Основні питання філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розділ 1.1 Специфіка філософського осягнення світу. Предмет і функції філософії

1. Специфіка філософського знання

Філософія являє собою форму раціонально обґрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв'язок. Тому філософське рішення питання про сутність світу і людини, про її ставлення до світу виявилося методологічною основою формування якісно нового світогляду. У цьому зв'язку важливим є питання про те, що ж являє собою філософія як феномен духовного життя суспільства.

Якщо філософія є формою суспільного усвідомлення буття, то для з'ясовування її специфіки необхідно з'ясувати, ЩО відображається у філософії, ЩО є об'єктом філософського осмислення дійсності. Як, під яким кутом зору цей об'єкт розглядається у філософії, що є предметом філософії, ЧОМУ так, а не інакше відбувається відображення дійсності у філософії, якою є структура філософського знання, а також ДЛЯ ЧОГО вона потрібна людині, яке її соціальне призначення, які функції вона виконує.

Філософія - одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років. Вона складна за своїм змістом, предметом та функціями. Філософія є одночасно формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою. Філософію ще з давніх давен визначали як любов до мудрості (слово "філософія" грецького походження - від phileo - люблю і sophia - мудрість). Що це означає? Що таке мудрість?

Щоб з'ясувати ці питання слід мати на увазі, принаймні, три важливих моменти:

1) Філософія має справу з найбільш загальними, фундаментальними проблемами існування світу, а саме: його єдності, природи, тенденцій розвитку тощо. Знання ж загального, фундаментального є виключно важливим для пізнання істини, оскільки у загальному більше суттєвого, ніж у частковому. Не випадково, патріарх світової філософії Аристотель, якого Гегель називав "вчителем людства" стверджував, що "той, хто знає загальне, знає більше того, хто знає часткове".

Пізнати, з'ясувати загальне - непросто, бо воно неочевидне. Загальне це таке, що не сприймається на рівні відчуттів. Загальне є продуктом логічного мислення. Воно являє собою основну підвалину наукового знання. Оскільки філософія досліджує найбільш загальні проблеми існування світу, остільки вона саме тому здатна осягнути його в цілому, дати цілісне уявлення про світ, його розвиток, тенденції поступу. Це стосується також і світу самої людини, її виникнення, розвитку, місця в природі тощо.

Уявлення про предмет в цілому, його цілісне бачення є надбанням розуму людини, свідченням могутності її інтелекту, здатності з'ясовувати найбільш загальні закономірності розвитку всього сутнісного.

Складні явища чи процеси людина може охопити в мисленні в цілому, але за умови, коли здатна виділити найбільш загальне, суттєве, притаманне усім цим явищам чи процесам. В цьому контексті філософія, як "пошук цілого, загального", співвідноситься з мудрістю.

2) Філософія небезпідставно ототожнюється зі знанням першоначал, першопричин буття. Ці знання, на думку Аристотеля, слід віднести до "мудрості". Бо "мудрість є наука про визначальні причини і начала".

Філософія досліджує те, що "найбільш гідне пізнання - першоначала і причини, бо через них і на їх основі пізнається все інше..."; "Отже, з усього викладеного випливає, що ім'я мудрості необхідно віднести до однієї і тієї ж науки: це повинна бути наука, котра досліджує перші начала і причини".

Такою наукою є філософія. "Філософія - найбільш цінна з наук, бо спрямована на пізнання першопричин, сутнісного і вічного". Отже, мудрість ототожнюється у філософії з пізнанням першопричин і першоначал, "сутнісного і вічного".

3) Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, "сутнісного і вічного", дає змогу розкривати закономірні зв'язки.

Бо що таке закон? Закон - це відношення між сутностями, найбільш загальний, установлений зв'язок між речами, який повторюється при відповідних умовах і є об'єктивним, внутрішнім, необхідним, загальним і суттєвим. Оскільки філософія займається з'ясуванням цього, остільки вона і має відношення до мудрості. Мудрість, таким чином, є важливою ознакою філософії, котра осмислює дійсність на основі пізнання найбільш загальних зв'язків, причин, тенденцій розвитку та їх практичного (предметного) використання. Не випадково сучасний французький філософ Мішель Гуріна підкреслює, що мудрість - не що інше, як вміння використовувати знання на практиці - "мистецтво жити". Отже, філософія як мудрість з'ясовує найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу; першоначала і першопричини буття; вона спрямована на пізнання загальних, усталених, необхідних зв'язків між сутностями - закономірних зв'язків. Таким чином, мудрість, як філософський феномен, - це форма духовно-практичного осмислення дійсності, з'ясування причин, тенденцій розвитку всього сутнісного, передбачування наслідків цього розвитку на основі поєднання інтелекту та практичного досвіду.

Філософія не може будуватися за природничонауковими зразками. Вона має своє "поле" дослідження, свою міру точності і свою міру доведення. Для філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх відношення. Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності - практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.

Філософія, як наука, має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об'єктивну дійсність. Що є спільним для філософії і науки?

Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).

Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.

Взаємозв'язки філософії і релігії давні і різнопланові. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини, її теоретичного мислення.

Релігія - специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного боку, вона представляє собою відповідні: поведінку, почуття, культ і обрядність; з іншого боку, релігія - це певні погляди, віра, уявлення, ідеї і теорії, тобто те, що складає зміст релігії як форми суспільної свідомості. Що є спільним для філософії і релігії? Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної свідомості. Це, по-перше. По-друге, філософія і релігія є історичними типами світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу; по-третє, філософія і релігія відображають світогляди людей безпосередньо. Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; по-четверте, філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства.

Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: по-перше, предметом філософії є відношення "людина-світ". Предметом релігії є Бог, його творіння; по-друге, філософія і релігія мають різну структуру. Структура філософії складається з онтології (вчення про буття), логіки, діалектики, теорії пізнання, соціального вчення тощо. До структури релігії входять: 1) релігійні ідеї, погляди та уявлення; 2) релігійні почуття; 3) релігійні культ і обрядність; по-третє, філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі; по-четверте, філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ. Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є - відповідних догм і постулатів; по-п'яте, філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на почуття, емоції (релігійні догми не можна збагнути розумом); по-шосте, у філософії, як правило, початком її є загальне, абстрактне начало (апейрон, субстанція, абсолютна ідея, матерія тощо). У релігії, як правило, основоположне начало - персоніфіковане (Ягве, Христос, Магомет, Будда і т.п.). І, нарешті, останнє. У порівнянні з філософією релігія представляє собою більш консервативну ідеологічну форму відображення дійсності, оскільки вона ґрунтується на незмінних традиційних догматах релігійного вчення.

Філософія має органічний зв'язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: "світогляд - це форма суспільної відомості"; "світогляд - це форма самоусвідомлення особистості"; "світогляд - це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі"; "світогляд - це система принципів діяльності людини"; " світогляд - це погляд людини на світ як ціле"; "світогляд - це спосіб духовно-практичного освоєння світу".

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття "світогляд" - багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд - це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу. Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно-практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.

У суспільстві мають місце багатоманітні відносини: матеріальні (економічні), політичні, правові, моральні, культурні тощо. Але не всі вони рівнозначні. Матеріальні (економічні) відносини складають основу життя людини і суспільства. Вони є визначальними, однак, щоб зрозуміти складні взаємовідносини людини і суспільства, людини з людиною цього ще не достатньо. Бо люди у своїй діяльності керуються не лише матеріальними (економічними) інтересами, але і духовними. Вони мають відповідні політичні, правові, філософські, моральні, естетичні і т.п. ідеї та погляди. Останні виділяються, стають загальними для певних соціальних груп і носять суспільний характер. Вони складають суспільну свідомість.

Суспільна свідомість - це сукупність ідей, теорій, концепцій, поглядів людей, котрі відображають їх суспільне існування або буття. Оскільки суспільне буття людини є складним і багатоманітним, остільки такою є і суспільна свідомість. Викристалізованими формами суспільної свідомості є політична, правова, філософська, моральна, релігійна і т.п. Всі ці форми представляють собою відображення різних сторін життєдіяльності людини і суспільства.

З теоретико-пізнавальної точки зору філософія, як різновид суспільної свідомості, є формою відображення дійсності у свідомості людини. Це відображення є складним, теоретичним. Скажімо, людина відображає світ, вона бачить, насамперед, те, що очевидне, що дається у її відчуттях. Це відображення дійсності на рівні "світовідчуття", "світосприйняття". Для філософії як форми суспільної свідомості специфічним, притаманним їй, є "світорозуміння", "світоз'ясування". Останнє здійснюється людиною лише в процесі її теоретичного мислення, шляхом абстрагування, проникнення у найбільш суттєве, загальне. Такий спосіб осягнення дійсності дає можливість з'ясувати те, що не сприймається на рівні відчуттів. Об'єктивні закони розвитку природи чи суспільства не можна, наприклад, сприйняти з допомогою зору, дотику чи смаку. Вони сприймаються лише на рівні мислення.

Мислення - це процес відображення світу в поняттях, судженнях, умовиводах шляхом узагальнення - виділення найбільш загальних, суттєвих ознак, зв'язків, властивостей, відношень речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Філософія, як форма суспільної свідомості, ґрунтується саме на такому узагальнюючому відображенні дійсності і це є досить важливим для розуміння її специфіки, відмінності від інших наук. Філософія, за висловом Гегеля “є сучасна епоха, котра осягнута в мисленні”. Бо епоху, її сутність, тенденції розвитку можна осягнути не в процесі “світовідчуття”, а в результаті “світорозуміння” - теоретичного мислення. Це - єдиний спосіб охопити в цілому таке складне явище, як епоха.

2. Предмет філософії та розмаїття підходів до його визначення

Специфічним об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина-світ". Поняття предмета і об'єкта філософії тісно пов'язані між собою. Щоб з'ясувати специфіку предмета філософії, необхідно з'ясувати, під яким кутом зору об'єкт відбивається у свідомості. А тому що об'єктом філософії є відношення "людина-світ", то, природно, що на перший план виступає питання про природу і сутність світу і людини, про загальні, граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв'язки існують у світі, а також між людиною і світом.

Таким чином, можна сказати, що предметом філософії є її об'єкт - відношення "людина-світ", - аналізований із погляду природи і сутності світу, природи і сутності людини, його місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також із погляду устрою світу, його загальної структури і стану, у якому він знаходиться.

На різноманітних етапах історії в центрі уваги розвитку філософської думки предмет філософії поставав не в усій своїй повноті і цілісності. В залежності від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людини, як правило, цікавило не все відразу, а ті або інші сторони відношення людини і світу. Це були або питання, пов'язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, або питання про місце людини у світі, про те, як світ улаштований, питання пізнаванності світу. Проте, в якому б плані й у якому б взаємозв'язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку всі вони були підпорядковані осмисленню людиною змісту свого буття.

Можна зробити висновок, що філософія - це особлива форма суспільної свідомості, що відношення "людина-світ" розглядає під кутом зору природи і сутності світу, природи і сутності людини, її місця у світі, можливостей пізнання і перетворення світу, загальної структури світу (як світ улаштований: він - ціле або сукупність не пов'язаних між собою предметів, явищ, процесів, які в ньому існують зв'язку і відношення) і стани, у якому він знаходиться (спочиває або рухається, розвивається, що є джерелом прямування і розвитку). З цього погляду філософія являє собою особливу форму суспільної свідомості, що, маючи своїм об'єктом відношення "людина-світ", піднімається, з одного боку, до усвідомлення граничних, загальних основ буття людини і світу, а з іншого виробляє передумови, засвоєння яких допомагає людині виробити загальні орієнтири своєї життєдіяльності, піднятися до усвідомлення цілей і сенсу життя.

3. Основні функції філософії. Поняття світоглядного знання

Філософія відіграє важливу роль у суспільстві, насамперед, в розвитку суспільної свідомості, та і самої людини, її сутнісних сил. Свідченням цього є найважливіші функції філософії. Функція (від лат. - виконання, звершення) - спосіб діяння якоїсь системи, органу, котрий спрямований на досягнення певного результату. Філософія як форма суспільної свідомості, як система певних знань, законів і принципів, має досить вагомий функціональний потенціал.

Важливою функцією філософії є її здатність з допомогою свого інструментарію створювати понятійний апарат, проникати в сутність явищ, з'ясовувати об'єктивні, закономірні зв'язки між ними. Тому філософія має теоретико-пізнавальну або логіко-гносеологічну функцію. Вона здійснюється з допомогою багатьох форм і методів таких, як абстрагування, індукція і дедукція, аналіз і синтез, моделювання, ідеалізація, формалізація, судження, поняття, умовивід, ідея, проблема, гіпотеза тощо. Елітною для філософії є функція загально-методологічна, котра полягає в тому, що її основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані у будь-яких сферах наукового пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ. Чому можуть бути використані у будь-яких сферах наукового пізнання? Тому що ці принципи, закони і т.п. є результатом абстрагування (виділення найбільш загального), що притаманне усім сферам буття і тому вони застосовуються в усіх сферах дійсності.

Ще одна функція філософії - світоглядна. Філософія - це цілісний узагальнений погляд на світ, людину, їх відношення, сутність походження, пізнання, а також на його межі, можливості, значення тощо. З'ясовуючи ці проблеми на теоретичному рівні, філософія має фундаментальний світоглядний потенціал.

Філософія, як відомо, належить до гуманітарних наук, які німці доречно називають "Schone Wissenschaften" - дослівно "красивими науками".

Арістотель стосовно філософії висловлювався так: "Філософія найбільш цінна з наук, бо спрямована на пізнання істини - першопричин, сутнісного і вічного. Всі інші науки необхідні..., але кращої за неї немає жодної".

Давно помічено, що існує зв'язок, між рівнем розвитку філософії, і навіть її існування, і рівнем розвитку свободи людини, політичної свободи, зокрема. Бо там, де розвинена філософія, розвивається і свобода. Філософія створює сприятливий ґрунт для цього через розвиток духовних підвалин суспільства. Вона впроваджує у суспільну свідомість загальнолюдські цінності - ідеї свободи, невід'ємних прав людини, справедливості, соціальної рівності тощо.

Згадаймо Джона Локка, котрий наголошував, що людина від природи має три невід'ємнх права: право на життя, право на свободу і право на приватну власність, набуту чесною працею.

Ф.М. Вольтер стверджував: "всі люди народжуються вільними"; Т. Гоббс: "природне право будь-якої людини - це її свобода". Г. Гегель: "Людина, як така, вільна. Свобода духу складає найголовнішу властивість її природи". Всю історію людства німецький філософ пов'язував з "прогресом в усвідомленні людиною свободи". "Приватна власність, - підкреслював Гегель, - є єдиною сутнісною визначеністю особистості"; "Лише у власності (володінні нею) особистість є розум". М. Бердяєв: "людська свобода - самодостатня цінність. Немає нічого більш важливого, ніж свобода людини. Всі форми суспільного ладу виправдані лише тоді, коли слугують свободі людини, її розвитку". Ж.-П. Сартр: "Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна, або її (людини) немає взагалі."

Подібні ідеї поділяли і пропагували у свій час Ш. Монтеск'є, К. Гельвецій, Л. Фейєрбах, К. Ясперс, М. Хайдеггер, Х. Ортега-і-Гассет та багато інших.

Філософи роками, століттями із покоління в покоління спроваджували ці ідеї в суспільну свідомість, в правову систему, сприяли розвиткові свободи людини. Скажімо так: видатні філософи стояли біля джерел європейської і світової цивілізації, сучасної демократії і тоді, і тепер, в наш час. Їх діяльністю і визначався і визначається вплив філософії на суспільну думку, свідомість людини, її культуру, на формування загальнолюдських цінностей. Філософія набула, таким чином, свою важливу культурно-виховну функцію, яка має незаперечне соціально-практичне значення.

Філософія як наука, форма суспільної свідомості і світогляд, має потужний гуманістичний потенціал. Це виявляється в тому, що вона, по-перше, розглядає людину як єдино можливий суб'єкт. Людина включається в предмет філософії в контексті співвідношення "людина-світ"; по-друге, філософія утверджує людину як найвищу цінність світу, творця знання взагалі і філософського, зокрема; по-третє, філософія завдяки своєму логічному арсеналу, своїми формами і методами створення понять, узагальнень, розвиває теоретичне мислення, мову, сутнісні сили людини, її пізнавальні можливості. Не випадково відомий теоретик мовознавства Вільгельм фон Гумбольт вказував на нерозривний зв'язок розвитку нації з розвитком її теоретичного мислення. "Нація тим розвиненіша, - писав він, - чим більше розвинена її мова, теоретичне мислення"; по-четверте, філософія будь-яка, незалежно від її спрямування і сутності - це форма пізнання, пошук істини, спроба проникнути у світ речей, ідей і явищ; по-п'яте, філософія завжди стояла біля джерел ідеології - могутнього фактору впливу на суспільну свідомість, людську діяльність, суспільний прогрес; по-шосте, філософія з'ясовує фундаментальні світоглядні проблеми ("що є що", "чому", "як") і тому має ґрунтовний світоглядний потенціал, є теоретичного основою будь-якого світогляду.

Позитивна роль прогресивних філософських ідей у суспільстві безперечна. Захист невід'ємних прав людини, якими є право на життя, на свободу і приватну власність, формування ідеології такого ґатунку - все це є важливим людським виміром філософії. Якщо сучасні європейські країни і мають такий рівень демократичних свобод, таку правову систему їх захисту, то ці здобутки необхідно віднести і на адресу європейських філософів і європейської філософії.

Розділ 1.2 Структура філософського знання. Основні типи філософських вчень

1. Структура філософського знання. Проблематика найважливіших філософських дисциплін

Коло проблем, що їх досліджує філософія, є дуже широким. За час існування філософії в її межах сформувалося багато окремих дисциплін. Найважливіші з них ми і розглянемо.

Онтологія (теорія буття) - це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття “онтологія” не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття: По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття “онтологія” у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто - суще, сутнісне, логія - вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.

По-друге, у марксистській філософії поняття “онтологія” вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони і т.п.).

По-третє, у західній філософії в поняття “онтологія” теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана “трансцендентальна онтологія” Гуссерля, “Критична онтологія” Гартмана, “фундаментальна онтологія” Хайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.

Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання,'а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Агностицизм - філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання об'єктивного світу людиною. Згідно з ним неможливо однозначно довести, що наші знання відповідають дійсності.

Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Проте слід зазначити, що агностицизм виявив важливу проблему гносеології - що я можу знати? Це питання стало провідним у праці Канта "Критика чистого розуму" і досі залишається актуальним. Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розвивається, на кожному конкретному етапі свого розвитку має обмежений, відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ. Все знання зводиться ним або до звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності (Юм), або до конструктивної діяльності розсудку (Кант), утилітарної користі (прагматизм), до прояву специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до "символів", "ієрогліфів" (Гельмгольц. Плеханов), до результатів угоди між вченими (конвенціоналізм), до відображення відношень між явищами, а не їхньої природи (Пуанкаре, Бергсон), до правдоподібності, а не об'єктивної істинності його змісту (Поппер). Спільна ідея - знання - не дає відображення сутності дійсності, а в кращому випадку обслуговує утилітарні потреби та запити людини.

Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання, а найкраще - у питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання.

Уже майже століття існує філософська антропологія як царина філософського знання, яке орієнтоване на дослідження й опис базових констант людського буття. Як окрема галузь знання, вона з'являється на початку ХХ в., а як навчальна дисципліна - приблизно із середини минулого століття. У навчальних планах європейських університетів вона зайняла гідне місце. В даний час філософська антропологія повинна бути інституціалізована в системі вищої освіти у формі спеціалізації в рамках спеціальності «філософія». Філософська антропологія - це і практична дисципліна, що має як методологічне значення для спеціальних наук про людину, так і конкретний додаток до соціальних і моральних практик виробництва людини.

Логіка - філософська наука про мислення. Назва її походить від грецького слова logos - “думка”, “слово”, “закон” і т.д. Термін “логіка” вживається також для позначення закономірностей об'єктивного світу (наприклад “логіка фактів”, “логіка речей” і т.д.); для позначення строгості, послідовності, закономірності процесу мислення (“логіка мислення”, “логіка міркування”). Закономірний характер мислення є своєрідним відображенням об'єктивних закономірностей. Логіки мислення є відображення логіки речей (змістовно). Але на відміну від інших наук, вивчаючих мислення людини, наприклад, фізіології вищої нервової діяльності чи психології, логіка вивчає мислення як засіб пізнання. Логіка, яка вивчає пізнаюче мислення і застосовується як засіб пізнання, виникла і розвивалась як філософська наука і в теперішній час являє собою складну систему знань, що включає дві відносно самостійні науки: логіку формальну і логіку діалектичну (усне пояснення).

Аксіологія - вчення про природу моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини. Аксіологія здійснює філософське осмислення природи цінностей (тобто є філософською теорією загальнозначущих принципів, що визначають спрямованість людської діяльності та мотивацію людських вчинків). Аксіологія виникла наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. як спроба розв'язати деякі складні питання філософії, які стосувались загальної "проблеми цінності" (це питання сенсу життя та історії, спрямованості й основ пізнання, кінцевої мети й виправдання людської діяльності, відносин особистості й суспільства та ін.). Сучасна аксіологія вивчає ті характеристики об'єктів і процесів світу, які мають позитивне або негативне значення для життя людини.

Соціальна філософія - розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина. Соціальна філософія в цьому розумінні зближується з теоретичною соціологією. Відмінність полягає перш за все в тому, що соціологія займається аналізом суспільства і виявленням закономірностей в його існуванні, тоді як філософія виконує критичну функцію. Соціальна проблематика у філософії сходить до античної традиції і перш за все до текстів Платона («Держава») і Аристотеля («Політика»).

Предмет філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямків ідеться, становить суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою. Але є й істотні відмінності. По-перше, історію цікавлять переважно локалізовані в просторі та часі суспільні події, процеси, явища, тоді як філософію історії - масштабні цілісні соціокультурні формоутворення. По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, філософію ж історії - глибинні тенденції та закономірності цих змін. Гіпертрофуючи саме цю обставину, І.Г.Гердер свого часу дійшов навіть висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих викрутів долі.

Етика - наука про мораль. Мораль, моральність - об'єктивні, соціальні явища, а етика - теорія цього явища, наука, предметом якої є моральність. Етика розглядає мораль як конкретно історичне соціальне явище, виражаючи його в системі визначених законів, цінностей, ідеалів, норм, принципів і категорій. Етика осмислює моральність у світлі визначеної філолофсько-історичної концепції, дає їй світоглядну інтерпретацію. В етиці розрізняють два типа проблем: питання про те, як повинна чинити людина (нормативна етика) і теоретичні питання про походження і сутність моралі (філософська етика). Завдання етики полягає не тільки в тому, щоб описувати і пояснювати мораль, а насамперед у тому, щоб зорієнтувати особистість на найвищі взірці відносин між людьми і світом в цілому.

Естетику можна розглядати як цілісну систему наукового знання яка містить три основні розділи:

_ про природу естетичного об'єкта та види естетичної цінності (продукти виробництва, явища природи, суспільства і мистецтва);

- про природу естетичної свідомості та її форми (естетичне почуття, ідеали, смаки, теорії та ін.);

- про природу естетичної діяльності та її види (художнє конструювання, або дизайн, художня творчість, естетичне виховання та ін.).

Естетика як система має і свій категоріальний апарат: естетичні категорії, естетичні поняття та естетичні закони. Естетичні категорії - це вузлові пункти в історії освоєння людиною дійсності «за законами краси». В них збережені основні типи естетичних відносин «я» людини до навколишнього світу, узагальнені характерні естетичні властивості предметного світу.

Важливою філософською дисципліною є історія філософії, яка досліджує процес виникнення, розвитку та зміни філософських ідей.

Крім того, розрізняють такі філософські дисципліни, як філософія науки, філософія релігії та ін.

2. Основні типи філософських вчень

Розмаїття філософських підходів до важливих світоглядних проблем визначає наявність різних типів філософських вчень. Їх можна розрізняти за багатьма критеріями.

Так, розрізняють філософські вчення за характером вирішення «основного питання філософії». Основним питанням філософії, головним чином з точки зору діалектичного матеріалізму, є відношення свідомості до буття (об'єктивної дійсності) та духовного до матеріального. Матеріалісти вважають одержувані людиною знання, котрі найповнішою мірою відповідають об'єктивній реальності, цілком адекватним віддзеркаленням об'єктивної дійсності, ідеалісти ж, визнаючи у тій чи іншій мірі пізнаваність світу, ототожнюють віддзеркалювану у свідомості реальність з духом, у випадку ж заперечення ними пізнаваності світу вони примикають до агностицизму чи до філософського скептицизму, інколи межуючи навіть з відвертим соліпсизмом. Духовність з точки зору матеріалістів - властивість організованої особливим чином матерії, з погляду - ж ідеалістів усе є якраз навпаки - матерія є віддзеркаленням абстракції - надприродної свідомості, Вищого Розуму, Першопричини, тощо. Ідеалістична філософія поділяється на об'єктивний та суб'єктивний ідеалізм. Згідно з об'єктивним ідеалізмом, першооснова буття - безликий універсальний вселенський Дух; за суб'єктивним ідеалізмом (соліпсична концепція буття) - уся доступна нашому спостереженню реальність є лише віддзеркаленням людської свідомості.

В онтологічному сенсі ідеалізм - філософське вчення, згідно з яким свідомість, духовне начало є первинними, а матерія - вторинною. Матеріалізм - філософське вчення, згідно з яким матерія є первинною, а свідомість, дух - вторинні.

В залежності від того, як філософи відповідають на питання про кількість «первоначал», розрізняють:

Монізм (гр., один, єдиний) - філософське вчення, яке бере за основу всього існуючого одне начало - матерію або дух.

Плюралізм - філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних начал буття чи основ знання.

Дуалізм - філософське вчення, згідно з яким матеріальне і духовне начала не залежать одне від одного. Він виходить із визнання подвійності першоначал світу - матерії і духу (свідомості).

Альтернативність осмислення проблем буття має місце і в підходах до з'ясування проблем розвитку, розкриття його сутності, методів пізнання тощо. Мова йде про діалектику і метафізику як певних альтернативних філософських концепцій. Почнемо з визначення самих понять “діалектика” і “метафізика”.

Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень, але мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. У такому значенні діалектика виступає як альтернатива метафізиці.

Діалектика - у первісному значенні - мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення й подолання суперечностей у судженнях опонента; у сучасному філософському трактуванні - вчення про найзагальніші закони руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.

Метафізика - термін, вперше застосований Андроніком Родоським по відношенню до останнього розділу «Нового Органона» Аристотеля, який самим автором не був ніяк названий, і містив, переважно, загально філософські міркування; з того часу застосовувався як синонім філософії, доки Г.В.Ф. Гегель не надав йому іншого змісту: протилежного діалектиці.

В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштовх” як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.

5. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини повинна ввійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.

6. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом “або-або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень виключається.

7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика - як процес. Останнє дозволяє охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним.

Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика - це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика - це історично неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі мають певні здобутки в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з'ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції - метафізика і діалектика. Вони є протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв'язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості розвитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мислення, а також в побудові наукової картини світу.

Такі альтернативні підходи до процесу пізнання, до зміни розвитку всього сутнісного, безумовно, накладають відбиток і на світогляд людини, її світоуявлення і світорозуміння.

Серед вадливих критеріїв типологізації філософських вчень - точка зору на головну основу пізнавальної діяльності:

Раціоналізм - напрям у теорії пізнання, який вважає розум єдиним джерелом і критерієм пізнання.

Ірраціоналізм - напрям у філософії, що заперечує об'єктивні закономірності буття й можливість його наукового пізнання, обмежує або заперечує роль розуму в пізнанні дійсності.

Сенсуалізм - напрямок у філософії, який визнає відчуття головним джерелом пізнання, не заперечуючи ролі розуму.

Крім зазначених, також виділяють оптимістичні та песимістичні філософські вчення, релігійні та атеїстичні, наукові та ненаукові та ін.

Розмаїття філософських вчень надає людині можливість самостійно обрати шлях до розуміння найважливіших проявів життя.

Розділ 1.3 Філософія Стародавньої Греції

1. Ранньогрецька натурфілософія

Перші грецькі філософи-мудреці займалися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи причини й початок світу. Їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті. Їх методологія має безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, також і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя.

Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлення про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцентризм. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст. Космос - протилежність Хаосу, відповідно - порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже, якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ - Космос, Макрокосм, а людина - його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія. Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці-фізики шукали причини початку буття.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI - V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціалььне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних - все це сприяло становленню і розвитку філософії. Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа.

Натурфілософія Мілетської школи виникла в VI ст. до н.е. в м.Мілеті, одному з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625-547 pp. до н.е.), Анаксімандр (610-546 pp. до н.е.), Анаксімен (588-525 pp. до н.е.).

Вчення мілетців про природний початок світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з Хаосу. Міфи про богів мілетці вважають зайвим припущенням про сторонні сили, які світові не потрібні для його виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні "слово", "смисл", "судження", "задум", "порядок", "гармонія", "закон"). Даний термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття "Логос". Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять.

Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода - Фалес, повітря - Анаксімен, вогонь - Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про "апейрон", який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною.

Визначальна тенденція цієї школи - намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжуєвсю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу.

Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаосу. Існування Логосу поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі через боротьбу протилежностей.

Філософія піфагорійців найчастіше називається "піфагореїзм". Така назва походить від імені засновника - Піфагора (VI ст. до н.е.).

Спочатку піфагорейство виникло як релігійний рух, що сформувався у релігійну громаду в місті Кротон (південна Італія - колонія Греції). Основними положеннями релігійного вчення були віра в живе тіло Космосу, що вбирає в себе безмежну порожнечу і Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простір у Космос з його відокремленням усіх речей між собою, підпорядкуванням речей єдиному законові. Ця релігійна громада була переконана в переселенні душі людини після її фізичної смерті в тіла інших істот.

Надалі (V-IV ст. до н.е.) серед піфагорейців набула поширення філософська тенденція самоусвідомлення. Найбільш відомими піфагорейцями були Філолай, Евріт, Архіт, Алкмеон. Поштовхом до створення власної філософської системи було вирішення проблеми взаємозв'язку Порядку і Хаосу, яке відрізняється від традиції Мілетської школи. Основою вирішення цієї проблеми, як і у мілетців, була ідея протилежностей, спочатку єдиного та множинного, потім межі та безмежного (або ж оформленої та неоформленої речовини). Внаслідок змішування, поєднання протилежностей - безмежного та межі - утворюються усі речі, які ототожнювалися піфагорейцями з числами. Це ототожнення було можливим за умов невіддільності чуттєво даного і неданого в уявленні. Наділення чуттєво неданого властивостями утворювати закони для чуттєво даного фактично призвело до створення вчення про виникнення Космосу із Логосу, а не першоречовини. Чуттєво неданим, але реально існуючим, що підкоряє своїм законам усе чуттєво дане, є число, взаємовідношення чисел. Тому піфагорейці вважали, що тільки математика може дати знання законів Космосу (1 - це точка, 2 - лінія, З - площина, 4 - тіло тощо). Знаходження числових закономірностей світу готувало народження суто ідеалістичної філософії. Таблицю множення, теорему Піфагора і т.ін. піфагорейці розглядали саме як доказ їхньої теорії світу.

Елейська школа виникла в м.Елеї на півдні Італії у VI-V ст. до н.е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

На відміну від мілетської та піфагорейської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не е опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності. Поняття "буття" стало одним з головних для класифікації відомої дійсності, для побудови перших логічно обгрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття "єдине - множинне", "обмежене - необмежене" та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, більш придатних для пізнання Космосу. Передусім - це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.