні - як повернення до основ релігійноцивілізаційноїєдності, виведення релігійно-політичних принципів з священних текстів - фундаменталізм є невід'ємною рисою всіх великих цивілізацій, культур і націй у моменти вибухів, що породжуються конфронтацією, регресом, втратою колишніх темпів поступального розвитку та експансією. У такі періоди люди звертаються до фундаментальних принципів тієї чи іншої релігії або політичної філософії.

У наш час дане поняття активно використовується в політичній теорії та практиці для характеристики діяльності численних політико-релігійних рухів та організацій - не лише ісламських, але й протестантських, православних, іудаїстських, індуїстських та ін., - що діють у Європі та США, Північній Африці та на Близькому Сході, Південно-Східній та Центральній Азії, всюди. На думку провідних політологів, розмах даних процесів, залученість до нього держав і народів перетворюють фундаменталізм на впливовий фактор та суб'єкта сучасної світової політики [4, с. 86].

Стрімкий розвиток православного фундаменталізму в Росії та на пострадянському просторі в 1990-ті - на початку 2000-х рр., напруженість в українсько-російських конфесійних стосунках вказують на актуальність даного дослідження для української науки. Проблема релігійного фундаменталізму взагалі, та православногозокрема, привертала увагу таких зарубіжних дослідників, як Н. Коен , Дж. Марсден , С. Пфюртнер , Дж. Стратон , а також російських науковців О. Верховського , К. Костюка ,І. Кудряшової , О. Малашенка та ін.

У вітчизняній науковій літературі проблема православного фундаменталізму не знайшла належного розгляду. Отже, у даній роботі автор ставить перед собою завдання дослідити феномен православного фундаменталізму, визначити його коріння та політичну складову, проаналізувати вплив даного феномену на сучасну світову політику. Проте, перш ніж розглядати феномен православного фундаменталізму слід визначити, що ж собою являє фундаменталізм як релігійне та соціально-політичне явище.

Навести конкретнее універсальне визначення цього феномену не так просто, оскільки дуже часто дослідники вбачають у фундаменталізмі щось своє,надаючи, таким чином, різні відтінки даному поняттю.

Зокрема, Британська енциклопедія визначає фундаменталізм як тип войовничоконсервативного релігійного руху, що характеризується захистом суворого дотримання священних текстів російські науковці визначають релігійний фундаменталізм як тенденцію, що розкриває негативну реакцію консервативних релігійних кіл (ХІХ-ХХ ст.) на секуляризацію, тобто емансипацію науки, культури та суспільного життя від релігії, що й стало причиною маргіналізації останньої .

На думку американського професора Брюса Лоренса, фундаменталізм являє собою “ствердження релігійного авторитету як холістичного та абсолютного, що не допускає ані критицизму, ані редукції”. Він виявляє себе через колективну вимогу привселюдного визнання та юридичного закріплення особливих настанов віросповідногота морально-повчального спрямування, ретельно відібраних зі святого Письма .

Дослідники фундаменталізму Дж. Хедден та А. Шупе ще у 1980-ті роки запропонували таке визначення: фундаменталізм є проголошенням повернення до авторитету сакральної традиції, яка має бути відновлена у правах як антидот для суспільства, що відірвалось від своїх культурних коренів.

Незважаючи на дискусію з приводу дефініції самого терміна фундаменталізм, переважна більшість науковців дотримується спільної думки, що цей феномен став відповіддю на модернізм, як явища протилежні одне одному. Однак, зазначає Б. Лоренс, хоча фундаменталізм і виступає проти модерну та просвітництва, він, водночас, не відкидає результати їх розвитку, насамперед у технологіях і техніці.

Появу ж самого поняття “фундаменталізм” відносять до публікації в США на початку ХХ ст. серії статей під загальною назвою “The Fundamentals. A Testimony to the Truth” та широкому протестантському руху, що супроводжувався забороною викладання теорії Дарвіна. У теперішній час термін надбав більш широке значення: під релігійним фундаменталізмом розуміється стійка релігійна установка або один з типів сучасної релігійної свідомості, який притаманний насамперед авраамічним релігіям - іудаїзму, християнству та ісламу, але має також паралелі в індуїзмі, сикхізмі, буддизмі та конфуціанстві.

Незважаючи на те, що виявленню фундаменталістських тенденцій у різних релігійних конфесіях сприяють різні причини, можна говорити про народження глобального релігійного фундаменталізму як особливого феномену в середині 1970-х рр. На думку, І. Киржелєва, це було пов'язано з такими явищами, як зростання християнського фундаменталізму в протестантських церквах США та Латинської Америки та з типологічно схожими католицькими рухами (напр. Opus Dei), “ісламським фундаменталізмом”, ізраїльським рухом Gush Emunim .

Особливість релігійного фундаменталізму полягає в тому, що, закликаючи повернутися до традиції у формах колишнього, історично віджитого способу домінування релігії в житті суспільства, він є, на відміну від консерватизму, сучасним проектом побудови “нового світового порядку”, що буде ґрунтуватися на відмові від принципів гуманізму та демократії і разом з цим затвердженні тоталітарної релігійної ідеології з використанням технічних засобів сучасної цивілізації.

Результатом дослідження “The Fundamentalism Project” (directed and edited by Martin E. Marty and Scott Appleby) стало визначення загальних рис фундаменталізму :

- релігійний ідеалізм як основа приватної та громадської ідентичності;

- істина розуміється як “боговідверта”, яка в цьому сенсі об'єднує;

- притаманна скандальність, провокативність у мові;

- одним із базових елементів фундаменталістської ідеології єуявлення про космічну історичну битву, апокаліптичність. У цьому контексті фундаменталісти вибірково ставляться до історичних прецедентів, фактів, прикладів і до елементів власної релігійної традиції;

- відбувається демонізація своїх опонентів;

- чоловіче лідерство;

- ненависть до модерністської культурної гегемонії та спроба повалити існуючий розподіл влади в світі.

До головних ідеологічних засад фундаменталізму слід віднести:

- заклопотаність щодо ерозії релігії у суспільстві, її маргіналізації, втрати домінуючої позиції, яку фундаменталісти вважають гідною та необхідною для релігії;

- наявність дуалізму (чорне і біле, добро і зло чітко розведені, все відбувається у розмежованому полі між Богом та дияволом, Христом та Антихристом);

- вибіркове ставлення до власної релігійної традиції та до сучасності (що сприймати, а що заперечувати);

- схильність до міленарізму, месіанства, пов'язана з апокаліптичним станом.

На думку К. Костюка, православ'я є фундаменталістським за самим своїм визначенням ortho doxa (“правильна віра”) та спирається на богословські догми та основи віри. Виникнення православного фундаменталізму слід віднести до початку ХХ століття, найяскравішим втіленням якого стала сумнозвісна “справа Бейліса” 1913 р.. Після релігійної паузи у три чверті століття ми спостерігаємо відродження феномену фундаменталізму наприкінці 1980-х рр. у період кризи радянської системи.

Антисемітизм, великодержавний шовінізм, ненависть до “інородців”, націоналізм і навіть релігійний монархізм становлять ідеологічне підґрунтя нового православного фундаменталізму. Коріння фундаменталізму слід шукати не в релігійній, а насамперед у соціально-культурній сфері.

Предмет культурної критики фундаменталізму концентрується на явищах морального занепаду: розпусті та порнографії, контрацепції та абортах, моральному спустошенні молоді та викладанні в школі валеології, розповсюдженості статевих зв'язків до шлюбу, а також алкоголізмі, наркоманії, криміналізації суспільства, експериментах генної інженерії, евтаназії, та найбільше на духовному хаосі “ринкового” сектантства й агресивності “західного” прозелітизму.

Організаційному оформленню фундаменталістського руху сприяла поява православних газет (напр., “Русь православна”), телепередач (“Російський дім”), православних “братств” і релігійних організацій (“Православ'я або смерть”, “Слов'янський мир”, “Чорна сотня”,“Союз православних громадян” та ін.).

На думку автора, головним завданням, яке модерн ставить перед церквою, є адаптування своєї позиції до реалій сучасного життя. Православний фундаменталізм досить тісно пов'язаний із державною політикою країни, де сповідують православ'я, оскільки церква не стоїть осторонь від соціальних процесів. На прикладі Росії, можна розглянути співпрацю між державою та церквою з найгостріших соціальних питань. Зокрема, РПЦ (Російська православна церква) має певні тенденції православного фундаменталізму, які закріплені в окремих положеннях прийнятої у серпні 2000 року Соціальній доктрині церкви, а також у тезах православної публіцистики, насамперед, у працях митрополита Кирила (Гундяєва).

Щодо форми державного правління, хоча і проголошується офіційна заява про толерантність церкви до форми державного правління, однак у самій соціальній доктрині теократія та монархія проголошуються “релігійно більш високими формами” в порівнянні із демократією. Остання, у свою чергу, зображується як заперечення та зруйнування богоданної ієрархії та світового порядку.

Щодо форми державного устрою, то федеративній державі неодноразово протиставляється імперія як ідеал держави. Також документ “Основи соціальної концепції РПЦ” визначає широкий діапазон завдань і ті сфери життя, у яких співробітництво Церкви і держави слугуватиме суспільній користі. Слід відмітити дієвість заявленого, оскільки вже укладені угоди між Московським Патріархатом та державними відомствами, держава надає церкві певні податкові та фінансові пільги, передає будівлі та приміщення.

Розміри цієї підтримки породжують розмови про відновлення “напівдержавної церкви” . На думку російського дослідника О. Верховського, діяльність Московської патріархії (тобто 2000-х років акцент пропагандистської діяльності РПЦ переміщується з внутрішньої на зовнішню політику. Ставка тут робиться на молодь. Зокрема,30 березня 2005 р. між керівництвом МДІМВ (У) в особі його ректора А. Торкунова та РПЦ в особі голови ВЗЦЗ (Відділ зовнішніх церковних зносин керівництва РПЦ) є безумовно політизованою.

Причому в другій половині) Московського Патріархату митрополитом Кирилом була укладена угода про співробітництво в освітній та науковій сферах, яка передбачає крім проведення спільних досліджень, видання літератури, також проходження студентамиміжнародниками практики у закордонних структурах РПЦ . Отже, взаємодія політиків і церкви набуває сенсу відродження православної духовної культури з метою заповнення ідеологічного вакууму, що з'явився після розпаду СРСР і падіння ідеології комунізму. Широке висвітлення в ЗМІ діяльності політиків щодо православної церкви спрямоване на поширення серед народу думки про інтегруючу функцію православ'я, про особливу ідентичність російського народу й особливу місію російської держави.

Православна церква позитивно впливає як на імідж окремих політиків, так і на сприйняття народом правлячої влади, стаючи її політичним символом.

Одержати схвалення церкви - означає теж саме, що одержати підтримку народу. Досить пригадати бурхливі політичні події на Україні останніми роками, коли “ходіння” політиків за благословенням набуло масовості та активно використовувалось у політичних перегонах.Також гостро стоїть питання про розподіл православ'я в Україні між Московським та Київським патріархатами, основні причини якого патріарх Київський Філарет визначає не як церковні, а політичні. З одного боку, оскільки Україна стала незалежною державою українське духівництво дійшло висновку, що настав час автокефалії, повної незалежності української церкви від іншої церкви. З іншого - позиція Московського патріархату, яка полягає в тому, щи хоч Україна і Росія є різними державами, але церква у них має бути єдина.

Цю позицію підтримує один з лідерів українського політичного істеблішменту Віктор Янукович. На його думку, “за останні роки багато що змінилося - і зовні, інші відносини стали між державами колишнього Радянського Союзу. Всі держави стали незалежними, і дуже важливо в таких умовах зберегти цілісність Православної Церкви”. Слід додати, що від РПЦ напередодні виборів 2004 року Віктор Янукович отримав титул “лаври” [3]. Доречно зазначити, що в церковно-конфесійній площині відбувається майже таке ж протистояння, як і в політичній: УПЦ КП звинувачують у євроатлантизмі, у той час як позицію УПЦ МП можна звести до виразу: “Якщо Радянський Союз розпався - то хоч РПЦ збережемо єдиною і неподільною”.

Підсумовуючи, слід зазначити:

- на початку ХХІ століття релігійний фундаменталізм перетворюється на впливовий фактор та суб'єкт сучасної світової політики;

- конфлікт між фундаменталізмом та модерном відбувається на фоні стрімкого процесу секуляризації культури, втрати традиційних цінностей, падіння інтересу до віри і релігійного життя та послаблення моральної свідомості;

православний фундаменталізм досить тісно пов'язаний із державною політикою країни, де сповідують православ'я, щи яскраво підтверджує як внутрішня, так і зовнішня політика Росії протягом останніх років. Можна стверджувати, що, незважаючи на “боротьбу” з найбільш одіозними угрупованнями православнофундаменталістського ґатунку, РПЦ “взяла на озброєння” певні принципи фундаменталізму;

- не можна стверджувати, що українські православні конфесії, зокрема, УПЦ та УПЦ КП цілком позбавлені фундаменталістських засад,оскільки перед ними постають проблеми адаптації до модерну, які потрібно розв'язувати, щоб зберегти прихильність віруючих;

- православний фундаменталізм також має певний вплив на міжнародні відносини, зокрема на пострадянському просторі.

Фашизм: сутність і основні ідеї наприкінці хх- початку ххі століття

Фашистська політична доктрина є симбіозом різних політичних і філософських напрямків, що були модними в націоналістичних колах Німеччини й Австрії на початку ХХ вв. Серед філософських авторитетів нацизму варто назвати імена Артура Шопенгауера (1788-1860), Фрідріха Ніцше (1844-1900), Карла Густава Юнга (1875-1961), а також теоретиків соціального дарвінізму Франца Опенгеймера, Людвіга Гумпловича.

У політичній доктрині фашизму індивід - це ніщо. Він повинний розчинитися у вищій силі нації і відчути гордість від участі в ній. Пропаганда самопожертви у фашизмі мало певні риси - пояснити необхідність існування та діяльності вождів, їхнього управління масою. Реалізації цієї мрії багато в чому сприяли ідеї Ф. Ніцше про «надлюдину». Тільки надлюдина може перебороти труднощі, якими переповнена реальна дійсність. Тільки він може покінчити з неправдою, розпустою. У цій боротьбі надлюдина може не враховувати моральні принципи, руйнувати старі традиції, визначати долі людей.

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму не мають ніякого сенсу, тому що вони збуджують у людині «старі інстинкти». Засоби політичної конкуренції, боротьба за владу демократія гальмує єдність нації. Тоталітарна держава - ідеал суспільного ладу політичної доктрини фашизму. Вона не має негативних рис ліберальної демократії і може здійснити контроль за особистістю і суспільством в ім'я єдності та процвітання великої раси. Природа цієї держави дозволяє вести війну. Війна робить націю сильною, кожне покоління повинно вести свою війну. Той народ, що не може завоювати собі життєвий простір, повинний загинути.

Ідеї расизму покладено в основу фашистського світогляду. Ось картина світу, яку малювали німецькі нацисти. На світі існує лише один вид істот. Це -- арійська, нордична, тобто німецька, раса. До її складу входять німці та деякі народи німецького коріння. Кров, що тече в їхніх жилах, є носієм героїчного духу, творчого генія, почуття відповідальності й гідності. Ця кров надає особливу інстинктивну мудрість, що не залежить від інтелекту. Ці якості тим вищі, чим чистіша кров. Тільки німці, арійці є власне людьми. Просто людьми, не надлюдьми; «надлюдина» ж -- тільки одна, це -- фюрер. Решта людства, не німці --складова тваринного світу, «недолюдки».

Арійці мають ставитися до них виключно як до тварин, їх можна -- і навіть слід! -- знищувати так само, як убивають тварин, якщо цього потребують інтереси арійської раси, покликаної панувати на Землі. Ніяких моральних проблем для арійців при цьому не повинно виникати.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію саме на засадах національної виключності, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття «клас» і «класова боротьба». Передусім тому, що для фашистів головні поняття -- «раса», «нація». Класи роз'єднують вищу і вічну спільність людей -- націю. Фашистська держава не визнавала прав робітників, службовців на обстоювання економічних прав. Фашисти стверджували, що профспілки розбурхують «стадні інстинкти» працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну структуру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеччині, Іспанії та інших європейських країнах. Повоєнні спроби «чорних полковників» у Греції та «горил» у Латинській Америці закінчилися ганебно. А втім, хоча світове співтовариство 10 грудня 1948 р. рішенням 00Н засудило антигуманні фашистські режими, від фашизму людство ще не вилікувалось. Із закінченням другої світової війни він не щез, а пристосувався до нових історичних умов.

Завдання 3. Дати відповідь на тестові завдання

1. Держава - це універсальна організація, що володіє монополлією на:

Б) Володіння власністю на засоби виробництва;

В) законотворчість (виробництво законів і інших нормативних актів);

Г) емісію грошових знаків;

Д) стягування податків і зборів.

2. На яких трьох базових елементах грунтується держава:

А) суверенітет;

Е) територія;

З) населення.

3. Яка з нижченаведенних характеристик належать до поняття державного суверенітету:

Б) народ є джерелом верховної влади в суспільстві;

Г) незалежність держави від інших держав.

4. До структури державних органів входять:

А) представницьки органи влади;

Б) наглядово-контрольні інстанції;

В) збройні сили;

Е) судова система;

З) органи місцевого самоврядування.

Література:

1. Бебик В.М. Основи теоретичної та практичної політології: Підручник. - К. Вища шк., 1994. - 286с.

2. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навчальний посібник. - К.: Наук. думка, 1997. - 123с.

3. Політологія. Підручник. /за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка.- К.: видавничий центр «Академія», 2002. - 458с.

4. Кухта Б. З історії української політичної думки. - Львів: Артіс, 1995. - 123 с.

5. Пойченко А.М., Ребкало В.А., Хворостяний О.І Конфлікт у політичному житті сучасної України: теорія і технологія розв*язання: Навч. Посіб.. - К.: Вид-во УАДУ, 1997. - 96с.