Основні етапи становлення і розвитку політичної економії

15

План

Вступ

1. Становлення та основні етапи розвитку теорії як економічної науки

2. Предмет політичної економії та його еволюція

3. Етапи розвитку політичної економії

3.1 Школа меркантилізму

3.2 Школа фізіократів

3.3 Класична школа

3.4 Марксизм

3.5 Неокласична економічна теорія. Маржиналізм. Становлення неокласичної традиції в економічній теорії

3.6 Кейнсіанство

3.7 Неокейнсіанські теорії

3.8 Посткейнсіанство

3.9 Неолібералізм

3.10 Інституціоналізм

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Економічне життя суспільства є надзвичайно багатогранним. Його вивчає система економічних наук, які включають науки про загальні закони економічного розвитку, галузеві економічні науки, науки, що розглядають конкретні економічні процеси та явища. Кожна з них має свій предмет. Першість з-поміж усіх економічних наук належить політичній економії, яка вивчає економічні закони. Економічна думка зародилась ще в стародавньому світі. Зокрема, перші спроби з'ясувати загальні принципи економічного розвитку зробили давньогрецькі мислителі Ксенофонт, Платон, Аристотель, а також філософи стародавнього Риму, Індії, Китаю, Єгипту. І сам термін «економіка» вперше вжив Аристотель (384 - 322 p.p. до н.е.). Походить цей термін від давньогрецьких слів «ойкос». тобто дім, домашнє господарство, господарство, і «номос», що в перекладі означає вчення, закон. Отже, термін «економіка» можна перекладати як вчення про домашнє господарство, або ж як вчення про господарство взагалі. Причому Аристотель поділяв науку про багатство людей на економіку і хримастику. Під першою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, під другою - нагромадження грошей, до якого ставився негативно. Але не кожна економічна думка розвивається у систему поглядів і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства. Економічна думка зародилась у глибокій давнині і пройшла складний шлях від емпіричного розуміння економічних явищ до формування наукових теорій. Очевидно, уже в первісному суспільстві люди замислювались над економічними явищами. Але ці їхні погляди ще не складалися в будь-яку систему. Перші спроби систематизації економічних поглядів можна віднести до стародавньої доби й середньовіччя. Проте й вони ще не склались у наукові системи. Економічні знання стали самостійною галуззю досліджень у XVI--XVII ст. -- в епоху меркантилізму, хоч і тоді дослідники займалися аналізом тільки окремих економічних проблем.

1. Становлення та основні етапи розвитку теорії як економічної науки

Виникнення спеціальних досліджень відноситься до початку 17 ст. (зародження капіталізму та формування національних ринків).Виражала інтереси буржуазії. Тоді й виник термін політекономія. Цей термін уперше застосував французький економіст Антуан Монкретьєн у праці «Трактат політичної економії» (1615 p.). Назва походить від грецьких елів «поліс» - місто, суспільство, держава; «ойкос» дім, господарство; номос» закон.

Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Починається бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був неможливим без наукових знань. XVII ст. стало століттям розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики, астрономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст.. прийшовши на зміну меркантилізму. Її першими представниками були Вільям Петті (1623-1687 рр.; Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694-1774 рр.; Франція). Вони вважали, що джерелом багатстві є природа і праця в сільському господарстві. Крім того, Ф. Кене в «Економічній таблиці» (1758 р.) вперше зробив спробу розглянути процес суспільного відтворення як цілісну систему виробництва, обміну і споживання. Однак вчення фізіократів носило обмежений характер, оскільки виходило з того, що тільки сільськогосподарське виробництво є джерелом багатства. Все інше виробництво і невиробничу сферу фізіократи вважали безплідними, а зайнятих в них людей - паразитами. Якщо меркантилісти досліджували сферу обігу, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок її науковому аналізу. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. На відміну від меркантилістів -- прихильників державного втручання в економічне життя, вони обстоювали економічну свободу, економічний лібералізм, були супротивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, класична школа розв'язувала переважно з позицій трудової теорії.

Цю обмеженість подолали інші представники класичної буржуазної політекономії, зокрема такі, як А. Сміт («Дослідження про природу та причини багатства народів», 1776 р.) і Д. Рікардо («Начала політичної економії та оподаткування», 1817 p.). Вони вважали, що багатство суспільства створюється у виробництві незалежно від його галузевих особливостей, а прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманих робітників. Крім того, Д. Рікардо відкрив закономірність, яка виражає співвідношення між оплаченою працею (заробітною платою робітників) та неоплаченою (прибутком підприємця), і довів, що прибуток буде високим або низьким у тій самій пропорції, в якій буде низька або висока заробітна плата. Отже, класична буржуазна політекономія започаткувала трудову теорію вартості. Інакше кажучи, класична буржуазна політекономія започаткувала об'єктивний аналіз механізму відтворення, висунула і обґрунтувала систему понять і категорій, викрила ті чи інші вади капіталізму й шукала шляхи їх усунення, започаткувала трудову теорію вартості.

На межі XVIII--XIX ст., коли повністю сформувались капіталістичні відносини, у класичній політичній економії сталися помітні зміни. Ці зміни поки що не зачіпали засадничих принципів економічних досліджень, але все ж були досить суттєвими, причому настільки, що згодом стали відправними на шляху формування нових підходів до досліджень, передумовою виникнення маржиналізму, а потім і неокласики. Вони були спричинені тим, Що капіталізм почав виявляти ознаки, котрі разюче суперечили економічному оптимізму Сміта та Рікардо. Так, Сміт уважав, що численне населення є запорукою багатства суспільства, бо основою товарів -- вартостей є жива праця. Проте за сформованого капіталізму товари виробляють за допомогою машин, а використання живої праці дедалі обмежується. Механізація виробництва спричинила таке явище, як «надлишкове населення» (безробіття). Отже, цю тезу Сміта неодмінно треба було переглянути. Водночас стала сумнівною і теорія вимірювання вартості лише затратами живої праці. Крім того, об'єктом дослідження у Сміта є матеріальне виробництво, де, на його думку, створюються товари (матеріалізується жива праця) -- основа багатства суспільства. Економічний прогрес суспільства, за Смітом, -- це виробництво якомога більшої кількості товарів. Тому він не приділяв особливої уваги іншим сферам, зокрема розподілу, обміну та споживанню. Однак, класична буржуазна політекономія мала ряд недоліків видавала капіталізм за вічний лад, не бачила його історичну обмеженість і минущий характер;з появою на політичній арені робітничого класу відмовилась від пошуку істини і стала навіть спотворювати її заради захисту капіталізму.

В нових історичних умовах розроблення економічної теорії здійснили Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Виражаючи інтереси робітничого класу вони уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики, завершили створення розпочатої класичною буржуазною політекономією теорії трудової вартості. В своїй праці «Капітал «К. Маркс, використавши найкращі досягнення класичної буржуазної політекономії, розробив вчення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі, обґрунтував вчення про додаткову вартість, яке розкриває економічну суть капіталістичної експлуатації людини людиною. В « Капіталі» обґрунтувався висновок про історичну обмеженість капіталізму і неминучість його заміни соціалізмом. Вчення стало віхою в історії економічної думки. З його появою в економічній теорії склались два напрями: марксистський і буржуазний.

Прихильники першого концентрують свою увагу на вивченні соціально-економічних відносин як складових всієї системи виробничих відносин. Прихильники другого напряму в центр дослідження ставлять конкретно-економічні відносини, які є складовою частиною організаційно-економічних відносин. Подальший розвиток марксистського напряму в політичній економії здійснив В. І. Ленін. Він створив вчення про монополістичний і державно-монополістичний капіталізм, розробив основи економічної теорії соціалізму. Помітний внесок в розроблення буржуазної економічної теорії здійснив англійський економіст А. Маршалл в праці «Принципи економіки» (1890). Він і його послідовники розвивають основні ідеї класичної буржуазної політекономії, головним чином, що стосуються проблем економічної ефективності. Вони започаткували створення так званого неокласицизму. Важливу роль в розробленні економічної теорії відіграла праця англійського економіста Дж. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936), в якій значне місце відведено дослідженню державно-монополістичного регулювання економіки. Ідеї Дж Кейнса одержали свій подальший розвиток у працях багатьох вчених Заходу, що дало підставу говорити про становлення неокейнсіанства як течії сучасної буржуазної політекономії.

Поширення набули ідеї, які зближують неокейнсіанство і неокласицизм. Найповніше такий синтез проявився у праці американського економіста П. Самусльсона «Економіка».

2. Предмет економічної теорії та його еволюція

У вивченні політичної економії, як і кожної науки, велике значення має визначення її предмета, тобто того кола питань, які вона досліджує. Причому слід розрізняти предмет і об'єкт політичної економії.

Предмет політичної економії - це виробничі відносини, тобто відносини, що складаються між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ та послуг. Таке визначення предмету політичної економії із незначними видозмінами ми зустрічаємо у різних радянських вчених-економістів. Політична економія мислилась як одна із складових частин марксизму-ленінізму, тому суспільні відносини розглядались через відносини між класами, що спричиняло надмірну ідеологізацію науки, ігнорування питань економічної ефективності та економічного прогресу. Сьогодні існує багато визначень предмету економічної теорії, але всі вони так чи інакше пов'язані з ефективним використанням обмежених ресурсів в умовах зростання людських потреб. Загальновизнаним (через стислість і точність) є визначення предмету економічної теорії англійським економістом Лайонеллем Роббінсом: «Економіка -- це наука, що вивчає поведінку людини з точки зору відносин між її метою та обмеженими засобами, котрі можна альтернативно використовувати». К. Макконнелл та С. Брю подають своє визначення економічної теорії: «Економікс (економічна теорія) - досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або керування ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини». До провідних напрямів сучасної «есопотісs» належать:

- кейнсіанство - економічний напрямок, що обґрунтовує необхідність державного стимулювання ефективного попиту;

- монетаризм - неокласична економічна теорія, що наділяє грошову систему визначальною роллю у процесі впливу на економічну кон'юнктуру;

- теорія суспільного вибору (нова політична економія) - наука, що вивчає механізми урядових рішень та способи впливу на них окремих людей і суспільства в цілому з метою задоволення власних інтересів;

- інституціоналізм - економічна наука про суспільні інститути, що мають вилив на рух економічних благ.

Об'єктом політекономії є економіка в цілому. Об'єкт вивчення може бути спільним для багатьох споріднених наук. В даному випадку він є спільним для всіх економічних наук, скажімо, для економічної історії та історії економічних вчень, економіки сільського господарства і багатьох інших. Проте кожна із названих економічних наук має свій особливий предмет дослідження. Як відомо, суспільне виробництво має дві сторони: технічну та суспільну. Технічну виражають продуктивні сили, до складу яких входять засоби виробництва і люди, які приводять в дію ці засоби виробництва, коли створюють матеріальні та духовні блага. Продуктивні сили виражають відносини «людина-природа». Ці відносини вивчаються природничими і технічними науками. Суспільну сторону виробництва виражають виробничі, економічні відносини, тобто відносини, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ. Ці відносини вивчаються політичною економією. У системі виробничих відносин можна виділити організаційно-економічні та соціально-економічні відносини. Організаційно-економічні відносини виникають у процесі обміну засобами виробництва, трудової діяльності, кооперації праці, тобто стосуються організації та управління економікою на різних рівнях. В сукупності організаційно-економічних відносин можна виділити: загальні організаційно-економічні відносини, які охоплюють сукупність форм і методів господарювання, властивих усім галузям народного господарства (організація підприємництва, фінансів, кредитування і т.п.); конкретно-економічні відносини, що охоплюють господарський механізм окремих галузей (промисловості, будівництва, сільського господарства тощо).

Загальні організаційно-економічні відносини вивчаються політекономією, а конкретно-економічні відносини - галузевими економічними науками. Соціально-економічні відносини являють собою відносини, що виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ. Їхню основу становлять відносини власності на засоби виробництва і виготовлений продукт.

Соціально-економічні відносини показують, хто привласнює засоби виробництва; за яких суспільних умов і яку частку робочого дня трудівник працює на себе та на і інших членів суспільства, хто привласнює результати виробництва. Все це означає, що вивчення соціально-економічних відносин має надзвичайно важливе значення. Соціально-економічні відносини так само, як і загально-організаційні економічні відносини, вивчаються політичною економією. Усі названі групи економічних відносин взаємозв'язані. І завдання політичної економії полягає в тому, щоб з'ясувати існуючі тут причинно-наслідкові зв'язки, закони і закономірності, які характеризують функціонування цих відносин як цілісної економічної системи. Як вже говорилось, політична економія склалась спочатку як наука про закони виробництва, розподілу, обміну і споживання в капіталістичному суспільстві. Цю науку Ф. Енгельс називав політичною економією у вузькому розумінні слова. В широкому розумінні слова політична економія, вказував Ф. Енгельс, це наука про закони виробництва, розподілу, обміну, і споживання матеріальних і духовних благ у різних людських суспільствах. Змісту предмета політекономії в тій чи іншій мірі торкалися всі економісти. Класики буржуазної політичної економії вважали, що їх наука має вивчати виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг, причому з точки зору не тільки майнових зв'язків, а й суспільних відносин між людьми.

3. Етапи розвитку політичної економії

3.1 Школа меркантилізму

Видатний економіст Йозеф Шумпетер писав, що меркантилізм був не стільки науковим напрямом, скільки практичною політикою. Так само і література меркантилістів була вторинним явищем і містила лише зачатки науки.

Меркантилістів цікавили, зокрема, питання визначення суті багатства, яке вони ототожнювали із золотом і сріблом, регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу дорогоцінних металів у країну, заохочення експорту, протекціоністські тарифи на імпортні товари тощо.

Оскільки капіталістичні відносини почали складатися передусім в торгівлі, то й перша школа буржуазної політекономії виходила з того, що джерелом багатства суспільства є торгівля,головним чином зовнішня. Ця школа відома під назвою «меркантилізм» (від італійського слова «мерканте» - торговець, купець). Вчення зародилось у XV - XVII ст. у країнах Західної Європи. У Західній Європі меркантилізм зародився вже в XV ст., але великого поширення набув у XVII ст. і виражало інтереси торгової буржуазії. Предметом дослідження меркантилістів була майже виключно сфера обігу. Латинські («mercari» -- торгувати), англо-французькі («mercantile» -- торговий) та італійські («mercante» -- торговець, купець) корені в терміні «меркантилізм» наочно свідчать про суть економічних поглядів його представників. Ідеологи меркантилізму були впевнені, що тільки гроші (золоті і срібні) та скарби становлять багатство нації, окремої держави.

Джерелом багатства вважався нееквівалентний обмін у результаті торгових взаємовідносин з іншими державами. Примноження багатства, на думку меркантилістів, є невід'ємним від протекціоністських заходів регулювання зовнішньої торгівлі (заохочення експорту, стримування імпорту) і широкої підтримки національної промисловості. Варто, проте, зазначити, що економічні погляди меркантилістів не склалися в певну цілісну наукову теорію. Це була, по суті справи, сукупність поглядів і думок багатьох людей, до того ж не науковців, а практиків -- купців, промисловців, фінансистів, службовців торговельних компаній. Вони не теоретизували, а розв'язували конкретні економічні питання, формулювання яких здебільшого виносили прямо в заголовки своїх друкованих творів, котрі тоді називали «памфлетами». Меркантилізм можна визначати і як сукупність практичних господарських заходів європейських держав у XVI -- XVIII ст. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної системи, дворянський абсолютизм у Франції, інших країнах Західної Європи та в Росії намагався зміцнити торгівлю і промисловість за допомогою цих заходів. Засадничими вимогами меркантилістів незмінно залишались такі: перевищення експорту над імпортом, стимулювання вивезення з країни товару і ввезення в неї золота, захист національної економіки від закордонних інвестицій. Необхідно звернути увагу на те, що хоча меркантилісти не узгоджували між собою ні цих принципів, ні загального аналітичного інструментарію, проте можна виявити певну спільність їхніх теоретичних поглядів: по-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується в грошах, тобто багатство -- це не що інше, як нагромадження грошей; по-друге, виробництво створює потрібні передумови для нагромадження багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку; по-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші; по-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за вищу ціну, ніж ціна купівлі (Г -- F, тобто гроші, що породжують гроші, -- такою є формула капіталу в меркантилістів); по-п'яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства, бо обіг товарів усередині країни хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багатства, а отже, джерелом багатства є лише зовнішня торгівля; по-шосте, баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, отож, треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння суті поняття активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже різнилися).

У розвитку меркантилізму виділяють два етапи -- ранній і пізній. Ранній меркантилізм К. Маркс назвав монетарною системою, а пізній -- власне меркантилізмом, або мануфактурною системою. Основним критерієм такого поділу є обґрунтування способів досягнення активного торговельного балансу, тобто позитивного сальдо в зовнішній торгівлі. Ранній меркантилізм виник іще до великих географічних відкриттів і був актуальним до середини XVI ст. Найвідомішими представниками цього напряму були В. Стаффорд в Англії та Г. Скаруффі в Італії. Ранній (монетарний) меркантилізм ґрунтувався на теорії «грошового балансу», яка мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге -- зберегти гроші в самій цій країні. Для розв'язання цих завдань ранні меркантилісти запропонували низку заходів, які тією чи іншою мірою знайшли практичне відображення в економічній політиці того часу. Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що мала на меті утримування грошей у країні. Через це система монетарного меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного (пізнього). Пізній меркантилізм охоплює період з другої половини XVI ст. по другу половину XVIII ст., хоча окремі його елементи можна бачити й значно пізніше. З меркантилізмом пов'язане виникнення назви науки «політична економія». У 1615 р. Антуан де Монкретьєн видав «Трактат політичної економії», в якому пропонує королю Франції проводити економічну політику заохочення торгівлі, доводить, що остання є головною ціллю виробництва, тому що недостатньо виробити продукт, а його потрібно ще продати. Найвидатніші представники меркантилізму : Т. Мен, Д. Стюарт в Англії, А. Монкретьєн у Франції, А. Сєрра Б.Даванзатті, Г.Скаруффі в Італії. Ця система меркантилізму ґрунтувалася на так званій теорії торгового балансу, яка вважала за потрібне домогтися перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених до країни. Важливо підкреслити, що пізні меркантилісти перенесли центр ваги своїх досліджень зі сфери грошового у сферу товарного обігу.

Головною передумовою генези меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. Меркантилісти об'єктом дослідження обрали обіг (передусім зовнішню торгівлю), вважаючи, що суспільне багатство створюється у сфері обігу А тому вони й не створили і не могли створити наукову систему поглядів на економічні процеси. З проникненням капіталу у сферу виробництва погляди ідеологів буржуазії істотно змінилися, що й обумовило виникнення класичної буржуазної політичної економії.

3.2 Школа фізіократів

Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. Фізіократи -- французькі економісти другої половини ХVІІІ ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів «фізіс» -- природа і «кратос» -- влада. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії. У другій половині ХVІІІ ст. країна наближалась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно панував меркантилізм.

На цей час чітко визначилися дві проблеми, що гальмували економічний розвиток: панування меркантилізму і збереження феодального режиму на селі. Фізіократи, виступаючи проти меркантилізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характеру. На відміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками економічного лібералізму.

Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема Буагільбером. Проте не можна говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіократи розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної реформи, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років ХVІІІ ст. Її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. Центром, де регулярно збирались фізіократи, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх. Її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійснення програм фізіократів за умов абсолютизму.

3.3 Класична школа

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму передовсім в Англії -- найбільш економічно розвинутій країні. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу виробництва. На перший план виходить промисловий капітал. За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Крім того, буржуазія намагалася звільнитись від жорсткого урядового регулювання економічного життя. Буржуазна революція середини ХVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Якщо меркантилісти досліджували сферу обігу, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок її науковому аналізу. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. На відміну від меркантилістів -- прихильників державного втручання в економічне життя, вони обстоювали економічну свободу, економічний лібералізм, були супротивниками протекціонізму. К. Маркс писав: «…під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, починаючи з У. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва». Відомий американський економіст Дж. К. Гелбрейт писав з цього приводу: «…Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. У меркантилістів економічне пізнання -- лише засіб для вирішення конкретних питань, у Петті -- розвиток самої економічної теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають «першим професійним економістом» . К. Маркс назвав його найгеніальнішим і найоригінальнішим економічним дослідником, «батьком політичної економії». Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682). Сам Петті, який усвідомлював свою роль у розвитку нової науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною анатомією», писав, що він намагався зробити «...в загальних рисах перший нарис політичної анатомії». Петті вважають засновником трудової теорії вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропорційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. У «Трактаті про податки і збори» Петті пише: «Якщо хтось може видобути... і доставити в Лондон одну унцію срібла, за той самий час, за який він здатний виробити один бушель хліба, то перша становитиме природну ціну другого» . Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Останнє категорично заперечувала марксистська теорія, проте західні економісти, зокрема Й. Шумпетер, який досить критично ставився до Петті як до економіста-теоретика, високо оцінювали саме його «Політичну арифметику», ідеї якої, зв'язані з визначенням національного доходу і його розрахунків, лягли в основу розвинутої в 30 -- 40-х роках ХХ ст. системи національних рахунків. Слід звернути увагу на хронологічні рамки існування класичної політичної економії. За схемою К. Маркса, до класиків належали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе. її, за Марксом, заступила «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов'язував із загостренням класової боротьби.

Подальшого розвитку, збагачення і конкретизації ці підходи знаходять у Адама Сміта (1723-1790). У своїй праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776) він доводить, що разом із поділом праці розвивається обмін, що гроші - це не вигадка людей, а породження самого обміну, що вони є не чим іншим, як товаром. Вартість товарів А. Сміт визначає виключно втіленою у них працею. Він розрізняє споживну та мінову вартість. Якщо у фізіократів додаткова вартість створюється лише землеробською працею, то А. Сміт розповсюджує її на всі сфери виробництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то у нього - у формі земельної ренти, прибутку і процента. Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи - основний та оборотний, розкрив їх роль і значення. Але методологія А. Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямована на розкриття суті економічних процесів, з іншого - описує поверхові явища. Це призвело до існування у нього, по суті, двох теорій вартості, згідно з якими:

1) вартість визначається витраченою працею;

2) вартість визначається працею, яка купується.

Видатним представником цього напряму економічних вчень є Давид Рікардо (1772-1823). Його головна праця «Початки політичної економії та податкового обкладення» (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. За його думкою, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства. Вона відкриває необмежені можливості розвитку продуктивних сил.

Заслугою Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна плата, яка визначає становище робітників і прибуток капіталістів, рухаються у протилежних напрямах. Це визначає протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Рікардо доводив, що інтереси землевласників протилежні інтересам робітників і капіталістів. Але із зростанням земельної ренти зростає ціна продуктів сільського господарства, що вимагає підвищення заробітної плати, а це, в свою чергу, зумовлює зниження прибутку капіталістів. Ці висновки дуже важливі, але відразу ж слід зазначити, що класові суперечності він зводив до законів природи, а капіталізм вважав за абсолютний, вічний, природний спосіб виробництва.

Своєрідне місце в історії економічної теорії займає Сімон де Сісмонді (1773-1842), якому, з одного боку, належить завершення класичної буржуазної політичної економії, а з іншого - започаткування нового напряму - економічного романтизму. Його основна праця «Нові початки політичної економії або про багатство у його відношенні до народонаселення» (1819). Він стояв на позиції трудової теорії вартості, вважав, що праця є єдиним джерелом багатства, що гроші - це такий же продукт праці, як і інші товари. Сісмонді значно різкіше поставив питання про те, що прибуток є вирахуванням з продукту праці робітника, підкреслював її експлуататорську природу.

До низки економістів-класиків, яких заведено вважати «економістами нової хвилі», належать: англійці Д. Мак-Куллох та Д. Мілль (ортодоксальні послідовники та популяризатори вчень Сміта і Рікардо), Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Мілль; французи -- Ж.-Б. Сей та Ф. Бастіа; американець -- Г. Ч. Кері.

3.4 Марксизм

Розвиток капіталізму і становлення пролетаріату як класу, як самостійної сили зумовили необхідність створення теорії та ідеології нового класу, яка б висвітлила мету та шляхи боротьби за її здійснення. Створення революційної теорії робітничого класу, в тому числі пролетарської політичної економії, здійснене Марксом і Енгельсом. Вони спирались на все створене німецькою філософією, англійською політичною економією та французьким соціалізмом. Вони вважали, що робітничий клас, покликаний історією революційно перетворити суспільство, знищити експлуатацію людини людиною, класи, створити нове соціалістичне суспільство. Вони розробили новий метод дослідження - метод діалектичного матеріалізму і застосували його до аналізу економічного життя суспільства, що забезпечило розгляд суспільства у процесі його безперервного розвитку і змін на основі діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови. Маркс і Енгельс обґрунтували, що економічні зміни є виразом суспільно-виробничих відносин. Тому вони не можуть бути вічними і незмінними, вони мають історично перехідний характер.

Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосіб виробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації, додаткової вартості та ті перетворені форми, в яких вони виступають на поверхні капіталістичної дійсності. Розкриття тайни додаткової вартості - одне з найбільших відкриттів Маркса. Маркс розкрив сутність закону вартості, механізм його дії за умов простого товарного і капіталістичного господарства. В працях Маркса вперше розкрита сутність капіталу, його поділ на постійний і змінний капітал, його функціонування, суспільне відтворення капіталу.

Все це знайшло втілення у створенні та опублікуванні таких праць, як «Капітал» К. Маркса, «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса, «Критика Готської програми» К. Маркса та багатьох інших.

В.І. Ленін розкрив перехід капіталізму в нову, монополістичну стадію, народження і швидке зростання державно-монополістичного капіталізму, міжнародних форм панування найбільш монополістичних об'єднань, що зараз привело до виникнення транснаціонального капіталу, посилення міжнародної капіталістичної інтеграції. Ленін відкрив закон нерівномірності економічного і політичного розвитку різних країн в епоху монополістичного капіталізму.

Узагальнення безпосереднього післяреволюційного досвіду дало можливість обґрунтувати роль товарно-грошових відносин і закону вартості у перехідний період, необхідність поєднання планомірності і вартості, плану і госпрозрахунку.

Ленін обґрунтував рішучі повороти у розвитку країни, її економіки - від воєнного комунізму до непу, від продрозверстки до продподатку, від переважно адміністративних до економічних методів господарювання та управління.

Проте, необґрунтовані спроби видати усуспільнення за універсальний закон, а державну власність за загальнонародну привели до того, що в наших країнах утвердилась сталінська модель соціалізму, яка означає деформацію суспільних відносин, панування адміністративно-командної системи, відчуження людей від засобів виробництва і результатів праці, від управління виробництвом і державою. Це неминуче призвело до відриву економічної теорії від життя та практики господарського будівництва, до посилення догматизму і схоластики.

Вчення Маркса мало і серйозні недоліки. Зокрема, він недооцінив роль приватної власності, в тому числі приватної трудової у людському суспільстві, а абсолютизував роль державної власності. К.Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості тільки працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців. Марксистська теорія переоцінила роль великого виробництва в економіці суспільства. Маркс мало уваги приділив закону попиту і пропозиції і т.д. Ця теорія зазнала критики з різних позицій, але мала неабиякий вплив, зокрема, на вдосконалення процесу капіталістичного виробництва.

3.5 Неокласична економічна теорія Маржиналізм. Становлення неокласичної традиції в економічній теорії

В останній третині ХІХ ст. в економічній теорії виникла нова течія -- маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Об'єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільно-економічної практики.

Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (marginal -- граничний), який досить швидко набув широкого визнання у світовій
науці, хоча і не був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея -- дослідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на різних рівнях -- фірми, галузі, національної економіки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті.

Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржинальною революцією» в економічній науці.

Історичні відомості про зародження маржиналізму свідчать, що піонерами у формуванні категорії «граничної корисності», яка використовується в процесі аналізу поведінки споживача й математичного аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі, були німецькі дослідники Г. Госен і Й. фон Тюнен, а також французи -- Ж. Дюпю та О. Курно.

Йоган фон Тюнен (1783--1850) -- один із перших сформулював закони граничного аналізу в «економічній системі з метою досягнення максимуму значень функції з багатьма змінними». Як дослідник і практик Й. Тюнен у своїй книжці «Ізольована держава», 1826 р., дав (на підставі власних теоретичних опрацювань) ряд практичних рекомендацій щодо раціонального і прибуткового ведення сільського господарства. Основна ідея полягала в тім, що максимальний чистий дохід землевласник може отримати за умови, коли сукупність граничних витрат на фактори виробництва буде тотожною граничній корисності продукту.

Обґрунтовуючи свою тезу, Тюнен виходив із аналізу взаємодії факторів виробництва, змінюючи почергово величину як окремих факторів, так і ціни кожного з них. Заслугою Тюнена є також розкриття механізму формування рівня земельної ренти залежно від якості землі та її віддаленості від ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801--1877) є не тільки одним із попередників маржиналізму, а й засновником нового -- математичного напрямку в економічній теорії. У книжці «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» він, спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття функції попиту, еластичності попиту, які й нині широко використовуються. Крім того, його аналіз ринку й ринкових відносин уточнив такі категорії, як конкуренція, монополія, олігополія. А.Курно застосовує функції попиту і пропозиції для пояснення формування ціни за ринкових умов, її еволюції, починаючи від чистої конкуренції до монополії. Основна ідея його концепції полягала в тім, що економічні системи слід розглядати як замкнуті системи ринкових взаємозалежностей (виражених категоріями попиту і пропозиції), що перебувають у рівновазі. Ціна розглядається при цьому як грошове вираження стану рівноваги попиту і пропозиції. У центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми, яка є виробником товарів і реалізує їх на ринку, тобто він аналізував економіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому. У побудованій ним економічній моделі ціни диктують покупці, а продавці визначають обсяги виробництва продукції залежно від рівня ціни та попиту на товар.

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840--1921), Фрідріх фон Візер (1851--1926) та Ейген Бем-Баверк (1851--1919).

Її теоретичними принципами були суб'єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії» (1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема» (1883) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію суб'єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи, метод дослідження економічних процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування, та ін.

Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб'єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб'єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об'єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів. Для того щоб вивчити і розкрити закони економіки в цілому, треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати отримані висновки на всю сукупність господарств. Такий метод дослідження отримав назву «робінзонат».

Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічні відносини лише ринковими зв'язками, тобто відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засадними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропорції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру. Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії категорії «товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цінність».

Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях «Походження й основні закони господарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1889), «Закон влади» (1926), використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва. Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа розглядає витрати як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф.Візер. Візер виходив із суб'єктивного аналізу Менгера, але пішов значно далі за нього. На думку Візера, політична економія є прикладною психологією, а її завдання полягає в тім, щоб пояснити всі економічні явища, на підставі мотивів, якими керуються у власній діяльності окремі люди.

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембриджська економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842--1924). Ця школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний. Наукові заслуги А. Маршалла в царині економіки на Заході іноді навіть порівнюють з відкриттями Коперника в астрономії. У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, об'єднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і «теорії граничної корисності», що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв'язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. А. Маршалл зборов суперечності теорії граничної корисності й теорії факторів виробництва і сконцентрував основну увагу на розробці теорії ціни. Основні його теоретичні надбання витримали іспит часом і користуються популярністю й дотепер.

А. Маршалл (слідом за Джевонсом) запропонував замість поняття «політична економія» поняття «економікс» і дав власне визначення цієї науки: політична економія, або економікс, -- це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра «якнайтісніше зв'язана з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту» . Це визначення суттєво відрізнялось від тих, що давали його попередники, які обмежували предмет політичної економії лише наукою про багатство. Маршалл, як бачимо, підходить до трактування її предмета ширше. «З одного боку, -- зазначає він, -- це наука про багатство, але з іншого -- це наука про людину, яка відчуває на собі вплив найрізніших факторів; щодо економіки, то вона цікавиться переважно мотивами, які впливають ... на поведінку людини в її економічному житті» .

Аналізуючи фактори, що впливають на величину попиту на товар на ринку, він виводить головний закон попиту, який став хрестоматійним: «чим більша кількість товару, який треба продати, тим нижча має бути ціна його пропонування з тим, щоб товар знайшов покупця; або, інакше кажучи, потрібна кількість товару збільшується зі зниженням ціни і зменшується з її зростанням» . А. Маршалл одним із перших зв'язав із ціною товару еластичність попиту на нього. Він склав діаграми, які показують зміни в ціні й кількості продукту для товарів з різним ступенем еластичності: від низької до високої.

Внесок А. Маршалла у розвиток економічної теорії справді важко переоцінити. Його книга «Принципи політичної економії» є одним з найвизначніших творів з економічної теорії за останні сто років, і її справедливо вважають класичною.

3.6 Кейнсіанство

У сучасній економічній теорії виокремлюють три основні напрямки: неокласичний, кейнсіанство та інституціонально-соціальний.

В основу неокласичного напрямку покладено принцип невтручання держави в економіку. Прихильники цього напрямку вважають, що вільна ринкова економіка («досконалий» ринок) без будь-якого зовнішнього втручання досягає ефективної алокації ресурсів. Можливість вільного вступу в обмінні відносини забезпечує досягнення на ринку стану рівноваги, тобто такої ситуації, коли за існуючих у кожний конкретний момент цін величина попиту на кожний із створюваних в економіці товарів дорівнює величині його пропозиції. До 30-х років ХХ ст. серед учених-економістів панувала думка, що за допомогою механізму вільного ціноутворення економіка автоматично прямує до рівноваги -- коли сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції. Дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу на ринку товарів, так само як і на ринку праці й капіталу. Найбільш наочним свідченням цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. Постійно повторювані зі зростаючою силою кризи супроводжувалися зниженням рівня виробництва, інвестицій, зайнятості, заробітної плати, серйозними труднощами у збуті товарів, розладом усього економічного механізму. Економічна думка того періоду виявилася нездатною дати задовільне пояснення цим явищам, а тим більше вказати способи подолання криз. Багато економістів зв'язували настання криз і наступних піднесень з настроями оптимізму чи песимізму в бізнесменів. Існували теорії, які пояснювали кризи порушенням пропорцій між галузями господарства, або навіть банківською процентною політикою. Попервах посилене державне втручання в економічне життя пояснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоретичної бази. Опублікувавши 1936 р. книжку «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей», англійський економіст Дж. М. Кейнс створив цю теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму у буржуазній економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідність державного втручання в економічні процеси. Кейнсіанство -- одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою назву отримала від автора основних її концепцій -- Джона Мейнарда Кейнса (1883 -- 1946), англійського економіста, державного й політичного діяча. Учення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, які панували в економiчнiй науці до нього i до яких колись належав і він сам як учень А. Маршалла i кембрiджської школи. Економічна криза 1929--1933 рр. різко змінила погляди Кейнса, він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства й висловлює думку про те, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можливості та пішов у непам'ять.

Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв'язки процесу відтворення i положення яких він розвиває далі, можна вважати так звану стокгольмську школу -- Б. Умена, Е. Лiндаля; Ф. Кана у Великобританії та А.Ханта у Нiмеччинi. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії -- теорію державного регулювання економіки.

На відміну від інших буржуазних економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями -- споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Та головним у методі дослідження Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають макроекономічним. «Кейнс, мабуть, повинен посісти постійне місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила повністю обґрунтовану теорію того, що ми називаємо зараз макроекономікою» .

У докейнсіанській політекономії панував мікроекономічний підхід, тобто аналіз економіки з погляду окремих економічних одиниць. Умови процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в цілому, примноження її національного багатства. Тому у центрі аналізу була окрема фірма, проблеми мінімізації її витрат та максимізації прибутку як джерела нагромадження капіталу. Головна відмінність між макро- та мікроекономічним підходами полягає не в тім, що перший ігнорує інтереси окремих фірм, а другий -- національну економіку. Відмінність зв'язана з тим, якому фактору -- інтересам окремої фірми чи загальним умовам відтворення -- надається вирішального значення для економічного зростання країни. Кейнс віддав перевагу загальноекономічним факторам. На відміну від теорій Кларка, Маршалла, Пігу та інших, Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найбільш ефективного поєднання для отримання максимуму продукції, «винагородження» факторів виробництва і т.п.), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Відповідно до закону Сея, котрий став засадним для всієї неокласичної політекономії, сам процес виробництва товарів створює дохід, що точнісінько дорівнює вартості вироблених товарів. Це, у свою чергу, означає, що виробництво будь-якого обсягу продукції автоматично забезпечує дохід, необхідний для закупівлі всієї продукції на ринку. Пропозиція породжує свій власний попит -- ось головний постулат названого закону.