Основні етапи становлення і розвитку політичної економії

Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на ринку товарів, так і на ринку робочої сили та капіталу. По-перше, він поставив під сумнів існування за умов монополістичного капіталізму (до речі, сам Кейнс не вживав цього словосполучення, але саме його мав на увазі) вільного руху цін у напрямі зниження. Досвід показував, що ціни залишаються незмінними навіть за умов зниження зарплати та спаду виробництва. По-друге, Кейнс показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є певна межа, нижче за яку економічні суб'єкти віддадуть перевагу не передаванню своїх заощаджень у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у разі різних непередбачених ускладнень. По-третє, Кейнс поставив питання про неможливість зниження заробітної плати у зв'язку з наявністю сильних профспілок, що захищають економічні інтереси робітничого класу.

Таким чином, Кейнс намагався показати, що механізм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому ґрунтується неокласична теорія, є утопією. Критикуючи закон Сея, Кейнс на перше місце висунув проблему «ефективного попиту». Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв'язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення.

3.7 Неокейнсіанські теорії

Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у 30-ті рр., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже не розглядала довгострокових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з'ясувати умови «повної зайнятості».

У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання.

Об'єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем». Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму.

Саме за цих умов і з'являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон'юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.

Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів на роль держави в регулюванні відтворювальних процесів.

Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, передбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, зайнятості та національного доходу регулюванням «незалежних змінних» -- схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники -- А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уникнути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (моделі Р. Харрода, Є. Домара).

Із концепції Кейнса безпосередньо випливало абстрактне рівняння, основною ланкою якого було врахування реалізації продукції. Воно передбачало рівновелике зростання виробництва й агрегатного попиту як умову динамічної рівноваги. Обов'язкова рівновага заощаджень та інвестицій та обов'язкове повернення отриманого доходу у процес виробництва призводили тільки до збереження незмінного стану. Призначення моделі Кейнса полягало в тім, щоб змусити економіку працювати на підставі взаємодії тільки існуючих величин, беручи до уваги тільки наявні ресурси. Отже, йшлося більше про те, щоб дати хід тому, що суспільство вже мало. У період Кейнса на передньому плані була тенденція хронічного надлишку капіталу і зв'язана з нею тенденція хронічного масового безробіття. За цих умов Кейнс акцентував увагу на одному боці інвестиційного процесу -- так званому «дохідному ефекті» (відкладаючи набік його «виробничий ефект»). Зміст «дохідного ефекту» інвестицій полягає у тому, що зростання інвестицій веде до підвищення доходів, яке збільшує споживацький попит, що, у свою чергу, стимулює збільшення виробництва.

Теоретики економічного зростання -- неокейнсіанці -- прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обґрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, а й «виробничого ефекту», тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічному аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги).

Послідовник Кейнса англійський економіст Рой Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варіант теорії економічного зростання. «Динаміка», за Харродом, передбачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від «статики», що передбачає просте відтворення (або таке зростання, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер). Харрод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населення, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запровадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталомісткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.

У статті «Нарис теорії економічної динаміки» (1939), а потім у книжці «До динамічної економічної науки» (1948) Р.Харрод запропонував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відношення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня величина граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константами); заощадження та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність факторів виробництва, не береться до уваги технічний прогрес і т. п.

3.8 Посткейнсіанство

Розроблені в теорії Кейнса та його послідовників різноманітні практичні рекомендації після другої світової війни активно втілювалися в економічній політиці західних країн. Цей напрямок, зазнавши значної еволюції, стає панівним у західній економічній теорії 50--60-х рр.

Проте вже в другій половині 60-х рр. і особливо в 70-ті рр. рецепти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити об'єктивним законам розвитку і, більше того, вони навіть сприяли загостренню окремих проблем. Так, найбільш гострими проблемами для тогочасної економіки стають інфляція, дефіцит державного бюджету і особливо -- циклічність розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток західних країн після другої світової війни з усією наочністю довів, що державне регулювання економіки не спроможне забезпечити повної зайнятості і рівноваги. На базі кейнсіанських концепцій і моделей не вдалося розв'язати проблем реалізації і безкризового розвитку.

Ініціаторами критики кейнсіанства стали передовсім його традиційні супротивники з неокласичної школи, зокрема монетаристи, прихильники теорії пропозиції, теорії раціональних очікувань та ін. За цих умов дальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гаслом його нового реформування, появи нових шкіл та напрямків. Ще у 60--70-х рр. у науковому світі стає відомим так зване посткейнсіанство.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембриджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон -- загальновизнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, Х. Мінскі)Американці ще із середини 60-х рр. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятістю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса.

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903--1983), а також Н. Калдор,

П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи -- маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об'єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса-Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.

Оголошуючи себе послідовниками Кейнса, ліві кейнсіанці, проте, не обмежувалися тільки його теоретичними постулатами. У своїй концепції вони еклектично синтезували ідеї Д.Рікардо (зокрема про протилежність прибутку та зарплати, окремі аспекти теорії вартості), Кейнса, інституціоналізм, учення радикалів і поряд з цим запозичили деякі марксистські ідеї (наприклад, щодо реалізації сукупного суспільного продукту).

Ліве кейнсіанство -- реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополістичного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Ліві кейнсіанці висувають свої варіанти реформування капіталізму, прагнучи підкріпити їх реалістичнішою економічною теорією. Саме цьому служать їхні інтерпретації проблем ефективного попиту, економічного зростання та розподілу продукту, питань мікроекономіки (теорія вартості, ціноутворення). Корінь зла представники цього напрямку бачать у недостатності «ефективного попиту», наслідком чого є безробіття та кризи. Проте (на відміну від традиційного кейнсіанства) головною причиною недостатнього попиту вони вважають нерівномірність і несправедливість розподілу національного доходу. Джоан Робінсон, зокрема, зробила спробу зв'язати теорію Кейнса з марксизмом і включити в неї соціально-економічні фактори, у тім числі розподіл національного доходу. На її думку, збалансоване зростання можливе за умови, що частка заробітної плати у національному доході є достатньо високою і відповідним чином балансується з прибутком. Тому проблему «ефективного попиту» Дж. Робінсон зв'язує зі здійсненням деяких соціальних реформ, з підвищенням заробітної плати і визнанням права профспілок на боротьбу за її збільшення, з радикальнішими програмами державного перерозподілу доходів, зі скороченням військових витрат, обмеженням влади монополій.

Концепція лівих кейнсіанців є прогресивною, бо, по-перше, вона критикує засилля монополій, підкреслюючи небезпеку надмірної концентрації економічної могутності в їхніх руках. Ліві кейнсіанці висувають ряд антимонопольних вимог, що зумовило їх підтримку прогресивними силами західних країн, зокрема робітничим рухом. По-друге, прихильники цієї концепції наполягають на розв'язанні певних соціальних проблем, зокрема ліквідації нерівності в розподілі доходів і збільшенні купівельної спроможності населення, переорієнтуванні військових витрат на житлове будівництво, охорону здоров'я, соціальне страхування і т. ін.

З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв'язано розробку концепції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми можна сформулювати так. По-перше, формування доходів не зв'язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причини різниці в доходах посткейнсіанці вбачають, з одного боку, у соціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого -- у дії ринкових сил.

По-друге, рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідношення між ними визначаються одночасно з іншими макроекономічними змінними, а саме: темпом зростання національного продукту, темпом розширення зайнятості, динамікою цін.

По-третє, визначальною детермінантою процесу нагромадження є інвестиційна діяльність. Зрушення в економічній кон'юнктурі, спричинені підвищенням або зниженням обсягів капіталовкладень, впливають на процес економічного зростання і розподілу значно більше аніж зміни відносних цін.

По-четверте, гранична схильність до заощадження у власників капіталу вища, ніж у тих, хто отримує заробітну плату. Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування залежить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку.

У посткейнсіанських теоріях розподілу розвинуто далі кейнсіанський постулат про рівність чистих інвестицій та добровільних заощаджень. Але, на відміну від Кейнса, посткейнсіанці, аналізуючи механізм, що забезпечує вирівнювання очікуваних заощаджень та інвестицій, особливо наголошують на потребі змін у системі розподілу, хоч і не дають грунтовного аналізу закономірностей формування доходів різних класів та соціальних груп.

3.9 Неолібералізм

Неокласична школа політичної економії справляла неабиякий вплив на інші напрями. Саме неокласичні теорії формували методологічні засади досліджень економічних явищ усіма іншими течіями в політичній економії: в основу ідей кожної з них було покладено неокласичний аналіз взаємозв'язків та взаємовпливу елементів економічної системи. Адже економічні доктрини будь-якого спрямування виходили з того, що втручання держави в економіку можливе лише у межах, окреслених приватною власністю на засоби виробництва, тому воно має базуватися на визначенні особливостей та закономірностей функціонування ринкового організму, на розумінні того, що свідоме формування одного з елементів економічної системи спричинятиме відповідні зміни в усій системі.

У контексті грошово-кредитної доктрини саме неокласики формулюють монетарну теорію економічного циклу, вказуючи, що економічний цикл -- суто грошове явище, зумовлене нестабільністю попиту на гроші і відповідними змінами умов грошового кредитування. Вони першими звернули увагу на необхідність проведення державою активної кредитно-грошової політики. Згодом цю тезу (хоч і по-різному) розвиватимуть монетаристи та кейнсіанці.

Кейнсіанська ідея регулювання економіки також будувалась на знанні закономірностей розвитку ринкового механізму. Сама її інтерпретація як «теорії рівноваги за умов неповної зайнятості», тобто як одного з аспектів проблеми загальної рівноваги економічної системи, заперечує її несумісність з неокласичними підходами.

Усе це дало змогу прихильникам неокласичних ідей стверджувати, що теоретичні постулати, які розробив іще Маршалл, залишаються актуальними, оскільки державне регулювання є тимчасовим і винятковим явищем, зумовленим «Великою депресією». Вони заявляли, що всесвітня криза є наслідком втручання держави (як власника-монополіста) в економіку; наслідком як негативного впливу профспілок на процес формування заробітної плати і доходів, так і контролю великих монополій за ціноутворенням, що позбавило економіку можливості гнучко реагувати на ринкові обставини.

Водночас у межах неокласичної традиції виникає окремий напрямок, представники якого намагаються довести, що конкуренція притаманна також і монополістичній стадії розвитку економіки. Д. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер здійснюють перегляд неокласичної концепції ринку, формулюють теорії монополістичної конкуренції, за допомогою яких доводять, що сили ринкового самоврегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.

Інші неокласики закликали до відновлення економічних умов, за яких знову запрацює механізм вільної конкуренції, до розробки моделей виходу з економічної кризи та економічного зростання, тим самим розширюючи предмет неокласичних досліджень: стрімко зростає різноманітність об'єктів дослідження, змінюються підходи до їх вивчення. У межах неокласичного напряму формулюються різноманітні ліберальні концепції суспільно-економічного розвитку, інколи настільки протилежні за змістом, що можна було говорити про виникнення нових шкіл. Але основний принцип -- орієнтація на потенціал ринкової системи та ринкових механізмів -- об'єднує всі напрями і школи.

Неокласична економічна теорія входить у нову фазу, набирає нових рис, чітко окреслюються її функції -- нормативна (формулюються програми розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та фактори прогресу суспільства). Широко використовуються економіко-математичні, статистичні методи моделювання економічних процесів, системний та факторний аналіз.

Розгортання всесвітньої кризи зумовлює виникнення нових пріоритетів у наукових дослідженнях -- проблеми відновлення економічної рівноваги, циклічності та економічного зростання. Представники неокласичної школи розв'язують їх по-різному, але в межах неокласичної методології. Це приводить до нового поділу представників неокласичної школи на кілька помітних наукових течій (напрямків).

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку, отримує назву консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної школи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їй належать пріоритети в галузі функціонального аналізу проблем економічного зростання.

Але, на відміну від своїх попередників, представники цієї течії широко користуються як мікро-, так і макроекономічними підходами: проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу, моделюється вплив на нього НТП, кон'юнктури та інших чинників, у тім числі і грошового фактора відновлення економічної рівноваги.

Якщо раніше проблема грошового обігу розглядалася у зв'язку з ціноутворенням, то тепер акценти зміщуються в бік дослідження його впливу (як фактора економічного зростання) на процеси нагромадження, інвестування. Виникає низка нових теорій, які відрізнялись від колишніх кількісних теорій грошей тим, що враховували не лише взаємозв'язок цін та кількості грошей у обігу, а вказували на існування інших, у тім числі суб'єктивних, чинників рівноваги -- мотивів інвестування. Визнається, що інвестиції є автоматичним регулятором ринкової економіки, головною умовою економічного зростання, а ринковий механізм -- головною умовою ефективної дії цього регулятора.

У цей же час формується і неолібералізм -- течія в неокласичному вченні, що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і отже, про початок нового етапу його розвитку. На відміну від консервативного, неолібералізм є напрямком, що претендує на створення повної соціальної картини суспільства, визначення основних принципів його функціонування. Поряд із декларуванням принципу економічної свободи та невтручання держави в економіку, сучасний неолібералізм проголошує принцип соціальної справедливості, тобто не обмежує роль держави функцією охоронця ринкових відносин, а визнає за нею право організатора соціального життя суспільства, щоправда, в межах економічних можливостей цього суспільства. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності в суспільстві, як умови нормального розвитку економіки. Політичною доктриною неоліберальної теорії стає ідея сильної держави -- організатора конкурентно-ринкових відносин та міцної економіки.

Теоретичне обґрунтування цієї доктрини по-різному здійснювалось представниками німецької, англійської, французької неоліберальних шкіл. Серед найвидатніших сучасних досягнень неоліберального напряму -- доктрина монетаризму, сформульована американським ученим М. Фрідменом та вдосконалена представниками чиказької школи. Для неї характерне використання неокласичних підходів до аналізу, визнання визначальної ролі грошових факторів, поєднання двох функцій економічної науки та вирішення макроекономічних проблем на підставі тези про невтручання держави в економіку. Сучасна монетарна теорія стала результатом інтегрування неоліберальної доктрини і консервативних неокласичних концепцій економічного зростання.

Інтегрування економічних учень відбувається не лише в межах неокласичних підходів. Спостерігається тенденція до зближення кейнсіанської та неокласичної шкіл, тобто неокласичний синтез. Уможливлює цей синтез те, що кейнсіанська теорія хоч і декларує принцип втручання держави в економіку, але розуміє це втручання тільки як початковий імпульс, передбачаючи надалі ввімкнення саморегулюючих ринкових сил. Фактично всі сучасні доктрини не виключають регулюючого впливу держави, різниця полягає лише в тім, які саме об'єкти втручання бачить та чи інша школа, які допустимі межі визнає.

Отже, вже в 30-х рр. у межах неокласичного методу дослідження формується кілька напрямів: консервативний, що наслідує традиції неокласичної школи і аналізує проблеми економічної рівноваги, циклічності розвитку та економічного зростання; неолібералізм, представники якого, наполягаючи на принципі саморегулювання ринкової економіки, визначають межі, рівень і напрями впливу держави на суспільно-економічний розвиток; неокласичний синтез, що захищає необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в економіку з кейнсіанськими методами державного регулювання залежно від конкретної економічної ситуації.

Для всіх напрямів характерне використання таких підходів до економічного аналізу, що збагачували політичну економію протягом усієї історії її розвитку. Основним серед них є принцип свободи економічної діяльності та обмеження втручання держави в економіку. Починаючи із 70-х рр. неокласична теорія переживає відродження класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ролі економічного суб'єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії зв'язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у ринкових відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб'єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою неокласичного аналізу. Знову з'являються теорії, що заперечують необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх уваги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву «школи нової класики», або «нової класичної економікс» і є ознакою неокласичного ренесансу.

Характерними рисами нових неокласичних теорій є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, ураховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, у тім числі й мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на цій підставі будується модель циклу. У працях представників сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, зв'язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії репрезентовано доктринами раціональних очікувань та економіки пропозиції.

У сучасних західних академічних колах нову неокласику вважають домінуючим і перспективним напрямком.

3.10 Інституціоналізм

Інституціоналізм -- своєрідний напрям в економічній науці. Його своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналізу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав нових рис, змінилося його місце, у науці ідеї інституціоналізму позначилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно. Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього «інститут» (зовнішнє втілення «інституцій», закріплення їх у вигляді законів). Дуже часто ці терміни вживаються як синоніми. Їх тлумачення є досить широким і не надто чітким. Представник інституціоналізму і автор терміна «інституціоналізм» У. Гамільтон писав: «Інститути -- це словесний символ для ліпшого описання низки суспільних звичаїв. Вони означають переважний і постійний спосіб мислення, який став звичкою для групи або звичаєм для народу... Світ звичаїв і звичок, що до нього ми пристосовуємо наше життя, є сплетінням і безперервною основою інститутів» . Як правило, «інститути» визначають як форму прояву «інституцій». Так, «економічні інститути» -- приватна власність, гроші, конкуренція, торгівля, прибуток тощо є лише формою прояву або втіленням «інституцій», тобто навичок, звичаїв. Ставши такими, вони організують і регулюють поведінку людей. Інституціоналісти не лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку.

У формуванні філософських основ інституціоналізму велику роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб -- основоположники прагматизму. Певний вплив на формування й розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, акцентуванням уваги на правових нормах та політиці держави. В американській економічній літературі навіть стверджувалося, що інституціоналізм є суто американським різновидом історичної школи.

Інституціоналізм не має якихось загальних теоретичних засад. Економісти, котрі належать до цього напряму, суттєво різняться як щодо теоретичних принципів, так і щодо досліджуваних проблем. Об'єднують інституціоналістів методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. Ця критика була спрямована передовсім проти соціально-філософських і методологічних засад неокласиків.

Усупереч позаісторичним, абстрактно-теоретичним концепціям неокласиків інституціоналісти вдаються до історичних та описово-статистичних методів дослідження. Історичний метод дав змогу досліджувати економічні явища в їхньому історичному розвитку, у динаміці, відтак проголошуючи ідеї еволюції капіталістичної економіки. Описово-статистичний метод визначив практичну прагматичну орієнтацію інституціоналізму.

Визначенню неокласиками ринку як універсального, високоефективного механізму розподілу економічних ресурсів, а отже, як фактора ефективного функціонування економіки в цілому, інституціоналісти протиставили дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економіки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею. Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклектизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів.

Висновок

Добрих 150 років після Монкретьєна, який дав назву цій науці, політекономія розглядалася переважно як наука про державне господарство. І лише при А.Сміті характер її змінився. Вона стала перетворюватися в науку про закони розвитку господарства взагалі та про економічні відносини класів зокрема. Отже, політекономія - це наука про суспільство. Це означає, що загальним об'єктом її вивчення є суспільство. Тому політекономія дає можливість відповісти не тільки на питання: що, як і для кого потрібно виробляти, але й на питання більш суттєві: чим визначається характер виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Політичну економію вивчають, тому що вона: а) розкриває соціально-економічну сутність суспільства та ступінь його розвитку ; б) виявляє закони та принципи, які регулюють поведінку людей та їх відносин у процесі виробництва, розподілу, обміну, та споживання різноманітних благ; в) озброює суспільство економічними знаннями, необхідними для прийняття правильних фундаментальних рішень.

СПИСОК ВИКОРОСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. - К.: Ніка-Центр. Ельга, 2000. - 528 с.

2. Григорук А.А., Палюх М.С., Литвин Л.М., Літвінова Т.Д. Основи економічної теорії: політекономічний аспект / За ред. Григорука А.А., Палюха М.С. - Тернопіль, 2002. - 304 с.

3. Економічна теорія: політекономія: Підручник/ За ред. В.Д.Базилевич. - К.: Знання-Прес, 2001. - 581 с

4. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Підручник/ За ред. Г.Н Климка, В.П.Нестеренка. - К.: Вища школа, 1994. - 559 с.

5. Основи економічної теорії. Підручник / За ред. С.В.Мочерного. - Тернопіль: Тарнекс, 1993. - 686 с

6. Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. -- К.: КНЕУ, 1999. -- 564 с.

7. Самуельсон П. Економіка: Підручник. - Львів: Світ. - 1993. - 496 с.

8. Нестеренко О.П. Історія економічних вчень : Курс лекцій 3-тє вид. МАУП 2002 р - 128 с.

9. Основи економічної теорії. Дзюбик С.Д. Ривак О.П. - К Основи 1994-297 с.