Філософія науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія науки

Вступ

Наука проникла в усі сфери життя сучасної людини. Нема сумніву, що поступ людства не можливий без науково-технічних досягнень. Водночас наукові здобутки можуть використовуватися і на шкоду людини, насамперед тоді коли йдеться про мілітарні цілі чи корпоративні інтереси. Як наслідок ви - никла низка запитань, що вимагають відповіді. Вони стосуються з'ясування суті науки, особливостей її розвитку, методів дослідження, цінності наукових здобутків, взаємин науки й релігії, впливу науки на політичне й духовне життя.

Філософія науки сформувалася на стику науки й філософії. Інколи під нею розуміють лише галузь аналітичної філософії, з чим не можна погодитися. Треба зазначити, що філософія науки зародилася ще задовго до виникнення аналітичної філософії. Видатні філософи Нового часу замислювалися над специфікою наукового знання, шукали оптимальних методів наукових досліджень.

Дослідження проблем науки, її природи й соціальних функцій не можливе без теорії пізнання, а вона суттєво відрізняється в різних філософських напрямах. Доцільно зважити, що нинішній філософ не може охопити всіх наук і обмежується аналізом певної галузі наук чи орієнтується на якусь наукову дисципліну. Звідси - різні методологічні концепції. Безумовно, на філософію науки в нашій країні негативно вплинуло монопольне панування діалектичного й історичного матеріалізму, що проголошувався єдиною науковою філософією.

Зваживши складність сучасної філософії науки, доводиться обмежитися аналізом лише деяких течій, хоч іншим уже приділяється увага в окремих розділах.

1. Неопозитивізм і постпозитивізм

Як третій етап у розвитку позитивізму неопозитивізм зародився в двадцятих роках ХХ століття. На Заході його ще називають аналітичною філософію. Проте таке ототожнення не доцільне, позаяк назви не збігаються, бо не всі течії неопозитивізму належать до аналітичної філософії. Засновником неопозитивізму вважається німецький філософ Моріц Шлік (1882-1936 рр.), який у 1929 році заснував «Віденський гурток». До цього гуртка належали не лише філософи, а математики, фізики, соціологи, правники. Статті Шліка, видані посмертно, сприймалися як програмні.

На користь неопозитивістів були два відкриття: теорія відносності Альберта Айнштайна (1879-1955 рр.) і вчення про вищу нервову діяльність Івана Павлова (1840-1936 рр.). Після відкриття Айнштайна втратили сенс такі, як здавалося, незаперечні поняття як абсолютний час і абсолютний простір. Пси-холог Павлов обґрунтував інтерсуб'єктивні істини, що можуть бути верифіковані подібно до істин фізичних. Дослідники неопозитивізму зазначають, що найбільше на нього вплинули Мах і Рассел. Рассела вважають не лише попередником, а й безпосереднім учасником, який діяв на межі позитивізму й аналітичної філософії. Попри загальну тенденцію розвитку неопозитивізм зазнав значної еволюції. філософія прагматизм герменевтика

На думку Шліка, філософія має обґрунтовувати засади пізнання для наукових теорій. Для цього треба з'ясувати поняття пізнання та уточнити розуміння істини, досліджувати характер понять, суджень і умовиводів. Відмовившись від трактування понять як психічних феноменів, цебто своєрідних уявлень, Шлік запропонував на для їхнього позначення поняттєві функції, що дають змогу впорядковувати знаки і предмети. Замість уточнення понять через розкладання на елементи, він запровадив імпліцитну (від лат. Ітріісо -- тісно пов'язую) дефініцію (від лат. Оеітпіііо - визначення), цебто логічний зворот за формулою «якщо...то...». Проте такі визначення доречні лише в науках, що використовують формальні калькуляції (від лат. саісніаїіо - підрахування). В інших науках доречно пов'язувати поняття й дійсність, що забезпечують судження, а вони вплітаються в ширші взаємозв'язки. Філософ розумів пізнання як істинне судження, цебто відповідність судженнясудження, цебто відповід-ність його стану речей. Як стверджує Шлік, в основі знання лежать емпіричні факти. У дусі позитивізму він зазначає: «Дозволяється робити припущення тільки про невідоме. Немає жодного сенсу робити припущення про властивості вже відомого: для них там немає місця». Проте твердження про єдність свідомості як останню умову пізнання ґрунтується на засадах кантіянства, бо «там, де немає єдності свідомості, там немає також і самого змісту свідомості», бо, «де немає єдності свідомості, там немає також і самого змісту свідомості», адже мислити почуття й уявлення без такої єдності марно. Слід зазначити, що Шлік обґрунтовував зв'язок між судженнями (системами суджень) і дійсністю, заперечуючи протокольні речення й узгодження тверджень науковцями, протиставив їм миттєві констатації, що визначають точність передбачення, але характеризуються лише як гіпотетичні.

Своєрідно підходив Шлік до вчення про мораль. Трактуючи етику як реальну науку і частину психології, Шлік виводив її поза межі філософії. Насамперед він намагався виявити загальні моральні положення, що підтердилися в минулому, бо без них не можливе вчення про норми, на якому ґрунтується оцінювання, яке залежить від почуття бажання чи небажання.

Етична теорія заснована на двох законах: законі мотивації й законі зрівнювання. Закон мотивації виходить з найсильнішого бажання, детермінації вольових рішень мотивами. Як наслідок заперечується свобода волі. Так обґрунтовується етика бажання, що протилежна етиці обов'язку. Закон зрівнювання наближає мотивувальні почуття до почуттів успіху. Питання про моральність дій людини Шлік залишається без відповіді, протиставляє їм прагнення до самовдосконалення, поради, що відтворюють життєву мудрість. Позаяк метою етики є досягнення щастя, то добрим визнається те, що наближає до нього.

Як мисленик Шлік зазнав впливу Г'юма, вважав, що зміст пізнання можна визначити лише в окремих науках, а завдання філософії зводиться до пояснення висловлювань. Пояснювальну етику він пов'язував з асоціативною психологією, яку обґрунтовував на бігевіористських засадах.

Навколо Шліка згуртувалися науковці, що дотримувалися способу мислення, відомого як неопозитивізм, що називався також логічним емпіризмом. Він відкидав метафізику і спирався на емпіризм за допомогою логіки. Мета неопозитивізму висловлена так: «Наукове розуміння світу служить життю, і життя приймає його». У створеному Шліком Віденському гуртку працювали Рудольф Карнап (1891--1970 рр.), Отто Нойрат (1882--1945 рр.), Герберт Файгль (1902-1988 рр.), Віктор Крафт (1880-1975 рр.). З ідеями гуртка солідаризувалися прихильники неопозитивізму в інших країнах. У свою чергу члени гуртка погоджувалися з деякими ідеями Людвіґа Вітґенштайна (18891951 рр.). Йдеться насамперед про його твердження, що «філософія - це не система положень, вона не є наукою», а «є такою діяльністю, через яку встановлюється або розкривається сенс висловлювань», «верифікуються науки». Що - правда, згодом члени гуртка змінили таке ставлення до філософії, почали трактувати її як теорію науки, яка дедалі більше усамостійнюється. Отож, виникає питання про те, чи можна вважати її за філософію.

Представники неопозитивізму намагалися визначити критерій, щоб розрізняти наукові висловлювання від метафізичних словосполучень, які, на їхній погляд, не мають сенсу, бо не підлягають верифікації (від лат. чвтт - щирий і /асів - роблю). У сучасній науці верифікація має три значення:1) логічно-методологічний принцип; 2) методологічна парадиґма наукового мислення; 3) логіко-методологічна процедура для перевірки. Відповідно до цієї процедури встановлюється верифікованість конкретної гіпотези чи концепції. Як принцип верифікація передбачає зведення тверджень науки до «протокольних речень», а також має передумовою незалежність від експериментатора «чистого досвіду». «Протокольні речення» - це речення, орієнтуючись на них здійснюють перевірку інших речень, щоб розв'язати проблему істинності. Як писав Шлік, спочатку «протокольними» вважали речення, що відтворюють прості факти, які передують пізнанню. Факти в «протокольних реченнях» мають бути «абсолютно безсумнівними відправними точками знання».

За спроможністю верифікації неопозитивісти протиставляли аналітичні й синтетичні речення. Критерієм такого поділу Кант вважав наявність чи від - сутність нового змісту, «через який вони є або суто пояснювальними, які не додають нічого до змісту пізнання, або розширюють і збільшують дане пізнання: перші можуть бути названі аналітичними, а другі - синтетичними думками». Якщо істинність перших речень не залежить від досвіду, встановлюється логічно, то істинність синтетичних речень визначається верифікацією. Для перевірки вдаються також до фальсифікації (від лат. /аЬт - хибний, /асів - роблю). Вона передбачає встановлення фактів, що суперечать науковій гіпотезі чи концепції.

У середині минулого століття з'ясувалося, що неопозитивізм неспроможний виправдати покладених на нього сподівань, зокрема здійснити обіцяну «революцію в філософії». Його концепцію критикують прихильники інших напрямів філософії науки. Як наслідок у шістдесятих-сімдесятих роках виникає четверта течія в історії позитивізму - постпозитивізм. Її представники, в основному, дотримуються ідейно-світоглядних засад позитивізму, але відрізняються від попередників підходами до методології науки.

Найбільший вплив на постпозитивізм мав британський філософ австрійського походження Карл Раймонд Поппер (1992 - 1994 рр.), який після ідейних митарств сформулював вже згаданий принцип фальсифікації, що став осно-вою його методологічної концепції фальсифікаціонізму. Спочатку Поппер захопився ідеями соціалізму й комунізму, під впливом яких залишив навчання в гімназії і почав працювати робітником. Зазнавши розчарувань у марксизмі, юнак повертається до гімназії, а відтак вступає до Віденського університету, в якому вивчає математику і фізику. Попер мріяв також про кар'єру музиканта і вивчав композицію у консерваторії. Проте дуже скоро засумнівався в своїх музичних здібностях і працював у клініці Адлера. Відтак майбутній філософ знову пережив кризу і захопився педагогічною роботою, особливо психологією. Окрім того, студіював праці А.Айнштайна.

Знайомство з логічними позитивістами Віденського гуртка спонукало Попера до перегляду панівного трактування метафізики, а також твердження про емпіричне спостереження як єдину індуктивну верифікацію в науці. Вчений обґрунтовує власні ідеї, пише першу працю про дві фундаментальні проблеми теорії пізнання. Хоч сама праця була опублікована лише через сорок шість років, на її основі Попер написав «Логіку дослідження», що мала широкий розголос завдяки захисту метафізики, критиці індуктивізму і обґрунтуванню принципа фальсифікованості, замість верифікованості.

Ще до аншлюсу Австрії Поппер переїхав у Нову Зеландію, де працював викладачем філософії в університеті і водночас писав свою видатну працю «Відкрите суспільство та його вороги» (1943 р.). У передмові до її другого видання мисленик зазначав: «Зважаючи на морок сучасної ситуації в світі, може скластися враження, що пропонована критика марксизму - головна мета цієї книжки. Такий погляд не зовсім хибний і, ймовірно, неминучий, хоча я ставив собі набагато ширшу мету. Марксизм - це лише епізод, одна з багатьох наших помилок у безперервній і небезпечній боротьбі за побудову кращого і вільнішого світу». Він наголошує на тоталітарних мотивах у вченнях Платона, Геґеля й Маркса. Названа праця принесла Поперу всесвітню популярність. Пі - сля закінчення Другої світової війни він переїхав до Англії, де займався викладацькою працею і зміг присвятити майже пів століття свого життя філософії. Попер обґрунтував свою концепцію пізнання, що спирається на еволюційну концепцію й онтологію трьох світів: фізичного (Світу -1), свідомості (Світу-2) об'єктивного та імматеріального (Світу-3). Слід застерегти, що Світ-3 трактується як творіння людини, тому він не ототожнюється ні зі світом вічних ідей Платона, ні зі світом абстрактних об'єктів Фраґе. Йдеться про світ теорій і наукових проблем як продукт еволюції людського розуму, науки як «знання без суб'єкта, що пізнає».

Як переконував Поппер, про абсолютно надійне знання не може бути мови, що передбачає заперечення догматизму. Його методологічна позиція протиставляє революційним перетворенням поступовість, що передбачає припущення, їхню емпіричну перевірку й коригування. Таку саму поступовість Поппер вважав за доцільне застосовувати в соціальній і політичній сферах.

У галузі епістемології Поппер наголошував на доконечній обґрунтованості знання, тому воно не може претендувати на імунітет. Як відомо, знанням трактують те, що насправді є припустимим знанням і містить також переконання, які не застраховані від хибності. Хоч мисленик не заперечує існування дійсності, що незалежна від мислення. Він зазначає, що суб'єкт пізнає безпосередньо лише змісти уявлень, але вони дають змогу підтримувати зв'язки із зовнішньою дійсністю, бо такі змісти - це випадки закономірностей. Їхня повторюваність гарантує можливість інтерсуб'єктивної перевірюваності, адже закономірні залежності відтворюють «трансценденцію зображення». Поппер виступає проти віри в індукцію, бо пізнати предмет можливо лише у взаємозв'язку з теорією, а «емпіричний базис об'єктивної науки не містить нічого «абсолютного». Образно вона нагадує будівлю над болотом, сперту на опорні стовпи, які забивають не до твердого шару землі, а для того, щоб забезпечити стійкість.

При тлумаченні істини Поппер виходив з того, що вона позначає процес, що веде до збігу висловлювань з дійсністю. При загальних висловлюваннях йдеться про визначення спільного, що засвідчує сутність істини. Наприкінці свого життя філософ обґрунтовував «теорію пізнання без пізнавального суб'єкта», в якій йдеться не про акти, а про змісти свідомості, що відповідають у його концепції Світу-3.

Порівняно з Кантом Поппер намагався пояснити на засадах генетичного апріоризму регулярність перебігу подій. Таке пояснення відоме як «еволюцій - на теорія пізнання», що характерне для філософських течій, що намагалися трансформувати проблеми філософії на проблеми конкретної науки. Відносини між фізичним і психічним він трактував з дуалістичних позицій. Аналогічно підходив Поппер до проблем душі й тіла.

Історію філософської думки мисленик трактував на основі критичної на - станови, що неодмінно передбачала раціональну дискусію. Водночас Поппер зазначав, що відмова від критичного мислення відкриває шлях для політичного тоталітаризму, в якому кожній людині чітко визначене місце в суспільстві на підставі зв'язків панування й підпорядкування. Догматичне мислення заправадив Платон, порушивши критичну традицію античної філософії. Те саме стосується Геґеля, а особливо Маркса, що після критичної філософії Канта повернулися до догматизму, який утверджує віру в пізнання законів історичного розвитку, або історицизм. Цей історицизм неодмінно провокує претензійність на істину окремих осіб або малих груп, що зумовлює їхнє панівне становище в суспільстві. Такі ідеї Поппер обґрунтовував у праці «Відкрите суспільство та його вороги». Мисленик пояснює поступ впливом критичного мислення, цебто духовними чинниками.

Відомій тріаді висхідного руху Геґеля Поппер протиставив метод відкидання, який передбачив заміну непридатних теорій альтернативними, більш придатними. Така конкуренція теорій не завершується синтезом у дусі геґеліянства. Вибір варіантів здійснюється на підставі зіставлення наслідків.

Визнаючи філософію за теорію наукового пізнання, Поппер тлумачив її насамперед як логіку дослідження. Його філософія критична, позаяк намагається пізнати не сам предмет, а з'ясувати можливість об'єктивного пізнання. Мисленик вважає, що пізнавати означає «шукати закономірності, точніше встановлювати і методично перевіряти закони (не звертаючи уваги на запитання, чи існують узагалі суворо загальні закономірності)». Хоч самі закони Поппер трактує як гіпотези, до закономірностей його ставлення інше, бо без них не існує об'єктивного досвіду пізнання, що піддається інтерсуб'єктивній перевірюваності.

К. Попер доходить висновку, що не існує положень, які становлять базис знання, бо насправді вони є припущеннями, що мають умовний характер, змінюються і підлягають постійному перегляду. Філософ вважає, що претендувати на виправдання чи підтвердження не може жодна теорія. Прикладом може бути припущення Коперника про колоподібний рух планет нашої системи навколо Сонця, що було спростоване висновком Кеплера про еліпси такого руху. Його «моральне кредо» в науці сформульоване такими словами: «Я можу помилятися, а ви можете мати рацію; напружимось - і ми, можливо, дійдемо до істини». Поппер називав проблеми індукції і демаркації «двома фундаментальними проблемами епістемології». На його думку, вчені не мислять ніколи індуктивно. Визнаючи апріорність ідей, Поппер не погоджувався з їхньою без застережною істинністю. Водночас він не погоджувався з неопозитивістами щодо трактування верифікованості як критерію демаркації науки й метафізики, бо верифікованісь не можна застосувати навіть до наукових законів, а відмінність науки й метафізики не ототожнюється з відмінністю осмислених і безглуздих тез. Наукові теорії Поппер трактував як спекулятивні винаходи.

Наукове знання не потребує виправдання, бо воно піддається критиці. Як твердить мисленик, «головна проблема філософії - критичний аналіз апеляції до авторитету досвіду, а саме того досвіду, що кожен адепт позитивізму приймає і завжди приймав за щось саме собою зрозуміле». Заперечуючи можливість довести істинність наукових теорій, Поппер наголошував на ролі критики спекулятивних гіпотез. На його думку, розвиток науки має емпіричний і раціональний характер. Емпіричний характер проявляється в тому, що перевірка гіпотетичних тверджень передбачає спостереження і досвід, а раціональний характер - це використання доказів дедуктивної логіки. Розвиток науки для Поппера - це нескінченний процес критики припущень і спростувань.

2. Аналітична філософія

Сучасна аналітична філософія використовує логічні й лінгвістичні методи при дослідженні філософських проблем. Її джерела виходять ще із вчення Аристотеля й середньовічної схоластики. Спочатку вона проявилася в логіці й епістемології, а потім перейшли до етики, естетики, правових наук. Вихідні положення аналітичної філософії обґрунтував німецький філософ і вчений Фрідріх Людвіґ Ґотлоб Фреґе (1848--1925 рр.) у статті «Про сенс і значення», опублікованій 1892 році. Проте мисленик, який відзначався більше глибиною, ніж широтою думки, не був належно поцінований за життя, але після смерті зачислений до найвидатніших філософів свого часу. Він визнається засновником сучасної символічної логіки. Завдяки йому відгалузилася модальна та інтенсивна логіки. Розвиток цієї логіки сприяв посиленню уваги до мови, а семантична теорія задомінувала в аналітичній філософії.

Заслуга Фреґе в тому, що він доказав хибність кантіянського твердження про апріорну синтетичність математичних істин. Мисленик наголосив, що арифметична істина аналітична, а не синтетична. Як відомо, подібних висновків доходив ще Ляйбніц. Проте Фреґе розглянув їх на філософських засадах.

Фреґеянська теорія природи мови суттєво вплинула на природу філософії. На думку мисленика, базовою в мисленні є різниця між суб'єктом і предикатом, тому збагнути зв'язок між ними непросто. Філософ вказує, що лише в контексті речення можна збагнути суть певного слова, бо воно дає змогу завершити висловлену думку. Фреґе твердить, що значення речення залежить від його частин. Виходить, що в мові частини залежать від цілого, а ціле - від частин. Саме така взаємозалежність сприяє вивченню мови. Намагаючись визначити з філософського погляду природу понять, Фреґе зазначає, що поняття належать до загальновизнаного аспекту мови подібно до слів. Їх значення треба відрізняти від образів.

Особливе значення для філософії Фраґе надає сенсу і значенню. У поняття сенс вкладається його зміст, а в значення - віднесені до нього предмети. Тепер на позначення другого поняття вживається термін референція (від лат. гє/єго - зіставляю). Протиставлення сенсу і значення зумовлене тим, що навіть при різному значенні висловів їхній сенс однаковий. Приміром, попри відмінність сенсів «Ранішня зоря» і «Вечірня зоря» вони мають одне значення, бо стосуються планети Венери. Так само одне значення мають у геометрії сенси «трикутник» і «тристоронник». Якщо значення спільні для всіх, то сенси стосуються певних суб'єктів у певному часі. В іменах значення і сенс збігаються. Фреґе наголошує, що в науці сенс і значення мають бути однаковими.

Щоб відмежувати логіку від психології, Фреґе застерігав від плутання сенсу вислову й відповідного уявлення, бо сенс може стосуватися різних суб'єктів, а уявлення - лише до одного з них. Окрім того, філософ заперечував роль уявлення для логіки, на чому наполягали прихильники психологічних концепцій. Сенс речення відтворює «його зміст, що спроможний стати спільним надбанням для багатьох», а значення такого речення узалежню валося від його вартості, цебто істинності чи хибності.

Аналогічно зіставлені думки в сенсі та уявлення. Якщо думки об'єктивні й істинні, то уявлення стосуються лише певного суб'єкта. При розгляді цього доречно спиратися на твердження Фреґе про три царства: царство природи, царство свідомості, царство об'єктивної думки, або третє царство. Останнє царство має теоретико-пізнавальне значення: воно ґрунтується на тому, що визнання самостійності думки виходить поза сферу уявлень. Думки, як твердить мисленик, становлять особливу дійсність, бо відрізняються від матеріальних речей. Підхоплені Я, вони спричиняють зміни в свідомості і зумовлюють певні наслідки (спонукають до дій або впливають на матеріальні об'єкти).

Виступаючи проти психологізму, Фреґе, як зазначалося, наполягав на об'єктивності думок, бо вони не творяться і не залежать від нашої свідомості, а їх «треба сприймати такими, якими вони є». Такий погляд відповідає твердженням про вічні істини, що відкриваються пізнавальним духом. У цьому відчувається вплив Ляйбніца.

Як філософ Фреґе обґрунтував положення формального аналізу речень, зокрема узалежнення їхнього поділу від істинності. Водночас він запропонував методологічні засади, що стосуються розрізнення логічного і психологічного, суб'єктивного та об'єктивного, понять і предметів, систематизації на концептуальному рівні ідей логіцизму, а також уточнення значення слів лише в контексті речення.

До піонерів аналітичної філософії належить британський мисленик Бертран Артур Вільям Рассел(1872-1970 рр.), який народився у Велсі й походив з відомого аристократичного роду. На його думку, філософія - не наука, їй належить нейтральна територія між наукою й теологією. У своїх філософських поглядах він дотримувався логічного атомізму.

Як філософ Рассел зазнав значної еволюції в своїх поглядах, хоч до кінця життя дотримувався поглядів про існування незалежного від суб'єкта зовнішнього світу. Спочатку на них позначився вплив платонізму, але з часом Рассел розвинув концепцію логічного атомізму. Як відомо, він написав праці з історії філософії, в яких інколи поверховість переважала над ґрунтовним аналізом.

Непостійність Рассела проявилася особливо в політичній діяльності, що, безумовно, накладалося й на його філософські погляди. У роки Першої світової війни він заявив про себе як пацифіст. У міжвоєнний період симпатизував ідеям комунізму, але після відвідин СРСР став на позиції антикомунізму. Наприкінці життя філософ прославився як учасник боротьби за мир.

На початку своєї науково-дослідницької діяльності Рассел визнавав існування загальних сутностей, що відомі як універсалії, але згодом відійшов від спекулятивного ідеалізму і почав підтримувати емпіричну теорію пізнання. Відтак пристав до Джорджа Едварда Мура (1873-1958 рр.), який обґрунтовував логічний аналіз і критикував традиційні філософські концепції. Мур наголошував, що свідомість людини містить лише чуттєві дані, а не речі зовнішнього світу. Зайнявшись дослідженням поняття існування, мисленик доходить висновку, що існує як своєрідний предикат передає не ставлення до речі, а лише відношення до обсягу поняття.

Метод логічного аналізу Мур застосував до дослідження проблем моральної філософії, зокрема до вихідної етичної категорії добра. Мисленик зазначав: «Вирішальний сенс «дефініції» є той, згідно з яким дефініція встановлює, якими є ті частини, що відповідно утворюють певне ціле, і в цьому сенсі «добро» не підлягає будь-якій дефініції, позаяк воно просте і не має жодних частин». Не має жодного сенсу визначення «добра» поняттями інших наук, окрім етики. Для цього філософ пропонує використовувати безпосередню інтуїцію цінностей, яка дає змогу уникнути релятивізму натуралістичної етики.

Разом з Расселом Мур домагався поняттєвої ясності, зрозумілості й однозначності вислову. Їхні зусилля мали позитивний вплив на філософську думку ХХ століття. Мисленики припускали безпосереднє знання про чуттєві дані, на яке не впливають гіпотези. З цього випливав висновок про вірогідність наслідків чуттєвого досвіду при ненадійності знання матеріальних речей. Беркліянське твердження про те, що речі не відтворюють змісту свідомості Рассел відкидав. Хоч сприйняття становить духовний акт, сприйнятий предмет аж ніяк не має бути духовним, а лише відтворює зв'язок між свідомістю й речами, що не заперечує існування речей, незалежних від мислення. Переконання в такому існуванні ґрунтується на інстинкті, бо усяке пізнання, як твердить Рассел, «мусить будуватися на наших інстинктивних переконаннях, і якщо їх відкидають, то просто нічого не зостається». При появі суперечностей переконання підлягають перевірці, а відтак - упорядкуванню.

Як зазначає філософ, знання про речі спричинені опосередкованим пізнанням на підставі його опису й переліку, що дає змогу перейти до безпосередніх чуттєвих даних. Опис і перелік називаються дескрипцією (від лат. descriptio - опис), що відтворює мовні конструкції, які замінюють ім'я предмета. Завдяки дескрипціям розширюється наше пізнання: на чуттєвих даних творяться уявлення про річ. Так само на основі емпіричного досвіду конструюються загальні поняття, хоч вони незалежні від спостереження. Абстрактні поняття мають у основі схожість речей.

Логічний атомізм як онтологічна концепція Рассела протилежний монізмові, бо ґрунтується на плюралізмі, що визнає множинність фактів і зовнішні відношення між ними. Завдання філософії полягає в аналізі сприйнятих фактів, щоб довести їхню точність, репрезентувати «дійсну істину, щодо якої неясні речі є лише тінню». Обґрунтовуючи філософські проблеми, Рассел зазначив, що вони не передаються мовою математичної логіки. Проте філософія - це частина науки, хоч про неї «в теперішній момент нічого не знають, а тому висловлюють лише припущення». З часом філософські питання стануть науковими, що зумовлено поступом пізнання.

З двадцятих років ХХ століття Рассел орієнтувався на бігевіоризм (від англ. behaviour - поведінка), що вимагав пояснювати слова залежно від поведінки. Як наслідок мисленик спирався на нейтральний монізм, згідно з яким трактування дійсності, матеріальної чи духовної, диктує мета. Відповідно до бігевіоризму філософ трактував істину, зводив її до переконань, що відтворюють певний психофізичний стан, а це віддаляло його від менталізму (від лат. mens - розум, мислення, душевний стан) як філософії свідомості. Водночас мисленик пояснював істину як відношення між висловлюваннями і фактами.

Як найперший обов'язок філософа Рассел вважав віддзеркалення неспотвореного образу неодмінного, а також реєстрацію «тих спотворень, що становлять неодмінний наслідок людської природи». Мисленик звертав увагу на недосконалість людського пізнання, але орієнтував на доконечність наближення до неї.

У сфері практики Рассел ставив на перше місце апеляцію (від лат. арреІШіо - звернення) і переконання, хоч зазначав, що етичні переконання не можуть бути доведені. Дотримуючись емансипаційних переконань, він заперечував будь-який примус - не лише політичний, а й світоглядний і навіть традиційний.

Рассел не прагнув створити завершеної філософської системи, тому його називають «філософом без філософії». Він прославився як філософ проблем. Саме ґрунтовне розв'язання окремих питань визначає його місце в аналітичній філософії.

До найвпливовіших філософів минулого століття належить Людвіґ Йозеф Йоанн Вітґенштайн (1889--1951 рр.), у життя якого виділяють дві фази. Перша фаза його діяльності характеризується тим, що він у контакті з Расселом теоретично обґрунтовував логічний атомізм. Свою працю «Логіко - філософський трактат» (1921 р.) Вітґенштайн написав у роки Першої світової війни, коли служив добровольцем у австрійському війську і перебував у італійському полоні. У передмові мисленик висловив переконання, що йому пощастило розв'язати остаточно філософські проблеми. Попри таке запевнення він і надалі працював над філософськими проблемами. Остання його праця «Філософські дослідження» (1953 р.) так і не була завершена.

Л. Вітґенштайн розрізняв філософію й філософування. Він твердив: «філософія - не вчення, а діяльність... Підсумок філософії - не «філософське твердження», а пояснення тверджень». На його думку, філософію не доцільно ставити поряд з природничими науками, лише вище або нижче від них. Окрім того, мисленик переконував, що навчити філософії не можливо, але це не стосується філософування.

У «Трактаті» Вітґенштайн спирався на дослідження Фреґе і Рассела, що логічно заклали основи для його онтології. Філософ стверджував: «Світ є все, що є подією. Світ є сукупністю фактів, а не речей. Світ визначають факти, і визначаються тим, що це всі факти. Бо сукупність фактів визначає, що є подією, а що не є нею. Факти в логічному просторі є світом. Світ розпадається на факти». Сам факт пояснюється як «існування стану речей», а стан речей - як «поєднання предметів речей». Можна сказати, що йдеться про замкнене коло. Інтерпретація ускладнюється ще й підходом до поняття «предмет», бо Вітґенштайн своєрідно розрізняє сенс і значення. Він пояснює: «Сенс речення - його відповідність чи невідповідність до можливостей існування й неіснування станів речей». Значення пов'язане з посиланням на імена, що невіддільне від предмета, бо «ім'я означає предмет», а «предмет є його значенням». Зрештою, мисленик не дає чіткою відповіді на питання, що означає «предмет», а його можна трактувати не лише як окреме суще, а й загальну сутність.

Істинність речення залежить від стану речей, що відтворені спостереженням. Речення прирівнюються до образів фактів, якщо вони мають щось спільне з ними, а сам образ ототожнюється з фактом або трактується як «модель дійсності». Як наголошує Вітґенштайн, явища залежать від їхнього конструювання певними категоріями. Йдеться насамперед про принцип казуальності, що визнає існування законів природи, але вони ґрунтуються на звичках мислення, тому, як пише філософ, «віра в причиновий зв'язок є забобоном».

Упродовжсвого життя Вітґенштайнсамокритично аналізував концепцію, обґрунтовану в «Логіко-філософському трактаті», що засвідчують його «Філософські дослідження». Філософ розробляє нову теорію значення. Окрім того, пізню філософію Вітґенштайна називають антропоцентричною. Його «Філософські дослідження» підтверджують, що від значення мовних висловів залежить їхня роль у мовній грі, бо мовлення - це частина діяльності в певних соціальних умовах. Як застерігає мисленик, мислення позначає різні форми діяльності. Воно не може бути засновком, бо в різних контекстах позначає різні речі. Те саме стосується інших психологічних понять. Вітґенштайн прирівнює значення слів у такій мовній грі до поведінки службовця, що визначається його функцією.

На засадах бігевіоризму Вітґенштайн обґрунтовує погляд про доконечність заміни висловлювань про змісти свідомості на висловлювання про поведінку, спостережну чи потенційну. Проте у його філософських поглядах йдеться про лінґвістичний бігевіоризм, що узалежнює трактування процесів свідомості від поведінки. Як зазначає філософ, ми сприймаємо поведінку людей інакше, ніж світ природи.

З античних часів мисленики і вчені дотримувалися погляду, що наука має спиратися на засади істини, яка пізнана безпосередньо. На противагу цьому Вітґенштайн заперечує істинність тверджень на таких засадах, бо істинні є лише «наші дії, які лежать в основі мовної гри». Філософ виходить з того, що кожна гра має певні безсумнівні припущення. Такого релятивізму не могли сприйняти інші представники аналітичної філософії, зокрема Рассел.

Для Вітґенштайна філософія має виконувати терапевтичну функцію, що зводиться до аналізу мови. На інші питання відповідають конкретні науки попри те, що раніше такі питання вважалися за філософські. Розроблена на другій фазі життя Вітґенштайна філософія повсякденної мови визначила мовно-аналітичний напрям у сучасній філософській думці, особливо в англосаксонських державах.

3. Прагматизм

Прагматизм називають філософією ділової людини. Він виник як самобутня американська філософія. Його розповсюдженню сприяла чітка та ясна мова, що має «рецептурний» стиль. Назва філософської течії походить від грецького слова ргакша, що перекладається як «діло», «дія». Як філософське вчення прагматизм зародився в сімдесятих роках ХІХ століття. Джерелами прагматизму вважають так званий «здоровий глузд», американський практицизм і утилітаризм, переосмислений на засадах позитивістського емпіризму німецький ідеалізм. Якщо позитивістський емпіризм зводив людське пізнання до досвіду в суб'єктивістському тлумаченні, то утилітаризм прирівнював його до успіху людської діяльності. Як наслідок синтезу названих філософських течій виник прагматизм. Його найвизначнішими представниками визнані Чарлз Сандер Пірс (1839 - 1914 рр.), Вільям Джеймс (1842-1910 рр.) і Джон Дьюї (1859-1952 рр.). Щоправда, кожен з них звертав увагу на певні філософські проблеми. Порівняно вузько трактував прагматизм Пірс, обмежуючи його теорією мислення і зводячи до методу встановлення значення інтелектуальних понять. Для Джеймса прагматизм - це насамперед теорія істини і етика, що обґрунтовують віру в Бога. Основу прагматистичного вчення Дьюї становила інструментальна логіка як вчення про проблематичні ситуації, пов'язані з різними аспектами людського досвіду.

Засновником прагматизму вважають Пірса, який 1878 року опублікував есей «Як зробити наші ідеї зрозумілими?», а також інші статті на філософську тематику. Слід наголосити, що за життя мисленик публікував мало праць з проблем філософії, не надав своєму філософському вченню завершеної форми. Лише його послідовники належно оцінили філософські ідеї Пірса - і він став найвизначнішим американським філософом. Як вчений, він створив основи семіотики як самостійної науки про знаки, з успіхом досліджував проблеми різних наук (математики, логіки, геодезії, астрономії, хімії).

Прагматизм Пірса виник з його критичного переосмислення раціоналізму Декарта, насамперед критики засадничих положень, що стосуються методології, інтуїції та критерію істини. Універсальний сумнів заперечував «здоровий глузд», випадковий дослід і суб'єктивні переконання. Аргумент Пірса ґрунтується на тому, що для людини універсальний сумнів безпідставний, хоч у чомусь можна сумніватися, але тут йдеться про психічні процеси. На противагу Декарту Пірс переносить сумнів на співвідношення ідей, не пов'язуючи їх з речами, а інтуїцію вважає знанням, об'єкт якого перебуває поза свідомістю суб'єкта. Процес пізнання, як вважає американський філософ, не має ні початку, ні кінця, а будь-яке знання зумовлене іншим знанням. Він дорікає Декарту в тому, що той узалежнює ясність ідей від інтуїції, бо ідея не дає знання, а пізнання здійснюється завдяки знакам, якими є мисль і відчуття. Мисль вимагає тлумачення, цебто переведення одного знака в інший, що також відповідно тлумачиться. «Трансцендентний об'єкт» не піддається інтерпретації, бо він не входить у процес пізнання.

Як філософ Пірс заперечує саму можливість остаточного знання, а по - ступ у пізнанні зводив до усунення хибних припущень. Обґрунтування істини Пірс пов'язував з утвердженням у природночих науках емпіричного методу. Подолати сумнів сприяє віра. Так на противагу раціоналізму була створена теорія сумніву-віри як осердя прагматизму, що спирається на дві засади: по-перше, мислення - це один з видів пристосування, а по-друге, пристосування як функція протистоїть функції пізнання.

У вченні Пірса переважає психолого-бігевіористський підхід, суть якого зводиться до того, що людина діє в світі відповідно до певних обставин, а її усвідомлені привички визначають віру й вірування. Віра людини заповнює її свідомість, спонукає до певних дій, зумовлює певну поведінку. У деяких умовах віра може захитатися й зумовити сумнів, причини якого не лише психологічні, а й інтелектуальні (зіткнення поглядів, теоретичні ускладнення, вплив на діяльність тощо). На подолання сумніву й утвердження віри спрямовується дослідження, що ототожнюється з мисленням. У цьому суть теорії сумніву - віри, бо «осягнення вірування становить єдину функцію мислення». Вона ви - ходить з того, що досягнення твердого вірування приносить психічне задоволення, долає сумніви незалежно від істинності чи хибності самої ідеї. Фактично Пірс підмінює логічний аспект мислення психологічним.

На основі теорії сумніву-віри філософ обґрунтовує метод науки, називаючи його методом упертості. Прихильник такого методу не тільки дотримується своїх поглядів, а й відкидає критику і не переймається співвідношенням цих поглядів і фактів, бо «вигоди від своєї спокійної віри перевищують будь - які невигоди, що випливають з їхнього невигідного характеру». Недолік цього методу, як вважає Пірс, зумовлений труднощами практичного дотримання цього методу.

Як засвідчує історія, проблему доводилося розв'язувати методом авторитету. Йдеться про державу, церкву чи потужну організацію, що встановлюють вірування й карають за інакодумство. Пірс вважає, що «метод авторитету завжди буде управляти масою людства», бо «для маси людей і не існує, мабуть, іншого методу, ніж цей». Однак ставлення до цього метода не однозначне: попри ефективність у забезпеченні стійкості вірувань він не може забезпечити повного успіху, подолання сумніву. Звісно, Пірс не відмовляється від цього метода, долучає до нього ще апріорний метод, яким завжди користувалися метафізики.

Стійкість вірувань визначається тим, наскільки вони незалежні від зовнішніх і внутрішніх чинників, впливу людської сваволі. На цьому заснований метод науки, який вбачає завдання науки в поясненні об'єктивної реальності. Лише так можна дійти до істинного висновку. Проте така об'єктивна реальність визнається лише гіпотезою, бо не може бути доведена засобами науки. Як зазначає Пірс, кожна спеціальна наука займається конкретними об'єктами, а не об'єктивною реальністю як цілим.

З теорії сумніву-віри випливає трактування науки як сукупності уявлень, переконань і вірувань учених, що спонукають до дії. Як наслідок об'єктивна реальність зводиться до звичок і готовності до дії. У цьому проявляється «принцип Пірса» як протилежність раціоналістичному підходу Декарта. Пірс виходить з ідей переконання, що втілюють свідомість, заспокоюють сумніви і визначають правила дії. Проте переконання долають не всі сумніви, а лише конкретні. Окрім того, вони можуть викликати ще інші сумніви.

Як зазначає Пірс, поняття проявляються в наслідках. При такому підході значення ідей не слід пов'язувати з абстракціями. Засновник прагматизму ототожнює значення зі змістом поняття, цебто з'ясуванням того, що певне поняття значить для суб'єкта. Інакше кажучи, Пірс зводить значення до сукупності практичних наслідків, бо лише так доходимо до «повного поняття об'єкта». Ототожнюючи практичні наслідки з експериментальними результатами, філософ зводить їх до чуттєвих сприйнять.

Прагматична максима ґрунтується на засадах бігевіоризму. Пірс наголошує на зв'язку свого вчення із суб'єктивним ідеалізмом Берклі, який «більше, ніж хтось інший, має право, вважатися людиною, що запровадила прагматизм у філософії, хоч я чіткіше сформулював його». Таку чіткість, як зазначають дослідники, має забезпечити значення як посередництво чи проміжна ланка. Відповідно критерієм істинності положень вважається придатність до застосування.

На розвиток філософського мислення Пірс вплинув своїм вченням про знаки і категорії. Семіотику він трактував як осердя філософії. Знак репрезентує для суб'єкта певні властивості речі, а його зміст з'ясовується в контексті з іншими речами, у практичних взаємозв'язках, тобто способах поведінки, зумовлених знаком. Пірс запровадив у науковий обіг термін інтерпретант, виділивши такі його аспекти: емоційний, енергетичний і логіко-поняттєвий. Під оглядом семіотики філософ трактував пізнання, виділивши насамперед пізнання предмета певного роду. Спираючись на геґелівську тріаду «теза-антитеза-синтеза», Пірс визначає три категорії: першість, другість і третість. Ці категорії означають відповідно іконізацію, цебто наявність реального предмета, індексацію, цебто встановлення зв'язків, і символізацію. Якщо першість охоплює конкретні змісти, другість - реакції на ці змісти й відповідні дії, то третість поєднує в синтезі змісти, їхні зв'язки та об'єкт як зображення.

Як філософ Пірс дотримується різних концепцій істини. У його теорії сумніву-віри нема різниці між логічними й психологічними аспектами пізнання. Насамперед він спирається на аристотелівське трактування істини, цебто про відповідність наших ідей і суджень дійсності. Проте при аналізі епістемологічної природи істини вона ототожнюється з віруванням, цебто істина елятивна. Слід зазначити, що Пірс не розрізняє абсолютної та відносної істини. Як вчений він переконаний, що об'єктивна істина досяжна, але водночас він розумів, що нерідко положення, визнані істинними, з часом спростовувалися. Яскравим прикладом є геометрія Евкліда. Таке може бути з іншими положеннями, що нині визнані за абсолютну істину.

Пірсове трактування істини як «цілковитого примусового вірування» спирається на надію, долю й передпризначення. Він зазначає: «Всі прихильники науки натхненні світлою надією...на те, що в тому разі, якщо процес дослідження буде продовжений доволі довго, він дає одне достовірне розв'язання кожного питання, якого стосується.Ця велика надія.втілена в концепції істини й реальності. Думка, якій суджено.. .отримати остаточну згоду тих, хто займається дослідженням, є те, що вважаємо за істину. А об'єкт, утілений у цій думці, становить реальне». Слід зазначити, що тут реальність є об'єктом остаточного переконання, становить зміст «думки загалом».

Нарешті, Пірс доходить висновку, що «істина...відрізняється від омани просто тим, що заснована на ній дія, спираючись на завершене розмірковуван - ня, приведе до передбаченої мети, а не дасть схибити». Таке трактування стало визнаним у прагматизмі, тому філософ відмовився від тези, що «істина зводиться до майбутньої корисності для наших цілей».

Ще за життя Пірса поняття прагматизм почали трактувати доволі широко, тому він трактував своє філософське вчення як прагматицизм і зводив його до обґрунтування значення інтелектуальних понять.

Порівняно з Пірсом Джеймс відрізнявся емпіристським характером мислення. Його вчення мало особливий влив не лише на філософську, а й на релігійну й побутову й на буденну свідомість американців. Від його вчення прагматизм як американська філософія набув національної оригінальності. Джеймс був переконаний, що людське життя вимагає релігії, тому він намагався розв'язати суперечності між релігійним і науковим світоглядом. Мисленик негативно ставився до матеріалізму, називав його «похмурим, трудним, по-дібним на страхіття світоглядом». Релігія надає людині почуття захищеності, бо, «де є Бог, там трагедія лише тимчасова і часткова». Релігійний досвід відіграє особливу роль у житті людини, яку філософ називав «єдиною доступною нам абсолютною реальністю». На противагу їй «світ узагальнених об'єктів, що споглядається нашим розумом, уявляється нереальним і нежиттєвим», бо в ньому «нема третього виміру, нема руху, нема життя».

Вибір на користь віри як емоційної потреби зумовлений актом волі. Джеймс пише: «Наша емоційна природа не тільки має законне право, але й має здійснювати вибір між двома пропоновами, щоразу як вибір істинний і за природою своєю неприступний розв'язанню на інтелектуальних основах». Його воля до віри заперечувала обговорення питань віри на раціональному ґрунті. Мисленик наполягає на абсолютній свободі волі до віри, права її на альтернативний підхід. Водночас він заявляє: «Мій перший акт свобідної волі полягатиме в тому, щоб повірити в свободу волі». Інакше не можна внутрішньо визнати нашої свободи. Отож, віра в Бога - це результат вільного акту свобідної волі. Віра готує до дії, значною мірою від якої залежить результат цієї дії. Від віри людини залежить її життя, бо сила віри визначає життєвий успіх. У цьому утверджена теза «рівних можливостей» американських громадян.

На противагу матеріалізму Джеймс писав: «Насамперед ми маємо звіль - нити свої власні серця від атеїзму й страху». Ставлення до Вселенної філософ обґрунтовує вимогою «досягнути такого уявлення про речі, яке дало б нам суб'єктивне задоволення». Цим зумовлене його ставлення не лише до матеріалізму, а й ідеалізму, треба питання ставити про влаштування людини в рамках супільно-політичних порядків. Його досвід охоплює релігійно-моральну сферу у межах усієї реальності, а людина - це істота, що прагне вижити і пристосуватися до непостійних умов.

Як зазначає Джеймс, попри різні прояви свідомості її треба трактувати насамперед як вибіркову активність від первісних відчуттів до абстрактного мислення на вищому рівні. Вибірковість залежить від індивіда, бо реальна свідомість зводиться до боротьби за цілі. Вона - безперервний «потік думки, свідомості, суб'єктивного життя» чи «потік досвіду», бо людям випало жити «в світі, в якому досвід і реальність становлять одне й те саме». Первісний зміст відчуттів ототожнюється з «чистим досвідом», а дискурсивні категорії - пізніший результат духовного розвитку не лише індивіда, а й людської спільноти.

На таких засадах Джеймс обґрунтовує свій радикальний емпіризм, який протиставляє прагматизму, хоч дослідники не бачать підстав для такого проти - ставлення. Радикальний емпіризм ґрунтується на понятті досвіду, що «самодостатній і не спирається ні на що». Такий досвід збігається з реальністю. Джеймс розрізняє три частини дійсності. Перша частина втілює «потік наших відчуттів», що «примусово нав'язуються нам», хоч походження їхнє невідоме і таке питання не підлягає обговоренню. Філософ зазначає, що «вони ні істинні, ні хибні, вони просто суть». «Потік чуттєвого досвіду» трактований дуже широко, бо він охоплює власне почуття, всі переживання і стан свідомості. Друга частина - це «відносини між нашими відчуттями або їхніми копіями в нашому мисленні». Саме наголошенням на відносинах між фактами, як зазначає Джеймс, радикальний емпіризм відрізняється від інших різновидів емпіризму. «Третя, додаткова до цих сприйнять (хоч і сперта значною мірою на них) частина дійсності - це сукупність попередніх істин, якими не має нехтувати кожне нове дослідження». Доцільно зазначити, що при такому трактуванні істини реальність стосуються лише третьої її частини, хоч вона однорідна з іншими двома. На такій підставі Джеймс називав своє вчення «новою філософією тотожності в плюралістичній формі». Звідси - висновок, що висловлювання про одну реальність є водночас творенням реальності іншої, бо чуттєвість реальності пасивна. Саме людина надає їй визначеності, певної форми, що нагадує творення статуї з мармурової брили. Отож, людина сама творить, надає визначеності світові, що незакінчений у своїй будові.

Як твердить Джеймс, світ єдиний і водночас множинний, єдності йому надає свідомість, не лише потік досвіду, а й потік свідомості. Логіка не сприяє теоретичному ознайомленню із сутністю природи дійсності. Так само поза межі логіки виходить і життя. У процесі «творення реальності» індивід змінює концептуальну картину світу, а не об'єктивний світ, бо йдеться не про матеріальний процес, а про вольові зусилля, акт вибору, власний досвід і потік свідомості.

У прагматизмі істина збігається з наслідками діяльності, що сприяють досягненню нашої мети. Джеймс стверджує: «Прагматизм спостерігає за істину за її роботою в окремих випадках і відтак узагальнює. Істина для нього - це родова назва для всіх видів певних робочих цінностей в досвіді». Теорії трактовані не як відповіді на питання, а лише як знаряддя. При такому підході істина стає категорією утилітаристської етики, а не епістемології. Про істинність ідеї можна говорити лише тоді, коли вона перевірена в процесі використання. Проте така перевірка можлива не завжди. У таких випадках йдеться про відкритість перевірки, перевірюваність. Достатньо однієї перевірки, щоб сприймати ідею як істину, яка значною своєю мірою «спирається на кредитну систему». З цього випливає таке образне порівняння: «Ви берете від мене перевірку якоїсь речі, я беру від вас вашу якусь іншу. Ми торгуємо один з одним своїми істинами».

З'ясування істини вимагає уточнення слів «дійсність» і «відповідність». Отож, дійсність ототожнюється з прийнятним для нас досвідом, а відповідність - з метою, до якої зводиться досвід. За осердя дійсності Джеймс визнає переживання, що методами теоретичного мислення перетворюються в абстракттні поняття. Істина водить через лабіринт досвіду, виступає як знаряддя дії. Суттєве в істинній ідеї означає здатність працювати для нашої користі, дарувати втіху. Як видно, для Джеймса реальність тотожна вірі й істині. Мисленик пише: «Реальності самі собою не існують.. .уже як наслідок того, що в них вірять; а в них вірять тільки тому, що їх поняття здаються істинними». Дотримуючись плюралізму суб'єктивних істин, Джейс не може визнати об'єктивної істини. Отже, істина і реальність - це витвір наших пізнавальних зусиль. Філософ переконує, що «наше судження має зворотну силу і збагачує минуле», бо висловлювання про минуле допомагають зв'язати частини нинішнього досвіду.